І

Пишу тобі в далекий листопад.
За обрії летять мої надії.
Щоб долучитись до святої дії,
Не можна взяти совість напрокат.

Нам варто йти вперед, а не назад,
Здолавши всі буденні веремії,
І думати під струни золотії,
І линути до зоряних принад.

Тримають вісь і Слова і Землі
На тлі віків поети й агрономи.
Планети відкривають астрономи

Із піснею та хлібом на столі...
Ми вирушаєм в помисли незлі,
Забувши про абзаци, крапки й коми.

ІІ

Забувши про абзаци, крапки й коми,
Рядки ці адресую лиш тобі.
А небеса соборно-голубі
В світлинах переповнюють альбоми...

У небуття вже канули обкоми,
Та в метушливій вселюдській юрбі Зринають ще на серці далебі
Жахливі сни з симптомами саркоми.

О як гірчать минулі полини,
Де компартійні сновигають гноми —
В просторих кабінетах зами й поми...

Номенклатурні вештають слони.
Я цей сонет виношу із весни
У ніч, що повна трепетної втоми...

ІІІ

У ніч, що повна трепетної втоми,
До тебе лине думонька моя.
І в хлюпоті світаннім ручая
Визорює вчорашній милий спомин.

Ми по природі не каменоломи.
Хоч в жилах кров нескорена буя.
Непросто нас до спільного роя
Привабити пустим пучком соломи...

З підскоком вітер гонить котиполе
І сіра вись над шляхом провиса,
І скімлить розтривожена роса,

І тіло степу перемерзло-голе.
Пойняте невигойно-диким болем,
Де молодо шумить осінній сад...

ІV

Де молодо шумить осінній сад,
Примарилась мені вродлива, юна
Краса твоя розкрилена столунна,
Якій підвладні диво-чудеса.

В’юнка твоя до пояса коса.
Дівочий стан — гітара тонкострунна.
Над горизонтом хмари, наче руна,
І день живе в пташиних голосах.

Словесну вибудовую картину,
Неспішним ямбам добираю лад...
Травневий день у плетиві рулад

Хвилює душу ніжно без упину.
До тебе в забутті над часом лину,
Слова ясні римую навпопад...

V

Слова ясні римую навпопад,
Перебираю заповітні звуки.
Які бентежні милі твої руки,
Що в тиші рвуть янтарний виноград...

А очі, повні радісних розрад,
Прискорюють сердечні перестуки
Й злучаються не з’єднані сполуки...
Та стрілки не вертаються назад.

Замилування словом не мина.
Йому не шкодять супергастрономи
І навіть переповнені пороми,

Яких фатальна кличе глибина.
Поняття в мові не боїться дна.
Вони ж бо не набридли до оскоми...

VI

Вони ж бо не набридли до оскоми —
Мої вагання, думи навісні.
Сьогодні довіряю лиш весні —
Цього раніш я не робив ніколи.

Пригадую, ходив було до школи,
Та тішився в душевній глибині,
Ще й дійсності посвячував пісні,
Оспівуючи ниви та стодоли.

Я по краплинах щирість пізнавав,
Радів хвилинам раннім світанковим,
Був учнем і сумлінним, і зразковим.

А братик меншенький уже співав..
І досі ті шляхи лежать між трав,
Іще срібляться їх дзвінкі підкови...

VII

Іще срібляться їх дзвінкі підкови —
Така весела вдача козаків.
Безсмертна слава з глибини віків
Розлунює у мить святу Покрови.

Нам ще соборів вершити окови
І крила розганяти вітряків,
І повертати на шляхи батьків,
І дослухатись до своєї крови.

А ще нам всім не варто забувати:
Історія будує свій розклад.
У спільнім домі треба дати лад

І думати, яких пісень співати,
Щоб навісної теміні не знати,
Коли гуляє світом зорепад ...

VIIІ

Коли гуляє світом зорепад,
Дівочий спів милується степами
І місяченько сяє над снопами,
І пломінь розливається лампад...

В суворій перспективі анфілад
Копитами вилунюють тарпани –
То каблучки розбещеної панни
Цілують мармур... Б’юся об заклад:

Вона біжить без удержу до мене
І кучері летять від голих пліч,
І умліває кручений панич,

Бо тіло грає у жаді вогненне
Під знаком загадковим nota bene —
Крізь полохке і ніжне світло свіч.

