Видання херсонської філії видавництва "Просвіта":

Микола Братан. Гіркі експромти
Анатолій Анастасьєв. В чарівному світі дитинства
Вісник Таврійської Фундації. Випуск 8
Сергій Гейко. Церков величність
Микола Василенко. Архітектура планиди
Ігор Проценко. Мої дороги
Цвіт вишні
Вірші

Буремних літ ми не забудем


Моїм ровесникам, мужнім солдатам війни і миру.


Бажаю вам прожить з любов’ю
Життя без воєн і нужди.
Хай щастя, мужність і здоров’я
Із вами поруч йдуть завжди.
Хай ваша молодість і старість,
Як води Бугу і Дніпра,
Пливуть у праці всім на радість
І для загального добра.
Літа на зиму повернули,
І суне старість, як таран,
Тривожні будні, що минули,
Вінчає слово “ветеран”.
І хоч літа вже не вернуться,
Ми стоїмо на рубежі,
Бо ветерани не здаються
І не старіють у душі.
Все вужче й вужче коло друзів,
Та що поробиш — час бере.
Згасають зорі в небокрузі,
Спадає листя із дерев.
Мої шановні ветерани,
Живіть у праці і в піснях.
Хай старість вдома не застане,
Хай рівно стелеться ваш шлях!
Буремних днів ми не забудем
І тих, хто згинув у борні.
Живіть, творіть на щастя людям
У вашій рідній стороні!

На світанку

Моїм колегам — випускникам Вінницького педагогічного інституту присвячую.


Коли я був студентом юним
І в путь — дорогу вирушав,
Мене світанком до вокзалу
Старенький батько проводжав.
Покірно ніс мою валізку
І на прощання побажав:
— Учися добре, мій синочку,
Щоб так, як ми, не бідував.
В такую рань станційні клени
Застигли ніби в мрійних снах
І місяць виглянув з-за хмари,
Коли ми вибрались на шлях.
Я не забув твої бажання:
Учився добре, працював, —
Та роки вузівські, навчання
Навіки в серці зберігав.

1
Шумить земля колоссям спілим.
Спішать удалеч поїзди.
Мов струни, в росах посивілих
Дзвенять напружені дроти.
Пливуть поля, луги і ниви,
Привітно клоняться гаї.
Назустріч мужнім і сміливим
Синіє пасмо колії.
Життя іде... Щасливі роки —
Бурхливі молодості дні
Пройшли крізь далі синьоокі,
Неначе води весняні.
Від перших років поривання
Дорога тягнеться крута:
Нам не забуть часи навчання,
Години радості й труда.
Нам не забуть шляхи жагучі
В кривавих поступах війни,
Коли над краєм грізні тучі
Дощем звисали вогняним.
І от замовкнули гармати,
Востаннє вдаривши салют.
Змужнілі воїни — солдати
Вернулись в рідний інститут.
І оживились позабуті
Студентства мрії золоті.
Хто зміг у бою першим бути,
Той не відстане і в труді.
Нема дороги стовпової,
В науці труд і шлях один;
Лиш хто бере узгір’я з боєм,
Той досягає верховин.
В науці воля і терпіння
У творчих гонах до мети,
І хоч гірке у ній коріння,
Зате привабливі плоди.

2
Пройшли літа... У колі друзів, —
Майбутня доля на чолі, —
Ще вчора ми студенти вузу,
А вже сьогодні — вчителі.
Із дальних місць учнівські лави
В студентський колектив злились.
Студент — це слово величаве,
Його ми з гордістю несли.
І хто зірвав найперші квіти
В саду студентства навесні,
Той проміняв би все на світі,
Щоб повернуть юнацькі дні.
Але даремно... Все минає,
Як дим і ранішній туман,
Бо вже на зміну виступає
Нова плеяда освітян.
Готова битись до загину
За мрії сонячних віків
Незламна вчительська дружина
Стоїть сім’я випускників.
Останні радості й печалі.
Шеренги друзів між вогнів,
Як на парад, зібрались в залі,
Щоб пригадать минулі дні.
Палкі, захоплюючі речі,
Вітання, оплески щораз —
Все стане пам’ятним в цей вечір,
Послужить, мов дороговказ.

3
Вперед нестримною ходою
Веде щоденника життя,
Луною тужить над рікою
І мчить у даль без вороття.
В шумливих подихах весняних
В уяві випливуть не раз:
Алеї, Вінниця, каштани
І вулиця в вечірній час.
Наш парк травневою порою —
Джерело радості й краси, —
Де в ритмі музики гучної
Звучать знайомі голоси.
Ялинки, клени і чинари —
Між них алея повилась.
Тут не одна знайома пара
Навіки в дружбі поклялась.
А далі місто, тротуари...
Лише по Гоголя пройди:
Під кожним деревом у пари
Збирає місяць молодий.
Шепоче вітер між дротами...
А вуз стоїть, немов граніт,
Віконниць довгими рядами
Як батько рідний, шле привіт.
Далекі мрії, поривання,
Високі думи, мов орли,
І холод, труднощі навчання
В аудиторіях пройшли.
У вікна зазирали галки
Всміхалось сонце із зеніт,
А за вікном ізпозаранку
Шумить до вечора мовліт.

4
Минули дні, чудові дати,
Їх не вернуть, не позабуть.
У світ, тривогами обнятий,
Нові дороги нас зовуть.
І хто куди?... Шляхи веселі
Снують просторами землі...
В міста зажурені і села
Підуть майбутні вчителі.
Всього прийдеться вам зазнати,
Та головне — не відступать,
Як на будовах, працювати,
Розумне й вічне засівать.
Працюйте і дітей навчайте,
Знанням долайте темноту
І часом, друзі, пригадайте
Педагогічний інститут.
Згадайте, наче пісні звуки,
Викладачів, що вчили нас
Добра і Правди, і Науки,
Як ще колись писав Тарас.
Студентства ви не забувайте,
Воно бува єдиний раз,
Немов квітки, що відцвітають,
І вічно жалем ранять нас.
І десь далеко на чужині
Ми пригадаємо в труді:
І ночі Вінниччини сині,
І дні студентства молоді.
Вже скоро потяг загуркоче,
На захід далі пропливуть,
А зорі і пісні дівочі
Нас проводжатимуть у путь.

Цвіт вишні

Поема-реквієм

Пам’яті Олега та Ольги П.


Ми подружились, як солдати,
Що рятувались від біди,
Лежали хворі у палаті.
А за вікном цвіли сади.
Лежав сусід мій нерухомо,
На цвіт вишневий поглядав,
Повільно розкривав альбома,
Ескізи мрійно малював.
Гіркі і спільні наші долі —
Живі заручники сердець.
Він був природником у школі
І з ласки Божої митець.
Невдовзі в ранішню годину
Мій друг, як сповідь, розказав
Смутну історію родини,
Малюнки й фото показав.
— Отут синок наш одинокий,
Що захворів на мінінгіт,
Чотири дні й чотири роки
Прожив весняний первоцвіт.
Звернулись пізно до лікарні...
Навіщо згадувать тепер?
На лікарів надії марні,
В палаті ранком і помер.
А тут малюнки: наша доня
(Тоді було їй двадцять п’ять)
Лежить у квітах на ослоні,
А на устах німа печаль...
Не ходить горе за горою,
Прийшло й до нашого житла:
Над нею ранньою порою
У хаті вишня розцвіла.
Ще добре те, що є дружина,
Життя порадниця моя
Та син дорослий — вся родина,
Надія наша і сім’я.
Така судилася нам доля, —
І він затих, затим додав:
“Кому чужі потрібні болі?”
А я уражений мовчав.
Чужого лиха не буває.
І хто його ще не зазнав?
Як біль душі, що серце крає,
Я вірш “Цвіт вишні” написав.

