Братан М.І.
Знову експромти. — Херсон: Просвіта, 2001. — 68 с.
Як забили нам каверзний гол отой,
Президент ухопився за голову.
Ніби інших немає причин,
Щоб хапався за голову Він.
1998 р.
Товариші, які стають панами,
Тікають з України до Панами.
1999 р.
Був і в мене свій Дантес —
Член ЦК КПРС.
Де сьогодні він? Мовчок.
Ще озветься землячок.
1999 р.
Хоч підупали наші сили,
Та ми не зовсім ще внизу.
Якби не ти — мене б із’їли,
А так — я сам іще гризу.
1998 р.
Телефонує Вові Дьома:
— Твої шнурки, — питає, — дома?
А Вова Дьомі відповів:
— У мене туфлі без шнурків.
Йому при цьому невтямки,
Що той питає, де — батьки.
Це
Яйце
Не з клубу “Ліра”,
Де й моя
Цвіла
Душа, —
Ця
Подоба
Сувеніра
Ревно
Зроблена
У США.
5 травня 1997 р.
Ще єресі такої
В житті я не писав:
Для мене й Луговської
Христос... не воскресав.
(Ми з нею не христосалися).
5 травня 1997 р.
Тюремний мур. Об’ява: “Тут —
Гуманітарний інститут”.
2000 р.
Уже і в тебе свято свят —
Тобі наспіло п’ятдесят.
Ти ниньки — муж уматерілий,
А не якийсь дитячий сад.
Прилине юності відлунок —
Сльозою бавитись не смій.
Із неодквітною Тютюнник
Ти незагасно молодий!
Тримайся ж міцно, незлиняло,
Не так, як воїнське БеУ,
Щоб наша слава не пропала —
Не здумай вийти з СПУ!..
Ще так солодко спиться,
Ледве-ледь засвітає —
Треба йти на луги.
Небокрай багрянитья,
Жайвір в небо злітає.
Блискотить росяниця,
Мов алмаз дорогий.
1997 р.
На спомин Беллі, та не тій.
Що в цім романі десь мелькає,
А позитивній, Боже ж мій, —
Вона ж бо твір сіренький мій
На барахло не проміняє.
Дають стипендію картоплею,
Дають стипендію курми.
І я це віршами окроплюю:
До чого ж докотились ми!..
Творці, ми теж зарплати просимо, —
Не вгамувавши в серці зла, —
Однак платили б абрикосами —
Цвєткова з радістю б взяла!..
1997 р.
Хлопці, будьте обережні,
Бо закрутить гайки Брежнєв.
1964 р.
Бідно живем, та не скучно,
Зосліпу мутиться розум:
— За Україну — без Кучми!
— За Україну — з Морозом!
2001 р.
Як застрягли у піску ми
(Ніч, довкола тьма),
Він в той час не довго думав —
Кинувсь до керма,
Щоб машину з місця спхнути,
Різко здав назад.
У лимані міг втонути
З Василем “Фіат”.
Як водій би пережив це —
Нам бракує слів.
Та Василь живим лишився
І “Фіат” вцілів!
2000 р.
Де травиця неприм’ята
На галявці лісовій,
Вже розкрили оченята
Небовидні фіалчата —
Ще учора з-під завій.
2001 р.
Весняним днем у степовім краю
Пригода ця весела приключилась:
Давала баба Женя інтерв’ю,
А в цей момент... корова отелилась.
2001 р.
Багато я чого згубив,
На ринку втрат моїх завізно,
Та я весь вік тебе любив,
Хоч і зустрілись ми запізно.
1999 р.
Зі столичного клекоту
Вчуй мій голос бентежний.
Навіть в День незалежності
Я... від тебе залежний.
1999 р.
Прикро вразило мене:
“Тіло — це не головне”
А про душу — ані слова.
І вона, можливо, — “не”...
2000 р.
Що ті мрії і сни,
Як розтеплилась днина.
Перший подих весни
Зустрічає калина.
І в морозяні дні
Річці віриться: скресну!
При калині й мені
Повійнуло — на весну.
2000 р.
Оце така судьба поета,
Хоч загаси любові шал:
Не подивилась на портрета!
Поглянь хоч на... оригінал.
2000 р.
Вік живи — і вік учись
Мудрості людської.
В морі плава риба-чорт,
Я й не знав такої.
В тої риби з правіків
Дивна є ознака,
Власне, риба та не чорт,
А скоріш — чортяка.
Дивувались рибарі
Та й по всьому світі,
Що самиці лиш одні
Потрапляють в сіті.
А самці ж поділись де?
Де чорти сховались?
Та вони ж бо до чортиць
Збоку присмоктались!
На завершення рядки,
Їй же єй, резонні:
Є такі й чоловіки
При жіночім лоні.
1989 р., м. Уссурійськ
Що ти робиш? Над чим чаклуєш?
(За цікавість таку прости).
Чи хоч трохи мене ревнуєш
До добродійки самоти?
2001 р.
Важить більше, ніж розмова,
Ця хвилина мовчазна.
Не кажи мені ні слова,
Лиш відчуй мене сповна.
2001 р.
Цілий день ходжу у неспокої,
Як це зрозуміти, поясни:
Ждеш весни, як зустрічі з тобою,
І тебе чекаєш, як весни.
2000 р.
Цвітуть бриндушики на дачі,
Яке ж бо диво, світку мій!
Замилувався б тут, зазначу,
І сам товариш Мозговий.
Ліричний струмінь жив у ньому, —
Поете-мрійнику, пробач, —
Хоча краянам всім відомо,
Який він був противник дач.
Беріг, як мовиться, природу,
А надто плавні і Дніпро.
І воював Іван з народом —
Послало в бій Політбюро.
