Перед нами об’ємна документально-аналітична праця польського автора-дослідника Аркадіюша Слабіґа про те, як і чому в післявоєнній комуністичній Польщі сприймали українську меншину та хто, в основному, вирішував її долю. Автор зібрав досі засекречені матеріaли польської служби безпеки від часу закінчення Другої світової війни до 1989 року, коли Польща нарешті позбулася “братньої опіки” СРСР. Те, як нова польська влада ставилась до своїх громадян української національностi, серйозно зумовлене бажанням будувати однонаціональну державу, в якій не було б місця для національних меншин, а це передусім було продовженням меншиневої політики польських передвоєнних урядів, спрямованої на дискримінацію українців у всіх проявах життя.

На самій границі Чорногори і Герцоговини стоїть Біла гора; вона своїми вітями, вкритими високим старим лісом, сягає далеко, заходить у Чорногору, Герцоговину і Боку. Між двома такими вітями, що йдуть від головного верха, мов два мохнаті пальці, стоїть криниця, видовбана в камені. Вода в ній не б’є жерелом із низу, але тонкою річечкою втікає з-під землі, з боку в криницю. Біля неї дерев’яне корито для водопою, навкруги вимощене камінням і довкола обгороджене невисокою кам’яною стіною, що місцями порозвалювалась і каміння з неї валяється по майдані. Коло криниці ростуть високі буки й тінню своєю закривають її і прогалину коло неї від сонця. Тут якраз границя Чорногори і Герцоговини.

В один ясний, теплий день із початку вересня 1875 р. я з кількома товаришами піднімався з Різано в Чорногору. Різано, маленький городок на березі Боко-ді-Катарського залива. Сотня-дві хат прилипли по горі, починаючи від самої води. По середині сього маленького городка майдан, до половини виложений каміннями, а на йому висока щогла; навкруги хати на двох поверхах із крамницями та шинками внизу. Коли чоловік хоче пообідати або повечеряти в cім городі, мусить наперед сказати кому-небудь зготувати, бо інакше ніде й не з’їсть нічого. Найбільше сей город торгує вином, горілкою (ракія) та солею з герцоговинцями і чорногорцями.

В 1876 році я був охотником у Сербії під командою генерала Алімпіча. Стояли ми з того боку Дріни, в Боснії. У мене був батальйонним командиром один чорногорець, Іванович, чоловічина добрий, відважний і недурний. Балакаючи часто з ним, я чув від нього про одного Малоруса, що до початку сербської війни разом із ним був у Герцоговині і воював там, а тепер був десь у Сербії. Я бажав чути про нього що-небудь більше і кождий раз просив Івановича розказувати мені про Герцоговину і про Малоруса, якого він раз у раз вихвалював. Одного разу приходжу я в курінь до Івановича, а денщик його каже, що “господина командира нема”, пішов до Пая Пушника, майора. Я cів ждати.

Хоча доля немало кидає наших українців по всім усюдам, то проте дорожних та побутових записок про сторонні краї й народи на українській мові дуже небагато. І всякому, хто знає педагогічне і загалом культурне значення таких записок у інших літературах, приходиться дуже жалкувати, що у наших земляків здавна так мало було охоти ділитися своїми враженнями і спостереженнями з ширшою громадою.