Видання херсонської філії видавництва "Просвіта":

Анатолій Дунаєв. Жива любов, жива
Микола Братан. Експромти з посмішкою
Іван Немченко. Квітка України
Братан М.І. Сила любові: Слово про Олеся Гончара
Сонце на рушнику
Бериславщина: рік 1905
Василевський Ф. ІІ. Повстання у Боснії і Болгарії // Вісник Таврійської фундації. Вип. 14. — К.–Херсон: Просвіта, 2018. — С. 103-112.
ІІ. Повстання у Боснії і Болгарії
ІІ. Повстання у Боснії і Болгарії


Чутка про герцоговинське повстання з самого того дня, коли воно почалося, росла не по днях, а по часах та мінутах. Тільки й чути було скрізь, що там, то там герцоговинські повстанці побили вдесятеро більшу силу турків: Туреччина не видержить і мусить розпастися. Люде не хотіли пильно придивлятися до діла і раділи, що воно йде так, як їм бажається... Але й без сих веселих думок, що обняли весь слов’янський світ, сербський уряд не дрімав. Згадаймо, що думка об’єднання всіх сербів проняла кожного урядника у князівстві і він спить і бачить, як то буде господарювати в нових, добутих від турків землях. Герцоговинське повстання, що росло не по днях, а по часах, дало сербському каламареві надію, що Боснія скорим часом, пильною годиною буде їхня. Уряд сербський зараз же послав у Боснію своїх людей з грішми підняти й там повстання.
Ми вже бачили, яке життя серба-босняка: йому й у голову не може запасти думка піднятися проти своїх панів і уряду, який він уважає найсильнішим на світі... «На світі, – каже босняк зо слів турків, – є одно тільки царство – Туреччина, вcі інші тілько королівства». Але й у Боснії є один край, у якому люде не дуже полохливі. Се північно-західний куток, або Країна. В сьому краї якось із давніх-давен народ не звик покорятися; гайдамаки ніколи не переводилися в козарських і гермецьких горах, народ не раз піднімався і давав себе взнаки турецькому урядові. В сей-то край і завітали посланці сербського уряду. Явилось кілька охочих із цісарських сербів, хорватів і хорутанів; прийшла військова справа і на першу пречисту (15 серпня) почалася робота.
Повстання й тут, як і у Герцоговині почалося тим, що cім’ї і всяке добро повстанці почали перепроваджувати за кордон у Цісарщину. Дальша праця сього повстання була відмінна від герцоговинського: у герцоговинців були місця, куди турки не могли дістатися за повстанцями: Баняне, Зубці і на остаток Чорногора, з якої повстанці добували все потрібне для войовання; у босняків нічого того не було. Турки могли гнатися за повстанцями аж до самого цісарського кордону, за яким вони не сміли збиратися в ватаги і носити оружжя.
Спершу Цісарщина дивилася через пальці на повстання у Боснії і Герцоговині, особливо в першій, бо мала надію, що босняки захотять бути підданими цісаря, але як розсмакувала діло, почала інакше робити. Не тільки повстанці не сміли переходити кордон, а лучалося, що жандарми не пускали жінок і дітей, які втікали на той бік кордону через ріку Унну. Може, багато й видуманого є в тому, буцім турки перед очима цісарських жандармів убивали жінок і дітей, що втікали. Врешті се ще колись виясниться; головне в тім, що повстанці не могли ждати собі полегкості від Цісарщини; вони мусили в самій Боснії так зробити, щоб було де оддихати після боїв із турками. В сьому їм багато помогли великі гори, вкриті лісами. Тут вони робили заcіки і могли довго оборонятися від турків, тим більше, що ті не могли зібрати стільки війська, щоб облягти і добувати повстанців у cічах.
