До 145-річчя М.Чернявського

Микола Василенко

Микола Чернявський

Сидіти б тихо, наче птах у лісі,
Навчитися писати ні про що,
Повірити, що на землі безхмарно,
І споглядать, як чепурні дівчатка
В міському парку пустощі заводять...
Відтак, задивленим у юну вроду,
Ходить неспішно з дому і додому, -
Немов несеш води мале відерце, -
І тим гаряче остудити серце.

Та що робить, коли воно не хоче;
Коли незримим ходиш ти по небу,
Літаєш соколом над берегом Каяли,
Вступаєш з раттю в землю Половецьку,
На Кончака свої метаєш стріли,
І витираєш сльози в Ярославни,
Яка ридає на валу в Путивлі:
"Ой, Дніпре, - каже, - ясноокий Дніпре,
Мойого князя принеси до мене!
Іржуть вже бистрі коні за Сулою,
У Києві дзвенить велика слава!..."

Та що робить, коли твій дух - є неслух;
Коли вночі приводить Дорошенка
І Орлика, поранених шаблями;
Коли Чурай приходить із легенди,
Співає пісню про Вкраїну й Гриця.
А сам Шевченко "Сон" тобі читає:
"Хіба ти не бачиш,
Хіба ти не чуєш людського плачу?
То глянь, подивися..."
І ти зректися вже себе не можеш;
Ніяк не можеш бути незворушним,
Коли від болю горбиться земля,
Чужі й свої кують бридкі окови
На руки,
ноги
й помисли краян.
І ти летиш в забуті Богом села...

За це тобі - ґратоване віконце,
В якому більше не побачиш сонця;
За це тобі уже остання міра:
Червоні очі ворона-вампіра,
Неправий суд і кров твоя гаряча,
І біль, і стид, і куля сатаняча.

Ворушиться світанками земля.
На повний зріст виходять із могили
Пророчі люди з добрими очима.
І знову ти по небові ідеш,
Закоханий у світлу далину, -
І оре плуг духовну цілину.