Видання херсонської філії видавництва "Просвіта":

Анатолій Анастасьєв. Борозенське - це з-під лемеша
З Україною в серці
Молода муза. Випуск 3
Вишиванка. Число 1
Микола Братан. Футбол з парасолькою
Анатолій Анастасьєв. Потоки

Саманівка готувалася до свого 85-річчя. У планах сільської ради був чільний пункт - до ювілейної дати відкрити музей села, як це зроблено в декотрих інших перспективних, певна річ, селах. Віктора Петровича Тарана призначили директором, виділили приміщення для цього солідного закладу - єдину в селі землянку, в якій донедавна доживала віку перша орденоносиця баба Варвара, а тепер панували тиша й морок - вікна були забиті дошками, аби юні бешкетники, а чи й дорослі заблуди-бомжі не заникали в привітну колись кімнатку-світлицю, де й донині стояла історична, іще з позаминулого століття скриня і журилося не менш давнішнє дзеркало, вчеплене над тією ж таки скринею. Зітер з нього пил, глянув знічев'я на себе - старіємо, козаче, ранувато, залисини - хоч малюй, та й очі пригасли. Більше нічого в кімнаті не було, хіба що меблі - два стільці, принесені директором майбутнього музею з дому. Проступали вони явним дисонансом до скрині, що нині слугувала столом, на ній розкладав він зібрані у сельчан експонати, котрі наразі такими не були. Та й не рясно їх, треба квапити земляків - не баріться, приносьте, хто що має з історії рідного села - предмети хатнього вжитку, фотографії, документи, листи, зокрема з часів Вітчизняної, чи то пак Другої світової війни.

Двері в музейній землянці, вважай, не зачинялися, люди приносили те, що треба і в чому потреби не було. Іван Касьяненко, тракторист, комбайнер і шофер у минулому, а зараз глибокий пенсіонер (тринадцять літ на відпочинку) приніс документ історичного, на його думку, значення: бляху з німецького пояса, геть зіржавілу, але на ній досить чітко ще читалося "Yot mit uns".

- На городі викопав. Якийсь фріц загубив, як ходив у нужник. Ми тоді його з кураю робили, обкладали загатою, там, звичайно, смерділо, так він, фріц отой, в соняшники ходив полегшуватись, от і залишив на пам'ять цю штукенцію. Треба вам чи не треба?

- Згодиться, - відказав хранитель музею, подякувавши за такий експонат, але в Касьяненка ще було дещо у вузлику, з якого він добув бляху. Витяг ваговиту пляшку білої рідини. "Шнапс" - прочитав Віктор.

- Це, можливо, згодиться. Хай буде.

- А це ось також від німців, що зупинялися в моїй хаті на ночівлю позаторік, як приїздили шукати могили своїх родаків.

Новий експонат був загорнутий в газету, на відміну від бляхи мав набагато легшу вагу, оскільки виготовлений явно не з металу.

- Щось тут по-їхньому написано, не вчитаю.

Віктор розгорнув згорток - і осміхнувся весело:

- Це для музею не згодиться. Німці, дядьку, завбачливий народ: СНІДу бояться, возять із собою ось ці гумові, надійні вітчизняні вироби, іноземним не довіряють.

Тут уже і дядько широко заусміхався:

- Чи ти бач, а я й не здогадався. У житті своїм такою штукенцією не користувався.

У нього була велика, рясна дітьми сім'я, одних синів мав до десятка, дочок менше, а чого воно так - сам Бог знає. Онуків не злічити, а це вже і правнуки появилися, щоправда, їх небагато, село, а тим паче місто дітьми не рясніє.

- То куди ж цю німецьку потерю діти? На базар не понесу, а палити жалько.