Гай-гай, аж страшно те згадати:
Зійшлися в герці — хто кого.
В тій битві й ми були солдати,
Лише не в армії його.
А нині... Хто там плава мілко,
Дивись у корінь, друже мій, —
Веде в похід селянську спілку
Все той же лицар Мозговий.
Тієї ж огненої вдачі,
Дерзає людям на добро.
Лишило в спокої ж бо дачі
У дні нові Політбюро.
26 травня 1991 р.
О митці натхненні, де ви,
Ачи ж вам усе одно:
Заінеєні дерева
Просяться на полотно.
2001 р.
Сто машин біля Кабміну
І — найбільша дивина:
Презентують Україну —
Іномарки як одна!
1999 р.
Блакитно барвлені хати
В причорноморському районі.
І, як дарунок долі, ти
На пристанційному пероні.
Блискоче колія-змія,
Солдат, я в тамбурі чапію.
І знаю ж: доля не моя —
Чому ж забуть тебе не смію?
1995 р.
Воскові фігури —
В закладі культури.
Та хіба ж це диво —
В нас усе можливо!
2000 р.
Не заспокоюсь всі ці дні,
Здається ж, знав твої манери,
Але не відав, що в мені
Живе... приборкувач пантери.
2001 р.
Стільки літ шукав доріг до тебе,
Хоч напевне ж винна в тім не ти:
Іншими іти шляхами треба.
Спершу мав до себе їх знайти.
2001 р.
В полі рано-пораненьку
Щось до вуха притуляє.
Знов, напевне, Халупенка
По мобільнику шукає.
2001 р.
Не писав би я про нього,
Але ж справді він — “артист”:
Вірить Леніну, як Богу,
Хоч відроду — атеїст.
1993 р.
Найлюбиміше гасло трудящих:
Хай живе солідарність болящих!
1999 р.
Говорив мені Григорій Горін,
Завітавши в Придніпровський край:
— Якщо стільки зелені у Голій,
Що ж казати про Зелений Гай?
2001 р.
Навіть на ідиш
Ти збагнеш цю суть:
“Швидко поїдеш —
Тихо понесуть”.
2000 р.
Душа радіє чи болить,
Та горді будьмо зроду,
Що не відчахнута ми віть
Великого народу!
1999 р.
Ходжу патлатий, розбирає лють:
Зарплати п’ятий місяць не дають.
А видадуть — не дуже слід радіть:
Не вистачить за стрижку заплатить.
1996 р.
Жовтневого тихого ранку
З-за столу підвівся наш зам
І зняв позолочену рамку,
Яку присобачував сам.
А хто там герой — критикуйте!
Він робить звитяжно своє:
В минуле спроводжує культа!
У нього вже досвід є...
1964 р.
Щоб не мати з мером знов проколу —
Оберем Халупенка Миколу!
1998 р.
Хто ганить прапор жовто-синій,
Той чужаниця в Україні.
16 листопада 1991 р.
О тезко мій, ти — син України,
Заявити про це не вбоюсь.
Це ж якраз на твої іменини
Розвалився Радянський Союз.
1991 р.
Людей не густо в магазинах,
І ті здебільшого смутні.
Догнали закордон — по цінах.
Догнати б ще — по зарплатні!
1997 р.
Згадаю тут, де степові простори,
Де колоски шумують наливні, —
В краю, де соснам світять метеори,
Спивать те світло довелось мені.
1998 р.
Лиш уявити! А пережити,
Мов смолоскип, крізь життя пронести.
Нашого цвіту по всьому світу —
Від Кордільєрів до Воркути!
Прадідне, рідне слово лунає,
Віри, надії, снаги додає.
То у Херсоні його немає,
А на Алясці студеній — є!
В ньому ж бо сили живуть необорні,
Сонячна суть і основа свята.
Чую: звучить наша мова в Мельборні,
Та ж крізь планету усю пророста!
Як же це можна віддать на поталу,
Дива такого зректися навік?
Попід склепінням тронного залу
«Общедоступний» буйнує язык.
м. Київ, 24 липня 1996 р.
Банк “Аваль”
Денег не даваль.
1998 р.
Любов одна — двигун прогресу.
Я, вірний учень Іллічів,
Люблю тебе, як він — Інесу, —
Надія Крупська ні при чім.
1998 р.
Ще реформа в Україні
Тільки-тільки розпочата,
А вже стільки на одінні
Зекономили дівчата —
Ходять поспіль майже голі.
Що було б їм в комсомолі?!
1993 р.
Ачи насправді так воно,
Ачи мені здається:
Перебудова з танками
Переворотом зветься.
23 січня 1991 р.
І я з його книг виростав
Сказати б, під ним себе чистив.
Він Леніна другом назвав,
Він Сталіна в геніях числив.
1991 р.
Мав ти Знака пошани,
Щоб і ми ся пишали.
Чом же нині Держава
Не дала Ярослава??
1985 р., 2000 р.
Не футбол і, звісно, не корида —
Люди ж йдуть і йдуть на стадіон.
Кандидат у президенти їде
З пляжів Криму в степовий район!
Поспішіть, не пропустіть моменту,
Вам сьогодні випаде почуть:
“Ось коли я стану президентом,
Враз молочні ріки потечуть!”
1998 р.
Факти свідчать — аж проймає страх.
Та невже це правда, Боже ж мій?
Мертві душі в підписних листках!
А чи сам же кандидат живий?!
Чи, можливо, має на приміті —
Стати президентом на тім світі?!
1998 р.
На вибори, на вибори!! —
Кипить у жилах кров...
Чи кращу долю виборем,
Чи — наламаєм дров...
1998 р.
Лазаренко в Сполучених Штатах
Розчарований геть в адвокатах,
У тюремній сидить самотині
Й, наче в морі, вимолює “SOS!
