Видання херсонської філії видавництва "Просвіта":

Іван Немченко. Світло надії
Микола Братан. Семенівське шосе
Микола Братан. Знову експромти
Іван Ющук. Якщо ти українець
Микола Василенко. Усе царство — за коня!
Микола Василенко. Лаодика - царица Селевкидии
Василевський Ф. Софрон Круть. Записки українця з побуту між полудневими слов’янам: (продовження) // Вісник Таврійської фундації. Вип. 14. — К.–Херсон: Просвіта, 2018. — С. 83-112.
Софрон Круть. Записки українця з побуту між полудневими слов’янам
(продовження)
(продовження, перші розділи – в 12-13 випусках)


Війна слов’ян із турками


(1875 – 1878 рр.)



І. Повстання у Герцоговині


Війна Росії з Туреччиною скінчилася. Та й не тільки скінчилася, а ще думають, буцім Росія і Туреччина стали такими друзяками, що, коли теє, так заразом будуть воювати з англичанами. Хай і так! Для нас усе одно, чи справді тепер Росія і Туреччина друзяки, чи ні. Діло тільки в тім, що війна слов’ян із турками, почавшись у половині 1875 р. герцоговинським повстанням, уже скінчилася і ми можемо глянути, як се діло почалося, ішло і на скільки потрібна була як сама війна, так і способи, якими вона велася. Правда, ще не стихла луна від гармат, ще не постало ніякого нового упорядкування в землях, добутих від турків і ми не можемо забігати вперед; може, од незамовклих іще стогнань постріляних та порубаних, умираючих від голоду, плачу сиріт, – ми не будемо доволі безсторонні. За те ж уся робота остатніх років стоїть у нас ясно перед очима, і ми, коли й будем нападати на яку частину роботи, то вже запевне до того, що вона дає себе взнаки. З роками уява війни ослабне; ми будемо тільки лічити убитих і померлих від голоду, але число нічого не буде говорити – будуть одні із перших без’язикі і багато треба серця чоловікові, щоб почути, що вони говорять. Ми не зможемо уявити, що терпить тепер кожний, замішаний так або інакше, се діло війни. Діла наших днів так не туляться до теперішнього розуміння чоловіка, що нам конечно треба про них тепер же говорити, щоб скількимога ясніше уявити собі нещастя наших братів на півдні і сході.
У всякім разі будемо старатись як можна бути всесторонніші. В самому кінці ХV віку вcі слов’янські землі Балканського півострова до решти підпали туркам. З того часу аж до сьогоднішнього дня не пропадає думка вигнати турків із Європи; часом вона буває сильніша, часом слабне, але ніколи не вгасає. Не раз європейські царства брались за се діло; для декотрих воно було найголовнішою метою життя, але завше лучалося досі, що з великої хмари падав малий дощ. До самого початку сього (ХІХ) віку цісарщина неперестанно вела війни з Туреччиною, поки була надія, що з сербами та болгарами і по тім боці Сави і Дуная можна буде так зробити, як із тими, що оселилися на cім боці. Для цісарщини се був інтерес держави. Людовик ХІV теж було думав прогнати турків із Європи, але се було більш потребою слави його самого. Йому казали, що Туреччина розвалюється сама: варто тільки піти та раз штовхнути ногою, щоб вона зовсім кінчила своє життя. Росія ж, якій ближче сього, по рідні з слов’янами, було б воювати з Туреччиною за їхню волю – прийшлось виступити з такою метою тільки на сих днях, в 1877 р., коли визволена знедавна від турків частина сербів – Сербія і Чорногора підпливала кров’ю в нерівній війні. До 1877 р. Росії хоча й приходилося часто воювати з Туреччиною, але тільки Петро В. згадував про слов’ян балканських, і хотів із їх поміччю воювати в Туреччині. Раніш і після його для руських царів балканські слов’яне були мало не п’яте колесо в возі, хоча й як і самі балканські слов’яне, так і ближчі їх сycіди малороси, неперестанно нагадували московським царям про турків і просили їх помочі у війні з ними, але московським царям не було ніякого діла до балканських слов’ян. Юрій Крижанич, хорват, що прийшов до Олексія Михайловича з думкою об’єднання всіх слов’ян, був засланий в Сибір. В нову добу з людьми, що проповідували рівність і братство всіх слов’ян, петербурзькі царі обходилися не ласкавіше: Шевченко, М. Костомарів і Куліш, як основателі кирило-мефодіївського братства, за одне тільки бажання, щоб «потекли в одно море слов’янськії ріки», як казав Шевченко, були послані теж мало не в Сибір. Тарас таки її попробував. Цар Микола, що хотів саме небо замінити солдатською шинеллю, не тільки не думав помагати балканським слов’янам висвободитися з-під турецького панства, а ще піддержував самого турецького султана і боронив його від єгипетського паші, що було збунтувався. Визволятися від турків приходилося балканським слов’янам самим. На Цісарщину і Росію надіятися нічого було: вже з початку сього (ХІХ) віку Цісарщина махнула рукою на сербів, а Росія за час своїх війн у Болгарії не тільки не тамувала болгарам здобути собі волю, а ще відіймала од них оружжя, яке попереду сама їм роздала – де давала, значить, навіть самим здобувати собі волю – помагала туркам їх душити.
Сербія тільки за час першого свого повстання – в 1809 р. – думала було підійняти всіх сербів, що під турками, і вигнати їх зі своєї землі. Війна в 1809 р. для повстанців кінчилася хоч не з великим нещастям, але думка Караджорджа підняти всіх сербів – не вдалася. В 1813 році саме повстання було порушене.
