Ігор Проценко. Вечірні вогні

Проценко І.М.
Вечірні вогні: Вірші. — Херсон: Просвіта, 2000. — 64 с.

---

Вечірні вогні

Подорож у нашу молодість

1

Дальня дорога, закурений шлях,
Вітер гуде в телефонних дротах.
Верби плакучі, засмучений ліс.
Листя пожовкле летить з-під коліс.
Наче картини, пливуть іздаля
Села привітні, луги і поля.
Зоряні роси, трави сивина,
Рідна Подільська моя сторона.
Ось незабаром на фоні лісів
Синьою стрічкою Буг заяснів.
Снивода, міст і палац у далі.
Знову я, друзі, у ріднім селі.
Ловить усе затуманений зір.
Тільки подумать: з тих пам’ятних пір
Двадцять вже весен і зим відійшло,
Як залишив я назавжди село.
Довго стояв і повірить не смів…
Тут була площа, базар гомонів,
Місто було, магазинів ряди, —
Нині городи, хати і сади.
Все захопили мої земляки,
Луг і болото аж геть до ріки,
Їхнім талантам немає межі,
Всюди, як доти, стоять гаражі.
Що ж залишилось? Дорога одна…
Йду я до Бугу. Блищить далина.
Тут я купався і рибу ловив,
Тут зустрічали весняний розлив.
Нам не забути, як вічну красу,
В лісі поляну, вечірню росу,
Наші маївки, походи шкільні,
Мрії юнацькі, дівочі пісні.
Друже зелений, Іванівський ліс,
Щиру любов я до тебе приніс
Через роки із далеких країв,
Причорноморських лугів і полів.
З лісом, як з другом, прощаюся я,
Далі до школи дорога моя,
Де клени знайомі, як свідки живі,
І вигін, де бігали ми по траві.
Під вікнами стежка, акацій ряди,
Здається, тут наші лишились сліди,
Згадаєм площадку, де, друзі мої,
Шуміли змагання, спортивні бої.
Зайшов я у школу, у пам’ятний клас,
Де ми навчались, збирались не раз;
Тут зустрічали своїх вчителів,
Тут нам останній дзвінок продзвенів.
Де ви тепер, дорогі вчителі,
Нашої долі сумні ковалі?
Де полягли? Яку долю лиху
Винесли ви на тернистім шляху?
Де ви, соратники милі мої?
Всі розлетілись у різні краї.
Скільки лишилось?.. Кленові листки
Тихо спадають, як наші роки.

2

Прямо зі школи дорога одна:
Вулиця зветься, до речі, Шкільна.
Змалку до школи ходив я по ній,
Вулиця рідною стала мені.
Там, на горбі, кажуть, друге село —
Це кладовище, що геть заросло.
Церква. Доноситься траурний дзвін.
По кому він тужить, кому наздогін?
У гущі вишень, де висока трава,
Мій батько, мій брат і синок спочива.
Низький Вам уклін і пошана моя.
Хай пухом Вам буде Подільська земля!
Я смуток відчув і глибокий докір,
Коли у долині побачив наш двір,
Криницю, з якої ми воду пили,
І батьківський дім, у якому жили.
Життя невблаганне не радість несе.
О, як тут змінилось, буквально, усе,
І люди змінились, померкла краса,
І висох колишній зелений наш сад.
Де віттям шептались каштани, дубки,
Чорніють, як рани, трухляві пеньки,
Не стало калини, тополі, верби, —
Навколо пустеля, як після біди.
Недаром висловлюють люди докір,
Що за господарем плаче і двір.
Хай щастя і радість осилять біду,
Прощай, Батьківщино, я далі піду.

3

Спускається вечір над нашим селом.
Як тихо, безлюдно і пусто кругом!
Не стало колишньої, друзі, краси,
Не дзвонять уже молоді голоси.
Бувало, настане вечірня пора,
Здається, в природі усе завмира,
Лиш пісня дівоча манила у даль,
І краяла душу любов і печаль.
Вокзал залізничний — останній маршрут, —
Небачені зміни помітно і тут:
Завмерло депо, і гудки не гудуть,
І на роботу робочі не йдуть.
Вікна у клубі забиті давно,
Де ми дивились вистави й кіно.
Де ми гуляли, де парк і майдан —
Нині там пустка, трава і бур’ян.
Клуб залізничний — культури плоди —
Запамятаємо ми назавжди:
Наші дозвілля і гомін вистав,
Сцена, де вперше і я виступав…
Все йде і минає в людському житті:
І пісня, і юність, і ми вже не ті,
Приходить на зміну плеяда нова,
І тільки лишається пам’ять жива…
Мирно дріма одинокий вокзал.
Тихий перон — мій останній причал.
Клени по-давньому мрійно глядять
І між собою про щось гомонять.
Листя кружляє, вкриває перон.
Скоро мій поїзд. Зайду у вагон,
Гляну востаннє і мовлю: “Прощай,
Давній і рідний Подільський мій край”.

Вечірні вогні

Над дзеркалом річки в вечірній порі
Схилилися вітами верби старі,
Шепочуть щось лози, шумить осока,
І хвилями берег цілує ріка
І чутно здалека, де гребля крута,
Між заставками шумує вода.
Вже втомлене сонце за обрій зайшло.
Мої подоляни спішать у село.
А там, за рікою, мов зорі ясні,
В селі засвітились вечірні вогні,
Впала на землю холодна роса,
А вдалині бушувала гроза,
Хвилями кидав освітлений Буг —
Тільки дерева тремтіли навкруг,
І до села у вечірніх огнях
Нам простягався запилений шлях.
Стихла гроза, стороною пройшла.
Тиша над зоряним краєм лягла,
Замість негоди стоять до пори
Місячні тихі такі вечори.
Блимають зорі, горять в небесах,
Тільки Чумацький виблискує шлях.
Десь біля станції тужить баян,
Линуть пісні про любов і обман,
Ллються, мов срібло, дзвінкі голоси,
Повні бажання, життя і краси…
Тільки за вікнами неба блакить,
Тихо і лагідно сад шелестить.

Слово про вчителя

Учитель!.. Перед именем твоим
Позволь смиренно преклонить колени.
Н.Некрасов.

Пригадалася мені батьківська порада:
“Будь Людиною. Це, синку — найкраща посада”.
Як це добре працювати на освітній ниві,
Сіять вічне і розумне у душі щасливі.
Хто невтомно по краплині зрошує посіви,
Вирощує, хоч не знає, які будуть жнива?
Це учитель. Щодень божий поспіша до школи,
Як машина, не знаючи вихідних ніколи.
Завжди в русі та в роботі. Все життя — уроки,
Завше клопоти, турботи, суцільний неспокій.
Мов дбайливий садівничий, він кожної днини
Прищеплює кращі риси молодій людині.
Копітні його діяння. Проте кажуть слушно:
Коли вчителеві важко, тоді легко учням.
Є повір’я стародавнє, що кожна людина
За життя своє три речі здійснити повинна:
Посадити деревце, збудувати хату,
Потім виховать дитину, аби зміну мати.
Ну, а скільки наш учитель на людському полі
Зростив дерев? Скільки учнів вивчилось у школі?
Цілі парки зеленіють і сади квітучі
Там, де руки твоїх учнів засипали кручі.
Скільки виховав учитель, — важко передати, —
Славних дочок України і синів крилатих!
І ліси оберігають юні лісоводи.
Ти навчив їх шанувати і любить природу.
І єдине я не знаю, чи за працю щиру
Вчитель має на старості хорошу квартиру.
Все буває. А за працю тобі в нагороду
ПРИЙМИ ШАНУ ВИХОВАНЦІВ І ВСЬОГО НАРОДУ.
Бо майбутнє дітей наших, країни в цілому
Знаходиться у твоєму серці золотому.
Без нашого наставника, без його таланту
Ми не мали б хлібороба ані космонавта.
Не могли б долать простори, плавать проти бурі.
І висохла б жива нива без знань і культури…
Вчитель, воїн і солдат! Скільки пережито!
Твій звитяжний, трудний шлях славою покрито.
Вчитель житиме в віках, в пам’яті народу,
І йому дитячий сміх — краща нагорода.
Нагорода і хвала від роду до роду
За його натхненний труд на благо народу…
…Вчитель, вчителько моя, друзі незрадливі,
Вам бажаю гарних учнів і років щасливих!
А якщо ви на спочинку, — пошануймо старість, —
Щоб Ви довго прожили молодим на радість!
Хай у Вашому житті, як спогад чудовий,
Як музика, не змовкає дзвоник малиновий!