Відгукнись, озовись в Україні,
Адвокат мій найкращий Мороз!
Приїжджай до Америки, брате,
Розділи мою долю в журбі,
Залюбки сорок першу кімнату
В нашій віллі віддам я тобі...”
1998 р.
Заучивши текст зарані,
Молодиця говірка
Відстрілялась на екрані
Й показала язика.
Тож бо, люди, мусим знати, —
Чи то жінка, чи то муж, —
Що не кожне язикате
Ще й розумне є к тому ж.
1998 р.
Сьогодні я тривожно спав,
Були в напрузі серце й розум:
Я Президента обирав
Поміж Ткаченком і Морозом.
Уже, вважай, при світлі дня
Зробив свій вибір — пріч, тривого!
Нарешті вибрав... Довганя,
Лиш розрізнить не зміг: якого.
1998 р.
Я свій голос за Кучму
Віддала п’ять літ тому,
Не велів бо наш ЦК
Обирати Кравчука,
А тепер наказ і край:
Симоненка обирай!
А колишнього кумира
Всюду брудом обливай!..
1999 р.
Марево над ланами. Літо без берегів.
Тепло струмить дорога поміж плинкі жита.
Мірно візок туркоче — жайворів дзвонить спів,
Рідно землею пахне порох з-під копита.
1991 р.
У Івана-покивана
Демократія своя:
Якщо смикають Івана,
Отоді-то він буя.
Думки власної не має,
Бо вона і ні к чому:
Той, хто смикалку тримає,
Заміняє глузд йому.
Він синців нажить не прагне,
Не турбують — мертво звис.
А за нитку хто потягне —
Руки вгору, руки вниз!
Вмить ожив, заметушився,
Застрибав, як та мана.
З смикачем в одно він злився,
Долі іншої не зна.
Обірветься нить незрима,
То залишиться одне:
Ні руки він не підніме,
Ні ногою не дригне.
1990 р.
Дивовижна, скажу я вам, істина
В Бериславі одкрилась мені:
Та ж до того, як стать комуністами,
Козаками були Довгані.
1996 р.
Не збивайсь на манівці,
В світлу йди майбуть.
І тобі омонівці
Вкажуть вірну путь!
1993 р.
У неділю був на дачі
У знайомої актриси.
В темноті погано бачив,
На закуску рвав нарциси.
1996 р.
Між степових поселень,
Край степових доріг —
Зело, зелина, зелень,
Де — луки, де — моріг.
Де вруна повносокі,
Сказати б, царина, —
Не певен я, нівроку,
Що всяк це слово зна.
1996 р.
Це ж докір нам, ганьбою вкритим, —
Ти пишеш вірші вже івритом!
А ми вкраїнською не втнем,
Хоч на своїй землі живем.
1999 р.
З’явилась в мене подумка одна:
Коли б моя на те, Олеже, воля,
За те, що гідно оспівав Махна,
Ти мав би стати мером Гуляй-Поля!
1999 р.
Де це Вас нечистий носить,
Наш заслужений діяч?
На подвір’ї абрикоси
Третій день цвітуть, хоч плач.
Написати б їх гарненько
Та з півтисячі узять.
Намалює Гончаренко —
Лікті будете кусать.
1997 р.
До пуття шляхи не вивчені,
Що пройшли газетярі
Від “Колгоспника Кахівщини”
До “Каховської зорі”.
Творчий труд, робота масова
І турботи без кінця,
Де були й завзятість Мацова
І стожильність Горобця.
Всіх тут згадувать не буду я,
Але ж спогад виника,
Як зорілось під орудою
Менисенка й Степанька.
Віхи щонайважливішої
Визначать не стану я.
Десь колись під скромним віршиком
Тисли ви й моє ім’я.
І тепер “Зоря” в моїх очах
Не тьмянкіша, ніж “Маяк”,
Хоч можливо, що для Снігача
Я не бажаний земляк...
Диха поле ваше вічністю,
Трударі-газетярі, —
Від “Колгоспника Кахівщини”
До “Каховської зорі”.
2000 р.
Пану Кучмі хай гикнеться,
Вкупі з ним і Марчуку:
З Штатів курячі стегенця
Продаються на товчку.
Хто кого, спитати, дурить,
Хто кого куди веде?
Де ж поділись наші кури?
Вітчизняні яйця де?..
1997 р.
Хай славиться ВУС і Олег Чорногуз!
Довіку братерських тримаймося уз.
Дзвенять в перелунні бандура й комуз,
Хай всіх нас мине Лукашенків Союз —
Нехай нас єднає Олег Чорногуз!
1996 р.
Кремінь-дружба, нема ціни.
Друг приказує зокрема:
— В понеділок мені не дзвони,
У вівторок мене нема.
Ще чи й в середу зможу буть,
У четвер — то, напевне, ні.
І про п’ятницю теж забудь,
І не здумай — у вихідні.
1995 р.
У мене діти, брате,
По всій по СНД.
Не знаю, як їх звати,
Живуть — не знаю де.
1996 р.
До Вкраїни зловорожа
Та, що РУХ стократно ганила.
Розцвіта, неначе рожа,
Коли слухає Зюганова.
1996 р.
Від Херсона до Єревана,
З Білозерки і до Мінвод
Другу нашому Тополяну
Шле привіт не один народ.
В ювілейну сяйливу днину
Зазначаєм, щоб кожен знав:
Народився він вірменином,
Українцем, нівроку, став.
Голова його ще не лиса,
Хоч і виспіло 60.
Надихає його Лариса
На любов і робочий лад.
Де б не слалися нам дороги
Ми до нього йдем залюбки.
Де ще знайдуться, як у нього,
Зарум’янені шашлики.
