Видання херсонської філії видавництва "Просвіта":

Микола Сарма-Соколовський Срібне перо соколиного лету
Вісник Таврійської фундації. Випуск 3
Анатолій Анастасьєв. В яблучко
Микола Братан. Шоста заповідь
Микола Василенко. Сердце - не камень
Анатолій Анастасьєв.Осінній дисонанс

Кедровський В. Андрій Михайлович Грабенко  // Вісник Таврійської фундації (ОВУД): Вип. 10. - К.-Херсон: Просвіта, 2015. - С.122-133.

Кедровський В. Андрій Михайлович Грабенко // Кедровський В. Обриси минулого: Деякі останні діячі-українофіли напередодні революції 1917 року. – Нью-Йорк – Джерзі Ситі: Свобода, 1966.

Андрій Михайлович Грабенко
(1857–? )

Не можна говорити про діячів доби так званого українофільства, не торкнувшись хоч побіжно характеристики тих обставин громадського життя на Україні, в яких вони виросли та працювали. Тому, говорячи про Андрія Михайловича Грабенка (літературний псевдонім Андрій Конощенко), спробую дати коротенький нарис розвитку українського національного руху перед тою добою, в якій він жив і працював.
Після розгрому Кирило-Методіївського Братства український рух на деякий час був приголомшений. Але незабаром він знову почав відроджуватися, коли свідома українська інтелігенція в особах найкращих її представників пішла в народ, щоб вивчати його життя, побут, розпізнавати його потреби та бажання, а разом з тим пропагувати визвольні ідеї. Матеріяли з історії загальноросійського революційно-соціялістичного руху дають твердий доказ, що ввесь той рух, який в перших початках провадився в цілій Росії під іменем Партії Народної Волі, започаткували українці з походження або й переконання. Рух той розгалузився на Україні в різних її частинах, а провідні осередки його були в Києві, Харкові, Одесі, Катеринославі, Єлисаветі, Херсоні та в інших містах.
Андрій Михайлович Грабенко належав до того гуртка українофілів, що зародився й провадив свою роботу в Єлисаветграді на Херсонщині. Гурток той мав зв’язки з харківським центром і знаходився під безпосереднім впливом Одеської Громади.
Коли народилася Одеська Громада годі точно сказати. Один з її членів в своєму начерку пише: “На початках 1876 року Громада склалася, зорганізувалася і зміцніла. Але треба зазначити, що багато осіб з її складу й самі добре не знали, до якої саме течії вони належали, – до української чи до російської народницької, чи соціалістичної взагалі. Але якраз цей брак виразного розгалуження сприяв більшому з’єднанню всіх “громадян” на загальнореволюційному фронті, який вони ще не зовсім ясно розуміли.
“1876 року до Одеси прибув Михайло Драгоманов по дорозі з Києва до Женеви, і перебування його мало величезні наслідки...
“Переїзд Драгоманова через Одесу викликав майже явні збори Громади, і то в кількості від 50 до 100 осіб – в помешканні секретаря “Сельско-Хозяйственного Общества”, Михайла Петровича Боровського; а помешкання він мав у приміщенні “Общества”, в міськім саді, в самім центрі міста...
“Були на ньому не тільки “українофіли”, але також і Желябов (вождь російських терористів – повішений у 1881 році – В. К.), Гернет та інші. На цих зборах вирішено видавати за кордоном український політичний журнал за допомогою і матеріяльною і статтями одеської Громади; цей замір справді потім було здійснено в Женеві, і часопис було названо “Громада”...