1
Тут ні калини, ні берізки,
Лиш надмогильних плит журба,
Немов сторожа, хрести й обеліски,
Та ще засмучена верба.
Як місяць зійде опівночі,
Й затихне гомін у селі,
Здається, що листя шепоче
Про тих, які лежать в землі.
Здається, в царстві супокою
Завмерло все, і до пори
Пташки співають їм весною,
А взимку плачуть злі вітри.
А скільки їх на вічний спокій
Прийняла матінка-земля?...
І ти, мов гілка одинока,
Лежиш тут, донечко моя.
Зрадлива мрія: синю птицю
Спіймать ти, доню, не змогла.
Яку з собою таємницю
Від нас назавжди понесла?
Як та голубка сизокрила
Собі ти пари ти не знайшла
І одинокою лишилась,
І одинокою пішла...
Тепер вже пізно споминати,
Коли і хто з нас завинив,
І хто поніс найбільші втрати,
І скільки помилок зробив.
Безцільно дні мої минають,
Та я живу всьому на зло.
Тепер я, друзі, не літаю:
Лікую зранене крило.
Раділи ми, що в нас є двоє:
Синок і донька — два крила, —
І нам здавалося порою,
Що доля все для нас дала.
Та щастя нас лиш поманило,
Розвіялось, неначе дим.
Одне крило гроза відбила,
І залишився я з одним...

2
Якби життя вернути знову,
Щоб нам з тобою рядом стать,
Все замінить, немов обнову,
І знову вірить, і бажать.
Але даремні сподівання,
Бо з того світу небуття,
Де ні печалі, ні зітхання,
Назад немає вороття.
І де знайти на рани ліки,
Щоб муки в серці погасить,
Щоб те, що втрачено навіки,
Нам повернуть хоча б на мить.
Батьки і діти — давні спори,
Немов два полюси Землі.
А скільки нам завдали горя,
Лишили зморшок на чолі?
В наш вік тривожний і крилатий
Нелегко жить і працювать.
Усе, що маєм, чим багаті,
Готові дітям ми віддать.
О діти — помисли найкращі,
Як добре, поки ви в гурті.
Там, де родини непутящі,
Бувають діти золоті.
Своїх дітей занадто любим,
А потім скаржимось не раз:
Чим менше хвалим їх, голубим,
Тим більше цінять вони нас.
Батьки-батьки, що вам сказати?
Щоб зміну гідну готувать,
Дітей не тільки слід навчати,
Але й провини їх прощать.
Прощать докори і образи.
І ти нас, донечко, прости,
Що не змогли з тобою разом
Рубіж життєвий перейти.
Хіба з батьками важко жити?
Та ми готові кожну мить
Для тебе небо прихилити
І друге сонце засвітить.
Хіба нам сонце не світило?
Хіба тісний нам білий світ?
Яка страшна буремна сила
Зірвала твій весняний цвіт?
Як та надломлена берізка...
Сидиш у серці, мов багнет.
Глядить журбою з обеліска
У чорній рамці твій портрет.

3
Скінчився шлях твій нещасливий.
Не треба сліз, ані речей.
Життя — немов потік бурхливий,
Назад уже не потече.
Ніщо тобі тепер не миле
(Усе покрила ночі мла)
І ті казки, що ти любила,
Коли маленькою була.
І ті пісні, ще й колискові,
Що звали в далі голубі.
Спокійно спи. А люди нові
Прийдуть на зміну і тобі.
Не треба, кажуть, буть багатим,
Коли з дітьми усе гаразд.
А що лишається сказати
Тому, хто скривджений не раз?
Та найстрашніше горе в світі
Було і є спокінвіків,
Коли вмирають наші діти
Раніше від своїх батьків.
Така вже , видно, доля наша,
Другої, друзі, не знайдем.
Доп’єм до дна гіркую чашу,
А потім келих розіб’єм.

4
В житті є помилки й провини,
Які, мов привиди, живуть,
Їх до останньої хвилини
Ніякі сили не зітруть.
Бездушні вчинки і пороки,
І смуток душу тяготить.
Життя дає страшні уроки,
За них доводиться платить.
Як часто темними ночами
Стискає серце біль і жар,
Коли прожите перед нами
Стає докором, мов кошмар.
І де найти у світі рути,
Щоб позабути все сумне
І радість людям повернути,
Як квітам сонце весняне.
Пора і підсумок підбити
Минулих років і подій.
О скільки нами пережито!
А скільки втрачено надій!..
Ми все життя кудись спішили,
Боялись втратити розгін.
І от до старості дожили,
А що одержали взамін?..
Хто втратив, друзі, найдорожче,
Хто пережив тривожні дні,
Той зрозуміти мене зможе
І мої роздуми сумні.
Погас вогонь. Зів’яли квіти.
Вечірні тіні на стіні.
Тебе нам більше не зустріти,
Приходь до нас хоча у сні.
Тебе ми, доню, не забудем,
Поки живі. Пройдуть роки.
Нехай же пам’ятником будуть
Тобі від нас оці рядки.


З навколишнього світу


Притча про красу

Є слова пророчі,
Наче заповіт,
Що краса велична
Порятує світ.
Але тут спіткнувся
Камінь об косу,
Бо пора настала
Рятувать красу.

Держава

Тоді умирає держава
І гине морально народ,
Коли розрізняти не можуть
Хороших людей від нероб.

Дві системи

У НИХ з людей знущаються
Прокляті боси-торгаші, —
У НАС же цим займаються
Свої товариші.

Привиди

Привид бродить по Європі,
Привид комунізму.
Уже вийшли із окопів
Неосталіністи.
Їх партія запевняють
Вищого гатунку,
Самі ж себе величають
“Комітет рятунку”.
На майдані мітингують,
Ворожі до всього.
Кого ж вони порятують
І скажіть від кого?
Як сичі у ніч похмуру,
Кричать про “розплату”,
Щоб вернути диктатуру
П р о л е т а р і а т у.

Мораль

Є звичай прадавній,
Правдивий такий:
Розумному — слово,
А дурневі — кий.

Думи про грошову реформу

Гроші мої, гроші мої,
Маю клопіт з вами,
Нащо стали на папері
Сумними рублями?
Чом вас вітер не розвіяв
В Москві, як пилину?
Чом вас лихо закинуло
В нашу Україну.
Карбованці дерев’яні,
Паперові квіти,
Доглядав вас, зберігав вас,
Де тепер вас діти?
В Неділиму ідіть, діти,
Де вас наплодили,
Попідтинню сиротами
По світу пустили.
Там знайдете супочинок
У чергових бурях
Разом з образом великим
На пустих купюрах.
Бо у нас все за купони,
Не беруть рублями...
Гроші мої, гроші мої,
Лихо мені з вами.

Квартет

“А вы, друзья, как ни садитесь,
Все в музыканты не годитесь”.
І.А.Крилов


Ми довго сумнівались:
Скінчився маскарад:
Відкрив своє обличчя
Товариш демократ.
Недавно на екрані
Себе він засвітив,
Повчав, як вийти з кризи,
Яким шляхом іти.
Кругом побачив горе,
Безладдя і пітьму,
А наша самостійність
“До лампочки” йому.
У Каневі під дубом
Зібрались на аврал
Могильники Вкраїни:
Безпеки генерал
Та два соціалісти,
Черкаський сивий мер
Рішили оживити
Колишній СРСР.
Компанія неважна
Поборників лихих,
Як жаль, що крім реклами,
Нема нічого в них.
Троїсті музиканти,
З Надросся взявши лет,
З інгульським гармоністом
З’єдналися в квартет.
Кочують по країні,
Обдурюють народ,
Аби дійти до влади
Поміж усіх незгод
Шановні претенденти,
Хіба для вас секрет,
Який фінал у байці
Під назвою “Квартет”.

