Видання херсонської філії видавництва "Просвіта":

Анатолій Анастасьєв. В чарівному світі дитинства
Микола Братан. Футбол з парасолькою
Нариси з історії Бериславщини. Випуск 7
Микола Тимошенко. Мій степосвіт
Наталя Коломієць. Я щаслива
В.Плаксєєв, В.Кулик. А стежечка біжить від літа
Анастасьєв А.М.
Відповідь манкуртам // Анастасьєв А.М. Просто життя. — К.-Херсон: Просвіта, 2013. — С. 48-51.
Відповідь манкуртам
За радянських часів мені, як журналістові, випадало на різних зібраннях, конференціях, мітингах слухати високих керівних товаришів. Як правило, свої доповіді і промови вони читали із заздалегідь написаних текстів і обов’язково на російській мові. Вона була мовою влади. Дивні метаморфози відбувалися з людьми. Ледве було когось висунуть на бодай мізерну керівну посаду, як він тут же забував рідну мову, виступаючи з трибуни перед земляками. Перехід на мову влади мав підкреслювати зверхність над іншими, уявну значимість у суспільстві.
Білою вороною вважався той, хто цього не робив. Якось на зорі незалежності України довелося мені побувати на зібранні районного активу, де обговорювався стан справ у народній освіті. Після російськомовної доповіді голови райдержадміністрації слово надали завідуючому райвно. Затамувавши подих, слухали присутні діловий виступ на чудовій українській мові. Коли виступаючий, подякувавши за увагу, залишив трибуну, у залі запанувала тиша. Всі погляди були спрямовані на високе начальство у президії. Чекали, що воно скаже.
— І ми вам дуже дякуємо, Олексію Трохимовичу, — скоріше насмішкувато, аніж щиро, навмисне розтягуючи слова, сказав керівник району.
Зал вибухнув дебільним реготом, навіть не здогадуючись, якої образи завдає людині, що не цурається рідної мови.
Чимало літ минуло відтоді, а той регіт досі стоїть у вухах. Звідки вони взялися, оті бездушні невігласи? Багатьох знав з дитинства і юності. Були вони колись звичайними хлопцями і дівчатами. Матері і бабусі співали їм ніжні колисанки, розповідали народні казки, давали в дорогу далеку, вишиті українським орнаментом рушники. А тут, у залі, сиділи вже розбещені своїм становищем колишні секретарі парткомів і комсомолу, компартійні номенклатурники, більшість з яких, спаливши партійні квитки, знову опинилися у керівних кріслах незалежної української влади, здобутої після століть поневірянь та героїчної боротьби націонал-патріотами багатьох поколінь.
Так, ми стали незалежними. Поки що формально. Незалежність не приходить одного чудового дня. Потрібен час, аби вона заповнила душу кожного українця, витіснивши звідти відчуття меншовартості і слабодухості. Одну з головних ролей у цій справі має відіграти рідне СЛОВО, яке великий Тарас Шевченко поставив на сторожі нашої національної самосвідомості.
Важко пробиває дорогу до сердець українців рідна мова. Надто довго вона, як багато інших мов, “від Москви до самих до окраїн” піддавалася віроломному впливу. Звідси оцей мовний суржик, яким більшість громадян спілкується на побутовому рівні. Хоча, за великим рахунком, у тому суржику нічого принизливого для українців немає. Навпаки, наша мова сама захищає себе, дотепно переробляючи деякі іншомовні слова на свій лад з притаманним українським гумором. Так, наприклад, “аква віта”, що в перекладі з латині означає “жива вода”, у нас перетворилася на оковиту — дуже міцну горілку. Доброго вдумливого керівника в Україні прийнято називати головою. Якщо ж він ледачий та ще й недолугий, його неодмінно назвуть на російський манер “присідателем”, мовляв, крок ступне і присідає, бо втомився. Подібних прикладів безліч. Живою розмовною мовою послуговуються письменники, поети, журналісти, надаючи своїм творам колоритного звучання.