На зборах Одеської Громади бували у тих роках і інші видатні лідери російського соціялістичного руху, В.Дебагорій-Мокрієвич і Лизогуб, який у 1879 році, за кілька днів до шибениці, писав з в’язниці, що його найбільшим бажанням є те, щоб для його брата знайшовся учитель-українофіл. Оцей брат пізніше був прем’єр-міністром під час нещасливого гетьманування Павла Скоропадського.
Кілька членів громади були вождями російського революційно-соціялістичного руху – Ковалевський, Мальований, Трезвинський та інші. Це були свідомі й непохитні українці, які вважали, що український народ не можна визволити без загального визволення всіх народів Росії, без всеросійської революції. На тому до останньої революції стояли на Великій Україні всі соціялістичні та революційні українські партії.
Одеська Громада та інші українські гуртки поширювали серед народу революційну та національну літературу, спеціяльні партійні відозви-проклямації, видання женевської Громади й т. п. Годі сказати, хто якого характеру роботу тоді провадив у народі й яку літературу поширював, бо революційно-визвольна й українсько-національна праця була тісно зв’язана та переплетена між собою і мала одну й ту ж мету – визволення працюючих мас через повалення самодержавства в Росії.
У той час на Херсонщині, поза Одеською Громадою, найбільше діяльним був український гурток в Єлисаветграді. Уже в 1870 році в тому місті починають ширитися політично-революційні ідеї та витворюється ґрунт для не лише суто революційних формувань, але й для національно-народницьких українських. За початок українського гуртка в Єлисаветграді уважають 1878 рік, коли туди приїхав лікар Опанас Іванович Михалевич, що раніше входив до складу київської Старої Громади. Царська влада його була вислала з Києва на Волгу, а потім заборонила жити в п’яти північних українських губерніях. Міністер внутрішніх справ поставив Михалевича під догляд поліції за приналежність до партії “хохломанів”. От він і опинився в Єлисаветі. Вже в 1879 році були на нього доноси в поліцію, що він провадить “хохломанську” пропаганду серед клієнтів, але поліція ще не вбачала в тому “революційної” пропаганди. Та й справді гурток, який зібрався навколо Михалевича, провадив чисто культурницьку роботу.
У своїх спогадах про початки діяльности єлисаветського українського гуртка О. Рябінін-Скляревський пише:
“В Єлисаветграді з освічених людей серед інтелігенції більш-менш близької до своєї ідеології Михалевич здибав Пильчикова, Линтварова та Стрижевського. Пильчиків та Линтварів були відомі Київській Громаді. Стрижевський був відомий автор українських казок.
“Коло того часу приїхав з Бобринця до Єлисаветграду Іван Карпович Тобілевич. Ще в Бобринці Тобілевич брав участь з М. Л. Кролівницьким в аматорських театральних виставах, коли вони разом служили там у міській управі. Линтварів робив вистави в Єлисаветграді. Таким чином у Єлисаветграді спочатку склався гурток виключно культурницького напрямку. До гуртка приєдналися: вчитель з села Олександер Фед. Волошинів; Андрій Михайлович Грабенко... Теж 1880 року пристали бувші учні реальної школи Михайло Василів та Євген Чикаленко. 1881-го року після військової служби повернувся теж учень тої школи Омелян Дяченко і приєднався до них. 1882 року приїхав старий член Київської Громади Олександер Ол. Русов і його дружина Софія Федорівна. Русов зайняв посаду статистика в Херсонському земстві. Потім його співробітник Теофіл Василівський та студент Іван Колодіїв”.