Гнат Сосненко

(Поема)

1

Тривожні думи і надії,
Як незабутні дні весни.
І тягнуться у глиб Росії,
Дві колії у даль Росії,
Як дві натягнуті струни.
Кругом засніжені простори.
Біжать назустріч іздаля
Стовпи дорожні, косогори,
Убогі села і поля.
Йде ешелон за ешелоном.
Зміняють ночі сірі дні.
Ритмічно стукають вагони
І вторять їм сумні пісні.
Це з України новобранці.
І крізь заплакане вікно
Мигтять вогні далеких станцій
І полустанків заодно.
Про що вистукують колеса,
Що пригадали молодим:
Покриті льодом білі плеса
Чи паровозний чорний дим?
Співають дружно і завзято,
А в кожній пісні стільки дум:
Життя майбутнього солдата
І за минулим тихий сум.
Десь там, за дальним небозводом,
Весела, рідна сторона, —
А тут “буржуйка” з димоходом
І вся “команда” край вікна.
Невільні друзі. Поміж ними
Майбутній воїн і солдат
Юнак з очима голубими
І наш земляк Сосненко Гнат.
Під звук бувалої тальянки
Він по домівці затужив,
Згадав дівчину подолянку
І рідний край, що залишив.
Далекий шлях. Та він щасливий.
Хіба можливо позабуть
Той голос ніжний, образ милий,
Що в серці квітами ростуть?

2

Весняний сад, знайому школу
Наш вінничанин пригадав
І випускницю, милу Олю,
Яку він палко покохав.
Це перше їх було кохання.
В депо Сосненко працював
І кожний вечір з хвилюванням
Її, мов сонце, зустрічав.
Щасливі дні летіли птахом,
Як води, бігли вдалину,
А він, бентежний, линув шляхом,
Щоб привітать її весну…
Минала осінь золотиста.
Кружляли галки серед нив.
Ще на деревах грало листя,
Як сніг простори оповив.
Тривожна даль блищить огнями,
На серце роздуми лягли…
У грудні разом з юнаками
В танкісти Гната прийняли.
Спливали хмари над рікою.
В селі останній вогник згас.
А там, під тихою вербою,
Для них настав розлуки час.
Немає гіршого на світі,
Як неподілена любов…
Злий вітер бився в верховіття,
З тополь скидаючи покров.
У голові думки тіснились,
Згадать минуле боляче.
Мовчала Оля і схилилась
Покірно Гнату на плече.
І перед ними знов постали
Травнева ніч, цвіли сади,
Коли уперше прозвучали
Визнання в дружбі назавжди.
Зелений гай. Над Бугом школа.
Щаслива юності пора,
І незабутня, мила Оля
Йому ввижалась, як зоря.
Блаженна мить, доба весняна,
І хто їх, друзі, не зазнав?!
Гнат нахиливсь: “Прощай, кохана!” —
І міцно дівчину обняв.
“Ну, що ж?.. Учися, моя Олю,
Ще рік учитися тобі,
Не вір нікому про злу долю,
А долю куй сама собі.
Я командиром, — от поглянеш, —
Повернусь в осінь золоту,
Тебе студенткою застану,
І сам учитися піду.
Чого мовчиш ти?” І дівчина
Всміхнулась: “Що тобі скажу:
Служи ти вірно Батьківщині,
А я кохання збережу…
Мені пора”. — сказала Оля
І зникла з Гнатом в темноті…
Пора і нам. Хай їхня доля
І мрії збудуться в житті.
Хай на життєвих перелогах
Їм пощастить! І щоб вони
Зійшлися спільно на дорогах
Після походів і війни.
Щоб дружба й вірність не згасали
В розлуці довгій і труді,
І щоб завжди вони лишались
Душею й серцем молоді.

3

Немало літ і зим змінилось,
Із Бугу витекло води,
Як наші друзі розлучились,
Іще не звідавши біди.
Вони не знали, що чекає,
Хто потривожить мирні сни,
Що незабаром запалає
Пожар жорстокої війни.
На Заході згущались хмари,
І скоро вдарив перший грім:
І в небо звихрились пожари
В червневій ранішній порі.
Війна і смерть, народне горе.
На битву першим встав солдат
На неосяжному просторі
Від Біломор’я до Карпат.
В боях важких проти сваволі
В зимову стужу, снігопад,
На Староруськім дикім полі
Упав на сніг Сосненко Гнат.
Подробиць я не знаю толком,
Вже по війні у їх село
Прийшла на Гната похоронка, —
І горе в хаті залягло.
Батьки й сини. Їх спільні болі,
Та їх чекають на зорі
Батьки безрадісної долі
І посивілі матері.
Немало дивного на світі
Там, де війна і грім гармат.
Неначе привид з того світу,
Прийшов живий додому Гнат.
Картина є така “Не ждали”,
Але солдата всюди ждуть.
На жаль, не завше ідеали
В житті знаходять певну суть.
Стоїть безрукий біля брами.
А де ж подруга — ідеал? —
У сорок першому з батьками
Відбула Ольга на Урал.
Служила, кажуть, у санроті
В авіаційному полку
І вийшла заміж за пілота…
Всього буває на віку…
Весняний сад, зелене поле,
Далека юності пора,
Тепер чужа і рідна Оля
Йому ввижається щораз.
Та все, що втрачено навіки,
Вже не догониш, не вернеш.
І Гнат знайшов на рани ліки.
Від себе, кажуть, не втечеш.
Щоб жаль і біль затамувати,
Вступив до вузу, — всім на зло, —
Рішив істориком він стати
І згодом виїхав в село.
Працює в школі на Поділлі,
Вивчає край свій, давнину…
І любить пісню, — на дозвіллі
Він пише повість про війну.
Війну, бараки і завали
Навіки він запам’ятав,
Коли його вівчарки рвали,
Як із концтабору тікав.
А потім, кинутий у мури,
Прикутий, наче Прометей,
Він виніс злигодні, тортури
І морок камерних ночей.
І хто повірить, що людина
Здолає смерть і до пори
Пройде вогонь і хуртовину,
Німецькі й наші табори…
Літа, як дим, не те здоров’я,
Покрила скроні сивина…
Та Гнат довів своєю кров’ю
І ще не згаслою любов’ю,
Яку біду несе війна.
Життя іде… Судить не будем
Любов і дружбу двох сердець,
Нехай живуть на щастя людям.
А ми позначимо: “Кінець”.

Людина, кажуть, звучить гордо

Людина, кажуть, звучить гордо.
У буднях слави і труда:
Одним — ввижаються рекорди,
А другим — горе не біда.
Існує скарб — проста людина,
Природи-матері дитя,
Її душа і рух невпинний,
Що визначає суть життя.
Чуття великої родини
Бере початок у сім’ї.
Як важко виростить людину,
Як легко ранити її.
Не тільки вчинком, але й словом
І видом, поглядом лихим.
А потім каємось раптово,
Коли нема поправить чим.
Та слушно кажуть, час лікує
Від давніх болісних недуг
І навіть рани зарубцює,
І все яснішає навкруг.
Немало радості і горя
Я з вами, друзі, розділив.
Життя людське — то хвилі моря,
В них є прилив і є відлив.
Ми часом за лісним масивом
Дерев не бачили живих,
Ділили всіх одним аршином
Лиш на своїх і на чужих.
Як параноїки, шукали
Ночами злісних ворогів,
Аби вони не заважали
Дійти до “світлих” берегів.
Ідей заручниками стали,
Ми прославляли дружби сад
І для потіхи повторяли:
“Людина — друг, товариш, брат”.
Був час — немало нас повчали,
Як пильнувать і працювать,
А найсвітліші ідеали
Тим часом стали забувать.
Немало ми “прозасідали”,
Пустих наслухались промов.
І, як молитву, скандували:
“За власть Совєтов будь готов!”
Траплялись визови “на килим”,
Щоб “самовільство” осудить.
Тоді це звали “мудрим стилем”,
Бо “зверху” знали, що робить.
“Верхи” й “низи”, тривожні дати
Нам довелося пережить.
Та Правду світлу не здолати,
Як рух Землі не зупинить.
Як вільний вітер гонить хмари,
Стає яснішою блакить,
Зникає страх, нічні примари,
Щоб жить по правді і творить.
У шумі дальної діброви,
У тихім шелесті ланів,
У ритмах кожної будови
Звучить хвала і труд віків.
Хвала господарю — Людині,
Що на будовах, на полях
У синім небі Батьківщині
До сонця прокладає шлях.

