Видання херсонської філії видавництва "Просвіта":

Микола Братан. І краса, і держава
Голодомор 1932-1933 років на Бериславщині
Анатолій Анастасьєв. В яблучко
Іван Немченко. Світло надії
Іван Немченко. Шлях на Снігурівку
Бериславщина: рік 1903
Ігор Проценко. Цвіт вишні
Цвіт вишні
Вірші
2000

Буремних літ ми не забудем

Моїм ровесникам, мужнім солдатам війни і миру.

Бажаю вам прожить з любов’ю
Життя без воєн і нужди.
Хай щастя, мужність і здоров’я
Із вами поруч йдуть завжди.
Хай ваша молодість і старість,
Як води Бугу і Дніпра,
Пливуть у праці всім на радість
І для загального добра.
Літа на зиму повернули,
І суне старість, як таран,
Тривожні будні, що минули,
Вінчає слово “ветеран”.
І хоч літа вже не вернуться,
Ми стоїмо на рубежі,
Бо ветерани не здаються
І не старіють у душі.
Все вужче й вужче коло друзів,
Та що поробиш — час бере.
Згасають зорі в небокрузі,
Спадає листя із дерев.
Мої шановні ветерани,
Живіть у праці і в піснях.
Хай старість вдома не застане,
Хай рівно стелеться ваш шлях!
Буремних днів ми не забудем
І тих, хто згинув у борні.
Живіть, творіть на щастя людям
У вашій рідній стороні!

На світанку

Моїм колегам — випускникам Вінницького педагогічного інституту присвячую.

Коли я був студентом юним
І в путь — дорогу вирушав,
Мене світанком до вокзалу
Старенький батько проводжав.
Покірно ніс мою валізку
І на прощання побажав:
— Учися добре, мій синочку,
Щоб так, як ми, не бідував.
В такую рань станційні клени
Застигли ніби в мрійних снах
І місяць виглянув з-за хмари,
Коли ми вибрались на шлях.
Я не забув твої бажання:
Учився добре, працював, —
Та роки вузівські, навчання
Навіки в серці зберігав.

1
Шумить земля колоссям спілим.
Спішать удалеч поїзди.
Мов струни, в росах посивілих
Дзвенять напружені дроти.
Пливуть поля, луги і ниви,
Привітно клоняться гаї.
Назустріч мужнім і сміливим
Синіє пасмо колії.
Життя іде... Щасливі роки —
Бурхливі молодості дні
Пройшли крізь далі синьоокі,
Неначе води весняні.
Від перших років поривання
Дорога тягнеться крута:
Нам не забуть часи навчання,
Години радості й труда.
Нам не забуть шляхи жагучі
В кривавих поступах війни,
Коли над краєм грізні тучі
Дощем звисали вогняним.
І от замовкнули гармати,
Востаннє вдаривши салют.
Змужнілі воїни — солдати
Вернулись в рідний інститут.
І оживились позабуті
Студентства мрії золоті.
Хто зміг у бою першим бути,
Той не відстане і в труді.
Нема дороги стовпової,
В науці труд і шлях один;
Лиш хто бере узгір’я з боєм,
Той досягає верховин.
В науці воля і терпіння
У творчих гонах до мети,
І хоч гірке у ній коріння,
Зате привабливі плоди.

2
Пройшли літа... У колі друзів, —
Майбутня доля на чолі, —
Ще вчора ми студенти вузу,
А вже сьогодні — вчителі.
Із дальних місць учнівські лави
В студентський колектив злились.
Студент — це слово величаве,
Його ми з гордістю несли.
І хто зірвав найперші квіти
В саду студентства навесні,
Той проміняв би все на світі,
Щоб повернуть юнацькі дні.
Але даремно... Все минає,
Як дим і ранішній туман,
Бо вже на зміну виступає
Нова плеяда освітян.
Готова битись до загину
За мрії сонячних віків
Незламна вчительська дружина
Стоїть сім’я випускників.
Останні радості й печалі.
Шеренги друзів між вогнів,
Як на парад, зібрались в залі,
Щоб пригадать минулі дні.
Палкі, захоплюючі речі,
Вітання, оплески щораз —
Все стане пам’ятним в цей вечір,
Послужить, мов дороговказ.