Біля газетного кіоска

Розглядаю у кіоску газетні вітрини,
А видання, як гриби, осінньої днини.
Тут і наші, і чужі, пусті і змістовні.
Часописи здебільшого, на жаль, “руськомовні”.
Скільки правди на словах бачили вітрини,
Та була у нас одна “Правда Украины”.
Залишився недоліток — “Товариш” сьогодні,
Що читають “натощак” “гнані і голодні”.
Це ж його партійний бос зростив у палатах,
Щоб Союз хвалив на зло панам-демократам.
Бувші “Вісті”, “Більшовик”, “Радянська Вкраїна”,
“Агітатор”, “Атеїст”, “Комсомольська зміна”,
Діти Молота й Серпа стали демократи.
Що ж подієш? Час іде, треба працювати.
“Независимость” і “Факты” та й “Площадь Свободы”
По-різному відбивають суспільні незгоди.
Або “Голос України” (бідна, наша ненько)
Бо непевний голос твій, як і сам Правденко.
“Україна молода”, “Народна газета”
І тижневик “Новий день”, і “Новин” касета.
“Из рук в руки”, “Булава”. Договірна плата.
Я, до речі, пригадав бувшого “собрата”.
Він і ліки “з перших рук” діставав “по блату”
Потім друзям дарував за найвищу плату.
“Детектив”, “Секрет”, “Курьер”, “Бизнес”, “Труд” і “Гривна”
Як писав поет, встають владно й супротивно.
На підході “Час” і “День”, “Ефір” і “Планета”
А тим часом появилась “Желтая газета”...
“Незалежна”, “вільна преса”, як буває часто:
І новини, і реклами, і порожні гасла.
Тут усе, як на весіллі: одні тільки грають,
Ну, а другі — господарі музику наймають.
Це обставини, проте в серці є Людина,
Живе слово, рідний край, твоя Батьківщина.
Живе слово, наче птах, пам’ятати маєш,
Якщо його упустив, знову не впіймаєш.
Людські долі там і біль стеляться рядками...
“Незалежна”, “вільна преса” лихо ходить з вами.

Найбільша країна

Бувальщина

Не за морем те діялось —
У древньому граді
Вели диспут про кордони
На високій раді.
На столі вертіли глобус
По земній орбіті,
Аби визначить державу
Найбільшу у світі.
Один сказав: “Бразилія”,
Другий: “Аргентина”.
— Ні, — перечить наш земляк, —
Найбільша Вкраїна.
Ви послухайте, панове,
Ми живемо в зоні:
Від Карпат аж ген на Схід
Тягнуться кордони.
Наші школи за Дніпром,
А тюрми в Сибірі,
Де гуляють у тайзі
І люди, і звірі.
Наші землі найбагатші,—
В Канаді — пшениця,
І не Київ, а Москва
Головна столиця.
Там, за стінами Кремля,
Мов за рідних, дбають,
Як нам діяти і жить
У рідному краю...
...То недавня бувальщина,
Згадати годиться:
Тепер Київ — не Москва
Головна столиця.
І в’язниці в нас свої,
І свої злочинці;
Разом з ними промишляють
Свої і чужинці.
А компанії і трести,
Заморські “гостинці”,
Що грабують нас гуртом,
А то й поодинці.
Була житниця Вкраїна —
Нині з зарубіжжя
Доставляєм за валюту
Паливо і збіжжя.
Навіть соняшник з полів —
Останню надію
Ділки везуть закордон,
А звідти — олію.
І з Туреччини купуєм
Балик і цибулю,
А з Греції на додаток —
Банани і дулі...
То ж скажіть, мої шановні,
Де ще є країна,
Що могла б привільно жить
Так, як Україна.

Відповідь аноніму

“Господин Кравчук! Как будете делить Софию Ротару?
А.Б., Ростовская область, пос. Лиховской”
(Газета “Аргументы и факты”, 20.05.1992 г.)


В московському часописі “Аргументи й факти”
Появилася замітка досить делікатна.
Озлоблений патріот колишнього братства
Хвилюється, як ділити союзне багатство.
А тут іще Україна руйнує систему,
І новітній меломан віднайшов проблему.
Запитує Президента прямо із Ростова:
Як Ротару поділите, на якій основі?..
Хто поділить те, що завше пливе за водою,
Те, що тілом і душею давно під Москвою.

Чоловік і жінка

“Найкраща спілка — чоловік і жінка”
(народне прислів’я)


Чого вартий чоловік без своєї жінки —
Це однаково, як дім без стіни й долівки.
Знаєм приклади й сумні, — не про них розмова, —
Коли він іде у ліс, а вона по дрова.
Ще бува зелений змій нам дає путівку,
Щоб втягнути в дивосвіт чоловіка й жінку...
Що там, люди, не кажіть: чарка лиходійка, —
Чоловік веде себе так, як схоче жінка.
Та не будем сумувать, завдавати туги,
Коли з нами поруч є дорогі подруги.
Коли в нашому житті проживає жінка,
Українська Берегиня — чоловіча спілка.
Із об’єднань вселюдських — це найкраща спілка,
Коли в злагоді живуть чоловік і жінка.
Споконвіку так велось, і росла їх слава,
На їх дружбі світ стоїть і наша держава.

Хліб і пісня

Із високої трибуни нас повчали всюди,
Якщо буде хліб в коморі, то і пісня буде.
То застій був, і настала реформа зловісна,
Коли хліба не стає, замовкає пісня.
В магазинах порожнеча, — і живи, як знаєш, —
А на ринку такі ціни, що матір згадаєш.
Пом’ятаєм, як римляни вибігали з сховищ
І кричали на майданах: “Хліба і видовищ!”
Ми, звичайно, не римляни, і що нам до того, —
Ми щоразу повторюєм: “Хліба і пального!”
І якщо ми, люди добрі, не знайдем пального, —
Залишиться одна пісня — а більше нічого.

Народна аптека

Щоб не хворіли ви ніколи і набирались свіжих сил,
В далекій Харківській Вільшані придбайте корінь дев’ясил.
Щоб спати з вечора до ранку та й нерви, врешті, укріпить,
Із дев’ясилом валер’янку по півстакана радим пить.
Щоб ви не кашляли, як дехто, і не боліла голова,
Чебрець, алтейка вам поможе і бузина, і кропива.
На старість серце нас тривожить, його лікує не аврал,
А єсть бояришник, шипшина і препарат — “Геравитал”.

Моїм знайомим

В Крилова байка є така:
“Демьянова уха”.
І Глібов байку написав —
“Вареники” назвав.
Проте не усі віршомази, на жаль,
У згаданих байках вбачають мораль.
І я, як прочитую власні рядки,
Пригадую завше класичні байки
І знаю, що краще, як риба, мовчать,
Ніж всякі дурниці знайомим читать.
Боюсь, щоб не вийшли (скажу без гріха)
“Вареники” ті і Крилова “уха”.

Шевченко і меценат

У панськім маєтку Тарас гостював,
І там меценат йому вірші читав, —
І так надокучив писанням дурним,
Що зразу поет розпрощався із ним.

Рибалка

Романс

(В.А.Жуковський)

Пам’яті Олександра Короля


Коханої обручку
У море я зронив,
З тих пір свою веселість
Навіки загубив.
Даруючи сказала:
“Це пам’ятка моя, —
І поки перстень носиш,
Вважай, що я твоя”.
Опівночі в негоду
Я невід закидав,
Обручка впала в воду —
І слід її пропав.
З тих пір чужими стали,
Прийду — і не глядить.
З тих пір моє весілля
На дні морськім лежить.
А вчора жалко стало:
Знайшла мене в сльозах,
І вогник, як бувало,
Спахнув в її очах.
Навіщо твоя ласка
І твій привіт, і жаль, —
Лише кохання може
Розвіяти печаль.
Шукай, хто хоче, в морі
Багатство та улов,
Мені ж — мою обручку,
Надію і любов.

Злото і булат

(О.С.Пушкін)


“Все моє”, — сказало Злото,
“Все моє”, — сказав Булат.
“Все куплю!”, — сказало Злото,
“Все візьму!”, — сказав Булат.

Закордон

Бувальщина

Ми незалежні, самостійні, —
Звучать розмови раз по раз;
Як важко жить на Україні,
Коли ж в нас буде все гаразд?
От закордоном проживають,
Там бізнесові королі...
І тишком в рай отой тікають,
Як пацюки на кораблі...
Колись мені розповідали
Бувальщину про дальний край,
Про дикий спосіб, небувалий
Садів підвищити врожай.
Який-небудь ділок зі Штатів
Бере в оренду гарний сад,
І щоб найбільший бізнес мати,
Він діє, наче супостат.
Забувши совість і сумління
(Йому природа — трин-трава)
То він обрубує коріння...
Садок росте ще рік чи два,
Дає врожаї небувалі,
І наступає та пора —
Цвіте востаннє сад, а далі
Весною стоячи вмира.
Тут аналогії немає,
Хоч мова йде і про сади,
Де про коріння забувають,
Там недалеко до біди.
Бо вільний світ, права людини —
Буває видимість одна.
Для чого небо нам чужинне,
Коли є рідна сторона.
Не гріє сонце на чужині,
Там все виблискує здаля.
Найкраще жити там людині,
Де отчий дім, своя земля.
Земля моя! Ми тут зростали,
Ділили радість і печаль,
Війну і кривду зустрічали,
Зумівши вистояти, як сталь...
Вкарбуєм істину єдину,
Яка одна на світі є:
“Любов і віра в батьківщину”,
Якої нам недостає.
А тим, любителям чужини,
Сказати серце лиш змогло:
“Що ти зробив для України,
Щоб краще жити нам було?”