Друге повстання на чолі з Милошем Обреновичем і все панування його мало зовсім інший характер. Милош не тільки не вів народа вперед, а ще здержував його. Він лиш настільки робив для народа, наскільки йому самому було ліпше. З сього ж часу починає псуватися характер сербів у князівстві і думка про свободу всіх сербів, здавалося, зовсім пропала.
Всеєвропейський рух 1848 р. викликав нові думки та бажання і в сербів. Думка об’єднання всіх сербів була в головах деяких сербів і в той час, коли Мацціні з товариством працював над об’єднанням Італії. Сербам здавалося, що їх діло об’єднання сербів і всіх слов’ян повинно бути раніш від італіянського і німецького, але в той час, як італіянці лили свою кров і гинули в тюрмах за свою працю – серби тільки думали. Від сього і від інших обставин Італія об’єдналася, Німеччина – теж... Просвіта в князівстві Сербії розширилася, і стало більш людей, що наслідували форми життя Західної Європи, а разом із освітою і думка об’єднання сербів (від приміру італіянців, а затим і німців) найшла своїх слуг. Збірки пісень і інших народних творів усього сербського народа ще більше піддували сю думку. Сербія, як земля вільна від турків, що мала оружжя і свою управу, суcідна з братами у Боснії й Герцоговині, повинна була стати сербським Піємонтом. Ніхто з сербів у сьому не сумнівався. Сербія готовилася і тільки не дала причини, щоб розпочати війну. Вірний товариш її у сьому ділі – Чорногора – був завше напоготові.
Чорногора лічить себе одвіку вільною, але се не зовсім вірно. Турки найшли були й сюди і до кінця минулого віку (ХVIII) Чорногора була так же вільна, як і суcідні з нею албанські племена: податку султанові ніколи не платили. Державного упорядкування до 30-х р. нашого віку Чорногора майже не мала ніякого. Засібні племена завше ворогували між собою, билися й між собою і з сербами в Герцоговині так саме, як із турками. Пісні герцоговинців і чорногорців від початку сього віку показують, що серби в Герцоговині жили з турками в більшому приятельстві, ніж із чорногорцями. Державне упорядкування між чорногорцями зробив митрополит Петро II. Се був чоловік дуже мудрий і хитрий; він поставив собі метою зв’язати чорногорські племена в одно і заставити себе слухати. Таку мету він ставив вище всього і для неї дарував вини. Щоб заставити слухати себе котре неспокійне плем’я, Петро нацьковував на нього інші, підкуповував племенську старшину. Чорногорці і не огляділися, як уже були вбрані в шори. Робота в середині держави одняла у Петра весь час і йому прийшлось поступитися декотрими шматками чорногорської землі туркам, декотрі він сам продав Цісарщині, щоб було чим підкуповувати старшину.
Починаючи з сього часу, Чорногора об тім тільки й старається, щоб поширити свої границі, забрати під свою управу сербські племена, що живуть у Герцоговині здовж її кордону на півночі й сході. Найбільш для сього зробив князь Данило. За його доби Чорногора мало не в два рази зробилася більша. За сею ж метою гониться і теперішній князь Никола.
Для яснішої уяви відносин між Чорногорою і Герцоговиною треба сказати, що Чорногора – держава з управою зовcім самовільною. Князь робить усе, що йому хочеться. Податки чорногорські поруч із сербськими і з тою землею, яку має Чорногора, дуже великі. Ще більшими вони показуються від того, що уряд нічого не тратить на громадсько-державне хазяйство. Дороги такі, що нечорногорцеві по них ходити не можна, шкіл мало, помочі у господарюванню для пропуску води по ретських і інших долинах і т. д. немає. Правда, що від чорногорського уряду й бажати особистої помочі для народу не можна. Але діло в тім, що князь, а за ним весь уряд, складає з себе старосвітську простоту і починає заводити в Чорногорі родове панство. Найліпшим доказом чорногорської «цивілізації» може послужити інститут для дівчат, в який приймаються тільки діти «благородних» батьків. Поєдинчих людей дуже багатих у Чорногорі немає ще, але бути їм нічого не забороняє. Та, правду казати, і тепер там є люде й бідні, що цілий рік живуть на одній картоплі, і то ще дай Боже, – а є в тисячний раз багатші від них, – нема тільки таких грошовитих людей, які є у нас, а для чорногорців свої «капіталісти» є.
Тих кілька слів про Чорногору здається доволі, щоб бачити, якою дорогою іде ся держава і чи можуть бажати герцоговинські племена, пограничні з Чорногорою, з’єднатися з нею, коли вони не платять ніяких податків і не знають над собою ніякого начальства опріч вибірного – свого.
З часу остатньої війни чорногорців із турками, і повстання деяких герцоговинських племен (49 р.) під начальством Луки Вукаловича, вcі пограничні з Чорногорою племена герцоговинські (зубчани, банянці, дробняки, езера, кучі і ін.) не платять ніякої податі. Декотрі з них, от як кучі, і не платили ніколи. Всю управу вони мають свою. Кого хочуть, вибирають за воєводу, скидають, вибирають другого, не питаючись турецького уряду, ні паш. Турецький уряд навіть старається їм усяким способом угодити, аби тільки вони не бунтувалися. Так напр. требінський паша збудував зубчанам два вітряки, бо їм ніде було молоти – і се на гроші турецького уряду. Турецького в згаданих племенах, то тільки й є, що вони носять ім’я турецьких підданників і держать сторожу (пандурів), щоб свавільні чорногорці не робили яких збитків у краю.
