Видання херсонської філії видавництва "Просвіта":

Анастасьєв А., Лепешко В. Звідси починається Вітчизна
Олег Олексюк. Затуманені плачем
Інна Рижик-Нежуріна. Мить
Бериславщина. Рік 1904
Любов Єрьомічева. Пісня надії
Микола Каляка. Рукопис знайдено в каюті Ушакова

Кедровський В. Микола Хведорович Чернявський  // Вісник Таврійської фундації (ОВУД): Вип. 10. - К.-Херсон: Просвіта, 2015. - С.133-157.

Кедровський В. Микола Хведорович Чернявський // Кедровський В. Обриси минулого: Деякі останні діячі-українофіли напередодні революції 1917 року. – Нью-Йорк – Джерзі Ситі: Свобода, 1966.

Микола Хведорович Чернявський
(22.ХІІ.1867 –? )

Щасливі обставини дали мені можливість не лише особисто пізнати українського письменника Миколу Хведоровича Чернявського, але й майже десять років під його впливом та за його вказівками випробовувати своє перо.
Вперше я його побачив десь у 1906 році, коли написав у російській мові маленьке оповідання “На камені”. Я думав послати це оповідання до ілюстрованого тижневика “Вокруг Света”, яким тоді зачитувалася шкільна молодь. Дуже кортіло побачити своє ім’я не так у друкові, як серед тих осіб, що дістають нагороду за свої літературні праці й даремно отримують журнал цілий рік.
Написавши оповідання, я перечитав його своїм шкільним товаришам. Тоді ми влаштовували літературно-культурні вечірки, на яких обговорювали різні літературні новинки і випробовували свої молоді сили: дехто читав власні драматичні твори, дехто вірші, оповідання. Таким чином прийшла й моя черга.
Українську мову я тоді вивчив, сказати б, на слух, бо у мене в родині вживали переважно української мови, селянське і міщанське оточення також говорило здебільша по-українськи. Але найбільше зачерпнув я знання цієї мови від робітників, що приходили з Київщини та Полтавщини на “строкову” працю до маєтку мого діда, де я прожив свої дитячі роки і перебував усі шкільні вакації.
Більшість моїх товаришів виховалися й виросли в місті. В родинах у них панувала російська мова, крім кількох українських свідомих родин моїх найближчих товаришів. Отже моє оповідання було скритиковане за “несоответствующие обороты”, за невідповідну будову речень і т. д. Та я не здавався і боронив своє писання. Після вечірки, щоб потішити мене, мій найближчий товариш Петро Матковський, приймаючи на увазі критику за “малоросійські” впливи в моєму оповіданні, порадив мені звернутися до українського письменника Чернявського.
Микола Хведорович Чернявський жив на Воєнному Форштадті і був недалеким сусідом Матковських. Я попросив Матковського передати Миколі Хведоровичу мій рукопис і сказати, що коли він захоче поговорити зо мною, то я буду щасливий.
За кілька днів Матковський закликав мене прийти надвечір до нього. Я почував себе “на сьомому небі” і ледве дочекався призначеної години.
Через хвіртку ми увійшли на мале, чистеньке подвір’я перед мурованою, гарно вибіленою хатою, а далі вступили в декоративний садок із кількома лавками під тінистими деревами. Садок і подвір’я були обгороджені високим парканом. В садку я побачив вище середнього росту чорнявого чоловіка, що обтинав гілля на деревах.
– Оце й сам письменник, – сказав Матковський.
Ми підійшли. Матковський представив мене, як автора оповідання.
– От добре, що прийшли, трохи поговоримо, – сказав Чернявський. – Я думаю, що в садку буде ліпше, ніж у хаті. Почекайте, я зараз принесу ваш зошит. – Він пішов, а ми лишилися в садку.
Мене ніби жаром обсипало. Оце тепер я маю щастя бути у того Миколи Чернявського, який написав таке чудове оповідання, як “Богові невідомому”. Оце той самий поет, що написав вірш “Богданова слава”, вперше видрукований у збірнику “На вічну пам’ять Котляревському”, який я читав у бібліотеці мого діда. Цей вірш я знав напам’ять, і в голові у мене промайнуло:
А дзвіниці гудуть аж хитаються...
Йде Богдан до Софії помолитися...
Пишний славою, що придбав під Пилявою...
Але, схвильований, я не міг докладно пригадати увесь цей чудовий вірш.
Тим часом вернувся до нас Микола Хведорович і запросив сісти з ним на лавку. Спокійно й лагідно сказав, що перечитав моє оповідання. Воно цікаве й живо написане, але раніше, ніж сказати остаточну свою думку, він хоче більше знати про мене, про мою родину, де я ріс, в якому оточенні жив до приїзду в Херсон.
Я докладно розповів про своїх батьків, а найбільше про діда, батька моєї матері Миколу Онуфрійовича Липського. Розповів, що коли скінчив чотириклясову народну школу, то одержав нагороду за добрі успіхи – “похвальний лист” і книжку в позолоченій оправі: “Избранные сочиненія А. Пушкина”. Отже, коли я похвалився тією книжкою дідові, він дав мені прочитати в ній вірш, який залишився в моїй пам’яті, як доказ нерозуміння мною російської мови. Я прочитав:
Ямщик сидит на облучке,
В тулупе, красном кушачке...
На цих словах дід мене спинив і попросив пояснити, що я прочитав. Вийшло, що я зрозумів лише одне слово “сидіт”, а що саме сидить, де, на чому сидить – я не міг пояснити. Дід витлумачив мені усі слова і додав: “Гарна книжка! Чудові палітурки! Бережи цю пам’ятку, пильнуй, щоб золото не облізло!” За кілька днів дід поїхав до Миколаєва й привіз мені звідти подарунок. Також гарно оправлену і добре ілюстровану книжку – “Енеїду” Котляревського. Я читав і перечитував її кілька разів, бо вона була мені зрозумілою, а вірші її здавалися мені надзвичайно музикальними.
Коли я скінчив оповідати свою біографію, Чернявський лагідно, по-батьківському почав:
– Ну, тепер я можу говорити з вами одверто. Вам треба багато й багато ще вчитися “русскому язику”. Можливо, що, живучи на Україні й з українським народом, ви ніколи не опануєте ту мову. У вас завжди будуть українізми, а особливо в будові речень, що перешкоджатиме вам у літературній роботі, коли б ви серйозно взялися до неї. Ваша стихія українська, а тому ви повинні писати по-українському. Але пам’ятайте, що для цього треба працювати багато й уперто. Треба вміти відчувати, розуміти справи й обставини, а до того мати відповідну техніку.
– Але ж я не знаю української граматики та й взагалі літературної української мови, – почав я, але Чернявський не дав мені скінчити:
– Українська мова, це та мова, якою ми говоримо з вами ось тепер. Це та мова, якою говорять полтавці, кияни, що працювали в маєтку вашого діда. Це та мова, яку ви чули серед околичних селян або в Батурині, де вчилися в народній школі. Щодо граматики, то пильно читайте твори українських клясиків, а до того я, а може й ще хто інший допоможемо вам вивчити граматику.
Микола Хведорович ще довго говорив на цю тему. І оця зустріч з ним спрямувала мене на ту дорогу, якою йду я все своє життя.
Виходячи з садка Чернявського, я навіть забув за своє оповідання “На камені”, а коли приніс його додому, то жбурнув до шухляди в столі і вже більше не брався писати оповідань російською мовою.