Хай на силі в цей день святковий
Почувається, наче лев.
Тож “привіт” по-вкраїнськи мовим,
Переклавши при цім — “барев”.
2000 р.
Перечитавши Лесю Українку,
Її драматургію зокрема,
Я стверджую, хоч бийтеся об стінку, —
Театру в нас — хай Бог простить — нема.
1996 р.
Дай Вам Бог в моєму віці
Думать ще про молодиці.
1996 р.
Та що ж це діється тепер?! —
Є.Поліщук жахається, —
“Історія СРСР”
На смітнику валяється.
1996 р.
Щоби викресать усмішку,
Хоч судьба її тяжка,
Подарую Беллі книжку
“Воспитание щенка”.
Але ж рветься там, де тонко, —
Заперечує село:
“Воспитание теленка” —
Більше б користі було.
1996 р.
Так ось чому пустіють наші села!
1996 р.
*) Приміський поїзд, яким діти-городяни їздять на село до батьків.
Райських місць по Україні
Ще ніхто не зрахував.
Нині в Чортовім Коліні
Мов насіяно купав.
В очереті каченята —
За матусею услід.
Чапля вклякла, щоб піймати
Щось чаплятку на обід.
2000 р.
В п’ятирічку якості
Наробили пакості.
1991 р.
Бокаччо помилився — пригадай:
Рустіко пеклом називає — рай.
1996 р.
В заполонених грою Лариси
На спектаклі в нас просьба одна:
Не спішіть опускати завісу,
Хай нас довше чарує вона!
Та ж Лариса — театру окраса,
Пелюстина її золота.
Як читає щемливо Тараса
Ще ж і Друніну ревно чита.
Побажання природні і щирі:
Незагасно вона молода, —
Їй Джульєтту б зіграти в Шекспірі,
Дездемону — також не біда.
Та не будем, однак, славословить.
Є в театру буденні діла.
Що то завтра директор їй змовить,
Чи не скаже: “Вам зміна зросла”.
Ні, не скаже, бо ви незамінна,
Як і Пташник, як інші жінки.
Народилася в шефа дитина —
Привітайте його залюбки.
Щонайкращу збудіть у нім рису,
Щоб талант оцінив Ваш сповна.
Ми ж на біс викликаєм Ларису,
Не спішіть опускати завісу —
Хай нас довше чарує вона!
1996 р.
“Все про
“СЕПРО”, —
Се прорік
Не Кичинський, а Кулик.
Рими дивні — хоч куди,
Та ще й гривні за труди!..
2000 р.
На тлі хмарів’я студяного
Ще зеленіє осокір.
І я в ці дні горнусь до нього
Хмарким літам наперекір.
Я лицемірити не вмію,
Не запевнятиму: воскрес.
Та зеленію, зеленію
На тлі охмарених небес.
1999 р.
Писав би вірші, може, й досі,
Але заняття інше є:
Він збірку вибраних доносів
За власні кошти видає.
1993 р.
Війон свого суперника убив.
А ти цього ще й досі не зробив.
2000 р.
Дуже слушне побажання,
Хоч і не нове.
Геть найменші зволікання,
Коли баба зве.
1996 р.
Срібна нить ціркунової пісні
Вишиває і ніч, і вічність,
Слава Богу, не рветься,
Хоч змінилось без ліку
Слухачів цього виспіву на землі.
Хтось його наслухає востаннє,
Хтось уже не почує ніколи.
Срібна нить...
1996 р.
Не тільки піснями краянців дивуєш,
І в бізнесі знаний ти є чоловік.
Якби не газета, що ти редагуєш,
То гривні Вкраїна б не бачила вік.
1996 р.
Якщо заділо за живе,
Не нарікай на Бога.
Живим лишився — заживе,
Такий закон живого.
Але якщо ти вже помер —
Тоді ж бо інша справа.
Болить, болить душа тепер —
Життю і мукам слава!
1995 р.
Зовні глянеш — благородний лебідь,
Граціозно шию вигина.
А копни поглибше — людська негідь
Ачи то й твариняча вона.
1995 р.
Отак зведу рахунок з ворогами:
Вони сьогодні в мене під ногами.
1989 р.
Хата похилена. А при паркані
Не будяки розбуялі ростуть —
Квіти, що звуться “нечесана пані”...
Значить, у хаті ще люди живуть.
1979 р.
Найжахливіша з-поміж істин:
З допотопної давнини —
Найкоротша у людях відстань
Від “осанни” до “розіпни”.
1995 р.
Ні до Паски,
ні після Паски
Не діждатись
від тебе ласки.
Повторю ці
гіркі слова
До Різдва і
після Різдва.
1995 р.
Зичу щастя, здоров’я і змоги,
Осяйного людського життя.
Зам Чуприни — дитя Перемоги,
Хоч давно він уже не дитя.
Хай паде сто цілунків на нього,
А чиїх — то осібна стаття.
9 травня 1999 р.
Є і тьоті, й дяді
У Верховній Раді
Злі, немов пантери, —
Україножери.
1998 р.
Там, за осокором, з хвилі вийшла фея
Та й заполонила сивого орфея.
Потягла у воду та красуня юна
Кунака мойого лисого Суюна.
Від її принади, від її краси
Не проходить нині нежить у Муси.
У гіркій печалі ці рядки прослухав
Й лисину почухав Бемурза Тхайцухов.
Старить молодого белебень проклятий,
О, позич волосся, друже мій Ахмате!
Поможи колезі втамувать ідею:
Там, за осокором, вчарувати фею.
Нерви на світанку, як скрипаль, наструнчив,
Вгледівши русалку, Азамат Суюнчев.
Сумнів геть відкинув, мов красуня — ласти,
Вірша втнув про неї, просить перекласти.
