Видання херсонської філії видавництва "Просвіта":

Вишиванка. Число 2
Микола Василенко. Усе царство — за коня!
Олег Олексюк. Доки живі. Тисячовесни
Михайло Гончар. Селянський повстанський рух на Півдні України: (1918-1921)
Вісник Таврійської фундації. Випуск 1
Нариси з історії Бериславщини. Випуск 3
Архітектура планиди
Поезії. Вибране

* * *

 

Сад на отчій землі,
Що дихав непідробним здоров'ям,
І батьківська хата,
Що любила жовті й блакитні квіточки,
І сонце-сонях під вікном,
І цар-дерево на подвір'ї
(мов добрий гість на поріг)
Усе частіше й частіше
Говорять малюнками з пам'яті,
Яких не замовчати в собі.

 


 

Доля, взорована на великі ідеали

Микола Василенко - поет і прозаїк, літературний талант якого розкрився на повну силу в умовах самостійної України, хоч за часів "хрущовської відлиги" його поезії появлялися в журналах. Правда, розкрився не тільки талант, розкрилося велике життя, з'явилися вірші, написані чи, вірніше, укладені в пам'яті поета, коли він був молодим і за допомогою тих поезій боровся за своє життя і за свою людську гідність, будучи ув'язненим сталінськими опричниками. 2004 року Миколі Олександровичу Василенку виповнюється 80 літ. Його життя, відбите в його творчості, може служити образом долі України у ХХ столітті.
Хлопець з Херсонщини, остарбайтер, солдат радянської армії, а далі - з 1947 до 1955 р. - політичний в'язень, каторжник-шахтар у кам'яновугільних копальнях Інти. Потім - звільнення і, мабуть, найтяжче випробування, коли треба було здобути освіту, працювати на заводі, а при тому зберегти й розвивати небезпечні контакти із своїми концтабірними друзями. А серед них - відомі письменники, видатні громадяни - Григорій Кочур, Дмитро Паламарчук, Іван Савич, Андрій Хименко, Михайло Хорунжий, Микола Соколовський, Григорій Полянкер, Іван Гришин-Грищук. Усіх не назвати, але всі вони жили під оком КДБ, обмежені в своїй діяльності. Це про них, бачачи між ними Миколу Василенка, скаже Григорій Кочур: "За колючим дротом формувався їхній неординарний світогляд, естетичний смак і погляд на поезію як на засіб самовираження й самопожертви".
Отже, Микола Василенко належить до кола людей, які чинили опір радянській системі, наближали щасливі для нашого народу події кінця ХХ століття - проголошення держави, початок боротьби за демократичний, європейський розвиток української непідлеглої нації.
Хоч Микола Василенко почав друкувати свої вірші до війни, але як поет сформувався в концтаборах, під впливом названих письменників, ув'язнених, як і він, з політичних мотивів, а також під впливом засуджених на сибірське заслання учасників національно-визвольної боротьби, воїнів УПА з Галичини й Волині, з якими мав можливість спілкуватися. Про це свідчить вірш "Однобаландникам" (1952 р.):

Чи згине наш коли патрицій,
Що заступив до сонця путь?
Чи, може, з вирію жар-птиці
Весни уже не принесуть?
Брати, мужайте! Віщі дзвони
Розбудять приспану ріку -
І ми потиснемо долоні
Ще міцно в горах Спартаку!

Йдеться начебто про римські часи, але ж ясно: "патрицій, що заступив до сонця путь" - це Сталін, а Спартак "у горах" - український повстанець у Карпатах. Можливо, згадка в розмові з упівцями про сотенного Спартака навіяла поетові цей твір. Датована 1949 роком поезія "Стоїк", що перекликається із щоденниковими записами О.Довженка, також укладена не під впливом прочитаного, а під враженням розмов про те, як гинули герої УПА.

Скрутили йому руки,
Голодом очі виїли,
А він про єдине:
- Хай живе Україна!

Твори Миколи Василенка, позначені роками, коли він перебував у ГУЛазі - цикл "У плетиві колючих дротів" - найбільш хвилюючі й подиву гідні поезії. Це крик скованої молодої душі. Безстрашність, яка переходить у розпуку. Вибухи почувань, які поривають заперечити існування людяності й правди. Вони нагадують Шевченкову антиномію: або буде правда, або "Я не знаю Бога".

Відчиніть мені двері в світи,
Щоб за покликом серця іти,
Бо в мені отой поклик, мов цвях.
Між тернів заблукала дорога,
І нема вже ні правди, ні Бога.

 

Якщо тебе невинного замикають у тюрму, принижують, намагаються обернути на раба, то як же вірити в справедливість і в Бога? Але проти розпачу й безвиході, які, здавалося, зламають поета, виступає інша, найважливіша прикмета його характеру - віра в свою правду і в свою неподоланність. З одного боку, приреченість, скарги на всесильну неправоту, на те, що провідна "зоря мовчить" і "кривавий дикий птах нам груди, як Прометею, розклює", з другого боку, душа кричить: "не здамся!". Хтось міг би сказати, що тут є сильні ремінісценції з української класичної поезії. Є, звичайно, але це свідчить лише про те, що Микола Василенко знав своїх великих попередників - Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесю Українку, шукав у них підтримки у свої найтяжчі хвилини.
Поет ставить у центр свого "Я" свою Вітчизну, задля якої він страждає, і це усвідомлення єдності своєї душі із душею батьківщини допомагає йому витримувати катування, злигодні й приниження.
Всю поетичну творчість Миколи Василенка закодовано вже в зблисках його таланту, що їх детонувало життя політв'язня. Зрозуміло, він привітав, радісно зустрів становлення незалежної України, але в нових умовах одразу відчув небезпеку для неї, що йде від "позавчорашніх мамлюків" - від жирних "сіамських котів", які швидко розплодились і, "тупо дивляться на нові ворота України", від "новітнього червоного диявола", який прагне відновити "північну імперію". "Пісочний годинник" - поезії, створені за останні роки, це - продовження давніх уболівань автора, але він не впадає, як раніше, в струмені гарячих інвектив, а дивиться на світ з висоти пережитих сумнівів і страждань, аналізує, вилущує зі слова суть історичних подій і саму суть людської доброти. Такі речі, як "Дорога", "Втрачений рай", "Пам'ятаймо про вогонь", "Ода сонячним серцям", "Реквієм", "Необхідне" - являють поета-філософа, який ділиться глибокими спостереженнями за рухами людської душі.


Дорога із дому крутизною бігла,
За серце хапала,
Під п'яти пекла,
Ножами краяла.

Дорога додому
(У доброму здоров'ї бувши)
Стелилася рушниками…
Але камінь за пазухою
Ще муляв йому душу…
І двері не відчинялися.

"Дорога"

Не раз уже знамениті світові письменники обдивлялися "дорогу додому", показували її (і справедливо) як шлях людини до себе самої, а Микола Василенко дає лаконічне і правдиве визначення цього філософського поняття. Двері твого дому тобі не відчиняться, якщо в тебе камінь за пазухою. Нема повернення до власної душі, якщо нема в тебе чистої совісті.
Спокійному мисленню сучасного Миколи Василенка відповідає білий вірш, яким він прекрасно володіє. Думки, що їх йому вдалося висловити з поетичною конкретністю і філософською масштабністю, могли б існувати і в заримованому вірші, але саме у вільній, прозовій мові вони більше наближені до сучасного стилю життя, легко вписуються в модерну лінію сучасної європейської поезії.
Мабуть, найвище досягнення Миколи Василенка - цикл "Вулиця сонячних ліхтарів" - щемлива сповідь про зустрічання поета з дивиною жіночої краси, рідної оселі, яблуневого саду і взагалі зі світом, що проминає. Тут виступає образ молодої води, переможеного дощу, новонародженої поезії, відбудованої карпатської церкви, образ глечика, який ніколи не буває порожнім.

Він ревно зберігає запахи
Пареного молока,
Що тільки з печі,
Дивний смак петрушки,
Кропу,
Селери
І тепло рук господині…

У світі нарисованих поетом предметів, у чистоті його майже дитячого захоплення явищами життя, хочеться бути. І знову прийде до нас жаль поета за втраченим часом, і він буде нашим жалем, і прийде до нас захоплення ліричним героєм віршів Миколи Василенка, і буде він не абстрактним, не видуманим, а живим чоловіком, власне тим, чия планида виписана тут щирими і простими словами.
"Архітектура планиди" - книжка, яка насвітлює й підсумовує життя талановитої, сповненої гідності й честі людини. Це архітектура долі, руйнованої зловорожими силами й обставинами, але все ж таки зведеної, збудованої в лініях, що їх проектував і виконував зодчий Микола Василенко. Його доля, взорована на великі ідеали, не може бути ні замовчаною, ні забутою, бо вона частина долі нашого народу.

Дмитро Павличко

 


 

Цикл 1

Вулиця сонячних ліхтарів

 

 

 

Весняна настроєність

Ось вони -
золоті струни весни:
срібні хвилі водориїв,
полів,
гаїв,
м'які тіні білявок босоногих -
учорашніх відзимованих днів.

Білими лебедями падають пальці рук
на оті струни -
і пливуть,
пливуть мажорні сонати…
Чорногузи повертаються до гнізд,
небо ячить,
повсюдно зникає чорнота -
і світлішають очі Землі,
і рівніше б'ється серце.

 

Дощові луни

Пролопотить липневий дощ,
зупиниться -
і сам себе слухає.
Я дивлюся на нього,
дивлюся,
як жоржина губами
ловить дощові луни -
і небо горнеться до мене.
Дощ минає,
а луни ще довго на листі висять,
аж доки не переллються
в мою душу.
Тоді іду із вулиці до хати,
щасливий і тихий,
бо луни в мені.

 

Зав'язь

На березі теплого моря
дівчина вистрибнула із босоніжок,
скинула міні-спідничку -
і біла птиця
на синій хвилі гойдається…
Біля красеня лебедика лебедіє:
збирай шовкове галуззя
та роби гніздечко.

 


Поклич мене

Поклич мене,
коли вітер пригорщами
вичерпуватиме воду
з нашої річки.
Поклич такої ночі.
Потаємними стежками прийду,
перелізу через колючі живоплоти
і принесу тобі жар-птицю -
дійство купальської ночі.

 


Зустріч

Молода білявка -
з червоними кетягами калини у волоссі,
з лукавинками в куточках очей,
подивиться на тебе…
і піде.
Дикі голі ноги столочать траву.
Ти не візьмеш її заклинаннями,
не зупиниш.
Якогось там дня
сама перестрибне через твій перелаз
і запитає:
"Чи не пізно?".
Принесе тобі цвіт папороті.
І цього буде досить.

 

Світ за вікном

 

"Чарівний буде, Людко, цей світ.
І по мені".
Івашкевич

Час не збігає,
це ми біжимо повз нього,
сіємо тирлич-траву,
піднімаємо лопотіючі віти дерев, -
нехай густим і зеленим буде ліс!

Це для нас літо клепле золоту косу,
гаптує квітами широкий путівець,
яким на змиленому коні помчимо за обрій.
Світ кладе палітру на наші ниви,
бо він без нас ніщо,
як ми без нього;
бо коли немає первоцвіту,
то не буде й сінокосу.

Не погасне сонце у водоверті літ,
літатимуть ластівки,
зеленою заполоччю весна вишиватиме степи,
щоосені ліс одягатиме золоту перуку -
і танцюватимуть журавлі,
і кінця-краю світові не буде.

 

Глечик

 

Цей глечик ніколи не буває порожнім,
навіть тоді,
коли із нього виливають рідину
і сушать на осонні.

Він ревно зберігає запахи
пареного молока,
що тільки з печі;
дивний смак петрушки,
кропу,
селери
і тепло рук господині…
Він ніколи не буває порожнім.

 

Вода

 

Навесні,
коли скресне річка,
народиться молода вода
і довго соромитиметься
своєї наготи…
До літа ховатиметься у верболозах,
аж доки не вибухне цвітом лілея.
Тоді із пишних листків рослин
одягне модне вбрання
і вже у небо дивитиметься
очима мадонни.

Літо справлятиме день свого народження.
Жвавий вітерець принесе парфуми,
від гнізд на куширі
попливуть пернаті молодняки
і водяний бугай
урочисто проспіває хвалу річці…

Тільки
молода вода
сумуватиме,
бо там її уже не буде.

 


Невтішна робота

 

Себе чекати над чистим папером -
то невтішна робота.
Блукаєш по небу,
шукаєш притулку, мов неприкаяний,
ночами не спиш,
сновидінь не бачиш…
Чекаєш.
Адже ж ти мусиш бути,
мусиш!

 

Камінь

 

Це неправда,
що камінь
німує.

Камінь говорить губами пірамід,
гуркотом гірських обвалів,
гомоном водних порогів,
дзвоном повені
і надгробних промов.

Каменя не обійти,
не об'їхати,
не перестрибнути.
Він не бачить,
Не чує, не має теплих рук.
Сам колись прикотиться до вашої оселі,
ляже на порозі
і пильно,
як сторожовий пес,
вартуватиме ваш
закопаний світ.

 

Яблука

Тихо-тихенько, коли крайнеба
тендітна зоря з мінливими очима
заспіває свою першу пісню,
у саду народяться яблука.
З тої хвилини дерево без плоду,
шаленіючи від заздрощів,
мов половецький зизоокий бовван,
мацатиме їх очима,
загадково усміхатиметься
і плестиме казочку про себе.

Яблука ховатимуться у листі,
від сорому червонітимуть,
у когось проситимуть про захист…
Але ніхто не почує,
навіть не запам'ятає
день їхнього народження.

 

Клинопис вечора

 

Коні стриножені рвуть лляні пута,
Бризкає соком трава.
Вечір на синіх легких парашутах
Понад селом проплива.

В синь піднімається білий лелека,
Світить у небі зірки.
Луни, мов птиці, курличуть далеко,
Гаснуть за звивом ріки.

Стій і дивися, як зірка з-над хати
Коло накреслить умить.
Зможеш клинопис отой розгадати -
Зможеш себе пережить.

 


Чорний дощ твоїх кіс

 

Чорний радісний дощ твоїх кіс
Мені лагідно дивиться в очі,
В мою душу заходить навскіс
Серед білого дня й серед ночі.

Я у світлій щасливій журбі,
В чорний дощ, у погоду негожу.
І сказать як не знаю собі,
Що прожити без нього не зможу;

Що увесь я у ньому на дні,
У святковому дивному колі,
І прийшовся до серця мені
Його чорний палаючий колір.

Хай летять мої буйні вітри
Через темні ліси, через броди.
Я не знав до цієї пори
Про солодкість дощів і негоди.

Щоб мій голос в житті не погас,
У прийдешність кричу за лісами:
Хай не буде розлуки у нас!..
Чорний доще, родися дощами!

 


Дощ

 

Я гнався за дощем,
як хлопець за м'ячем.
Дощ втікав,
втікав,
біг польовими дорогами,
перестрибував через живоплоти
і ховався за деревами.

Я за ним!..
Шльопав за ним по калюжах,
Намагався вхопитися за його мокре
волосся,
за ажурні оборки сизої мантії…

Дощ добіг до своєї межі,
Зупинився і сказав:
Ти переміг…
Тепер біжи за вітром!

 


Човни

 

Дружині Ліні

 

Життя - не дим і не туман,
І не підхмелені бенкети.
Життя - могутній океан,
Душа безсмертної планети.

І наші глісери-човни
Щодня й щомиті в тому диві
Пливуть з ясної далини
На повній швидкості, щасливі.
І доки десь якийсь бортом
Не зачерпне морської солі,
Нам бути вкупі за кермом
Своїх човнів, своєї долі.

А запливем на мілину, -
Либонь, і це пізнати дано, -
Сини в подальшу далину
Помчать по хвилях океану.

На кращих глісерах вони
Полинуть швидше вітру й грому,
А наші злітані човни
Лежатимуть на дні морському.

Там їх огорне сон-трава,
І довго, довге буде сниться
Велика радість життьова,
І небо, й сонце, наче питця;

Вали дев'яті, що були,
І наш політ на виднокрузі,
Коли і чайки, і орли
Нам заздрили як вірні друзі.

 


Онукові

 

Лишай, княже, соску, кінчай цей базар;
Державу руйнує підступний хозар.

Клепай харалужні двосічні мечі,
Збирай добрих воїв, печи калачі.

Твій коник соловий копитом гребе,
Стоїть біля брами, чекає тебе.

Ти сядеш в сідельце і скажеш: "Брати,
Пора на ординця з мечами іти!"

Спільнотно заступимо землю свою,
Могутній Перун допоможе в бою.

Хай ворог лукавий розвіється в прах,
А Київ привільно цвіте на горбах!"

Ти військо хоробре своє поведеш
І шоломом з Дону води зачерпнеш,

Згадаєш, що дома жде мама твоя,
І батько, бабуня, і дід, тобто - я.

І хана розбивши, де сонце встає,
Прилинеш героєм в гніздечко своє.

 

1979, червень

 

Народження поезії

 

Миколі Соколовському-Сармі

Ще тільки слово - образу нема,
Але вже чимсь приваблює собою.
Стоїш в чеканні, начебто сурма
Тебе іти покликала до бою.

Ще тільки глина…
Вічне джерело
Навпомацки протоптує стежину,
Щоб серце в глині раптом ожило
І надихнуло чистим співом глину.

Аби завершити - потрібна мить.
Але допоки мить ота настане,
Щоб образ в точну форму умістить,
Ще буде ніч безсонна, мовби рана.

 

Церква

 

Матусі Наталії

Де під горою орне поле
Чекало ранньої сійби,
Церквицю обступили колом
Карпатські сосни і дуби.

(Колись стояла там дзвіниця,
Але безбожні руйначі
Її зламали уночі).

Аби сумлінно помолиться,
Пізнати Бога як любов,
Ощедрити і душу, й кров,
Ми,
Санаторники, прийшли
До Храму Божого.
Були
Усі зворушені нівроку.
Прийшли і стали в церкві збоку,
Де від колон лежала тінь.
Душа росла у височінь,
Співала з парохом канони…
Над головою збоку хтось,
Коли озвались мідні дзвони,
Підняв оздоблені ікони.
На них Апостол і Христос.
Вони очима нам казали
Про вічні людські ідеали.
І осінившися хрестом,
Ми всі молилися гуртом.

 


Залишився молодим

 

Пам'яті брата Леоніда

Він полем летів на гарячім коні, -
Вже маяв над обрієм стяг перемоги!
Зненацька фашист вороному під ноги
Пожбурив гранату - і зник, наче в сні.

У небі шугали стрижі голосні,
Всміхалося щастя.
О, жити б ще!.. Жити!
Та шлях, наче плугом, війною поритий,
Закінчився раптом на чорній стерні.

Стогнала земля у пекельнім вогні…
Ішов визволяти він землю від ката, -
У рабстві не буде Вкраїна багата!
Погас, щоб життя не погасло в борні.
Він полем летів на гарячім коні.

 


Дощовий південь

 

Прийшли, нарешті, і до нас дощі!
З'явилися потічки біля брами,
За шибами всміхнулися кущі
Вологими, лискучими вустами.

Раює сад у сизому плащі
І глухо квокчуть ринви, мов тетері.
Я навстіж відчиняю вікна й двері -
Нехай крізь мене йдуть оті дощі!

Загомоніли цвітом картоплі;
Зійшла спекота, зникла дихавиця;
Щебече вкупі з теплим сонцем птиця,
І закружляли в небі журавлі.

А на ставку плескаються лящі!..
А на баштанах дозрівають дині!..
Я зцілений.
Я дякую тій днині,
Коли цілющі падали дощі.

 


У домашньому затишку

Годинник цокотом довбає тишу…
Сльозою зірка у вікні блищить,
Тонку фіранку протяг ледь колише,
Немов небесну прозірну блакить.

Висока стеля плаває у тінях,
Теплом наповнює кімнату піч.
То що?.. Дверима вітер грюкнув в сінях?
Чи, може, проситься погрітись ніч?

Годинник тишу цокотом довбає…
В цвітінні кактуси, як у диму.
Чому ж мені в очах шляхи безкраї?
Чому терзаюся?
Чому?

 

Правила польоту

Коли дозрію серцем,
тоді
почну нову дорогу -
зроблюся птицею.
А хтось
захоче навчать літати,
вимагатиме дотримуватися
правил польоту,
казатиме:
"Це в інтересах безпеки!".
Гай-гай!..
Чи розуміє,
Що птиці помирають,
Коли їх обмежують правилами?

 

Ранок у Криму

 

Ранок прийшов у червонім плащі,
В гори приніс на долонях дощі.

Там, де стежинка втікає в діброву,
З Качею* ранок затіяв розмову.

Чути їх добре на тихій яйлі* ,
В синій долині, на свіжій ріллі.

Рушу в дорогу, здолаю утому;
Вкупі із ранком вернуся додому.