***

Після побачення з Чернявським вирішив я прочитати його твори. Я постарався набути видані ним збірки поезій “Пісні кохання” – 1895 року, “Донецькі сонети” – 1898 року; “Зорі” – 1903 року. До того я набув збірки його оповідань: “З потоку життя” – 1903 року; “В незнану далечінь” – 1904 року; “Ве віктіс” – 1905 року; а пізніше “Богові Невідомому”. Вони стали моїми настільними книжками. Я читав і перечитував їх багато разів, щоб пізнати красу української літературної мови і вивчити її, наскільки це було можливе без знання граматики.
Потім я став передплачувати майже всі українські журнали, коли по революції 1905 року вони почали виходити: “Рідний Край”, “Українська Хата”, “Дзвін”, “Сяйво”, “Світло”... Пізніше, зустрічаючись з іншими українськими діячами, як А. М. Грабенко (А. Конощенко), С. І. Лоначевський, Ф. О. Василівський, я й від них багато навчився й ширше пізнав українське письменство, а зокрема альманах “Вік” дав мені багато матеріялу для вивчення творів українських письменників, головно поетів.
З Миколою Хведоровичем я зустрічався частенько, а коли з 1910 року почав працювати в Земській Губерніяльній Управі, де він був помічником секретаря Управи Андрія Михайловича Грабенка, то бачив його кожного дня.
Микола Хведорович Чернявський родився на Катеринославщині в 1867 році. По скінченні духовної семінарії спочатку вчителював, а в 1903 або 1904 році переїхав до Херсону, де при допомозі А. М. Грабенка дістав посаду завідувача відділу народної освіти в Губерніяльному Земстві. По революції 1906 року, коли почалася столипінська реакція, Чернявського з наказу губернатора звільнили за “українофільство”. З великими труднощами вдалося приятелям врятувати його від заслання на Сибір, а потім знову влаштувати на службі вже на менш відповідальну посаду.
Влада добачила в його діяльності “мазепинство”, бо він упорядкував і видав у Херсоні 1905 року альманах молодих українських письменників “Перша ластівка”. Врятуватись від заслання пощастило йому лише тому, що в альманасі було ясно й виразно надруковано: “Дозволено Цензурою. Ст. Петербург, 10 ноября 1904 года”. Звичайно, такого дозволу тоді неможливо було дістати в місцевій цензурі, і тому наші письменники посилали свої твори на цензуру в Петербург, Москву або в інші місця поза межами України.
До того альманаху Микола Хведорович притягнув аж сорок двох тогочасних українських письменників з російської та австрійської України. Як на той час це було незвичайно багато, і зробити це міг лише М. X. Чернявський завдяки своєму організаційному хистові і вже широко відомому імені в українському письменстві, де він уже тоді користувався великим авторитетом і повагою, як поет і прозаїк.
У своїй статті до цього альманаху “Замість передмови” М. Чернявський писав:
“Гукнув я оце якось до нашої молоді:
– Гей, хлопці-молодці, сестри-чарівниці, у кого з вас є охота до роботи та добрі крилята, збирайтеся до гурту та полетімо у той наш рідний край, чудовий край, де незахіднє сонце сяє святої поезії, де всіма кольорами грає веселка радощів та горя людського, де ревуче море викидає на тихий берег чудові перли людських сліз та сміху або, втихомирившись, стихія розказує скелям казки старовини. Полетімо туди, бо сумно сидіти самотно по всяких пущах та нетрях, бо серце проситься туди, туди, в той край, той світ ясний, необмежений!..
“І озвалися на той поклик ледве чи не з усіх країн, де мова наша лунає, брати і сестри...”
Бачачи, як на його заклик відгукнулися письменники з усіх сторін української землі, він у тій самій статті пише:
“І зібралась оце чимала купка молодят, а то й старших трохи, і всі вони щебечуть, і всі летіти пориваються у той чудовий та звабливий край.
– Добрий шлях, мої любі! Летіть і віщуйте скрізь ясну весну, що ніякі морози не можуть її закувати, ніякі завірюхи снігами занести не всилі!..”
Відчуваючи своїм артистичним єством, що українського слова, українського визволення вже ніщо не спинить, М. Чернявський пише далі:
“І ось пурхнула перша ластівка, а за нею другі. Добрий шлях, щасливої дороги!..”
Микола Хведорович мав рацію, що за цією першою ластівкою полетять інші, бо, друкуючи з М. Коцюбинським цей альманах, уже був приготовив до друку другий під назвою “З потоку життя”. На той час вже були видані такі його твори: збірники поезій – “Пісні кохання” (1895 р.), “Донецькі сонети” (1898 р.) і “Зорі” (1903 р.) та збірники оповідань – “З розпуттів життя” (1903 р.), “В незнану далечінь (1904 р), “Ве віктіс”, а також альманах на згадку про П. Куліша, що його він упорядкував в 1903 році з участю М. Коцюбинського та Б. Грінченка.
Крім того твори М. Чернявського були друковані в місячниках “Зоря”, “Правда”, “Руслан”, в “Літературно-Науковому Вістнику”, що виходили в Галичині, та в багатьох альманахах. За оповідання “Ве віктіс” та “Весняна повідь” Микола Хведорович дістав конкурсові нагороди. До того він написав багато критичних статтей та заміток. Отже, коли я вперше стрінув його, він уже був широковідомим письменником, і до кожної його думки я прислухався уважно ї захоплювався всім запалом своєї молодої душі, глибоко всмоктуючи кожне його слово, сказане лагідним, спокійним голосом з ноткою батьківського наставлення.
Дозволю собі подати тут те, що академік С. Єфремов у своїй “Історії українського письменства” пише про творчість М. Чернявського. Мало-хто тут, на еміграції, знає цю двотомову історію. Отже, С. Єфремов пише:
“До Коцюбинського наближається настроєм, отим широким розумінням краси, Микола Чернявський, поет з чулою, м’якою вдачею, лірик з природи, з нахилом до мрійности й розчарування, співець кохання з широким розмахом фантазії:

Хто всилі скувати душу кайданами,
Хто дух наш безсмертний згасити здола? –
(“До пісні”)
запитує Чернявський, посилаючи свою пісню, щоб вона кликала “до світу, до сонця із темряви брата”. І хоч Чернявський зве свою поезію “Піснею помсти” – проте, далеко дужче тягне його натура до тихих ідилічних картинок; переважно з сільського, близького до природи життя, і поет завжди знайде в природі щось рідне собі й близьке:

Сон мій – знову сон голодний!
Тим все хліб, мені ж на зло
В мурах города холодних
Сниться кожну ніч село.
(“Сон”)
“А мені незмінно сняться, – каже він на іншому місці, – тихі, чисті ясні зорі”. І тим дужче росте в поета туга за природою, бажання злетіти в якусь височінь надмірну, бо
Обридло нудитись в цій темній країні:
Рвуть душу і сльози і співи братів.
(“Орел”)
“Оці дві сили, що гармонійно поєдналися у Чернявського – з одного боку, громадянські обов’язки до “темної країни”, з другого природжена м’якість і пасивність натури, мрійний нахил до краси – служать за вічне джерело роздвоєння в душі самого поета. Виразно це роздвоєння виявилось у Чернявського в поезії “Я йшов ланами рідних нив”, в якій поет висловив свої щиросердечні мрії про вселюдську згоду і поруч їх поставив дійсність, що всяку згоду ламає й кличе всіх до бою. Вдача поета і дійсність раз-у-раз шарпають у протилежні сторони Чернявського, і це одбивається на його поезії згаданого роздвоювання. То прорветься в його дужа й сміливого завзяття повна “Пісня помсти”, як отой “Мій спів”, що
...пронесеться він над світом
Не злим гнобителям привітом,

А тяжким стогоном вночі,
Братів до гурту зовучи.
(“Мій спів”)
– то забринить нотка зневіри й туги за тим, що розійшлися в житті шляхи з близькими духом людьми й “спільний ключ правди засох і не б’є” (“Шляхи”), що “проклятий сон життя сліпого” занадто непорушне заліг над землею і придушив людськість. Проти міщанської буденщини, нікчемного і порожнього животіння серед мізерних утіх знайдеться у Чернявського потужне слово, подиктоване великим і щирим гнівом:
Проклятий сон життя сліпого!
Невже тягтимешся ти вік
І світу розуму ясного
І не побаче чоловік?
(“Я жив свій вік”)
“Картина природи, степ широкий, ясне і спокійне море – їм Чернявський дає багато місця в своїй поезії, і справді чимало знайдеться у нього в цій сфері гарних, граціозних творів, як “Сон”, “Спека”, “Степові огні”, “Після бурі”, “Сільський вечір”, “Рибалка”, “Сільська осінь” та інші. Тут немов одпочинок од дрібного міщанства знаходить собі поет, немов рве ті кайдани, що про їх з такою силою сам обізвався:
Прокляті кайдани! Віки вас кували,
Ваш холод залізний вже чув і я,
Вже серце не раз ви мені шматували
І брязкіт ваш чути мені й відсіля:
То – бідкання кволе життя самітного,
То – спів побідний зажер-глитаїв,
То – скарга ледарства, недбальства тупого,
То – темряви стогін... Він все заглушив.
“Але кінчає автор:
Але вас об душу свою розіб’ю,
Об серце бідне, що ви катували,
А виборю долю і волю свою.
(“Кайдани”)
“І поет, що залюбки кликав би до згоди, мусить відкинути згоду “з усім, що діється круг нас”, і взяти зброю до рук, замість оливкової гілки:
Ще поки серце в грудях б’ється,
Як бачу сльози я братів,
Не раз щодня воно здригнеться,
Не раз клятьбою відгукнеться
На підлі вчинки наших днів.
(“Відповідь співця”)
“Не дешево, певна річ, обходиться це мрійному співцеві, і через те й бринять так часто у нього нотки зневіри та розчарування”.
Отак характеризує С. Єфремов Чернявського і його творчість. На жаль, Єфремов не знав ближче самого поета. Не знав, що може лише одна третина творів, написаних Чернявським, була видрукована із-за цензурних перешкод. Однак, Чернявський багато написав творів, не зв’язуючи в них ні своєї думки, ні свого почуття цензурними умовами. Свідомо писав деякі свої твори “на майбутнє”, вірячи, що настануть часи, коли українські письменники зможуть друкувати свої твори без калічення їх цензурою. В тих своїх творах “на майбутнє” він щиро виливав свою душу, щиро викладав свої почуття, бажання, надії. В тих творах він був дійсно борцем за волю українського народу, борцем за визволення його з культурного та політичного рабства.
Чернявський знав і вірив, що лише в тяжкій боротьбі український народ здобуде своє визволення, а тому й кликав його синів до боротьби. Це можна бачити хоч би з такого його вірша:
Я не бачив вас у вічі
І ніколи вас не чув,
Але серцем і думками
З вами всюди й завше був.
З вами був я, не як рівня,
Не товариш бойовий,
А як брат ваш, брат підбитий,
Та душею ще живий...
І не можу я боротись,
Тільки можу я співать,
Можу щиро словом правди
Справді смілих прославлять.
Вам спліта такії лаври
Наша збурена доба,
Бо то ви у ній зробили
Громадянина з раба.
Так прийміть же і од мене
Од співця, борці, привіт:
Хай живе народна воля!
Хай скориться їй весь світ!..
(“Борцям”)
Вірш цей написав Чернявський, як привіт борцям в часи революції 1905 року, коли здавалося, що “народна воля” буде жити вільно на українських землях. Та сподіванка його не здійснилася. Революцію було здавлено, бо нарід не мав провідників, а сам був нездатний до довгої, впертої боротьби, і тому автор говорить:
Мчать мене крила по рідній країні.
Гляну, погляну, – де світ на Вкраїні?
Темно в палацах у панства старого,
Гуку не чути в палацах живого,
Плямами вікна холодні чорніють,
Сови по трубах і стогнуть і виють.
Музо, повідай, чом панство дрімає?
– Панство, мій друже, навік засипає.
Скарби прожиті, огні догоріли...
Трупів холодних вони не зогріли...
Панство славутне по склепах дрімає,
Спадки ж їх слави онук проживає.
Мчать мене крила по рідній країні.
Гляну, погляну, – де світ на Вкраїні?
Темно у бідній мужичій хатині,
Тихо і глухо, немов в домовині.
Ніч бідні села вдягла, повиває.
Музо, повідай, чом темно так всюди?
– Світу не знали ніколи ці люди.
В панській неволі діди їх вмирали,
В злиднях, бідноті батьки виростали...
Важко їх дітям ті злидні збувати,
Пітьму ж одвічну ще важче прогнати...
(“На крилах”)

