Видання херсонської філії видавництва "Просвіта":

Микола Каляка. Збуджені альманахом “Степ”
Наталя Коломієць. Я щаслива
Микола Швидун. Батьківська криниця
Сергій Гейко. Церков величність
Вісник Таврійської фундації. Випуск 3

Якщо не зраджує пам'ять, він знав автора цієї брошури, відомого в краї ученого-зоолога, який десь у шістдесятих привозив у Саманівку студентів-біологів на практику - вивчали фауну і флору степової зони. Тепер, як свідчила передмова до книжки, учений-краянин відійшов у засвіти, але, читаючи його записи, Віктор навіч уявляв цього спокійного, мудрого чоловіка, вельми схожого на тракториста чи комбайнера, одначе ж - доктор наук та й журналіст, ба навіть письменник, не останній в ряду.

Подобалась мова, стиль. "Понуро йдуть воли, запряжені в ярма, а за возом бредуть люди, повертаючись із каховського базару, куди закинула їх доля, щоб купити чи обміняти барахло на харч. Бо вдома на них чекали голодні діти.

Стемніло, зморені люди попросились переночувати до двору, що стояв окрай села.

- Агов, господарю, пусти переночувати, бо втомилися, а ще йти далеко.

Подвір'я було добротне. Міцна оселя, хлів, намет, погріб. Господар зважив на прохання базарян, припросив:

- Заводьте волів на подвір'я, ставте під намет, самі заходьте до хати.*

Як і чим те гостювання обернулося для подорожан - читати і то моторошно, а наяву ж було - жах, страхіття.

Коли гості поснули, господар у парі з сусідом намислив - поповнити свої комірчини, а заодне й гаманці.

- Люди чужі, як зайшли до двору, ніхто не бачив, рішимо по черзі, щоб не зчинили ґвалту.

Страшна оповідь нагадувала письмовий переказ школярки, що потрапив до музею. Тільки ж тут картина відновлена в деталях.

"Чекали пізньої ночі. А коли проспівали перші півні, чорнодуші люди почали по черзі виводити базарян у погріб, де з ними без ґвалту кінчали. Першими порішили господаря і візницю.

Останньою була середніх літ жіночка, яка зрозуміла все, і почала слізно прохати убивць пощадити її:

- Візьміть усе, відпустіть мене до діток, я зроблюся глухою, німою, нікому нічого не скажу.

При сяйві місяця, що проникало в погріб крізь прочинені двері, зблиснув ніж, жінка збагнула: це кінець, і направду зніміла, зшерхла, тільки очі кричали безмовно перед тим, як закритися навіки.

Склали трупи на підводу і до світанку вивезли їх подалі від села й зарили посеред степу - ані сліда, ні просліду. Волів одпустили галасвіта, нехай живуть...

Зниклих безвісти багатих базарян з далекого хутора розшукувала відтак міліція, приїздили й до хати окрай села, розпитували її господаря, чи не знає він що про постраждалих, - ні, не чув нічого і не бачив, чи, навспак, не бачив і не чув. Розпитували і сусіда, напівглухого тетерю, той відповідав плутано і непевне: га? що? кого? Ні, він уночі спить, бо вдень копає криниці людям, наморюється - страх. Міліція те белькотання сприйняла по-своєму: копай криниці, але знай: ми теж копаємо, ще зустрінемось, може, згадаєш дещо… Однак, зустрітися з ним заживо не довелося: невзабарі після тієї розмови копача-колодязника знайшли в недокопаній криниці з ножовою раною побіля серця - так і не постала та криниця на в'їзді до села, як вирішено було на сельчанській раді. Розбиратися з причиною цієї загибелі міліція не стала - голод заполонив степи, не до бандитів. Онде, як не там, так там людоїдство, зернові склади окрадають, вчинено напад на сапетку з кукурудзою, люди з голодівки зерна наїлися, дорогу від складу до села трупами всіяли. Є робота для карального меча революції.

Убивцю так і не знайшли, полишилася тільки нерозвійна чутка - легенда про днедавню трагедію голодного року, ось де і в шкільному переказі про цей, а чи інший випадок ідеться, а ще ж виорали останки тих чи не тих безвинно убієнних, у чоловічого скелету палець на правій руці відрубано, таки щось там було на ньому, а як там у дівчачому переказі; - діамантовий перстень, на все їхнє село ні в кого не було подібного, лише в Пилипа Крамаренка, одні жаліли подружжя, яке невідь-де зникло після базарювання, а декому не йшло з помку, куди подівся дивовижний перстеник, буцімто самим Столипіним подарований ревному селянинові. Щоправда, подарунок той, бач, оберегом чоловікові не став, скоріше навпаки.