До “світлих” берегів

Прокинулись квіти у росах.
Ожив і засяяв екран:
Я бачу юрба стоголоса
Штурмує святковий майдан.
Обличчя їх геть посиніли,
У поглядах злоба і жах, —
Ідуть ветерани похилі,
Старі комсомолоки в шапках.
І “слуги народу” в колоні
(І лідер їх, наче Ісус),
Над ними плакати червоні
І гасло “Совєтський Союз”.
Лунають погрози і лайки
З вимогою: все повернуть.
Пани, “Самостійники”, зайди,
Куди Україну ведуть?..
Кричать, що кругом бюрократи,
В торгівлі — одні торгаші.
Чого від реформи чекати,
Коли вже дійшли до межі.
Колишні вожді. Транспаранти.
Здається, проходить парад —
Тут Сталін і Ленін із бантом
І заклик: “вперед — і назад”
Назад, щоб пройтися з розмахом
До світлих старих берегів,
Тим самим, протореним шляхом,
Який наш Ілліч заповів.
А все беззаконня й розруху,
Чорнобиль і тих бідняків
Найкраще віднести до Руху,
Прояви нових ворогів…
І знов під багряні знамена
Скликає коричнева рать
На класову битву священну
Права у “панів” відбирать.
Їм сняться нові барикади,
Залишені теплі пости.
Скоріш би добратись до влади,
А там — хоч трава не рости!
Партійні невидимі боси,
Мов карти, тасують людей.
Тим часом юрба стоголоса —
Як п’ята колона іде.
І що їм до труднощів наших?
Чим гірше — тим краще для них.
Це ті, що “не сеют, не пашут”,
Погрузли в промовах пустих…
Опівночі тіні зникають,
Примари з майдану зійдуть,
Що “ізмами” їх величають,
У “царство свободи” ведуть.
Немає у них батьківщини —
І тільки Співдружність держав,
А мова й народ України —
Предмет для дитячих забав.
Готові іти до загину
Під прапором більшовиків,
Щоб знову вдову Україну
Вернути у лоно “братів”.
Темніє надворі. З болота
Десь привиди вийдуть на гать,
Щоб чорну почати роботу…
Тож будемо ми пильнувать!..
Розвіється сутінь зловісна,
Я вірю: розквітне ВОНА.
В згуртованій праці Вітчизна —
Для нас Україна — одна.

Перед стартом

Зібралися побратими на дружню розмову.
А надворі — листопад, темінь вечорова.
Їм байдуже, позирають на пляшку тернівки
В хаті тихо… І немає господаря-жінки.
Поїхала на родини, відвідати дочку,
Бо лелека їй приніс онука-синочка.
Є нагода привітати, розмовляють стиха,
Як багато ще на світі усякого лиха.
У неділю — на вибори Главу вибирати.
“А за кого, — кум питає. — нам голосувати?
Скажи мені, приятелю, як господар хати,
За червоних чи рожевих голоси віддати?”
Той потилицю почухав: “Не збагну я толком.
Ось послухай, розповім народну примовку.
Якось взимку на стоянці за міським привозом.
Зчинилася суперечка між саньми і возом.
Хто для коней кращий з них? Кожен став хвалитись.
Довелось старій кобилі у сварку втрутитись.
“Годі вам галасувати, слухати несила:
Сани — погань і віз — погань”, — сказала кобила.
Є подібні сталіністи, як той віз і сани,
А до чого закликають, визначайте сами…
Будьте пильні і не дайте себе обманути —
Рішається наша доля: бути чи не бути?
Чи ми будем державою і вільним народом,
Чи повернемось назад з колишнім “приходом”.
Боже, знову до вершин завітного “раю”?!
Та минуле, всім відомо, майбуття не має.
Ми проходили в Союзі зони та окопи…
Може, краще жити так, як народ Європи?
Оберемо Президента — достойну Людину,
Так, як зятя вибирають у гідну родину.

Суперники

Це діялось при Союзі. У пам’ятне літо
Брежнєв викликав в Москву Шелеста для звіту.
Невдоволено спитав: “Суслов запевняє,
Що у тебе “по-вкраїнськи” Київ розмовляє?”
А той йому відповів: “А що ж нам робити?
Може, краще по-турецьки людям говорити”.
Нещодавно в час реформи і перебудови
Знову виникла проблема державної мови.
Знову наші “руськомовні” дружненько завили,
Ніби мову і культуру їхню задушили.
І вітренки, симоненки, ткаченки й морози,
Наче нільські крокодили, проливають сльози.
За Союзом, що втратили і мову, і славу, —
Тепер прагнуть відновити Слов’янську державу.
У парламенті свати зграя претендентів —
Піднялись єдиним фронтом проти Президента.
А самі-то популісти, коміки — не більше.
Правду кажуть: пуста бочка гуде найгучніше.
Та, здається, президент, попри всі незгоди,
Пливе, як лідер — корабель через бурхливі води.

До ринку

“Развитой социализм”… Казармовий, може?
“Как мы жили, как мы жили!” Порятуй нас, Боже.
Відійшли у небуття спалахом “Аврори”
Диктатура і Союз, і голодомори.
А тепер ми самостійно шукаємо броду,
Гадаючи, куди йти під час переходу.
Навіть в матері природи, де вітри гуляють,
Різні зміни-переміни марно не минають.
В стародавньому Китаї ворогам бажали,
Щоб у час перехідний вони проживали.
У грузинів побутує прокляття співбрату,
Щоб до старості дожив на одну зарплату.
А скажіть, що діять нам, кого проклинати,
Як чекати доводиться тієї зарплати?!
Але вогник ще горить, є в душі завзяття,
Хоч над нами тяготить реформи прокляття.
Будем жить і працювать без перепочинку…
Ой, нелегкий отой шлях… від Москви до ринку!

Указ

Прочитав новий Указ. Україно мила!
Є в народі поговірка: “Гора миш родила”.
Про добробут ветеранів аргументи дивні,
Як одержать збереження, свої кровні гривні.
Тільки ставиться умова: просто — без мороки
Пропонують нам прожити вісімдесят років.
Досить дивна статистика і свята водиця,
Хоч запитуй слідопита або ж ясновидця.
Щоб вони допомогли ребус розгадати,
Де ті гривні і літа, і печальні дати…
Розмовляють два діди — у рай претенденти-
Поміж кашлем коментують указ Президента.
І ніяк не розбируть оті цифри дивні,
Та й вони чи доживуть отримати гривні.
— Не второпаю ніяк, — один каже, — куме,
Яку користь нам дає потроєна сума.
— Не спіши, — поправив той, — розберемось разом,
Я, мій друже, вже давно думав над Указом.
Якщо ми і доживемо, і дійдем до банку, —
Будем мати на куриво мізерну прибавку.
А коли ти вріжеш дуба, позбувшися глуму,
То одержиш у раю призначену суму.
Лиш не можу розібратись, — другий каже куму, —
Чому дають сорок вісім, а не круглу суму.
А так зване “потроєння”, то наче кадило,
Що замовили у церкві, як бабу сказило.
За ті гривні хіба можна поховать людину,
Справить поминки нормальні у лиху годину.
Наче привиди, пройшли ми по всій Європі.
Як дожити, — каже, — тим, хто гнив у окопі?!
Ну, бувай! — сказав дідусь, — вдячний за розмову,
Піду слухати парламент — про перебудову.

Полтавські лелеки

Був ранок квітневий, і дощ накрапав,
Коли я уперше, як гість, завітав
У Миргород давній-прославлений край-
У санаторій “Березовий гай”.
Весна вже вступила у повні права:
Навкруг зеленіла шовкова трава,
Між клумбами квіти, берізок сім’я.
Яка ти багата, Полтавська земля!
Пахуча черемуха рясно цвіте,
І вітер поземку у парку мете.
Над шляхом, як свідки старої доби,
Обпалені громом, чорніють дуби.
На крайньому дубі негодам на зло
Змостили лелеки велике гніздо,
І в світі довкола радіє усе,
Бо, кажуть, лелека нам щастя несе.

Бувало два птахи, стоячи у ряд,
Стрекочуть і чистять свій білий наряд,
Милуються світом, глядять з висоти,
А потім у парі злітають завжди.
Під дубом гудуть електричні дроти —
І сталося лихо — із висоти
Наткнулась лелека на пасмо дротів —
І раптом упала поміж дубів.
Розказують люди: підряд три весни
Вертається з вирію він з далини
У рідну оселю в зеленім гаю
І жде, не діждеться подругу свою.
В клекоті птаха нам чується знов
Вірність глибока, подружня любов.
Минули роки, і лелека-вдівець
Знайшов собі пару. На чатах відтак
Стоїть біля неї закоханий птах,
Аж ось він захопленно заскреготав
І, наче той лицар, вклонятися став.
Зранку жених новосілля справля.
І раді усі, що з’явилась сім’я.
Ну що ж? І природа, коли все гаразд,
Служить хорошим взірцем і для нас.
Нам не завадить із нею дружить,
Щоби у злагоді й мирі прожить.