***

Микола Хведорович не був борцем-революціонером, але він був свідомий того, що розганяв “пітьму одвічну”, яка так тяжко обгорнула український народ. Він працював на ниві культурній, працював своїм пером над духовним визволенням і скріпленням національної свідомости свого народу. Тому революція 1905-го, а потім 1917 року відбилася в його творах не гучно, але в спокійних формах змалювання певних переживань окремих героїв його творів, в описах відносин в українському громадському житті.
Визволення українського народу Чернявський приймав спокійно, як те, що мусіло статись неминуче. До цього він був приготований, а тому революційні події не вивели його зі звичайної рівноваги й властивої йому стриманости. Він завжди, кажучи образово, твердо стояв на своїх ногах і не рвався у височінь. З природи він був небалакучим і не любив публічних виступів та безконечного обговорювання різних, часто дуже дрібних справ.
Пригадую, як у 1919 році на великих зборах українського громадянства в Херсоні хтось із молодих та гарячих “революціонерів” і “метушливих діячів” закинув Чернявському пасивність у громадській праці:
– Ви, Миколо Хведоровичу, сидите, ніби той цвіркун у траві, і цвірінькаєте час від часу. Події буревієм несуться над нашими головами, треба пірнути в них і активно працювати.
На це Чернявський спокійно відповів:
– Так, я цвірінькаю і може навіть не в траві, а на печі. Але моє цвірінькання чує вся читаюча Україна і чула ще тоді, коли на наших землях лежала тяжка, темна ніч політичної реакції та національного гніту. Може в ті часи цвірінькання таких, як я, цвіркунів не давало заснути українському народові і нагадувало всім, що кожна ніч, хоч яка вона довга й темна, минається. Оце тепер настав світанок і в його гаморі та метушні голос цвіркунів топиться. Але коли, не дай Боже, знову настане ніч, то багато з тих, що тепер здіймають гармидер, підуть спати, а цвіркуни далі будуть цвірінькати, щоб не дати остаточно заснути українській національній душі. Отож, дозвольте мені й надалі лишитися цвіркуном.
Рясні оплески учасників зборів були відповіддю на ці слова Миколи Хведоровича. І дійсно, коли знову настала на Україні страшна темна ніч, його голос було чути й тоді, як московсько-большевицький терор засклепив уста всім політично-активним синам українського народу.
Микола Чернявський вважав, що відродження народу й будова української державности повинні спиратися на кращі історичні традиції нашого народу. В його громадській діяльності, правда не широкій, поза письменством, червоною ниткою проходить український традиціоналізм. Це він дуже добре й яскраво висловив у науковому журналі “Україна”, що його видавала Українська Академія Наук у Києві під редакцією професора Михайла Грушевського. У тому журналі в 1929 році Микола Чернявський писав у статті про Михайла Максимовича:
“Коли стати на грані XIX століття й уявити собі попередній історичний процес на Україні, як повільну на протязі віків руйнацію зведеної в далеких віках і не раз наново відтворюваної великої будови Руси-України, то початок XX століття дасть нам таку картину: Стародавня будівля майже вся в руїнах. Мури порушено й порозбирано. Місцями зрівняно з землею. Подекуди на їх зведено нової конструкції й нового стилю й призначення надбудови. А вся руїна взагалі укрилася лісом і бур’янами. І в тому лісі і в тих бур’янах нові мешканці пробивають собі нові тропи, заводять нові житла. Думають вони про день сьогоднішній. Нема їм ніякого діла до у віках занедбаної руїни. І нічого не роблять вони, щоб старі будівлі відновити, щоб те, що залишилось, зберегти.
“Але іноді руїну ту відвідують туристи. Посидять, подивляться, посумують часом у самотині і йдуть далі. Що їм та руїна? Вона їм або чужа, або здається річчю цілком нормальною, старе віджило свій час, рушилось і нехай собі обертається у сміття і порох!..
“А ось надходять інші туристи. Блукають по руїнах і звертають увагу на те, що які ж то прегарні квіти ростуть по звалищах поміж бур’янами. І скільки їх! Очевидно добре угноюваний ґрунт на місці тім і високої культури квіти, дикі нащадки яких ще зберегли свою красу і принадність!
“Тими туристами були чужинці: Олексій Павловський, князь Микола Церетелі, Срезневський, Пушкін Олександер Сергійович та інші. А свої люди були: Бодянський, Лукашевич, Максимович, Гоголь Микола Васильович. Звертають увагу вони не на матеріяльні пам’ятники доби минулої, не на каміння й вапно, а на пам’ятники культури духової, на ті квіти, що ними буяв геній народу українського. Звертають увагу на його пісенну творчість. Збирають вони ті квітки і використовують їх для свого вжитку в науці і мистецтві.
“Далі підуть інші групи: підуть уже цілком свідомо вчені – археологи й історики і будуть ритися в руїнах, відкопувати старі фундаменти й розчищати їх, щоб на їхній основі прийдешні покоління, вже в XX столітті, вже в нашу добу, могли наново відбудовувати тисячолітні склепіння давньої Руси-України.
“Всі ці люди, і з ними багато інших, в тій чи іншій мірі, були піонерами нашого відродження. І всі вони мають у цій справі свої великі чи малі заслуги”.
Оцими словами Микола Чернявський дуже влучно схарактеризував діяльність так званих українофілів, себто діячів відродження українського народу, що особливо широку працю розвинули в другій половині XIX віку. Сам він був отою гранню, що, переходячи від українофільства в свідому національно-культурну та національно-політичну діяльність, привела до відновлення української державности. Правда, лише на короткий час, але зате вже виразно поставила вона мету для всього українського народу і дала йому завдання відновити, нарешті, свою вільну державу, незалежну ні від яких окупантів чи сатрапів-правителів, залежну виключно від збірної волі громадян вільної України.
Сам він, разом з діяльністю на літературному полі, брав також живу участь в житті Херсонської Української Громади, що діяла під проводом Андрія Михайловича Грабенка, старався всебічно розбудувати українське національне життя в першу чергу навколо себе, а потім і ширше. Та його діяльність, як і взагалі діяльність українофілів того часу, була мало помітною назовні, хоч часто була дуже глибокою своїм змістом і своїми наслідками. Ось, наприклад з того, що, може, кілька осіб знало.
Коли Херсонська Губерніяльна Управа доручила мені провести статистичне обслідування народної освіти в губернії, то це сталося лише внаслідок заходів членів Старої Громади: А. М. Грабенка, як секретаря Управи, М. Чернявського, як його заступника, Феофана Олександровича Василівського (чоловіка Дніпрової Чайки), як губерніяльного статистика.