Сполучивши обставини життя сих племен із чорногорськими порядками, кожному видно, що герцоговинці не повинні б бажати стати чорногорськими підданими. В декотрих племенах такої думки й нема, але Чорногора прийняла свої міри, щоб викорінити таке вільнодумство з голів герцоговинців. Не глядячи на вільність виборів старших, у пограничних герцоговинських племенах сього ніколи не буває. Звичаєм увійшло у герцоговинців вибирати собі воєводу з cім’ї умершого. Вільність вибору обичаєм допускається тільки така: можна вибрати котрого з синів, або брата, чи якого іншого родича. Чорногорські князі сим користуються і воєводи герцоговинські завше бувають приятелями (на ділі слугами) чорногорського князя. Меншу старшину чорногорський князь старається поставити теж прихильну до себе. Гроші, медалі і такі інші подарунки найліпше сьому помагають. Остальний народ, що привик завше чути, що чорногорці «су до віка вільні», не міркуючи довго, йдуть за своєю старшиною. Сьому багато помагає ще й те, що герцоговинські племена, увійшовши в границі Чорногори, від 59 р. не платять ніяких податей і задержують ті ж вільності, які мали під турками. Простий люд думає, що так діло йтиме і завше й не боїться стати підданим чорногорського князя.
Таке ж проголошування себе між сусідами в Туреччині робить і Сербія через своїх «шпіунів», що ходять по Боснії, старій Сербії і розказують тамошньому людові, як то добре жити під сербським урядом.
Само по собі упорядкування сербської держави мало чим ріжниться від упорядкування західних держав. Скупштина (рада державна) збирається кожний рік, розбирає всі державні діла. Тільки сербський «устав» (конституція) написаний так, що скупштина, коли не захоче князь і міністри, не може нічого ввести нового, одмінити старого. Мало того: «устав» вимагає міністрам зробити скупштину таку, що вона не зможе нічого перечити міністрам. Так прим. було в скупштині 1877 р. До сього ми ще вернемся. Діло не в тім. Головне те, що народ у князівстві Сербії з кожним роком біднішає, школи і т. д. не помагають народу в виховуванні чесності і людськості – се найясніше показує, що упорядкування сербського князівства не постигає своєї мети.
Яким же способом cі дві сербські держави Сербія і Чорногора надіються визволити своїх братів від турків і яке міркують дати їм упорядкування? Запевне, се питання найголовніше в ділі руху кожного народу, але ні Сербія, ні Чорногора ні одним словом не оповістили своїх намірів – і тим самим дали право думати, що вони хочуть побити Туреччину простою силою – (так воно після і виявилося) і визволеному людові нав’язати своє упорядкування.
Так готовилися два князівства почати при першому випадку війну за свободу всіх сербів. Випадок сей і лучився.
Починаючи з 50-их pp. нашого віку, життя слов’ян у Туреччині сильно погіршало. Турки почали переймати з заходу деякі форми упорядкування і заводити їх у себе. Попереду село само собі вибирало попа і учителя, суд чинили самі громадяне – тепер турки сього не допускали, бо переняли з заходу канцелярські звичаї і побачили, що таким способом можна ліпше грабити людей.
Опріч усяких інших способів грабити народ – способів, яких не цураються добродії по всіх землях, де є державне упорядкування – самі податки народа немалі, а ще гірш допікає їм збирання їх. Ось як про них писали босняки в своїй жалобі султанові 1859 р.
І. Податі султанові ось які:
1) П о р е з, яку платить кожний хазяїн, що має свою землю, в середню руку вона рівна 90 грошам (36 франків), але зборщики беруть її не тільки з тих, хто має землю, але й з тих, хто її не має, і беруть далеко більш ніж 90 гр.
2) В о й н и н а – рекруччина, в розкладі на хати, на яку прийдеться платити 90, на яку 100, а то й 1000 грошів.
3) К а з а н і я по одному дукатові на казан, хто жене горілку зі слив або винограду (коміне).
4) К а м p і я по 10 грошів із кожної хати.
5) Ж и р о в и н а, за право пасти свиней у ліcі; до кожної свині по 1 грошеві і 7 пар (пара = 1/2 сантима). Пописі свиней нема, – тому збірчики беруть, скільки самі знають.
6) К р м а р і н а по 5 грошів від кнура; а щоб не морочитися, то з одної хати беруть за одного, не питаючи, чи є у хазяїна яка свиня, чи ні.
7) Д ю м р у к, непряма подать – на все ввізне із-за кордону.
8) Д e c я т и н а, з усього, що вродить на полі і в кошарі.
Вcі cі податі віддається на окуп грекам, вірменам, або таким іншим жидам із своїх же сербів. Вони «десятину» не беруть натурою, а заставляють платити за неї грішми і назначають ціну, яку їм самим захочеться. Від того ся десятина частіш усього зрівнюється з п’ятиною, або й третиною.
II. Податі панам такі:
1) Т р е т и н а. Кожен кмет (що сидить на землі пана – аги) повинен давати третю скибу, але пани не дивляться на урожай, а навпаки показують, стільки та й стільки собі принести. Часом ся подать вийде в осьмину, а часом і в половину усього урожаю.
2) П о л о в и н а з трави і огороднини. А що ніякому азі не потрібно стільки огороднини, скільки б йому нанесли, то він приказує платити сю подать грішми, по ціні, яку наложить чоловікові, хоч ніде її продати й за четвертину сеї ціни.