Посвята

“Восславим женщину-мать,
чья любовь не знает преград,
чьей грудью вскормлен весь мир!”
М.Горький.

1

Віддавна кажуть, у природи
Нема поганої погоди,
Тому на кожну пору року
Ми шлем подяку Вам глибоку.
Узимку свіжості й наснаги,
Терпіння зичу і відваги,
Щоби в мороз в холодній хаті
Були бадьорі і завзяті.
Весною ніжності і вроди,
Сумління чистого, як води.
Хай березневі перші квіти
Дарують друзі Вам і діти.
Тепла і сонця з небокраю
У літню пору Вам бажаю,
Аби здорові і щасливі
Трудились на родинній ниві.
А осінь щедра і крилата,
Дарами вічними багата,
Нехай вона Вам перш за все
В сім’ю достаток принесе.
Нам залишається додати,
Що сіль землі — це Жінка-Мати,
Вона усім без вороття
Дала путівку у життя,
Вона дала усім життя.

2

Тобі, що перша розбудила
Мої несміливі пісні
І попереду засвітила
Вечірні зоряні вогні,
Я присвятив цей свій щоденник —
Душі моєї тихий плач
І визнання (я не письменник,
І ти мені за все пробач).
Пробач, що зором проводжаю,
Як ти із подругами йдеш
З ескортом парубків. Я знаю
В житті немало їх знайдеш.
Пробач, що подумки бажаю
Тебе хоч словом привітать.
Печаль свою я знов сховаю,
Щоб тільки вірити і ждать…
За всі образи і привіти
Тобі не стану дорікать
Хіба можливо на цім світі
Зорю і місяць поєднать?
Нехай вони в небеснім полі
Сіяють-світять з висоти
На рідну землю, нашу долю,
Такі ж далекі, як і ти…

Напровесні

1

В саду повіяло теплом. Бентежно на душі.
І я, здружившися з пером, стою на рубежі.
Один привіт — і все навкруг змінилось, мов у сні:
І наша зустріч, ліс і Буг згадалися мені.
Зринає в пам’яті не раз, як юності заспів,
Знайома школа і той клас, де я тебе зустрів.
Синіє Бугу течія, і хвилі в берег б’ють.
Здається, з ними вся земля пливе у дальню путь.
Назустріч сонячного дня через пітьми бар’єр.
Я сміло прагну до знання, як перший піонер.
Хай вітер плаче за селом, хай стогнуть комиші, —
Один привіт — і ожила замріяність душі.
2
Могутньою лавиною розбурхалась ріка.
Крижина за крижиною пливе іздалека.
Куди не кинеш оком — народу повно скрізь.
Шумує Буг широкий, скрегоче льодоріз.
З коханою дівчиною стою я на мосту.
Крижина за крижиною пливе у темноту.
Блищить вогнів мереживо на темені ріки,
Неначе поміж вежами освітлені стежки.
Хай лід тріщить навколо нас, я чую серця бій,
І спогад воскрешають нам юність, повну мрій.
Немов шляхи широкі, ми згадуєм щораз
Студентські милі роки, які з’єднали нас.
Манить в свої обійми привітна далина.
Пісні звучать у грудях, а на душі — весна.

Надвечір’я

Моїй вірній супутниці життя Марії присвячується.
Не маю яхти чи шаланди,
Ні вілли в далі голубій,
Замість червоної троянди
Дарую вірші я тобі.

Все починалося зимою.
Той день минув без вороття.
Вже п’ятдесятий рік з тобою
Ідем дорогами життя.
Пишаюсь долею своєю,
Що ми такий рубіж пройшли,
До золотого ювілею
Із чистим серцем дожили.
Навіщо згадувать минуле.
Післявоєнний гіркий час.
Він промайнув, все промайнуло,
Та вогник дружби не погас.
Я пам’ятаю на Волині
В Любомлі доля нас звела.
Живе твій образ і понині,
Як нареченою була.
Дивлюсь, як осінь обриває
Пожовклий лист календаря,
І владно душу огортає
Сумна безрадісна пора.
Давно те діялось у школі,
Де почали ми працювать,
Де труд і дружба, як ніколи,
Були, як Божа благодать.
А далі наче на естраді,
Усе постало на порі:
Уроки, збори і педради,
І гомінливі школярі.
І ти з любов’ю і привітом
Трудилась в школі і сім’ї.
А згодом ми на третє літо
В південні рушили краї.
Дощем Поділля нас зустріло
І школа в рідному селі,
І наша хата постаріла,
І старомодні вчителі.
Ми не зважали на пригоди,
Трудились завше на виду.
На всіх ділянках при нагоді
Ростили зміну молоду.
У школі заходів доволі,
А вдома діти ще малі.
Така судилася нам доля,
Коли ми просто — вчителі.
Іще біда, хворіли діти —
Проблеми вічні матерів:
Страждати з ними і радіти,
І викликати лікарів.
Тривожні ночі. Ти не спала
І берегла дитячі сни.
Усе, здається, їм віддала,
А що отримала від них?!
Тепер мені згадати гірко
Твій подвиг, зіронько моя,
Як ти крутилася, мов білка,
По колу: школа і сім’я…
Невдовзі я пішов учитись,
А ти лишилася в селі.
Ну, як тобі не поклонитись
За всі турботи і жалі!..
Я, мов рибалка проти бурі,
Своєї пристані шукав.
Учився на аспірантурі,
Стежки в науку прокладав.
Скінчились терміни учоби,
І ми гадали у той час:
Усі незгоди і хвороби
Не потурбують більше нас.
Нові міста, нові дороги —
Почалось вузівське життя.
Здавалось, стихли всі тривоги
І їм не буде вороття.
Не легко в вузах працювати.
А роки вже своє беруть.
Причал доводилось міняти
І знов збиратися у путь.
Нарешті, кинула нас доля
У край Таврійський працювать.
Колись було тут Дике поле —
Тепер міста й сади шумлять.
Студенти, лекції, природа —
Дніпро і море заодно.
Літа проходили, як води,
І старість стукала в вікно.
Ще добре те, що ми упарі,
І є із ким поговорить.
Пливуть над нами чорні хмари,
Та треба рухатись і жить.
З якою тугою дивлюся
З вікна уранці на бульвар,
Як ти, мов згорблена бабуся,
Ідеш і їдеш на базар,
Щоб мати хоч яку підмогу
І щось купить на прожиття.
Куди веде нічна дорога,
У божий храм, чи в забуття?!
Життя минуле прошуміло
І відійшло без вороття.
А ми, невільники, несміло
Ще просим в неба каяття.
Зайди у храм людської мрії,
За нас дві свічечки постав:
Одну за страдницю Марію,
Другу — за Божий дар Христа.
Коли тривога, то до Бога,
В народі кажуть неспроста.
А нам — то згадувать для чого
Святу Марію та Христа?
Щоб дух і тіло укріпити,
Натомість гасла “Будь готов!”
У хворі душі поселити
Надію, Віру і Любов.

Голодомор

Смутні краєвиди. Спустошений двір.
Вив вітер і плакав, як ранений звір.
Півнеба червоне і місяць, мов жар,
У дальню дорогу виходив з-за хмар.
На мить зупинився на плесі ріки,
Де грали і пінились хвилі стрімкі.
І бились об берег, ставали у ряд,
І знову безладно вертались назад.
А там, де шуміла у кручах ріка,
Про щось гомоніла густа осока,
І щось шепотіли вночі комиші,
Мов болісний стогін людської душі.
Та згодом володар, схиливши чоло,
Угледів конаюче тихе село,
Зарослі городи, двори в бур’янах,
І верби плакучі, й запилений шлях…
Що сталось з тобою, подільське село?
Здається тут горе давно залягло,
І дзвін поминальний не чути ніде, —
Зате на могилах лиш вітер гуде.
Та голод і лихо заповнили вщерть,
Складала в покоси невільників смерть —
То був тридцять третій. Замучений край
Чекав переміни — майбутній врожай.
Нарешті, крізь морок проникла блакить,
Весною нам легше вмирати і жить.
А хліб дорогий!.. Хоч би дощик пройшов,
Як дешево коштує тіло і кров!..
Подібного звірства, людської біди
На білому світі, мабуть, не знайти,
Як зірваний колос, полегли вони.
А їм лиш хотілось діждати весни…
Діждатися хліба — щасливу ту мить,
І там, серед поля, навіки спочить…
…Як пам’ять скорботи про голод, терор —
Споруджено Пам’ятник “ГОЛОДОМОР”.