 

[* Кача - річка в Криму
** Яйла - безлісне плато кримських гір]

 

Запрошення

Закохані,
приходьте до мене без запрошень;
несіть неспівані пісні.
Приходьте в час мого натхнення,
коли виходжу з берегів
і білі здиблені дракони
в гірських шумливих водоспадах
гризуть свої вудила.

Приходьте в час мого кипіння,
бо там,
де спатиме ріка,
мене уже не буде.

 


Джон Андерсон
(за Робертом Бернсом)

 

Любомирові

Джон Андерсон, мій мудрий Джон,
Літа майнули, наче сон.
Куди поділася та днина,
Коли воронилась чуприна?
Тепер на неї густо ліг
Заметами глибокий сніг.

Джон Андерсон, мій добрий Джон,
Ми досить мали перепон;
На дикі забирались кручі,
Коли обвали йшли гримучі.
Отак, мій друже, у світи
Й подалі мусимо іти.

1980

 

Небо

Мудровані поети,
не шукайте собі слави.
Слава -
лукава
та ще й отруйна, як змія.
Якогось дня
у серце вжалить і оком не моргне.

Шукайте висоту -
дорогу непросту.
Шукайте Небо.

 

Сьогодні

В поезіях сьогодні знову
зерно стараюся знайти.
Одвіюю суху полову,
якої греблю хоч гати.

Все той же кінь, мов громовиця;
і вершник той,
і стремено,
а ось -
як видзьобала птиця! -
кудись поділося зерно.

 

Не гріх…

Не гріх на хибах викрити Феміду
Або знайти якийсь новий гормон,
Чи у пісках залізти в піраміду,
Де невідомий спить ще фараон;

Вписати подвиги в свої аннали,
Прокласти вірну трасу у зеніт,
Прорить на Марсі голубі канали,
Чи розтопити Антарктиди лід.

Не гріх титанів скуштувати каші,
Відкрити в космосі нові світи…
Але найбільшим було б щастям нашим -
Уже відкритий всесвіт зберегти.

 


Кримський пейзаж

Вітрам в діброві стало тісно,
Вони в гірські помчали гони
І там, де грифи та муфлони,
Свою ведуть веселу пісню.

Стрункі тополі й кипариси,
Зійшовши берегом на миси,
Де кіньми марить іподром,
Вітрам доземно б'ють чолом.

 

Передгроззя

Весна громадить стиглі роси,
Вовтузиться в ярку струмок.
Над Чорним морем хмар покоси,
Над ними хтось мантачить коси…
Ту пісню слухає дубок,
Де неполохані вітри
В барлозі сплять Ведьмідь-Гори.

 

Генна пам'ять

На Придніпров'ї в голубій долині,
Де печенігів зламаний булат,
Мій Велес-дід пасе товар і нині,
А поряд з ним курдупельний сармат.

Не зачуміли історичні ниви
І не погасло давнє джерело,
І борзі коні, коні буйногриві,
Побіля воїв, як колись було.

 

Полігон

Кулеметні черги за Дніпром усюди
Прошивають небо, мов блакитні груди.
На землі тривога вічно у безсонні,
Залпами лякає люд на полігоні.

І від того журно, невесела днина.
Та зорить прихильно голубий зеніт, -
Ще ламка свобода у дочки і сина,
Виклика підозру многотрудний світ.

 

Хвилі-білогривці

В синім морі хвилі-білогривці,
Мов козацькі білі байдаки…
Їм кричу із берега: Вродливці,
Доженіть погублені роки!

Поверніть, що рано промайнуло
Голосною птицею в гаю;
Що тривожить душу,
Що заснуло -
Юність неціловану мою.

З білих скель злітають чайки-птиці,
Над водою сонячно світа.
Мчать за обрій хвилі-білогривці,
Доганяють молоді літа.

 

Тріолет

Розщебетався цвіт мімози…
Дивись, і сонце як на те
Прокинулось - пішло над лози.
Розщебетався цвіт мімози.

Були неточними прогнози, -
Мороз упав, весна цвіте!
Розщебетався цвіт мімози.
Дивись, і сонце як на те.

 


За хвилину - бій
(До картини М.Дерегуса)

Кінь тривожно вухами чатує
Тихий брязкіт зброї і стремен.
Зеленіє на кургані туя,
Під курганом - клен.

Кінь раптово гребонув копитом.
Синю тишу розірвав набій.
Зойк людини пролетів над житом.
Бій.

 

Акварель

Гойдається на хвилях моря вечір.
Мінливі тіні під каштан лягли.
Хмаринка сіла бескету на плечі,
Де рід виводять молоді орли.

У камінь б'є потужний шум прибою,
Хоча ознаки і нема на шторм.
Літак АН-2 гуркоче під горою,
Де за містком сільський аеродром.

 

У полі

Вже чути: пахнуть калачі,
В гарячих печах дозрівають,
Хоча у полі сівачі
Ще тільки зерно висівають.

Землею теплий дощ пройшов,
Розкрилив ранок довгі вії,
І перепілка між дібров
Навперегони пісню сіє.

 

Щаслива весна

Дув поривчасто вітер з-за кручі -
І тьмяніла озер глибина.
У Дніпра були очі колючі,
А у тебе - щаслива весна.

Наче теплі розумні два слова,
Мені в душу дивились вони.
В небі місяць кінчав своє коло
І кричали в траві баклани.

В плавню сипались зорі пекучі,
Пропікали заплаву до дна.
У Дніпра були очі колючі,
А у тебе - щаслива весна.

 


Ласкаві дні

Пригорнися, мила, до грудей моїх,
Не горюй, що випав на чуприну сніг,

Що роки поспішно, як вітри сумні,
Відлітають, тануть, тануть в далині.

Пригорнись до серця, там цвіте весна;
Допивай свій келих любощів до дна.

Небо передсвітне - золоте крило,
Вже взяло блакитних коней під сідло.

 


На круги свої

Розбили глек
і розбіглися:

північ,
південь.

Але чим швидше втікали,
тим частіше зустрічалися.

Забули,
що планета
кругла.

 


Хлоп'ятко

 

Пам'яті Андрійка Марущака

Через річку, через кладку
Йде замріяне хлоп'ятко.
Научу його співати
Про славетних земляків
І про те, чого сказати
Зрілим словом не зумів.

Заросла травою кладка,
Мулом річку занесло.
Десь затрималось хлоп'ятко,
На мій берег не прийшло.

 

Берег прив'язаності

Немов розгорнена пастель,
Висить веселка над постіллю
Рахманнощедрої землі;
Висить на власному крилі.

Довкола зріє мудрий світ,
У душу з неба ллється світло;
Цвітуть сади і пахнуть квіти,
І хочеться, мов птах, летіти.

Непроминущий світе милий,
Коли б я навіть був стокрилий,
То і тоді б не полетів
Від рідних серцю берегів.

 


Стожар

Комусь небесний стожар -
розпечене каміння;

комусь -
море вогню,
проміння;

комусь -
табун рожевих коней,
водоспад світлого волосся,
вікно в сад,
троянди…

А мені -
Україна.

 

Осокори

Знепокоїлись чимсь осокори.
Може, теплим, розніженим днем
Чи тугим журавлиним ключем,
Що полинув у вирій за море,
Бо із самого раннього рання
Всі махають комусь на прощання.

 

Літня ніч

Зориста ночі колісниця
безшумно мчить.
У світлі місяця іскриться
за яром шлях.
Над ним блакить,
прошита срібними зірками,
налита пружними вітрами,
Мажорно й гарно майорить -
Землі вітрило.

Люблю червневу ніч,
коли лягає тінь на броди,
і по коліна в травах бродить
туман;
коли на плавні та гаї
зоря кладе сліди свої,
і чути як у далині,
поміж вишень,
іде вже день.

 


Балада про мисливця

 

Евтерпа-муза* на гранітній глибі
сиділа тихо,
боязно дивилась,
як дупельтівку заряджав поет,
міркуючи з мисливського човна
на снідання пернатих вполювати.

Впокорено благав поет Евтерпу
зійти до нього й підпалити серце.
Але вона сиділа наодинці
і так свої коліна обіймала,
що пальці рук,
як мертві,
побіліли.

Повільно танула мисливська ніч.
У заводі гойдалося латаття,
коли шаленець-вітер пролітав
і в їхні дмухав голубі вітрила.
Заблудлі баламути-щупаки
лілеям не давали задрімати, -
на їхні личка бризкали водою,
або таку вченяли веремію,
що в царстві риб ставало не до стерпу:
і верховідка, і дрібна плоскирка
вишмигувала звідти,
мов з окропу,
і булькали в прогалини між ряску.

Розбуджений кугутами у селах
приплентався на озеро світанок.
У єрику верткий з'явився крижень,
він роззернувся
і поплив на забич.
Крильми там сплеснув,
дав, напевне, знати
крилатим родичам,
що шлях до вигулу уже відкритий.

Закахкали рожевим світлом плеса.
Із очетеру випливли чирята
і качички-вертихвістки й лисухи,
збирають зерно, висіяне вітром,
і вигуками радісно вітають
щасливу злагоду нового дня.

Заснуле серце тьохнуло в мисливця.
О лелечко!..
Хапає дупельтівку…
Аж раптом тут прокинулась Евтерпа
і так ступила в човен на мастичку,
що він,
немов на хвилях,
загойдався.
Хапаючись руками за повітря,
поет впустив свою у воду зброю.

Співало птаство в унісон із ранком…
Поетові розкрилася краса,
і муза, що мовчала до пори,
зійшла до нього
й мовила:
- Твори!

 

[* Евтерпа - за грец. міфологією богиня ліричної поезії та музики.]



Джерело

Дзвінке студене джерело,
Продзьобавши шпаринку в скелі,
Побігло яром у село,
На флейті граючи веселій.

"Дивися кляте бісеня! -
Сердито люди говорили.-
Від нього нам одна пеня".
Взяли - і шпару затулили.

Пізніше вчули: по кутах,
Коли ще зорі тихо спали,
Воно, немов безсонний птах,
Лиманами защебетало.

І що вхопило - понесло:
Міцні колоди, навіть хати.
Нове могутне джерело
Зривало греблі та загати.

Отак із піснею бува,
Коли вона, мов ранок, гожа
У чистім серці визріва
І не родитися не може.

 

Життєпис українця

Не шукай життєпис українця
в дермантиновій теці.
Крокуй дорогами Вкраїни…
Чорнобилем,
заводами
і сушею,
і водами,
курганами
і горами,
полтавами,
донбасами,
стежинами
і трасами…

І читай життєпис українця.

 

 

Цикл 2

 

Пісочний годинник

 

 

Пам'ятаймо про вогонь

Згадаймо поіменно світлооких дівчат,
які застерігали нас від поразок.
Згадаймо грайвище очей,
калатання серць,
і переступаймо через річку Німоти.
Палімо смолоскипи у святокиївському дворі,
де шикуються молоді лави добротворців.
Берімо з минулого
живий вогонь,
а не попіл.

 


Земна енергія

Генератор земної енергії -
наше серце.

День і ніч
за погоди й негоди,
підтюпцем і риссю,
закипаючи,
замерзаючи,
без переступництва
із буйністю в очах,
як схарапуджений кінь,
день і ніч,
за погоди й негоди
працює генератор земної енергії -
наше серце.

 

Пісочний годинник

Течія пісочного годинника -
наша небесна плоть.

На ланах святоруської землі,
на вершинах кострубатих гір,
У затінку лісу
стежками спогадів
тече ота плоть.

Течії не зупинити
ні брехнею,
ні правдою.
Течія пісочного годинника
це ми,
брати українці.

 

Залишки минулого

Лякливі горобці
сьогодні безбоязно видзьобують соняхи,
жують жуйку...
Всюди очам свобода -
сиди і цвірінькай...

Тільки провина з минулих років
ще муляє серце,
і вони озираються.

 

Дорога

 

Дорога із дому крутизною бігла,
за серце хапала,
під п'яти пекла,
ножами краяла.

Дорога додому
(у доброму здоров'ї бувши)
стелилася рушниками...
Але камінь за пазухою
ще муляв йому душу...
І двері не відчинялися.

 

Шахівниця

Отам,
у центрі на рівнині -
шахівниця.

Тюпають пішаки,
бігають осідлані коні,
трублять слони
і дріботить сторчоокий король.

Кожен хоче бути першим.
Витолочують шахівницю...
Замість однієї дороги -
безліч.
Лабіринт.
Ні ранку,
ні вечора,
ні засіву,
ні врожаю.

Отам,
у центрі на рівнині.

 


Ляльковод

Ляльковод сидить поряд
і рік у рік,
день при дню
смикає
і смикає
за тонкі шворки часу.

І стрибають ляльки,
падають навзнак,
ламають собі руки й ноги,
піднімаються
і знову стрибають…
А то вбивають одна одну,
сміються над убитими,
плачуть над живими.

Скільки можна?!

А він сидить і смикає,
і смикає...

 

Плетуть казочку

 

Мамлюки-позавчорашники,
нікчемники-богозневажники,
чиї засади збігаються з чумою,
залишилися на задвірках сьогодення
і,
кульгаючи на голову,
після ритуальної лайки у матір,
плетуть казочку про золоте яєчко
якоїсь нової північної імперії.

Хтось повірить...
І вилупиться страшидло -
новітній червоний диявол
з отрутою і кинджалом,
і позначить кров'ю сліди довірливих,
вчинить кровоспускання:
- більше, ніж у Чеченії,
- ширше, ніж у Таджикистані,
- вище, ніж у Карабасі,
- глибше, ніж у Грузії та Абхазії...

Плетуть казочку
про золоте яєчко.

 

Стіна

"Лупайте сю скалу..."
І.Франко

 

Незрячі поставили стіну -
цеглина до цеглини,
камінь до каменя,
метал до металу -
моноліт.

А зрячі потай її кайлами лупали і лупали
аж доки не завалили.

Навстіж розчинилися двері,
очима не охопити простору...
Тільки зрячі тепер не знають
куди подіти свої руки,
криком кричать: обікрали!
І незрячі знову ставлять стіну -
цеглина до цеглини,
камінь до каменя...

 


Сходні

 

Пам'ятаєш сходні з червоного дерева,
якими ішов до чужого храму,
щоб там поховати свою душу?

Пам'ятаєш щаблі, вилизані ногами,
і скаламучене серце,
що в тобі криком кричало?..

Щаблі ламалися, мов непотоплені човни,
на поверхні плавали...
Ти падав ниць,
плазом повз;
як хитрий звір,
скрадався в країні шибениць.

До храму було ще далеко,
а до неба - рукою дістати.
Тобі забракло молитов,
і ти пішов під стягом половчанським...
Злякався дзвонів Київської Софії.
Пам'ятаєш?

 

Дорога до мети

В'ячеславу Чорноволу

Згадаймо всіх,
Хто не з нами,
і рушаймо далі
на світло національної ідеї.
Дорога далека...
Не зупиняймося,
єднаймося!
Хто іде,
той долає дорогу.

Тому, хто йде -
облудне гасло
не роздягне душу,
мороз у зашморги
не візьме тіло,
на повний зріст
нестиме чорнотропом
крилатий прапор рідного народу.

...Отих слідів
дощам повік не змити
і не сховати
ворогам під плити.

 

Жирні сіамські коти

Заблудлі діти заблудлих батьків
з тугими гаманцями і порожніми душами,
з імперських часів
у соболячих хутрах
солодко дрімають у затінку.

А коли прокидаються,
тупо дивляться на нові ворота України
і за звичкою
тягнуться до квача...

Жирні сіамські коти.

 

Будитель свободи

Будитель Свободи
попід вікнами ходить,
крилатим прапором розмахує,
у сурму сурмить:
Люди, прокидайтесь!
Вільний ранок свічу засвітив!..

Будитель світанком ходить,
за плечі сплюхів торсає:
Пора вже!..
Пора вже світити своїми серцями!

Ніхто не зіпнувся на ноги.
Погасла ранкова свіча,
і темінь замурзала вікна.

 

Відродження

В колі наших заповітних мрій,
коли серце кричить гаслами;
в колі мітингових радісних подій
і духовної благодаті,
коли відкривається незвідане;
в колі нашої буремної історії,
коли синьо-жовті прапори сягають неба,
ми ощасливлюємося радістю перемоги!

О потужне світло відродження,
що повертає людині Батьківщину,
ми - з тобою!
Ми - твоє проміння!

 

Біла ворона

За віщо? Для чого?
З яких ото прав
розумну ворону
сам Бог покарав?

Між чорними - біла,
біліє, мов ртуть;
свої і чужинці
злосливо скубуть;
горланять під лісом
на мокрій межі:
Чужа твоя мова
і крила чужі!
У білому пір'ї
немає окрас...
Геть з гурту,
бо білим замурзаєш нас!

 


Ода сонячним серцям

На світі є серця,
що народилися,
як планети,
з краплинок сонця,
з крилатої зорі,
яка привітно сяє.

Щасливий той,
хто в грудях сонце має.

 

Ознака свободи

Енергійний маятник сьогодення -
ознака свободи,
підйом до чистого неба,
де золота нитка
національного здоров'я
біжить до високоурожайного літа
України.

 

Здорові духом

Компаністи незалежної України -
супряжники в мантіях пророків
(нарешті!)
відцуралися від сварні
і на своїх грузьких дорогах
уже не бояться чортополохів
ні імперського привиддя,
ні звіриного гарчання...
Компаністи,
каменярі,
скульптори національної ідеї.

 

Молоді мамаї

За межами сьогодення
плавучий континент.
Там хлопці-побратимці,
доброзичливі хитрики,
безвусі Мамаї з бандурами,
попихкуючи люльками,
малюють над собою коней...
Тризуби на збруї,
з-під копит золоті іскри.

 

Si vis pacem, para bellum*

Допоки небо наді мною, доти
Не відступлю від миру ні на крок.
Ні за які словесні позолоти
На людське серце не зведу курок.

... А хтось гукає хрипко з далини:
Якщо за мир - готуйся до війни!

[*Хочеш миру - готуйся до війни.]

 

Реквієм


"Ми загинули б, якби ми не гинули"
Фонтенель

Вже час настав збирати нам каміння,
Яким колись жорстоко били нас
На чорнотропах Комі й Магадана,
На островах Курил і Соловків.

Вже час зібрати нам оте каміння, -
Його ж, о леле, скрізь великі гори! -
Та спорудити пам'ятник довічний
Отим сміливцям, що ішли до Правди,
Але упали змучені в дорозі...
Й тепер живуть у нашому мовчанні.

 

Необхідне

Що людині потрібно?
Мова рідна.
Небо рідне.

Мова рідна -
щоб себе на світі не згубити,
не заснути сном тяжким в дорозі,
мовчазним камінням не зробитись.

Небо рідне -
щоб довіку прагнути за обрій,
пам'ятати про могутні крила
і великі гони України.

 

Слово

"Спершу було Слово..."
Євангеліє від св. Івана

Посеред найтемнішої тьми
(десь зовсім близько)
з'явилося Слово
і поділило на біле і чорне,
солодке й гірке,
гаряче й холодне,
вродливе й негарне,
рівне й горбате,
корисне й шкідливе,
наше
і їхнє.


Красномовець

"Говори - і я тебе побачу"
Народна мудрість

Красномовець
на трибуні
Бісером розсипається…
Соловейком витьохкує…
Оборонець свободи й незалежності….
До отчої хати прив'язаний….
Має потрійний зір…
Добротворець…
Патріот…

Але люди мовчали.

Він не знав,
що стоїть у профіль
і присутні бачать
його друге обличчя.

 

Еволюція евфорії

Його від людського ока ховали,
У тюрмах катували.
Не день,
не два,
не рік
дорогу відводили у протилежний бік.
Але люди його бачили.
Свободу!
Свободу!..
І ось - свобода.
Його очі й голос,
його слова…
Але ніхто і краєм вуха не почув,
ніхто і краєм ока не побачив.

 

Дідусева тиша

Ніхто так завзято
не шукав собі тиші,
як мій дідусь.

Він ходив за море,
блукав тундрою,
літав у небо,
але тиші не знаходив.

Коли ж повернувся додому,
вона сама його знайшла…
Але тут же лопнула,
як мильна булька.

 

Рівність

Ні бідних,
ні багатих -
рівні.

Очі дивляться в один бік,
вуха чують одну ноту,
споживають тільки кашу,
на всі кольори
дальтоніки,
стоять на одній нозі
і думають,
що вони ідуть.

 

Обличчям до сонця

За високими стінами
Херсона,
де глибоко в землі
гомонять пратечійки річок
(Інгульця і Конки)
і Біле озеро
снить білими кораблями,
там живуть життєлюбні південці…
Вони обличчям до сонця
висівають зерна своїх надій
на заможність,
бо немає зайвого часу,
щоб сьогодні стояти осторонь.