3
Вперед нестримною ходою
Веде щоденника життя,
Луною тужить над рікою
І мчить у даль без вороття.
В шумливих подихах весняних
В уяві випливуть не раз:
Алеї, Вінниця, каштани
І вулиця в вечірній час.
Наш парк травневою порою —
Джерело радості й краси, —
Де в ритмі музики гучної
Звучать знайомі голоси.
Ялинки, клени і чинари —
Між них алея повилась.
Тут не одна знайома пара
Навіки в дружбі поклялась.
А далі місто, тротуари...
Лише по Гоголя пройди:
Під кожним деревом у пари
Збирає місяць молодий.
Шепоче вітер між дротами...
А вуз стоїть, немов граніт,
Віконниць довгими рядами
Як батько рідний, шле привіт.
Далекі мрії, поривання,
Високі думи, мов орли,
І холод, труднощі навчання
В аудиторіях пройшли.
У вікна зазирали галки
Всміхалось сонце із зеніт,
А за вікном ізпозаранку
Шумить до вечора мовліт.

4
Минули дні, чудові дати,
Їх не вернуть, не позабуть.
У світ, тривогами обнятий,
Нові дороги нас зовуть.
І хто куди?... Шляхи веселі
Снують просторами землі...
В міста зажурені і села
Підуть майбутні вчителі.
Всього прийдеться вам зазнати,
Та головне — не відступать,
Як на будовах, працювати,
Розумне й вічне засівать.
Працюйте і дітей навчайте,
Знанням долайте темноту
І часом, друзі, пригадайте
Педагогічний інститут.
Згадайте, наче пісні звуки,
Викладачів, що вчили нас
Добра і Правди, і Науки,
Як ще колись писав Тарас.
Студентства ви не забувайте,
Воно бува єдиний раз,
Немов квітки, що відцвітають,
І вічно жалем ранять нас.
І десь далеко на чужині
Ми пригадаємо в труді:
І ночі Вінниччини сині,
І дні студентства молоді.
Вже скоро потяг загуркоче,
На захід далі пропливуть,
А зорі і пісні дівочі
Нас проводжатимуть у путь.

Цвіт вишні

Поема-реквієм

Пам’яті Олега та Ольги П.

Ми подружились, як солдати,
Що рятувались від біди,
Лежали хворі у палаті.
А за вікном цвіли сади.
Лежав сусід мій нерухомо,
На цвіт вишневий поглядав,
Повільно розкривав альбома,
Ескізи мрійно малював.
Гіркі і спільні наші долі —
Живі заручники сердець.
Він був природником у школі
І з ласки Божої митець.
Невдовзі в ранішню годину
Мій друг, як сповідь, розказав
Смутну історію родини,
Малюнки й фото показав.
— Отут синок наш одинокий,
Що захворів на мінінгіт,
Чотири дні й чотири роки
Прожив весняний первоцвіт.
Звернулись пізно до лікарні...
Навіщо згадувать тепер?
На лікарів надії марні,
В палаті ранком і помер.
А тут малюнки: наша доня
(Тоді було їй двадцять п’ять)
Лежить у квітах на ослоні,
А на устах німа печаль...
Не ходить горе за горою,
Прийшло й до нашого житла:
Над нею ранньою порою
У хаті вишня розцвіла.
Ще добре те, що є дружина,
Життя порадниця моя
Та син дорослий — вся родина,
Надія наша і сім’я.
Така судилася нам доля, —
І він затих, затим додав:
“Кому чужі потрібні болі?”
А я уражений мовчав.
Чужого лиха не буває.
І хто його ще не зазнав?
Як біль душі, що серце крає,
Я вірш “Цвіт вишні” написав.