Люде, посланці сербського уряду, були дуже малоспосібні до того діла, до якого їх приставлено: вони не могли упорядкувати повстання так, щоб воно держалося купи. Вcі повстанці розбивалися на загони і кожний з них робив, що сам хотів. По Боснії є багато панських дворів і турків живе по селах далеко більш, ніж у Герцоговині; до них то і взялися повстанці. Можна сказати, що в сьому й було все повстання. Тут не було того, щоб повстання упорядкувало з себе якусь державу, постановило свої закони життя, вибрало б людей, що заправляли б ycім ділом – нічого такого, кажу, не було. Правда, що такого упорядкування не було й у герцоговинськім повстанні; але там була зовсім інша постанова діла; там була під боком Чорногора, що всьому давала порядок. Повстанці були не що інше, як тільки військо Чорногори, військо, яке й не хотіло би слухати її, та повинно було. У Боснії починатель діла, сербський уряд, був далеко, його ж посланці не вміли нічого путнього зробити. З босанських же ватажків ні один не мав хисту до громадського упорядкування; всі вони (піп Коран, Голуб Бабіч, Пеція) були би більш-менш добрі отамани загонів, але не знали нічого про громадське упорядкування і його потреби. Їм здавалося доволі й того, що вони б’ються, а упорядковувати громаду – се вже діло сербського уряду, який і зробить усе, що треба, як турки до ноги будуть вибиті. Між тим повстання сербів (1804-1813 і з 1815 рр.) і здобуло, чого хотіло, можна сказати, через те тільки, що з першого ж дня, як почалося діло, громада була упорядкована в державу, і як така могла сильніше опиратися туркам – турецькій державі. Був між босанськими повстанцями один чоловік, на якого можна було б надіятися, що він зробить щось більше для повстанців, ніж прості загони – се Пелагіч. Але, треба правду сказати, він більше дбав про те, як повинна упорядкуватися земля після того, коли турки будуть уже вигнані. Упорядковання своє Пелагіч видумував і за Боснію і Герцоговину. В своїх 23 §§ упорядкування ні одним словом не споминає, як і що тепер робити, а тільки вже тоді, як хтось визволить босняків із-під турків, хоча й свої §§ пише «для тих, хто турбується одняти Боснію» (онима, коja cе довajajу, да Босну добиjу). Я привів би кілька §§ з його «Усташки програм или болье речи проглас усташких права», так, правду сказати – жалко паперу. Коротко кажучи, там прописано все, не достає тільки § для ложок, якими повинні їсти люде будучої держави. Хай так. Для приміру випишемо кілька менших §§:
«§17. Право адвоцираня укида ce, почем се осведочило, да адвокати завадяю і пропаштую народ. Ако су закони добри и судиє поштене, то че свако правду свою без адвоката и кадия (слов. турецьке: суддя) добити. Ако ли ово ниє овако, онда (тоді) треба рдьаве (погані) законе уништити і праведне прописати, а неправедне судиjе истерати и поштене поставити.
§18. За коматаре (лихварі) и каjитари (мошенники) строг закон прописати.
§19. Стоjеча воjска (регулярне) или нека ce cocвим укиве, или на наjмани брой (число) сманьи, jер грдне (великі) штете народу причиньава у сваком погледу» і т. д.
Кожному видко, скільки такі закони стосувалися до того, що робилося в Боснії? Запевне, що робота в ХХ віці не може нічого помогти теперішній праці. Проте Пелагіч над сим не подумав і стратив задарма час – по меншій мірі...
Але, як кажуть, не тільки й світа, що в вікні. Служити ділу визволення босняків від турецької неволі взявся Петро Караджорджевич, внук Юрія Петровича, «верховного вождя» в першому сербському повстанні, прозваного турками Кара Джордже (Чорний Юрій). Петро прийшов між повстанців як простий чоловік, не хотів бути ніяким старшиною; багато свого маєтку він потратив на всяку військову справу за босняцьке повстання. Цісарщина дозволила йому все закупити і перевозити від того, що він самим своїм плем’ям (Караджорджевичів прогнали з Сербії Обреновичі) перечив сербському князеві Міляну Обреновичу IV. Цісарщині завести непорозуміння між Боснією і Сербією було на руку і вона багато де в чому помагала Петрові.