Гурток цей розвинув широку культурно-освітню діяльність, а також нелеґально розповсюджував закордонні українські видання. З поміччю своїх членів, що виїхали вчитися до Петербургу, гурток тримав через Фінляндію тісний зв’язок з Парижем, де перебував на еміграції український етнограф Федір Вовк, та з Женевою, зокрема з Драгомановим. Під впливом цього гуртка учительський з’їзд в 1881 році на Херсонщині ухвалив вести агітацію за те, щоб у народних школах дітей вчили в рідній мові (українській). Ця постанова дуже схвилювала владу й змусила її пильніше слідкувати за діяльністю “хохломанів”.
Внаслідок поліційних переслідувань Київська та Одеська Громади на початку 1880 року майже зовсім відійшли від народництва, провадячи виключно культурну працю. Проте, єлисаветський гурток провадив найбільш діяльну роботу на полі політичного народництва й культурно-української роботи ще й в 1880-1883 роках, аж поки 2-го серпня 1883 року не арештували Мальованого. Поліція знайшла у нього пашпорт з печаткою єлисаветградського поліційного управління, який видав йому І. Тобілевич, що вже тоді писав українські п’єси під прізвищем Карпенко-Карий.
З арештом Мальованого почалися поліційні переслідування та арешти інших членів гуртка. 16-го липня 1883 року в Катеринославі арештовано Софію Федорівну Русову, що приїхала туди з Єлисаветграду. 7-го листопада того самого року І. Тобілевича взято під догляд поліції, а потім вислано до Новочеркаська. Жандарми провели труси в усіх членів українського гуртка та гуртка “Народної Волі”, що тісно співпрацював з ним, бо деякі члени, як Михалевич, Дяченко, Василівський та інші були членами обох гуртків. Таким чином у 1884 році гурток розгромлено. Правда, його діяльність незабаром відновив адвокат Микола Левицький, відомий український кооператор, “артільний-батько”. Під його впливом заснували такий самий гурток в Олександрії Косюра, Окушко, Борисів та інші.
Розкинуті в різних місцях члени єлисаветградського гуртка своєї діяльности не припинили. Деякі з них опинилися в Херсоні. Про це Андрій Михайлович Грабенко пише так:
“...Ми з товаришами-статистиками “волею судеб” опинилися в Херсоні, в місті-закутку, що в ті часи вважали його урядові чинники за місце заслання. Витребувала нас туди губерніяльна земська управа після того, як в Єлисаветі розпочали жандарми “дєло о тайном сообществе”, що мало на меті “в болєе отдальонном будущем, путьом распространенія дозволених цензурою малоросійских сочіненій, ніспроверґнуть существующий порядок”*.
Тоді в Херсоні зібралися А. М. Грабенко, Т. О. Василівський, товариш прокурора Д. В. Маркевич, якого переведено на службу в Херсон з пониженням по службі, як учасника українофільського гуртка. До них пізніше приєднався статистик Іван Степанович Лоначевський та інші. Спочатку херсонський гурток був під проводом О. О. Русова, якого також земство викликало сюди, а з від’їздом з Херсону О. Русова, не вибраним, але признаним лідером гуртка став А. М. Грабенко.