А за ним — на біса нам серйозна поза! —
Мчить до осокора і художня проза.
Свірін та Батчаєв гріються за чаєм,
Їм душа сьогодні згіркла молочаєм...
У коханні ж також мусить бути міра!
Це напевне знають Кельдихан і Міра.
м. Нова Каховка, вересень 1971 р.
В розраді я — горенить на душі.
А вам хіба отак не сумувалось,
Коли весняні обложні дощі
Змивають цвіт, яким закрасувалась
Чота дерев у вашому саду, —
А я чим кращий, і в моїм так само...
“Чужу біду руками розведу”
Та як нам бути з нашими садами?
2001 р.
Скільки див тих у природі!
Ось таке на оці май:
Соловей співа на дроті,
Як то кажуть, знає май.
Тож бо вдар об землю лихом,
Ще жага життя жива!
На калині солов’їха
Вже гніздечко вигріва.
1998 р.
В тихому зарічку тихе дно
Дивиться ввись на клин журавлиний.
І видається тобі, що й воно
До рідних країв із вирію лине.
1997 р.
— Ми раді, о, —
Сказав сьогодні хтось, —
Що радіо
В Херсоні почалось.
7 травня 1995 р.
Про це не кожному відомо,
Адже не сказано в УРЕ,
Що в степовім селі Гіркому
Початок шлях його бере.
В часи, як лад старий міняли,
Щоб по-новому все було,
Іменням Горького назвали
Не знане Горькому село.
І як прорік товариш Сталін, —
Луна дійшла й в таврійський край, —
Життя повсюдно кращим стало
І веселішим, хоч співай.
Отож тоді хлоп’я лобате
Сказало, вчувши ту ясу:
Не буду, братці, я співати,
А намалюю цю красу.
До рук шматок паперу взявши
І застругавши олівця,
Творив, із юних літ дерзавши,
Портрет вусатого вітця.
Творив — і серце лунко билось,
Само згубить могло себе.
Та ж добре, що не опинилось
Це малювання в КДБ.
Адже і згадувати годі —
Страшне в портреті ж тім було:
Чомусь у батька всіх народів
Низьким виходило чоло.
Отак ще й ворогом народу
Міг загриміть на Колиму.
Переключитись на природу
Тоді не думалось йому.
Було те сходження угору,
Як і дорога на Парнас:
Мистецтво чисте ж бо в ту пору
Не визнавалося у нас.
Та він, степів шпарких дитина,
До нього прийде з плином літ.
Його улюблена калина
І на обком не зронить цвіт.
Та що там дні застійні, давні, —
На те, краянцю, нині зваж:
У президентовій їдальні
Цвіте Чупринівський пейзаж.
Земну, небесну і підводну
Природу він живописав.
Тому-то першим став народним, —
Потвердить це Платонов сам.
В ці дні, як журавель-веселик,
Він до гнізда свого вертав
Опісля того, як Чепелик
Його в столиці привітав!
В житті щасливий він без міри,
Не осміхайтеся, братки.
Одна лиш прикрість, панно Іро,
Що не послав вам Бог дочки.
Тому-то Вас він так голубить,
Що передать бракує слів.
Тому-то він жіноцтво любить,
Як небагато хто з мистців.
Жінки його навзаєм люблять,
Немарно Батьком звично звуть.
Його ці пристрасті не гублять,
А лиш натхнення додають.
І є осібне в нього щастя,
Що на добро, не на біду,
Він у високого начальства
Вже чверть століття на виду!
А це не кожному дається,
Культура, браття, — річ складна.
При цьому Книга, бач, сміється,
Бо він любов цю добре зна.
Пробачте, друже, що згадав те,
Смішне і грішне, мимохіть,
Як Ви в епоху космонавта
Чуприну мали замінить.
Але без Вас би Мельпомена,
Їй право, жити б не змогла.
Тож гору, — знаєм достеменно,
Любов начальницька взяла.
Згадавши чин той благородний,
Плекаєм впевненість тверду,
Що і на пенсії Народний
В начальства буде на виду.
Нехай там шо газети пишуть —
Культура Таврії жива!
Вона й сьогодні, як давніше,
Чуприну Батьком назива.
11 серпня 2000 р.
Вола звільнили від ярма —
Весь вік тягав, тепер нема.
То що ж, гадаєте, він радий?
В ярмо воліє без ума.
1991 р.
І тече, ховається від тебе
Золота стежина в спориші.
І п’янять, п’янять земля і небо
Тихий світ безгрішної душі.
Весна, 2000 р.
Аж кипить симоненківська рать:
Не змогла референдум зірвать.
19 квітня 2000 р.
“Золота моя жінко,
золота моя мука”.
За подібне зізнання хтось,
нівроку, пристука.
2000 р.
Не всё нам Ваше творчество знакомо,
Но кое-что читали, не секрет.
По случаю солидных Ваших лет
От имени Херсонского обкома
Примите компартийный наш привет.
1997 р.
В двадцятому віці, затямте, романи
У Львові писали не тільки Романи.
1983 р.
На Йордані, на Йордані
У місцині богоданій
Дитиня своє купала,
У шовкове сповивала
Матір Божа...
Січень 2000 р.
І знову ти, квітню, — з морозами,
Удосвіта в сад хоч не йди...
Й душа моя — віть абрикосова, —
Безумно цвіте в холоди.
1995 р.
Буває пожадана й холодина.
І знов мрячить, і знову дощ іде,
І ти чекаєш нині, як дитина,
Коли ж земля сніжечком припаде.
Коли ж по тій омріяній пороші
Слідів мережка встелиться в полях.
Примхлива зимо, не барися, прошу,
Тебе стрічати вийшов я на шлях.
1999 р.
За працю карбованець мав дерев’яний,
Зате красувався на Дошці пошани!..