 

Надвечірній сонет

Запломеніла надвечірня вись.
Гарячі барви золотим потоком
За біле місто густро полились,
І в дзеркалі небес, де синь над доком,

Де хмари клубочилися колись,
Тепер хліба стоять, налиті соком,
Цвітуть сади, ідуть парадним кроком
Козацькі курені. Там обнялись

Із ріками мости… А лебедине,
Любові сповнене, ячання лине -
Цвіте стобарвами привільний світ.

Крилатим серцем в піднебессі бачу
Нову добу й твою бджолину вдачу,
Вкраїнонько.
Привіт тобі, привіт!

 

Працьовитість

Терентій прокидається з півнями,
снідає, що має,
бере лопату
і дибуляє на грядку,
яка гомонить буйноцвітом.

Сонце
над головою.
- Що робите, дідуню?
- Ходіть із Богом,
бо мені тут ніколи.

 

Прірва

Ми стояли над чорною прірвою,
трималися за руки
і говорили один одному
тільки приємне.

Коли ж з'явилася стежка
і по крутосхилах,
оминаючи ошалілу тічню вовків,
вийшли на відкриту площину,
нам зробилося тісно.

Кожен почав дивитися,
де б знайти камінь.

 


Особняки


Жирні особняки,
що потаємно вилупилися
у досвітню пору
з дводверними брамами
і пудовими замками,
як муляжі допотопних динозаврів,
табунами стоять за містом
і тривожно,
налякані привидами,
(що блукають…)
мов сичі
уночі,
перегукуються.

 

Самосій

 

Вона лежала у молодій траві,
Яку козацьким любистком називають.
Трава голі стегна цілувала.
Звідкись дзвони текли
і над головою
сніжно-білий голуб кружляв…
Вона очі ховала,
а він кружляв і кружляв.

Зворушена хмільним запахом любистку
і пошумом теплого вітру,
в ірреальні сни попливла…
Білими сходами іде,
токування тетеруків чує.
Річка,
обтяжена водою,
свято весни справляє,
Солов'їні рулади в полон серце беруть,
олені грища ведуть,
птахи у гніздах паруються...
А трава голі стегна обціловує
і голуб кудись заманює,
крильми грає,
небо вишиває...

І народився самосій -
хлопчик у вишиванці
з бандуркою в руках.



Надгробні написи


Глумильникові

Особа тут гоноровиста, -
На глузи брав ім'я твоє.
Його вже труп зотлів дочиста,
А він грязюку й досі ллє.

 

Українофобові

Під плитами вкраїнофоб -
Лукавий зайда і нероб.
Він камінь пазушний носив,
Під ним навіки і спочив.

 

Заздрісникові

Людина тут без каяття
Своє покінчила життя,
Коли довідалась, що інша
В собі отрути носить більше.

 

Заблудлій вівці

Лежить заблудла тут вівця, -
Багато в роті мала піни.
Вона кричала безкінця,
Що без Москви нема Вкраїни.

 

Торгашеві

Лежить торгаш тут під сосною, -
Уже його розпався труп.
За те покараний судьбою,
Що говорив на гривню… руб!

 

Недругам України

Вони наскоком, наче тать,
Копали яму Україні.
Тепер самі у ній лежать
І зогнивають в баговинні.

 

Поетові

Отут прославлений поет.
Йому життя було не мед, -
Колінкувати не умів,
Писать неправду не хотів.

 

Боксерові

Отут боксер, який у час
Змагань тримавсь щосили,
Коли безжально і не раз
Його на рингу били.

Коли ж в бою, згубивши лють,
Упав на землю милу,
Сказав: "Лежачого не б'ють!", -
І ліг у цю могилу.

 

Тіньовикові

У цій могилі тіньовик,
Який до темряви привик.
Сховався з гривнями під плити,
Щоб там податки не платити.

 

"Есересерові"

Задурливий "есересер"
Багато років як помер.
Але недавно лиш насилу
Вдалося кинути в могилу.

 

Підступникам

У ямі цій вужі й кроти -
І більш нічого в ній немає.
Вона вготовлена для тих,
Хто яму іншому копає.

 

Іуді

Під плитами лежить іуда,
Який нечисту руку мав.
Він самочинно врізав дуба,
Коли усіх поцілував.

 

Сатанистові

Тут тип із кодла сатани,
Їв поїдом людину вбогу.
Тепер у ямі без труни
Їсть поїдом себе самого.

 

Злодієві

Лежить під плитами тут злодій, -
Рогатим звався у народі.
Коли негадано прокрався,
В могилі нишком заховався.
Але і там він не змалів,
В сусіда краде хробаків.

 

Нардепові

Придбавши наперед труну,
Нардеп у ній привільно вклався,
Який на сесії поклявся:
"Украінє нє прісягну!"

 

Патріотам

Тут прах ідейних земляків,
Які пройшли крізь каземати
І полягли від рук катів,
Аби ти міг Вкраїну мати.

 

Рідній людині

Він згас, як промінь сонця в млі,
І слід журбою замело,
Але лишилось на землі
Його душевне нам тепло.

 

Жертвам тоталітаризму

Тут патріот. Зніми кашкета
І спом'яни своїх братів,
Яких забрала річка Лета
До потойбічних берегів.

 


Мовникові

Він мову полюбив, навчав любити всіх,
Але в дорозі впав, у цю могилу ліг.
Аби в тобі, прохожий, не прокисла кров,
Душею та умом сприйми його любов.

 

Мандрівникові

Намагався неосяжне осягти,
Всі дороги за життя своє пройти.
Зупинився у могилі, де пітьма
І найменшої стежиночки нема.

 

Громадянинові України

Дві матері в житті він мав.
Найбільше їх любив-кохав.
Одна із них була людина,
А друга мати - Україна.

 

Богомільній людині

Від труднощів в житті
він не втікав на піч.
До Бога йшов,
який у темну ніч,
коли сліпці вели
до зворищів народи,
йому один світив
світильником Свободи.

 

 

Цикл 3

Напередодні

(1956-1990)

 

 

 

Шлях до істини

Летиш натхненний, як вітрисько,
Сягаєш крилами небес…
І ти до істини вже близько,
І до в'язниці близько теж.

1979

 


А судді хто?

Хоч суддів він не бив під дих,
Не пив смолу, ні "Водку руську",
Але його здали в псіхушку…
Бо він мудріший був за них.

1978

 


Оптимізм

Не друкують книг моїх - не треба,
Перетерплю і таку біду.
Все одно, як літом сніг із неба,
Я колись на голови впаду.

1974

 

Лукавий попутав

- Ви чули-слишалі?..
Хірург Камінський
говорить по-вкраїнськи.
- Ти что?
- Так, так!.. Мені казали люди.
- Не може бути!
Хірург!..
І вдруг!..
Да что он заболєл?
І как посмєл!
- Так, так!.. Мені казали люди.
- Не може бути!

1969

 

В'язниця

І треба ж так, щоб саме проти вікон,
Де мешкають колгоспні ковалі,
А з ними брат мій, що з війни каліка,
В'язницю будували у селі.

Із кожним днем хмурнішав погляд брата,
Робився брат сумним і мовчазним, -
Колюче дріття, глевтяки і грати
Вночі кружляли коршуном над ним.

Я говорив, що хмуритись даремно -
Аджеж не злодій він і не бандит,
А син його із ранку і до темна
Над зошитом із віршами сидить.

Він скоро буде голосним поетом,
Стоятиме за хартію свобод,
І скрізь його у книгах і газетах
Читатиме й хвалитиме народ.

Але чомусь мій брат всміхався криво,
Немов йому розради вже нема,
Він говорив:
"Ото, Миколо, живо
Для мого сина й строїться тюрма".

1966

 


Пам'ять

Жертвам сталінізму

Ні дріття, ні конвою вже не видно, -
Зруйновані бараки й чорний пірс.
Де мучили невинний люд безстидно,
Росте, як хліб густий, зелений ліс.

Але було,
Було там суще пекло…
Людині в серце забивали цвях,
І він сидить і досі у серцях
Живих людей,
І горе не померкло,
І чути голос мертвих, як з труби,
Дивись, людино, пильність не згуби!

1958

 

Меморіал

На краю моєї тіні,
коли вона, неначе магма,
застигне раптом на дорозі,
залишу серце Україні.

Мене Вкраїна із дитинства
в своїх долонях зогрівала,
вона фортецю спорудила
з живих шматочків мого серця,
немов з опаленої цегли,
щоб міг довіру зберегти,
яке людини гідне.

Отож залишу серце рідне
на краю своєї тіні.

1963

 

Прокляті вірші

В.Стусові

У звіриному сказі
господар темного світла
обрізав політзекові гудзики,
щоб тримав штани руками;
заліпив глиною шпарини в стінах,
щоб не чув отих "триста як скло";
мішковиною затулив гратоване вікно,
щоб не бачив ні зірок, ні сонця…
А тепер
нехай бере олівець
і пише свої прокляті вірші.

1985

 

Зречення

Мій давній друг став жертвою чуми.
Коли упали сивобогів Храми
І кинули сумлінних до тюрми,
В його душі з'явились темні плями.

Він зрікся мови рідної, зчерствів,
Згубив духовну спільність із народом.
А чистий серцем був, неначе спів, -
Нащадок мудрого сільського роду.

Земля нуртує, плаче і кипить, -
В землі було його живе коріння.
Тепер із неї він зловтішно кпить,
Немов змія, плазує у затіння.

А я стою, ламаю з горя руки:
Вмирає брат, людина помира!
І видиться, як на біду і муки,
Вив'язує й на мене сіть мара.

Кричу:
Маро, хоч спалюй на вогні,
Зламаєш вовчі зуби на мені!

1968

 

Час

Дмитру Паламарчукові

Зібралися за пагорком вітри -
І час напнути наших душ вітрила,
Бо притомилися вже руки й крила -
Пішла стезя в долину із гори.

Не будемо робить з трагедій храм,
А власну долю з чорних сліз кувати.
Постукаєм тихесенько до хати,
Де поселились Єва і Адам,

І скажемо: "Адаме, нас пусти
До райської обителі своєї".
А він, зловивши гострий погляд Єви,
Одвітить: "Що?.. Ідіть під три чорти!".

І знову спільно ми до забуття
Почнем із радістю кувати рала,
Де нас земля і мучила й кохала,
Аби продовжити земне життя.
І вже ніколи в смерть нам не добраться,
Бо рай, і дім, і наша доля - праця.

1978

 

Дід Кузьма*

Одного дня 1937 року в нашому селі
Загорянівка Херсонської області
було репресовано 7 колгоспників.

"Я вчора бачила ту скелю,
Де був прикутий Прометей"

Ліна Костенко

Іду своїм селом.
Стоїть стіна -
Останній залишок старої клуні.
Вона бринить, мов болісна струна,
В моєму многолунні.
І схлипує вітрець, і квилить сич…
В торішніх бур'янах собак домівки,
Обгризені кістки, сліди лисиць,
Де хат були долівки.
Іду поміж руїн… А давні дні
Беруть за душу теплими руками,
Несуть надію на життя мені
Сумними манівцями.
- Тоді була ядерною зима,
Сніги великі і вітри потужні, -
Розповідає тихо дід Кузьма
Колгоспникам у кузні. -
Порядок у французів бачив сам,
Вони, кажу, ідейні демократи,
І жити, й працювати можна там,
І правду всім казати.
Але хоч люди лагідні в селі, -
Цвіли сади, було вино і мливо, -
Мені у них без рідної землі
Жилось тужливо.
Було питають: "Як, мусю-козак,
Твій брат живе в Дніпровому пониззі?"
А як? - кажу. - Як той сліпий лайдак,
Покірно йде в кормизі.
"То ви забули батьківський завіт,
Що ваша доля на коні у полі,
І краще в битві загубити світ,
Як жити у неволі".
А я одразу їм: Пощо слова,
Коли у дівки, ні грошей, ні вроди?
Давно за горло нас взяла Москва,
І нами верховодить".
В колгоспників скресав на серці лід,
Всі слухають - не пролетить і муха,
І позабув тоді, напевно, дід,
Що й стіни мають вуха.

Ой летіла галка, галка через балку,
Та й згубила галка із крила перо.
Запустила в жниво смерть свою косарку,
Напосіло горе на моє село.
Напосіло горе, як болюча рана.
Каркнув "чорний ворон" і повіз в тюрму
Саву і Миколу, і Павла, й Степана,
І самого діда коваля Кузьму.

Маючи породу хижу і захланну,
Кат вчинив розправу, наче дикий птах.
Десь за Колимою в зоні Магадану
Розіп'яв живими клято на хрестах.

1976

[* Дід Кузьма (Головченко Кузьма Леонтійович) за першої світової війни потрапив до німецького полону, звідти втік і короткий час перебував у Франції.]

 


Пристань міста Кемь

На пристані стою. Надворі смеркло,
І в тихім парку причаївся птах.
Отут стояла чорна брама в пекло,
Яке було на голих островах.

За мурами в'язниці світло меркло, -
Щасливій долі прирікався крах.
Тепер лиш в пам'яті етапний шлях, -
Жахливі роки відійшли далеко.

Але зніми, людино, тут кашкета
І спом'яни змордованих братів,
Яких давно забрала скопом Лета

До Соловецьких темних берегів.
Вони ішли в оті гіркі світи.
Аби в олжі не жив ніколи ти.

1976

 

Соловецький музей-заповідник

Тепер у храмі зроблено музей.
Розповідають нам мужі учені,
Що монастир - російський Колізей -
Створив народний невмирущий геній.

Стрункі фасади милують людей.
Колись миряни в ці краї зелені
Приходили без хліба і грошей,
Щоб відмолить гріхи свої буденні.

Але на стіни, друже, придивись.
Тупим гвіздком хтось видряпав колись:
"Я здесь сидел с хохлом… деревня Рыка".

Це та історія, що лізе зо всіх сил
З-під каменю, замазок і білил…
Позавчорашнього печаль велика.

1976

 

Дядьки

Із діда-прадіда мої дядьки
Руками чистими свій хліб робили,
І скільки мали розуму і сили,
Плекали з радістю тяжкі грядки.

Сільського неба провідні зірки
Їх до степів таврійських приманили,
Вони за них життям своїм сплатили,
Коли потрапили на Соловки.

Етапи, холоднеча, рань туманна,
Розстріляні краяни, плач вдови,
І баланда із брюкви й мурави.

Пройшли крізь них, мов кулі із нагана.
Отим наповнились душі сакви -
Давноминулих днів пекуча рана.

1976

 

Соловецький монастир

За синім пругом дня, де море Біле
І темну воду каламутить вир,
Неначе людське горе наболіле,
Стоїть на скелі мертвий монастир.

Легенда каже: в сиву давнину
Із брил гранітних і морської піни
Ченці поставили за ніч одну
Монастиря неперелазні стіни.

Вони собор для Бога возвели,
Щоб на землі святих отців столи
Були міцнішими за мідь і крицю.

Але вгорі старенький Бог заснув -
І цар московський дикий жарт утнув:
З монастиря зробив тяжку в'язницю.

1976

 

Глосолалія

Існую не для тих, у кого трон
Забрав сумління, людяність і сон;
Хто має вовчу, нелюдську породу -
Здирати шкіру з власного народу.

Летять вітри, неначе буйні коні;
Їм на шляху тернові перепони.

Існую не для тих, у кого сон:
Казарми, муштри, титули і трон.

З криниці лебідь вранці воду п'є;
Комусь зозуля сотий раз кує…

Існую і живу, сміюсь і плачу
Для тих, хто має добру вдачу;

Хто любить землю й небо рідне
І слово батьківське небідне.

1972

 

Хтось невидимий

Хтось невидимий стоїть за моєю спиною.
Дихає.
Дихає мені в потилицю,
гортає сторінки щоденників,
нишком човгає по кімнаті
і вночі лякає сон.
Хто?..
Нікого.
Але він є!..
Він ходить моїми слідами
І дихає в потилицю.

1975

 

У Карпатах

Над горами гориста висота…
Клепають зорі потемніле небо
І піднімають сосни свої вуха,
Почути хочуть помисли Говерли.

Карпатський ліс - зелений вуйків сад.
Поміж дерев могили хлопців бачу -
І страшно робиться, малюються гарячі
Колишні дні.

1974

 

На майдані

Україно,
Море твоїх синьо-жовтих прапорів
хлюпає у відкрите серце народу.
Море світлих знамен
Утверджує твоє безсмертя.

Україно,
Розправляй свої крила зелені,
бо тільки крилаті досягають Свободи!
Розривай ланцюги металеві,
бо тільки Свобода
робить людей людьми!
Світлий розум і вільну працю
на вівтар людства неси!

1989

 

Висота

Нова зоря зійшла у небі нині.
Вона - красива і потужна в плині -
Подаленіла в голубий огром,
Тривожачи блакить своїм веслом.

То що?.. Світанку голосне палання,
Чи, може, України зірка рання?
Бо щось врочисте в грудях ожило,
І за крилом пробилося крило.

 

Автограф

Поміж музею світлих стін
Тобі, апостоле, уклін.
Нехай наповниться по вінця
Твоїм вогнем душа вкраїнця,
Щоб скрізь вона була прекрасна,
Жила, горіла й не погасла.

Канів, музей Т.Г.Шевченка
8 серпня 1977р.

 

Мій вірш

Немов рисак, який шалено біг,
Мій вірш невільно спотикався й падав.
Його з обрізом піджидала зрада,
А він до звершень закликав усіх.

І знав, що буде, що пробігло бачив;
Ішов крізь дим, зривався з гір і стін…
Йому віддам увесь запал гарячий,
Нехай людині буде другом він.

1968

 

Білобережжя

 

Вікторові Артеменку

В чужі краї летять крикливі гуси,
Летять в заморський невідомий світ,
Де палить сонце і живуть зулуси,
А на вершинах Гімалаїв лід.

Нехай комусь у сни пливуть вітрила,
Морські пасати й тиша островів…
Мені мій край - Білобережжя миле -
Любіший всіх далеких берегів.

1989

 

Мандри

Де здавна мандрівцям не дарували квітів,
Дорогою іду, що вгору підійма.
Із берега маяк привітно в очі світить…
Що там за обрієм - свобода чи тюрма?

У наш нелегкий час, у неприхильний ранок,
Побачити б отой далекий дивний храм,
Що дзвонами щодня уяву тепло ранить.
Хоча б довідатись: як дихається там?

Грошей я не роблю і не шукаю слави, -
Дешева похвала - скупа для серця путь.
Знайти б мені слова, оті слова ласкаві,
Що людям у житті наснаги додають.

1955

 

Чорнобильське лихо

Ми вже надмірно мали гіркоти,
Що натворили від наук пігмеї,
А тут нараз, Чорнобиле, ще й ти
Додав палючий глек біди своєї.

Хоч не росли і дня в оранжереї, -
Долали вперто нелегкі світи, -
Але хитнулися й порідшали ряди,
Коли по нас ти вдарив з батареї.

Пливе вогонь твій Прип'яттю й Дніпром,
І нидіють дерева за вікном, -
Земля у скрусі губить чисту вроду.

І біль, і жаль, і ядерний содом…
Не розказать, не описать пером,
Що випало в той чорний день народу.

1986

 

1933

Наказано: хліба реквізувати,
До міста скопом вивезти з токів.
Заплакав вітер, де був лан багатий
І срібно лився жайвориний спів.

Вселився голод до сільської хати,
Домашня живність впала без кормів.
Запрацювали день і ніч пілати,
І день, і ніч вівтар журби горів.

Осиротіли клуні та халупи.
На вулицях з'явились людські трупи, -
Подальшої історії прелюд.

Несла свій хрест мовчазно Україна,
Але не стала в скруті на коліна,
Хоча й звірячий був над нею суд.

1984

 

Книгоспалення

Десятки тисяч книг безжально жер вогонь.
Десятки тисяч книг пожбурено з долонь.

"Згоріть!.. Згоріть дотла! - репетував фашист. -
Сконайте, Генріх Манн, Ліндсей і Ференц Ліст!

Живими у вогні палахкотіть тепер…
І Егон Ервін Кіш, і Теодор Плів'єр!"

Не знав тоді фашист, що сонця не залить,
А вогнищем вогонь ніколи не спалить.

Та істину оту не знають і тепер.
Невігласам новим культура й честь - бар'єр.

В Сантьяго на зорі, в диму Вінья-дель-Мар
Із мудрих добрих книг димить новий пожар.

У Києві горять аннали древніх міст,
Їх спалює дикун - російський шовініст.

Роздмухує вогонь, на книги жар гребе,
Не знає книгомор, що спалює себе.

Не знає і не знав, що сонця не залить,
А вогнищем вогонь ніколи не спалить.

1984

 

Руйнували церкву

- Влєзай по лєстніце й бери за глотку!
На купол, говорю, тягни свій трос…

- Ох іроди!.. Нема на вас хреста.
На кого підняли свою десницю?!

- Чого даремно лементуєш, бабо?
Збудуємо тобі отут палац,

У ньому ти воссядеш, як богиня…
А нинче йди… покуда ще не в допрі!