Віктор не вперше перечитує начерки покійного зоолога, в яких, попри головну його турботу - природу, немало оповідей про історію краю, про тих, що її творили.

Саманівський літопис мало чим відрізнявся від Новокиївського чи Костогризівського, хіба що його родинне село було молодшим, виникло після першого голоду, власне, ота молодість його тоді і порятувала від вимирання, - новостворену комуну влада підтримала, не можна ж було допустити, щоб така висока ідея пішла коту під хвіст, галушки, які не є, хоч і з прілого борошна, в комунівській їдальні варили, і жоден комунар копита не відкинув, чому сприяло й те, що голова комуни герой Перекопу Гаврило Каленик був на той час у привіті й шані серед районного начальства, так тривало, одначе, не довго - в тридцять сьомому назвали його ворогом народу, це ж бо він в двадцятому урікав самого Фрунзе, що, мовляв, надаремне махновців після взяття Перекопу знищували.

Спогади зоолога читав-перечитував не просто з цікавості, хоч було й це, але мав ще певний приціл - такий матеріал зафільмувати можна, нині таке заняття в моді, конкурси провадять, самодіяльність, сказати б, вищого ґатунку, навіть ігрові стрічки знімають доморощені кіномитці.

Як правило, читав і пресу, і книжки у повечірні часи, вдень мав по зав'язку інших клопотів, вони ж таки спричиняли до того, що бувало над читанням і засинав, не встигнувши увімкнути телевізор, аби подивитися новини, той же п'ятий канал, який невідомо куди хилить, зважаючи на розтелесовану політичну обстановку.

Наразі увімкнув знічев'я "Тоніс", а там поспіль екзотика - Африка, савана, гепарди полюють на газелей, гієни на гепардів, леви - на гієн. "У цьому світі всі голодні" - безпристрасно зауважив диктор, і спробуй-но заперечити, навіть якщо це стосується не звірини.

Фільм закінчився, він, не встаючи з дивана, вимкнув передачу і задивився на інше, не менш завабливе видовище: повний місяць в оточенні розмаїтого легкого хмаровища стояв прямо у вікні й верстав свою одвічну путь довкола матінки-землі.

Красиво, нічого не скажеш, скільки про місяць-місяченько пісень складено, хоч далеко не всім, хто їх співав чи співає, відомо, що майбутня доля землі залежить не лише від сонця, але й від того, що власного світла не має - купається у сонячних розблисках. Він, один-єдиний супутник блакитної планети, невтримно віддаляється від неї, і в прийдешності це відіб'ється катастрофою на землі. Але коли те станеться, наразі - світить місяць, світить ясний. "Ніч яка, Господи, місячна, зоряна. Видно, хоч голки збирай".

Видно-то, видно, одначе ще й чутно. Здалека доносилося не знане донині в селі протяжливе сумовите виття, схоже на собаче, проте інше, соковитіше, зазивніше. Сумніву не може бути: сіроманець! Але чому мовчить, не реагує на гомін пришельця Тайга?

Віктор підвівся з дивана, зняв зі стіни рушницю, прихопив три патрони з жаканами, вийшов на осяяне місячним сяйвом подвір'я. Покликав Тайгу - тиша.

- Ну ж, баламутка! - вилаявся не зле, пошкодувавши наразі, що вивільнив її на ніч з ошийника, як робив останнім часом, аби не будила його серед опівночі гавкотом, а то і виттям після того, як віддав її виводок заїжджому собаководові.

З-від сусідньої хати повагом зближувався ветеран колгоспного руху Іван Антонович Касьяненко.

- Чув, Вікторе? Їй-бо, вовк. Собаки так не виють. Треба його спужати, стрельнути для остраху.

Вовчий поклик тим часом затих, і невідомо було, де шукати непроханого гостя, можливо, як мовиться, він змінив позицію, перебіг від одного кургану до іншого, адже вив-таки з високості, не міг же він горланити на місяць з низькодолу, де гарно полювати на жертву, але не сповідатися в незбагненних звіриних забаганках перед світилом, без якого ночі не уявити навіть коли вона безмісячна. Все одно ж він з'явиться - звечора чи перед світанком, серпиком чи уповні, як-от і тепер - млинове коло у переливі хмарин летючих.