Я виробив програму обслідування і подав її на розгляд цих членів Громади, що відповідало їх становищам у земстві. Вони звернули увагу на те, що в обслідуванні треба яскраво підкреслити український національний елемент в Херсонській губернії та від’ємні сторони російської школи, зокрема заборону навчати дітей грамоти, вживаючи як допоміжної матірної мови. Далі треба було з притиском підкреслити рецидиви неграмотности серед дітей, що скінчили чотирирічні, а то навіть і п’яти- та шестирічні школи. Ці рецидиви були наслідком того, що в школі навчання провадилося в мові московській, чужій для учнів, а по виході з неї вони не мали нічого до читання, що було б видруковано в зрозумілій для них, українській мові.
Обслідуючи позашкільну освіту, особливо діяльність народних бібліотек, треба було виявити кількість книжок в кожній бібліотеці зокрема і загальне число їх, але головне з’ясувати, які саме книжки населення читає найбільше, а які залежуються на полицях.
Микола Хведорович, як колишній завідувач відділу народної освіти, вніс до програми обслідування багато істотних поправок і додатків. Також дав він мені цілий ряд цінних порад, коли на підставі зібраних матеріялів я керував укладанням повного огляду народної освіти в Херсонській губернії за 1910 рік та позашкільної освіти за 1912 рік. Це вийшли такі капітальні праці, що Всеросійський З’їзд у справі статистики народної освіти поставив їх в числі найкращих не лише в Росії, але й в світовій літературі в цьому питанні.
На пропозицію Херсонської Губерніяльної Управи мене нагороджено за ці статистичні праці царською срібною відзнакою в пам’ять п’ятидесятиліття заснування земств. Ці праці були заслугою тих, які мені, тоді зовсім молодому статистикові, допомагали в плануванні, опрацьовуванні зібраних матеріялів і в остаточній редакції збірників. Це було заслугою гуртка українофілів, а між ними найбільше Миколи Хведоровича Чернявського.
Підкреслювання українського моменту в усіх працях земців-українців, а особливо постійне стверджування, що не можна ширити освіту серед народних мас, коли навчання, особливо початкове, провадиться не рідною мовою, а брак популярної літератури для народу в його “материнській” мові приводить до рецидиву неграмотности, що яскраво виявлялося серед рекрутів, які не могли підписати навіть свого прізвища, – все це привело до того, що кращі російські педагоги та поступові російські кола чимраз частіше почали заявляти про потребу навчати дітей їх рідною мовою. Відповідний законопроект був внесений у Четвертій Державній Думі. Лише війна, що почалася в 1914 році, затримала його обговорення. Цей законопроект базувався саме на статистичних працях земств з української території та з територій інших неросійських народів.
В ті часи українське письменство на наддніпрянській Україні зосереджувалося головно в журналістиці, власне в єдиній тоді щоденній газеті “Рада”, яку видавав своїм коштом Євген Харлампович Чикаленко, в тижневиках “Село”, “Рідний Край”, в “Дніпрових хвилях” та “Ріллі”, в місячниках “Літературно-Науковий Вістник”, “Українська хата” та “Світло” – журналі, присвяченому народній освіті. Було ще кілька короткоживучих часописів. І до того ще треба додати “Записки Київського Наукового Товариства”, що виходили раз на три місяці. Оце і все, що українці в тяжкій боротьбі змогли осягнути після того, як революція 1905 року знесла офіційну заборону на друковане українське слово.
Про те, як вона знесла ту заборону, можуть посвідчити такі приклади. Того ж самого 1910 року редактор “Ради” просидів кілька місяців у в’язниці і був судово тричі оштрафований. Редактора “Вістника” поставлено під суд за надрукування драми Лесі Українки “На полі крови” і сконфісковано чотири випуски “Вістника”. Редакторку “Села” ув’язнено на місяць, а також сконфісковано одне число “Села” й “Світла”. Покарано гривною на 500 карбованців редакторів “Села” та на 50 карбованців редактора “Ради” з додатком триденного арешту. Навіть російську газету “Новая Речь” у Тифлісі покарано гривною на 500 карбованців за статтю про Миколу Аркаса. Заборонено видавати нові газети та журнали або впроваджувати український відділ у російських газетах.
Такі кари сипалися на українську пресу збоку поліційної влади, а до того ще прилучалися переслідування збоку різних урядовців та інституцій. Так, наприклад, “Раду” заборонено передплачувати для бібліотек Південно-Західньої залізниці та народних бібліотек 3-го району Київщини (повіти: Черкаський, Канівський та Чигиринський). Попечитель київської шкільної округи (на три губернії) заборонив передплачувати до шкільно-народних бібліотек “Село”. Харківський губернатор заборонив виписувати для народних бібліотек “Хлібороб”, бо половина його була друкована українською мовою. Заборонено передплачувати для бібліотек українсько-російський кооперативний часопис “Наше Дело”. Газеті “Тавричанин” заборонено друкувати матеріяли по-українському й т. д. Усі репресії, законні й незаконні, проти українського друкованого слова годі перелічити, бо вони були загальним явищем.
Російська влада жорстоко переслідувала українських письменників. В тому ж 1910 році арештовано письменників: Г. Чупринку, А. Богдан-Сокольського, С. Черкасенка та інших менш відомих. Сконфісковано і знищено наклади деяких українських книжок та нот, як, наприклад, “Ще не вмерла Україна”. Поліційно-жандармська влада, переводячи ревізії в різних осіб, запідозрених у “мазепинстві”, забирала українські книжки навіть дозволені цензурою. Жандарми забирали навіть такі книжки, як українсько-російський словник Дубровського, видання “Віку” й “Просвіти”, історія М. Аркаса, твори Б. Грінченка. У мене особисто жандарми забрали “Кобзарь” Т. Шевченка, що вийшов у 1906 році в Петербурзі за дозволом цензури. Правда, на мою скаргу проти цього незаконного вчинку, – бо закон дозволяв у приватних бібліотеках мати різні, навіть нелегальні видання по одному примірнику – товариш прокурора Маркевич* видав судовий 35 наказ жандармському управлінню повернути мені “Кобзарь” та інші книжки. Характеристичним для тупоумности російських жандармів було те, що я отримав “Кобзарь” із старанно викресленими червоним олівцем місцями, яких не було у попередніх цензурованих виданнях. А на першій його сторінці було чітко написано: “Зачеркнутого красным карандашем не читать”. Підписав начальник жандармського управління полковник Бурачков.
Ось на тлі всього сказаного зрозуміло, чому Микола Хведорович, що був під пильним доглядом поліції, а з ним і інші українські письменники, часто писали, як я вже згадував, “на майбутнє”, коли зміняться обставини для української літератури на краще. Великий мистець-письменник, він не хотів здушувати свою думку, свої пориви рямцями цензури. Ні, він хотів передати наступним поколінням вільного свого народу ті думки й ті мрії, якими жило покоління на межі XIX та XX віків, а тому й писав те, що відчувала його душа, що говорив йому розум і до чого штовхало його серце. У відродження українського народу він вірив так глибоко, як вірив у те, що після темної ночі завжди наступає світлий день.