- Не гримай, Петре, на стареньку Мотрю.
До правди і краси незрячий ти…

- Що, що, Максиме?.. Давню тягнеш пісню,
Яка позвольте, Соловками пахне!

- Чого лякаєш?.. Вишкрібку невдатний…
Помимо віри - є іще й краса,
Вона закладена в будові церкви…
Твій прадід, може, тут колись клепав
Оті бляшки, що милують нам око,
А може, й мій тесав стрункі колони,
Які руйнуєш.
Слухай, схаменися!
Бо завтра вже спитають нас онуки,
Куди поділи ми своє минуле…
- Атож!.. Атож!.. Веде Максим до діла,
Бо дід казали - січове козацтво,
Коли було іще на світі вільне…

- Чого? Чого?.. І ти, Остапе, з ними?
Блукаєте, немов погані вівці.
Краса - це вигадка, вона шкідлива.
Руйнуємо, щоб світ новий построїть.
Газуй на тракторі!..
Натягуй трос.
Незграбою звемо оцей чертог,
І не указка, слишітє, ваш Бог!

1970

 

Рушаймо вчасно

Допоки ще при пам'яті земля
і сила є,
і паливо на злети,
збираймося летіти на планети
дорогами болідів і зірок,
де злагідність
і небо без дірок.

Збираймося -
хто звідси й звідтіля -
допоки ще при пам'яті Земля!

1985

 

Земля Оріани

"Ми - бджоли невидимого"
Р.М.Рільке

Велесових онуків земле,
Ти знаєш тайну волхування
І твоє тіло здоров'ям дихає.
Батько Ор на терловищах січі лютої
синам своїм прибіжище шукав.
Там могил товкотня велика
і стежки між ними вузькі.
А той, хто був надиханий Дажбогом
і поселився під Сваргою,
живим лишився
(йому завіщана земля,
яка пребуде до кінця).

Земле пославутичева,
ми хочемо напитися твого здоров'я.
З одного кореня постав рід наш
і дорога з тих віків іде.
Орії лементують у снах,
А їхні стріли і досі в деревах стирчать…
А степи об'єдналися,
і коні посідлані,
і серця мужністю нагострені,
а прапори у небі, мов пурхливі птиці,
крильми лопочуть.

Благословенна земле,
не ховай свого обличчя в долонях,
ми - твої бджоли.
Пам'ять не спить,
серце далеко летить.
Явися в повен зріст
і запали ще й свою свічку.

1990

 

Ріднокрай

Небо вечірнє, червоне, мов мідне,
Тліє в Дніпрі за мостом.
Дихає рівно земля моя рідна,
Пахне дощами й зелом.

В морі, у небі, на обширі поля
Праця не гасне й на мить…
Тільки,
Як в пісні кріпацька недоля,
Тугою щастя болить.

1974



З літака

З високості далеко бачу
Тебе, Вкраїно, над Дніпром,
Багатих жнив добу гарячу,
Хвилясте поле під крилом.

Віддаленяюся від тебе…
Дзвенить напружена струна -
Виспівує в прозорім небі
Зелено-біла далина.

Вкраїно, ти вже за горою,
А я вчуваю срібний зов,
Бо залишається зі мною
Твоя озорена любов.

1975

 

Романтичний монолог

Вітрам, що народилися
в один день зі мною,
відлинути за сині океани,
щоб там на спраглому осонні,
де берег точить свої зуби,
померти у пісках гарячих.

Мені - лишатися довіку
на схилах рідного Дніпра.
Щоденно йти не в сині гони,
а в мудрі душі незрадливих
моїх землян.

1975

 

В горах Кавказу

Сповзає із гір покривало нічне,
Світанок вихоплює з темряви схили.
Ельбрус зустрічає прихильно мене -
Уславлений велет стожилий.

Як щиро й приємно в аулах мені!
Я слухаю ніжних горянок пісні,
І дух Прометея у них пізнаю,
Вчуваю свободу - свободу свою.

1973

 

Троянда

Мені спогади радість наснили.
На долоню поклали троянду,
Що колись у саду проростала
І кохано дивилась на мене.

Мені спогади врізали душу.
За мережею літ даленію,
Де стоїть моє світле дитинство
І зоріє колишня троянда.

1973

 

Щедра днина

 

Красою першим колос нив
Мене в дитинстві полонив,
У днину щедру і ясну
Відчув поезію земну.

Дитинство з часом відцвіло,
Майнуло й юності крило…
У грудях, серце вірне,
Ти
Саме лишилося цвісти.

1956

 

Туга

Розгубив я давніх друзів,
Не знайшов нових.
Як дубок на виднокрузі,
Занімів, притих.

Занімів дубок зелений,
Сон на воду ліг
В тихе поле, тихі клени
Вийшли на розліг.

Вийшли клени в синій тузі
По шляхах крутих…
Розгубив я давніх друзів,
Не знайшов нових.

1957

 

Ідилія

Куди ведеш, дорого крем'яна?..
Які іще мене чекають гони?
На світі є країна чарівна,
Куди прийти хотів би я до скону.

Там світлий день і кароока ніч,
І радощі, і пісню чути всюди;
Там благоденство протягом сторіч,
І лиш від щастя плачуть добрі люди.

Хтось вірша прочитавши, скаже вмить:
"Поет малює неземну картину,
Порожньою надією горить".
А я туди ітиму дозагину.

 


Остуда душі

Відболіли роки,
вижухли трави…
Річка пішла на спад…

Крізь остуду душі,
через високий поріг
мого дому
іде сусід -
мій двійник.
Глибокі очі
повні полохливого сновиддя.

 

На Закарпатті

Біжить стежинка, мов струмок.
Зненацька там, де скелі сині,
Невільно робить вбік стрибок -
І розсипається в долині.

Де гомонять вітри міцні,
Видніється гора камінна;
На сонці гріє чарівні
Свої оголені коліна.

Там валунові до грудей
Смерічка горнеться пестливо,
Немов навчилася в людей
Кохати друга незрадливо.

А поряд ясен у листві
По світу злі байки пускає:
У неї, каже, в голові
Давненько вітерець гуляє.

 

Малюнок із пам'яті

 

В моїм дитинстві це було.
Я їхав з батьком у село,
У міжрайонну МТС.

Займався ранок. З чистих плес
Довколішніх озер, заплав
Табун рябих гусей злітав,
А в далині на грунт ланів
Горлатий жайвір сіяв спів.
Здавалося, що голубінь,
Далекопілля й навіть кінь,
Худий, колгоспний, і розсоха -
Бідарка наша, і дорога,
Що між яругами велась
І вся блищала, мов карась,
У подніпровій стороні
Всміхались приязно мені.
Буяло жито, цвів овес.
Із вимитих дощем небес
Прозірно сяяла глибінь -
Й душа росла увисочінь.

Підвечір в'їхали в село.
У емтеесівську контору
Пішов мій батько.
Під комору,
Де двійко ясенів росло
І в затінку було не жарко,
Поставив я коня й бідарку…
І тут негадано уздрів
Побіля клуні жебраків.
Вони були худі, сумні,
І їхній одяг у багні.
Просили хліба чи то млива
В якоїсь жінки милостиво.

А доокола - ні душі,
Немовби вимерли усі, -
Ні баб старезних під хатами,
Ні матерів із малюками,
Лише на стовпчику воріт
Сидів окастий чорний кіт.

В Дніпрі відтоді, де село,
Води багато упливло,
Літа майнули,
Та понині,
Коли буваю у долині,
Де чорнозем із краю в край
І пшениці, немов Дунай,
Малюнок бачу:
Від ріки
Ідуть з торбами жебраки.

 

Не нарікай

Євгенові

Не нарікай на люте зло,
Коли нам, друже, не везло,
Коли в житті, було, не раз
Товкли, як зерно в ступі, нас.

Возславимо колишні дні
І наші сльози голосні,
І серця нашого печаль,
Бо з нас тоді варили сталь.

 


Вирій

Ми тільки думаємо,
що перелітні птахи
відлітають без нас…

Потойбіч Дніпра
у місиві темряви,
биті стрілами блискавиць,
терзані мокрими вітрами,
смажені радіаційними стужами,
крильми торкаючись узвиш…

Хіба це не наша дорога?..

Ми тільки думаємо,
що птахи відлітають без нас…

 


Навівання

Сьогодні дощ.
Дощ, мов горохом сипле.
Замовкла пісня зяблика
і до підошов багнюка липне…

Десь грім гримить,
мов батарея б'є.
І спогад устає…
В пожежах та в сльозах Європа…
Солдати мокнуть по окопах…
Свинцевий шквал,
Вогняста злива,
Слізьми наповнена ріка…
А дома діти, мати сива,
голодний день, і ніч гірка…

Б'ють батареї з площ.
Мов рана, багниста путь…
Дощ сьогодні,
тільки дощ…
А спогади тривогу б'ють:
Люди, повік
Не забувайте людиновбивчий
1941 рік!

 

Статуя

У визначений термін
скульптор зліпив статую
з піднятою правицею,
примруженими очима,
в довгополому пальті
і в кепі.

Правицею вона показувала
абикуди -
не то на північ,
не то на схід.
Статую поставили
на п'єдестал
з рожевого мармуру
біля відомого будинку.
Батьки міста,
улещивши її дух,
до підніжжя поклали гвоздики
і пішли геть.

Минув короткий час,
і почали помічати -
меншає людей у місті.
Зирк!
Аж кров городян
на правиці статуї.

 

Азазель*

Де вітер посилився у пустелі
І сипле в очі зрушений пісок,
Розіп'ятий на дикий голій скелі,
Він бачить, ніби клаптики хмарок,
Стоять за пругом радісні оселі.

І злість, і гнів йому стискають груди,
І в жилах висихає чорна кров,
А гадини плазують звідусюди,
З-під каменю єхидно шепчуть знов:
- Забули вже твою науку люди.

Нараз побачив: брат вбиває брата,
Нівечать рід свій і добро своє.
А посестра, що вродою багата,
Любов і честь за гроші продає -
Стоїть в диму колись весела хата.

І він сміється гордо з небосхилу.
Кістляві пазурі шкребуть граніт,
Ламають скелю, ніби свіжу силу
Йому улив своїм стражданням світ.
Який в собі не вбив війни бацилу.

[*За міфологією народів Близького Сходу Азазель (демон зла) навчав жіноцтво розпусти, а чоловіків - війни, за що був розіп'ятий на пустельній скелі. ]

 

Янек Вишневецький

Пам'яті полякам-робітникам,
які загинули у м. Гданськ, 1981 р.

Янек Вишневецький не помер
Ні в далеку осінь, ні тепер, -
Мешкає у нашому він місті.
Вчора йшов зі мною в падолисті -
Янек Вишневецький.

Нелегка свободи й правди путь -
Солідарні з Янеком ідуть.
Чаша горя налилась по вінця,
Як полякам, рівно й українцям -
Янек Вишневецький.

Зійде волі радісний стожар,
Переможе в боротьбі трудар -
І живий, в здоров'ї молодому,
Молодим повернеться додому
Янек Вишневецький.

1981

 

Аби було у хаті тихо…

Розперезався брат наш знову,
Заноровився, мов ішак.
На цвинтар тягне нашу мову,
Де чорний камінь і будяк.

А ми німі, як безязикі,
У припасованім ярмі
Покірливо, малі й великі,
На ешафот йдемо самі.

І мовчимо, хоч всюди лихо, -
Пускаєм душу напрокат, -
Аби було у хаті тихо
Та не розгнівався наш брат.

 

269*

Радянські в небі "аси"
на міжнародній трасі,
де острови, як брили,
корейський лайнер збили…
І в синє-синє море
(о горе!)
дітей упало сотні,
старих упало сотні!..
Упали у безодню
на хвиль холодні груди
безвинні люди.

1983

[* 31 серпня 1983 року в районі Сахаліну радянські винищувачі збили цивільний літак Південної Кореї. Загинуло 269 пасажирів.]

 

Закриті партійні збори

Сидять принишкло в чорних кріслах члени, -
Їм од чекання лопає терпець.
Знадвору стукають у шиби клени
І шарпає кватирку вітерець.

"Там что такое?.. Мировой пожар?! -
Гука рудий партійний секретар. -
Иль, может быть, подбросили вино?
Прошу, закройте лучше окна, двери…
Теперь не люди - аспидские звери,
Закрыта дверь - врываются в окно…"

Він стрепенувся, ніби дивна птиця,
І доповів, що збори - таємниця;
Що комуністи з нього варять воду,
І є сигнали - слухають "Свободу";
Що дощ обходить хліборобний край
І до війни готується Китай;
Що безпартійні коверзують всюди
І до марксизму схолодніли люди -
Чужі ідеї в голови беруть
І до Москви свою міняють суть…

Партійний секретар не угавав
У наглухо зачиненій хатині…
А лозунг за вікном галасував,
Що партія й народ - єдині.

1983

 

Вогнищем згоріти

Я, мовби проклятий, живу в терзанні, -
Баюрами звивається мій шлях
І в тихі вечори, і в ранки ранні
Слова жорстокі на моїх вустах.

То, може, взяти коване кресало,
Бо гіркоти в душі надмірно стало,
І викресать вогню палючі квіти,
І, наче Палах,* вогнищем згоріти?

[* Палах - чеський патріот. 1968 року, протестуючи проти совєтської окупації, спалив себе на майдані Праги.]

 


Споглядання

Невільно питаю, дивлюся у себе:
- З якого, Миколо, прилинув ти неба?
Якою у космосі блимав зорею
І скільки віків там кружляв над Землею?

- Не був я ніколи у тій високості,
В зеніт до стожарів не їздив у гості.
Хто мусить на грунті своєму стояти,
Не вабить поріг занебесної хати.

- Чому ж тоді в небо з душевним надломом
Ти дивишся, ніби стужився за домом?

 

У пошуках себе

Я зупинився на отій межі,
Де материнка й сиві спориші,
Щоб далі йти і працювати знов,
Бо сам себе ще й досі не знайшов.

Я перейду болотяний кордон;
Перепливу широкий Рубікон.
Отам, за ним, де небо голубе,
Можливо, що очікую себе.

 

СТРОФИ

Спадковість

Маю в серці прабатьківські гени -
Непохитно за рід свій стою,
Хоч імперські шакали й гієни
Догризають печінку мою.

 


Правда неподільна

Насильнику, страшна твоя погроза,
Упертий ти, як зледачілий віл.
Але не падав я малим із воза,
То й правду не ділитиму навпіл.

 


Палієві війни

Не брязкай зброєю - не треба, -
Повстане правда проти тебе.
Клепай косу, а не мечі -
І будуть мир і калачі.

 


Пересторога

Нова орда нову готує вершу, -
Така існує достеменна вість.
Якщо підступно знищить нашу тверджу,
То, яко пруги, урожай поїсть.

 


Пожадливість

Сусіду мало власної землі,
Сусід плете мережу на сусіда.
Сусід клепає потайки шаблі,
Тому й живе, як на кожусі гнида.

 


Зізнання

Я народився, мабуть, дуже рано, -
Пройшли повз мене роки молоді.
Мені болить твоя, Вкраїно, рана, -
Не вмію грати на чужій дуді.

 


Гони України

Безмежні гони України.
Мені їх, знаю, не пройти.
У просинь гонів думка лине,
Мов космонавт в нові світи.

 


Страшне

Не смерть страшна.
Страшне життя безплідне, голе.
Людина зламана - страшна.
Страшне мистецтво духом кволе.

 

Козацька дипломатія

Шаблями терті козаки
Скородили чужі полки,
Лічили ребра від душі
Цареві, хану і паші.

 

Мова душі

Душа небезголоса.
Як мудрий чарівник,
Вона без слів говорить,
Коли мовчить язик.

 

Не самим хлібом

Є чесний хліб, є масло і вино,
А в схованці на день майбутній - сало.
Але всього отого серцю мало.
Воно голодне й змучене воно,
Якщо в житті з торбиною уповні
Ти не знайшов собі харчі духовні.

 

Афганістан

І знов агресія Москви…
Мов сіль насипали на рану!
У час грудневої мокви
Горить земля Афганістану.

Скажи, ординцю, чим сусід
Тобі затято очі коле,
Що ти намислив його світ
Понищити, як вихор поле?

Моєму серцеві ніде
Уже не буде сну-покою.
За віщо знищуєш людей?
За що спалити хочеш Трою?

1980

 

Цикл 4

Високе небо

 

Микола Куліш*

Нехай їм грець із тими ходаками!
Знаходять скрізь - у хаті і в саду.
Гуртом ідуть з торбами та ціпками,
Приносять радість, а бува, й біду.

З Херсона шлях, з Олешок і Чаплинки
Через степи й піщану пелену…
Шапки, чумарки, свити і косинки…
Й нема від них спокою ані сну.

Хто в сінях там? Доволі шаркотати.
Це хто? Копистка?.. Ганна?.. Дід Панас?
Коли прийшли, то йдіть уже до хати,
Кажіть, що привело до мене вас.

"Про наші села змовчують газети.
А в нас безхліб'я… Нелегкі діла.
Якщо ти нам не додаси кебети,
Не буде скоро нашого села".

…І знову бачу: там, де живоплоти,
Кульгає хтось. Не яв і не мара.
Ну хто ж бо то до мене йде з бідноти?
Звичайно хто: уперта тінь лавра.

На милицях іде з таврійських прерій,
Немов по морю веслами гребе.
Тобі чого? Знов стукаєш у двері.
Чи мало я іще люблю тебе?

"У нас, Миколо, у комуні - голо.
А ти хвальбу затіяв куркулю.
Зречись Вишневого!.. Зречись, Миколо!
Бо я його й тебе із ним уб'ю!"

Отак щодня… Морока з ходаками.
Надій багато, більше гіркоти.
Гуртом ідуть з торбами та ціпками
Й мені від них нікуди не втекти.

[* Микола Куліш (1892-1937) - геніальний український драматург. Соловецький в'язень, розстріляний енкавеесівцями в Сандормосі.]

 


Микола Чернявський*

Сидіти б тихо, наче птах у лісі,
Навчитися писати ні про що,
Повірити, що на землі безхмарно,
І споглядать, як чепурні дівчатка
В міському парку пустощі заводять…
Відтак, задивленим у юну вроду,
Ходить неспішно з дому і додому, -
Немов несеш води мале відерце, -
І тим гаряче остудити серце.

Та що робить, коли воно не хоче;
Коли незримим ходиш ти по небу,
Літаєш соколом над берегом Каяли,
Вступаєш з раттю в землю Половецьку,
На Кончака свої метаєш стріли,
І витираєш сльози в Ярославни,
Яка ридає на валу в Путивлі:
"Ой, Дніпре, - каже, - ясноокий Дніпре,
Мойого князя принеси до мене!
Іржуть вже бистрі коні за Сулою,
У Києві дзвенить велика слава!…"

Та що робить, коли твій дух - є неслух;
Коли вночі приводить Дорошенка
І Орлика, поранених шаблями;
Коли Чурай приходить із легенди,
Співає пісню про Вкраїну й Гриця.
А сам Шевченко "Сон" тобі читає:
"Хіба ти не бачиш,
Хіба ти не чуєш людського плачу?
То глянь, подивися…"
І ти зректися вже себе не можеш;
Ніяк не можеш бути незворушним,
Коли від болю горбиться земля,
Чужі й свої кують бридкі окови
На руки,
ноги
й помисли краян.
І ти летиш в забуті Богом села…

За це тобі - ґратоване віконце,
В якому більше не побачиш сонця;
За це тобі уже остання міра:
Червоні очі ворона-вампіра,
Неправий суд і кров твоя гаряча,
І біль, і стид, і куля сатаняча.

Ворушиться світанками земля.
На повний зріст виходять із могили
Пророчі люди з добрими очима.
І знову ти по небові ідеш,
Закоханий у світлу далину, -
І оре плуг духовну цілину.

[* Микола Чернявський (1868-1938) - відомий український поет, перекладач, педагог, працював на педагогічній ниві у Херсоні, де прожив понад 30 років. 1930 року репресований у так званій справі "СВУ", але невдовзі звільнений. Удруге репресований 14 жовтня 1937 року, а 19 січня 1938 р. розстріляний енкавеесівцями в Херсоні. Реабілітований 1956 року.]

 


Микола Зеров*

Елітний світ живе в його кімнаті,
Який спонтанно виріс із думок
І поетичних мудрих сторінок,
Що на печаль і радощі багаті.

Із книгами в руках, як при булаті,
Есхіл, Шевченко, Епікур і Блок
Будують спільно до людей місток
У цій великій небуденній хаті.

Ніхто із них на світі не помер -
Ні сам господар, ні старий Гомер,
І світочі далеко їхні видно.

Повнішають і душі, і думки,
І тільки збоку чорні Соловки
На дивосвіт цей дивляться єхидно.

[* Микола Зеров (1890-1937) - видатний український літературознавець, поет. Соловецький в'язень. Розстріляний енкавеесівцями в Сандормосі.]