Чутка, що Петро Караджорджевич між повстанцями, скоро пронеслася і по Боснії і по суcідніх краях у Цісарщині. Простий народ зараз подумав, що тепер повстання упорядкується гаразд, і ватагами приставав до повстанців. Кажуть, у кілька день зібралось більше 6 тисяч війська. Петро мусив би і против волі станути старшиною, а може й самим головою у повстанні; до сього ж часу він був простим воїном, терпів і голод і холод не менш інших і бився з турками не гірш від найзавзятіших повстанців. Трудно думати, щоб діло повстання, ведене рукою Петра мало не зовсім добрий кінець... Але раньше, ніж він принявся за се, йому підставлено ногу.
Мілян Обренович і весь сербський уряд, прочувши за Петра, перелякався; зараз йому прийшло в голову, що Боснія стане вільна і поставить собі за князя Петра; та того мало: Мілян Обренович сидить на свому престолі на самому краєчку; вcі його прислужники бояться, що він через який час зовсім упаде. Коли й тепер його князювання таке слабе, то що ж буде, коли Петро зробиться князем у Боснії? Тоді нічого й думати сидіти на престолі у Сербії, а хоч зараз пакуйся та завчасу рушай на кубанські степи... На сей раз сербський уряд ясно показав, що йому не тільки йшло про волю своїх братів у Боснії – скільки про те, щоб їх ощасливити своїми порядками і збиранням із їх грошей у свою кишеню. До Петра були підіслані зрадники, а як вони його не змогли убити, то сербський уряд післав сказати повстанцям, що він їх визволить із неволі, дасть їм усякого добра (сказано: цілі гори блага) тільки з тою умовою, щоб між ними не було Петра. Найтверезіші і найрозумніші повстанці розібрали, що їм буде більше користі від сербського уряду, який все має більшу силу, ніж від одного зовсім засебного чоловіка. Зібралася рада, на неї покликали Петра і Пелагіча, який був одним із найбільших старшин і той сказав йому прямо: сербський уряд нам обіцяє всяку поміч, він і може її дати, але наказує, щоб тебе не було між нами. Сам бачиш, в якій ми нужді; хто більше дає, того ми мусимо й називати своїм паном; так скільки ми не поважаємо тебе, бо бачимо вcі твою щирість, але нужда заставляє просити тебе йти від нас. Петро пішов. Але сербському урядові й сього мало було і от уcі сербські газети, а більш усього ліберальний «Исток», почали кричати, що Петро шахрував із турками і за те його повстанці прогнали від себе. Тут не диво, що сербські газети так кричали – од льокаїв не можна іншого й ждати – а диво те, що ні один із повстанців, що знали все діло, не сказав і до сеї пори, як воно було...
Як же здержав свою обіцянку сербський уряд?
До самого початку війни Сербії з Туреччиною (18 червня) босняцькі повстанці не добули ніякої дійсної помочі; опісля ж, коли почалась війна, сербське військо увійшло у Боснію через р. Дріну біля Бєліни. Яка була його поведінка в сьому краєві – бачитимемо за час війни Сербії; повстанці здобули собі від сербського уряду за головного ватажка полковника Деспотoвичa, якого вся робота була в тім, що він привів повстанців до присяги підданства князю Міляну і весь час, аж поки скінчилася перша сербська війна, стояв тихо, не зачіпав турків. За таку працю він добув від свого начальства чин генерала і як осточортіло вже йому стояти під Лівном, то він дав себе ухопити цісарським жандармам. Здається, кождому видно, що від такої помочі багато користі нема ні для повстання, ні для остального люду в тім краї.