Дружба

Посвята Борису Зрібняку.

Скатившись с горной высоты,
Лежал на прахе дуб, перунами разбитый,
А с ним и гибкий плющ, кругом его обвитый...
О дружба, это ты!
Дружба. В.А.Жуковский.


Гора не сходиться з горою,
Та ми не гори, не дуби.
Давно зустрілися з тобою
Післявоєнної доби.
Які прожили лихоліття,
Поки дістались до мети.
Подумать тільки: півстоліття
З тобою дружим, як брати.
А дружба наша, як відрада,
Жива, не гасне крізь роки,
Не сіль, полин і не помада
На різний колір і смаки.
Вона не та душевна мука,
Що відбувалася колись,
Де лебідь, рак і хижа щука
Везти поклажу узялись.
Вона й не та, яку вивчали:
Народів дружби зелен-сад,
Де “вільно” люди проживали,
Як друг, товариш, старший брат.
То “Дружба в нас міцніша сталі”,
Що повторяли раз у раз, —
А наша дружба: в глиб і далі,
Тверда й прозора, як алмаз...
Ти не забув, мабуть, Чернятин:
Маєток, технікум і парк.
Там дружби нашої початок
І вступ в науку — перший старт.
Англійський парк, ставок, колони —
Живі минувшини сліди.
Кричали галки і ворони.
А навкруги цвіли сади.
Краса! Дерева величаві,
Що досягли таких висот.
Мандрівки наші аж до ставу,
Де пивоварний був завод.
А замок, славою повитий —
Тут Ян Матейко проживав,
Любив наш край і знамениту
“Грюнвальдську битву” малював.
І дуб крислатий старовинний,
Де Пушкін, кажуть, спочивав.
А угорі — гніздо орлине —
Орлів закон оберігав.
І ми під дубом спочивали
І тим щасливими були.
Дивились в небо, де кружляли
В польоті вільному орли.
Природа (мушу я признатись)
І перспектива майбуття
Допомогли нам відірватись
Від благ буденного життя.
О неповторні наші весни,
Палкі розмови за столом.
Тоді я просто був словесник,
А ти — учений агроном...
Літа з вітрами прошуміли,
Ми вийшли на широкий шлях,
Змужніли в праці, посивіли,
Живем далеко у містах.
Ти в рідній Вінниці — на Бузі,
А я в Херсоні, де Дніпро,
Та ми навік сердечні друзі
І вірим в Розум та Добро.



Після вистави “Кавказ підо мною” Миколи Братана

Дививсь виставу про Кавказ —
Біль непридуманої драми
Сувора правда напоказ, —
Кавказ — у нас, а не під нами.
Аще акторів гарна гра
В співдружності з поетом.
(Їм побажаємо Добра
Й нових художніх злетів).
“Кавказ підо мною”. Стояв на скалі
Наш Пушкін — поет знаменитий,
Під ним в задимленій імлі
Долини кровію политі.
А поряд з ним орел кружляв,
Як той “двоглавий” на емблемі,
Що Прометея покарав,
Щоб тільки вижила система.
А під п’ятою весь Кавказ,
Не тільки гори і долини, —
Сумна Росія без прикрас —
Уся імперія єдина.
Нащадкам Пушкін змалював
Красу кавказької природи.
А під п’ятою люд стогнав
Тюрми великої народів.
Чеченці, горці там і тут
За волю б’ються і вмирають,
Та це трагедії лиш вступ,
Нема якому кінця-краю.
Тут не конфлікт, а геноцид,
Війна з своїм народом,
Що не вписався в краєвид
І зажадав свободи.
А “дружба” наша і війна —
Поняття надто різні,
Коли горить в огні Чечня
І сунуть хмари грізні...
І як хотілося б мені,
Щоб дружба — наче сад у сонці —
Я радий: в рідній стороні
Живуть братерства оборонці.



У палаті



Блок інтенсивної терапії


Як риби, викинуті морем,
Лежать вони із серцем хворим,
Одні приречено мовчать,
А інші стогнуть і кричать.
Лежать жінки і чоловіки,
Приймають їжу тут і ліки,
І процедури, а слабих
Годують з ложки, як малих.
В палату возять на каталках
(Прошу не путать — “катафалках)
Везуть в потребі на візках —
І цим завершується шлях.
Пройшов і я таку ж дорогу,
І став ходячим, слава Богу,
В новій палаті, заодно
Дивлюся крізь грати у вікно.
Хтозна, чи Данте був в Едемі,
Але в божественній поемі,
Коли “Чистилище” писав,
Мабуть, в лікарнях побував.

* * *

Коли пишу я про лікарні,
Тяжкі хвороби і примарні,
Я б очорнити не посмів
Почесний труд працівників.
І лікарів, які завзято
Сповняють клятву Гіппократа,
І медсестер, що в трудний час
Поважно ставляться до нас.
Людина родиться з любов’ю,
Дай Бог міцного вам здоров’я,
Щоби у праці кожну мить
З любов’ю діяти і жить.


Система

Лежав спочатку я в палаті,
Бодай її не споминати.
Та що поробиш проти зла,
Коли недоля привела.
Зі мною крапельниця біла
Впилася п’явкою до тіла
І в ритмі серця раз у раз
Снагу вливає про запас.
Лежу, пронизаний наскрізь,
Неначе під фонтаном сліз,
Де чутно плач і звук речей,
І сльози ринуть із очей.
Як важко тягнуться години,
Повільно падають краплини.
Система діє... Боже мій,
Пошли нам швидше супокій!..
Мої сусіди по палаті
Сидять зажурою обняті:
Хвороби спати не дають,
А ліки, кажуть, не беруть.
Дай Бог, вам впоратись з бідою
Та буть готовими до бою,
Скоріш вернутись в рідний дім
Здоров’я, щастя вам усім!


Троє

Експромт


Один арабський лікар,
Як хворих лікував,
Три діючі особи
Він завжди називав:
— У нас в палаті троє, —
Не тільки ти і я, —
Стоїть між нами ворог —
Хвороба ще твоя.
Якщо ти будеш, друже,
На стороні моїй,
Хворобу переможем
І виграєм двобій.
Коли ж впадеш ти духом,
То марні всі труди,
Тоді ніякі ліки
Не виручать з біди.
Є винятки. Ми знаєм
Прислів’я і про те,
Що хворим не поможе
І ліжко золоте.


В останню путь

Для нього стихли всі печалі,
Любов, ненависть відійшла, —
У морг від сірої лікарні
Сумна доріжка пролягла.
Осінній парк. Похмурий ранок.
Навкруг, здається, все мовчить.
Лиш тільки двері заскрипіли,
І катафалка маячить.
Дві санітарки у халатах,
Як вартові повільно йдуть.
Комусь судилася недоля —
Скінчити тут останню путь.
Стучить бруківкою каталка
І ранить душу, як багнет.
Його везуть дві санітарки
Ногами звично наперед.
Сумна картина. Покривало
Обличчя вкрило, мов намет.
У небуття везуть людину
Ногами босими вперед.
Хто він і звідки, не питаю,
Які сховалися жалі?..
Життя і смерть крокують рядом,
Як друг і ворог — по землі.
Чи хто небіжчика згадає,
Його трагічного кінця?..
А може, просто поховають,
Як невідомого бійця.