Він так і сказав: "Жалько", Віктор це завважив, у тій таки німецькій мові звук "л" теж пом'якшується "Іeh liebe, du liebst...". Була така гра в їхньому класі, де німецьку мову читав Дмитро Павлович Франко, людина драматичної долі. Бувши з дитинства інвалідом, - припадав на ліву ногу, - він уникнув армії, залишився на окупованій території, читав у школі німецьку мову, а заодно служив перекладачем в управі. Було це в сусідньому районі, в Саманівці про такий його злочин ніхто не знав, він прибув сюди в перший повоєнний рік і теж читав Deutsch, а врівні і рідну мову, якою володів досконало, більше того: писав українською чи то повість, чи то роман. Саманівці про його писання дізналися вже після того, як його арештували й засудили на 25 років за зраду Батьківщини, - крім служби окупантам, приписали йому і антирадянську книгу (на щастя, мовляв, не видану), в якій він зводив наклеп на колгоспний лад, партію більшовиків, на самого вождя, частівки записав:

Ні корови, ні свині,
Тільки Сталін на стіні.

Дивлячись на дарувальника німецьких експонатів, Віктор згадав колишнього антирадянщика, запитав:

- Ви добре пам'ятаєте Дмитра Павловича Франка, якого в сорок шостому арештували за?..

Поки гадкував, як сформулювати причину арешту, гість відповів:

- Хто ж його не пам'ятає! Гарний чоловік був, жив по-сусідству з нами на квартирі у тітки Мотрі Зимодрихи. Там його і взяли серед ночі. Тітку потім на допити викликали разів з п'ять. Теж ледве не посадили за те, що їздила на базар, купувала йому папір і чорнило, сім зошитів списав, там таке було - і про голод, і про знущання над селянами голови колгоспу. Матюкав на чім світ, до удовиць ходив, улещав їх борошном, салом, ну, і конешно, самогоном. Марфа-Ковалиха двійнят від нього спородила, гарна жінка була, чоловік під Сталінградом поліг, а вона - вся вогонь і полум'я, зачекалася чоловічої ласки, то й сподобив її Господь на сина і доньку від голови. А може, й не від нього, так ні, синок вилитий Бараболя, два літа якраз у голодівку керував колгоспом...

- Тут ось син того Франка передає нам щоденник батька. - Віктор розгорнув списаний дрібним каліграфічним почерком померхлий від часу зшиток, погортав його сторінки знічев'я і зупинився на останній, заповненій наполовину. Проказав сповага: "Цікавий запис, не до кінця ясний... Донька того ж таки Бараболі, яка в сорок шостому вчилася в п'ятому класі, була відмінницею, написала твір на вільну тему і ось що вона в ньому нафантазувала. Бабуся її, тобто мати Бараболі, голови колгоспу, розповідала онукам про голод у двадцять першому році, що був набагато страшнішим, ніж цей, повоєнний. Люди мерли як мухи, їли кішок, собак, власних дітей. А був тоді на селі один чоловік при достатку, куркуль, не куркуль, середняк нібито, мав худобу, коней, зерно возив на продаж у Каховку, не чекаючи, поки його прийдуть, заметуть комнезамівці. Ти бач, донька голови добре тямила в тодішній політиці, а чи, може, це автор щоденника вклав у її вуста історичні терміни. Справа, однак, не в них. Твір дівчинка назвала гарно: "Діамантовий перстень". Саме такий був на правій руці в того чоловіка, що поїхав на торг, а назад не повернувся. Зник і він, і його багатенька хура, і отой коштовний перстень з діамантом кольору морської хвилі, буцімто йому свого часу подарував сам Столипін, - хто він такий, дівчина до пуття не знала, але прізвище запам'ятала. "Реформи Столипіна" - учили в школі, а вона ж, сказано, була відмінницею. На перстневі тому нібито літера "С" красувалася, до того, як він був на пальцеві:

- Я теж чув у дитинстві дещо про той перстень, - мовив Іван Антонович, - Віктор згадав нараз, як його по-батькові і, на продовження розмови, докинув:

- Що саме - чули?

- Таж нібито перед самою війною, поблизу Коробків, за Каховкою, орали плантаж під виноград і натрапили на скелет чоловіка і жінки, в обох були зуби металеві, в обох черепи проломлені, а в чоловіка палець на правій руці відрубаний, чого б то, спитати? Перстень той, кажуть, дуже був коштовний, такий лише в поміщиків та у царських генералів можна було зустріти.

Іван Антонович підвівся з єдиного стільця для відвідувачів - високий, похилий:

- Піду я... А ця штукенція - поклав на скриню презервативи, - хай залишається тут. Може, теж згодиться для виставки: бач, як із цим СНІДом боролися.

