Видання херсонської філії видавництва "Просвіта":

Микола Братан. Танго над лиманом
Молода муза. Випуск 2
Микола Василенко. Сердце - не камень
Микола Братан. Побите серце
Іван Ющук. Якщо ти українець
Нариси з історії Бериславщини. Випуск 3
Із спогадів моєї прабабусі; Нас вижило п’ятеро…; Як ми з Іванком окрайчик хліба ділили!

Зміст

До 80-річчя голодомору


Тетяна Ярославська

Із спогадів моєї прабабусі

Весна, березень... А холодно як... Дніпро ніби стогне під вагою майже метрового льоду... В хаті - тиша. Мертва тиша. Переді мною очі, дитячі очі.. П'ять пар очей, утомлених, голодних... У них, як у безодні - смуток, біль і надія, надія, що ледь-ледь жевріє... Діти мовчать, але я чую цю страшну тишу, цю нелюдську німоту: "Мамо, ми хочемо їсти, ми так хочемо їсти. Мамо, нам боляче, нам так боляче...!"
Боже! Невже це кінець? Невже не можна нічого змінити?... Боже! Це ж мої діти! Це твої діти, Боже!
Світанок. Діти не можуть відвести очей від великої старої скрині, що причаїлась у кутку під образом. У ній - дві жменьки насіння (гарбузи, огірочки, помідори), дві жменьки надії...
Тетянко, Олечко, Федоре, Павлусю, Іванку, мої маленькі, ось зійде клятий сніг, пригріє весняне сонечко, відкриє нам обійми запашна земля, і ми кинемо в її материнські груди ці чарівні зернятка. А як багато овочів подарує вона нам улітку. Вони вірять, вони сподіваються... А де ж те літо, мамочко, коли воно прийде?
А скриня поруч, ось вона, велика, чорна, з старим замком на залізних щелепах...
Рипнули двері в сінях - то сусідка. Вона вчора була у своїх батьків, у Кринках, по той бік Дніпра. Вона каже, що сестри мої, що живуть по сусідству з її ріднею, гукали... "Вони допоможуть... Грунечко, чуєш, вони дадуть харчів, іди, доки лід міцний!" Був би Тимофій живий, пішли б разом, хоча, був би він живий, то такого, мабуть, і не трапилось узагалі. Та немає його, ось два роки, як немає. А перед очима - його зігнута удвоє сумна постать над берегом Дніпра, за колючим дротом, під Бериславом.... Це останній спомин, болючий, омитий сльозами, куркульськими антирадянськими сльозами.... Ось і Дніпро. Він тихо спить під білою крижаною ковдрою. Три години - і я в Кринках. О, сестри мої, чим віддячити вам?
...Важкий клунок за плечима і важкий тягар на душі, а я бреду напівтемними плавнями і несу життя своїм дітям, несу життя, подароване моїми сестрами. Але раптом від Херсона розітнув тишу пронизливий гудок... Ніколи в житті я не забуду того ненависного, огидного гудка, гудка криголама. Він з неймовірною швидкістю та впертістю різав, кремсав білу кригу... Може встигну, він так далеко! Ось берег... Не встигла... Дніпро проснувся і страшно колихав на своїх хвилях частинки моєї надії, біленькі, маленькі частинки, схожі на тільця маленьких діток...
І я згадала, як колись гралися ранньої весни хлопчаки на річці, стрибаючи з крижинки на крижинку. Невже я не зможу? Зможу! Немає в світі того, що не змогла б зробити заради своїх дітей мати! І я змогла...
Глупа ніч, у хаті - темінь і ледь чутно людський подих.... Скільки їх, Боже, скільки з них дихає, скільки з них ЖИВЕ?
ВСІ! ВСІ дочекалися мене, лише стара чорна скриня стояла з роззявленим ротом, а старий зламаний замок лежав поруч...

Нас вижило п'ятеро...

Кажуть, багато дітей - то на щастя. Може воно й так, але наші батьки не знали, куди від того щастя подітися. Нас було десятеро, та до зрілого віку дожило лише п'ять. Так-так, саме дожило, а не доросло чи виросло, як кажуть. Ми виживали, як майже всі в ті часи. Чому майже? Та тому, що були й ті, кого це лихо минуло, або ледь зачепило. А нашу сім'ю зачепило так, що гай-гай... Тато й мама працювали, як кляті, не мали спочинку ні вдень, ні вночі. А ми, хто старший, хто менший, мали роботу за віком, по силі, але байдикувати у нас не водилося. Від чого померли брати та сестри, навіть згадати не можу. Мати й на старості літ цього не любила чіпати - мовляв, Бог до себе прибрав, та й годі.
Я дуже гарно пам'ятаю, як усе почалося. Прийшло щоденне страждання, в наші двері постукала біда. Радянська влада визнала нас куркулями. Цей страшний вирок відділив нас від решти односельців, як прокажених, та й не лише нас, були з нами в одному човні ще "потопельці". Спочатку забрали коней, потім корів, биків, свиней. А потім черга дійшла й до меншої живності. Нашими ж підводами вивозили наше зерно - наші "куркульські скарби". А ці підводи батько майстрував уласноруч. А цих коней, корів було зароблено батьковою згорбленою спиною та материними покрученими руками. А це золотисте зерно ще вчора колосилося на нашій ниві, тій ниві, яка бачила тільки наші руки. Забрали все! Мати встигла лише клунок борошна у городі приховати та невеликий шматок сала закопати під розлогою грушею.
Батька забрали пізно ввечері. Казали: буде суд. Що то за слово таке страшне, я тоді не розуміла і дуже боялась, боялась ще більше, ніж менша сестричка Оля. Ми уявляли пекло, в якому судять грішників і кидають у киплячу смолу. Невже наш батько грішник? Суду не було. Та врешті-решт, чи не все одно; через багато років я зрозуміла, що він не зіграв би ніякої ролі.
Востаннє мама бачила тата під Бериславом. На березі Дніпра облаштували тимчасовий табір для ворогів радянської влади. Облаштували - це голосно сказано, просто відгородили колючим дротом невеликий клаптик землі. Попрощатися їм не дозволили.
"Я ніколи не забуду його зігнутої спини і курчавого волосся, яке тріпав вітер. А він сидів і бив каменюкою воші на своїй брудній сорочці!", - це часто згадувала мати. З рідною хатиною розлучилися швидко. Ми стояли під старою вишнею, а мати, зі сльозами на обличчі, хутко збирала речі, викинуті "владою" прямо в пилюку. Разом з тією пилюкою ми понесли в нове життя найболючіші спогади дитинства.