***

Український гурток в Херсоні продовжував свою культурно-освітню працю. Тут приготовлено до друку збірник-альманах “Степ”, який почали були складати ще в Єлисаветграді. Через письменника Д. Л. Мордовця пощастило дістати дозвіл петербурзької цензури на видання цього першого на Херсонщині збірника. Друковано його в Петербурзі, щоб не наразитися на прикрощі від місцевої адміністрації.
До збірника ввійшли оповідання Д. Мордовця, І. Левицького, А. Браунера, Д. Маркевича та ін., драма Карпенка-Карого “Бондарівна”, вірші Павла Тулуба, Дніпрової Чайки (Людмила Василівська по мужеві), що жила з своїм чоловіком у Херсоні й пристала до гуртка. Крім того, в альманаху вміщено цінні наукові розвідки, як, наприклад, “Родинно-маєткові відносини селянського населення в Єлисаветградському повіті” (матеріяли із звичаєвого права) – Марії Ганенко, “Весільні пісні в Єлисаветградському повіті” – Олени Маркевич, “Обласне начало в земській статистиці” – О. Русова та ін.
Альманах видруковано в 1886 році, але його ще й тепер читається з великою цікавістю. Це свідчить про солідність роботи гуртка українофілів, що закладали дійсно тривкі фундаменти під будову українського відродження.
Говорячи про членів гуртка земських статистиків, треба сказати, що до них належали О. Русов, який керував статистичними роботами, А. Грабенко, Ф. Василівський, С. І. Лоначевський, Борисів, який приїхав до Херсону пізніше, та інші “українофіли”. Вони провели так званий “подвірний перепис” на Херсонщині, під час якого обійшли більшість селянських хат, збираючи статистичні відомості. По селах і хуторах вони безпосередньо студіювали життя українського села, його настрої, думки, бажання й потреби. Це основне вивчення української селянської маси було дуже помічним їм усім в праці над відродженням українського народу.
З діяльности херсонського гуртка, крім видання альманаху “Степ”, А. М. Грабенко пригадує, що Л. Дніпрова Чайка в 1885 році написала за три дні лібретто дитячої опери “Коза-Дереза”. Музику до цього лібретто підібрали з народних пісень О. Русов, С. Русова та А. Грабенко. Опера була вперше виставлена в Херсоні дитячими силами в супроводі фортепіянової гри (С. Русової). Вже пізніше надруковано її в обробці М. Лисенка в Галичині, а потім у Києві**.
Андрій Михайлович Грабенко був сам дуже добрим музикою. Грав він артистично на віольончелі. Отже, кохаючись у музиці, зібрав він кілька соток пісень і уклав для них ноти. У 1900 році він видав збірник “Українські пісні”, куди ввійшла перша сотка зібраних ним пісень з укладом на ноти. Друга збірка вийшла з друку в 1902 році, а потім видання було кілька разів поновлене. Пісні свої А. Грабенко записав переважно на Херсонщині, почасти на Київщині, Полтавщині та Поділлі. Це був перший, і то досконалий, великий збірник пісень центральної України. З того часу вся Україна пізнала ім’я Андрія Конощенка (А. Грабенко), як збирача та впорядника українських народних пісень.
Але тільки ближче оточення та приятелі знали ширше й розуміли глибше Андрія Михайловича, бо він ніколи не шукав собі слави, популярности і не любив прилюдних пописів. Хіба на річних балях, що їх вряджували співробітники губерніяльного земства, грав на віольончелі в “тріо”, зладженому ще з двох скрипалів, також співробітників земства. Про це високоартистичної вартости “тріо” не раз писала місцева газета В. І. Гошкевича “Юг”.
Зовнішній вигляд Андрія Михайловича був ніби втіленням образу Тараса Шевченка. Бувало, дивишся на портрет Т. Шевченка, написаний Красницьким, і здається, що то з нього маляр писав отой портрет. Але сам Андрій Михайлович ніби не помічав тієї схожости.
Андрій Грабенко здавався суворою та сухою людиною, але поза тією його зовнішністю крилося гаряче серце.
Уперше зустрів я А. М. Грабенка в 1902 році в Херсоні, куди переїхав мій вітчим, зайнявши посаду в статистичному відділі Губерніяльної Земської Управи. А. М. Грабенко був секретарем Управи, а губерніяльним статистиком був Феофан Олександрович Василівський.
Вже тоді ім’я Грабенка було відоме не лише в Херсоні, не лише в українських колах, але й в усіх сорока губерніях Росії, де були земства. Його вже тоді знали, як одного з найкращих знавців земських справ, і до нього зверталися з інших губерній за різними фаховими порадами, особливо, коли заходили непорозуміння між земствами та урядом, для розв’язання яких треба було рішення “Правительствующого Сената” (ця інституція в Росії була найвищою судовою інстанцією), якому корилися навіть царські міністри. Андрій Михайлович своїм великим знанням обороняв земства від нападів різних царських адміністраторів.