Легенда про хліб

Жив та був в однім селі чоловік звичайний,
Мав садибу, поле, луг і будинок славний.
Цілий вік трудився він в будь-яку погоду.
Все збирав на чорний день для свойого роду.
Та коли прийшла пора Богу звітувати,
Попросив по-християнськи його поховати.
Ще трудяга побажав в скорботну годину:
Між убогих поділить з грошима торбину.
Поховали, як годиться, з вірою святою,
Побажали вічну пам’ять і ще супокою…
Вже в раю проснувся він, вийшов на пораду
І побачив: небіжчики гуляють по саду.
Під деревами столи. Чого там немає?
Тихий спів під звуки арфи аж за серце крає.
Тут Орфей, як чарівник, кличе Евредіку.
А навколо — ветерани, воїни-каліки.
Плачуть, слухають вдовиці, їх кожна сльозина
Нагадує: не вернути з поля битви сина.
Похилились, наче тіні всесвітнього горя,
Живі трупи — страдальники голоду і мору…
Віднайшов він своє місце — там гола площина:
Тільки квіти на столі й мідяків торбина.
Що за диво? Торбу взяв, побіг якомога
До апостола Петра проситись в дорогу.
Щоб розжитись хоч на хліб з колишнього світу,
Бо голодним і в раю не поможуть квіти.
І пустився чоловік в далеку мандрівку,
Поки, зрештою, прибув у рідну домівку.
Набрав хліба повний віз, сала на підмогу,
Розпрощався і вирушив в останню дорогу.
Та в дорозі, як на зло, трапилась пригода:
У калюжі, на вулиці, загрузла підвода.
І хлібина з воза впала. Аж тут, біля плоту,
Просить старець, а він йому: “Візьми ту, в болоті”…
Довго їхав чоловік? Того я не знаю…
Лиш насилу вже під вечір добрався до раю.
Ліг спочити. Прокинувся: ні хліба, ні сала —
Вся поклажа, що привіз, безслідно пропала.
Підійшов до свого столу — там чорна хлібина,
Та, що витягнув з болота старець біля тину.
“От і все!” — промовив гірко, — пропаща дорога.
Куди тепер жалітися, до якого Бога?”
Де ті райські ідеали, світлі верховини
Під девізом: Для потреби кожної Людини,
Де те царство, де можливо хоч хліба поїсти,
До якого закликали наші утопісти…
Це легенда, в її суті запевнять не будем.
Що Людина лиш те має, що віддала людям.

Біля осіннього багаття

Ні, наш герой — не той романтик,
Що під гітари передзвін,
Читав коханої листівки
І рвав, і кидав у камін.
Він — не тургеневський вигадник,
Що лиш прожекти будував
І залишався одиноким,
Даремно спільників шукав.
То ж недаремно мудрий автор
З чуттям про нього повторив:
“Спалив усе, чому вклонявся,
Тому вклонився, що палив”.
Та наш герой — простий учитель,
Йому вже понад сімдесят.
І має стажу півстоліття
Колишній воїн і солдат.
Усе життя — освітня нива
Йому і хліб, і сіль дала,
Аж поки немічна недуга
На серце пресом залягла.
Він викладав життя уроки,
Студентам лекції читав,
Писав статті, конспекти, книги,
Добра і чесності навчав.
Тепер цих записів не треба:
Настав складний для нього час.
Лише соліст, коли співає,
Тримає ноти про запас.
Краса письменства.Дні і ночі.
Усе, здається є у них:
І труд, і піт, душа народу,
Життя великих і малих…
Горить багаття у каміні,
Імен мелькає череда:
Куліш, Шашкевич, Котляревський,
Марко Вовчок, Сковорода.
За ним Шевченко і Грінченко
Гребінка, Глібов поряд з ним.
Іван Франко і Панас Мирний
Глядять на нього через дим.
“Сини мої, гайдамаки”-
Благословляє в бій Кобзар.
Там Залізняк і сотник Гонта,
І Умань, І Холодний Яр.
В огні “Кавказ” і “Сон” палає,
Послання мертвим і живим,
І голос праведника Гуса
До нас доноситься крізь дим.
А за Тарасом його доня —
Улюблена Марко Вовчок
Жіночу долю проклинає
Як обличитель і пророк.
“Сестра”, “Козачка” і “Горпина”
Одарки-мучениці смерть,
Свавілля пані інститутки
Життя наповнило ущерть.
І тільки постать Кармелюка
Серед задимлених заграв
Живе у пам’яті народній,
Як оборонець людських прав.
Митець пера Нечуй-Левицький,
“Микола Джеря “до душі,
“Бурлачка”, “Хмари”, сумнозвісні
Батьки і діти Кайдаші.
Хіба згорять поміж конспектів
Художні образи людей,
Природні описи Вкраїни
І животворний звук речей.
Хіба в наш час перевелися
В “Бурлачці” типи глитаїв:
Міністри жита і пшениці
Людського поту й мозолів,
Міністри сала та олії
І губернатори наскрізь,
Свої домашні ж бо міністри,
Володарі “мужицьких сліз”.
Про те і нині суперечки.
Отож згадаємо Франка.
У нього образи типові,
І надто доля їх гірка.
Як Гулівер між ліліпутів,
Він жив і діяв для людей,
Усе віддав для України,
Як легендарний той Мойсей.
Ласкаву Ольгу Кобилянську,
Карпат оспівану красу,
Коли читаєш її твори,
Як п’єш трояндову росу.
“В неділю рано” і “Царівна”,
“Апостол черні” і “Земля”.
На скільки треба знать людину
І душу зблизька і здаля.
Подібні описи природи,
Життя і звичаї селян
Ми в Коцюбинського знайдемо:
Його Марічка та Іван,
Кріпак Остап і Соломія
За волю, власні почуття
Найдорожчою ціною
Сплатили страченим життям.
Або Лукаш, чарівна Мавка,
Що пострічались навесні,
А восени (минуло літо)
Кохання вмерло і пісні.
Горить камін. Пісні досвітні,
Як тверда криця, не горять,
Вони в руках людей робочих,
Як смолоскипи, маячать.
В природі є така рослина
Агава, що цвіте лиш раз
І помира, а потім знову
Життя продовжує щораз.
Існує міф про птицю Фенікс,
Яка безсмертна в небесах
Горить в огні — із попелища
Знов молодою воскреса.
А, може, й так людські творіння
Горять, як сосни вікові,
Але у пам’яті народу
Вони залишаться живі…
А ваш герой в камін дивився
І сиву голову схилив,
Неначе з друзями простився,
З усім отим, що вже спалив.

Пам’яті друга

(Петра Свинаря)

З дитинства ми дружили, ходили в перший клас.
І школу закінчили в один і той же час.
Повсюди ми встигали, хотілося все знать,
Підземний хід шукали трофеї споглядать.
А ще в Жуківськім лісі, у закутку глухім,
Скарби копали потай на березі крутім.
У поле ми ходили і полювать на луг.
Мабуть, нас не забули і Снивода, і Буг.
Жили біля вокзалу, лиш потяг засвистить, —
А ми вже машиністами ставали в тую ж мить.
Ми мріяли про космос з далекої Землі,
Водити аж до Сонця небесні кораблі…
Та пролунав невдовзі, як поклик до життяч,
Шкільний тривожний дзвоник — провісник майбуття.
Як з матір’ю, зі школою навік прощались ми.
Які шляхи шукати, стежини між людьми?
Я згодом вибрав курси, щоб педагогом стать,
А ти задумав долю на транспорті шукать.
Та не судилось, друже, не наша в тім вина:
Всі помисли і плани знівечила війна.
Потрапили загалом у пекло — на війну.
Ще добре, що вернулись у рідну сторону.
Після війни зустрілися. Пригадую тепер:
Тоді я був учителем, а ти ж бо офіцер.
Хоч різні наші долі, ти був, як побратим,
Товаришем дитинства і другом бойовим.
Собі я дорікаю, що бачились давно.
А час летів і старість стояла за вікном.
Ти так хотів поїхати зі мною у село,
Вклонитись батьківщині… але не повезло.
Спалила зла недуга життя твоє, як віск.
Нічого не розкаже холодний обеліск.
Ми більше не побачимось у світі суєти
Хай світять тобі зорі і сонце з висоти.