3) П а н щ и н а. Аги заставляють сербів робити на них, скільки їм хочеться. Се заведено проти законів як турецького уряду, так і проти самого характеру турків.
Босна, ще за добу сербського царства, до приходу турків у Європу, була найгірший край на простий люд. Кріпацтво сербського царства і самоволя панів були найбільші у Боснії, що час була під сербськими царями, час під угорським королем. Турки, з’явившись на Балканськім півострові і знищивши сербське панство, разом із ним одмінили й кріпацтво. Се не було до вільнодумства турків, а від того, що вони не знали ціни землі, бо самі не були хліборобами. Турецька орда, звоювавши Балканський півостров, поділила між собою не землю, але людей. Людям вони дали повну волю робити, як самі хочуть, землю всю віддали їм, тільки жадали до народа десятину урожаю.
Ще в кінці ХVIII віку ся десятина зовсім не була тяжка для народа. Спагія, пан турецький, ніколи не ходив по токах і не заглядав, скільки хто зібрав із поля, а брав стільки, скільки йому давали. До того ж, десятина бралася тільки з хлібів, що жались серпом. Що косилося, з того не брали нічого – замість усього сього була главниця, по два арати (80 сант.) з кождої хати. Іноді спагія договорювався зі своїми людьми і вони йому десятину платили не натурою, а грішми по 10 грошів із кождого господаря. Султанові платився тільки гарач і порез і обидві податі ніколи не сягали до 10 грошів.
Так було ще в кінці ХVIII віку і то тільки по всіх сербських землях, опріч Босни. В останній все старе панство сербське потурчилось і задержало за собою дещо з тих прав, які мало в старовину: земля зісталася за ними, хоча й людям на ній турки дали волю: вони могли кинути свого агу і йти на друге місце. Сього не можна було робити за добу сербського царства, коли весь простий люд був кріпаками і наслідною власністю пана.
Починаючи з початку ХІХ віку, коли настали великі бунти в Туреччині, життя сербів для одних начебто поліпшало, бо вони стали вільні від турків, а другій частині воно погіршало. Наслідування західної цивілізації турками зробило життя простого люду, як і скрізь, іще гіршим.
Число податків, виписане нами з жалоби босняків, не так велике по інших краях сербських у Туреччині, але й не багато менше. У всякім разі можна бачити з сього, яке тяжке життя сербів у Туреччині і коли вони не піднялися на турків, то тільки тому, що в них забута всяка думка, всякий почин діла. Воно тільки зі сторони здається, що піднятися против уряду, що має завше готове військо, легко. На ділі ж завше виходить так, що яке б не погане було життя люду, а він усе думає, що од повстання буде все гірш. Народ повстає тільки тоді, як його життя зразу переходить із доброго в погане, або як має тверду думку, що повстання напевно доведе його до ліпшого житя. Ні першого, ні другого у балканських слов’ян не могло бути. Життя їх погіршало не зразу, але потрохи, – і то завше так, що гіршало після невдачного повстання, і само собою одбивало думку про друге повстання. Сербія за довгий час свого вільного життя ще ні разу не подала права думати, що рух у Туреччині найде собі підмогу в ній. А завше бувало навпаки. За час руху в Боснії в 30 рр. Милош, сербський князь, не тільки не покористувався сим, щоб помогти сербам боснякам, а ще поміг султанові. В частих війнах Чорногори з турецьким султаном Сербія ніколи не подала помочі. Запевне народові, який думає, що сильнішого царя, як султан, нема й у світі, не може прийти думка піднятися проти нього. В Герцоговині, в тих краях, що ближчі до Чорногори, як ми бачили, не може бути великої охоти підніматися на султана, в далеких же краях вплив чорногорського князя не великий і дуже мало надії, щоб Чорногора могла їх освободити од турків.
Так стояло діло сербів у Туреччині.
Зовcім неважний випадок кинув іскру і запалив ту війну, яка тільки що скінчилася.
Не так далеко на північ від чорногорської границі живе в Герцоговині плем’я невесінці. Воно не має ніяких вольностей і платить туркам усі ті податі, які платять і інші султанові підданники. Земля, на якій живе cе плем’я, дуже плодюча і добра до хліборобства; таких долин, як невесінська, у Герцоговині дуже мало. Але не глядячи на се, в 1874 р. там лучився неврожай. Одкупщики десятини, знаючи се, не явилися туди восени, коли треба було збирати хліб і глянути оком, хоч для виду, на врожай. Невесінці зібрали хліб і без них. Зимою, вже в початку 57 р., прийшли одкупщики і зажадали такої десятини від народа, що якби її віддати, от самим нічогосінько не зостанеться. Невесінці не захотіли її дати, а давали таку, яка справді припадала. Одкупщики, опросивши пашу, насилали на невесінців заптіїв (турецькі жандарми), яким наказано було грабити народ. Невесінці покидали свої статки й порозбігалися: хто в Чорногору, хто в Далмацію. Про такі безчинства турків заговорили скрізь. Літом цісар проїздив по Далмації і невесінці просили його заступитися за них перед султаном. Туркам усе се не дуже подобалося і Дервіш – паша требінський нарядив комісію розібрати жалоби невесінців. У cій комісії був депутат і до Чорногори.