У Херсонському губерніяльному земстві називали А. Грабенка “ходячою енциклопедією”, бо мав він надзвичайну пам’ять. Пам’ятав сотки різних сенатських, адміністративних та судових рішень, коли які прийнято та в яких справах і навіть за яким нумером опубліковано. На річних зборах “гласних” А. Грабенко, хоч службовці земства ніякого голосу на таких зборах не мали, завжди був неофіційним дорадником, до думки якого всі прислухалися. Довголітня праця А. М. Грабенка в земстві полишила глибокий творчий слід на полі поширення та вдосконалення агрономії, медицини, ветеринарії, шкільництва, будівництва шляхів і т. д. Не було ні одної галузі земської праці, на якій не відбилося б фахове знання А. М. Грабенка.
Губерніяльне місто Херсон кілька разів вибирало А. М. Грабенка своїм посадником, але кожного разу міністер внутрішніх справ не затверджував його на тому пості, як “політично неблагонадійного”. Лише по революції 1917 року Андрія Михайловича з ентузіязмом обрано на голову Губерніяльної Земської Управи – найпочеснішу посаду, яку лише могли виборці йому дати. Цю посаду Андрій Михайлович прийняв як тяжкий обов’язок, бо волів лишатися секретарем, фактичним керівником без титулів і почестей.
Своєю працею в земстві Андрій Михайлович, разом з іншими членами українського гуртка, дуже багато зробив для піднесення української справи в губернії. Так, наприклад, за їх порадами всі повітові земства, разом з губерніяльним, у різних роках прийняли постанови домагатися перед урядом, щоб в народних школах Херсонської губернії навчання провадилося українською мовою. Подібні постанови на початку 1890-их років прийнято в інших містах Херсонщини, і, навіть одеська міська дума ухвалила, щоб на передмістях Одеси навчання в народних школах провадилося обов’язково в “материнській мові”. Всі народні бібліотеки й багато шкільних підручників мали “дозволені цензурою” українські книжки. А такі книжки, як Є. Чикаленка “Розмови про сільське хазяйство” або Немоловського “Бджільництво”, закуповували земства десятками тисяч примірників і поширювали поміж населенням. Це в ті часи було лише те єдине, що, надруковане в українській мові, попадало в руки селянського загалу.
Своє становище секретаря Андрій Михайлович вживав на те, щоб якнайбільше посад у земстві обсадити свідомими українцями. Тому на з’їздах статистиків або завідувачів шкільних відділів земств або ветеринарних лікарів чи аґрономів можна було чути українську мову, коли не на офіційних засіданнях, то на приватних нарадах або в приятельських розмовах.
Своїм заступником на становищі помічника секретаря Губерніяльної Управи Грабенко мав відомого українського письменника й поета Миколу Федоровича Чернявського. На становищі завідувача медичного відділу був член українського гуртка, лікар Іван Наумович Козубів; завідувачем статистичного відділу був Феофан Олександрович Василівський, а його заступником Іван Степанович Лоначевський та Михайло Тихонів – усе старі українські діячі; завідувачем оцінного відділу був інженер Манджура, старий українофіл, брат відомого українською етнографа та поета; завідувачем ветеринарного відділу – Володимир Іванович Сінкевич – українофільствуючий поляк.
Після того, як по революції 1905 року розгромлено Шкільний відділ Губерніяльної Управи і деяких його співробітників вислано з Херсонської губернії, а завідувача відділу Миколу Чернявського ледве пощастило врятувати від заслання, з пониженням на становище помічника секретаря, на завідувача відділу призначено в 1910 році українофіла Юрія Васильовича Федорова, а в 1911 році на завідувача статистики народної освіти призначено мене. Крім того багато було українців на менших посадах. Це була плянова й довголітня праця А. Грабенка – фактична українізація апарату Херсонського земства.
Під впливом гуртка “старих українофілів” зав’язалися різні українські гуртки молоді. Такі гуртки появилися, зокрема, в сільськогосподарській школі, в учительській семінарії, в мужеських та жіночих середніх школах. Згодом з тих гуртків вийшло багато активних діячів визвольної боротьби.


