Осінь

Спокійна осінь миготить очима,
І листя опускається додолу.
Молочна далеч ватна і незрима
Із легким зимнім запахом ментолу.
Дерев розкішних убрання барвисті
Намет коштовний стелять нам під ноги.
Калюж озерця, як сльозини, чисті
Скрізь затягнули всі міські дороги.
Так серце причаїлося у грудях...
Тремтить і щемно ще на щось чекає.
Хоч скільки помилялася я в людях,
Воно ж, наївне, знову вибачає.
Цю пору серце прийняло покірно,
Милується простим її серпанком.
Та розлітаються ці дні невпинно
І осінь проминає з кожним ранком...

Нема мене

Мене нема. І згадувать даремно.
Хоч ти згадаєш, знаю я, колись,
Але мовчатимеш уже напевно.
Тебе я пам'ятаю. Ти не злись.
Нема мене. Нема. І більш не буде.
Нема мене. Не треба більше слів.
Спекотне сонце знов тебе розбудить.
Нема мене. Це те, що ти хотів?
Нема образ і збудливого сміху,
Який тебе відвертістю вражав.
Цікаво, чи знайдеш нову утіху?
Тобі ж не важко, знаю. Ти казав...