Поки комісія розбирала діло невесінців, Чорногора готовила все потрібне для повстання. Чорногорський князь не подавав ніякого виду, що він хоче повстання, і коли йому невесінці жалілися на своє життя, він раяв їм пождати років з два і він тоді почне воювати з Туреччиною. Між тим тесть князя Петро Вукотич підбивав невесінців узятися за зброю.
Комісія скінчила свою роботу. Невесінці могли вернутися додому і там жити, як і перш. Але тільки що вони вернули на своє пожарище, як почали сваритися з турками, що жили в Невесіні, і побилися. Микола пiслав туди Пека Павловича, свого далекого родича, командира чевського племені, начебто мирити їх, а на ділі, щоб він, як старий гайдамака, упорядкував невесінців і почав битися з турками направду. Не вспіли невесінці обернутися зі своїми турками, як уже банянці, піва, дробняки, гатчане і т. д. взялися за оружжя.
Перша сварка між турками і невеciнцями була в початку липня, а в кінці сього ж таки місяця пограничні з Чорногорою герцоговинські племена були вже у війні з турками як слід.
Герцоговинські племена, що піднялися на турків, були такі:
Н e в e c і н ц і, з воєводою попом Раданом, командирами: Радовичем і Драго Обреновичем; г а т ч а н е з воєводою попом Богданом Зімонічем і командиром Главатим; п і в’ я н е з Лазором Сочицею і Вуле Хаднеїчем; до пів’ян же були заодно д р о б н я к и і е з е р а, кожного з сих племен половина вже була під чорногорським князем, друга ще в Герцоговині; б а н я н е з воєводою Максимом Бачевичем; з у б ч а н е – сі не мали в час початку повстання свого воєводи, тому Чорногора послала їм за воєводу попа Міню.
Разом із сими племенами повстали й менші, от як тробчане, яких імен ми не можемо згадати тому, що вони дуже малі – чоловіка по 50 війська найбільш. Сі племена завше були разом із іншими більшими і самостійно нічого не робили.
Вcі cі племена, казав би чоловік, піднялися самі на турків, бо явного присилуваня їм не було. Шум’яки на більш-менш були присилувані взятися за зброю; вони піднялися зараз за першими; командиром у них був Лука Петкович, а воєводою архимандрит Мілентій. Поповополяне тільки в вересні взялися за зброю, коли Лука Петкович випалив їм кілька cіл; тоді тільки вони взялися за оружжя і вибрали за воєводу ксьондза (поповополяне в більшій частині католики) Лycіча.
З усіх дев’яти племен мали причину піднятися на турків тільки невесінці, г а т ч а н е, що піднялися начебто самі, і присилувані до того шум’яки і поповополяне. Вcі ж інші, що робили найбільш шкоди туркам – бо про шум’яків та поповополян можна тільки й сказати, що були в повстанні, а на ділі роботи ніякої не робили, – так кажу, життя інших племен було таке, що якби вони його змінили на чорногорське підданство, то виміняли б, як кажуть, шило на швайку, на гірше, а не на ліпше. Від чого ж вони піднялися?
Я вже згадував, що робила Чорногора (князі Данило і Микола), щоб прихилити до себе герцоговинців. Але на ділі сього показалося мало. Герцоговинські пограничні племена не дуже радісно бралися за оружжя, так для більшої охоти до Пека Павловича було послано 500 чорногорців із ріжних племен. Пограничним племенам зоставалося на вибір: або битися з чорногорцями, або підніматися на турків. Останнє було далеко легше.
Зубчане було плем’я найбільш неспокійне для чорногорців; вони ще пам’ятали Луку Вукаловича, його намір вибитися з-під турків і не піддаватися чорногорському князеві. Князь тепер дуже пильнував за ними, і користуючись тим, що зубчaне після Луки не вибирали собі воєводи, послав туди попа Міню, що мав держати їх у руках. Міня в Зубцях нічого не робив туркам, за те викорчовував вільнодумство. Одного з земляків Л. Вукаловича, що мав повагу у народа і не дуже слухав чорногорського князя, він наказав розстріляти ні за що, ні про що. В сей час (у вересні) у зубчан був уже свій воєвода – Трифко Вукалович; він і всі зубчане стали нападати на попа Міню і кричати на Чорногору. Никола позвав попа Міню на Цетінє, але йому не було ніякої кари.
Сей випадок із попом Мінею, чорногорським посланником у Герцоговині, найліпше показує, який погляд має Чорногора на Герцоговину і якими способами може заставляти її себе слухати. Все діло герцоговинського повстання є те ж саме, що зробив піп Міня з Зеком із Ів, – запевне що тільки в більших розмірах. Се зовсім не трудно запримітити розглядаючи, як ішло повстання.
Але щоб нам ясніше уявити собі, як ішло повстання, треба познайомитися з обставинами самого воювання в сьому краєві. В краї, який захопило повстання, є кілька городів із кріпостями, щоб боронитися від нападу то чорногорців, що тут під боком, то від герцоговинців, що доволі часто беруться за оружжя. В городах у більшій частині живуть одні турки, по селах їх далеко менше, але й тут по паланках вони поробили к у л и, невеличкі кріпості, які взяти без гармат доволі трудно. Кули розкидані по всіх краях Герцоговини, багато їх пороблено нарочно, щоб зупиняти вороже військо і не дозволяти йому переходити з одного місця у друге, – такі кули далеко більші і в них завше стоїть військо. Від того, що Герцoговина вкрита горами і ходити не всюди можна від ярів та круч, туркам кули дуже помагають, бо поставивши їх між гір у проході, можна зовсім не перепускати війська, поки не розвалиш кули. Опріч банян, у кожному герцоговинському племені є по кілька кул, – і перехід війська з одного місця у друге вони роблять трудним. Герцоговинці і чорногорці хоча і звикли ходити по таких дорогах, по яких ніхто інший ходити не може, але й їм кули в деяких місцях дуже мішають і заставляють ходити в обхід. Опріч того військо з кул може нападати на село, коли в ньому немає герцоговинського війська, спалити його, забрати все добро і повбивати жінок і дітей. Через сеє герцоговинцям із самого початку повстання прийшлось свої cім’ї і добро випровадити за кордон: у Чорногору і Далмацію. Разом із сим треба було всіх турків, що жили в паланках та селах, загнати в городи, кріпості і не випускати їх ізвідтіля за харчами. Над сим усім повстанці працювали до кінця жовтня. З початку ж повстання розпочалася вже дійсна війна.
