Видання херсонської філії видавництва "Просвіта":

Микола Василенко. Курай для пожежі
Братан М.І. Сила любові: Слово про Олеся Гончара
Микола Братан. Знову експромти
Ігор Проценко. Вечірні вогні
Йосип Файчак. Світ вирує
Анатолій Анастасьєв. Територія гідності
Інтерв’ю з Миколою Василенком
Бібліографічний опис: 

Параскевич П. Інтерв’ю з Миколою Василенком // Вісник Таврійської фундації (Осередку вивчення української діаспори): літературно-науковий збірник: Вип. 12. — К.–Херсон: Просвіта, 2016. — С. 233-240.

Павло Параскевич: Хто ваші батьки і де вони народилися?

М.В. Мої батьки потомствені селяни, плугатарі чорноземів Херсонщини, нащадки переселенців із Полтавщини. Я народився там, де і мій батько, в селі Загорянівка Білозерського району, 30 кілометрів від Херсона, а мати (дівоче прізвище Захарченко) народилася у приміському щодо Херсона селі Рожнівка. Мій дід Хома Олексійович і бабуся Анастасія Федорівна були безземельними, мали одинадцять дітей, двоє з них при народженні померли. Коли діти дорослішали, то працювали по наймах. Після більшовицько- комуністичної революції, за часів НЕПу, одержавши земельні наділи, землю між собою не ділили, обробляли спільно, жили “комуною”. Головою “комуни” була бабуся, яка мала трикласну освіту церковнопарафіяльної школи. Сини і дочки родини мого діда були від роду трудолюбними і заповзятливими. В результаті порядності і тяжкої щоденної праці розбагатіли. Придбали сільськогосподарський реманент, коней, корів, збудували великий кам’яний будинок, клуню та інше необхідне для заможного життя. Але кінець благополуччю настав одразу після ліквідації НЕПу і з початком жорстоких репресивних заходів проти багатих господарів – “куркулів”. Розкуркуливши родину старшого брата мого діда Хоми Григорія і вивізши його з дітьми до Сибіру, де їхні сліди загубилися, комітетчики прийшли до дідової “комуни”. Але поділивши все майно між членами “комуни”, виявили, що дід не куркуль, а середняк, бо на кожного члена “комунівської родини” припадало по четверті коня, ще менше корови, по одній вівці та п’ять курей. Коли у селі створили колгосп, який назвали “Нове життя”, батько, маючи освіту чотири класи сільської школи, який на ті часи вважався освіченою людиною, зайняв посаду рахівника колгоспу, на якій пропрацював до початку війни. У час війни був мобілізований до Червоної Армії, повернувся додому живий-здоровий із орденом і медалями, а брат, на жаль, із фронту не повернувся, загинув у бою з фашистами у Білорусії; похований у братській могилі в селі Черняки Брестської обл.

П.П. Яке було ваше входження в літературу?