- Стріляти в повітря - село розбудимо, - Віктор закинув рушницю за плече і рушив городами в степ, стріне вовка чи ні, а Тайгу мусить віднайти, не інакше вона десь біля колишнього курятника, там сьогодні всіляка звірина табориться, приносила звідти і хом'яків, і куниць, там же, казали сельчани, бачили й вовка, чи не того, що теля торік загриз і покрив Тайгу - він уже в цьому не сумнівався, від звичайного пса таких би вовкодавів не привела.

- Я теж пішов би з тобою, так ноги дерев'яніють, - поскаржився Іван Антонович. Віктор лише тепер побачив, що сусіда тримає вила-трійчата.

- Залишайтесь удома, я сам піду на зустріч з порушником нічного спокою.

- Будь обережним, вовки бувають скажені. Недавно по телевізору передавали, що на Донбасі…

- Так ми ж від Донбасу далеко - ідіть відпочивайте, узавтра я покажу вам вовчу шкіру, - сказав Віктор, не будучи певним, що йому вдасться направду вполювати хижого заброду, - у нього нюх такий, що запах рушничного пороху відчуває за десятки гін. Він скорше хотів зарятувати зниклу Тайгу, яка не інакше подалася на вовчий зов, у неї таке побачення вже було, і, по всякому видко, спогади про ту зустріч донині не розвіялись. Її гнітила самота, яка тільки може бути в собачому серці, а, можливо, й душі, хіба ми так усе і знаємо про наших молодших братів-сестер.

Від хати стежка вторована в поля, які не поспіль і не завжди нині можна цим святим словом назвати. Викошене від бур'янів влітку просторисько лежало забуте й безгучне, таж навіть мишва не шаруділа, яка, зважаючи на тепле передзим'я, ще не закрила своїх нір. Як вибрів на стерновище своє і сусідове, де взявся, вистрибнув майже з-під ніг зайчисько, молоде, необізнане, жаль у такого й цілити, що він і не зробив, навіть рушниці із-за плеча не вивільнив: живи, куцохвостий, та стережись, не потрап на очі сестричці, десь тут була нора лисяча, біля якої куряче пір'я стелилося, але де тепер хазяйка того пристанища, може, зготовлена вже на шапку якомусь мисливцеві, чи його дружині, доні. Уполювати лиску в наші дні - треба мати дужі ноги - степові розлоги обійти, та й везіння, бо вона спроста на очі не з'явиться, хіба що захопиться мишкуванням, не вчує небезпеки.

На стерні таборилися перепели, звільна випурхували майже нечутно, либонь, спросоння, хоча який же в них сон, окрім лисиць, чатують на пізню вечерю тхори, куниці, яких достобіса розвелося в колишніх корівниках та свинюшниках, що куди не піди, не поїдь - жаліються в небо руїнами, там же знаходять собі сховок і родичі того, що наразі вив на місяць, хоч напевне робив це не в розваллі, а посеред степу, всіяного місячною порошею.

Стежка розчинилася в заоринах ревно спланованого поля, належало воно - і не одне - можновладній особі, спритному (крутому) орендареві. Сьогодні він не простий орендар - губернатор у масштабі району, щоправда, ходять чутки, що небавом до цієї його посади додасться префікс "екс", одначе, як давніше мовили, кадри такі на дорозі не валяються, спливе як не тут, так там, він бо з команди провладної, а це важить багато, повалити такого стовпа тяжко. Достеменно, як іти по заоринах, де навіть череда не ступала донині - заборонено пускати худібку на поля господаря району (бодай невдовзі, можливо, й колишнього).