Усміхнувся беззубо, а Вікторові згадалося: давніше дядько Іван мав міцні широкі зуби, кістки в курятини трощив завиграшки.

Залишившись наодинці, Віктор заходився тасувати фотографії, що їх назносили сельчани, кожне маючи на очі не просто прислужитися музеєві, а залишити по собі, по своїй родині а чи й родові певний слід у ньому. Ось дивиться на тебе бравий солдат Юхим Гордієнко - з орденом Святого Георгія на грудях, за царя і отечество кров проливав, ногу скалічив десь під Радзивіловим у чотирнадцятому році. Він же, повідомляють документи, одним із перших записався до комуни, а куди ж було податися в голодний рік із хворою матір'ю, вагітною дружиною і з малими дітьми, що появлялися на світ божий щороку, георгіївський кавалер любив засівати життєдайне лоно своєї покладистої жони, що невідь-коли її рід прибився на таврійські роздоли з Росії. До самої смерті не вивчила вона жодного українського слова, а він - російського. Казали, він і в армії, де служив їздовим, не спромігся називати віжки вожжами, а пана полковника - вашим благородієм, легше йому давалося "ваш бродь", щось нагадувало рідне - оброть...

У двадцять четвертому, як помер Ленін, разом з іншими лікнепівцями подав він заяву до партії більшовиків. І таки прийняли б, якби не його щира до нестями заява. На питання, чому він вирішив стати комуністом, відказав коротко і ясно:

- Щоб менше робити, а краще жити.

- Як це - менше робити?! - збаранів секретар партосередку.

- Як-от наш бригадир. Лопати до рук не бере, а в їдальні - ого, як трудиться.

Так і помер безпартійним. У війну, при німцях, стеріг баштан, дав сусідським хлопчикам кавуна - мало не поплатився життям, про його щедрість довідався комендант і тієї ж таки днини, коли це лучилося, на баштані поставили шибеницю, а йому чітко сказано, якщо повториться об'їдання рейху, першим гойдатися на шворці будеш ду - ти!

- Гут, - спромігся на односкладову відповідь Юхим, і звідтам, кажуть, сам жодного кавуна не з'їв - подавіться ви, песиголовці неситі, - ду! ти!

Перед самою смертю сталася з ним ще одна придибенція, що яса про неї обійшла весь район. Готуючи нинішнє покоління до життя за комунізму, партія вирішила полегшити долю селянам, урізала земельні присадибні ділянки і рекомендувала не тримати вдома корів, перейти на спеціалізовані комплекси, поставити виробництво молока на промислову основу, увести штучне запліднення корів і т.п.

Юхим і давніше поняття про комунізм мав туманне, а тут йому і геть заімлилося:

- Та на хріна мені таке життя, щоб моя корова вік не спізнала бугая! Вигадали штучне запліднення, штучне молоко!.. А я не штучний, діти мої - не штучні, туди вашу мать!..

Бідний нарторг ніяк не міг погамувати георгіївського кавалера, ветерана колгоспного ладу, чоловіка матері-героїні, - він і тут пасіював, а його заслуги чому належно не поціновані?..

Корів у дворах таки поменшало, ферма колгоспна зросла, жінки майже півсела - гарували на ній, самовіддано трудячи жили. А ось і колективний портрет доярок епохи розвиненого соціалізму, і серед них вона - його перевесниця, його перша любленка. Принесла знімок її дочка Зіна, на диво схожа на матір, - теж доярувала, а нині прибиральниця в клубі, на півставки.

- Візьміть, хай буде в музеї, мама тут - як жива... Вона про вас часто згадувала, казала, що ви разом корів пасли.

- Спасибі... Пасли... Ну, як ти живеш, розкажи.

- Як трава при дорозі. Хто не йде - ускубне.

- Чому так?

- Хіба у мене про це треба питати... А ви - як? Чому самотуєте?

- Як ти сказала, повтори. Слова такого не чув. Колись отак і мама твоя подивувала мене: "сушина" - про спекотний день сказала. Тоді справді стояла жарота, давно це було, і мали ми на двох яких-небудь тридцять з гаком...