1990 р.
Перед начальством гнеться, як лоза:
— Як можна “проти”, коли шеф мій — “за”!..
1990 р.
В руці затисши повну склянку,
Хотів би я, щоб ти згадав,
Як з передвечора до ранку
Мої піввіку святкував.
Нехай сьогодні осорома
Мене поб’є за давній гріх:
Не ночував тоді ти вдома —
В готелі спокій мій беріг.
Ми нині з розуму не спали,
То ж зичу я у вечір цей,
Аби усі ми вдома спали,
Відсвяткувавши ювілей.
Не ті часи і звичка інша,
Та ми були і є людьми.
Як знак шаноби цього вірша
Від земляка свого прийми.
Між нас немає місця зваді, —
На дружбу! — ось моя рука.
І хай там у Верховній Раді
З ції причини хтось гика.*
4 вересня 1998 р.
*) Ідеться про депутата-землячка, який вимагав покарати мене за зв’язок з РУХом.
Цей полюбля промови, де стокрот
Натхненно відміняється “народ”.
2000 р.
А цей “народ” викреслює з промов:
Замінник, бач, — “населення” — знайшов.
2000 р.
Заготувач-земляк проміниться,
Діла в конторі — хоч куди:
Салат херсонський возим — з Вінниці,
А хрін каховський — з Кулунди!
Це, справді ж, треба так додуматься!
Вже тавричанам сняться сни,
Що ми невдовзі будем з Мурманська
Возить — скадовські кавуни.
І навпаки — аби лиш запити —
Колег в обиду не дамо:
У Заполяр’я браттям запросто
Із Півдня сніг повеземо!
1990 р.
В кріслі витертім сидить
Міцно і достойно.
“Обсудить” чи “осудить” —
Подзвонили щойно?!
1989 р.
Хата. Хвіртка. Розставання.
В листвині зоря дрижить.
І старе, як світ питання:
— Любиш, ні?.. Скажи!..
1957 р.
Всюди в тебе вірні друзі,
Це і збірка ствердить нині:
У колишньому Союзі,
У соборній Україні.
У Херсоні і в районі,
Врешті, в кожному селі.
Добре, люди, що повсюди
Є подібні Василі!
1995 р.
Уявляєте: прилітають
Посланці невідомих планет,
Їх земляни (херсонці) вітають:
“Во дворе туалета нет”.
1994 р.
Ах, друзі, колеги мої,
Дерзаєм, новаторством дишемо.
Ми пишемо, пишемо і,
Дивись, та у когось і спишемо.
1995 р.
Ти щасливо падлючиш між нас. Але ось біда, —
Не моя, а твоя, самовпенений вороже:
Між людей є ще люди, хвалити Господа,
І мені поряд з ними невимовно хороше!
1995 р.
Яким же треба стати маразматиком,
Щоб Сталіна здіймати над Хрещатиком!
9 листопада 1994 р.
Завважте цю рубрику ви:
“Зніму” — і через двокрапку:
“З чужої голови — ондатрову шапку”.
1994 р.
Пенсіонер-міліонер...
Від голоду помер.
10 листопада 1994 р.
Хай заспокоються злоріки:
Зі сцени йти Вам не пора.
Вам залишатися навіки
В бібліотеці Гончара.
22 червня 1998 р.
Є точні дані:
На полюванні
Під птицю (свійську)
Глушив “Російську”.
1994 р.
Душа — світило не надійне,
Над ним, як буря, владний час.
В моїй з роками — що подію! —
Промінчик жодний не погас.
1997 р.
Збагни, людино мисляча:
Звичайний чоловік
Долає шлях до Місяця
За свій короткий вік.
І відстань подолають цю
Далеко ж бо не всі,
Бо стільки ж нас катається
В тролейбусах, в таксі.
1994 р.
Я ішов життям, не тротуаром,
Не скриваю: лоба десь набив.
Не зовіть мене ви ювіляром,
Що я вам поганого зробив?!
19 грудня 1994 р.
На свинофермі — занавіски з тюлі.
Насмішникам даєм при цьому дулі.
1957 р.
Золоті твої слова:
“Не в порядку голова”.
Це не голос нитика —
Мужня самокритика.
1995 р.
Це правда: життя не безгрішне моє,
Чого там таїтись — не схимник.
З найвищим начальством, яке тільки є,
Знайомив мене анонімник.
Сигнала гидь, “справедливість” сама,
Та, бач, в порошок не зітерла.
Начальства нема, аноніма катма,
А пісня лунає, не вмерла!
1980 р.
Лицарі самі собі дивуються
І самі себе не пізнають:
Клопітливі чоловічі юрмиська
Тут і там, де квіти продають!
Зачекалась їхньої присутності
Риба на притишеній на ріці
І, дивись, ще дійде до зіпсутості
Пиво в безгоміннім “Вітерці”.
1997 р.
— Стрічатись зі мною ти згодна,
Це я по очах твоїх бачу.
Та ж ти — як “Нафтуся” холодна,
Мені ж приписали гарячу.
1971 р.
Як жита у вогні — наші долі круті,
Прокотилась війна — морова грозозлива.
“Не судилося нам розцвісти у житті!”
Це — про нас, про народ? —
Неймовірно й жахливо!
1996 р.
Дід купляв од серця ліки.
Ціни вздрів — закляк навіки.
1994 р.
Спасибі, квітню з-поміж квітів,
Що вчора квітнув, не колись.
Іще не раз в прийдешнім літі —
Не тільки в квітні — повторись!
3 травня 1997 р.
На безлюднім полустанку в рідній стороні
Якось поїзда чекати випало мені.
Літо. Спека. Ані руху. Всуціль — сон-трава.
Золота моя основа — земле степова!