Як ми з Іванком окрайчик хліба ділили!

Посадила нас бабуся з меншим братом Іванком до столу, обідати. Насипала повні полумиски борщу і дала по шматку хліба. Може, нам їсти не хотілося, може, просто вирішили подуркувати, вже не пам'ятаю, давно це було. Почали ми окрайчик хліба ділити. Ділили-ділили, доки Ванько зі стільця не впав, продовжили на долівці ділити, аж раптом до кімнати зайшла бабуся.
- Не смійте, чуєте, не смійте! - У бабусі аж руки затрусилися, а голос став хриплий і немов чужий. Я її такою ще ніколи не бачила. Ванько заревів так, що собака під вікном заскавчав із переляку..
- Ніколи не жбурляйте хлібом, ніколи не грайтеся ним! Чуєте? Ви чуєте? - Бабуся раптом заплакала; дрібні сльозинки, як горошини, закапали на її вузлуваті руки, а губи стали схожі на поранені вітром стебла квітки.
Ми нічого з Ваньком не розуміли. Вже й мені захотілось порюмсати, чи то від жалю, чи то від страху. Хоч я і старша від брата на 6 років, але нічого не могла второпати; тільки стояла, як укопана, переводячи очі з Ванька на бабусю, а з бабусі - на Ванька.
- Ти знаєш, що таке окрайчик хліба? - трохи заспокоївшись, спитала бабуся чи то в мене, чи то у брата, а може у нас обох?
- Це шматок, скибка..., - промуркотіли ми з Іванком.
- Ні, окрайчик хліба - це щастя, це одне маленьке щастя на п'ятьох голодних дітей. Це неймовірна радість, яка, мов магічний бальзам, притупляє біль у м'язах, судорги у шлунку... І тобі хочеться подовжити цю насолоду, і ти повільно розсмоктуєш крихту за крихтою, не помічаючи, що цих крихт уже давно нема, що ти ковтнув виділений тобі шматочок, навіть не помітивши того. Проходить день, другий, а ти й досі чуєш присмак того окрайчика, тієї щасливої скоринки. Чуєш той присмак, а жуєш стеблину трави, першої весняної трави, що ледь пробилася через товстий шар снігу. І ти радієш цій траві, бо поїли всіх мишей під долівкою у клуні, бо повиколупували всіх жуків, що необачно обрали для зимівлі щілини нашої оселі, бо ще позавчора доїли бульйон з останнього клаптика татового шкіряного ременя. Хліб - це не просто їжа, це життя! Вам ніколи не снилася велика жовта паляниця? Ніби лежить вона на столі, прикрашена святковими рушниками та яскраво-червоними квітами, а батько, тримаючи ніж у руці, урочисто промовляє: "Хліб усьому голова!" І ріже батько ту паляницю на великі-великі шматки, а мати подає кожному з нас, і радісно так, тепло так на душі. Аж раптом розвіює солодкий сон голодна ніч, і кидаєшся у холодному поту, і плачеш, плачеш, тільки сліз чомусь немає... Звісно, вам не снилося такого. Але менш за все на світі я б хотіла, щоб ви знали, як то бачити "голодні сни".
Сльозинки котилися вже і по моєму, і по братовому обличчі... Ванькові маленькі кулачки піднялися догори, і він голосно, як солдат під час присяги, заявив:
- Коли я виросту, я куплю тобі, бабусенько, багато-багато великих жовтих паляниць і гарний червоний рушник, щоб ти ніколи не плакала!
Я не обіцяла нічого, тільки чомусь раптом захотілося притиснутися до рідної бабусі, поцілувати її губки, щічки, ручки і запитати: "А ти зараз бачиш "голодні сни"? Я цього не спитала... А вона ніжно посміхнулася нам і сказала:
- Було страшно. Я терпіла. Я мусила вижити. А тепер..., тепер у мене є ви!
(За спогадами моєї рідної бабусі Тетяни Тимофіївни Коваль)

Додати коментар



Корисно? Сподобалося? - То поділіться!
Цим Ви допоможете своїм друзям, культурі України та нашому сайту. Дякуємо!

 
Розробка та підтримка

порталу "Просвіти" Херсонщини

Кількість

Наразі на сайті "Просвіта" Херсонщини розміщено 127 книг;
1,631 статей;
383 авторів.

Сайт Просвіта Херсонщини розміщений на хостингу

hyperhost.ua

ВАЖЛИВО!

Оригінальні тексти! Захищено!
Угода про дотримання авторських та інтелектуальних прав

Пишіть реферати та курсові.

При передруці посилання залишайте на місцях!





Хронологія

1654 (8) 1917 (6) 1918-1921 (6) 1929 (5) 1932-1933 (67) 1941 (4) 2014-2015 (10) XIX ст. (10)