Видання херсонської філії видавництва "Просвіта":

Анатолій Дунаєв. Жива любов, жива
Вісник Таврійської фундації. Випуск 5
Сергій Гейко. Церков величність
Іван Немченко. Корсунські світанки
Микола Швидун. Батьківська криниця

- Вася, почему ты не еврей?

- Не зрозумів гумору. Чого тебе зацікавила моя національність?..

- Махнули бы мы с тобой на землю обетованную.

- Дусю, голубочко, у нас же в паспортах невиправні штампики: у тебе чоловік, у мене дружина.

- Фигня это все! Який чоловік: ми з ним по різні сторони барикад. Він же регіонал, перекинувся з есдеків до Януковича. До речі, а твій штампик - за кого?

- Тобто?

- Ну, дружина - хто, чим дише?

- Баптистка.

- Ни фига себе. Чом же ти раніше про це мовчав, безбожник, блядун.

- Тільки без мату.

- Ти вважаєш: це - мат? Наоборот: кльове слово. Якби ти був іншим, я тебе не полюбила б. Це щастя, що я тебе зустріла, що ти мене розбестив, далі нікуди.

- Хто кого.

- Нахаба!.. В Ізраїль я з тобою подалася б, але жити в парі - ми б не жили.

- Причина?..

- Ти переметнувся б на єврейок, на арабок, я тебе знаю.

- Тут же не переметнувся.

- Спробував би!

- А то що?

- Я тут для тебе - і земля обітованна, і небо твоїх жадань. Ну, чого зашерх? Я голодна, хочу ще і ще...

Лежали на гумовому шорсткому матрасі, застеленому простирадлом колишнього бавовняного комбінату, що його (простирадло) подарував Попрузі, тодішньому голові сільгоспкооперативу, один із власників текстильного гіганту, який нині перетворився в карлика, пігмея.

Ластилася, обіймала, кусала, де тільки можна:

- Ні, не хочу, щоб ти був Червоненком. Попруга - краще, сильніше, потужніше!

Бісова бютівка, вона, бач, усе знає, хто чим дише, хто які обряди сповідує, читає пресу, дивиться телевізію, завважила, що він десь почав скупитися, тамуючи її непогамовний голод, тож привезла "Золотого коника", чим не на жарт його розсмішила:

- Ти віриш у те, що ця підробка допоможе, коли партнерка не зможе? Ти - мій золотий коник, моя розджохана кобилка.

- Ну, в тебе ж і ніжності, розгнузданий жеребило!

- Де ти це слово почула?

- Подруга вичитала в якогось класика. Образився?

- Хіба на тебе можна ображатися, ти мій Залізний порт, де я заякорився і, видать, надовго.

- Перехрестись. Не люблю сентиментальних клятв. Просто роби своє Богом дане діло, хоч ти, як і я, богохульник.

На подвір'ї, коло воріт, загарчав неголосно, але сердито один із придбаних у Саманівці хатніх сторожів, - решту продав і то за солідну суму знайомим бізнесменам.

- Кого це принесло? - притьмом одягнувся й вийшов до воріт.

Міліціонер. Рудоволосий здоровило. Уперше його бачить. Закляк при вході, козиряє.

- Попруга Василю Матвійович? Лейтенант міліції Сахно. Треба поговорити, вияснити деякі обставини.

Попруга прив'язав вовкособаку подалі від воріт, біля будинку, пройшли в альтанку під зеленим сосновим дашком.

- Слухаю, що вас цікавить?

- Ви не бачили тут вовка, можливо, пораненого, наляканого?

- Одного? Чи двох? Одного пораненого, другого наляканого, перепудженого.

- Вибачте, не до жартів. Чоловіка вбито. Народного депутата.

З будинку вийшла Дуся у напіврозстебнутому халаті. Привіталася ґречно.

- Щось трапилось?

- Вовка шукають, - змигнув Попруга правим оком, аби страж порядку не помітив.

- Так тут же їх на кожному кроці, - спокійно мовила Дуся.

Міліціонер, як і велить обов'язок, запитав:

- Ви хто?

- Довірена особа Юлії Володимирівни. Вас це влаштовує?

- Прізвище, ім'я, по-батькові?

Попруга якомога делікатніше запитав:

- А чи не можна обійтися лише моїми даними? Тим паче, тут головною фігурою повинен бути вовк, через якого вбито народного депутата. Хоча, як на мене, винен той, хто стріляв, а не той, у кого стріляли.

- Вам легко про це говорити, а мені потрібно зібрати матеріали для слідства. Ось уже стільки днів минуло, а справа не розкрита, суцільний туман.

І тут активістка БЮТу внесла повну ясність у заплутану справу.

- Закон для всіх один, як говорить наша лідерка. Ніякої недоторканності для депутатів. Жаль чоловіка, ні за що, ні про що загинув, але хто дозволив йому і його товаришам полювати, коли мисливський сезон не відкрито.

- На вовків можна полювати в будь-який час.