“Така її доля”

“По діброві вітер виє, Гуляє по полю”... Т.Шевченко


Скільки складено пісень про жіночу долю!..
Там тополя одинока стоїть край дороги,
Як дівчина безталанна, сповнена тривоги.
А калина і верба — наші берегині
У народнім літописі живуть і понині.
Як плакуча та верба й червона калина:
Горе матері-вдови і печаль дівчини.
Росте одна знедолена при березі в лузі
Обламана калинонька у глибокій тузі.
А заплакана береза, мов дівчина мила,
Розпустила довгі коси і з вітром тужила.
Чому вона в самотині у чистому полі?
Дала вроду їй діброва, та не дала долі...
У пісеннім розмаїтті, пташинім роздоллі
Є чимало аналогій жіночої долі.
Здавна чайка і зозуля у нашому краю
Виступають, як страдниці, що дітей шукають.
Пригадаймо горезвісну чайку при дорозі,
Що вивела чаєнят при битій дорозі,
У неділю пораненьку зозуля кувала.
Ой, то мати у солдати сина виряджала.
Друга ненька зозулею кувала в садочку,
Прилетіла рятувати із неволі дочку.
Бідолашна перепілка жертвує собою,
Рятуючи своїх діток в лютому двобою.
Горе бідної вдови та її родини.
А ще важче тій покритці — матері дитини.
Бідна вдова на зимоньку проситься до брата,
А той її дорікає, бо дітей багато...
Пройшли роки лихоліття, як бурхливі води.
Що змінилось з того часу у живій природі?
Хіба шумлять по-іншому верби і тополі?
І калини знівечені, як дівочі долі.
І красуні берізоньки весняними днями
Не сумують і не плачуть дрібними сльозами?
А зозулі із чайками не тужать на волі,
Як матері за синами, що згинули в полі?
І не гинуть з ворогами мужні перепілки,
Як прообрази любові сучасної жінки?
Хіба нині стали інші материнські болі?..
Скільки ще складуть пісень про жіночі долі?..


Трудівниця

Знаю жіночку одну, як зорю край неба.
У житті її девіз “Я сама, бо треба”.
Тільки ранок наступив, ні хмаринки в небі,
А вона вже порядкує — поспішати треба.
У турботах про сім’ю забува про себе.
Що подієш? Тільки чуть: “Працювати треба”...
Ось і старість надійшла — відпочити треба,
А вона нам знов своє: “Працювати треба”.
Ти навіщо повторюєш ці слова завзято?
— Їх мені заповідав мій покійний тато.
У житті, — казав він, — доню, труд дає наснагу,
Пам’ятай ти завше “треба”, як воїн присягу.


Вірші минулих літ



Часом можна висловить пейзажем
Те, для чого слів нема людських.
М.Рильський



Студентський ранок

Вмирала ніч. Немов огні,
Тремтіли зорі вдалині,
І сизі хмари, білий дим,
Із небом злившись голубим,
Неначе лебедів ключі,
Пливли ліниво в далечінь.
Дрімає парк. Мов вартові,
Стоять тополі вікові.
Навколо тихо. Спить усе,
Хіба порою по шосе
Промчить машина чи фургон,
Порушить вулиць тихий сон.
І тихій ночі наздогін
Останні звуки вибив дзвін.
Прорізав ранок далину...
Проснувсь гуртожиток від сну.
Мов хвилі б’ючись в береги, —
Лунає гомін навкруги;
Горять обличчя юнаків,
Доноситься дівочий спів,
З веселим жартом на ходу
Я бачу зміну молоду.
Науки храм, краса і труд —
Глядить привітно інститут.
Синіють вікна. Сходів ряд,
Широкі клумби, квіти й сад,
Трава, доріжки і шосе...
Яке знайоме нам усе!
Як давній приятель весни,
Гостинно двері відчинив
І зустрічає, як синів,
Педвуз — майбутніх вчителів.
Це, друже, молодість твоя,
Студентів здружена сім’я.

Весняні етюди

Чудові травневі хвилини —
Як милої теплий привіт.
Пригадую: наче сніжини,
Із яблуні сипався цвіт.
Навколо дерева дрімали,
Витав гуртожиток у сні,
З-за обрію сонце вставало,
І небо горіло в огні.
У згадці: алея в затінку,
Над нами в гіллі солов’ї.
Гойдались, вмирали сніжинки,
Цілуючи лоно землі.
На яблуні в білому димі
Блищить смарагдово роса.
Краса Батьківщини, любима,
Найвища на світі краса.

Вечір

Вечір. Картини згасають.
Тіні пливуть здалека.
Озера профіль дрімає,
Спить по краях осока.
Мов на чудовім екрані,
Сад і тополі кругом.
Сонце зайшло, і в тумані
Вечір пливе над селом.
З поля посунула валка,
Тільки пилюка вгорі...
Між очеретом рибалка
Ставить свої ятері.
Квіти навколо жевріють,
І очерету стіна.
Чиста вода... зеленіє
Килим прозорого дна.



Послання шкільному товаришеві

Здрастуй, друже, пишу у столицю,
У гуртожиток твій за Дніпром..
Непроглядно надворі. Не спиться.
Дощ і вітер гуде за вікном.
На майдані пісні не лунають,
Там безмірна одна темнота.
Тільки жалібно пси завивають,
І шумує по ринві вода.
В моїй хаті ще стало тихіше.
Все мовчазне. Лампада горить.
За вікном вітер вишню колише.
Непогода осіння шумить.
Равномірно годинник рахує
Ті години, що втратив вже я,
І ті дні, що їх більш не існує,
Що забрала їх школа моя.
Прошуміла весна первоцвітом
І відлуння на душу лягло.
Закінчилося бабине літо —
Павутинням у небо спливло.
А тепер, хоч працюю у школі,
Де пройде календар моїх днів,
Я лиш бачу сади і тополі,
І обличчя моїх школярів...
Не вернути ні співу, ні танків,
Ні погаслих, мій друже, вогнів:
Вечори заміняють світанки,
І спливають шеренги років.
Скільки літ промайнуло в тривогах,
У єдину ми спілку злились, —
Час настав — на життєвих дорогах
Ми навіки в світи розійшлись.
Нехай серце заб’ється у тузі
За минулим, де отчий наш край.
Будь щасливий, учися у вузі,
Нашу дружбу завжди пам’ятай.



В осінньому парку

В молочній завісі туману
Доріжки піщані блищать.
І десь між лапастих каштанів
Журливо ворони кричать.
Вже осінь мина золотиста,
І парк похилився у сні.
Мов сніг, заморожене листя
Із шелестом пада до ніг.
Під тяжкістю лампочок білих
Схилилося пасмо дротів.
Неначе заплутавшись в гіллі,
Доноситься радіо спів.
Розставлені лави півколом,
Тут літній театр шумів,
А нині — спустошене поле,
Намокла земля від дощів.
Яка порожнеча у парку!
Не видно студентів ніде.
Лиш крячуть стривожені галки,
І листя шумить золоте.
Одні ми з тобою. На нивах,
Як хвилі, качається дим,
Та вітер осінній в поривах
Кружляє між листям сухим...
Студентства крилаті надії,
Як води шумлять весняні.
Один, як маяк, червоніє
Огонь у твоєму вікні.
Уже рожевіє на Сході,
Чумацький бліднішає шлях.
Навкруг оживає природа,
І димка стоїть на полях.


Сад дружби

На спогад М.Овчаренко


Далекі зустрічі з тобою,
Знайома школа, шум ріки,
Вокзал, освітлений грозою,
Тужливі потягів гудки.
І грому дальні перекати,
І звуки танго “Місяць спить”,
Розмови, танці у кімнаті
Я споминаю кожну мить.
Розкладені в колоди карти:
Любов, Розлука і Шляхи —
Гадає Ліда. Сміх і жарти
Луною линуть навкруги.
Одна Галина лиш печальна,
Здається в помислах її:
Казенний дім, дорога дальна
І ще не звідані краї.
Казенний дім. Признатись мушу,
Такий вже, видно, ваш талант,
Коли просту дівочу душу
Полонить бравий лейтенант.
Така судилася вам доля
За щире серце і труди.
А жінка, звісно, як тополя,
Прийметься, — де не посади.
Що день прийдешній нам готовить
І що в майбутньому знайдем?..
Кругом сади, поля, діброви —
Наш рідний край, де ми живем.
Дівочі сни, шляхи — дороги,
Щасливий, хто їх не зазнав.
Хай обминають вас тривоги
Поміж усіх буденних справ.
Таємні мрії і гадання,
Мої колеги молоді,
Хай ваші збудуться бажання
В мандрівках у життєвий дім.
Та швидко й ми домівку кинем
На благо рідної землі
І розійдемся і полинем,
Немов у вирій журавлі...
Згасає день, змовкають речі.
Кипить завзяття молоде.
А за вікном осінній вечір
Кружляє листя золоте.
Хай дружби нашої відгомін
В душі не витіснять роки,
Тобі ж дарую я на спомин
Оці віршовані рядки.