Білі кози на приколі. Стежка. Окірці.
А поодаль — надовкола — спіють пшениці.
1996 р.
Знай, кохана Україно,
Північ — це не мед.
У Певеку міг загинуть
Молодий поет.
Прощавай, літературо,
Напиши, Братан,
Як мене там шура-бура
Здула в океан…
1996 р.
На портрети збиваюся рідко я,
Але спробую дати анфас:
Гутаперчеве личко з борідкою
Однооко просвердлює вас.
1996 р.
Мітинговники, сьогодні я не з вами,
На трибуні в гордій позі не стою.
Зустрічаю Перше травня з солов’ями
В зроду-віку безпартійному гаю.
Що ті мітинги! На лозунгові лозунг.
Всяк речисто за трудящих обстає.
Та похвалимо товариша Мороза:
Заливатися уміє солов’єм!
Тихі верби, тихі зарічки дніпровські.
Серцю милі — рідні, прадідні краї.
Слава Богу, не вітренки, а — козловські! —
Полонять Білобережжя солов’ї.
Хто сказав, що сподівання наші марні —
Щастя-радості чекати напусте?
Будьмо нині з солов’ями солідарні
І з усім, що проростає та цвіте!
1 травня 1997 р.
Не над Рейном, не над Тібром —
У Херсоні, над Дніпром
Написав донос верлібром,
Де облив усіх лайном.
3 грудня 1997 р.
Ось твій ринок, Україно,
Взагалі і зокрема:
В ідіота є “Тойота”,
У розумного — нема.
1997 р.
В житті між радості й печалі
Я вам належне віддаю:
Ви — автор “Сонця у бокалі”.*)
А я те сонце здавна п’ю.
1997 р.
*) “Сонце у бокалі” — назва книжки про винзавод.
У зарічках останній тане лід,
Співають по-весняному синиці,
І шлю я вам закоханий привіт,
Усі, як є, нещасні молодиці!
1995 р.
Забув я смак любовних мук,
Що звідав юнаком.
Та пам’ятаю: твій каблук,
І я — під каблуком.
1995 р.
Приснився вірш. Товаришів, не мій
(Хоч себелюбці є в літературі).
Приснивсь не в сухозлотиці — в натурі,
У дивотворчій сутності своїй.
І я ві сні, затим і наяву
Твоїм глибинам причастився знову,
Язичницьке й таке священне слово,
Яким і сам тривожусь і живу.
1986 р.
Шляхи мистецтва і культури, —
Хіба збагнуть їх зможе дуб?..
Чуприна ранній був похмурий,
Чуприна зрілий — життєлюб!
І подивляють мудрі люди,
Яких недоля допіка:
Невже ж творились ці етюди
В сумну епоху Кравчука?..
Облиште все ж критичні залпи,
Гряде трудна доба нова.
...Що про полотна ці сказав би
В суді нещадний Бенуа?..
1993 р.
Різновидність мікроба —
Посадова особа.
1995 р.
Ще доведи, що ти — людина,
Добром попробуй засвітись.
Чи зможеш у скрутну годину
Пам’ятозлобія зректись?..
1992 р.
У кріслі вже не возсіда,
Уже з трибуни не патякає,
Одначе горе — не біда:
З роботи вигнали з подякою!..
1992 р.
Підлякову пристрасть зловорожу —
Бог простить — на злеті погашу:
До десятки кращих я не входжу
У всесвітньознаних не ходжу.
Хоч носив я звання капітана, —
Що потвердить може військкомат, —
В творчості цього мені не дано,
У літературі я — солдат.
Лиш зроблю поправку невеличку,
Повернувшись до армійських віх:
Як солдат я мав таки ще й личку...
І про це згадать, либонь, не гріх.
18 грудня 1994 р.
Чому ходжу в зажурі я,
Колего, не питай, —
Та ж поблизу Манчжурія,
Розджоханий Китай.
1975 р.
Помилився поете-таки,
Бо якраз навпаки:
Відключають електрику
Горобці й ластівки.
2000 р.
Бунтуєте маси народні,
Ви — правда сама і добро.
Зюганов — це Ленін сьогодні,
А хто ж — Симоненко Петро?
1996 р.
Друже, ти прослухай і поглянь,
Що то в нас на сцені за робота,
Музика — це диво без кривлянь,
А вони без музики — гидота.
1998 р.
До народу виявля “симпатію”:
— Сталіна б на вашу демократію!
2001 р.
За плагіат мене ще не карали,
Не покарають і в нові літа.
Її уста ніжніші за корали,
А не корал ніжніший за уста.
У цім рядку любов і правда щира —
Не вкрав, але підправив я Шекспіра.
1997 р.
Дивний люд — оці піїти,
Хто ще є такий упертий:
“Якщо дуже захотіти,
Можна навіть не померти”.*)
29 квітня 1995 р.
*) Перифраз із Євгена Плужника.
Не хвилюйтеся, тьотю, за доню,
Тут їй краще, ніж малося б там.
Ваше чадо живе у Херсоні
Повнокровним інтимним життям.
1998 р.
В житті здолав дороги звивисті,
Але ніскільки не криві.
Явив красу, а не красивості
Нам “Теоремою любви”.
Дійшовши нині сили й зросту,
Ти маєш право заявить.
Жить на землі в наш час не просто,
Але яке це щастя — жить.
2001 р.
Ось і дочекалися моменту:
Ліві — за імпічмент президенту.
І на те поважні є причини —
Ліваки ж бо проти України.
26 грудня 1997 р.
Діди, бабусі з онучатками
Ходили збуджені селом:
Давали пенсію — курчатами,
Оскільки гривень не було.
Взяли курчат, а потім охнули,
Один, сердега, з горя... вмер...