ІХ

Крізь полохке і ніжне світло свіч
До ранку я чаклую над строфою,
Котра злітає дикою дрофою,
Мисливських забоявшися облич...

Червону книгу забирайте пріч!
Вона чатує на дзьоби та хвою
І на крило з пір’їнкою живою —
На все, що зветься лаконічно “дич”...

Допоки ми ще серця не збулись
І розум нас іще не залишає,
Рятуймо квітку, в неї ж бо душа є!

І заступіть од злої кулі рись!
Будь, мово рідна, сильна як колись!
Твій образ надто зримо оживає...

Х

Твій образ надто зримо оживає
На вічному класичнім полотні.
В напівуяві, навіть уві сні
Він мою творчість на плаву тримає.

І дива вже у тім таки немає,
Що я живу в незримій площині,
Що сумніви дрімають десь на дні,
Що смуток їх в реаліях триває...

Чому ж забракло поміж нас тепла?
Вагання і безглузде, і безкрає
Усе єство достоту пробирає.

Ріка ж тече, як і раніш текла.
В дзеркальній суті дорогого скла
Забута скрипка знов промінно сяє...

ХІ

Забута скрипка знов промінно сяє...
Порив смичка — й мелодія зліта.
І теплі зосереджені вуста,
І музика, що в часі не вмирає...

Нас Бог, напевне, згодом покарає
За те, що несмілива простота,
Сором’язлива і така свята,
Підтримки й ласки сущої не знає...

А за вікном буйнує красне літо,
Поважно походжає, мов павич.
Ти його в пісні любій возвелич,

Переповий неперебутнім квітом,
Зустрінь, як друга, огорни привітом
Над сонмом всеосяжних протиріч...

ХІІ

Над сонмом всеосяжних протиріч,
Над сірою бридкою суєтою
Я іноді на палубі не встою,
Не те, щоб уловить побідний клич.

Допоки не розбив нас параліч,
Ми мусимо кріпитись в час прибою,
Де висота габою голубою
Уже вчуває горобину ніч.

Рятуйте! SOS! — вже промовляють гени,
І добре, що не просять могорич...
Неначе б то благають: “Ніс не кич!”

Орда гуде — біжать аборигени...
Годинник же спішить, як навіжений,
Секундами на розстані сторіч...

ХІІІ

Секундами на розстані сторіч
Буття моє усе-таки триває,
Хоч міг я опинитись під трамваєм,
Чи вчадів би, коли диміла піч...

На призьбі хати чутна тиха річ,
А соловейко тьохкає-співає,
І щастя мабуть іншого немає...
Ти в слові його, друже, возвелич!

Розкрилився букварик на столі...
Яка прекрасна спогадів пора є,
Коли дударик на сопілці грає

І сині ріки линуть по землі.
Любов твоя, безтямна взагалі,
Думки мої стрімкі перебирає...

ХІV

Думки мої стрімкі перебирає
На клавішах легка твоя рука.
І літери на білих рушниках,
Де шитий півень зернята дзьобає...

“Добридень, мамо! — в серці виринає –
Ну де мені знайти того рядка,
Щоб жито зашуміло в сторінках..?”
Ніхто про те, напевне і не знає...

Колись ми туго зв’яжем перевесла,
Змінивши незліченну кількість влад,
Я вірю, в Україні буде лад.

Прийдуть таки квітучі зелен-весни.
То буде завтра... Я ж наліг на весла —
Пишу тобі в далекий листопад...

ХV

Магістрал

Пишу тобі в далекий листопад,
Забувши про абзаци, крапки й коми.
У ніч, що повна трепетної втоми,
Де молодо шумить осінній сад.

Слова ясні римую невпопад...
Вони ж бо не набридли до оскоми,
Іще срібляться їх дзвінкі підкови,
Коли гуляє світом зорепад.

Крізь полохке і ніжне світло свіч
Твій образ надто зримо оживає.
Забута скрипка знов промінно сяє Над сонмом всеосяжних протиріч –
Секундами на розстані сторіч
Думки мої стрімкі перебирає...

26-31 березня 2012 р.