* * *

Як волошки, синіють очі,
І відблиск заходу в очах,
Дівочий стан, слова пророчі,
Усмішка мила на устах.
Білява, в завитках волосся,
Як спогад, стрічки золоті...
Ми розійшлись... Не довелося
Нам більш зустрінутись в житті.




* * *

Ми рік не стрічались з тобою.
Листи доносили привіт.
По різних дорогах обоє
Ми рушали в зоряний світ.
І знову зустрілись, як друзі,
Але поміж нами — гора.
Я їду навчатись у вузі,
Тобі — уже заміж пора.

В дорогу

Далекий шлях, пане-брате,
Знаю його, знаю!
Аж на серці похолоне,
Як його згадаю!
Т.Шевченко


Холодною рукою на вранішню росу
Зірвала осінь з саду знівечену красу.
Завмер бузок, і айстри схилилися сумні,
Які сестра на спогад садила навесні.
Зів’яли пишні квіти. Поїхала сестра.
Кружляє, шепче вітер: “В дорогу, брат, пора!”
Оголена альтанка, на бронзових щитках
Горять червоні грона в калинових кущах.
Лишаю на два роки усе, що я любив.
Прощай, мій сад осінній, і лист, що землю вкрив
Де верби кучеряві глядять у водограй,
Мені услід, вклоняючись, шумить комиш:
“Прощай”.






Дитяча сторінка



Альошику

Дитяча бувальщина


Маленький рідний наш Альошик,
Алі-баба, Котигорошок,
Тебе між нами вже нема,
Без тебе хата, як німа.
Вже не дзвенить твій голосочок,
А голос чистий, як дзвіночок.
Бувало біг і стрибав
І нас усіх розвеселяв.
Лежать ляльки твої в куточку:
Лисичка, рибки, колобочки
І зайчик, Дід Мороз і кіт,
До речі, шлють тобі привіт.
В кутку стоять автомашини,
Готові рушить щохвилини,
І дерев’яний сивий кінь,
Хоч їдь на ньому в далечінь.
Біля вікна твоя знайома
Стоїть коляска нерухома.
На ній (не варто забувать)
Тебе возили ми гулять.
А потім в парку, що робити?
Почав коляску сам возити.
О скільки радості й розмов,
Як за коляскою пішов!
Тебе возили ми на дачу,
Твою веселу, щиру вдачу
Нам не забуть, як ти радів
На фоні річки і садів.
Сіяло сонце над рікою.
А ми купалися з тобою,
Катались разом на човні,
Ловили рибку в глибині...
Тепер зима. В кімнатах тихо,
А там, де тихо, бродить лихо.
І тільки пам’ять і любов
Малює хлопчика нам знов.
Лежать казки на етажерці,
Вовки, лисиці, людожерці,
Малюнки, кубики стоять,
Ти так любив їх розкладать.
Як казочки любив наш хлопчик,
Бувало сяде, як горобчик,
І просить бабцю розказать,
І з казкою лягало спать.
Тепер лиш можем пригадати,
Як жив Альошик в нашій хаті.
Тепер ти в іншій стороні,
Забудеш нас, казки й пісні.
Хіба ти винен, хлопчик милий,
Що так батьки твої вчинили?
Страшний розлуки бумеранг
Колись подіє, як буран..
Живи щасливо, любий хлопчик,
І будь веселий, як горобчик,
А ще тобі стократ житті
Хай сни насняться золоті.

Вечірня пісня

Посвята матері


Сховалося сонце за гаєм.
Вечірняя пісня лунає.
Матінка наша на мить
Стомлена сіла спочить.
Зранку у праці до ночі
Мамині руки робочі.
День промайнув і погас.
Дітям додому вже час.
Пісня вечірня лунає,
Юних на сон закликає.
Діти, тихенько сидіть,
Неньку свою не збудіть.
Швидко вона підведеться,
Мило до нас усміхнеться,
Наче відчувши вину,
Вас підготовить до сну.
Хоч на хвилинку приляже,
Казку цікаву розкаже,
Щоб віщі приходили сни,
Щоби збулися вони.
Потім почнеться робота,
Звична домашня турбота.
Скільки всього готувать?
І про спочинок подбать.
Встануть малята, а ненька
Вже порядкує раненько,
Радісна, наче весна,
Ніби й не спала вона.
Сонце сховалось за гаєм.
Пісня вечірня лунає.
Матінка сіла спочить —
І задрімала на мить.
Дітки малі, не пустуйте,
Матінку не потурбуйте,
З нею щасливо вам жить.
Хай вона, рідна, поспить.

Східний календар

Дід і внук


Запитав онук у діда:
— З якої причини
Наші роки називають
Іменем тварини?
Про коня я не питаю,
А до чого ж раки?
Чи, скажімо, рік Гадюки,
Півня чи Собаки?
— У природі все буває, —
Став дідусь казати, —
Навіть роки нещасливі
І зловісні дати.
Здавна діє Календар
У народів Сходу,
Провіщає, кажуть, він
І долю народу.
Як бурлаки, тягнуть лямку
Супроти стихії,
А навколо одні плавні,
Комарі і змії.
Так і люди кожен рік
Плачуть і радіють.
Одні схожі на коней,
А другі — на зміїв.
Нам завдав немало шкоди
Рік під знаком Півня.
Все шуміли про реформу
На високім рівні.
Тепер “друзі” закликають
До спільного раю.
А спільнота за порогом
Поживи шукає.
От і Рік Новий настав,
Дожились, земляче...
Чого ждати від життя,
Коли рік Собачий?

Коник-стрибунець

Повернувся я із поля:
Трави лікарські збирав,
Разом з квітами у хаті
Співака собі придбав.
А зовуть його цикада,
По-народному цвірчок.
Ціле літо не змовкає
Зелененький горбунок.
“У степу, в траві пахучій,
Коник, славний молодець” —
Це створив про нього Глібов
Байку “Коник-стрибунець”.
І веселий, і співучий,
І проворний, далебі,
Я всю ніч не міг заснути,
Відчув пісню на собі.
Що робити? Став гадати:
Мив долівку кип’ятком,
Заглядав у кожну шпарку,
Щоб зустріться з цвіркуном.
Тільки ніч, а він співає,
Спати людям не дає,
Хоч тікай надвір із хати,
Коли нічка настає.
Незабаром прийшла осінь,
І замовкнув наш співець.
Ну, тепер радію: спокій,
І засну я, накінець.
Та не мила мені тиша,
Знов би літа забажав,
Щоб веселий і проворний
Коник в хаті заспівав.


Жива природа

Учителька на уроці
(Невдатна на вроду)
Вела бесіду з дітьми
Про живу природу.
— А тепер усі на мене
Подивіться, діти:
Далі з вами я про мавпу
Буду говорити.
Кажуть вчені, ми походим
Від мавпи-примата
У ту пору, як вона
Стала працювати.
Коли вона піднялася
На задні кінцівки,
А передні — звільнилися
Для праці і бійки.
Потім взяла в дві руки
Камінь і дубину,
Щоб походити на нас —
Сучасну людину.


Моя половина

Як почула плач в колисці
Молодая мати,
Будить свого чоловіка
Дитя вгамувати.
— Я стомилася, коханий,
Поколиши сина,
Він не тільки ж бо моя —
Й твоя половина.
А той сонний промовляє:
— Завдала задачу:
Гойдай свою половину,
А моя хай плаче.



“Принцеса на горошині”

— Ваше славне високосте,
Ви всю ніч не спали.
Мабуть, знову горошину
Недруги підклали.
— Та ні, любі мої дітки,
То інша причина
І признаюся сама
У тому повинна.
Вчора звечора знічев’я
Горошину з’їла —
І почалося таке...
Що сказать не сміла.



Ким бути?

Сидить малий на піску,
Будує хатинку.
— Ким ти будеш, — запитують, —
Як виростеш, синку?
— Як дядею я виросту,
Стану космонавтом, —
Як тьотєю — то доктором, —
Відповів без жарту.