 

Юхим Михайлів*

"І пізнаєте правду -
а правда вас вільним зробить"

Євангеліє від св. Івана, 8,32.


Великого вкраїнця незлагідні літа,
епоха непроста,
причалюють до наших днів -
дніпрянських берегів.

Синьо-голубою сонатою
Михайлівський Золотоверхий
з-над Києва випливає,
пливе понад краєм.

Блукаючий Дух
колами Чюрльоніса
через Котлас і Північну Двину
несе надію чарівну.

…І терті хлопці коней сідлають,
співають:
"Засвіт встали козаченьки…"
Рани крутянців
уранці
душу тривожать.
Боже!
"На Аскольдовій могилі
поховали їх…"
А Сізіфи на Дніпрі камінь двигають
І північні корсари зуби точать…

Та хрещений люд
уже про сокровенне догадується,
молитовно до Олешківських кучугур
прихиляється,
дзвони чує,
не наслухається.

[* Юхим Михайлів (1885-1935) - видатний український художник, поет, громадський діяч. Народився 1885 року в Олешках на Херсонщині. В 30-ті роки репресований. Помер 1935 року на засланні в Котласі. Прихильник символізму, зокрема школи Чюрльоніса.]

 

Олександр Довженко*

(Сторінками його щоденника)

"Вже Україну видно мені всю,
І світ, і Всесвіт, повний таємниці".

Микола Вінграновский

Духовне капище в руках сліпців.
Філософи і запальні поети,
Сумлінні судді і мужі учені,
Гуртом стоять в оптичному прицілі.

Зазнав і я анафеми й гоніння,
Тому існую на краю межі
Свого життя, але у центрі світу,
Бо народився в хаті не сьогодні,
І не сьогодні скуштував свавілля.

До денця вип'ю свій гіркотний келих;
Свого народу й мови не зречуся -
Візьму під захист звичаї родинні,
Озера й гори не віддам на поглум,
Бо я вже там, де будуть завтра інші.

О бобчинські та добчинські, о блазні!
Ви затуляли кляпом рот Вкраїні,
Коли вона горіла на Голгофі
Й ридаючи просила милосердя.
Ви кривдники, зухвальці, ви раби,
Ви таврували рід мій самочинно
В догоду владолюбним і неситим.

Історія не вилучить з архіву
Написані народом сторінки
Про вашу ницу капосну породу
І закулісні витівки щоденні.
Я захисту з війни собі шукаю
Від непривітних диких чінгізидів;
Вони довкруж стоять моєї долі,
Очікують, чи не змалію духом,
Чи не піду за ними в бік зворотний.
Молюсь. (Кому?)
Молюся і благаю -
Не сотвори із України попіл.
Її пракорінь від небес і сонця,
Її вершинні виміри всевидні,
Вони гарячу нам дають наснагу
І закликають вільно й дружно жити.

[* Олександр Довженко (1894-1956) - геніальний кінорежисер, письменник, український патріот.]

 

Микола Вавилов*

В якому зерні затаїлась мить,
Що спромоглась безмежжя сотворить?
Чому людей воно не очужіло?
Шукай ключі… Шукай, шукай, Вавилов!
Без них тобі шкатулу не відкрить.

…На плаці ешафот. Людей громада,
Шикується сторожа й Торквемада,
Під одягом свою сховавши сить,
Несе вогонь, щоб грішника спалить.
Уже з громади винесли зомлілих.
Уже над приском, наче дрозофіли,
Шаліють іскри і летять до неба.
Спокутуйсь, Бруно!.. Визнай зверхню суть!
І доки очі є і вуха в тебе,
Сліпим, глухим у цьому світі будь!
Три дні й три ночі жарко палять Бруно.
Три дні й три ночі жар - неначе руно.
Нехитрий одяг стлів і мовби лій,
Стопилася його сльоза тужава,
А він живе і не маліє слава.

…Вавилову сутужно у в'язниці.
Життя колюче, мов сухий курай.
Хвороби, голод, слідчих плутаниці, -
На них великий випав урожай.
Усе оте звалилося бідою,
Прийшло із Дантових пекельних кіл.
То, може, правду розвести водою?
Чи власну душу поділить навпіл?
Зректись генетики й тоненьку прясти?
Вести з сумлінням лінію криву?..
Як роблять це з наукою схоласти,
Аби тримався човен на плаву.
О, ні!.. О, ні!..
І ще раз ні і ні!
Якщо війна, то вже війна-війні!

[* Микола Вавилов (1887-1943) - академік, всесвітньовідомий генетик. Зазнав безпідставної репресії. Загинув у в'язниці.]

 

Григорій Кочур*

(До його вісімдесятиліття)

Рідним краєм за відлиги і негоди
Через урвище, баюри, через броди,
По незайманих прилуках, по стерні
Їде впевнено на власному коні.

Кінь при тілі -
Позолочені підкови;
Збруя - срібна,
І сам вершник срібнобровий…
Не звалився,
Не згубився в темній млі.
По-юнацькому тримається в сідлі.

Листопад, 1988

[* Григорій Кочур (1908-1994) - поет, феноменальний ерудит, подвижник українського художнього перекладу, літературознавець. У часи тоталітарного режиму зазнав репресій та довголітніх цькувань.]

 

Чурльоніс*

Іонісу Даугуветіс**

А звідкіль ця дорога біжить і біжить?
А чому, ніби вохра, над морем блакить?

Розливаються фарби, течуть кольори
По долині, із моря, і навіть згори,

Від манюніх зірок, що пасе Волопас;
Від отих самосвітів, що зирять на нас.

Ох, ці зорі-зірки - непозбираний мак!
Оці тони й півтони - оцей зодіак!

Чи не звідти дорога невтомно біжить
І несе ланцюжками за миттю нам мить?

Все в оголеній правді приходить мені:
Срібний зоряний дощ і вітри навісні.

І не випхати їх із свойого життя,
І не буде мені, ані їм вороття.

Бо вже чую, вже бачу симфонії лад,
Строгі звуки бурре й фантастичних балад.

І вже музику пише уява жива -
І в ній буде моя бурштинова Литва.

[* Чурльоніс Мікалоюс Константинас - визначний литовський художник, поет і композитор.
** Іоніс Даугуветіс - литовський патріот, багатолітній в'язень сталінських концтаборів, м. Інта, ОЛП-2.]

 

Катерина Білокур

"Ми не лукавили з тобою,
ми просто йшли, у нас нема
зерна неправди за собою…"

Т.Г.Шевченко

Ой летіла, летіла
птаха білокрила,
у саду на вишні
спозаранку сіла;
спозаранку сіла,
родовід скликала,
у саду весною
любо заспівала.

Ой піду-полечу у зелений розмай;
Отам щастя моє, мій незайманий рай.

Кажуть, Катрі давались легенько роки,
І тому все малює й малює квітки.

Ой коли б то було отаке у житті,
Чи зуміла б квітки полюбити оті?

Чи втікала б із хати у буйне зело,
Коли б жити привільно і легко було?

Ой було, ой було… Знає мати моя.
У тридцяті від голоду гинула я.

Пам'ятаю, сховали зерняток із пуд,
І мене потягнули злорадці на суд.

Ой судили-кляли (так ніхто не кляне).
Дорікали, стидили, навчали мене.

І нелегко було, коли рідні дядьки
По етапу ішли на гіркі Соловки.

Отой біль мене й досі навпіл розтина…
І хвороба заклята була не одна;

І були у колгоспі тяжкі трудодні…
То скажіть, чи легенько жилося мені?

Назбираю цвітків, намалюю розмай -
Ото втіха моя, ото Божий мій рай.

Цвіт красолі, півонії, цвіт ковили
Мені зморену душу від тління спасли.

Упаду в буйноцвіття, в солодкий полон,
І я вже королівна, і дивний мій сон;

І проміннить проміння - із тьми вирина,
І душа моя горя і смерті не зна.

 


Григорій Сковорода*

Людці з холодними очима
собак нацьковують на нього,
бо їх лякає його серце,
що гучно б'ється.
А він шляхами йде,
як вчора йшов,
як піде завтра…
І не одна в степу зогріє ватра;
і не одній людині скаже тепле слово;
і не одному серцю світ відкриє знову,
і далі йтиме в затінку дібров,
як вчора йшов.
О, тільки б не шукали каменя в його душі;
і не спалили дум, що викохав нівроку...
О, тільки б донести
життя глибоку суть,
надії, що дають
звитяжний дух людині
і волю Україні!

[* Григорій Сковорода (1722-1794) - видатний український філософ, поет, просвітитель-гуманіст.]

 

Соломія Крушельницька*

Мамцю,
дайте грудочку рідної землі,
і дайте клаптик неба з нашого вікна.
Покладу їх до медальйону,
нехай лопочуть крильми,
як птахи,
і зогрівають мені серце.
А як поїду за кордони,
і в "Ла Скала",
чи десь там за Рейном,
Карузо скаже:
"Пробачте,
це ж не дівка,
а сам Бог із України!
Вітрисько!…
Крилатий голос!…"

А я сміятимуся і не скажу,
що то голос рідної землі,
яка стукає у груди.

Мамцю,
наспівайте мені повні вуха наших пісень,
Нехай дихатиму їхніми легенями
і дивитимуся на світ добрими очима.
А як поїду за океани
і в сни прилинуть високі полонини…
На їхніх крилах
прилечу додому.

[* Соломія Крушельницька (1873-1952) - видатна, всесвітньо відома українська співачка.]

 

Павло Грабовський*

Коли за ним замкнули з хряпом двері
і, наче хвиля, тиша затопила
вологі закутки смердючої в'язниці,
не квасив губи,
не просив прощення,
а мандрувати подумки почав
незримим велетом в країну Свята,
де не було царів ні автократів,
а зачиналося його Сучасне:
свобода всім,
і рівність всім -
закон!

Визвольної ідеї неофіт,
природжений поет і упертюх,
до дій жертовних був готовий всюди,
аби зітерти
трони
і корони
і повернути зір незрячим нивам.

Блукаючи безсонно по землі
(гадюки в грудях кров йому смоктали)
на велелюднім схрещенні ідей
не став на шлях негідних гайдабурів,
не осоружив свій крутий узвіз.

Орли й орлиці мешкають не долі,
на кам'яних осколах роблять гнізда.

[* Павло Грабовський (1864-1902) - видатний український поет, демократ. За український патріотизм зазнав царського ув'язнення.]

 


Еразм Роттердамський

Фатальні ночі догоряли
Кривавим полум'ям багать, -
Догматиків верховна рать
Людей невгодних корчувала.
Тріумфувала глупота -
Конала Правда й Честь свята.
Навік, здавалось, без турбот
Закрили людям кляпом рот.
В німих заляканих серцях,
Мов за гріхи тяжка розплата,
З'явилася олжа і страх.
Земля мовчить.
Земля в лещатах.

Але боятись вічно - годі!
Еразм - письменик з Роттердаму -
Напише "Похвалу глупоті",
Розкриє людям їхню драму.
Мадрід,
Париж
І Рим
Прозріють ним.
І спільно з мудрими людьми
Прозріємо і ми.

 

 

 

Цикл 5

Спалахи за обрієм

 

 

Князь Дмитро Вишневецький*

Не мені, нащадку бідарів,
хвалити князя та царів.
Криваві рани від нагаїв
ханських,
царських
та османських,
що лишилися на спинах моїх дідів,
болять у сні
і досі мені.
Але князь Дмитро Вишневецький
плював на трон турецький,
на погрози царські
й палаци ханські.
Йому випала доля-клопіт:
від темної сили захищати хлопа,
боронити рідну землю від орди
та іншої біди.
Вороги з його спини спускали пояси,
реготали:
- Без пояса, Байдо, штани свої носи!
Вороги на гак його тіло кидали,
четвертували,
рубали,
шматували...
Але князь Байда-Вишневецький
не став турецьким.
Слава!.. Слава лицарю князю-козакові!
Будьте здорові!

[* Вишневецький Дмитро Іванович (р. н. невідомий - помер 1563р.) засновник Запорозької Січі (1554р.). Його ототожнюють з героєм народної думи - козаком Байдою.]

 


Кошовий отаман Кость Гордієнко*

"Україна обох боків Дніпра
має бути вільною..."

Пилип Орлик

Ой не в полі чужім киліїмськім,
а у славній Січі Кам'янській,
наперед козаків, що на раду зібралися,
Кость Гордієнко виходив,
слова просив.

Козаки-побратимці
кошового отамана слухали,
духом міцніли,
гетьману Пилипу Орлику присягу складали.

...Цар Петро багато чорноти
на Вкраїну приніс,
оскаженілою рукою козацьких дітей
і дружин побив,
постріляв,
у Батурині городян до ноги вирізав,
заповіти батьків розтоптав,
козацьку землю оружними москалями
загидив.

...А трупожерна двоголова птиця
козаків поодинці поїдає.
...А полоненим козакам
цар руки сирицею скрутив,
чорними пазурями їм серце роздер,
під московським караулом
на лівонські болота звелів гнати,
цареві місто будувати.

...А козакам кайдани
біле тіло пооб'їдали.
Козаки гірку чашу допивають,
самих себе проклинають,
що швидко шаблі склали
і москаля не звоювали.

...А Дніпро царські плоти-шибениці
на собі гойдає.
Там козаки-невмираки
свій хрест несуть,
заповітні слова кажуть,
щоб серцем ближче до Вкраїни прихилилися,
дзвони церков слухали,
родинне стебло не ламали,
а шаблі в руки взявши,
яко стіна, за волю стояли!

...А на дрібнодухів,
що самі себе на поталу дводзьобій птиці
кинули і помосковітились,
мор прийде,
у Дніпрі раків годуватимуть.

...А Дніпра ворогу не випити.
Вигубник роду людського
нових удавів собі наплодив,
на Кам'янську Січ орду веде,
козацьку кров допити хоче.

...А козаки свої шаблі уже пощербили,
а москалів, що отої трави повзучої…
Нові коси треба клепати,
нових косарів готувати.
І гетьман Мазепа заповідав:
царевому слову не вірити,
на подачки не йти,
не падати,
не скорятися.
Тож новий осідок треба шукати,
нові курені збирати,
бо ноги уже порубані,
а руки постріляні.

Хан бахчисарайський на козаків
серця не має,
пам'ятає:
укупі з козаками ворогів воював,
волю боронив,
про злагоду дбав
і добрий успіх мав.
В Олешках він прихисток обіцяє дати,
сукупно проти Петра воювати.

Тоді козаки шапки-бирки скидали,
кошовому Кості Гордієнкові казали:
"Батьку отамане, пане кошовий,
ми святих отців не убивали,
Божі храми не руйнували,
совість не калічили...
Хай буде як Бог намітив.
По той бік Дніпра живості багато,
очерети буйні і люди не лихі.
Хай буде, як Бог намітив".

Козаки, як духовному отцю,

Дніпру-Славуті сповідались,
по жмені рідної землі брали,
у човни сідали,
услід за сонцем по Дніпру пливли.
А мальована чайка Кості Гордієнка
була попереду
і першою увійшла в Олешківську Конку,
що з Дніпра витікає,
щоб згодом у Дніпро влитися.

[* Гордієнко Костянтин (р.н. невідомий - помер 1733р. на Херсонщині) кошовий отаман Олешківської Січі, брав участь у Полтавській битві на стороні гетьмана Івана Мазепи.]

 

Вікно в Європу

Десь-недесь
в якомусь царстві
жив булькатий цар
і мав царство,
а в царстві палац,
обнесений зубчастим кам'яним муром.
Сидить цар у палаці
(сидні справляє)
цмулить заморські вина,
а за вікном сніг валом валить.
Бояри кажуть:
"Мать перемать!..
Товсто снігу намело,
царство під снігом заснуло".
А цар говорить:
"Товсто, бо царство мале."
"О-о-о!.." - велемудро видихнули бояри.
"Ура-а-а!.." - при собі гукнули генерали.

Швидко розбудили царство,
і цар з обличчям ординця,
вибалушивши п'яні очі,
сідає на буйного коня,
одягає в мундири
нащадків свого роду
і -
гайда царство розширяти!..
Куди хижим царським оком кине,
там кров'ю земля юшить,
вогонь гоготить...

Вовки виють,
сови з переляку кричать,
а лисиці радіють:
пожива буде!

Цар галопом мчить.
Назустріч ординська дорога
біжить,
у нетрі заманює.

Темрява густішає,
на пустирищах
голодні собаки скавулять.
Осамотілі матері за синами
убиваються,
гіркими слізьми плачуть,
царя благають:
"Змилуйся цар-батюшка,
над нами
бідаками...
Дурного коня зупини,
Терпіти більше сили немає,
хрещений люд вигибає..."

Цар-батюшка не чує,
міцні напої цмулить,
непорочну Свободу
привселюдно роздягає,
ґвалтує,
аборигенів вирізує
і своїх "многа побиваша".

Кінь парою дихає,
шерсть памороззю вкривається.
Вовки виють
сови з переляку кричать,
а земля,
змішана із кров'ю,
за ноги хапає.

Цар до моря-океану доскакує,
кованим копитом по чужому серцю
топчеться...
А бояри в помпезній столиці
його діла славлять,
У литаври б'ють,
булати на нові загарбницькі війни
клепають.

Вовки виють,
похоронні дзвони бемкають...
Темрява все більше густішає,
душа сліпне -
сонця не бачить.

"Стійте! - цар гукає. -
Темно тому, що в нашому царстві
вікна немає.
Рубаймо вікно в Європу!
Там світла багато!.
"О-о-о!.." - велемудро видихнули бояри.
"Ура-а-а!.." - при собі гукнули генерали.

Беруть кайла,
у руки хукають,
вікно рубають.
День,
два -
і Європа в золотій оздобі
очам явилася,
стоїть у білому одязі,
усміхається.
Цар з-під лоба на неї глипнув
(упізнав багату)
і звелів поставить
у вікні
гармату.

 


Музей просто неба

"Діла незабутні дідів наших"

Т.Шевченко


...Іду музеєм.
Де байрак,
Волів мурзатих вийшла пара.
Рипить розмірено мажара,
Й сидить на лантусі чумак.

Ой чумаче, чумаче,
чого зажурився?
Чи воли пристали,
Чи з дороги збився?

Довкіл осіння каламуть.
Корчма, як прищ на білім тілі.
Хохол з кацапом брагу п'ють,
Від жару й диму очманілі.

Сидить між ними яничар;
З-під столу зирить вовкулака,
І вутла відьма, як макака,
Дрівця підсовує в пожар.

З'явилася гусарів тінь -
В перуках вицвілих і лисих, -
Несуть з козацьких володінь
Козацьку голову на списі.

Жирує проклятий упир,
Шматують душу чінгісхани -
І продаються отамани
За кусень хліба і мундир.

Петра цілує Галаган,
Бере з пошаною від ката
Лукавосплетений аркан
На козака - свойого брата.

Запроданців, немов черви.
Німі раби лісів і степу
"Анатема!.. - кричать Мазепі. -
Він руку відхилив Москви!"

А де ж вкраїнці?
Чесно путь
Свою пройшовши із боями,
Під царським чоботом живуть,
Обезталанені царями.

Круті й болючі перевали історії.
Вітер перекотиполем жене журбу по рідній землі.
Московський неук,
Одягнений в мундир царського генерала,
з булькатим оком
і собачим оскалом
шматує Батурин.

8000 шабельних посвистів...
8000 сивочубих,
сивовусих
і безвусих
мудрочолих голів і дитячих сонечок
(усі в пень порубані)
лягли під брудний імперський чобіт.

А світ не протестує.

Стою перед стіною пам'яті
і здригаюся,
мов настромлений на палю.
Господи!..
Вітер історії заблукав.
Гонта несе освячені ножі...
Червоні півні пожирають обійстя...
Каїн Авеля на вилах підіймає...
А світ не протестує.
Із серця болі повтікали
і люди до світла не тягнуться.
О люди, люди,
нащо вас посіяно!?

І починається безшабельна битва
із самим собою.
Під ногами коня замиготів степ.
Українська Мадонна нове дитя зачучикала -
І втікають вовки сіроманці,
і зникають потурнаки-яничари.
Орли-сизокрильці ростуть!
Бані церков золотіють!
Божий голос почувся...

І світ просвітлів.
На козацьких вітрах
синьо-жовті прапори зацвіли.
Вітряк до себе небо пригорнув.
У січових строях сини ідуть
Черлені щити князя Кия несуть,
оду співають:

Воскрес впосліджений народ,
Звільнився від оков сторічних,
І водружає історичну
Велику хартію свобод!

 

Семен Гаркуша*

 

"Гей дала, дала славним запорожцям
та цариця заплату,
що понабивали на ноги кайдани,
дали в руки лопату".

Народна історична пісня

На пласі замовкнув незламаний Гонта,
В Сибіру загинув Максим Залізняк.
Розбіглась по селах, притихла голота,
Здрібнів гайдамаків повстанський кулак.