Писклява пенсія ж подохла,
На що ж стареньким жить тепер?!
1997 р.
Наші книги друкуються на кислотнім папері.
І майбутнє століття вже геть зачинить їм двері —
В порохно перетворяться і поеми, й романи...
Знаю, хтось осміхається: “Це ж не так і погано!”
1995 р.
Нехай в повітрі не повисне
Питання з-поміж запитань:
Собі, йому дорожча, звісно,
А як же — світ моїх жадань?
1997 р.
Діти Шарикова! Боже,
Мудра вигадка живе —
Щось на Шарикова схоже
І тебе сьогодні рве.
Тут не скажеш: “Відчепись-но!”
Тут не вигукнеш: “Цібе!”
Не божисте — вовче, злісне
Замордовує тебе.
Приспокоювать намарне:
Піна з рота, жовч в крові.
У шкірянці легендарній
При собачому єстві.
1989 р.
Розберіться, ревно прошу:
Після п’янки задля втіх
Мій товариш палить гроші —
Образ Леніна на них!..
1992 р.
Там, за бугром, усе не по-людськи,
Всяк одне одного продає.
Та що вже ті жінки голівудські,
Як у нас же кремлівські є?!
1995 р.
Я, нівроку, уже колишній,
Та, по суті, іще не жив.
Хай тебе вбереже Всевишній
Від отруйних товаришів.
1993 р.
Всяка гнида, перепрошую,
Стати може тільки вошею.
1994 р.
Хмари схмурені нависли,
І зі снігом дощ іде.
Україноненависник
Квіти Леніну кладе.
ЩОДО АВТОМАТИЗАЦІЇ
Це не бентежить анітрохи вас,
Як вам дзвоню, не брат, не сват,
Але на голос мій закоханий
Відповідає автомат.
1995 р.
Не говоріть: мені, мовляв, однаково,
Хто освятив цей славний інститут.
Його кінчила Плоткіна з відзнакою,
Василь Шевченко… недовчився тут.
Він був і є частково український, —
Вивчаючи і мову, і язык,
Скрашали вуз Тютюнник і Кичинський,
А ще дует — Мелещенко й Кулик.
Та що й казати: золоту історію
Мені сьогодні пам’ять воскреша,
Як слухало в німих аудиторіях
Студентство — Леоніда Куліша!..
І щоб завершить нам характеристику
Того, що носить Крупської ім’я,
Скажу: читав колись лінгвостилістику
У цьому вузі, вибачайте, я.
Святкового вам гомону і сяєва,
Чей, слава ж вас попереду чека
Під мудрою орудою Бєляєва, —
Та не забудьмо й про Бондарчука!
1997 р.
В концерті цім не музика проймає.
Тут інше є вершиною розради:
Що й говорить, красиві ноги має
Майбутнє української естради.
1997 р.
Охопила Володю тоска,
Як партійної збувся кар’єри.
— Не до того пішов я Стецька,*)
А ще краще було б — до Бандери.
1995 р.
*) Тодішній секретар парткому.
Ті, що на РУХ сердито гримали,
Путчистів з радістю підтримали.
30 серпня 1991 р.
П’ятдесят йому минає, —
Не велика це біда:
Слава Богу, в Миколая
Вуса є і борода.
Вудить рибу полюбляє.
Зайця запросто вклада!
Слава Богу, в Миколая
Вуса є і борода.
Молодиць не обминає,
Ласим оком погляда...
Слава Богу, в Миколая
Вуса є і борода.
Наливайте повні чари.
Якщо в пляшці — не вода.
Слава Богу, в ювіляра
Вуса є і борода.
Прихились до нього, доле,
Обминай його, біда.
Слава Богу, у Миколи
Вуса є і борода!
1995 р.
В День будівельника, як личить,
Аби на дружбу скласти тест,
Ми хочем труд ваш возвеличить,
Прославить “Таврію-Інвест”.
Щоб зайвих слів не говорити,
Ми нині скажем про запас:
Хоч товариство ви й закрите,
Але відкриті ви для нас.
Здоров’я, щастя вам, любові,
Дружіть з достатком і добром,
А літератори готові
Завжди підтримать вас пером.
2001 р.
Якби не “Таврія-Інвест”,
На цих експромтах був би хрест,
Тож вам — і тільки — завдяки
Надрукував я ці рядки.
2001 р.
Ти запевняєш: будуть скоро
У шведських друзів на столі
І огірки, і помідори
З малокаховської землі.
І, їй-же-єй, не доведеться
Засумніватись в цьому нам,
Бо ж заздрять фермери зі Швеції
Твоїм рекордним врожаям!
2001 р.
У знак судьби непереборно вірячи,
Скажу, чого нікому не казав:
Якби в Махна знайшлося місце Вірличу,
То батько б за кордон не услизав.
2001 р.
Поети в розгубі: якими словами
Прославить Ваш розум, і серце, і вроду.
Тож будемо вірити разом із Вами:
Майбутнє Вкраїни — жіночого роду!
2001 р.
Що не дай йому — перекладе все.
Тож скажіть нам, колего мій:
Як звучить по-англійськи “Євса”,
Як у Лондоні зветься — “Андрій”?
2001 р.
У читачів така потреба, —
І заявить про це не гріх, —
Створив ти “Музику для себе”,
Створити б варто ще — для всіх!
2001 р.
Тепер на фермі нашій, брате,
Корови більше не ревуть.
А скотарям при цім зарплату
Торішнім гноєм видають.
2001 р.
Корисно? Сподобалося? - То поділіться!
Цим Ви допоможете своїм друзям, культурі України та нашому сайту. Дякуємо!
Угода про дотримання авторських та інтелектуальних прав
Пишіть реферати та курсові.
При передруці посилання залишайте на місцях!