***

Віру в краще майбутнє свого народу Чернявський виявляв у численних своїх творах. Подам тут лише один такий зразок, уривок з його поеми-елегії “Пантеон”, в якій автор описує, як Учитель повів його у мандрівку минулих віків:
... І знов
Ми піднялись високо над землею.
Вона з-під ніг втекла, мов провалилась,
І стала враз туманом білуватим.
І я спитав: – “Учителю мій любий,
Куди це знов ми летимо з тобою?”
Одмовив він: – “Я мушу показати
Тобі колосів світових
І велетнів людського роду”...
І ось поет подався у невідому височінь з своїм Учителем. І там, на височині, побачив він гору.
...Стояв на тій горі величний храм.
Суворий, він здіймавсь високо вгору.
А круг його холодна колонада,
Мов вартові грізні його спокою,
Стояла скрізь. І тридцять троє східців
Вели в той храм. І на дверях його
Таємний напис був: “Етернітас”.
І мовив тут Учитель мій до мене:
– “Ти бачиш храм? Се пантеон народів.
Іди в мій слід”...
І пішов поет сміливо за своїм Учителем. І побачив у пантеоні “Етернітас” (вічність) усі народи, що жили на землі з самого початку існування світу, але між ними не знайшов свого, українського народу. І коли Учитель сказав, що вже час поспішати далі:
... Його за руку
Я ухопив з нестриманим благанням:
– “А мій народ? Невже я не побачу
Його у сім всесвітнім пантеоні?..
– “Того тобі не дано”, – він одрік.
Але я впав навколюшки з благанням
І теплими сльозами оросив
Його десницю. І гукнув він гучно:
– “Гей, де ви, де, майбутнії народи?”
І наче грім загоготав у храмі
Той смілий поклик, і далеко десь
Озвались голоси: “Ми тут, провидче!” ..
І тут поет побачив багато “майбутніх народів”, але між ними не знайшов свого рідного народу. І знову став він благати Учителя показати, де є властиво український нарід.
– “Шукай отут!” – сказав мені Учитель
І показав рукою на статуї,
Що ледве на людей скидатись стали.
– “Оце слов’янщина”. І бистрим оком
Обвів статуї я, і не знайшов
Статуї рідного свого народу.
– “Нема її!” – я простогнав. Але
В ту саму мить всім тілом я здригнувся:
Побачив разом три статуї,
Що мов зрослись. Одна із них скидалась
На білого ведмедя, а другая –
На пень, оброслий мохом – пень трухлявий, –
Така убога тая постать.
А третяя – дебела, черевата,
З могутніми плечима і руками,
Що, мов чепіги велетенські плуга,
От-от збирались в землю вритись, –
Була без голови... І ледве визначалось
Горбом те місце, де повинна бути
Вона колись...
Отією головою мала бути українська культура, українська наука, українське політичне життя, а як завершення всього – українська вільна держава. Голову ту українському народові стяла і в багні розтоптала Московщина, що скидалася на білого ведмедя, їй допомогла в тому Польща, отой “пень трухлявий”, бо знесилила своїм гноєм і порохнявістю отруїла душу й тіло українського народу. Побачивши Україну в такому сусідстві, поет говорить:
І сумом стислось
З жалю у мене серце, і сльозами
Затьмились очі враз. “Без голови!..
Сліпа, стихійна сила, що не має
Ще виходу для себе!” ..
Я чув,
Як вийшли ми із храму. І коли
Мені дмухнув в обличчя вільний вітер
І сльози осушив, побачив я,
Що знов ми летимо понад землею.
Вгорі нависли хмари. Падав сніг...
І зараз же під нами в тихий дощ.
Перекидався і летів на землю
Алмазами ясними... Та мене
Вже не цікавило ніщо: стояла
Перед очима тая безголова
Статуя рідного мого народу...
Над відбудовою тієї голови ретельно працював усе своє життя поет, письменник і громадський діяч Микола Чернявський. Працював разом з своїми старшими й молодшими товаришами “українофілами”.
Микола Чернявський був гарний, чорнявий мужчина вище середнього росту, міцної будови тіла. Тримався він спокійно, з внутрішньою гідністю і в кожного викликав до себе повагу. Одягався елеґантно, без найменшого натяку на пересаду. Словом, був мистець від голови до п’ят. З усіх українців-інтелігентів, яких я в той час знав, йому дорівнював лише Михайло Коцюбинський, який іноді приїздив до Херсону, подорожуючи то в Басарабщину на боротьбу з філоксерою, та за кордон для лікування. Артистичною насолодою було бачити цих двох товаришів на вулиці, десь у хаті чи на зібраннях. Вони немов конкурували в своїй елегантності.