Щоби вже до решти скінчити з босняцьким повстанням, додам, що воно до останнього часу не могло ні поширитися, ні наробити справді якої шкоди турецькому урядові, опріч того, що дало повід нарікати на Туреччину, як усім слов’янам, так і іншим народам, цікавим до сього і не дбаючим набити свою кишеню здирством із турецьких підданих. До босняків ми ще вернемо у свій час, а тепер кілька слів про повстання в Болгарії.
«Як має вже що скластися, то де той і розум дінеться!» – кажуть людe. Отак було і з болгарським повстанням. Здається, піврічного повстання у Боснії і Герцоговині без жадної користі було б доволі для людей, щоб побачити, що тут щось непевне. Так ні ж! Кожному хотілося, щоб Туреччини не було вже й сліду, а через се всяка чутка про який-небудь пустяковий бій у Герцоговині або Боснії давала повід охочим думати, що повстанці стоять уже аж під самим Царгородом і ось-ось мало не хоплять за бороду самого султана. Від сього нема нічого кумедного, що як закопотилося в Болгарії, зараз почали говорити й за Царгород і за султана, що йому вже зовсім не жити. Справді, у маю 1876 р. блискавкою пройшла світ чутка, – що Болгарія також піднялася на Турків. Се вже не жарти. Болгар у Туреччині далеко більш від сербів і вони народ більш грошовитий, – Балканські гори під боком, Сербія теж... як не крути, як не верти, а султанові ввірвалася нитка. Чоловікові, що спокійно думає і знає життя болгар у Туреччині хоч за останній вік, здавались би такі думки дуже широкими. Але як нарочно діла останніх місяців ішли так, а до того ж іще гам та крик, що й подумати до ладу ніколи було. Можна казати, весь світ повірив дійсності болгарського повстання і його силі.
Між тим діло стояло так: з початку сього віку, за час війн сербів і москалів із турками, болгари ніколи не показували великої охоти до бійок із турками. Така поява дуже проста: вся Болгарія, особливо на південь від Балкана, дуже благородна земля і через се турки найбільш тут оселилися. Болгари завшe були у них на очах і не маючи надії визволитися від них, перестали й думати про війни. Перше сербське повстання захопило тільки крихту болгар, що сиділи по Тімоку. Мало було надії на вдачу сього повстання і болгари по той бік Тімока не ворушилися. Розпочалися війни росіян із турками, битися не раз приходилося і на болгарській землі. Тепер більше було надії на поміч і вдачу війни. Болгари, хоч і не вcі, взялися за оружжя. Але цар Микола хотів тільки провчити турецького султана і ніколи не думав помагати його підданим болгарам, воювати з султаном. Цар Микола держався слів апостола: всяка душа властям своїм повинна покорятися, бо вони бідкуються про душі їх. Роздане оружжя болгарам було від них відняте і всіх непокірних втихомирено... Така поведінка росіян відбила всяку охоту у болгар братися за оружжя. Пізніше російські царі зробили ще менш можливим повстання болгар на турків.
Кавказ накінець був узятий і сила черкесів від благодаті російського уряду тікала в Туреччину. Султан дав їм оселитися навкруг Балкана між болгарами. Тепер, маючи між собою народ, готовий при першому шелесту накинутися на них, болгари стали ще тихішими.
Але знання себе і своєї історії, яке почалося у болгарської молодежі, не могло вдержати горячих натур у покої: багато з них вертали з закордонних шкіл і ставали учителями свого люду в школах, які заводилися мало не в кожному селі, – ще гарячіші збиралися в ватаги, закуповували оружжя і появлялися на рідній землі з думкою підняти народ і скинути п’ятсотлітнє ярмо. Вони ще не вспіли добратися на Балкан, як бували вже перебиті вcі. На місце поляглих з’являлися нові з тим самим наміром. З кожним роком потреба повстання болгарської молодежі здавалася сильнішою і мусив настати час, коли воно вибухло би. Але чи в 1876 р. було воно можливе? Ні. Весь народ простий все-таки держався тої думки, що з султаном нічого не вдієш; він не мав надії, не вірив у свої сили і не ворушився.