Городи з кріпостями, що стояли в зревольтованому краї, були: на самій півночі Требіня, що стоїть недалеко від Дубровника (Раґузи) і має до нього гарну дорогу, на якій стоїть кілька чималих кул; на південно-східну сторону від нього стоїть Білече, далі Метохія, в Гатацькому полі; звідти дорога одна йде на південь у Нікшич, а друга звертає більш на схід, в Горансько. Між сими горами проведена дорога і скрізь стояли кули. Харчі для війська і турків, що сиділи в городах, закуповувалися в Дубровнику і по cій дорозі розносились у всі городи. Підмога військом і всякими воєнними справами йшла через Клек, де турецька земля підходить до моря. Сюди все привозилося на кораблях і йшло через Столац і Любiнє на південь.
Загнавши турків у кріпості, повстанцям зоставалося не допускати обозів у городи і брати їх голодом, бо взяти в бою, не маючи пушок, нічого й думати. В початку вересня у Горанську не стало харчів і турки збирались у Метохії, в Гатацькому полі, щоб провезти провіант у Горансько. Повстанці знали і всі свої сили зібрали в Піву і стали під Горанськом. Мухтар-паша йшов на Муратовиці. Недалеко від города зустрілись два війська. Билися два дні і три ночі не перестаючи. На кінець турки не видержали і побігли назад, стративши весь провіант і багато товаришів. Горанському підходили остатні часи. Вcі харчі вийшли і коли турки з Метохії не привезуть їх через кілька днів, город муситиме здатися повстанцям. Герцоговинці вже міркували, як то вони будуть воювати дальше, коли візьмуть Горансько. Діло в тім, що в Горанську було дві гармати, багато ручного оружжя й пороху. Між повстанцями ж було багато таких, що або зовcім не мали оружжя, або мали одні кремінні рушниці, якими битися з турками, узброєними у скорострілки – просто сміх. Маючи ж у своїх руках доволі оружжя, а головно, дві пушки, герцоговинці зовcім інакше заговорили б. Вcі ті кули, що мішають повстанцям вільно ходити по всіх дорогах, зараз пропали би од двох-трьох вистрілів із гармати. Тоді повстанцям нічого було б озиратися назад і вони йшли б напрямець у середину Герцоговини, де народ тілько й ждав помочі, щоб піднятися на турків. Все се герцоговинці добре знали і збирали вcі сили, щоб знову побити турків, доки вони з’являться виручити Горансько. Побіда здавалася певна, бо Мухтар не міг зібрати й стільки війська, скільки вів перший раз. Тепер же військо раз побите, не мало стільки духа; після першого бою на Муратовиці випав перший, глибокий сніг, а турки не звикли до морозу. Все говорило, що побіда буде на стороні повстанців – у сьому ніхто й не сумнівався.
Але не так склалося, як ждалося.
За два дні перед тим, як мали турки знову прийти на Муратовицю, в табір до повстанців приїхав кореспондент газети «Русскій мір», граф Монтеверде; він привіз із собою наказ від воєводи Петра Вукотича, що тоді стояв із чорногорським військом на границі в Тупані. Приказ був до Пека Павловича, ватажка чорногорців, що помагали повстанню; який він був сей наказ – не звісно. Тільки після його Пеко заговорив зовсім іншою мовою.
Мухтар-паша сам бачив, що йому не звоювати повстанців і не пробитись у Горансько; він уже післав до герцоговинських воєвод і обіцяв їм грішми одчiпного, аби тільки його не чіпали і пропустили у Горансько. Але воєводи сього й слухати не хотіли, бо самі знали, що Горанську ціни не складеш. Павлович до приїзду Монтеверде теж про гроші і слухати не хотів, опісля ж почав закидати розмову на те: що хто його ще знає, чия переможе, а гроші штука вірна: куди не покладеш – помістяться. Сочиця і інші думали, що він шуткує і тільки сміялися. Але ні! На другий день (14 вересня) турки показалися на Ровному перед Муратовицею. Сніг укрив бугрувате місце і повстанцям можна було перелічити всіх турків: вони плямами чорніли по снігу. Військо повстанців висипало з куренів і ждало тілько приказу, щоб стати в шанці і ждати турків, але воєвод не видко було. Тільки на правому крилі Сочиця готовився зі своїм військом; середина і ліве крило, яке водив Пеко Павлович, стояло похмурно не знаючи, що робити і дивуючись, чом нема воєвод, які завше поперед війська йшли на турків. Пеко вговорював попа Зімоніча йти з ним у Гацко і вдарити на Метохію, яка, як він казав, тепер без війська, не буде оборонятися і вони її візьмуть за іграшки. Зімоніч не піддавався довго. Але коли Пеко сказав, що йде сам, він попустив. Треба сказати: наскільки Зімоніч був високий, здоровий чоловік, настільки він був слабий характером і почином діла; його можна було завше збити з пантелику легко і заставити робити те, з чим він сам у думці не згоджується. Пеко пішов зі своїми чорногорцями, а за ним і гатчане, дивуючись, чом се вони не зосталися битись. Сочиця з кількома своїми сотнями не міг опиратися туркам і вони вільно пройшли у Горансько.
Нічого й казати, що на Метохію не вдаряли.
Після сього діла повстанцям ніколи не лучалося такого згодного випадку. Вcі бої, що йдуть після сього аж до весни – до того часу, поки не настали криваві бої під Нікшичем – ведуться без усякої дальшої думки, а тільки для того, щоб попобитися, або відняти у турків кілька сотень штук худоби.
Перший бій після Муратовиці був біля Шобатових кул (17 і 18 вересня). Тут однято з дві тисячі овець і кількасот рогатої худоби. З повстанців погинуло чоловіка 40-50. Дальш іде бій біля Крстаца (12 грудня). Тут чорногорці з Пеком тільки дивилися, як б’ються герцоговинці з турками. Бій кінчився нічим, турків погинуло чоловіка 10, а повстанців до 70. Після сього вп’ять бій біля Шобатових кул, ради того тільки, щоб заграбити кілька штук худоби. З нового року (1876) починаються великі бої під Требінями на Глухій-Смоклі і Радован-Ждрєлу два рази.