Школа Пирогова

(пам’яті К.Макарця)

Ревний воїн і хірург, він трудивсь завзято,
Наче прапор, зберігав клятву Гіппократа.
Скільки хворих врятував від недуги злої?
Смерть не раз перемагав в лютому двобою.
Жив з людьми і для людей і горів в роботі,
Лиш за себе забував, за свої турботи.
Йшли роки, талант мужнів, та не спало лихо:
Зла недуга, мов змія, підкрадалась тихо.
Чи могли ми повірити, що трапиться горе:
Та хвороба, що долав він, і його поборе.
Що він, бідний, пережив, знає лиш палата!
Скільки виніс операцій з мужністю солдата!..
Кажуть люди в давнину за померлим, друзі,
В першій черзі лікар йшов у глибокій тузі.
Лікар той, що лікував пацієнта свого.
І в мовчанні всі дивились з осудом на нього.
Різні звичаї в людей породило горе.
А коли вмирає лікар, що чинити хворим?
Хай колоною ідуть в прощальнім привіті,
Щоб увічнити того, хто дорожчий в світі.
Будуть зустрічі й прощання в Іванівській школі,
Та його вже не побачим у рідному колі.
Незабаром, милий друже, півстоліття буде,
Як ми школу закінчили і пішли “у люди”.
Як хотів він ще дожити до славної дати…
Не судилось ювілей разом відзначати.
Попрощаємось навіки з нашим Костянтином,
З нашим мудрим життєлюбом і громадянином.
Гордись і плач, земле рідна, матінко єдина,
Що сховала в своє лоно Великого сина!

На пасіці в Жукові

Затемнена землянка, на стелі очерет,
Висять на стінах рамки, і пахне віск і мед.
За лугом, у долині, де трави і вода,
Живе сім’я бджолина, колонія труда.
Немов казкове “місто” — вуликів ряди.
Сонце золотисте світить з висоти.
Тягнеться довкола гречок білий дим,
Трудівниці бджоли ливнем золотим
Падають на вічка і у вись пливуть,
Наче сині стрічки, грають і гудуть.
Лози, осокори і лісок в далі,
І жита, як море, клоняться землі.
Незабутнє літо, — ми були малі, —
Прямо через жито біжимо у ліс.
Високо над нами синя далина,
Жито колосками б’є в обличчя нас.
Чутно над ланами перепел кричить,
Вітер колосками грає і шумить.
В лісі вечоріло. Бігли ми в курінь.
Від хмаринок білих бігла житом тінь.
Сонце до світанку скрилось поміж хмар.
На краю землянки задимів димар.
Дивиться додолу сивий пасічник,
Налітають бджоли, він до них вже звик.
Дим безперестанку кружиться вгорі,
Струшує він рамки і несе в курінь.
Стука медогонка — аж тремтить намет,
І по стінах тонко б’є фонтаном мед…
Потім все стихає, ніч прийшла за днем.
Вогник догоряє перед куренем.
Лиш гудуть навколо зграї комарів,
Та глядять на поле зорі угорі.
Впала ніч глибока… Друже мій, заснем
І дитячі роки вдячно спом’янем.

Осінні етюди

“Ой, у полі заплакали гони,
І птахи полетіли у вирій.
Нас покликало військо червоне.
Кров юнацька нам серденько гріє”.
А.Панів.

Обсипається листя із клена
І лягає в болото мутне.
Як живеш ти далеко від мене,
Чи хоч словом жалю спом’янеш?
Мчиться поїзд, осінні картини.
Тільки вітер гуляє в гаю.
Він співа твою пісню, дівчино,
Недоспівану пісню мою.
Безбережні північні простори,
І немає назад вороття.
Попереду — незвідане горе:
Невеселе солдатське життя.
Там, за лісом, де поле чорніє,
Залишилася школа і ти.
Може, роки пройдуть, та у мріях
Ученицею будеш завжди.
Сиплять очі проміння кохання,
Споминається синь вечорів.
Я віддав би усе, щоб востаннє
Над рікою почути твій спів.
Мчиться поїзд з “осіннім набором”
Скільки нам ще судилось доріг?
Я не плачу — звертаюсь з докором,
Бо зустрітись з тобою не зміг.
Прощавайте, знайомі оселі.
Мої думи до тебе летять.
Витанцьовують скати веселі,
А вагони біжать і біжать.

Осінь

Здрастуй, ліс осінній, листя пожовтіле
І ялинок перла в тиші лісовій,
Кучеряві клени і берізки білі,
Що на шлях схилились, наче вартові.
Я прийшов до тебе, щоб почути знову
В шелесті діброви лебединий спів,
Щоб побачить осінь у вінку терновім
І згадать події молодих років.
Де краса велична — літа процвітання
І місця знайомі, по яких гуляв,
І дубок гіллястий — спогад про кохання,
Де я над рікою друзів зустрічав.
Вже немає дуба, його грім розрушив,
А внизу онуків пророста сім’я.
І від сосен лине прохолода в душу,
Пахне десь живиця люблена моя.
Мов стіна шпиляста, сосни майоріють,
А за ними неба синя далечінь.
Похилились верби, мов про весну мріють,
Від дубів високих пада довга тінь.
Чого, друже, тужиш? Лиш зима минеться,
З сонячним привітом зашумлять струмки,
У зелені шати гілля убереться,
І пісень веселих принесуть пташки.
Пожовтіли трави на лугах широких.
Чутно десь у небі плачуть журавлі.
І пливуть уяви про юнацькі роки,
І вечірнє сонце догора в далі.

В осінній день

На кладовищі це було. В осінній день, в затінку
Квітками били по лиці ще моложаву жінку.
Лунала лайка навкруги. Юрба жінок зростала.
А та від сорому — образ затравлено мовчала.
Валялись квіти на землі, роздавлені ногами.
Здавалось, з подивом глядять небіжчики з хрестами.
Чим провинилася вона, за що така наука?
— Хай не краде квіток з гробів, не продає, падлюка!
І я подумав: Боже мій, невже таке можливо,
Дожить людині до ганьби заради лиш наживи.
До чого можемо дійти? Які плекать надії?!
Коли на цвинтарі вінки здирають лиходії.
Не запитав я, хто вона. Невже до того ж мати?
Чи може жінка — мародер дітей добру навчати?
І жаль, що Гоголя нема, він написав би повість,
Як душу люди продають, забувши честь і совість.
Я довго вражений стояв і згадував: в затінку,
Там били квітами в лице ще моложаву жінку.

Соколовський хор

(За мотивами староруського романса)

Присвячую Ганні і Левкові Богомолюкам

Соколовський хор у “Яра”
В серці тугою щемить,
Соколовського гітара
До цих пір в мені звучить.
Там була циганка Аза
Заспівачка пальна,
Знаменита і вродлива,
Як троянда весняна.
Наче птах, злітала пісня,
Закликаючи у даль, —
І життя здавалось раєм,
Забувалася печаль.
Звідусіль збирались люди:
Свято радості було —
Щоби з піснею згадати
Те, що в душу залягло:
І тривоги-сподівання,
І дороги, і мости, —
Все, що може чародійка
Піснелюбам донести.
Поспішали меломани
До співучих берегів
Привітать красуню Азу
І славетних піснярів.
Але пісня не колиска,
Що виконує співець,
Кожна має свою долю
І свій заспів, і кінець.
Є на світі горда доля
І зрадлива, як вода,-
Горда Аза захворіла
І померла молода.
Соколовський бідолашний
За подругою страждав…
Взяв гітару в свої руки
І на друзки розбивав…
З того часу тихо в “Яру”,
Все замовкло, все мовчить.
Соколовського гітара
До цих пір в мені звучить.

Байки

Вибори

В царстві звірів і тварин йде війна за владу —
Вибирали ватажка у найвищу Раду.
Виступали Вовк і Чиж, Заєць і Шакали,
Лис та Видра, два Бики, але не обрали.
Обіцяли світлий рай, всілякі розкоші,
І кожному зокрема продовольчий кошик.
А всім мешканцям довкілля — гласність і свободу,
Жить у згоді, як брати, і любить природу.
Зо два місяці підряд бились за корону,
Все шуміли і судили іменем закону.
Не жаліли сил і слів, та все по-пустому.
А найбільше досталося Вовкові старому.
Він був в сеймі колишньому правоохоронцем
І регламентом крутив, як той циган сонцем.
Врешті, звірі запросили овечу громаду,
Щоб назвали кандидата на вищу посаду.
І вибрали… Барана — заміну достойну —
Він готовий всю громаду повести на бойню.

Пташиний комітет

За вказівкою Осла з думської палати
Ухвалили комітет пташиний зібрати.
У президії сиділи: крашена Синиця,
Сич, Папуга і Бугай (і така є птиця).
На порядку дня питання взяли за основу:
“Про єдину для птахів офіційну мову”.
Головуючий Папуга запросив пернатих,
Щоб виходили на кін по черзі співати.
Першим Чижик прохрипів і закаркав Ворон.
Відгукнулися Сичі і Сова над бором.
Вдарив дятел в барабан, тенькали Синиці,
Затріщали дві Сороки, мов п’яні дівиці.
Далі хором під забором горобці співали.
Лиш Орел та Соловей в діброві мовчали.
Всі шуміли, виступали та лаяли владу.
Вони гідно представляли високу нараду.
“То ж до чого ми дійшли… Яку вибрать мову?”
“Та Папуги, — закричали, — взяти за основу!”
Пристосованця такого у свято і в будень.
Що ж недаром у народі “Попка, — кажуть, — дурень”
А за що йому пошана? Може, за обнову?
Бо наш Попка, крім своєї, знає “руську” мову.