Зіна пішла, так і не довідавшись, чому ж то він самотує, а йому не йшла з пам'яті днедавня сушина, царина біля зруйнованого хутора Лісного, де горбатіла стемніла скирта торішньої соломи, в затінку якої вони, наче діти (а вже ж піддорослі) гралися в крем'яхи, він раз-по-раз програвав, не тому, що був невдатний до гри, інше збивало його з пантелику, згадати лише та посмакувати!.. Червонясті камінці-крем'яхи, які він підкидав непевною рукою, наче навмисне падали в пелену її сіренького сатинового платтячка, вона струшувала їх на землю, знадливо оголюючи при цьому незасмаглі вище колінець ноги, йому перехоплювало дух, і врешті він не втримавсь, погладив те, чого навіть сонячному промінню не можна було торкатися.

- Ти що, Вітю? Прибери руку, не можна!

Рука очманіла, забиралася від колін вище й вище:

- Онисю, чому не можна, ми ж не діти...

- Бачу, що дорослий... Штани побережи - луснуть.

- То в чому ж справа?

Осмикнула сукеньку, підвелась на повний зріст:

- Я ще ні разу ні з ким.

- Я теж іще ніколи...

- Мати мене вб'є, коли я недодівчу... Тож погамуйся або пошукай іншу. Чи не знаєш, де тебе приймуть без відмови.

- Не знаю, не хочу знати. До тебе вабить.

- Що? Те, що маю між ногами?

- Для чого так, Онисю? Ти ж уся...

- Так я тобі й повірила, все, ходімо корів завертати, в кукурудзу підуть...

В крем'яхи звідтоді вони більше не грали, корів пасли окремо, якщо й здибувалися, то лиш тоді, коли поверталися з пасовиська, край села біля толоки.

Збігло літо - сушина, і зненарок у підосінню пору, в тихе надвечір'я вона йому, як розходилися по своїх дворах, докинула:

- Завтра поженемо на Лісне.

Не міг уторопати, чому їй цього забаглося, але на другий день вони знову пасли свої "череди" на царині при ліску, і, як сонечко підвелося над степом ген-ген, як жайвори наспівалися зрання, вона зронила в напівголоса:

- Ходімо до скирти.

А там, прилігши на столочену солом'яну постіль, сама заголилася, прошепотіла, закривши очі:

- Іди сюди... Уже можна...

Такого дару він не сподівався, не очікував, мовчки нахилився над нею, поцілував у заплющені очі, відчув солоний смак сльози.

- Ти плачеш? Чого, що скоїлося?

- Не говори нічого, не питай. Хай станеться, чого ти хотів. Хотів!..

Боже, її не можна було пізнати! Обхопила його обіруч, цілувала, заціловувала і, знай, примовляла як старша:

- Не спіши, не гарячкуй, я твоя, як ти казав: уся... Який же ти сильний... Ми, справді, вже не діти... Не квапся, люби мене, я хотіла б з тобою отак завжди... Якби ти знав, як мені добре... А тобі?

Ні слова не проронив у відповідь, а під кінець того першого в житті такого заласся відчув, що і сам він не утримався від сліз.

Лежали мовчки напівоголені, не соромлячись примерхлої скирти, підобіднього сонця, жайворонка, що витав над ними, забувши свою пісню. Нарешті він запитав:

- А як же тепер - мама?

- Ніяк, - прилягла на ліву руку, видивляючись йому в очі. - Тобі розповім усе, як на духу. Маєш знати, чому я плакала.

Розповідь її вразила його своєю несподіваністю і, виходить, якоюсь дикою буденністю.

До матері, що так ревно клопоталася доньчиною цнотою, вечорами учащав завідувач ферми, чолов'яга під літами, з черевцем і далеко не певними моральними рисами будівника комунізму. Щоразу при цьому була пляшка, велась потаємна розмова у світлиці, якої вона зі своєї спаленьки не чула, але про зміст якої догадувалась, та й зім'яте ліжко говорило вранці про далеко не безгрішний характер опівнічних бесід.