1
Тут ні калини, ні берізки,
Лиш надмогильних плит журба,
Немов сторожа, хрести й обеліски,
Та ще засмучена верба.
Як місяць зійде опівночі,
Й затихне гомін у селі,
Здається, що листя шепоче
Про тих, які лежать в землі.
Здається, в царстві супокою
Завмерло все, і до пори
Пташки співають їм весною,
А взимку плачуть злі вітри.
А скільки їх на вічний спокій
Прийняла матінка-земля?...
І ти, мов гілка одинока,
Лежиш тут, донечко моя.
Зрадлива мрія: синю птицю
Спіймать ти, доню, не змогла.
Яку з собою таємницю
Від нас назавжди понесла?
Як та голубка сизокрила
Собі ти пари ти не знайшла
І одинокою лишилась,
І одинокою пішла...
Тепер вже пізно споминати,
Коли і хто з нас завинив,
І хто поніс найбільші втрати,
І скільки помилок зробив.
Безцільно дні мої минають,
Та я живу всьому на зло.
Тепер я, друзі, не літаю:
Лікую зранене крило.
Раділи ми, що в нас є двоє:
Синок і донька — два крила, —
І нам здавалося порою,
Що доля все для нас дала.
Та щастя нас лиш поманило,
Розвіялось, неначе дим.
Одне крило гроза відбила,
І залишився я з одним...

2
Якби життя вернути знову,
Щоб нам з тобою рядом стать,
Все замінить, немов обнову,
І знову вірить, і бажать.
Але даремні сподівання,
Бо з того світу небуття,
Де ні печалі, ні зітхання,
Назад немає вороття.
І де знайти на рани ліки,
Щоб муки в серці погасить,
Щоб те, що втрачено навіки,
Нам повернуть хоча б на мить.
Батьки і діти — давні спори,
Немов два полюси Землі.
А скільки нам завдали горя,
Лишили зморшок на чолі?
В наш вік тривожний і крилатий
Нелегко жить і працювать.
Усе, що маєм, чим багаті,
Готові дітям ми віддать.
О діти — помисли найкращі,
Як добре, поки ви в гурті.
Там, де родини непутящі,
Бувають діти золоті.
Своїх дітей занадто любим,
А потім скаржимось не раз:
Чим менше хвалим їх, голубим,
Тим більше цінять вони нас.
Батьки-батьки, що вам сказати?
Щоб зміну гідну готувать,
Дітей не тільки слід навчати,
Але й провини їх прощать.
Прощать докори і образи.
І ти нас, донечко, прости,
Що не змогли з тобою разом
Рубіж життєвий перейти.
Хіба з батьками важко жити?
Та ми готові кожну мить
Для тебе небо прихилити
І друге сонце засвітить.
Хіба нам сонце не світило?
Хіба тісний нам білий світ?
Яка страшна буремна сила
Зірвала твій весняний цвіт?
Як та надломлена берізка...
Сидиш у серці, мов багнет.
Глядить журбою з обеліска
У чорній рамці твій портрет.

3
Скінчився шлях твій нещасливий.
Не треба сліз, ані речей.
Життя — немов потік бурхливий,
Назад уже не потече.
Ніщо тобі тепер не миле
(Усе покрила ночі мла)
І ті казки, що ти любила,
Коли маленькою була.
І ті пісні, ще й колискові,
Що звали в далі голубі.
Спокійно спи. А люди нові
Прийдуть на зміну і тобі.
Не треба, кажуть, буть багатим,
Коли з дітьми усе гаразд.
А що лишається сказати
Тому, хто скривджений не раз?
Та найстрашніше горе в світі
Було і є спокінвіків,
Коли вмирають наші діти
Раніше від своїх батьків.
Така вже , видно, доля наша,
Другої, друзі, не знайдем.
Доп’єм до дна гіркую чашу,
А потім келих розіб’єм.