Радіє московський вельможний чинуша, -
Він швидко нетягу впокорить зумів.
Та раптом, як з неба з'явився Гаркуша
І знову на битву підняв кріпаків.

І знову повстанців виловлюють в лузі,
"Кальоним желєзом" орудує кат, -
На людському древі зелене галуззя
Рубає, ламає імперський булат.

Гаркушу таврують - відрізують вуха,
Випалюють ніздрі...
Але все дарма, -
Здолати козацького вільного Духа
Були не спроможні канчук і тюрма.

Безсильним явилось пекельне оружжя.
І судді знаходять хитріший закон:
Привозять закутого в кліті Гаркушу
На голу ще пристань, де буде Херсон.

"З веління цариці, де нині калюжа,
Тут місто збудуєш на радість царям.
Ви чуєте, хлопи?
Ти чуєш, Гаркушо?
Збудуєш фортецю,
в'язницю
і храм!"

І в'язень будує...
Будує - ледь дише.
Будує голодний,
холодний,
без прав.
А вправний історик в аналах запише:
"Цей град на Дніпрі генерал збудував".

[*Семен Іванович Гаркуша - запорозький козак, побратим Максима Залізняка, брав участь у народному повстанні (Коліївщина) 1768 року. Пізніше очолював повстанські загони на лівобережній Україні. 1785 року каторжне ув'язнення відбував у Херсоні.]

 

 

Микола Миклухо-Маклай*

"Окремі краєвиди Амбоїни вражають схожістю з Україною, особливо озвучені пташиним співом ліси на узвишшях. Ніколи не думав, що мене може так зворушити. Часом, коли зійшовши рано-вранці на яку-небудь з поблизьких верховин, я просто з гордістю відчував себе українцем".

(З щоденника Миколи Миклухи-Маклая)

Далеко за море, Миклухо-Маклай,
Заплив ти в кокосово-пальмовий край.
Первіснообщинний отам папуас
Полює на птаха й вирощує ямс.
У скелях, де хвиля дзвенить ручая,
Отруює воду гримуча змія.
А високо в горах роз'ярений звір
Годується кров'ю, неначе вампір.
Отам десь весною на плесах прилук,
Ненатло тубільцями з'їдений Кук.
Миколо, козаче, допоки ще пут
Не маєш на тілі, міняй свій маршрут.
Микола не чує.
Прядуться думки.
Він бачить: ватагою йдуть козаки.
Шаблюки, мушкети, і виразно чуть,
Як коні під сідлами поряд іржуть.
А в небі на теплих тропічних вітрах
Колишеться в битвах обпалений стяг.
Попереду чинно іде бородай -
Козацький хорунжий Макуха Маклай**.
"Куди чимчикуєте, хлопці, куди,
І як ви потрапили кошем сюди?"
"Йдемо на Очаків, там, кажуть, султан
Замкнув на замок наш Дніпровський лиман".

Микола у роздумі.
Справді - дива!
Але й дивуватись причини нема.
Тропічні низини, річок береги,
Нагадують тихі вкраїнські луги.
А гори?.. А неба розписаний Храм?..
То чом би не бути отут козакам?

[* Микола Миколайович Миклухо-Маклай (1846-1888) славетний вчений, фахівець з антропології, відважний мандрівник, виступав на захист поневолених імперіями націй. Три роки жив серед папуасів Нової Гвінеї, де проводив етнографічні та антропологічні дослідження.
** Козацький хорунжий Степан Макуха на прізвисько Маклай - прадід Миколи Миклухи-Маклая.]

 


Микола Кибальчич*

Кибальчичу в катівні не до жарту, -
Майнули дні, як в мушлі самоти
Себе поставив на єдину карту:
Нехай і смерть,
А правди не зректись!

Та що там смерть…
Оце б орлині крила!..
Помчав би вмить, як спущена стріла,
В галактику, де зір велика сила
В сузір'ї Водолія і Орла.

А може, може… винайти ракету?..
Скажімо так: космічний аппарат,
І взяти курс з в'язниці на планету,
Що блимає у небі, як булат?..

Отож, бери, бери папір негайно!
Нема паперу?
Є в тюрмі стіна…
Все'дно накреслення не зробиш тайно:
У вічко дивиться тюремний сатана.

Пальне і сопло,
Пристрої пускові…
Рушій узято міцно на гвинти -
І ти вже чуєш свіжу силу в крові.
Земне тяжіння здолано -
Лети!

[* Микола Кибальчич (1853-1881) - революціонер-народник, винахідник. Автор схеми першого в світі реактивного літального апарата. Страчений за участь у замаху на царя Олександра II.]

 

 

 

Цикл 6

У плетиві колючих дротів

(1949-1955)

 

 

Щодення

До поту сьомого труджусь щодня, -
Навколо морок і надій руїна.
Шукаю вихід з пекла навмання -
До себе кличе мати-Україна.

В руках тримаю кирку замашну, -
Вона у мене, як життя, єдина.
Рубаю камінь, скелю б'ю міцну -
До себе кличе мати-Україна.

1953

 

Мій зеківський притулок

Обсотаний довкіл я дротом.
У дрітті вікна, стіни, дах;
Насущний хліб залитий потом,
Пропахнув потом у снігах.

А десь за дротом сходить сонце
І світить місяць молодий.
Для них чуже моє віконце,
Притулок мій для них - чужий.

Але сказать відважусь: Годі!
Хоч дротом сковані вуста,
Розвалиться тюрма народів -
І Мати зійде із хреста.

1953

 

Далеко від України

Самі сніги лежать без краю
В далеку просинь, як мости.
Що там побачити бажаю,
Не можу очі відвести?

Аж ось побачив!
За снігами,
За обрієм, Вкраїно, ти
На повний зріст під прапорами
Ідеш до власної мети.

1952

 

Залишок

Усе забрали: хліб і сіль;
На ключ замкнули вікна й дверці…
Лиш біль залишили у серці.

Із м'ясом вирвав би той біль,
Що смажить душу, як в горні.
Та що ж залишиться мені?

1952

 

Поклик

Відчиніть мені двері в світи,
Щоб за покликом серця іти,
Бо в мені отой поклик, мов цвях.
Між тернів заблукала дорога,
І нема вже ні правди, ні Бога.

"Відчиніть! - на все горло кричу. -
Не відчините - завтра втечу!"

1953

 

"На бугая"*

Неначе проклятий,
У зоні знову я
Із ранку раннього
Роблю "на бугая".

У пам'яті сидить,
Мов гострий цвях, одне:
Дощенту знищили,
Убили вже мене.

Тугим на вухо став,
Духовний зір пригас, -
Замкнули рота нам,
Рабів зробили з нас.

1952

[*"На бугая" - зеківський жаргон - працювати задарма.]

 

Імпровізація

Куди поділися Пегаси?..
Народом співані псалми
За гратами в'язниць погасли.
Наш дух лежить під чобітьми
Глухого ключника тюрми.

1951

 

Парадокс

Хто оборонець іншого життя,
Тому тюремний строк і каяття.
А хто вбиває сотні без вини -
Одержує медалі і чини.

1951

 

За ґратами

Як сірники ламаються серця,
І розбивається душа гаряча….
І Мельпомена*, зблідла із лиця,
Сидить зі мною і тихенько плаче.

1951

[* Мельпомена - у грецькій міфології одна з дев'яти муз, покровителька трагедії.]

 

Неспроможність

Імперський кат боїться справедливих,
Які у тюрмах і які ще будуть…
Але найбільше кат боїться мертвих,
Бо вбити вбитих він уже не може,
Не може мертвим затулити рота.

1952

 

Тиша в тундрі

В тундрі тиша глуха.
Куций ліс бовваніє, мов гать,
Міцно спить в білосніжній перині…
Тільки зорі тремтливі у небі тріщать,
Тільки скелі зітхають,
Мов привиди сині.

В тундрі тиша глуха.
Пролітають сніжинки ясні,
У повітрі плетуть діадему.
Ти очима шукаєш:
- Де ж бурі гучні?
Не шукай.
Вони в серці моєму.

1951

 

Запитання без відповіді

Скажи, зорино з голубим крилом,
Допоки животітиму рабом
І віддаватиму, як дар з долоні,
Свій труд отим, у кого я в полоні?

Допоки ще коситиме чума?
Уже надій на чесний світ нема.
Скажи мені, як душу зберегти,
Коли брехні довкіл хоч гать гати?

Палає небо, далечінь не спить,
Моя ж зоря мовчала і мовчить.

1950

 

Стоїк

Розіп'яли йому душу,
вирвали горло і серце єдине,
а він гукає:
- Хай живе Україна!

Скрутили йому руки,
голодом очі виїли,
а він про єдине:
- Хай живе Україна!

1949

 

Протистояння

Всі двері й вікна зачинили,
І жити залишилось мить, -
Боротися немає сили.
"Не здамся, ні!" - душа кричить.

1949

 

Хто там?

Над мокрим степом кружеляють хмари, -
Набитий ними вщерть небесний жбан.
У вибалку лежить більмом туман,
Позатопляв і скирти, і кошари.

В гаю поміж дерев снують примари.
Промчав учора вітер-горлопан.
Знівечив поле, вирвав дуб, каштан -
І заховався в горах від покари.

Самотньо й тихо. Раптом плач гіркий.
Хто там тиняється у час такий?
Хто плаче, йде не знать куди в цю пору?

"А хто там, гей!?" - його питаю я.
І мов луна глуха: "Я молодість твоя".
Почув слова в сльозах, та без докору.

1955

 

За бортом

Хоч за бортом я нині корабля,
Але прихильні люди і земля.
Живе мій дух - єдина віть зелена -
І не міліє річка Гіппокрена.

1955

 

На допиті

- Чого мовчиш, паршива сука?!
Продався ворогу - й ні звука?

Підсудний дід, старий, як світ,
Промовив слідчому в одвіт:
- Я краю зрадити не міг,
Хоча до Волги і не біг…

- Мовчать, паскуда!.. Знаю я -
Ти зрадник, зрадники й сім'я.
Свій хліб і воду не труїв,
Втікати з нами не хотів!..
Але ми добрі, я - не звір,
В расход не дам. Ступай в Сибір!

1954

 


Однобаландникам

Чи згине наш коли патрицій,
Що заступив до сонця путь?
Чи, може, з вирію жар-птиці
Весни уже не принесуть?

Брати, мужайте! Віщі дзвони
Розбудять приспану ріку -
І ми потиснемо долоні
Ще міцно в горах Спартаку!

1952

 

Тихий зек

На Паску тихий зек робити не виходив.
Йому завіт Отця - незайманий закон.
За непокору й бунт опричник безбородий
На зека наліта, мов зранений бізон,
І змушує стоять у молитовній позі
Без роби і взуття на лютому морозі.

Але зломити він його ніяк не міг.
Був зеків дивний дух сильніший мук усіх.
Сумління в'язневі стояло на сторожі,
Він твердив знову й знов, що є закони Божі.

1953

 

Безнадія

Не захистять в тюрмі нас Брути, -
У них життя цілком своє…
Кривавий дикий птах нам груди,
Як Прометею, розклює.

1952

 

Дорога на Парнас

Бридкі у душу лізуть слідчих лапи.
Коли відсохнуть їм вони?
Коли?
Мої "стіхи" закуті в "кандали",
Їх розпинають на хрестах пілати.

Нелегко йти як ти голодний, босий,
Але ще тяжче в людоморний час
Душі здолати крижані тороси.
Зійти без ран і болю на Парнас.

1953

 


Ойкумена

Де шквально вітер лине з гір далеких
І погасити серце хоче вмить,
А в сни приходять одинці-лелеки
І злісно уночі тайга шумить -
Існує потаємна ойкумена,
В якій ошука та нужда щоденна.
У тім горнилі болю та огуди
Чекають порятунку чесні люди.

1953

 

Чого б ото?

Як вночі із зодіаку
Упаде звізда руда,
Знову прийде до бараку
Чиясь жінка молода.

Жінка нишком пройде в зону
Поміж дріття й охорону,
Перелізе рів,
Неначе
Невидимка…
І заплаче.

І чого б ото ридати,
Під віконцем сніг топтати?

1954

 

Майбутні гони України

Здолавши кляті перепони,
Доцільна праця і буття -
Твої це, Україно, гони,
Щасливі гони майбуття.
До чого прагнеш променисто -
Життя розковане й просте,
Духовно вільне, серцем чисте,
Не за горами проросте.

Диктат Кремля впаде навіки,
На світлу гору вийде путь,
В твоєму тілі, наче ріки,
Свободи сили оживуть.

1953

 


Dixi*

Григорію Кочурові

Якби я серце міг у слово перекласти,
якби я піснею злетіти в небо міг,
тоді сказав би своїм поривам-уболіванням:
Досить!
Досить мене, любі, катувати,
бо слово відшукав,
що породило мене;
бо пісню написав,
що не давала жити супокійно.
Отак сказав би своїм поривам-уболіванням,
якби серце міг у слово перекласти.
А так… а нині що сказати?
Мучте.
Мучте знов мене, пориви-вболівання;
малюйте дивовижні сни,
душі спочити не давайте!..
Але наснагу в кров мою вливайте,
щоб міг невтомно і несхитно
з народом рівно йти.

1953

[* Dixi - лат. - я сказав усе.]

 

Олександрійський вірш

Стояла біла ніч, мела поземка всюди.
В засніжені ліси не йшли на лови люди.

З бараку вийшовши, на пагорб виліз я.
Ген-ген, за обрієм, Вкраїна спить моя.

Могутнє дихання її тут добре чути,
Коли в морозну ніч буран, мов пес прикутий,
За Воркутою спить. О рідні береги!
Щодня до вас іду байраками тайги.

Іду крізь вітровій без хліба і без солі…
На пагорбі стою, мов явір той у полі.

Колючий дріт навкруг та урвища сумні.
Не чути й ворона в північній стороні.

Але ж бо ні - стривай! Чалапа хтось по насті,
Хтось мовби кущ несе. Ні, роги то гіллясті!

Це олень одинак. Чому блукаєш сам?
Хіба не бачиш? Ніч. Еол своїм вітрам

Наказує в похід негайно виступати.
Ховайся у тайзі, або де юрти, хати.

Під шатами гілля, неначе в тихім сні,
Промчить зимовий час, морози навісні.

Рогатий стрепенувсь і, всі зібравши сили,
Супроти бур пішов, що тундрою котили

Великий білий вал, неначе хмар сувій.
Прокинулись вітри, і дух прокинувсь мій;

Душа наповнилась потугою новою.
О сильний друже мій, візьми мене з собою!

1954

 

Сподівання

В'язням ОЛП* № 2, м.Інта

Нелегко животіти у в'язниці,
Де утиски й свавілля, мов чума.
Налитий келих трутою по вінця,
А порятунку й просвітку нема.

Та прилетять іще привільні птиці -
Настане творчий пожаданий час.
Ми вийдемо з холодної в'язниці -
І привітає справедливість нас.

1954

[* ОЛП - "отдєльний лагерний пункт".]

 

У сніговому полоні

Батькові Олександру

На півночі, де тундровий розліг
Біжить до моря за високі моли,
А в небі срібні сяйва ореоли,
Встеляє землю глибочезний сніг.

Та кожен би побачити ізміг,
Коли б підняв тяжкі снігів подоли,
Як травостій, неначе влітку доли,
Мережить грунт подалі від доріг.

І хай мороз, хай віхола прелюта,
Нехай вся тундра кригою закута,
Зело під снігом - буйне й молоде.

Отак наш дух у роки бідування,
Коли ще ніч і довго до світання,
Не хилиться й не падає ніде.

1952

 

Прив'язаність

Примхлива музо, я тебе покину
За тими схилами, де злива й грім.
Заклечану трояндами годину,
Мов наречену, проведу в свій дім.

І буде рай,
І тиша буде всюди,
Притихну дома, як схололий сік.
Нові казки на світ народять люди,
І грітиме, мов сонце, молодик.

Рівнесенько ітиме путь моя.
Та чи знайду собі в тім спокій я?

1954

 

У катівні

Охоронці снують, мов примари,
В мою душу трикляті вп'ялись.
Дикі ночі, не ночі, а хмари
Мене тягнуть на линвах кудись.

І надія на волю погасла,
Полетіла в степи на коні.
Але роду козацького гасла
Не дають помирати мені.

1952

 

Роздум

Невже увесь я відданий на муки
І буде чорний до останку вік,
Невже мої робітні чесні руки
Не сипатимуть збіжжя у засік?

1952

 

Благовісний дух

"Дух, що тіло рве до бою…"

І.Франко

Скажи, хто ти, невидимий для ока?
В мені шалено розтривожив кров,
Сліпу нудьгу і кволість поборов,
Коли, як в річку крижана притока,
У душу ніч вливалася глибока.
Це ти Дніпра, і степу, і дібров
Крізь темну ніч доніс до мене зов,
І за твоїм велінням ясноока
Пророчниця мене благословила,
Святим архангельським крилом прикрила,
Звеліла стяг і далі твій нести.
І світлий прапор, що веде до бою,
І гасло: "Воля!" - підняті тобою,
Тобою дані.
Так скажи, хто ти?

1953

 

Монолог

Краю, прабатьківська земле,
світлом твоїм визріваю.
Дивишся денно і ночно
зором надії на мене,
душу запалюєш святом,
духом і мудрістю предків.
Дай мені божеський промінь -
Вірну дорогу до серця
Роду мого і народу.
Лаврів собі не шукаю,
золота й слави не хочу;
хай мене будить щоранку
слово твоє непорочне,
мудрий завіт сивобогів -
правді довіку служити,
віру в добро зберігати;
хай окоянних не буде
нині і прісно між нами.

1954

 

Полярне сяйво

Проворно й легко сріберна мітла
Змітає з неба стрічечки шовкові, -
Заблукана жар-птиця із крила
На землю ронить пера кольорові.

Крізь віття сосон цідиться імла
І заливає лона досвіткові.
Сизіють сопки доокіл села,
І птах мовчить, і звір сидить у схові.

Сніги й сніги… Натруджена земля
Тривожно спить. А сяєво гуля,
Тече в зеніті світлою рікою.

Непередавану оту красу
Укупі з болем в пам'яті несу.
Вона живе,
Палає наді мною.

1955

 


Північна акварель

Сніги й сніги…
Мов собака,
висолопивши язика,
тундрою гасає завірюха,
від холоду й нудьги виє на місяць.
Холодно.
Жодного вогника,
Жодної крапелини любові.
Сніги й сніги…
Далеке полохливе сяйво й мороз.
Мороз зубами клацає,
холодними лабетами мені за комір лізе.
Я думаю про тебе, Україно,
і мені тепло.
Мені тепло,
бо думаю про тебе.

1954

 

На самоті

Нині за лісом, де жив я з тобою,
Давні стежки заросли бугилою.

Вирвані наші з коріннями зорі
Гаснуть на плесах далекого моря;

Хата рибалки - до снопика схожа -
Тільки й лишилась, та в полі ще, може,

Як і бувало, тужаве колосся
Повінню-морем за бір розлилося.

Йду проти вітру, долаю утому;
Йду та не можу прибитись додому.

1954

 

Діалог

Промчу життям я неозорим,
Як небом зранений болід;
В чужій душі, неначе в морі,
Свій нетривкий залишу слід.

Хтось кине голосом лукавим,
У кого погляд, мов зима:
"Він не досяг своєї слави,
Промчав, згорів… і вже нема".

А може, там якогось року
Своїм онукам скаже дід:
"Його я знав, горів нівроку;
поет високий мав політ".

1955

 

Віра

Іванченкові Я.
Воловенкові В.

Ми животіли, наче поторочі, -
Безвинні бранці лиха і журби.
Злорадці нам плювали часто в очі
І катували люто щодоби.

Але у чорній, дикій круговерті
Ми не хилились в боротьбі зі злом,
І на дорозі утиску і смерті
Не кидали своїх надій псалом.

І хоч була усім однака міра -
Гуртом лягти на півночі кістьми,
Тримає нас велика людська віра,
Що на землі не буде зла й тюрми.

1955

 

Легенда про свободу

Давно колись на чужині,
Де вбогі люди і природа,
Від мук, знущання та ланців
Померла у тюрмі Свобода.

Як стій прибіг кошлатий чорт,
І ніби тютюну папушу,
На вила хутко підхопив
І в пекло кинув її душу.

Відразу в пеклі загуло:
"Свобода в нас!… Свобода з нами!"
Люципер зблід. Люципер скис,
Завив, заскреготав зубами.

"Ти хто? - він душу запитав. -
Ти хто така? Якого роду?"
Душа свій випростала стан
І швидко мовила: "Свобода".

"Мовчать!.. - і рот мерщій закрив
Свободі чорною рукою. -
Гей, зави! Швидко воскресить,
І не впускать сюди ніколи!"

Відтоді скільки б з неї кат
Не виточив живої крові,
Свобода, хоч бува й помре,
Та воскресає знову й знову.