Мета сих боїв: не впустити провіанту у Требіню, де був голод. Двічі повстанці били турків, але (14 cічня) напослідок вони пробилися до цісарської границі, забрали там харчів і вернулися назад. Після сього діла не чути ніяких боїв аж до кінця лютого. Побилися наново по дорозі між Горанськом і Метохією у Піві. Турки були розбиті і однято від них дві гармати, яких до самої чорногорської війни не можна було зрештувати. Скоро після сього настало замирення і переговори через Родіча, далматинського губернатора, з турками. За тим ідуть бої під Нікшичем (кінець марця і початок цвітня), який напала голодуха і повстанці навспрaвжки хотіли його взяти. Микола чорногорський послав їм у поміч більше 6 тисяч чорногорців. Але й се не помогло: Мухтару-паші вдалось подати провіант у Нікшич і повстанці од нього відступили.
До самого оголошення війни між Чорногорою і Туреччиною у повстанців ідуть маленькі бої, але тільки для того, щоб показати, що повстання не затихло. Затим чорногорський князь Микола І приймає вcіх повстанців під свою власну руку.
З самого ходу повстання, з діла під Горанськом у вересні вже видно, куди Чорногора гне і що міркує зробити з повстання. Намір князя стане нам іще ясніший, коли ми глянемо на другу дипломатичну сторону повстання.
Ми вже бачили, що робив піп Міня в Зубцях. Се був один із дипломатів чорногорського князя. За весь час повстання Микола показував вид, що воно йому не любиться і він нічим йому не помагає. Щоб більш відвести очі європейським дипломатам, які завше дивляться під ліс, а не бачать, що у них робиться під носом, – і через се ошукати їх – нема нічого легшого, – так кажу для мани чорногорський князь поставив над усіми повстанцями за начальника Мічу Любiбратіча – чоловіка, що вчився в ріжних школах, їздив по всіх усюдах і знав, як напустити ману. Независимість Любiбратіча од чорногорського князя показувалася тим вірнішою, що Мічо ще за Луки Вукаловича гайдамакував і був у нього писарем. Останні літа Любiбратіч був у Сербії і там, а може ще й раньше, усвоїв собі думку з’єднання вcіх сербів у одно (підвівши їх у підданство сербського князя). З сею думкою він поїхав у Герцoговину, як тільки там розпочалося діло. З початку повстання в Герцоговині, а затим (через півтора місяця) і у Боснії – здавалося, що для Туреччини настав остатній час. Любiбратіч не ховав перед герцoговинцями думку, що одбившись од турків, краще всього буде пристати до Сербії. Такої ж думки держався архімандрит Мілентій Перович, воєвода шум’яків Лука Петкович, багато з зубчан і інших пограничних герцоговинців. Думки сеї не цурався й піп Богдан Зімоніч, хоча він найбільш із усіх воєвод герцоговинських уживав до Миколи.
Думка Любiбратічева не сховалася і від чорногорського князя, але він не такий, щоб класти палець у зуби голодному вовкові. Тому Любiбратіч був тілько потрібен доти, поки вся Європа не придивилась до герцоговинського повстання, а як воно їй скоро осточортіло і європейські дипломати стали менш пильнувати на нього, – тоді Любiбратічеві дали одставку. Се легко було зробити, бо сам він дав до сього повід. Герцоговинські воєводи розсердилися на нього, що він вихваляв себе в листах, а про них писалось мало. Пеко на се більш усього розсердився і Любiбратіча прогнано найперш із нижньої Герцоговини (в 1/2 жовтня). Він перейшов у Шуму і там держався аж до cічня 1876 р. Коли туди прийшли чорногорці з Пеком, він перейшов у Поповополе під Любушку, де теж були гайдамацькі ватаги, а як і там йому не повелося, то він дав себе зв’язати цісарським жандармам і його послано в Лінц. Приятелі Любiбратіча, хоча-нехоча, мусіли перейти на сторону Чорногори і покаятися. Пеко заступився за Луку Петковича і Тому Томашевича, командира Зубацького і після боя на Радовaн Ждрєлу (14 cічня) послав їх на Цетінє до князя, який приняв їх милостиво і одпустив їх гріхи. Архимандрит Мілентій був дуже поважний чоловік і Микола не лічив за добре до нього cікатися. Інші не показували себе явно приятелями Любібратіча, і завше одрікалися від нього – тому їм нічого й не було.
Після Муратовиці, як Пеко пропустив турків у Горансько, вcі герцоговинці, а особливо Сочиця, дуже на нього нарікали, називали Вуком Бранковичем. А за ним лаяли і Чорногору, що робить з ними таку нечесність. Щоб утихомирити Сочицю, Петро Вукотич закликав до себе (5 грудня) всіх воєвод герцоговинських і меншу старшину, і при них утвердив Сочицю воєводою над пів’янами. До сього часу він іще не називався таким іменем. Тепер, за таку ласку чорногорського уряду до себе Сочиця і все його військо позабули про зраду Пекову і навіть повеселішали. Один сей випадок показує, наскільки Чорногора розпаскудила народ у Герцоговині. Так само ж зробила Чорногора і з Лукою Петковичем і Томою Томашевичем, потвердивши їх командирами. Тільки Томашевич на сю ласку глянув холодно і приняв її, щоб тільки не сваритися з чорногорським князем...
Вcі cі смути у Герцоговині доволі явно показують, що власть Миколи там не дуже ще кріпка. Він не такий глухий, та сліпий, щоб сього не бачити. Він знав усе сe зарання і через те вів повстання, як ми бачимо, тільки для того, щоб губити народ і збіднити його. Як би там не було, а пограничні племена при вдачі повстання і увільнення від турків з’єднались би скоріше всього з Сербією. А на вдачу вcі надіялися. Куди б тоді ширилася чорногорська границя? На південь, де живуть албанські племена? Кожному видно, що так не можна, а більш усього видніше се чорногорському князеві. Запевне, що для нього буде корисніше, як пограничні племена не будуть мати сили, тоді вони самі оддадуться в його руки. Бо наскільки герцоговинці не мирні, показує й те, що в цвітні, коли Чорногора вже явно показала, що не хоче дати розширитися повстанню, воєводи послали виборного в Білград, щоб він договорився з сербським урядом. Герцоговинці обіцяли перейти до сербських границь і тут підняти край на туркiв; їм треба було тільки помочі харчами і всякою військовою справою. Сербський уряд не згодився на се і раяв повстанцям миритися з Чорногорою.
