Біль. Невимовний біль застиг у серці. Він змусив моє життя зупинитися. Так, я дихав, відчував, розумів, але морально – я помер. Цей біль неможливо витримати, його неможливо пережити… Він просто є всередині і ти нікуди його не подінеш. Його не вирвеш з корінням із серця, не випустиш його отруйні ріки із крові, не повернеш душі квіт, коли все у ній згоріло дотла…
Смерть… Смерть моральна, духовна, фізична. Вона повсюди. Вона стоїть і над тобою, і чекає. Вона забирає у тебе по клітинці, відриває їх собі і на твоїх очах шматує їх, рве на міліметри і кидає собі під ноги… Вона стоїть на горі з чорних трупів, з неживих мучеників з червоними очима і скрюченими тілами… Вона стоїть і чекає… Ти наступний.

Мінливий виклад “Анфілад” – це відверто-сповідні спогади з дитинства, з усього мандрівного авторового минулого – і нарис, вихлюпнутий із нашого привоєнного сьогодення. Це та поетова проза, коли автор усе збивається на вірш, – і свідоме їх поєднання.

“Анфілади” писалися для земляків, та якщо творові судилось, хай би його прочитали не тільки над чернігівською Десною, над іншими річками України, – а й над загребською Савою в Хорватії, де мешкає один із героїв нарису, боснієць Звонко Йовашич.

* * *

***

У тебе так легко це виходить… Знову чую ці слова, давши комусь прочитати свого вірша.

Чомусь здається, що це природжений дар, яким я просто насолоджуюся, і що слова самі по собі просто стають в моїй голові на свої місця. Рима до рими, строфа до строфи – от тобі й вірш. Чим не мистецтво?

Та от тільки ніхто не задумується над тим, чого варті мої вірші. І тут вже не зіграєш на економії масштабу – начебто три збірки, кожна за рік-півтора написана – хіба важко? Так, важко. Надзвичайно важко.

Цікаво, чому я вважаю себе найнещаcнішою на планеті? Чому накручую себе, ніби увесь світ тепер проти мене? Поглянемо на мою ситуацію об’єктивно!.. Отож, мені 21 рік, я закін­чую бакалаврат! :)) Я незаміжня :((. У мене є якась робота (зп. 200 гривень за місяць), а також 170 гривень стипендії. Разом, чистими – 370 грн. Короче, грошей у мене немає… Він за 434 км. від мене (у столиці). Бачимось раз на три-чотири місяці. Короче – кохання у мене теж немає. Добре, що останній місяць порадував великою кількістю секс-марафонів. А то, мабуть, здуріла б уже 1654321 раз.