Між тим герцоговинське і босанське повстання розпалювало надії молодежі, окриляло їх і вони полетіли у рідну сторону. На поміч їм з’явилося кілька чорногорів, сербів і ін. Оружжя було, але народ не ворушився. Кілька маленьких бійок сеї молодежі з турками дали повід говорити, що мало не весь народ болгарський піднявся на турків. Туреччина, налякана першими двома повстаннями, з якими не могла ніяк справитися, злякалася початого діла в Болгарії і наказала гасити його черкесам і туркам, що жили між болгарами. Більш нічого й не бажалося. Тут розпочалася така різня, що ніхто не зможе її описати: черкеси і башибожуки нападали на мирні села, грабили людей, безчестили жінок і дівчат, розбивали дітей, палили, набивали живих на палі... і не вичислиш усіх мук, які приходилося терпіти болгарам. Цікаве в cій різні те, що не було жадного випадку сперечання болгар із турками: їх різали, як баранів. У той час, як се діялося, про різню дуже кричали: говорилося, що буцім болгар вирізано більше 60 тисяч; тепер же лорд Лаярд, представник Англії в Царгороді, каже, що в різні погинуло 3 1/2 тисячі і то разом болгар і турків. Кому вірити, – не можна до ладу сказати. Здається, що 60 тисяч вже дуже багато, а 3 1/2 дуже мало. Але запевно, що одних і других погинуло не більше 10 тисяч. Те, що болгари не билися з турками, коли cі їх різали, найясніше показує, що болгарський народ дуже мало має віри в себе і не має ще надії справитися з турками.
Хоч болгарське повстання менше від двох попередніх мало сили, так що його й назвати трудно повстанням, однако воно більше наробило, ніж ті сильніші.
До сього часу Сербія і Чорногора тільки збиралися воювати з турками, але не відважувалися: європейські держави, а більше Цісарщина, боялися руху на Балканськім півострові і всіми силами противилися війні Сербії з Туреччиною. Цісарщина навіть виставила військо на границю сербську, щоб вона боялася і сиділа тихо.
Після ж болгарської різні, коли рознеслося, що турки мордують і нівечать народ, ні один дипломат не мав відваги боронити Туреччину, і Біконсфільд прямо сказав, що в діла Сербії з Туреччиною ніхто не має права тикати носа. Таким способом болгарська війна розв’язала руки Сербії. Се раз. А друге: повстання болгарське мало притик і на те, як велася війна Сербії. Ось як се вийшло. В кінці цвітня 1876 р. прибув у Сербію генерал Черняєв. Він їхав через Волощину, зупинявся в Букарешті і інших городах, де є багато болгар; він говорив із ними про повстання, яке тільки що починалося. Купці болгарські розказували Черняєву, що тепер у Волощині не найдеш купити ні одної рушниці, ні одного пістоля – все куплено і перевезено в Болгарію. В самій Болгарії, розказували вони, зроблені великі склади всякого оружжя. Само повстання заготовлялося більше десятка років і осе тепер тільки почалося. Черняєв приїхав у Сербію з такими надіями на Болгар, що й Господи! Сербський уряд зараз же його пошив у головного команданта сербського війська. До сього часу вже міркували в Сербії, як вести війну, куди післати більше війська, куди менше, щоб тільки боронити границю і т. д. Серби міркували воювати так, як робив се Караджордж у 1809 р. Головне військо послати на полуденно-західну сторону, через С’єніцу, Новий Базар, де вузьким куском Туреччини відділяється Чорногора від Сербії; друге, також велике військо, післати