Черв’як і Хрін

Заліз Черв’як в корінь хрону та й почав радіти,
Пишається, що йому найкраще у світі.
Себе паном уявив у чужій господі,
Хоч Хрін редьки не солодший, — кажуть у народі.
Є подібні поміж нас. Щоб поїсти сито,
Тільки й мріють, як Черв’як, про власне корито.
І готові проміняти рідну матір, жінку
За дешеву ковбасу й московську горілку.

Обруч та Обручка

Якось літом у посадці, при битій дорозі,
Пострічалися Обручка та Обруч на возі.
Позолочена Обручка — білі босоніжки,
А Обруч весь почорнілий горнеться до Діжки.
Стала хвастатись Обручка, що мала коханців,
“Скільки людей обвела я навколо пальця.
Ми з тобою земляки, одного коріння, —
Та я вільна, але ти покірне створіння.
Прив “язався до кадуба, мабуть, з огірками
І гадаєш, що господар і пан над панами.
Тепер тобі із погреба не вийти ніколи,
Не бачити божий світ і ці видноколи”.
“Зачастила, — Обруч їй, — створінням взиваєш
І кадубом мою жінку, — ти ж її не знаєш.
То липова красунечка. Якраз на цю пору
Ми їдемо на пасіку на час медозбору.
А ти вільна… Скоро з тебе спаде позолота
І закінчиться пасаж на шляху в болото.
То ж крутися, поки доля з тобою жартує
І котись до КВД (Куди вітер дує).

Скачки

Запитали у Рябка після перепалки:
— Який тин він перескочить — до якої планки.
А Рябко оглянув тин: — Скачки — хитра штука,
Та, по-моєму, усе залежить від дрюка.

Свиняча натура

Хай світає, чи смеркає, хай надворі стужа,
А свиня шука поживу, до всього байдужа.
Бо відомо, що свиня на небо не гляне,
Хоч їх ти осідлай, то конем не стане.
Недаремно кажуть люди, якби свині крила
То вона б не тільки землю, але й небо зрила.

Реформа і гласність

Зустрілися на подвір’ї у неділю рано
Бровко рудий на прив’язі й Кобила булана.
І як нині повелося, почали розмову
Про реформу на селі і перебудову.
Запитав Бровко Кобилу: “Як живеш, небого,
Як виконуєш реформу, що в тебе нового?
“Ет, реформа, — пробурчала, як із воза, “Лада”. —
Фарбували й прибили стоп-сигнал позаду.
Скажу тобі, приятелю, при нашій роботі —
Відбудова, розбудова — це віз у болоті.
Як загруз по самі вінця, чи винна кобила,
Хоч ти її замордуй — вибратись несила.
Що нового запитуєш, які переміни?
Тільки того — тягну лямку тепер у дві зміни.
Ну, а ти що поробляєш, як за тебе дбають?
Чи дають хоча поїсти, не б’ють і не лають?”
“Та дають, ще й доганяють, щоб одержав здачі.
А життя моє минає, звісно, по-собачи.
Все тугіше затягнули ошийник потворний,
Миску далі відсунули — ось такі реформи.
І єдине, що я маю — гласність зберігаю:
На своїх і на чужих, скільки хочу лаю”.

Всюдихід

На вулиці Соборній, де “Злагоди” плакат,
Зустрілися двоколки із фірми “Напрокат”.
Вели вони розмову про ціни і прогноз,
Що рік Новий готовить надовго і всерйоз.
Реформи “луноходи”, таксі із двох коліс,-
По нашому Кравчучка, а з нею Кучмовіз.
Ніщо їм не завада: ні кручі, ні вода.
Недаром старожили прозвали їх “біда”.
— Ну, як живеш, сусідко, — промовив Кучмовіз, —
Чи скоро ми поїдем в Одесу на “Привіз”?
— Яке життя? У полі постійний мій маршрут.
А сам ти добре знаєш, як ціниться наш труд.
До вечора працюєм, затим зворотня путь.
А платять нам натурою, що “бартером” зовуть.
А ти як промишляєш, який купив товар?
З яких країв далеких прямуєш на базар?
Та й сам, як пан фарбований, купцем, напевне, став?
— Який купець із мене, — напарник відказав, —
Щодня встаєм опівночі, бо треба якось жить,
Придбать живу копійку і дещо закупить.
Торгівля нині “бартером” в минуле відійшла —
Єдина стала гривня для міста і села.
Пробач мені, подружко, тобі — не гріх спочить, —
Мені ж — пора на ринок, щоб місце захопить.

Народні усмішки

Гумор і сатира

(Гумореска)

У суботу на майдані збиралися люди, —
Вечір гумору й сатири відбувся в сільбуді.
На початку для порядку у вступному слові
Говорили про фольклор, народну основу,
Про сатиру і про гумор та літературу,
Що долають пережитки, підносять культуру.
Далі виникла розмова, відверта і щира,
Чим різняться між собою гумор і сатира.
Одні вказували: гумор — засіб особливий,
Що висміює людей, здатних до наживи.
Інші твердили: сатира у руках народу,
Наче молот, крушить зло, що діє на шкоду…
А ж тут вийшов гуморист і сказав: “Панове,
Щоб ви краще уявили наш предмет розмови,
Наведу вам лиш фрагменти й резюме в програмі.
Де ж сатира, а де гумор, визначайте самі.
Йшов додому п’яний кум і потрапив в яму.
“Що ти робиш там?” — питають. —
“Та приймаю ванну”…
Або: виходець з народу (тепер поза штатом)
Скуповує голоси, щоб стать депутатом.
Перед дзеркалом дівиця жаліється мамі:
“Остогидло чепуритись, скоріш вийти б заміж”…
Гуморист оглянув залу, хитро засміявся.
“Гумор, — каже, — це дівчина, в яку закохався.
А сатира — вищий рівень, та ж сама дівчина,
Тільки після одруження, як ваша дружина.
То ж, веселі будьте, люди, смійтесь на здоров’я,
І вам буде легше жить і дружить з любов’ю.
Адже вчені запевняють, що сміху хвилина
Заміняє десять днів у житті людини”.

Вплив літератури

Раз почали троє друзів
Розмову гарячу
Про вплив красного письма
На дитячу вдачу.
— Моя жінка, — почав перший, —
Як з малим ходила,
“І один у полі воїн”
Читати любила.
Народився бравий хлопчик,
Козацька натура,
І сприяла, скажу вам,
І література.
— Це нічого, — мовив другий, —
Художня манера.
У моєї був роман
Про три мушкетери.
Ну, а потім у роддомі
Почались химери:
Народилися маленькі
Аж три мушкетери.
— А я тільки, — каже третій, —
Своїй бідній жінці
Передав “Алі-Бабу
І сорок злочинців”.
І тепер я із лікарні
Чекаю гостинців:
Що вона мені народить
І скільки злочинців?

Медальйон

Дві сусідки розмовляли
Поруч на балконі:
“Що ти носиш, моя люба,
В цьому медальйоні?”
“То волосся чоловіка
Туди я поклала”.
“Так він живий?” “Але ж лисий”, —
Сусідка сказала.

Дитина

Входить в хату бригадир
І каже до жінки:
“Чому дочка не у полі,
А справляє ліньки?!”
“Та куди ж їй на роботу, —
Бідкалась Марина, —
В мене донечка одна,
Вона ще дитина”.
Пройшов рік, і бригадир
Знов прибув до хати.
“Чому дочка, — запитує, —
Не йде працювати?”
Та куди ж їй на роботу, —
Скаржиться Марина, —
Адже в доні на руках,
Бачите, дитина”.

Весільний дарунок

На колгоспному весіллі
Нареченій парі
Дарували від правління
Приймач і гітару.
Аж тут дядько підхопився
Із-за столу п’яний:
“В них це перше одруження,
А така пошана!..
А я тричі вже розвівся —
Й мені на прощання
Хоч би дулю хто підніс
За мої старання.

На фермі

Грались діти біля ферми,
Зайшли до свинарні.
Один каже: “Подивись —
Поросята гарні…
Чом в них очі заплющені?” —
Став хлопчик питати, —
“Соромляться, — сказав той, —
Що свиня — їх мати”.