М.В. Про таке одним словом не скажеш, бо воно не випадковість, а іноді довгий інтелектуальний духовний процес. Моя бабуся з природи була добросердечною порядною людиною, мала міцну пам’ять, знала багато народних пісень, приповідок, казок. Пам’ятаю, як у теплій хаті на теплій широкій лежанці довгими зимовими вечорами розповідала нам, дітям, чарівні казки про справедливих божих людей і безбожних злодіїв, заморських розбійників і героїзм козаків, які шаблями захищали людей від ворогів, сіяла в наші душі перші зерна пізнання довколишнього світу. Вона строго дотримувалася народних і церковних традицій, читала книжки церковнослов’янською мовою. Навіть заохочувала мене навчатися церковнослов’янської мови аби міг читати її книжки. Але старші її сини застерегли, сказали, що за навчання тепер такої мови дітей, вона буде там, де Макар телят не пасе. Може, через бабусині казки, будучи школярем, я почав зачитуватися фантастичними книжками, придумувати дивовижних людей, птахів, тварин, які жили десь там на небі. Батько, коли їздив до Херсона в бухгалтерських колгоспних справах, привозив барвисто розмальовані книжечки для дітей. Пам’ятаю, це були казки Пушкіна російською мовою. Тоді ще в Херсоні книг українською мовою не було. Хтось із дорослих ті казки читав нам, дітям, перекладаючи на українську мову, бо ми ще російської не розуміли. Коли мені виповнилося шість років, замандюрилося ходити до школи, бо чому двоюрідна сестричка Дуся ходить у школу, а я ні? Щоб не чути мого ридання, коли Дуся збирається йти до школи, батьки домовилися з учителькою Єлизаветою Порфирівною прийняти мене на пробу в перший клас. Подолавши трикілометрову відстань до школи, я представився вчительці. Вона зустріла привітно, посадила в класі на задню парту, на якій я одразу заснув. Єлизавета Порфирівна, розбудила, сказала йти додому поспати, і я пішов, і “спав” майже два роки. Пізніше, коли уже ходив до школи і навчився читати й писати, “запоєм” читав товсті художні книжки і писав римовані дописи до шкільної стінгазети. У школі був драматичний гурток школярів, в якому я брав участь. Грав ролі тракториста або молотарника. Того року наш колгосп “Нове життя” придбав перший трактор, дивовижу для дітей (бо як воно ото без коней їде?). П’єси, що нам давали грати, були дуже заполітизовані, сухі й нецікаві. Я написав п’єску про дівчину і хлопця, які за всякої дрібнички сварилися, і як їх помирило “нічейне” цуценятко. Мій “витвір” сподобався “артистам” і ми почали ділити між собою ролі. Аж тут до нас заходить директор школи Василь Шевченко, і проглянувши п’єску, сказав, що вона цікава, але грати не можна, бо ненадрукована. Розчарування було велике. 1940 року херсонська “Наддніпрянська правда” опублікувала мого першого ліричного вірша. До війни я ще встиг надрукувати кілька віршів у районній газеті. Це було моє перше входження в літературу. У нашому селі середньої школи не було. Довелося навчатися у восьмому класі Музиківської школи (10 км від нашого села), а дев’ятий закінчив у тодішній Херсонській школі № 22 (тепер вона № 25) і перейшов у школу № 3, яку на початку німецько-фашистської окупації назвали українською гімназією. Але вона існувала недовго. Окупанти при учнях репресувавши вчителів, гімназію закрили. Оскільки у місті ще функціонувало морехідне училище, я поступив до нього, але також ненадовго. На початку 1943 року німці мене вивезли на працю до Німеччини. Працював у бригаді остарбайтерів у місті Лебенштет: пиляли дрова, копали траншеї, під егідою пожежної команди чистили вулиці міста від зруйнованих після бомбардування будинків. У школі я вивчав німецьку мову, тому не було великих труднощів, щоб навчитися розмовної німецької мови. Хоч говорив суржиком, але німці мене розуміли. У ті роки для остарбайтерів (працівників зі сходу) виходив друком українською мовою журнал “На дозвіллі”. Ностальгуючи за рідним краєм, я написав ліричну невелику новелу про дніпровські чарівні єрики, озера, острови, і надіслав редакції. Невдовзі звідти одержав позитивну відповідь, просили надсилати нові “твори”. Відтоді німці іронічно почали називати мене письменником. Із початку березня по травень 1945 року перебував у таборі переміщених осіб на американській зоні. Не відчуваючи своєї вини перед батьківщиною, перейшов до радянської зони. У місті Франкфурт-на-Одері мене польовий військовий комітет мобілізував до лав Радянської Армії. Служив у Німеччині в місті Барті у 45 окремому кавалерійському полку до 1947 року, коли з політичних мотивів був кагебістами арештований. Вирок – 10 років із політичних мотивів у таборах посиленого режиму і 5 років позбавлення громадянських прав.