Поза переораними площами пішло знайоме - перезнайоме будячище, вдовині паї, як називають їх сельчани, навіть в оренду не беруть ці нещасні гектари з вельми благорядних міркувань: старість усе-таки треба поважати, окрадай кого завгодно, лише не героїчних трудівниць колгоспних полів, ферм, навіть будівельних майданчиків, у війну, коли чоловіки на фронтах билися, набули вони, тоді юні, цих спеціальностей, та так і чаклували з цеглою та камінням до глибокої пенсії. Бур'янам на вимушених перелогах - поспіль розкіш, привілля, чого тут тільки не вибуяло за літо - пирій, курай, буркун, а над усім цим травостоєм вивищуються будяки, воно хоч і рослина-шкідник, а для бджіл явний медонос, Іван Антонович свідчить, що з них мед, дарма що трохи гірчить, проте корисний, буцімто виразки шлунку лікує. Щоправда - усміхається пригаслими очима - мед при цьому належить настоювати на шпагатівці, яку він же самовіль і жене, уміє це робити зі смаком, ось тільки так і не втямить, чому цей лік шпагатівкою звуть. Хіба що скручує тебе, як шпагат…

Колонія бур'янів оточена з двох боків курганами, "одна гора високая, а другая низька". На лівому, нижчому, хтось із сільчанських винахідників змайстрував легкокрилий вітряк, що крутився день і ніч навіть у безвітря. Видавав при цьому дивний звук, який нагадував кошачий плач. Ні на кургані, ані довкола нього - жодної мишиної нори. Колись були, тепер затоплені згонами в дощову пору.

Високий курган світив удень і вночі безтравною голомозиною, носив на собі рани - сліди колишніх і теперішніх розкопок, навершя мав пласке, хоч вертоліт на ньому саджай. Улітку в розпал курортного сезону відпочивальники, їдучи до моря, завертають зінкола на цю степову Говерлу, обідають у затінку жайворонка (десь є такий вірш), чаркуються у передчутті морського раювання, нетерплячі жіночки роздягаються з приємністю мало не догола, смажаться на степовому сонці - на морі цього не спізнаєш. Тут немовби на виду усього світу, як далеко видно тобі і - тебе.

Віктор попрямував до високого кургану, мавши на оці зійти на нього і озирнути довкілля, воно, хоч і поночі, проте "видно, хоч голки збирай", генде по Кримському шосе прошмиговують нічні автомобілі, з кургану можна і горби Турецького валу вгледіти. Гукнути згори Тайгу, луна покотиться на всі чотири сторони - відгукнеться, хоч нині, скільки не кликав, - мовчала. Забігла галасвіта чи не озивається з іншої причини, - не може пробачити відторгнення її виводку. Може, подалася його шукати?

Зближувався до вікового сторожа степового царства, дивився під ноги, раз-по-раз траплялися нори як де вузенькі, де й такі, що можна ногою провалитися. Зняв із-за плеча рушницю, ніс навперебаса, десь відчував, що може здибатися як не з вовком, то з іншим звіром, вчув якийсь потріск перед себе, звів погляд на верхів'я кургану - леле, його увінчувала спарована скульптура, відтінена місяцем, стовбеніла без жодного руху, а проте це були дві споріднені живі істоти: вовк і - помилки бути не може, - Тайга!! Він застиг, ні руху, ні слова, дивився ошелешений на звірине свято двох, що тут подієш, стріляти - рука не здійметься, у кого стріляти, в що?

Вони теж помітили його, одначе ані найменшої уваги, його для них не існувало, наче знали, що він їм зла не причинить. Той, що вив на місяць, був певен: такого, як у горах, наразі не станеться, це зовсім інший край, і не тому, що тут немає гір, - інші люди на цій землі, під цим сонцем і місяцем, та й вона, з якою нині злився воєдино, зовсім інша, не така, як там у горах ті, що стерегли овець і не могли терпіти його духу, а він, зголоджений, злий, - їхнього.

Назад Віктор брів по своїх слідах, сумував і радів: Тайга йому уже не належить, він її, звісно, нікому не продасть, не віддасть, але в стосунках між ними сталася і то не сьогодні посутня одміна, на біду, чи на добро - хто те знає.

Іван Антонович не спав. Зустрів його ще на городі. Усе з тими ж трійчатами.

- Не знайшов? Утік?

- Знайшов. Не втік.

- А де ж він?

- У степу. На кургані.

- А Тайга?

- І вона теж.

 

Додати коментар



Корисно? Сподобалося? - То поділіться!
Цим Ви допоможете своїм друзям, культурі України та нашому сайту. Дякуємо!

 

Кількість

Наразі на сайті "Просвіта" Херсонщини розміщено 116 книг;
1,466 статей;
340 авторів.

Нова фраза

Цікава фраза з сайту
Українські афоризми "Нові сучасні афоризми"

Хронологія

1654 (8) 1917 (6) 1918-1921 (6) 1929 (5) 1932-1933 (67) 1941 (4) 2014-2015 (10) XIX ст. (6)