4
В житті є помилки й провини,
Які, мов привиди, живуть,
Їх до останньої хвилини
Ніякі сили не зітруть.
Бездушні вчинки і пороки,
І смуток душу тяготить.
Життя дає страшні уроки,
За них доводиться платить.
Як часто темними ночами
Стискає серце біль і жар,
Коли прожите перед нами
Стає докором, мов кошмар.
І де найти у світі рути,
Щоб позабути все сумне
І радість людям повернути,
Як квітам сонце весняне.
Пора і підсумок підбити
Минулих років і подій.
О скільки нами пережито!
А скільки втрачено надій!..
Ми все життя кудись спішили,
Боялись втратити розгін.
І от до старості дожили,
А що одержали взамін?..
Хто втратив, друзі, найдорожче,
Хто пережив тривожні дні,
Той зрозуміти мене зможе
І мої роздуми сумні.
Погас вогонь. Зів’яли квіти.
Вечірні тіні на стіні.
Тебе нам більше не зустріти,
Приходь до нас хоча у сні.
Тебе ми, доню, не забудем,
Поки живі. Пройдуть роки.
Нехай же пам’ятником будуть
Тобі від нас оці рядки.

З навколишнього світу

Притча про красу

Є слова пророчі,
Наче заповіт,
Що краса велична
Порятує світ.
Але тут спіткнувся
Камінь об косу,
Бо пора настала
Рятувать красу.

Держава

Тоді умирає держава
І гине морально народ,
Коли розрізняти не можуть
Хороших людей від нероб.

Дві системи

У НИХ з людей знущаються
Прокляті боси-торгаші, —
У НАС же цим займаються
Свої товариші.

Привиди

Привид бродить по Європі,
Привид комунізму.
Уже вийшли із окопів
Неосталіністи.
Їх партія запевняють
Вищого гатунку,
Самі ж себе величають
“Комітет рятунку”.
На майдані мітингують,
Ворожі до всього.
Кого ж вони порятують
І скажіть від кого?
Як сичі у ніч похмуру,
Кричать про “розплату”,
Щоб вернути диктатуру
П р о л е т а р і а т у.

Мораль

Є звичай прадавній,
Правдивий такий:
Розумному — слово,
А дурневі — кий.

Думи про грошову реформу

Гроші мої, гроші мої,
Маю клопіт з вами,
Нащо стали на папері
Сумними рублями?
Чом вас вітер не розвіяв
В Москві, як пилину?
Чом вас лихо закинуло
В нашу Україну.
Карбованці дерев’яні,
Паперові квіти,
Доглядав вас, зберігав вас,
Де тепер вас діти?
В Неділиму ідіть, діти,
Де вас наплодили,
Попідтинню сиротами
По світу пустили.
Там знайдете супочинок
У чергових бурях
Разом з образом великим
На пустих купюрах.
Бо у нас все за купони,
Не беруть рублями...
Гроші мої, гроші мої,
Лихо мені з вами.

Сторінки

Скачати: 

/sites/books/procenko/procenko_cvitviwni.zip

Додати коментар



Корисно? Сподобалося? - То поділіться!
Цим Ви допоможете своїм друзям, культурі України та нашому сайту. Дякуємо!

 

Кількість

Наразі на сайті "Просвіта" Херсонщини розміщено 116 книг;
1,466 статей;
340 авторів.

ВАЖЛИВО!

Оригінальні тексти! Захищено!
Угода про дотримання авторських та інтелектуальних прав

Пишіть реферати та курсові.

При передруці посилання залишайте на місцях!

Нова фраза

Цікава фраза з сайту
Українські афоризми "Нові сучасні афоризми"

Хронологія

1654 (8) 1917 (6) 1918-1921 (6) 1929 (5) 1932-1933 (67) 1941 (4) 2014-2015 (10) XIX ст. (6)