Друге моє входження в літературу почалося на Далекій Півночі в таборі ОЛП № 2 посиленого режиму (м. Інта, Комі АРСР), в якому кримінальних злочинців не було, перебували тільки в’язні засуджені з політичних мотивів: учасники Української повстанської армії, члени ОУН, офіцери-оточенці, “кремлівські лікарі”, радянська опозиційна інтелігенція, яка не сприймала терористичну наджорстоку сталінську державну систему, а також залишки репресованих громадян СРСР 1937 – 1938 років, яким смертні вироки були замінені на довготривале ув’язнення. Мені на бушлат пришили шмат білої тканини з номером Е – 415, і відтоді наглядачі мене почали називати не за прізвищем, а за номером. В’язні інтинських таборів працювали без найменшої платні. Тому не було ні магазину, ні будь-якої торгівлі. У таборі було багато опальних тепер широковідомих письменників: Григорій Кочур, Дмитро Паламарчук, Микола Соколовський (Сарма), Андрій Хименко (Химко), Олександр Гринько, Іван Лук’яненко (Іван Савич), Іван Гришин-Грищук, Михайло Хорунжий, Іван Микульський, Григорій Полянкер, Юрій Лисняк та багато, багато інших в’язнів, причетних до літератури та іншої творчості, з яких формувався осередок інтелектуальної української еліти. Була нестандартно мисляча інтелігенція й інших націй: грузинський письменник Рауль Кобідзе, російський поет Віктор Василенко, білоруський поет Василь Супрун, азербайджанський письменник Гасан Ахвердієв та інші, з якими я зазнайомився. Серед українських письменників за віком я був наймолодший, мені дуже бракувало філологічної та літературної освіти. Вони щиро, охоче допомагали зорієнтуватися в загальнолюдській культурі, осмислити ази поетики. Григорій Кочур залучив до перекладацької творчості. Ось тут і пригодилося мені знання німецької мови. У таборі відбував ув’язнення головний спеціаліст кіноматографії СРСР Григорій Ірський, який довершено володів англійською мовою. З наміром вивчити англійську мову, я і студент Львівського медичного інституту Любомир Полюга попросили його навчити нас англійської. Він одразу з великим задоволенням погодився. Після роботи в шахті ми йшли до його бараку і він викладав нам англійську. За півроку навчання я вже міг читати й розуміти прості тексти англійською. Білоруської мови навчив мене студент із Мінського інституту М. Каптілович. На перше січня 1950 рік я написав вірш білоруською мовою і присвятив йому. Вірш зберігся. У таборі за Сталіна не було ні бібліотеки, ні газет, ні дротового радіо. Писати листи додому дозволялося лише два рази на рік при повному дотриманні табірного “статуту”. Чистий папір, олівці і художню літературу діставали таємно від “вільняшок” – звільнених в’язнів, які ще працювали на шахтах. 1952 року від прихильного до мене “вільняшки” я одержав стару замизкану без обкладинки енциклопедію російською мовою, в якій прочитав допис про імперію Олександра Македонського. Текст мене дуже зацікавив і я звернувся до ув’язнених істориків, яких багато було в таборі, з проханням детально розповісти про ту колишню імперію. Вони охоче розповідали. Тоді я працював на бремсбергній лебідці і ночами, коли в машинному приміщенні залишався сам, почав писати повість про Лаодіку, царицю держави Селевкідії, яка постала після розпаду імперії Олександра Македонського, написане ховав у надійну схованку, яку зробив у стіні. Рукопис показав Кочурові і Полянкеру. Вони схвалили його, порадили писати далі, бо “щось у вас є”. Рукопис зберігся. Він пролежав у моїй домашній шухлядці сорок років до 1993 року, коли повість опублікували в херсонському альманасі “Степ”, дякуючи редакторові Василеві Піддубнякові. Це сталося за мого третього входження в літературу. Після поховання “вождя” у таборі відкрили бібліотечку, у бараках змайстрували дротове радіо, дозволено було читати радянські газети, одержувати з дому художню літературу, але тільки таку, на якій був штамп оперуповноваженого “КОНТРОЛЬ”. Кілька таких легалізованих штампом книжок у мене збереглося. Після повернення з Далекої Півночі мої твори друкувати заборонялося. Перша збірка віршів “Небовий ключ” із передмовою Лади Федоровської вийшла друком під однією обкладинкою з добірками Володимира Пузиренка “Живі дощі” та Володимира Давидова “Старые звезды”. (Сімферополь, “Таврія”, 1990). Того ж року кримське видавництво “Таврія”, завдяки спонсору Любомирові Полюзі, надрукувало книжку моєї поезії з передмовою Григорія Кочура “Очна ставка”. Відтоді безперешкодно друкую як поетичні, так і прозові твори. 1992 року прийнятий до Національної спілки письменників, 1999 року за збірку поезії “Жменя дощу” і “Ключ від королівства” (англійська народна поезія мовою оригіналу і українською мовою в моєму перекладі) отримав Всеукраїнську літературну премію імені Василя Мисика, а 2007 року за книжку “Курай для пожежі” – Всеукраїнську літературну премію імені Яра Славутича.

П.П. Що для вас поезія, а що проза та публіцистика?

М.В. Поезія – це незбагненна магія ідей, духовного збагачення. Вона рівносильно стосується й інших жанрів літератури: прози і публіцистики. Тяга до письменства залишається загадкою людської душі, яка в своєму здоров’ї до останнього подиху прагне духовної висоти. Визначний американський поет Генрі Водсворт Лонгфелло у вірші “EXCELSIOR!” (Угору, вперед!), у моєму перекладі з англійської, так написав про оту межу:

Холодний морок знов настав,

А він, немов живий, лежав.

Над ним із неба голосна

Сурма сурмила, як луна:

EXCELSIOR!

Вірші я пишу майже все життя. Вони поза моїм бажанням магічно тримають за душу, не відпускають від себе ні за добрих, ні за поганих обставин життя. А це, мабуть, і є та сила любові до поезії. Люблю вірші короткі, в яких мало “води”, а багато мудрості й душевної відкритості, що змушують пізнавати глибину довколишнього світу, бути активним учасником творчого процесу літератури.

П.П. Яка Ваша книга найдорожча для Вас, і яка найважче писалася?