***

В 1917 році, коли в Києві Центральною Радою було утворено уряд, Генеральний Секретаріят на чолі з В. Винниченком, я запропонував йому запросити Грабенка на становище керівника відділу земських та міських самоврядувань при Секретаріяті внутрішніх справ. В. Винниченко, знаючи добре про діяльність Грабенка, радо запросив його приїхати до Києва. Андрій Михайлович приїхав і спинився на помешканні свого давнього приятеля Євгена Харламповича Чикаленка. Після побачення з В. Винниченком він прийшов до мене у Військовий секретаріят із словами:
– Ой, Володимире Івановичу, вам треба добре натерти вуха! Нащо ви потурбували мої старі кості та витягнули мене сюди до Києва? Тут місце іншим людям, а я для них і старий і вже не такий “революційний”, як їм треба. Не думаю лишатися тут.
Довідавшись, що він спинився у Є. X. Чикаленка, я сказав, що ввечері виберу час і прийду туди.
У помешканні Євгена Харламповича відбулася розмова, внаслідок якої Є. X. Чикаленкові і мені вдалося переконати Андрія Михайловича, щоб він лишився в Києві й зайняв те становище, яке запропонував прем’єр-міністер. Це становище, – казали ми, – технічне, і не лише Україна, але й ціла Росія не має ліпшого, як він, знавця земських та міських справ. Бувши довголітнім “гласним” херсонської міської Думи, А. Грабенко багато працював над розв’язанням часто дуже замотаних міських справ. В думі він виступав з промовами рідко, але коли що говорив, то це для всіх мало велику вагу, “бо, – казали, – то говорить Андрій Михайлович”.
За кілька тиижнів А. М. Грабенко виробив досконалий плян організації земського та міського самоврядування. Але революційні події не дали можливости навіть почасти провести той плян у життя. Очевидно, Андрій Михайлович не звик до нереальної праці, яка обмежувалася лише проектами та побажаннями. До того ж він, придивившись до всього своїм старим, практичним оком, зрозумів невідрадність становища нашого уряду й самої Центральної Ради. Тому одного разу, під час обіду, несподівано сказав:
– Оце, Володимире Івановичу, ми востаннє обідаємо в Києві разом.
– Чому так?
– Завтра ранком виїжджаю додому, бо тут нема чого мені сидіти. Вам також раджу покинути Київ і їхати на Херсонщину. Там ми з вами маємо силу, там нас знають і там перед нами величезна праця.
Я старався його переконати залишитися в Києві, бо, мовляв, незабаром усе наладнається і життя почне набирати більше організованих форм і практичного змісту. На це Грабенко відповів, що він відчуває, що я говорю нещиро, бо й сам знаю, що все йде на гірше, а не на ліпше. Я казав йому, що тут, в центрі, люди потрібніш!, бо від центру залежить бути чи не бути нашій державі. На це він сказав, що тут треба людей, які можуть активно боротися. Треба одчайдухів, а він уже старий і для такої ролі не надається.
З сумом я попрощався з ним, щоб знову стрінутися в Херсоні в 1918 році.
До Херсону я приїхав в другій половині березня й застав там Андрія Михайловича вже на становищі голови Губерніяльної Земської Управи, на чолі Української Ради та цілого українського організованого загалу. Не зважаючи на його літа, він працював багато, не жалуючи своїх сил і здоров’я.
Востаннє і навіки попрощався я з Андрієм Михайловичем у жовтні 1918 року, коли виїздив до Білої Церкви до Січових Стрільців, щоб взяти участь в повстанні Директорії проти австро-німецької окупації та гетьмана, що вже підписав був федерацію з “добровольчою” Росією. У моїй пам’яті і досі стоїть образ цієї лагідної, завжди спокійної, поважної людини. Зі сльозами на очах казав він мені, що виряджає мене в невідому дорогу, як свого рідного сина. Йому лише одному я сказав тоді, куди й чому їду, і просив його помочі моїй родині, якщо б вона потребувала. Міцно поцілував мене Андрій Михайлович і побажав щастя й успіху.
Перед очима в мене стоїть і другий його образ. У 1902 році в його домі, в кімнаті молодшого сина, зібралося кілька нас, учнів, як водилося в ті часи “завзятих революціонерів”-хлопчаків. Ми співали революційних пісень, звичайно російських. Відчинилися потихеньку двері й до кімнати увійшов, як мені тоді здалося, сам Тарас Шевченко – це був Андрій Михайлович. Співали ми тоді “Отречомся от старого міра”.
– Не ту співаєте, хлопці. Отака буде ліпша, – сказав Андрій Михайлович і проспівав нам пісню:
Вперед, вперед, сини Вкраїни,
Славутній час вже наступив:
Супроти нашої країни
Злий ворог прапор розпустив.

До зброї, громадо,
Ставаймо в ряди,
Щоб вражою кров’ю
Залить борозди!

Хіба не чуть, які по селах
Усюди стони роздались,
На наших рідних, невеселих,
Ворожі списи піднялись...


Тоді ми цю бойову пісню вивчили напам’ять, і вона досі луною відбивається мені в ушах, а на тлі її постає образ великого працівника на полі відродження українського народу – Андрія Михайловича Грабенка.

Додати коментар



Корисно? Сподобалося? - То поділіться!
Цим Ви допоможете своїм друзям, культурі України та нашому сайту. Дякуємо!

 

Розробка та підтримка

порталу "Просвіти" Херсонщини

Кількість

Наразі на сайті "Просвіта" Херсонщини розміщено 125 книг;
1,628 статей;
383 авторів.




Хронологія

1654 (8) 1917 (6) 1918-1921 (6) 1929 (5) 1932-1933 (67) 1941 (4) 2014-2015 (10) XIX ст. (10)