Персональний тато

Троє хлопчиків малих
У садку дитячім
Вихваляють своїх мам
За хорошу вдачу.
Перший каже: — “Двоє нас
У нашої мами
І в кожного телевізор
І свої програми”.
Другий каже: “Троє нас
В мами, всі хлопчини,
І у кожного у нас
Є веломашини”.
Третій каже: “Нас семеро
І одна в нас мати,
Зате в кожного із нас
Персональний тато”.



Дітям — усе найкраще

Діти — наші квіти,
Наші ідеали.
То ж віддаймо дітям
Найкращі підвали.



Музикальна родина

В колі подружок своїх
Хвалилась дівчина:
— Яка дуже музикальна
Вся наша родина.
Батько грає в доміно,
В підкидного мати,
Ми з Надійкою в лото,
Брати — у пірати.



На суді

— Визнаю, панове, судді,
Це моя дитина,
Але вуха не мої,
Не моя чуприна.




Народні усмішки




На пляжі

Епіграма

Їм не доступні звуки моря,
Краса довкілля, тихий спів,
Лежать на пляжі, як тетері,
Тіла “давно минулих днів”.
Їх радіоли дикий голос
Розбудить мертвих і живих.
“Іще комусь кислички сняться”, —
В народі кажуть про таких.
Немало винятків на світі,
А взагалі: любов не зла;
Як чоловік утратить розум,
То покохає і козла.
Якби мені Господь за муки
Таких три жіночки послав,
Я дві дияволу віддав би,
Щоб тільки третю він прийняв.


Весільне поздоровлення

Бажаю Вам, мої любі,
Здоров’я і щастя,
Живіть дружно так, як ми,
Я і моя Настя.
Ось уже п’ятнадцять літ
Ми живемо разом,
Її пальцем не торкнув,
Не завдав образи.
Ну, хіба, як трохи вип’ю,
Іноді буває, —
Що рогачиком потягну, —
Нехай вибачає.



Повернення тата

Повертається додому
Батько із дружками,
А назустріч йому донька
І кричить до мами:
— Згорів, мамцю, витверезник...
— Звідки ти це знаєш?..
— Іде тато по вулиці
І п’яний співає.
Обняв кума біля тину
І тягне щосили:
“Враги сожгли” рідну хату
І сім’ю згубили.



Сімейне вогнище

Маю, куме, я до вас
Питання ідейне:
— Скажіть мені, що то значить
Вогнище сімейне.
О то вогнище велике:
Жінка яснолика,
Наче кухар, все життя
Жарить чоловіка.


Подорожній

Зайшов Абрам опівночі
У свою оселю
І застав сусіда Мойше
З жінкою в постелі.
— Що ти робиш тут, нахабо,
Клятий бузувіре?..
— А як скажу: жду поїзда,
Хіба ж ти повіриш?


“Гусь свині не товариш”

Як затьмарилось небо, і як дощ накрапав.
На зупинці трамваю подорожній стояв.
Мужчина солідний, з новим рюкзаком,
У білім капелюсі, і звісно — під зонтом.
Нараз якийсь ханига кудись спішив, мабуть,
Під зонтик попросився негоду перебуть.
— Свині гусь не товариш! — той гордо відповів.
— Ну, зоставайся, “товариш”, а я — геть полетів.

Пояснювальна записка

Прошу вибачить мені, що побив я жінку,
У нетрезвім становищі огрів по затилку.
Обіцяю, громадяни, — не треба нам суду, —
У нетрезвім становищі більше бить не буду.
Тільки просьба до вас, суді, хай шанує мужа,
Вкоротіть її язик, бо задовгий дуже.

На захисті

В аспіранта Кривоноса
Нині справжнє свято:
Дисертацію завершив
І став кандидатом.
На великій вченій Раді
У столичнім вузі
Після захисту вітали
Аспіранта друзі.
А він сяяв від радості:
— Щоб ви тільки знали,
Які трудні запитання
Мені задавали.
— І ти на всі відповів,
Не скривдив нікого?
— На всі, друзі, за винятком
Питання одного.
Запитав старий професор,
Що сидів навпроти:
Яке значення практичне
Моєї роботи?
Я, звичайно, щось казав
І став заїкатись...
Слава Богу пронесло.
Будем шануватись.

У приймальні

І приймальні замміністра,
Зібравши охочих,
Розказує анекдоти,
А вони регочуть.
Лиш один не реагує,
Сидить одинокий,
І на нього владно глянув
Начальник високий.
— А ти звідки і чому
Не смієшся, друже?
— Я з іншого міністерства, —
Сказав той байдуже.


У вечірню пору

(Перед дзеркалом)

Стоїть одна в старій обнові,
Наштукатурена до краю...
Та що поробиш, як будова
Давно ремонту вимагає.

Космонавт

Ішов п’яний уночі
Та й упав в калюжу,
Звав на поміч “корешів”,
І лаявся в душу.
Подивився він униз —
На воді жар-птиця,
Подивився вгору: ба —
Там така ж ясниться.
І подумав: треба ж... в космос
Мерзота послала,
А з собою ні горілки,
Ані шматка сала.


В аудиторії

Професори і доценти
Із самого ранку
Тут екзамени приймають
І валеріянку.
Та людина — не машина,
Хоч і є резерви.
Тут до вечора здавали
Студенти і нерви.



У лікарні

Експромт з натури

— У медичнім королівстві
Знов ввели побори,
Хоч бери та пропадай, —
Пожалівся хворий.
В мене був апендицит —
Вирізали вдатно.
Операція, — сказали, —
Робиться безплатно.
Тільки в правилах лікарні
Відхилення дивні:
Лікуємо безкоштовно,
А жертвуєм гривні.
— Ну, можливо, ті пожертви —
Незначна доплата?
— Триста гривень і не менше —
Мало чи багато?..
І постскриптум:
Необхідно
Написать в заяві,
Що “жертвую добровільно”,
Це, мовляв, для справи.


Сторож

Замість байки


Ішов сторож з собакою, —
Надворі темніло, —
І почули у кущах
Щось загомоніло.
— Вперед, Сірко, подивись! —
Господар гукає.
— Та іди ти... — сказав пес, —
Я звідси полаю.


В перукарні

До цирульника зайшов
Підприємець ситий,
Впав у крісло, ніби м’яч,
І мовив сердито:
— Ось, приятелю, сто баксів
На всякі потреби
І зроби мені зачіску
Таку, як у тебе.
Глянув майстер у дзеркало:
Гарна шевелюра,
А в клієнта, як на гріх,
Лиш гола натура.
Тільки назва — голова,
Як тут учинити?
За сто баксів скільки треба
Людей обслужити?
Навіть таких.
Це буває
З малим і великим.
Враз надумав і піднявся
Він з радісним криком:
— Та хрін з нею,
з чуприною!..
І почав голити
Свою голову налисо... —
От тепер — ми квити!



Побратими

Про осла та ішака
Чимало промовок,
Навіть в книгах їх наймення
Ставлять в заголовок.
Хто упертий, як осел,
Розумом убогий
І терплячий, як ішак,
Не зверне з дороги?
Це вони, як побратими,
Одної родини,
Знають службу, працьовиті —
Чудові тварини.
На вечорі КаВееН
В аграрному вузі
Сперечались допитливі,
Знахідливі друзі:
Про сучасні відозміни
У часи розрухи
Між ослом та ішаком
З погляду науки.
Слово взяв конферансьє:
— Шановна громадо,
Слід прийняти до відома
Ступінь і посаду.
Бо, по-моєму, осел —
Це ступінь учений,
А ішак — то є звання,
Посада буденна.
Одне бути віслюком
Найвищого рангу,
Але друге — ішачити
Від самого ранку.
Хай пробачать нам за слово
Науковці вузів,
На жаль, таке трапляється
У кожній окрузі.
Творча праця і знання
Не лежать в дипломі.
Ми за злагоду, а зла
Не зичим нікому.




На прийомі у лікаря


— Любий докторе, мені
Ночами не спиться,
Лізуть в голову думки
І всякі дурниці.
— Можу вам я порадити:
Дістаньте із полки,
На ніч випийте одну
Скляночку касторки.
— І що ж добре я спатиму?
Не потравлю шлунка?
— Та ні. У вас залишиться
Одна тільки думка.