1954

 

Ронделі

"Комони ржут за Сулою,
звенить слава в Киеве"
Слово о полку Ігоревім

 

1

Хоробрі вої йдуть рядами,
Буй-тур веде їх, Святослав.
Могутній крок залізних лав,
Немов сурма понад степами.

Залізний предок наш мечами
Свої кордони захищав.
Хоробрі вої йдуть рядами,
Буй-тур веде їх, Святослав.

Мужайте! Сивобоги з вами!..
Ваш стяг свободу провіщав.
Ваш дух і нам снаги додав,
Гартує, вчить, живе між нами.
Хоробрі вої йдуть рядами.

 

2

Єднайтеся, орли-сини!
Я - Україна, ваша сила.
Я вам дала могутні крила,
І дух, і молодість весни.

Хай вас не бавлять мрії-сни, -
Для перемоги вас ростила.
Єднайтеся, орли-сини,
Я - Україна, ваша сила.

Свободо, дзвонами дзвони,
І світ, який синам відкрила,
Своїм хрестом благословила,
Віднині й прісно борони.
Єднайтеся, орли-сини!

1954

 


Сон у в'язниці

Йому до снів кохана завітала,
Прийшла з далеких голубих долин,
Де море й небо, наче із кришталю,
А сад і хата в полум'ї жоржин.

Цілуй палкіше! Дай свободу серцю,
Злови жар-птицю й падай у траву…
Нехай у сні привілля усміхнеться,
Якщо його не маєш наяву.

1950

 

Літо скорботи

Хто злочин удіяв, убив моє літо?
Багато гарячої крові розлито.
В глибокій скорботі, де лісу межа,
Лама собі руки і плаче душа.

 

Заполярний етюд

Мороз на шибах виліпивсь химерно.
За териконом сутінки густі…
Хто нині, хто, в гулагівській Інті
Мені розраду і любов поверне?

Дивлюся й жду.
У сніговій кормизі
Ялинка поклонилася землі,
Сова пильнує здобич у гіллі,
І метушаться снігурі на кризі.

За річкою,
Мов пелюстки нарцису,
На темній скелі снігова печать,
І сяйва нитки сріберно горять,
Вплітаються в атласну неба ризу.

В зеніті яро світять перші зорі…
Я там - на плесах їхньої ріки!
І ніби світлі, добрі ходаки,
Прийдешні дні уже мені прозорі.

Притлумлюється смуток,
І насилля
На задній план відходить,
Пропада;
І свіжа сила, дужа й молода,
Бере мене в обійми, наче хвиля.

1952

 

Хто захистить

Я.П.

Шугає вітер за моїм вікном,
Осінні хмари тягнуться за місто.
Між них у просині дрібним намистом
Виблискують зірки, а за горбом
Тайга і морок, і дощі стіною
Надворі лопотять, мов діти босі,
І водорий белькоче під горою…
Хто захистить мене в тюремну осінь?
Хто згоїть серця кровоточний шов,
Якщо не ти і не твоя любов?

1954

 

Завжди з коханою

Щоб ясніше було видно,
він погасив світло,
завісив бушлатом вікно -
і побачив її,
молоду й вродливу.

Він поклав руки на її плечі,
усміхнувся:
- Мусимо зустрічатися,
мусимо!

У кімнаті робилося видно,
як удень,
а тепло,
як улітку.
На його помешкання позирав місяць
і заздрив…
Бо на землі стояла холодна
заполярна ніч,
а в небі - самота.

1955

 

Мовчання - наша мова

Ми у в'язниці мовчимо… роками,
І наша мова - це і є мовчання.
Казенні стіни мають підлі вуха -
Словам правдивим крил не розгорнути.
Слова блюзнірські небо обліпили,
Крізь них промінням сонця не пробитись,
Дощам не впасти на дорідні ниви.

1952

 

Прохання

Якщо, мій Отче, пожалів
Народу божеських дарів,
Веди у сонячне життя
Крізь чорну працю й забуття;
Веди, як інші вів народи,
До самоствердження й свободи.

1953

 

Вірш без назви

Г.К.

Кульга життя, мов зранений солдат…
На гострих скелях, мов розбите серце,
Спливає кров'ю сонце.
Біля хат,
Де блимає у зарослях озерце,
Дереба-дрізд виспівує в гіллі;
Блищать зірки на голубому тлі,
Спустили вії у ліси вологі,
На степові нетронуті розлоги,
На крутояри й сосни в далині.

Цвітуть-співають між дерев росою
Притул-трава й фіалки запашні;
Лягає ніч барвистою габою
На тиху землю.
Світ дає тобі,
Земний поете, всі дари природи:
Ласкавий шепіт листя на вербі,
Нюанси барв, що сон поклав на води…
Але, де роси й пахощі ріллі,
Тебе очікують непрохані жалі.

Усюди тінь пекучої журби…
Де лине легіт музикою в полі,
Де бусли калатають на стодолі,
Де звисли коси сонної верби
І ручаї в солодкому безсиллі
Ярами котять мерехтливі хвилі -
Тебе очікують тривога і жалі.

О світе милий, розірви кайдани!
Дай радощам ходити по землі,
Загой роз'ятрені душевні рани,
І слово непорочне обігрій,
В якому, світе, зміст великий твій.

1953

 

Полярна весна

До нас в Інту прийшла весна.
Прийшла і пальчиком тендітним
до мене в шибу ненароком
постукала:
"Виходь, юначе! Це я - Весна!"
Біжу з бараку: Драстуй, Весно!
І тут же промінь її теплий,
немов кохана по розлуці,
мене у губи щиро й міцно:
цмок!
Луна дев'ятим світлим валом
далеко в тундру полетіла.
Дивлюся - сніг, який ще вчора
Був міцно скований морозом,
Сьогодні створює лимани.
Ну, дзвону-голосу джерел
тепер наслухаюсь доволі!
Обличчя вітру я підставив,
Почав дивитися у простір…
Та тільки що це?
Сніг зникає,
земля у небо диха п'яно,
а навкруги глибока тиша,
тишінь, німотність несусвітна.

О де шпаки - Весни посланці?!
Де рідні, теплі небокраї?
О де ти, сестро, де ти, весно,
Моєї милої Вкраїни?!

1954

 


Мимоволі

Іду етапником лісами
в білу далину;
іду не день уже снігами,
й зиму не одну.

І часто, часто мимоволі
в пам'яті сплива
ланів ласкавий шепіт в полі,
тиха Кошова*.

Херсона вулиця широка,
де проходив я,
де посміхалась ясноока
молодість моя.

1950

[* Кошова - річка біля м.Херсона]

 

Досвітні етапи

А хто там, хто, в тюремному лахмітті
Досвітніми етапами іде?..
У нього ноги ранами покриті
І стомлене обличчя молоде.

1949

 

 

За Полярним колом

Хиріє думка, ниє серце,
Болить рука й нога від пут…
Якими ліками тепер це
Загоїти спроможний тут?

Якими силами натхнення
Напишеться крилато вірш,
Коли в мені нудьга щоденна
Сидить, немов дволезий ніж?

Коли, як вранці тихі зорі,
Згасає прагнення,
Коли
Пісням засніжені простори
Безмежним цвинтарем лягли?

Але дарма! Я знаю ліки.
Стоять у синій далині,
Де повноводі скресли ріки,
Високі гори крем'яні.

Їм плечі мочить сніг півталий,
Їх душать ночі вітряні…
Вони ж стоять, як і стояли,
Де скресли ріки в далині.

До непохитних гір полину
Крилатим птахом голосним,
Візьму від них життя частину -
І сам зроблюся крем'яним.

1952

 

До музи

(з Леопольда Стаффа)

Врочисто, музо, впевнений донині,
Що на твоїй працюю стороні;
Ти з'явишся колись в моїй хатині
І за труди подякуєш мені.

Можливо, нині дорікнути хочеш,
Що не цікавим був тобі мій спів,
Бо не зумів побачить тебе в очі,
Довідатись про вроду не зумів.

Твоя тут правда…
Тільки, дочко Божа,
За тебе у житті стою грудьми.
Отож приходь та обійми, хороша,
За шию обійми.

1953

 

Заснув Ісус...

Заснув Ісус, і Магомет, і Будда, -
Зблукали люди у словесній млі.
Коли і хто святих Богів розбудить
І Хрест новий поставить на землі?

Не сплять під сонцем нелюди-пілати, -
Їх на землі уже велика рать.
Кого б іще на горло покарати,
Допоки будди та ісуси сплять?

1954

 

Марево

За рікою стриножені коні іржали;
З півдня линув без поспіху вітер гіркий.
Літній ранок в рожевій, широкій піжамі
Піднімався крилато над лісом гірським.

Калюжками блищала далека дорога,
Далина у роздолинах пряла димок…
На колючому дроті, де сосна убога,
Примостилася зграйка співучих пташок.

Примостилася й серце моє полонила, -
Стрепонулося серце у грудях моїх,
Наче в ньому прокинулась приспана сила,
Ніби сонячний зайчик сховатись забіг.

Що побачило, серце, ти в зграйці пташиній?
Чи не Конку Олешківську*, острів Козак*,
Де лиману широкого обрії сині,
А за ними село і глибокий байрак?

1955

[* Олешківська Конка - річка біля Херсона
** Острів Козак - острів у пониззі Дніпра]

 

Каїн

Мої думки на обширі блукають.
Злетіла зграйка спогадів сумних.
Прийшов тихцем під наші двері Каїн…
І раптом на високих,
На ясних,
На тихих зорях голос чийсь повис:
"Катуй, злодюго!"

По грузькій дорозі
густа юрба пробігла у тривозі,
над нею блиснув полум'яний спис…
Хитнулись гори,
тиша в ліс майнула,
і наче за велінням Вельзевула,
пішли у дикий танець кручі й ліс,
і дуб старезний, що за яром ріс.
Забилася в конвульсіях земля,
пожежа хмари язиком злизала,
немов гадюк, свої отруйні жала
вп'яла у бір, у змучене гілля.

Куди подітися тобі, людино,
в таку жахливу, каторжну годину?
Настійливо крізь ніч пекельну йди,
не бійся ні пожежі, ні води.
Морським прибоям не залити сонця,
пожежі не спалити світлих мрій,
повік не вгасне добрий світоч твій,
палатиме, як промінь у віконці.
І може, вдячний будеш тій ще днині,
коли уперше блиснув спис в долині,
коли з'явився братовбивець-Каїн…

Мої думки на обширі блукають.

1953

 

Раб

Я - раб. Я вам ніколи не скажу,
Що наступили на мої мозолі.
Я звеличатиму свого пашу
За чорний кусень хліба й дрібку солі.

Я - раб. На мене плюйте всім на сміх,
Душа зустрінути плювки готова.
Я вилижу з погідливістю їх,
І промовчу, і не скажу ні слова.

В моїх очах на дикій глибині
Спалахує тривожна переміна…
Але сидить покірливість в мені
І підгинає з острахом коліна.

Себе й подібних звіку не люблю;
Останній я з останнього нетяги.
Юпітере, прошу тебе й молю,
Мені до себе дай побільш зневаги!

1955

 

Королівна

(за Райнісом)

У той жахливий день
бризкала кров фонтаном -
палац із королівною проваливсь крізь землю.
Глибоко в землі сидить у палаці королівна,
сидить над пряжею майже чотириста років підряд.
Стіни палацу - із перлів;
підлога - із зеленої міді;
стеля - із перламутру;
коток - із чистого алмазу;
нитки - із блискавиць,
а прядка - ніби грім.
Сидить королівна у золотому кріслі й пряде.
Біля ніг лежить собака.
Чорний собака гарчить,
раз по раз підводить голову.
Там,
високо вгорі,
він чує гомін знедолених людей…
Якогось дня підніметься палац на-гора,
до пряжі нових днів сяде королівна.
Основа - із блискавок;
уток - із райдуги…
Тканиною нового життя,
хто зазнав шельмування,
окутає щедро всіх.

1952

 

Спокута

Самих себе вже зневажають скелі.
Достоту знають, скільки навкруги
Із їхніх брил та різного каміння
Збудовано в'язниць та капонірів
І скільки в них безвинного народу
Розіп'ято, покривджено, убито…
Тому вони і день і ніч вологі
(Печальні спогади не сушать сліз)
Тому їх нудять лишаї на спинах,
Обходять дикі звірі стороною,
А птиці вити гнізда перестали.

1954

 

Далеке

Я пам'ятаю кожний буй і кожну
На Кошовій* травинку, де бетон.
Отам залишив молодість тривожну,
Покинув радість, мов приємний сон.

Веди й тривож мене, далекий часе;
Не залишай в дорозі до мети…
Аж доки вітер душу не погасить,
Бо в самоті ще йти мені і йти.

1954

[* Кошова - річка біля м.Херсона]

 


Табірний етюд

Навколо марища самі:
Тайга… вівчарки… дріття зони…
Сумують в'язні у тюрмі -
Співають п'яні фараони.

1949

 

Єгипетська піраміда

В жаркій пустелі ти стоїш осібно.
У твій граніт спекотний вітер б'є,
Щербатий сфінкс на тебе гострить серце.
Поглянь йому в глибокі дикі очі,
Там повно заздрощів на міць твою.

Ти виникла із примхи фараонів,
Але життя тобі дали раби.
Це з тіла їхнього міцне склепіння,
Із їхніх рук гранітні сірі брили,
Із їхніх мрій камінні саркофаги…
Тебе і досі скопищем будують,
І дикій праці тій немає краю.

1953

 

Світ і антисвіт

Я сьогодні був такий щасливий!..
Я в берізці упізнав кохану,
Чув як зорі в небі гомоніли,
Говорили про любов і радість.

Я сьогодні у великій тузі…
Я побачив, як пісні вмирають,
А лірична муза богоока
Ридма плаче, рясно сльози ронить.

1953

 

Білий цвіт каштанів

Білий цвіт каштанів сипався на хустку,
Сипався на плечі, на перлистий шовк.
Я тебе зустріти через луки йшов,
Тільки ти, мов пташка, в лісі зникла хутко,
Білий цвіт каштанів сипався на хустку.

Я подумав: юність то моя майнула,
То жариста птиця з голубих дібров,
Де відвіку мають потаємний схов,
І Лукаш, і Мавка, і коваль Вакула…
Я подумав: юність то моя майнула.

 

Скеля

В жахливій пожежі згоряють гаї,
А скеля стоїть.
Хурделиця шпаги ламає свої,
А скеля стоїть.
Вмирають озера і ріки малі,
А скеля стоїть…
І гасне ласкаве проміння землі,
А скеля стоїть.

Де раптом постануть дороги круті,
Бурани, мов тигри, зустрінуть в житті,
І кривду посіє негідник і хам,
Як скеля, стояти хотів би я там.

1955

 

Тріолет

Не смійся, враже. Час розсудить,
Усім повідає колись,
Хто більше з нас Вкраїну любить.
Не смійся, враже. Час розсудить.

Про тебе вже говорять люди,
Що ти нікчема, хижа рись.
Не смійся, враже. Час розсудить,
Усім повідає колись.

 


Пророк

Пророк говорить: Прийде час розплати,
Уже на те багато є ознак.
Розваляться імперські каземати
І хвища змиє залишки в байрак.

Настане суд, останній день для ката, -
Звіриний сказ існує до пори.
Зустріне брат по духу й вірі брата,
Свої піднімуть рідні прапори.

1954

 

Невідповідність

Я маю щастя незугарне.
Ношу вбрання старе, негарне.
Собаки гавкають на мене,
Людці теж гавкають на мене…
А я людей люблю,
Які мене не люблять.
Люблю дітей,
Які не йдуть до мене.
Люблю й тебе, мій недруже Семене;
І ніч люблю, і день гучний…
Такий бо я дурний.

1952

 


Людський вік

Коротшає життя із року в рік...
І можу я не все оте зробити,
Що вимріяв, - куценький людський вік.
І я спішу, спішу, щоб гідно жити.

 

Кунакові

Якщо, куначе, не мерці -
брати зриватимуть ланці,
мені дай руку!
Наша сила
примножить Дух,
відродить крила.
Іти повинні спільно в боротьбі,
бо ворог мій є ворогом тобі.

1952

 


Надія виживання

Коли достигнуть яблука і груші
У нашому далекому саду
І в злагоді зіллються рідні душі
В одну велику силу молоду,
Тоді без дозволу і згоди
Губами до твоєї вроди
Я гаряче, Вкраїно, припаду.

1952

 

Фата-Моргана

Ніч полярна в небі чистім
На ажурному крилі
Грала зорями-намистом,
Шепотала щось у млі.
Шепотала в сизій млі
Про кохання до землі.

У щедротах, у коханні,
Де озер сиріло тло,
Лісотундра, трави ранні -
Все раділо і цвіло.
Все раділо і цвіло,
Ніби це в раю було.

І не дивно - під сосною,
Де пеньок, неначе гном,
І струмок бринів струною,
Стала юнка за вікном.
В зоні в'язнів за вікном
Юнка стала гарним сном.

Я - до шиб вікна малого,
Усміхнулася вона.
І не знаю вже від чого
Захмелів, як од вина.
Захмелів, як од вина,
Притулившись до вікна.

А смугляночка руками
Манить-просить: "Милий мій,
Вийди, підемо до брами,
Що в окові золотій.
До своїх далеких мрій
Підем в силі молодій".

І біжу, зламавши грати,..
Вітер,
Вітер б'є в лице.
Ось сосна… О земле-мати!
Не дівчина - деревце.
Не дівчина - деревце,
Синь та вітер у лице.

 

Балада про сум

За Інтою,* де розмаєм
роси золоті,
Сум щодня когось шукає,
бродить в самоті.

Ти забрів з якого краю,
хто привів сюди?
Може, я тобі пораю
Відшукать сліди?

Може, я у ніч лупату
на землі німій
бачив стежку, знаю хату,
де живе друг твій?..

Вийшли хмари чередою,
прокотився грім.
Ходить-бродить Сум зі мною
у краю чужім.

1954

[* Інта - річка в Комі АРСР]

 

Полиски

 


1

Куди поділися псалми?..
Вони лежать під чобітьми
Лихого ключника тюрми.

 

2

Душа розіпнена… Щоднини
Іду уже багато літ
Крізь люту ніч до України,
У мій красивий, добрий світ.

 

3

Якщо Франко був, жив Тарас,
І маємо мету здорову,
Опричникам не вбити нас,
Не задушити нашу мову.

 

4

Допоки сонця житиме земля,
Яка Шевченка світові явила.
Світитиме живій душі зоря,
Міцнітиме велика правди сила.

 

5

Страшна війна з-за гір спішить,
Іде без перепон…
Чого ти, серце, плачеш? Цить!
Аджеш це тільки сон.

 

6

Народе мій, непогасима зоре,
Долаючи тяжке пекельне горе,
Твої сини, великим духом зрячі,
До тебе йдуть через сніги гарячі.

 


7

Душа сплюндрована.
Земля зів'яла.
Кукіль дістався нам від рідних піль.
І наші муки - гірші мук Тантала,
І вічні злидні - наш нестерпний біль.

 

8

Споганила нас темна сила.
За що? За що така хула?
Чи не тому, що правда мила
У нашім серці розцвіла?
Чи не тому на мене гнів,
Що я про рабство зрозумів?

 

9

Чудовний наш безмежний світ -
Поезії дзвінкий політ.
Воістину благословенні
Народу прагнення щоденні;
Благословенний час звитяги
І непокірливість нетяги.

 

10

А хто там - гей! - зневірився в меті?
Чия зоря, як мрець холодний, зблідла?
Легких доріг немає у житті,
Які ведуть із темряви до світла.

 

11

Скажу душителеві: Годі!
Хоч дротом сковані вуста,
Розвалиться тюрма народів
І Мати зійде із хреста.

 

12

Вгасає рідна мова у дітей;
Її знамена падають у глей.
Мов яблуневий квіткоїд-шкідник,
Нівечить мову панівний "язик"…

 

13

Мої пісні (ніким не вбиті)
Душею мирною відкриті.
Не вабить слава їх, ні гроші…
Мої пісні - до мене схожі.

 

14

Жахливо думати про наслідки
ядерної війни,
а ще жахливіше -
не думати.

 

15

Не гонися за славою,
повертайся додому -
вона твою адресу добре знає.

 

16

Батько читав книги запоєм.
І ось маєте!..
Сьогодні йому море по коліна.

 

17

Маєш хист до написання поезії -
пиши,
але пам'ятай:
поезія не ходить навшпиньках.

 

18

Два брати - два пальці материної руки,
а отже:
Олекса вибрав собі безсмертя,
а Геннадій - смерть.

 

 

 

Цикл 7

Переклади

 

 

З англійської

 

Джордж Ноел Гордон БАЙРОН

Ридаєш ти…

 

1

Ридаєш ти - великі сльози
В твоїх, як синь, очах.
Здається ронить свої роси
Фіалка на полях.