Цього разу пляшка була не одна, і по завершенні вечері мамця звалилася геть замертво, а невситиме черевце підкралося до доньки, яка не спала, чекала, чого завгодно, тільки не цього:

- Будеш підмінною, - дихнув самогонним перегаром на біле личко, що і в темноті світилося. - Тільки не здумай кричати. Ти ж уже не маленька, мабуть, лигаєшся з пацанами.

- Ні з ким я не лигаюся. Чесна, облиште мене!

- Дитиночко, треба ж колись починати. Не бійся, я тобі не зроблю боляче. Попробуєш зі мною - гуляй з недоростками, вони ж так, як я, не зможуть.

Хотіла-таки закричати, але він закрив їй рота великою жорсткою долонею і зробив те, проти чого застерігала мати.

Вранці вона прийшла до неї, напівп'яної, у світлицю:

- Убий мене, чуєш? Убий!!

Де й подівся хміль - усе збагнула, схопилася на ноги.

- Покажи простирадло.

Метнулася повз неї в спальню, та простирадло було чисте, жодної кривавої плямки.

- Ти брешеш!

- Не брешу! Він мене зґвалтував: я піду заявлю в міліцію.

- Не здумай! Ми пропадемо! Ти не знаєш цього чоловіка. У нього зв'язки повсюди... І чим ти доведеш, що він з тобою спав?..

Другого дня він таки приходив залагодити справу, просив нікому - ні слова.

- Тож ти перший, кому я про це розповіла. Неприємно, бридко згадувати про ту ніч, але ж вона була. Я хотіла, щоб цей день викреслив її з моєї пам'яті, я хочу згадувати лише тебе, тебе!.. Чого мовчиш?..

- А може, треба таки заявити в міліцію?

- Вікторе, ти хіба не відчув: ніякого зґвалтування не було: я дівчина. Я зберегла себе для тебе, ти мій перший, найперший, я це запам'ятаю на все життя. Ти що - теж плакав? Хороший мій, незвичайний, от би нам - усе життя в парі, але не вийде з цього нічого.

- Чому?

- Підеш до армії, поїдеш на комсомольську будову, і забудь, як звали.

- Звідки ти це взяла?

- Партия сказала - комсомол ответил есть!..

Сталося і направду так, як пророкувала Онися. Різниця лише в тому, що коли він повернувся з армії, вона вже була заміжня,- мати померла, дочка мусила тримати господарство на своїх плечах, а тут нагодився медик, не вилікував матері - пожалів дочку. Але й дочка невдовзі пішла до нені. Завагітніла - лікарі визнали: народження дитини їй протипоказане. Вона ж невідступно: народжу!

Народила і відійшла у засвіти. Зіну виховала тітка. Батько нині десь у Криму, в санаторії фельдшерує.

"А могла б Зіна бути моєю дочкою", - подумав Віктор, та, нівроку, десь по духу він і направду її, скажемо, названий батько. Дівчина ще не замужем. Знайшла б надійну пару, але де її взяти у селі, що вироджується, як ти не крути. Молодь, наче те перекотиполе, - до міста, ба навіть за кордон. Оце тільки він, як виняток із правил: "Втікав бродяга з Сахаліну. А я, дурний, на Сахалін". Прибився знов до рідного села, до батьківської крайньої хати-сиротини. Де ті, поети-текстовики? Написали б про таке повернення пісню, чи що, хай би Поплавський дав їй змащені салом крила.

Переглядав, одбирав найхарактерніші знімки, відкладав їх в окремішню папку, щоб дати художникові, хай готує стенд.

Нараз двері відчинилися - і на порозі знов постала Зіна, копія мами:

- Вікторе Петровичу, до вас у двір вовк забіг!!

- І що ж йому треба?

- Хіба я знаю? Цуценя вкрав!

 

Додати коментар



Корисно? Сподобалося? - То поділіться!
Цим Ви допоможете своїм друзям, культурі України та нашому сайту. Дякуємо!

 

Кількість

Наразі на сайті "Просвіта" Херсонщини розміщено 116 книг;
1,466 статей;
340 авторів.

Нова фраза

Цікава фраза з сайту
Українські афоризми "Нові сучасні афоризми"

Хронологія

1654 (8) 1917 (6) 1918-1921 (6) 1929 (5) 1932-1933 (67) 1941 (4) 2014-2015 (10) XIX ст. (6)