З усього сього видно, що чорногорському князеві зовсім не потрібно було, щоб повстанці взяли Горансько, а з ним гармати і військову справу: йому потрібно було тільки, щоб герцоговинці тратили сили в війні, нічого не добуваючи, не переставали шарпати Туреччину і заставили б її охотою відступити Чорногорі кусок Герцоговини... Друге діло для Миколи був Нікшич. В тому місці, де стоїть Нікшич, турецька земля врізується клином у Чорногору і на самому розі стоїть Нікшич, кріпка кріпoсть. З полуденного боку таким же клином врізується Спуж, і Чорногора мало не перерізується на дві половини. Пройти через Чорногору з Нікшича в Спуж нічого не стоїть, бо на cій вузькій полоcі пролягає долина р. Зети. Нікшич завше колов око Чорногорі і вона вже кілька раз силувалася взяти сю кріпость, але ні разу не вдалося.
Нікшичане, все серби потурчаки, народ кріпкий, одважний, кожен раз одбивали напади чорногорців і зоставалися цілі. За час повстання, коли Туреччина ніяк не могла втихомирити сю горсточку людей, Миколі здавалося, що на Нікшич прийшов останній час і він не задумуючись послав на підмогу повстанцям більше 6 тис. чорногорців. Бо щоб не було з повстанням, а Нікшич усе таки зостався би за Чорногорою і вже більше не колов би їй очей.
Як не ясне було вмішування Чорногори у повстання, але й на сей раз їй удалося одвести очі вcім тим, кому воно здавалося лишнім. Микола завше одговорювався, що повстання йому не миле, і навіть виставив було військо на границю, говорячи, що він її хоче оберігати і не пропускати в Чорногору ні турків, ні повстанців. Але на ділі Петро Вукотич вийшов на границю тілько для того, щоб ближче бути до повстанців і подати їм поміч, коли потрібно буде. А що до того, щоб не пропускати повстанців у Чорногору, то він так робив: кожен повстанець переходив її вільно в одиночку. А перед Різдвом, як треба було повстанцям перейти з банян у Зубці (а се можна було зробити тільки через Чорногору, бо зараз при границі стоять Клобук і Белече), тоді Вукотич військо розпустив, а сам пішов в Унац (у Граoвськім полі), куди слідком за ним прийшли герцоговинські воєводи з військом і Пеко з чорногорцями, якому заборонено було вступати на чорногорську землю. Побачивши Пека і чорногорських воєвод у себе в хаті, Вукотич почав кричати, що вони хотять його вбити, що біля нього немає тепер війська, так із ним можуть зробити все, що їм хочеться. І тільки накричавшись досита, він почав їм наказувати, як іти під Требіню і що там робити. Микола й сам не цурався переписуватися з Пеком; се він робив завше через воєводу Машу Вербіцу; тільки один раз сам йому писав (16 cічня) по тому поводу, що з Дубровника (Раґузи) була кимось послана телеграма князеві: «Господарю, твої чорногорці мруть із голоду». Князь думав було, що се зробив Пеко і через те уважав потрібним його вилаяти. На сьому письмі Пеко зробив хрест – (він не грамотний) і той же чорногорець, що приніс письмо, відніс його назад.
Отже, який не був причепа Микола до герцоговинців, а все-таки на ділі він був дуже полохливий (сю сторону характеру вже показує його боязнь всесербської думки). Як почалися переговори про замирення з генералом Радічем і коли Веселіцький-Божидарович від Горчакова радив повстанцям помиритися і пристати на Андрашеві реформи, – Микола подумав було, що Росія запевне хоче втихомирити повстання, і шепнув Вукотичеві, щоб повстання більше не було. Вукотич трохи погарячився і звелів було повстанцям готовитися до миру... Тільки згоді, коли стало видно, що Росія й сама не знає, чи добре діло повстання, чи ні, і ніяких мір проти нього не приймав, тоді Микола ще більш наліг на повстанців, почав не оглядаючись їм помагати, бо вже звірився, що їм його рук не минути.
Тепер ми бачимо, що за річ була герцоговинське повстання: більша частина повстанців по самій постанові свого життя не мала ніякої причини воювати з турками. Чорногора – завше дбаючи за розширення своїх границь, роздула діло невеcінців і заставила герцоговинські племена йти проти своєї користі: воювати з турками, щоб у кінці кінців замінити своє яке-таке життя на далеко поганше під чорногорським князем. Саме повстання було так ведене, щоб не могло принести великої шкоди туркам, а тільки стратити сили герцоговинців. Напослідок, чорногорський уряд (князь) хотів було кинути повстанців самих, не боячись ні Бога, ні сором’ячись людей, а тільки припадок поміг йому не показати себе явним зрадником перед герцоговинцями...
Здається, я не помиляюсь говорячи так.
Я нарочно задержався довше на герцоговинському повстанні, щоб показати, наскільки тут було самостійної роботи повстанців і як із ними робила Чорногора. Таке ж саме було і з повстанням у Боснії, що розпочалося півтора місяця після герцoговинського.
Подивившись на нього, ми глянем на переговори між Сербією і Чорногорою і як зав’язалась їх війна з турками.

Додати коментар



Корисно? Сподобалося? - То поділіться!
Цим Ви допоможете своїм друзям, культурі України та нашому сайту. Дякуємо!

 

Розробка та підтримка

порталу "Просвіти" Херсонщини

Кількість

Наразі на сайті "Просвіта" Херсонщини розміщено 125 книг;
1,628 статей;
383 авторів.




Хронологія

1654 (8) 1917 (6) 1918-1921 (6) 1929 (5) 1932-1933 (67) 1941 (4) 2014-2015 (10) XIX ст. (10)