У стоматолога

— Вам два зуби з запаленням
Вирвать доведеться.
— Скільки, лікарю, мені
Платити прийдеться?
—Тридцять гривень, друже мій,
Заплатить повинні.
— Тридцять гривень за два зуби
Лиш за дві хвилини?
— Ну, якщо вам до вподоби,
Я можу довільно
До години без наркозу
Тягнуть їх повільно.



Порада другу

Жарт

“Сніданок — поїж сам, обід — поділи з другом, а вечерю — віддай ворогу”.
Китайське прислів’я


Як долар придбаєш — хвала небесам! —
Потрать його, друже, ти сам.
А маркою також не дуже гордись —
Із другом своїм поділись.
З карбованцем в спілку ніде не вступай —
Ти ворогу краще віддай.


Відпустка

Зустрілися приятелі,
Опісля привіту
Розповіли, як то вони
Проводили літо
Перший свіжий, загорілий
Доповів бадьоро:
— О, я добре відпочив
На березі моря.
Фрукти, музика, жінки
Веселої вдачі.
— А я, — другий відказав, —
Працював на дачі.
У нас музика своя:
Комарі і жаби,
Над рікою сад, город,
Огірки та баби.
Зате який краєвид,
Хоч живи століття,
Працюй собі, адже в нас
Нема безробіття.


Лихий попутав

Зайшов в офіс бізнесмен
У неділю вранці,
Набрав номер телефону,
Говорить коханці:
— Добрий день, моя кохана,
Я тебе цілую.
Як ти спала, як здоров’я?
Без тебе нудьгую.
Раптом чує голос жінки,
Ніби грім із неба:
— Куди дзвониш ти, козел,
Чого тобі треба?
Він на мить оторопів,
Як прийняв отрути.
— То начальниці дзвонив,
Та лихий попутав.


На свинарні

Жарт

Ліз швець по драбині
Та й упав межи свині,
Свиня йому шепче:
— Сватай мене, шевче.

Ситуація

На похмілля чолов’яга
Брів до магазина,
А назустріч на біду
Їхала машина.
Наче вихром, відкинула
Обабіч дороги:
Лежить, стогне і лається,
Чекає підмоги.
Прибіг натовп. Почали
Поради давати:
— Йому треба найскоріше
Голову підняти.
— Йому треба на голову
Хоч льоду покласти,
А на груди — та ж компрес,
І на ноги — пластир.
— Джутом слід перев’язати
І промити рани...
Та ніхто не запитав:
— А чи він не п’яний?
Тут підходить малий хлопчик,
Поглянув і каже:
— Це ж сусід наш, дядя Стьопа, —
Відомий алкашник.
Йому ліки ні до чого,
На них і не гляне —
Дайте в руки йому пляшку —
І він зразу встане.
— Геть, іроде малолітній! —
Хтось з юрби гукає, —
Яку пляшку, коли тут
Людина вмирає.
Алкаш голову підняв:
— Горе мені, горе.
Ідіоти! Послухайте,
Що малий говоре.


За “круглим” столом

Жарт

Зібралися ветерани в саду біля хати,
Посідали за столом в підкидного грати.
Пригадали пережите, юних років радість...
І коли ж до них підкралась невідступна старість?
— Один, — каже, — я побачив, що пора здаватись,
Коли в грудях заболіло і став задихатись.
Заломило у спині, і не служать ноги,
Як сновида, став бродить, на душі тривога.
— Другий, — каже, — я відчув старечу турботу,
Як одного разу вранці їхав на роботу.
Стою собі, як поглянув: навпроти дівчина,
Сидить важно в тролейбусі. Ну, просто, картина!
Розтривожений, спітнілий, на неї дивлюся, —
А вона встає і просить: “Сідайте, дідусю”...
Мов обпечений, проїхав я кілька зупинок
І сказав собі: “Іване, пора на спочинок”.
Третій вуса підкрутив. Чуприна сивіє:
— А зі мною, товариство, трапилась подія.
Познайомився якось з дамою одною
І домовився зустрітись ранньою порою.
А побачення призначив на тихім причалі,
Щоб поїхать теплоходом на Дніпровські далі.
Навіть вибрала неділю жіночка знайома,
Коли її чоловік був відсутній вдома.
Все домовились, як треба, та пригода сталась —
Геть забув я про ту зустріч, — і все розладналось.
Після цього кажу собі: “Годі вже гуляти,
Сиди дома, не рипайся, ти старий, Кіндрате”.
А четвертий посміхнувся: Що йому додати?
Якщо старість надійшла, краще помовчати.
Залишились одні згадки, а більше нічого...
То ж сідайте, ветерани, грать у підкидного.

Професор медицини

В професора медицини
Якось запитали:
— Розкажіть, як ви, колего,
Багатими стали.
— Дуже просто, — відповів, —
Та й нащо питати:
Виліковував я бідних,
Лікував багатих.


На дачі

Дачник глянув крізь паркан:
— Що це в вас, сусіде,
Вчора свято відзначали,
Чи вітали діда?
Танцювали і бігали
З пасіки до тину.
—То наш дід, будь він неладний,
Вулик перекинув.


На канікулах

На канікули прибула
Студентка Марися.
— Мамо, — кличе, — в мене хлопчик,
Прийди подивися.
— Ну й чудово! Де він вчиться
І де проживає?
—Що ти, мамо, йому місяць
Сьогодні минає.

Сповідь кілера

Сидить п’яний в дошку кілер,
На пляшку дивився
І на долю нарікав,
До чого дожився:
— Он Мартинов — офіцер
На бугрі високім
Убив Лермонтова гад
У двадцять сім років.
Або, як його, — Дантес,
Француз в еполетах
Застрілив у двадцять п’ять
Пушкіна-поета.
А мені вже тридцять три,
Та я ще, їй-Богу,
У безпутньому житті
Не зробив нічого.



Порада лікаря

— Їжте в міру, не спішіть,
Не пийте багато,
Сидіть вдома вечорами —
І лягайте спати.
На прогулянку ходіть
В будь-яку погоду,
Не вживайте алкоголю,
І паління шкодить.
Їдьте на велосипеді,
Купайтеся в морі
І плавайте у басейні...
І будьте бадьорі!
— Але, лікарю, якби
Міг я це робити, —
Не приходив би до вас
Поради просити.



На прийомі

“У вас, друже, аритмія —
Після перепою?
Ви п’єте?”
“Та випиваю,
І без перебою”.

— Ви до мене на прийом,
Мабуть, випиваєм?
— Ні, шановний мій лікарю,
Тепер — виливаю.


Золоте весілля

Бувальщина

Це давно було: в селі
В зелену неділю
Дід та баба відзначали
Золоте весілля.
Вся родина зібралася
І сільчан багато,
Щоб відзначити обряд,
Як сімейне свято.
Потім в церкві, як годиться,
В присутності люду
Стала пара на рушник
До нового шлюбу.
Задзвонили в усі дзвони,
Після них по всьому,
По шляху весільний поїзд
Вертався додому.
А в цю пору у маєтку
Панство у тривозі:
П’яний дідич загубив
Гроші у дорозі.
Осавул та управитель
На конях гасають,
Розпитують у кожного,
Золото шукають...
А назустріч їм весілля
Разом з “молодими”.
— Чи знайшли ви, — запитують, —
Пакет із грошима?
— Знайшли, пане.
— А коли?
— Як ішли до шлюбу...
— Йдіть до біса! — заволав, —
П’яні душогуби!..
— Це наш посаг, — мовив дід, —
Справим новосілля,
Мабуть, Бог нам дарував
Золоте весілля.

Скачати: 
/sites/books/procenko/procenko_cvitviwni.zip

Додати коментар



Корисно? Сподобалося? - То поділіться!
Цим Ви допоможете своїм друзям, культурі України та нашому сайту. Дякуємо!

 
Розробка та підтримка

порталу "Просвіти" Херсонщини

 

Кількість

Наразі на сайті "Просвіта" Херсонщини розміщено 116 книг;
1,466 статей;
340 авторів.




Хронологія

1654 (8) 1917 (6) 1918-1921 (6) 1929 (5) 1932-1933 (67) 1941 (4) 2014-2015 (10) XIX ст. (6)