Всміхнулася - і променистий
Сапфіру блиск погас.
Його затьмарив пломінь чистий
Твоїх очей нараз.

 

2

Надвечір гаснуть сонця чари,
Темніє світлий гай,
Але ще в барвах довго хмари -
Далекий небокрай.

Ти завжди, як гілля зелене,
Не тьмаришся в журбі.
Хоча погасло світло денне,
Воно горить в тобі.

 

Шільйон

Живої мислі Дух, що смерть зборов,
Ти найсвітліша у тюрмі, Свободо!
Притулок твій в живій душі народу;
У ній свята незраджена любов.

Коли улюблених твоїх синів
Кати ув'язнюють в тюрмі камінній,
Їх жертва сили додає країні -
І чути голос твій, неначе спів.

Шільйоне мій!.. Твоя тюрма убога -
Святилище; слизький поміст - олтар.
На ньому страдницька лежить дорога,

Яку залишив мужній Бонівар;
Тиранам кари вимагає в Бога,
Де в підземеллі сонмище примар.

 

Сонце безсонних

Безсонних сонце, зіронько сумна!..
Вологим пломенем гориш одна.
Згустився морок, змеркло ночі тло,
Ти світле щастя, що уже пройшло.

Ще зірка світить, з хмари вирина,
Але не гріє полум'ям вона.
Отак і ти в небесній глибині
Без теплоти, хоч промені ясні.

 

Персі Біші ШЕЛЛІ

Пісня англійцям

Люди Англії, чому
Поле орете й кому?
І чому правують вами,
Можновладці з глитаями?

Ви для кого прядете,
І чому всі несете
Трутням мед, що знову й знов
П'ють ваш піт і вашу кров?

Бджоли Англії, чому
Зброю робите тому,
Хто залишив вам труди,
А собі бере плоди?

Де спочинок, де ваш лан,
Хліб щоденний і талан?
І коли у вас було
В хаті радісне тепло?

Інші ваші ниви жнуть -
З них кукіль лиш вам дають;
І не має той клинків,
Хто зробити їх зумів.

Залишайте хліб собі;
Шийте тим, хто у журбі.
Зброю зладили - носіть;
Скарб знайшли - собі беріть.

Житлом льох лишився вам,
А палаци - глитаям.
Ланцюги уже не раз
З кпином дивляться на вас.

Рийте ямище собі,
Тчіть і саван далебі.
Вам гробницею дарма
Буде Англія сама.

 

Озімандія

Відважний мандрівник сказав мені:
- В краю далекім, де піски та спека,
Лежать великі ноги кам'яні,
А поруч торс, немов череп'я глека.

Античний скульптор в давнину зліпив
Свого володаря, царя-тирана;
Його пиху у статуї відбив,
Яка найбільш цареві притаманна.

Гранітна брила з написом була:
"Я - Озімандія. Я цар царів.
Погляньте на мої гучні діла,
Володарі і суші, і морів!"

Навкіл - пустеля… Вистигає мла,
Рівнина без дороги й берегів.

 

Світові мандрівники

Повідай, зоре ясних крил, -
У повну міру своїх сил
Ти освітила небосхил, -
Де відпочинеш нині?

Ти, місяцю, холодний лик,
Бездомний неба мандрівник,
Куди ховатись, друже, звик,
В якій живеш хатині?

Де, вітре, стійбище твоє?
Чи край твоїм блуканням є
І маєш де гніздо своє
На дубі, чи в долині?

 

Альфред ТЕННІСОН

Орел

Ногами за шпиль гостробокий
Вхопившись,
Німий, одинокий
Чатує на кручі високій.
Він бачить, як в морі юрбою
Гойдаються хвилі прибою -
І падає з кручі стрілою.

 


Джон КІТС

Коник і цвіркун

Поезія в житті відвік із нами.
Коли спекота втомлює пташок
І змушує ховатись в холодок,
Де живоплоти тягнуться рядами,
Цвіркоче коник пісню до нестями
У трав'янім покосі, що промок;
І доти свій не стише голосок,
Допоки не насититься піснями.

Не помира поезія землі:
Коли над вечір зимною порою
Заклякне всюди простір мовчазний,
Цвірчить цвіркун за пічкою в теплі.
Тоді спливає спогад: під горою
В траві співає коник польовий.

 

Генрі Уодсуорт ЛОНГФЕЛЛО

Excelsior

Як в горах ніч настала знов,
Альпійським селищем пройшов
Стрункий юнак. Він прапор ніс,
Знамено, на якім девіз:
EXCELSIOR

Він хмурив брови, та ясні
В його очах були вогні.
Немов ріжок, що гучно грав,
Крилате слово вимовляв:
EXCELSIOR

У хаті бачив, де камін,
Жаданий відпочинок він,
А за вікном - бурану слід.
І стогін вирвався, мов лід:
EXCELSIOR

"Туди не йди, сказав старий, -
Обвали падають з гори;
Там ніч та заметіль снігів…"
Бадьорий голос відповів:
EXCELSIOR

Йому вдогін кохана: "Стій!..
Побудь зі мною, милий мій".
З'явилася в очицях мла,
А відповідь одна була:
EXCELSIOR

У ранній час, коли ченців
У Сент Бернарді лине спів -
Пливе молитва у блакить -
В повітрі чистому бринить:
EXCELSIOR

Мандрівника мисливський пес
Відрив з-під снігу в горах десь.
В руці тримав, неначе ніс,
Знамено, на якім девіз:
EXCELSIOR

Холодний морок знов настав,
А він, немов живий, лежав;
Над ним із неба голосна
Сурма сурмила, як луна:
EXCELSIOR

 

Стріла і пісня

Прозумрила стріла моя
І зникла. Де? Не знаю я.
Вона летіла швидко так,
Що встежити не міг ніяк.

Промчала пісенька моя
І зникла. Де? Не знаю я.
Таких людей не має світ,
Щоб пісні встежили політ.

У кроні дуба, у гаю,
Побачив я стрілу свою,
А в серці друга, що ішов,
І пісню з радістю знайшов.

 

Аллан РАМЗЕЙ

На пам'ятник поетові Батлеру

Коли в житті поет голодував,
Ніхто йому й поїсти не давав.
А як від голоду помер поет,
Йому із мармуру зробили монумент.
Такий кінець його житейській драмі, -
Він прагнув хліба, а одержав камінь.

 

З польської

Леопольд СТАФФ

Березень

Нарешті березень. Виходимо із парку.
З-під снігу талого пробилась мурава.
Дерева голі ще, а вже росте трава,
Хоч лід на озері не має навіть шпарки.

Бадьорі та ясні крокуємо ми шпарко,
Як в танці іноді привільному бува.
Йдемо провулочком, де сонце пригріва,
І відчуваємо, що робиться нам жарко.

В розстібнутих плащах блукають перехожі,
З ланів їм дихає вітрець в обличчя гожі,
Бабуся в сад везе в колясочці маля;

На каблуках у нас розпарена земля.
З прогулянки йдемо до себе в рідне місто -
Просохнув тротуар, скрізь сонячно і чисто.

 

Випадок

Подер я вірші - і подерті
Чотири рими у вогонь,
Які були занадто вперті,
Із власних викинув долонь.

Коли ж набридла досить проза,
З чорнильниці нараз гінка,
Як постріл, вийшла тубероза.
Буває дивина й така.

 

Серце

Мені серце прошила стріла
гостра, тоненька і рівна,
може, срібна, а може, золота.
Наскрізь пробите серце
конало без сили і порятунку,
і лікаря поблизу не було.

Тим часом мимо проходив
кощавий швець Полатайко,
брудний, замизканий,
з торбиною за плечима,
в якій тримав голку та шило,
та інше своє приладдя.
Побачивши, що сталося,
схопив чорною лабетою серце
та й зашив його грубою дратвою,
вірніше, залатав, як старого сандаля.
І що ж би думали?
Серце знову забилося і б'ється,
ходить, як годинник,
що показує точну годину.

 

Вернуся звідти…

Вернуся звідти, куди полину.
Вернуся звідки, і де той край?
Я все здобуду, як все покину,
Залишу вбогість, знайду розмай.

Біль заспокою, немов дитину,
Прийму вигнання, неначе рай.
Вернуся звідти, куди полину.
Вернуся звідки, і де той край?

 

На ставку

Вода незрушна, мертва тиша
Блакитним дзеркалом лежить.
Від сонця став осліп, не дише;
Завмерло все в блаженну мить.

Нараз шкляна розпалась глиба -
Прибоєм лопнуло чекання.
То стрелила із плесу риба:
Глашатай власного мовчання.

 

Антоні СЛОНІМСЬКИЙ

Блокнот

Знайшов я в старому блокноті
телефонні номери друзів,
що померли,
адреси будинків спалених.
Цифру набираю.
Чекаю.
Телефон дзвонить.
Хтось піднімає трубку.
Тиша.
Дихання чути.
А може, шепіт вогню.

 

У дорозі

Зірок багато в синій млі,
Перелічити - годі!
І міст чимало на землі,
Які в біді й скорботі.

Шляхам кінця нема таки,
Якими я мандрую.
Очима вогкими зірки
На небесах рахую.

 

Юліан ТУВІМ

Із крихтами молодості…

Із крихтами молодості що робити? Птахам віддати?
Можна птахам віддати, а можна в слова укласти.
Відлетять, утішені, аби знову по нові прилетіти.
Повернуться птахи і слова - надією рівно крилаті.

А що скажеш їм? - Нема! Немає і не буде! - скажеш.
Повірять? Ні. До пізньої імлистої ночі
Під вікном чекатимуть. У шиби крилами битимуть
І падатимуть, вірні і мертві. Птахи і слова крилаті.

 

Станіслав МІСАКОВСЬКИЙ

На кордоні

Багаж цього пасажира
не має ваги і запаху
він невидимий
для ока
але датчик на митниці
здіймає тривогу

Як його матеріалізувати
Як знешкодити
ламає собі голову митник
Краще - говорить інший -
вислати власника
за кордон часу
туди ще ніхто
нічого
не провіз контрабандою.

 

Із духу суперечливості

Де я:
в раю в пеклі
на дні чи на вершині
в саду де цвітуть троянди
чи між руїн
старого світу

Хто засмітив небовід -
звідки проміння пороху
де правда -
те що бачимо
чи оте
чого немає

Якщо вже вибирати
я вибираю перше
керуюся не стільки розумом
скільки духом суперечливості.

 

Не звертай з вибраної дороги

Раптом
насередині рівної дороги
щось тебе шпигає
вуха чують сигнал тривоги

ти озираєшся
очі не бачать причини
розмірковуєш -
розум не прочитує сигналу
тобі невідомо
що ж трапилося
але ти знаєш:
щось трапиться

ти звертаєш із вибраної дороги
і тут же
падаєш
у яму.

 

З чеської

Франтішек НЕХВАТАЛ

Хвиля

Життя із вічною красою
незрозуміле з давніх літ.
Ти знов схилилась наді мною,
любов, безмежна ніби світ.

У крові розкіш знов розквітла, -
незнаних жалощів носій,
я виданий, мов жертва світла,
на спалення твоїй красі.

Я - наче птах, що в леті губить
свій шлях в незвідані краї.
Можливо, в цьому і не згуба,
а вічність у душі моїй.

Вгадає хто? Журба, можливо,
свій пустить корінь вдалині…
Згасають зорі мерехтливо…
Куйовдить вітер сни міцні,

і чорна музика бурхлива,
мов хвиля спінена, буя,
яка палюча в неї грива!
Який малий в цій хвилі я!

 

З німецької

Йоганн Вольфганг ГЕТЕ

Знайшов

Блукав у лісі
Я без мети,
Не хтів нічого
Отам знайти.

Дивлюся, квітка,
Немов грибок,
Цвіте, сіяє,
Мов блиск зірок.

Подумав: зріжу…
Вона ж мені:
"Невже загибель
моїй весні?"

Легенько вирвав,
Де ріс дубок,
Відніс швиденько
У свій садок.

Отам в куточку
Ясна, мала,
Цвіте ізнову,
Як і цвіла.

 

З болгарської

Нела ДАНЧЕВА

Літо

Вже відчуваю всюди літо гоже.
У кров мою впадають срібні ріки,
І гарманує вітер сінокоси.
В густих лісах, несходжених ще мною,
Малина зріє, бджіл роїння в дуплах,
А біля них сліди ведмежих лап.
Коли раптово настають дощі,
Настояні в степу на конюшині,
Я до веселки радісно біжу,
Аж майорять моєї сукні поли.
В ожиннику збираю сухоцвіти
Для свята мого радісного літа.
Вже борозни мені лице мережать,
Лице в засмагах соняха і ниви.
До ніг мені схиляється трава…
Це перший натяк на осінній пар,
Який під небом, де не чути птиці.
І все ж таки мені тужити рано.

 

З білоруської

Максим БОГДАНОВИЧ

Моя душа

Моя душа, мов яструб дикий,
Що в небо рветься кожну мить,
Чатує вільних птахів крики, -
Моя душа, мов яструб дикий.

А вчувши їх, стрясе великий
Свій сон, до верховин злетить.
Моя душа, мов яструб дикий.
Що в небо рветься кожну мить.

 

Дід

Так тепло цілий день було,
Що дід і той зволікся з печі.
Над ставом сів, де більш пекло,
І під свитиною грів плечі.

Довкола нього все цвіло,
Травою пахло і ріллею…
А діду й байдуже було,
Що скоро буде він землею.

 

Ворона й чиж

Пригода ця недавно у гаю була.
Ворона вгледіла Чижа
(а Чиж на сили не багатий)
Та й ну його питати:
"Скажи, чи я подібна до орла?"
А знає Чиж - погані з нею жарти,
Та й власний чуб таки чогось там вартий.
"Достоту як Орел!" - лякливо писнув Чиж.
Із кленової крони.
"Отож-бо то! Гляди ж" -
Ласкаво сварячись прокрякала ворона
Та й з гаю подалася навпростець.
Почувши те, здивований озвався Горобець:
"Ти, Чиже, що? Невже очей не маєш?
Орлом Ворону називаєш!"
Зніяковівши, Чиж став так йому казать:
"Я не зобидив цим нікого.
То гріх Орла Вороною назвать,
Ворону звать Орлом - нічого".

 

Тріолет

Мені розлука довга з вами
Чорніша чорних ваших кіс.
Навіщо й хто мені приніс
Оту розлуку довгу з вами?

Я помарнів від горя й сліз…
І тріолет почав словами:
Мені розлука довга з вами -
Чорніше чорних ваших кіс.

 

Максим ТАНК

Пісня куликів

Пахне дьогтем,
потом,
смухом та смолою;
Сонна тиша в хаті згорбленій, малій;
Тьмяно ніч палає скіпкою сухою,
Стелиться сосновим димом по землі.
Часом вітер сосни в оберемок схопить,
Довго їх пиляє місяця серпом,
Та на плоті з снігу білий кужіль робить
З піснею завії за сліпим вікном.
Димно хмиз вологий у печі палає,
Зайчиком блукає відблиск на стіні;
Вариться картопля, шумно закипає
Піною-снігами в чорнім казані.
- Ну, сідай із нами, - дід старий говорить.
І окраєць хліба чорного кладе.
- Скрізь навіє снігу, мов полови гори,
Ні проїхать полем, ні пройти ніде…
Мабуть, не тутешній?..
Це одразу видно.
Не з-під стріх бідняцьких, певне, рід є твій…
Маєш одяг вбогий… В полі змерзнеш швидко,
Хоч на лавці мулько, переспи на ній.
Бачиш: у нас голод. Люди живуть бідно…
Хліб на стіл кладеться тільки для гостей.
Може, ще картоплі з днів осінніх мідних
Вистачить до перших з вирію гусей…
Час такий недобрий. З перших днів морозу
Молодих в кайданах звідси повели.
І не раз вже, мабуть, їхній слід та сльози
Білим вітром в полі сосни замели.
Хочеться навчатись нам своєї мови,
Із неволі вийти, вирватись грудьми.
Скоро ляжу в яму у труні сосновій,
Що, скажи нам, буде з нашими дітьми?
У кутку ледь чутно хтось буквар читає…
Бачу личко юне, оченят вогні.
Мати свого сина тихо колисає;
З нею в пісні тужать бурі голосні.
- Спи, засни, маленький…
- Чоловік на праці?
Кажеш, у в'язниці? Десять літ дали?..
- Спи, засни, рідненький…
Наче дощ горячий,
Із очей у неньки сльози потекли.
- Я так само, діду, із сільської хати…
Був і там, де нині твій бідує син.
По шляхах залишив я слідів багато
На рипучих струнах білих полозин.
- Спи, засни, дитино… Ну, не плач… доволі.
Ліпше ось послухай:
там коло ріки,
Не вітри голосять на заснулім полі,
А в пітьмі зблукали, мабуть, кулики…
І дідусь підводить каламутні очі:
- Ну, скажи, чи довго у нас буде так?
Сіяти ми сієм з ранку аж до ночі,
Щоб на наших нивах красувався мак.
А в нас темно, чорно, тільки час від часу
Блисне коли сонце поміж наших стріх.
Півголодні скнієм над голодним квасом,
Нашу стежку в полі замітає сніг.
Кажеш, уже швидко випростаєм плечі,
Будуть ширші ниви… сонячна весна…
Ось і я, здається, вийшов би з-за печі -
Хай покличе тільки молодь запальна.
У розбитій шибі плаче вітер сухо,
Рветься пряжі нитка, в'ється на кілки…
- Спи, засни, маленький…
Чи вже ліпше слухай,
Як в імлі, зблукавши, плачуть кулики.
Пахне дьогтем,
потом,
смухом та смолою,
Сонна тиша в хаті згорбленій, малій;
Тьмяно ніч палає скіпкою сухою,
Стелиться сосновим димом по землі.
Під розливи пісні хилить сон гарячий.
- Спи, засни, синочку… Слухай…
З-над ріки…
Та й мені здається, що в імлі, неначе,
Не вітри голосять - плачуть кулики.

 

* * *

У чистім полі димно, пильно.
Хто їде там?
Матуся зором стежить пильно.
Хто їде там?

Козак і кінь немов знайомі.
Хто їде там?
І раптом стало їй відомо,
Хто їхав там.

Зустріти вибігла із хати.
Хто їде там?
Не можна неньці не впізнати,
Хто їхав там.

 

З російської

Анна АХМАТОВА

Пам'ять серця

Не дивина, що невеселим дзвоном
Лунає вірш - вповільнює свій біг.
І скорбна я. Отам, за Флегетоном,
Уже багато читачів моїх.

А залишилося вас, друзі, трохи,
І не любити вас - не до лиця.
Короткою зробилася дорога,
Яка здавалось буде без кінця.

 


Борис ПАСТЕРНАК

* * *

Хотів би до всього дійти,
До дна, до суті.
У праці, в пошуках путі,
В сердечній смуті.

До сутності минулих днів,
До їх причини,
До найрідніших берегів,
До серцевини.

Щомиті схоплюючи нить
Подій, незгоди,
Любити, мислити і жить
В часи негоди.

Коли б в житті я ще зумів
Хоча б почасти,
Я написав би сім рядків
Про пломінь страсті.

Про беззаконня, про гріхи,
Біги, погоню,
Про суєту, дощі, сніги
Й твою долоню.

Закон би видав як рожен,
Її начала,
Запам'ятовувать імен
Ініціали.

Я вірші б лаштував як сад.
І благородно
Цвіли б у них дуби підряд,
Один за одним.

Були б у віршах луки, ліс,
Принади дому,
Лани зелені, сінокіс
І гуркіт грому.

Колись отак Шопен вкладав
Красу, що всюди -
Фільфарків, парків і заграв -
В свої етюди.

Божественного торжества
Ігра і мука -
Напнута туго тятива
Тугого лука.

 

Марина ЦВЄТАЄВА

 

* * *

Моїм рядкам, що написала рано,
(Коли й не знала, що я вже - поет!),
Що виникли, мов струми із фонтана,
Мов іскри із ракет;

Що втрапили, немов чортята вперті,
У сонмище, де сон і фіміам;
Моїм рядкам про юнь і сутність смерті,
Нечитаним рядкам,

Приреченим лежати в магазинах,
(Де їх ніхто не брав: ні сват, ні брат),
Моїм рядкам, як витриманим винам,
Настане свій парад.

 

Скачати: 

Додати коментар



Корисно? Сподобалося? - То поділіться!
Цим Ви допоможете своїм друзям, культурі України та нашому сайту. Дякуємо!

 
Розробка та підтримка

порталу "Просвіти" Херсонщини

 

Кількість

Наразі на сайті "Просвіта" Херсонщини розміщено 116 книг;
1,466 статей;
340 авторів.




Хронологія

1654 (8) 1917 (6) 1918-1921 (6) 1929 (5) 1932-1933 (67) 1941 (4) 2014-2015 (10) XIX ст. (6)