Видання херсонської філії видавництва "Просвіта":

Михайло Гончар. Селянський повстанський рух на Півдні України: (1918-1921)
Микола Братан. Гіркі експромти
Інна Рижик-Нежуріна. Мить
Микола Братан. Шоста заповідь
Бериславщина: рік 1905
Вишиванка. Число 1

Тарадименко Д. «Привіт тобі із глибини бокалу» // Вишиванка. Число 5. — К.–Херсон: Просвіта, 2018. — С. 28-32.

«Привіт тобі із глибини бокалу»

Знову приміщення наповнене шумом. Музика, розмови, а подекуди й крики відвідувачів та персо-налу, стукіт посуду й дзвін склянок, гудіння кавової машини та плюскіт більш міцних напоїв. Все зливається в какофонію людського життя у цьому міні-суспільстві звичайнісінького міського бару. Тут є ті, хто керує, і ті, ким керують. Ті, хто витрачає гроші, і ті, хто їх заробляє. Ті, хто політикує, і ті, хто стежить за порядком. Тут свої правила і свої закони. Тут є політики, економісти, інженери, електрики, артисти, вчителі, продавці, менеджери, моряки, митці, спортсмени… список можна про-довжувати. Тут місто в місті. Свій Ватикан із запахом кави, парфумів, сигарет та… алкоголю. Так, він тут Папа Римський. І в нього насправді мільйони слуг.
Я наливаю чергову порцію доброго шот-ландського віскі у тамблер добродію, що сидить он там, в кінці барної стійки, і споглядає контингент зали спокійним владним поглядом так, наче всі присутні належать йому чи від нього залежать їхні життя. Не можу стримати саркастичний усміх, бо знаю, що як би він не пнувся виглядати хазяїном життя, не тільки свого, а й чужого, насправді йому не належало навіть його власне. Змінюю вираз свого обличчя і, чарівно посміхаючись ставлю перед ним замовлений напій. Нехай думає, що все в його руках.
А ось цей статечний чоловік злегка за тридцять замовляє не будь-що, а Хеннесі багаторічної витримки. Приїхавши сюди на авто за декілька мільйонів, одягнений у шикарний кос-тюм від кутюр з Роллікс на зап’ястку, він дозволяє собі відпочити після напруженого робочого дня, від неодноразового гортання «документів» на своєму столі та дивані. Він розбирається у благородних напоях, має в кишені не одну ікону Франкліна та величезне бажання розслабитися. Він думає, що знає своє життя наперед, адже father вже про все подбав. Його не цікавить ніхто і ніщо, окрім дівчаток, що сумують в самотності. Я кидаю лід в його бренді і простягаю бокал, він кидає гроші і відмахується від будь-яких спроб решти, навіть не удостоюючи мене поглядом. Та такі, як він, тут не часті гості.
А поруч огрядний чоловік з темними колами під червоними від недосипу очима розповідає мені язиком, що заплітається, яке кляте це життя, що змушує його працювати мало не 24 години на добу, що не дозволяє йому виплатити нарешті кредит за ту кляту «однушку» і звозити сім’ю на море хоча б на три дні. Він іронічно посміхається до мене, лаючи себе за те, що знову пропиває частину зарплатні, але ж має він якось розслабитися після роботи, бо крики й нарікання дружини вже дістали. Я ставлю перед ним блюдце з нарізаним лимоном і киваю головою, співчуваючи. Він помічає добродія з Ролліксом і починає лаяти всіх тих, хто обкрадає його і всіх та-ких, як він, тих, хто, на його думку, купається в золоті… На що пан не звертає уваги, лише час від часу ховає усміх у куточку губ і спокійно махає рукою, мовляв немає сенсу щось доводити, а тоді клацає пальцями.
– Гей, бармен? – вперше удостоює мене просторового погляду.
– Так? – запитую ввічливо, злегка опустивши очі.
– Повтори, – віддає мені пусту склянку з льодом на дні і знову відвертається до дівчат.
Хитаю головою, посміхаючись кутиком губ. Знову напов-нюю келих бренді і ставлю перед замовником. Декілька хвилин, вільних від замовлень, оглядаю залу. У повітрі стоїть легкий дим від сигарет, а в тьмяному світлі люди ховаються по закутках закладу, зливаючись із видовженими тінями. Дивні вони створіння: приходять нізвідки і чомусь щодуху спішать в нікуди. Мій погляд притягує чоловік у дальньому кутку, куди світло майже не потрапляє. Він клацає запальничкою, затягується і видихає в темряву дим, тоді одним ковтком допиває свій бур-бон і ставить склянку на стіл з такою злістю, що мені здається, я навіть через весь шум чую цей стукіт скла об стільницю. Руки його нервово трусяться, але він клацає пальцями ще, ще і ще раз, привертаючи увагу офіціантки і, мабуть, просячи її принести ще випивки.
І така картина постає переді мною кожного вечора. Наче гра «Знайди десять відмінностей». Я знаю їх всіх, завсідників цього закладу. Звісно, джентльмен із любов’ю до Хеннесі до нас більше не зазирає. Замість нього, жалібник на життя обирає іншу мішень для своїх докорів, іншого винуватця своїх бід. Тут багато різноманітної публіки. Он трохи поодаль від мене двоє дискутують щодо курсу долара та стану економіки в країні, запиваючи дискусію темним пивом.
А ось ця пані посміхається до мене, але посмішка її завжди вимучена. Вона втомилася бути лялькою, але по-іншому не може. Замовляє собі «чогось міцного» кожний вечір і сподівається забути своє «погане життя» за паперове «спасибі».
