Мінливий виклад “Анфілад” – це відверто-сповідні спогади з дитинства, з усього мандрівного авторового минулого – і нарис, вихлюпнутий із нашого привоєнного сьогодення. Це та поетова проза, коли автор усе збивається на вірш, – і свідоме їх поєднання.

“Анфілади” писалися для земляків, та якщо творові судилось, хай би його прочитали не тільки над чернігівською Десною, над іншими річками України, – а й над загребською Савою в Хорватії, де мешкає один із героїв нарису, боснієць Звонко Йовашич.

* * *

***

У тебе так легко це виходить… Знову чую ці слова, давши комусь прочитати свого вірша.

Чомусь здається, що це природжений дар, яким я просто насолоджуюся, і що слова самі по собі просто стають в моїй голові на свої місця. Рима до рими, строфа до строфи – от тобі й вірш. Чим не мистецтво?

Та от тільки ніхто не задумується над тим, чого варті мої вірші. І тут вже не зіграєш на економії масштабу – начебто три збірки, кожна за рік-півтора написана – хіба важко? Так, важко. Надзвичайно важко.

Цікаво, чому я вважаю себе найнещаcнішою на планеті? Чому накручую себе, ніби увесь світ тепер проти мене? Поглянемо на мою ситуацію об’єктивно!.. Отож, мені 21 рік, я закін­чую бакалаврат! :)) Я незаміжня :((. У мене є якась робота (зп. 200 гривень за місяць), а також 170 гривень стипендії. Разом, чистими – 370 грн. Короче, грошей у мене немає… Він за 434 км. від мене (у столиці). Бачимось раз на три-чотири місяці. Короче – кохання у мене теж немає. Добре, що останній місяць порадував великою кількістю секс-марафонів. А то, мабуть, здуріла б уже 1654321 раз.

Хочете кави, пане? Чаю? Води? Молока? Пташиного? І перестань так мені посміхатися! Так привітно. Так, ніби я щось важу. Вдох. Выдох. Не хочеш – не треба. Але ж можу я для тебе щось зробити? Я хочу… Важити. Справді…

Знаєш, я подумала… Знаєш, я вже думаю українською. Хоч дихаю – все ще російською... Але це мине, не зважай, не бійся! Вдох. Выдох. Хоча тобі, напевно, байдуже, якою мовою я дихаю. Тобі байдуже… що я дихаю.

Давай будемо такими

А давай зустрiнемось з тобою. Вдвох. А не як завжди. Вигадуватимемо новi пози, рухи. Будемо триматись за руки не так, як всi. Стояти на головi i думати по-черзi. А торкатися один одного тiльки вухами. Давай не повертатимемось додому. Будемо грати у схованки. Вигадаємо нове життя. Де ти — наприклад, пожежник, а я, ну хай буду повiєю. Тiльки не питай, чому саме так.

— Я рятуватиму життя?

— I я!