через Дріну у Боснію; а на Тімоці і Деліграді (полуденно-східний край) поставити тільки сторожеве військо. Здавалося, що розпорядок був добрий і вже випробований, бо туди пішло б більше військо, все свій люд – серби, а на другому краї болгари, на яких далеко менше можна положитися, (по правді сказати, Сербія і не мала права надіятися на болгар). Між тим Черняєв, підговоривши князя, змінив сей намір і повів військо зовсім не туди, куди треба було, але у Болгарію. Як ішла війна Сербії і що наробив (почасти) такий спосіб війни, побачимо пізніше. Тепер же закінчім із повстаннями.
Ми бачили, що ні одно з трьох повстань не було ділом самого народа, – не тому, що воно було не потрібне, – потребу в ньому ми бачили з життя люду в Туреччині, – а тому, що уряди самостійних сербських держав підбили частину герцоговинців і босняків піднятися, а до сього ще герцоговинці плили проти власної користі. Більш усього самостійним можна б уважати повстання в Болгарії, коли б воно було повстанням, а не різня болгар турками.
Перша невдача повстань уже те, що вони не ширилися, а від сього і весь їх кінець.
Причина невдачі лежить у початку повстання: коли б воно повстало само собою, без усякого нацьковування, – се значило б, що народ має віру в самого себе, знає свої потреби і способи їх вдовольнити. Знання се і віра в себе не могли б бути тільки в одному якому-небудь місці, племені, чи що, а були б у головах більш-менш усього народа. Повстання в такім разі миттю розширилось би і кінець його був би ще питанням, – більш того, що воно мало б повну вдачу. Для Боснії і Герцоговини міг би ще бути і другий почин повстання і щасливий кінець. Се могло б бути тоді, якби Чорногора була не самовільна держава з початком аристократизму і голої бідноти, але вільна громада людей; якби Сербія не прямцювала до того, що чинить собою тепер Чорногора як держава, а помагала б більшому поширенню громадського багатства, як у хазяйських статках, так і чоловічих почуваннях, – тoдi ні Чорногорі не приходилось би боятися Сербії і ради сього губити народ, і герцоговинці та босняки самі знали б, що то є воля, бо бачили б її перед очима, а випестувані чоловічі почування не дали би вільним сербам держати своє знання і багатство в запасі, але помагали би братам у неволі. Тоді піднялось би повстання не ради Миколи I Петровича і Міляна Обреновича IV, а ради людськості і чоловічих прав.
Е, коли б!... коли сього «коли б» – немає, а є те, що є. А се «є» забажало визволити сербів із-під турків силою війська – тим, що є і у турків. Значить, самі серби в Туреччині не мають ніякої о с о б и с т о ї причини схилятися на сю, або на ту сторону, а хто їх забере, за тим вони й остануться. Часи показали, хто має в собі більше сили: чи гниюча Туреччина, чи цвітуча Сербія і Чорногора. Який їх цвіт, ми бачили, тільки не знаємо, чого, бач, він цвіт?


Друкується за вид.: Софрон Круть [Ф. Василевський]. Записки українця з побуту між полудневими слов’янами. – Львів: Друкарня Наукового Товариства ім. Шевченка під зарядом К. Беднарського, 1905. – (Літ.-наук. б-ка. Ч. 106-107 / відпов. за ред. Володимир Гнатюк). – Режим доступу: https://catalog.hathitrust.org/Record/100572568


(продовження в наступному випуску)

Додати коментар



Корисно? Сподобалося? - То поділіться!
Цим Ви допоможете своїм друзям, культурі України та нашому сайту. Дякуємо!

 

Розробка та підтримка

порталу "Просвіти" Херсонщини

Кількість

Наразі на сайті "Просвіта" Херсонщини розміщено 125 книг;
1,628 статей;
383 авторів.




Хронологія

1654 (8) 1917 (6) 1918-1921 (6) 1929 (5) 1932-1933 (67) 1941 (4) 2014-2015 (10) XIX ст. (10)