Під час дискусій, коли всі гарячкували, Микола Хведорович, а з ним і його найближчий в Херсоні старший товариш Андрій Михайлович Грабенко завжди були зрівноважені, спокійні й чемні. Це викликало до них ще більшу пошану. Навіть Дніпрова Чайка, коли вже стала відомою українською поеткою, давала свої поезії Чернявському на перегляд і критику, перше як пустити їх до друку. Свої критичні завваги він робив так, що це не викликало ніякого неприємного присмаку, навпаки, заохочувало до праці.
Протягом десятка років близького співжиття з Миколою Хведоровичем він був для мене учителем української мови, а разом з тим і практичної праці. Разом з ним моїми виховниками були й інші члени Громади на чолі з Грабенком. Вони виховали кілька десятків нас, молодих, для діяльности на українській ниві, зокрема славного артиста Юрія Шумського (Григорій Шомін).
Крім високомистецьких поезій, Чернявський написав також багато нарисів і оповідань. Силу свого драматичного таланту яскраво виявив він у трагедії-поемі “Князь Сарматії”, про кінець життя гетьмана Юрія Хмельницького.
Пам’ятаю, яке велике враження справило читання в малому гурті Миколою Чернявським цієї драматичної поеми, в якій змалював він душевні переживання нещасливого гетьмана України. Юрій Хмельницький бачить, що він став жертвою турецької інтриги:
І никне, хилиться безсило
У його думах голова.
Спинись, отямся, небораче,
Покинь клейноди, булаву,
Бунчук турецький і нову
Шукай дорогу, бо заплаче
І так сплюндрований украй
Довготерплячий рідний край.
Заплаче гірко над тобою
І прокляне тебе!
Коли український народ почав проклинати Юрія Хмельницького за те, що приніс не визволення з-під московського та польського ярма, а турецьке плюндрування, його охоплює розпач:
А хто ж там ходе уночі,
Одежу рве, гілля ламає
І сам з собою, ідучи,
Мов божевільний, розмовляє?
Хто там, в гетьманському саду,
Гетьманську долю проклинає,
На землю падає й ридає,
Траву толоче молоду?
Кого то там скрутила доля,
Коли поснули і сичі,
Ламає крутить уночі?
То – князь Сарматії, султана
Підніжок, раб, то син Богдана.
Чернявський глибоко зрозумів і майстерно змалював трагедію сина Великого Богдана, що заплутався у турецьких інтригах і впав жертвою обману й зради. Поза блиском булави, поза політичними подіями й війнами, Чернявський бачив щиру і глибоко нещасливу душу Юрія. Зрозумівши своє безсилля вирватися з турецьких тенет і вирятувати рідний край, він у всьому винуватить передусім себе самого і проклинає себе за нездарність і слабовільність:
Проклятий я, проклятий я!
Навіщо, матінко моя,
Мене на світ ти породила –
Каліку, виродка?.. Чому
Таким, як другі, стать несила
Мені нещасному?.. Кому
Від того шкода?.. Й б’є у груди,
Шалено б’є себе гетьман.
А вже і досвітній туман
Землі поснулої усюди
Почав здійматись... І упав
На землю Юрій головою,
Несамовитою рукою
Він бив її, і гріб, і драв...
І вже при світлі дня ясного
Знайшли його, мов неживого,
В припадку слуги, і взяли,
І у будинок однесли.
Покинутий усіма, запроторений своїми зрадливими союзниками в монастир, Юрась Хмельницький все ще мріє послужити своєму краєві, вирвати його з турецьких лабет:
“Та ні, ще може час настане
І буде знов в моїх руках,
Аж доки в смертний час не кину
Усе, що дав мені отець...
Я вирву з рук у їх Вкраїну!” –
Гукнув у келії чернець.
І гук луною обізвався,
І сам чернець його злякався,
І, мов підстрелений, затих,
Злякавшись дум і слів своїх...
Кінець життя Юрася Хмельницького Чернявський представляє так:
...Та ось почав
Баша старий кінчати діло:
– “Так, винен ти, – признався сам,
Що ти ввесь вік прожив невміло.
Служив і тим, служив і нам...
Твої діла тебе карають.
Слова ж султанські так гласять:
Гетьмана знов хай вибирають,
Тебе ж на горло покарають!”
І лиш сказав наказ султана,
Петля татарського аркана
Ураз, загувши мов бджола,
Гетьманську шию обвила.
Ці слова написано задовго до опанування большевицькою Москвою України, але їх можна повторити й тепер, поставивши замість султана кремлівських сатрапів, а замість гетьмана мільйони українських патріотів, на шиях яких затягається петля московського ката.
А ось так описує поет реакцію народних мас на страту їхнього гетьмана:
Зрухнувсь народ. Пронісся глухо
Непевний гомін і затих...
І ось ведуть його, гетьмана,
Як пса ведуть... І кров Богдана,
Звитяжця рідної землі,
Загинуть мусить у петлі...

