Перед заходом звучить «Панахида за померлими» Є.Станкевича

Початок мітингу.

Звучить музика з «Реквієму» Д.Б.Перголезі «Stabat Mater Dolorosa» ч.1 або «Amen» ч.13.

Музика поволі стихає.

На фоні музики дикторський текст:

Диктор: І бачив я, і чув одного ангела, який летів посеред неба і промовляв гучним голосом: «Горе, горе, горе всім жителям землі…»

І побачив я великий білий престол і Сидячого на ньому,

від лиця якого втікало небо і земля і не знайшлося їм місця.

І бачив я мертвих: великих і малих, стоячих перед Богом.

І книги розкриті були, і інша книга розкрита, яка є книгою життя.

У мене вдома зберігається старовинна ікона. На вигляд їй не одна сотня літ, проте лик Матері Божої з Немовлям на руках зберігся досить добре. Дісталася мені вона від сусідки бабці Марії, царство їй Небесне.
— Не дивися, що шашіль побила дошку, ікона чудотворна, — було не раз говорила сусідка і розповідала людям дивовижну історію про свій порятунок від смерті в далекі роки сталінського голодомору.

З редакційної пошти

Тетяна Ярославська

Із спогадів моєї прабабусі

Весна, березень… А холодно як… Дніпро ніби стогне під вагою майже метрового льоду… В хаті — тиша. Мертва тиша. Переді мною очі, дитячі очі.. П’ять пар очей, утомлених, голодних… У них, як у безодні — смуток, біль і надія, надія, що ледь-ледь жевріє… Діти мовчать, але я чую цю страшну тишу, цю нелюдську німоту: “Мамо, ми хочемо їсти, ми так хочемо їсти. Мамо, нам боляче, нам так боляче…!”
Боже! Невже це кінець? Невже не можна нічого змінити?... Боже! Це ж мої діти! Це твої діти, Боже!
Світанок. Діти не можуть відвести очей від великої старої скрині, що причаїлась у кутку під образом. У ній — дві жменьки насіння (гарбузи, огірочки, помідори…), дві жменьки надії…

І

Одного незатишного похмурого прохолодного осіннього ранку 1932 року у чеському селі Богемка на Україні, на приватних, доглянутих, заможних, маєтних подвір’ях з’явилися вози… З них миттю зіскочили якісь неприємно-хижі з принизливо-гострим, колючо-гнітючим поглядом люди, і миттю розбіглися, розсипалися в усі боки по подвір’ї, і почали нишпорити по всіх, на їхню думку, підозрілих кутках…

До 80-річчя голодомору

Тетяна Ярославська

Із спогадів моєї прабабусі

Весна, березень... А холодно як... Дніпро ніби стогне під вагою майже метрового льоду... В хаті - тиша. Мертва тиша. Переді мною очі, дитячі очі.. П'ять пар очей, утомлених, голодних... У них, як у безодні - смуток, біль і надія, надія, що ледь-ледь жевріє... Діти мовчать, але я чую цю страшну тишу, цю нелюдську німоту: "Мамо, ми хочемо їсти, ми так хочемо їсти. Мамо, нам боляче, нам так боляче...!"
Боже! Невже це кінець? Невже не можна нічого змінити?... Боже! Це ж мої діти! Це твої діти, Боже!