У буфеті

Зайшов п’яниця в буфет,
Запитав у жінки:
— Скільки коштує, мамаша,
Крапелька горілки?
А та дивно посміхнулась:
— Папашо, ніскільки.
— Тоді мені накапайте
Сто крапель горілки.

У лікаря

— Я до вас, шановний лікар,
Що мені робити,
Бо дружині щораз гірше,
Ні встать, ні ходити.
— А п’явки не допомогли?
— Порятуй нас, Боже!..
Три вже з’їла уночі,
А більше не може.

Не в ногу

Іде солдат з батьком містом
Весняної днини.
А назустріч, як букет,
Чотири дівчини.
Зупинився враз солдат
Пообіч дороги,
Як укопаний, дивився
На дівочі ноги.
Ті пройшли, а він услід
Глядів на дорогу.
Потім батькові сказав:
— Одна йшла не в ногу.

У лікарні

Зайшов хлопець провідати
Дівчину в палаті.
А назустріч йому жінка
В білому халаті.
— Ви до кого? — запитує.
— До сестри, до Нати.
— Тоді будемо знайомі,
Бо я її мати.

Перебудова

Якось чукчу запитали про перебудову.
“Це таке, як у тайзі у пору зимову,
Коли в’юга, ліс шумить, верхів’я хитає,
А під деревом затишно — нічого немає”.
Запитали у сусідів, як вони “зростають”, —
А вони нам про Союз і засуху лають:
“Працюємо по-старому, устаєм раненько,
Була б бульба, а хліб дасть “бацька” Лукашенко”.
“А як наші хлібодари?” — “Поки виживаєм,
Спілкуємось по бартеру, міняєм, що маєм.
Обходимось без платні, не шкодим нікому
А що вродить на полях — несемо додому”.
Запитали продавця: “Як іде реформа?”
“Та торгуєм помаленьку, змінилась лиш форма.
Раніш тут була “Крамниця” посеред базару, —
А тепер “Заготконтора” з турецьким товаром”.
У районного начальства виникла розмова:
“Як із кадрами у вас йде перебудова?”
“Ми завчасно із райкому поповнили штати.
Комуністами були, тепер — “демократи”.

Новина

— Чи ви чули новину про дівочі звички,
Які міняють женихів, наче рукавички.
Он Ярина Степанова, лиш прибула з міста,
Поміняла підводника зразу на соліста.
— Та, можливо, той моряк, хлопець, кажуть, з хистом,
Училище закінчив, щоб стати солістом.
— Заладили “новина”, як пуста машина, —
Втрутилася в діалог дівчина Ярина. —
Мій один жених — підводник спершу на підводі
Возив овочі на склад при нашім заводі.
А тепер змінив він фах: солістом працює —
Солить овочі на складі й на зиму готує.

Баба і радіо

Зайшла баба Харитина вдосвіта до хати.
В руках бутель самогону: де б його сховати?
Зупинилась біля печі, очима пантрує.
Аж тут раптом позад себе “Добрий ранок!” — чує.
З переляку бідна баба сіла на долівку —
І розбився в друзки бутель — пропала горілка.
Підвелася бідолашна. Радіо говорить:
“Починаєм передачі”… Ще й музика вторить.
Поглянула на стіну: “Це ж ти, вража сила!”
Взяла в руку кочергу і приймач побила.

Дід і внук

Завітав до школи дід, вчителя питає:
— Як поводиться мій внук, за науку дбає?
— Та нічого… Тільки вчора, мушу нагадати,
Відпросився ваш онук діда поховати.
— На похорон?.. Ну й потішник.
Я ж йому для втіхи
Справлю поминки сьогодні і дам на горіхи.

Співачка

Тільки зранку моя жінка
Почина співати, —
Я за шапку наопашки
І втікаю з хати.
— Та чого ж ти утікаєш? —
Сусіди питають.
— Щоби люди не думали,
Що жінку вбиваю.

Зустріч

Два приятелі давні у місті, де Дніпро,
Зустрілись на пероні на станції метро.
Давно вони не бачились, вже двадцять літ пройшло.
Один спішив до міста, а другий — у село.
Обнялися, як личить при зустрічах таких,
Знайомих споминали далеких і близьких.
Почалася розмова: “Ой, як ти постарів!”
У відповідь почулось: “Ой, як ти подурнів!”
На цьому закінчились і зустріч, і привіт.
Ну, що ж? Таке буває і через двадцять літ.

Із пояснювальної записки

Чоловік я непитущий, тихої натури,
Свою жінку я не бив, а навчав культури.
Вона лаяла мене, стала ревнувати,
Та найгірше — навчилася ще й дулі давати.
Першу дулю я стерпів: зумів промовчати,
А за другу — стис кулак, щоб угамувати.
Та коли ж до мого носа третю засукала —
Я під дихало копнув, щоб культуру знала.

Номенклатурний гриб

Вихвалявся в лісі гриб:
— В мене шапка недарма…
Подивились — а під нею
Голови нема.

Лист на радіо

Пишуть Вам, шановні друзі, папаші й мамаші:
Наш синок вже місяць служить у армії вашій.
Передайте Ви для нього пісеньку відому:
Бери, солдат, свій шинель і пішли додому.

На жнивах

Пам’ятаєте, в жнива лунало навколо:
— Іде битва за врожай! Виходьте у поле!
Один дядько теж прийшов врожай “рятувати”,
На бригадному току рішив промишляти.
Вже надвечір він украв повен лантух жита,
Ледь добрався у свій двір і сів відпочити.
Аж тут чує голос жінки: “Годі там дрімати,
Ту поклажу, що приніс, занеси до хати”.
Зіщулився чоловік. Що їй відповісти?
— Я не можу, — прошипів, — ні встати, ні сісти…
Коли ліз через байрак — чортове насіння —
Та й упав. Мішок такий, наче тут каміння…
Є два виміри ваги, — думав він край тину, —
Коли крадене несеш — легше за перину,
А якщо своє добро тримаєш на спині,
Тоді мені видається, що йду по крижині.
Та забув крадій-філософ ще одну задачу:
Яку йому до тюрми пришлють передачу.

Пологи

Йде екзамен. Студент медик чекає підмоги.
У білеті запитання “Жіночі пологи”.
А навпроти пан професор глядить йому в очі:
— Розкажіть мені про види пологів жіночих.
— Ну, — почав той, — є пологи… Мають види різні:
Є звичайні, передчасні, неправильні й пізні.
На звичайних на пологах не буду спинятись,
Досить зайти у роддім, щоб переконатись,
Та про це я ще згадаю потім при нагоді, —
Перейду до інших видів жіночої вроди.
Є пологи передчасні, коли породілля
Стає матір’ю дитини за рік до весілля.
А неправильні пологи ми бачим нерідко,
Коли родить замість жінки молода сусідка.
Зустрічають в медицині ще й пізні пологи,
Вони в мене викликають найбільше тривоги.
Бо трапляються випадки, що родяться діти
Після смерті чоловіка аж на третє літо…
— Годі! — мовив пан професор, — мушу перервати…
Тож приходьте іще раз пологи складати.

Дивиденти

Подала у суд заяву зрадлива дружина —
Присудили чоловіку платити на сина.
Вісімнадцять літ трудяга платив аліменти;
Їх ласкаво називають тепер “дивиденти”.
І коли вже наступила та завітна дата,
Прояснилося обличчя в щасливого тата.
Якось, йдучи на роботу біля магазина
У компанії дружків він побачив сина.
— Це остання дотація, дорогий синашу,
Подивися, який вигляд матиме мамаша.
А мамаша, як почула, засміялась дзвінко:
— Привітай свого татуся, хай знає, дитинко,
Подивися, який вигляд матиме личина,
Дізнавшися, що платив він на чужого сина.

Китайська дієта

СНІДАНОК:
Коли настане світлий ранок
І подадуть тобі сніданок,
Ти САМ, мій друже, споживай
І день робочий починай.

ОБІД:
Обідній час. Кого чекати?
Дозволь і тут пораду дати:
Обідать — не ходить за плугом,
А краще ПОДІЛИСЯ З ДРУГОМ.

ВЕЧЕРЯ:
Пройшовши довгу денну путь,
Ти про вечерю позабудь.
Свою вечерю — так і знай —
Лихому ВОРОГУ ВІДДАЙ.

ПІСЛЯМОВА:
Як дня складові, три частини,
Поради мудрі для людини,
Якщо їх, друже, не забудеш,
В житті багато ти здобудеш.
І головне, скажу з любов’ю —
Ти збережеш своє здоров’я.

Керівна кухарка

Ми стали кухарку навчати,
Державою як керувати, —
Тепер їй навчатися слід,
Як приготовить обід.
Як кажуть французи, з двох бід
Нехай вибирає обід.