Здобувши незалежність, Україна природно визнала українську мову державною. Тепер державні службовці працівники місцевого самоврядування, народні депутати, і всі запеклі українофоби, аби утримуватись при владі змушені офіційно послуговуватись українською. І відтоді рідна мова з кожним роком, з кожним днем перестає бути сиротою у себе вдома, відстоюючи себе перед іноземкою. Барвиста, мелодійна, інтелігентна вона все більше проникає і в наш побутовий простір.
Нещодавно на сторінках районної газети “Жайвір” з моєї ініціативи відбулася полеміка: “Чия мова ближча — рідна чи сусідська”? Прикметно, що на користь рідної відгукнулася молодь, народжена вже в Україні, а не в Радянському Союзі. Лише з Великоолександрівської школи №2 надійшло майже півсотні відгуків.
Ось один з них від учениці 11 класу Ганни Ліхман: “Я народилася, живу і навчаюся в Україні. Люблю свою Батьківщину і не уявляю себе без неї. І, звичайно, я люблю свою рідну мову. У школі вивчаю декілька мов: російську, англійську, французьку, але українською, на мій погляд, можна яскравіше висловити свої почуття, думки, враження. Цілий світ віддає шану геніальним майстрам українського слова Тарасові Шевченку, Лесі Українці, Івану Франку, Михайлу Коцюбинському, Павлу Тичині та багатьом іншим нашим класикам. Найбільше і найдорожче надбання кожного народу — це його мова, та жива скарбниця людського духу, у яку народ складає своє героїчне минуле, свій досвід, свої сподівання, свою мудрість. Мова - це всі глибинні пласти духовного життя народу, його історична пам’ять, це не просто спосіб спілкування, а щось більш значуще для кожної людини...”
Немає можливості в цій кореспонденції оприлюднити всі листи, що надійшли до мене від школярів. Вони за змістом тотожні й одностайні з думками Ганни Ліхман. І все ж хочу подякувати її однокласникам Лесі Прокіпець, Юлі Кайдаш, Валерії Лагоді, всім учням молодших класів, які відгукнулися на захист рідної мови.
Читав учнівські листи і проймався гордістю за покоління українців, які ідуть, вже прийшли, вже вимітають на смітник історії всіх, хто дихає ненавистю не лише до мови, але й до всього українського національного. У першу чергу це стосується купки “вірних ленінців”, які у своїй параної докотилися до того, що бачать ворога у кожному українцеві, який відростив козацькі вуса і одягає вишиту українським орнаментом сорочку, які цинічно паплюжать пам’ять знищених геноцидом мільйонів українців, які продовжують споруджувати пам’ятники та обожнювати натхненника і виконавця того геноциду товариша Сталіна, які на словах критикують свавілля нинішньої влади, а насправді в одній коаліції з нею знущаються над народом. В одному з “Інформаційних бюлетенів”, який абсолютно беззаконно видають Великоолександрівські комуністи, їх перший секретар райкому Сергій Білий поширює брехню, ніби 90 відсотків наших земляків горять бажанням, аби другою державною стала російська мова, а 98 відсотків мріють про вступ до Митного союзу з Росією, Білорусією і Казахстаном, відмовившись від європейського рівня життя. Саме за таку антидержавну й антинародну політику комуністи щонеділі і щосуботи ведуть агітацію при вході на районний ринок.
У відповідь безтолковим манкуртам завершу свою кореспонденцію рядками з листа учениці 11 класу Валерії Лагоди:
“Люди, які зневажають рідну мову, втрачають національну самосвідомість, гідні тільки жалю. Самі не розуміючи, що коять, вони зазнають непоправної втрати, стають на шлях найбільшого злочину проти культури всього людства”. Ось так: вустами дітей промовляє істина.

Додати коментар



Корисно? Сподобалося? - То поділіться!
Цим Ви допоможете своїм друзям, культурі України та нашому сайту. Дякуємо!

 

Розробка та підтримка

порталу "Просвіти" Херсонщини

Кількість

Наразі на сайті "Просвіта" Херсонщини розміщено 125 книг;
1,628 статей;
383 авторів.




Хронологія

1654 (8) 1917 (6) 1918-1921 (6) 1929 (5) 1932-1933 (67) 1941 (4) 2014-2015 (10) XIX ст. (10)