Ось цей хлопець у толстовці з постійно натягненим на очі капюшоном приходить кожного вечора, сідає за один із дальніх столиків у кутку і нервово викурює з десяток сигарет, запи-ваючи дешевою текілою. Ніхто його не чіпає, і він нікого не чіпає також. А одного разу раптом сідає за барну стійку і замовляє горілку, не звертаючи уваги на мій здивований погляд. Випиває декілька чарок, аж доки не починає хмеліти. А тоді вибухає плачем і повідомляє мені, що в нього виявили рак легень. І знову дістає з карману толстовки свої сигарети та клацає запальничкою. Руки його трусяться, ніяк не знаходячи край для підпалу. Він так нічого й не зрозумів. Зате я розумію. Люди «згорають від іскри і тонуть у краплі води».
Ось цей чоловік навмисне приходить сюди у військовій формі на милицях майже щодня, замовляючи кожен раз щось інше. Він розчарований у всіх і вся. Він пройшов через те, що багатьом і не снилося, наївно вірячи, що держава, інтереси якої він відстоював, подбає про нього. Та держава чомусь не цінувала своїх героїв, швидко забуваючи всі подвиги і всі обіцянки. А він топить своє розчарування в алкоголі і все питає мене, кому він такий потрібен те-пер
Здається, всі тут топлять в алкоголі свої мрії, рани, болі, печалі, провини, розчарування… Замість того, щоб викинути їх зі свого життя якнайдалі, вони випивають їх до дна. Вони жаліються мені, один одному і виправдовуються. Ні, вони ж не винні, що доля така. А сьогодні раптом немає пана, що стукав келихом об стільницю. Помер. Алкогольна інтоксикація. Завтра не стане того хлопця з раком легень. Ех, «порожнім стає моє свято». А вони все продовжують розповідати мені свої історії, ділитися з ними по секрету, наче з старим другом. Але цих «вічних історій не так вже й багато», і скоро вони всі будуть випиті до дна.
«Хтось знову просить допомоги чи поради», що робити з дівчиною, яка зрадила, або з тим хлопцем, з яким він її і застав. Що робити, коли зрадив друг, якому вірив наче самому собі. Як далі жити, коли хлопець, якого ти кохала, пішов до іншої. Я іронічно посміхаюся, бо у питаннях зради вже став спеціалістом. А хтось запиває свої невдачі дешевим коньяком, бо в біді поруч не знайшлося друзів, яких, мабуть, розкидав його успіх. А дехто не жаліється, не плачеться, навіть не обурюється. Декому так добре, що самого нудить. Він нахиляється до мене і по секрету ділиться, що «на горизонті нова Барбі. Це вже трохи бісить. [Чувак, уявляєш], дві тони жіночого тіла за останній місяць». Він закочує очі і сміється. Чи то хоче, щоб йому заздрили, чи то так істерично виявляє свою нездатність по-справжньому кохати.
Іноді, здається, навіть я не витримую, бо вони наче ламають мої власні стіни і топлять у собі й своїх проблемах, накриваючи з головою і опускаючи до себе на дно своїх келихів.
Одного разу завалюються в бар такі собі круті брутальні рок-музиканти, зататуйовані різноманітними знаками, зміст яких навряд чи добре розуміють. Вони сьогодні виступають у барі і почувають себе тут дійсно зірками.
– Чуєш, на-лий мені Деніелс’а, – падає на стілець соліст.
– Але вам виступати через годину, – роблю здиво-ване обличчя, хоча насправді нічого мене вже давно не дивує.
– І шо? Слухай, чувак, не твого розуму справа. Твоє діло стакани протирати, і виконувати бажання клієнта. Я клієнт, – для впевненості він показує на себе пальцем, що подумки викликає в мене глузливу посмішку. – Тому лий! І нєфіг мені моралі читати.
І весь вечір я слухаю те п’яне завивання у мікрофон, що він називає «сучасною рок-музикою».
Іноді я прислухаюся до розмов і розумію, що люди люблять поговорити про те, чого не бачили і чого не розуміють. Невідані історії перетворюються в народний шум через занадто розвинене вміння тараторити. А звичайний факт за чаркою обростає такою кількістю пліток, що перетворюється в якусь дику бутафорію. Завсідники поступово змінюються. Помирає хлопець через рак, військовий потрапляє до тюрми через замах на якогось службовця, дама з вимученою посмішкою кінчає життя самогубством. А люди переповідають один одному подробиці, пліткують. І та переписана, перекручена, спотворена історія, наче змінний струм. Та лише я знаю причини їх смертей…
Повільно обводжу залу поглядом. Їх багато. Вони п’ють, радіють і сумують, сміються і плачуть, розчаровуються і зляться, діляться радощами і нарікають на долю, не знаючи, а скоріше не задумуючись над тим, що кожна секунда їхнього життя, кожна його піщинка цієї митті пересипається в нижній резервуар. І саме цієї миті визначається, кому «ні», кому «так», хто піде з «peace», а хто піде з «fuck», кому, можливо, пощастить на «довгий антракт», а кому відразу «click-clack» і «boom».
Та коли я починаю казати комусь про це, чую лише одне – йди до чорта!
Усміхаюся. До чорта, кажеш?..
Що ж, тоді привіт тобі із глибини бокалу!

Прим. автора – новела написана на пісню ХАСа «До дна» і містить в собі її зашифрований текст.

7 липня 2016

Додати коментар



Корисно? Сподобалося? - То поділіться!
Цим Ви допоможете своїм друзям, культурі України та нашому сайту. Дякуємо!

 

Розробка та підтримка

порталу "Просвіти" Херсонщини

Кількість

Наразі на сайті "Просвіта" Херсонщини розміщено 124 книг;
1,627 статей;
383 авторів.




Хронологія

1654 (8) 1917 (6) 1918-1921 (6) 1929 (5) 1932-1933 (67) 1941 (4) 2014-2015 (10) XIX ст. (10)