- Не скажіть, - заперечив Попруга. - Вовк живе за своїми законами, з ними треба рахуватися. Ось, наприклад, у нього народжуються вовченята. Їх же треба доглядати, годувати, - і тут же Василь Матвійович перейшов на філософський лад:

- Щоправда, тепер і вовкам немає спокою. Зазвичай вони паруються взимку, а тут маємо випадок прямо таки нетиповий: спарувався у теплу пору, і то не з вовчицею, а...

- Навіщо ви мені читаєте цю лекцію? - збурився Сахно.

- Так світ же перевернувся. Онде в Чечні...

- Причому тут Чечня?

- А притому. Як мені здається, вовки до нас прибиваються з Ічкерії: жахаються воєнної музики.

Міліціонер, зробивши якісь помітки в своєму потріпаному блокноті, вирік несусвітнє:

- Якщо побачите вовка, добре було б, щоб ви його сфотографували.

- А може, я його намалюю? - осміхнулася Дуся. - Розтиражуєте, повісите по всіх усюдах "Розшукується небезпечний злочинець".

- Можна й так, - погодився міліціонер. - Хоча... вони ж, вовки, всі однакові.

- Як і політики, - на повному серйозі докинув Попруга, і додав: - Це не мої слова. Так сказав нинішній ваш керманич, а тільки не про вовків, а про свиней.

- Не міг він такого сказати, - захистив свого найвищого начальника Сахно. - Я стільки літ служу в органах, а такого ще міністра у нас не було.

- Буде, - заявила рішуче Дуся, і спробуй здогадатися, що вона мала на оці. Попруга, щоправда, зрозумів це по-своєму:

- Все йде, все міняється.

Заспівав його мобільний телефон, полилася з вибриками мелодія, що покоробила міліціянта - "Мурка", хай їй грець, уже з естради її чути на радість братві розсобаченій.

Дзвонив володар знатної суки (Сахну про це знати зась), привітався, запитав, як він поживає після колосальної пожежі і, з усього видно, щиро запросив: "Приїжджайте на відкриття музею, а заодно й на родини".

- Як? - стрепенувся Попруга. - Що, знову?

- Еге ж, - коротко по-народному відповів саманівський фермер, що принагідно, виходить, ще й собакар.

- Скільки? - поцікавився жваво Попруга, а, почувши у відповідь "Дев'ять", гукнув у степову розлогість: - Їду! Могорич за мною! Заберу всіх!!

І тут же - до міліціонера:

- Вибачайте, але в мене сімейна радість: родини.

- Ну, це таке діло... Внуки? - роздобрів Сахно.

- Діти! Ось цього, що на воротах, братики і сестрички.

"Куди я потрапив!" - невтямав Сахно, але промовчав.

- До побачення, як буде що відомо - подзвоніть.

Дав візитку, а що - і ми не ликом шиті!

Попруга поїхав у Саманівку сам - Дуся квапилася додому, у неї о другій зустріч в бютівському обкомі, рекомендуватимуть своїх представників на заміну декотрих районних вождиків з регіоналів та й нашистів, котрі хоч і соратники, але куди їм до найсильнішої сили, до якої відносила й себе, а чому б і ні. Щоправда, гасло "Вийду заміж за бютівця" вона не сприймала, в постелі її уповні влаштовував позапартійний нині Попруга, донедавній "сельчук", а завтрашній - куди вітер повіє, туди й він, жити хочеш - умій вертітися.

По дорозі в Саманівку він заїхав до винрадгоспу, на щастя, директор був на роботі, і він, авансом, узяв у нього набір ексклюзивних напоїв, пообіцявши, що привезе й подарує найпевнішого вовкособаку, цуценя, звичайно, але виросте - звір буде.

Віктора удома не було, на воротах висів вигадливий китайський замок, одначе побіля дровітні на солом'яному підстилі забачив Тайгу, обсмоктувану рухливими сіренькими клубочками. Порахував: точно, дев'ять! Урожай нівроку!

- Вам кого! Пана Віктора? - залебедів дівочий голосок. Хупава степова красуня порівнялася з ним, опекла привітними карими.

- Його, - тільки й спромігся відказати.

- У нас нині відкриття сільського музею, він там.

Біля єдиної на все село землянки було завізно й гамірно. Над входом до новоспеченого музею красувалось не зовсім звичайне гасло: "Партії приходять і відходять, а ми залишаємось". Телевізійна група, що метушилась біля вхідних дверей музею, наслухала вказівки свого старшини, - це був знайомий для багатьох повнощокий, з чималими залисинами і, як видно, вже не зовсім тверезий улюбленець публіки Олег Пироженко. Голос його звучав не голосно, але владно:

- Партії нам ні до чого, "ми залишаємось" - крупним планом.

- Як же я відокремлю партії від цієї фрази? - невтямав оператор, - це був незамінимий Ромко, на відміну від редактора ще тверезий, не пив завчасу, аби руки не тремтіли.

- Роби так, як робить народ, - докинув багатозначно редактор, не мислячи образити жодну з існуючих партій. Свого часу він був членом КПУ-КПРС, певний період загітували його соціалісти, а нині - пішло воно все пропадом, - він пишався своєю безпартійністю, при нагоді цитував рядки якогось місцевого класика "Вступаю в партію, в якій мій батько був", а батько - усе своє свідоме життя належав до блоку комуністів та безпартійних, до другої частини цього незбагненного об'єднання.