***
Миколі Чернявському не пощастило здобути розголосу в українській літературі, бо твори його були друковані або в “Літературно-Науковому Вістнику”, що не мав багато передплатників, або в менше поширених журналах та збірниках. До того ж його твори появлялися в тих часах, коли українське слово було переслідуване і читати по-українському значило автоматично попасти на список “неблагонадійних”. Тому всі видруковані до революції 1917 року твори Чернявського можна було вкласти в яких три томи. Та коли в 1918 році кооперативне видавництво в Херсоні умовилося з Чернявським про видання його творів, до друку підготовано дванадцять томів. З них майже дев’ять томів становили твори, що їх написав Чернявський “на майбутнє”. Оце “майбутнє” прийшло на Україну в часах Центральної Ради і стало минулим в часах її нового поневолення.
Твори Миколи Чернявського не мали широкого розголосу ще й тому, що, хоч глибокі змістом та мистецькі формою, вони не приваблювали пересічного читача так, як твори деяких інших письменників, значно легші змістом. Признання й похвали він не шукав і не любив. Коли хтось хвалив його твори, він на це відповідав: “Я й сам їх високо оцінюю, але хочу знати об’єктивну критику”. Він був тим письменником, який ніколи не вилазив на дзвіницю, щоб бити у дзвони, мовляв, дивіться, який я знаменитий. Часом він здавався нам замкненим у собі й нетовариським. Та, зрештою, ми розуміли, що жив він особистими внутрішніми переживаннями та відчуваннями. Це яскраво схарактеризував Чернявський у вірші “Багаття” з 1905 року:
Кожен з нас свої кохає
Тайні думи, тайні мрії
І у сяєві надії
Шлях життя свого зміряє,

Від чужого скривши ока
В серці дум своїх святиню,
Він життя свого пустиню
Переходить нешироку.

Тільки ти, душе поета,
Божа арфа тиходзвінна,
Йдеш ти з піснею, й невпинна
Скрізь з тобою й пісня йде та.
Дійсно, пісня з ним ішла невідлучно.

***
Писання Чернявського визначаються красою і барвистістю українського слова. Він не раз казав нам, молодим: “Коли хочете написати щось оригінальне, то перше мусите мати ясну, чітку ідею. Потім передумайте, відчуйте форму, в якій найкраще цю ідею висловити. І ось, коли все це вже остаточно викінчене у вашій уяві, тоді беріться до писання”.
Бачачи, як тяжко пригнічене українське національне життя під царською владою, знаючи, як мало тих, що працюють на ниві українського відродження, Чернявський у своєму нарисі “Зорі”, присвяченому Борисові Грінченкові, кличе: “Де ж ви тепер, істоти-атоми, що зветеся людьми? Де щасливі між вами й нещасні? Де ті, що в поті чола добувають собі шматок хліба, й ті, що потопають у царських розкошах? Де ті, що думають, яким би способом прожити їм самим до вечора, і ті, що боліють душею за народ свій, пишуть історію свого народу, історію всіх народів, історію історії народів? Ха-ха-ха! їх не видно, нікого не видно...”
Ці слова розпалювали в наших молодих душах бажання працювати для свого народу.
А ось як Микола Чернявський говорить про тих, що пішли прислужуватися чужинцям, гнобителям українського народу. Оті ренеґати, каже автор:
Вони танцюють на ножах...
Вони повинні танцювати,
Щоб стан їм любий затримати,
Але в серцях їх лютий жах.

Нікчемна помилка – і в тіло
Уп’ється враз холодна сталь.
Та танцюристів тих не жаль,
Бо танки ті – їх власне діло.

Ось підколовся з них один...
Ось другий скрикнув, сполотнівши,
А третій, ніби занімівши,
Спинивсь на декілька хвилин...

І знов танцює... І надія,
Що, може, витанцює він
Собі і владу, й вищий чин,
Схололе серце знову гріє.

Танцюйте, поки вдаре час,
І враз поглине вас безодня...
Се може статися й сьогодня,
Але не жаль, не шкода вас!
В часи тяжкої політичної реакції, коли здавалося, що чорна ніч назавжди огорнула українську землю, Микола Хведорович писав:
Нависла ніч, стоїть понура,
Темніш сліпця, німіш од мура,
Без віри в небі, без роси,
І тільки чуть – як виють пси...

Нависла смерть понад містами.
Завмерло все. Немов очами
Тремтячі жертви прикував
До місця велетень-удав.

А гей, хто смілу душу має!
Гукни, озвись, бо загибає
У людях віра в кращий час,
В ясний той день, що йде до нас!

Гукни! Бо пітьма стоголова
Боїться сміливого слова,
А нам ти віри надаси...
Але не чуть. Лиш виють пси...
Ще й сьогодні на наших землях “виють пси”. Виють і скавулять вони й поза межами України, де лише вчують українську ідею, слово правди про поневолений український народ, де лише побачать якийсь прояв праці над визволенням того народу. Виють пси...
Не бачачи просвітку для рідного народу, Микола Чернявський іноді впадав у розпуку. Ось у такому стані розпуки він писав:
...Отак у далечі прийдешнього туманній
Мені ще мріявся щасливим рідний край.
А роки йдуть, і все не рідшають тумани...
І чую, не діждусь, щоб щезнули вони,
І вже нема в душі олживої омани,
І не присняться їй рожево-срібні сни.
Малюючи в своїх творах драматичні або ідеалістичні картини, буденне життя, чар і красу природи, Микола Чернявський завжди уникав вигуків, стогонів, плачу та патосу. Його поезії надовго залишаються в пам’яті, захоплюючи читача своєю красою.
Тихо на небі сплива
Місяць серпом золотим.
Хай над тобою літає
Щастя вві сні молодім!
Тихо вітрець повіває,
Тихо тополі шумлять, –
Спи без журби, золотая:
Стражники в небі не сплять!
Тихо музика нічная
В теплім повітрі дзвенить, –
Хай же до тебе із раю
Спів уві сні долетить!
(“З пісень кохання III”)
Оцим прекрасним віршем хочу закінчити спогади про мого вчителя, Миколу Хведоровича Чернявського.

 


 

Правопис збережено.

Продовження у наступному випуску.

Додати коментар



Корисно? Сподобалося? - То поділіться!
Цим Ви допоможете своїм друзям, культурі України та нашому сайту. Дякуємо!

 
Розробка та підтримка

порталу "Просвіти" Херсонщини

Кількість

Наразі на сайті "Просвіта" Херсонщини розміщено 121 книг;
1,513 статей;
345 авторів.




Хронологія

1654 (8) 1917 (6) 1918-1921 (6) 1929 (5) 1932-1933 (67) 1941 (4) 2014-2015 (10) XIX ст. (8)