Попруга ледве пробився до учасників мітингу, що стояли біля входу, вислухав привітальне слово якогось районного бонзи, - "В наш трудний час ми живемо не хлібом єдиним (Боже, який мудрак!), але й віддаємо належне духовним цінностям, до яких належать і музейні експонати, своєрідні свідки нашої історії".

Суперечливого виступу до кінця Попруга недослухав - до нього притерся знатний тележурналіст, потис руку і відразу:

- Після цього тріпача запишемо тебе.

- А що я скажу? Про що?

- Села вигибають. Але "не все так погано в нашому домі". Ось приклад - Саманівка. Живе, хлібодарює, і, тут цей краснобай має рацію, дбає про хліб духовний.

Щось подібне перед телекамерою він таки проказав, а відтак разом із сельчанами ревно видивлявся експонати, демонстрував свою зацікавленість минулим і сучасним типового степового села, довго стовбенів біля стенду, присвяченому голодоморам - 21-го, 33-го, 46-го років. На щастя, жодного з них він не переживав, але батьки, діди, - і згадувати годі. Були і в його селі убивства, людоїдство.

"Сьоме питання" після такої події відзначали в кав'ярні "Марія", названій на честь її колишньої володарки, портрет якої виставлений в музеї, господарювала тепер в кафе її дочка, що нагадувала чимось Попрузі його баптистку, але ця набагато молодша й не така пащековита, як його благовірна.

Телевізійна бригада набралася по повній програмі, здиміла по-англійськи, не прощаючись, а він по завершенні традиційної учти поїхав з Віктором до його крайньої хати і щедрого собачатника, що радував його погляд і, звичайно, душу, сказано ж, - не хлібом єдиним.

- Ну й молодчага Тайга! - похвалив її, не зважаючи на те, що вона невдоволено загарчала, вгледівши гостя, котрий перед цим уже стовбичив за воротами.

- Тут заслуга не лише Тайги, але і її обранця, не знаю, до речі, як його звати.

- Я назвав його "Абрек". Більше, ніж певен, прибився він із-під Грозного.

- Бачив я його два місяці тому на кургані, стояли з Тайгою мов пам'ятний знак не знаної нам любові.

Тайга замовкла, гнівно дивилася на гостя, що давніше приїздив сюди, забрав її дітей, чи не за цим і тепер пригнався з невідомого краю. Одначе як можна сьогодні відлучати ці сліпі і глухі створіння від маминих сосків, від тепла її тіла. До слуху її долітали слова цього абрека, слова такого ніколи раніше не чула, проте в ньому щось озивалося тверде і грізне.

Чоловіки піднялися по широких рипучих східцях на всуціль засклену веранду, про що вони там гомоніли, Тайга уже не чула, розмова ж була, крізь вікна видно, не з простих.

Попруга передовсім виклав перед господарем набір коньяків і вин. Той знітився.

- Я до цього не схильний.

- Прошу, візьміть. Це мій презент. Я хазяїн свого слова: пообіцяв - привіз. Ну, і як сказав: забираю усі дев'ять.

- Постривайте, їх же відлучати рано - тільки-но народились, ще на світ божий не дивляться.

- Готовий забрати їх з матір'ю.

- Ні в якому разі, ні за які гроші Тайги не віддам. Це мій скарб, оберіг, частка мого життя. Тайга, одне слово.

Попруга здогадувався, що так воно і буде, гроші тут, навіть великі, не подіють. Він одкрив свій потаємний гаманець, якого витяг з внутрішньої кишені картатого сірого піджака, й поклав на стіл річ, воістину безцінну.

- Віддаю за Тайгу родовий перстень, від мого діда батькові дістався, а від нього мені.

Віктор пильно оглянув брильянтове диво, що переливалося всіма кольорами райдуги, оповите сріберною опуклою літерою "С". Може, справді подарунок від Столипіна.

- Берете?

- Ні.

- Чому?

- Треба про це у вашого діда запитати. Але ж він у засвітах. Намарне турбувати його прах. Слава Богу, що ми живемо, правда, не зовсім так, як треба, не кучеряво. Плинемо без керма і вітрил, та нічого, оговтаємось. Онде уже речиста прем'єрка, достоту, як Сталін колись, прорікає: "Жити стало краще...". На "веселіше" - духу забракло.

- Дивний ви чоловік, - завважив щиро Попруга.

- Такий, як є, - відказав спокійно Віктор.

 

2007-2008 рр.

Додати коментар



Корисно? Сподобалося? - То поділіться!
Цим Ви допоможете своїм друзям, культурі України та нашому сайту. Дякуємо!

 
Розробка та підтримка

порталу "Просвіти" Херсонщини

 

Кількість

Наразі на сайті "Просвіта" Херсонщини розміщено 116 книг;
1,466 статей;
340 авторів.




Хронологія

1654 (8) 1917 (6) 1918-1921 (6) 1929 (5) 1932-1933 (67) 1941 (4) 2014-2015 (10) XIX ст. (6)