М.В. На таке запитання письменники традиційно відповідають, що їм найдорожча книга та, в якій вони цілком утвердилися у вибраному стилі і досягли найбільшого досвіду у письменстві, завдяки чому можна цікаво й точно донести до читача ідею твору. У мене навпаки. Найдорожча мені перша книжка ув’язненої поезії “Очна ставка”, і не тому, що нею дебютував, а тому що творилася, писалася дуже трудно в тяжкі роки мого життя, і вижила, незважаючи на смертельні перешкоди, і залишилася відвертою і гуманно чистою. Вона навстіж відчинила двері читачеві до мого духовного внутрішнього світу, до Храму моїх надій, віри у свій вибраний шлях справедливості, гуманізму і високої цивілізації. Завдяки виходу друком “Очної ставки” з передмовою Григорія Кочура у мене з’явилося багато нових щирих друзів, але і не менше недругів.

П.П. Як Ви прокоментуєте слова, що “доля нелегка: в цім користь і своя є, блаженний сон душі мистецтву не сприяє” (Ліна Костенко)

М.В. Мудрості у Ліни Костенко не відбереш. Вона уміє одним-двома словами сказати про велике, про суть і мудрість людського світу, про те що у світі (в природі) немає нічого зайвого, ні доброго, ні поганого, що добрі явища і погані – єдине ціле, і одне без одного існувати не можуть.

Іноді труднощі, які напосідають на людину, стають її порятунком. Недаремно кажуть: чим більше людину згинають, тим сильніше вона хоче випростатися, стати на ноги.

П.П. Якою Вам уявляється війна і якою Ви її побачили?

М.В. Усі війни мають одне нелюдське обличчя – жах, кров, смерть. Справедливих війн немає і не було: є ворог – агресор, окупант – і є жертва – патріот своєї країни, родини, який борониться від ворога.

За життя мені багато довелося бачити не з розмов, а наяву жахи Другої світової війни, тому моє ставлення до війни, незалежно як вона називається, гостро негативне. Таке несприйняття маю і до гібридної війни на терені Донбасу, яку започаткувала Російська Федерація. Не може мирна людина бути спокійною чи щасливою, коли агресор із метою пограбування окуповує частину його батьківщини, убиває дітей, спалює житла, нищить матеріальні й культурні достатки. Не може в миролюбній людині не появитися ненависть до агресора, до терору й несправедливості. Від болю душі, нанесеного окупантом, людина нікуди не зможе втекти, аж допоки не ствердиться справедливість і не настане справжній мир.

Агресоре, спини свою агресь!

Ти вже у часі людськості, не десь.

Вгамуй в собі ординську дику силу,

Бо вириєш “своєй странє” могилу.

 

П.П. Як Ви думаєте, чи були б у нас книги про війну незабутніх Олеся Гончара “Людина і зброя” і “Дума про невмирущого” та “Тисячолітній Миколай” П.Загребельного, якби інакше склалося їх життя на війні та в повоєнні роки?

М.В. Оскільки на світі існують поети й прозаїки, книжки про війну були, є і будуть, бо це продукт духов­нотворчий, без чого письменника не може бути. Різниця лише у художній якості книг і правдивості висвітлення автором тем про війну. Війни без смерті, виняткового героїзму, патріотизму й причетності до тої чи іншої ідеї, як без боягузництва, зрадництва і жорстокості, не буває. Талановиті письменники Олесь Гончар і Павло Загребельний, як безпосередні учасники Другої світової або, як іще кажуть, Вітчизняної війни, перенісши на власних плечах тягар боїв із полчищами німецьких фашистів, а пізніше найпринизливіше рабство в полоні ворога, не могли не написати про своє бачення війни і повоєнну трагедію українського народу, не могли вічно таїти в собі біль, як патріоти своєї батьківщини, своєї мови, народних традицій, культури, і ясно бачили звідки йде загроза існуванню нації. Беззаперечно, так написати художні твори, про які іде мова, крім О.Гончара та П.Загребельного, ніхто не зміг би.

П.П. Про що Вам ще хотілось би сказати й написати?

М.В. Про те, що хотілося сказати, я вже сказав у своїх творах, а про що хотів би ще написати, то воно, як і Всесвіт, немає межі. Друзі радять не дивитися в паспорт на рік свого народження, не опускати руки, намагатися якнайчіткіше і якнайтвердіше іти в ногу з життям. Отож сприймаю долю, якою вона є, без нарікання.

 

Павло Параскевич, кандидат філологічних наук: Спасибі за цікаву та змістовну розмову, за те, що Ви у нас є. Живіть довго-довго і радуйте нас, читачів, своєю творчістю.

 

7 червня 2016 р.

 

Персоналії: 

Додати коментар



Корисно? Сподобалося? - То поділіться!
Цим Ви допоможете своїм друзям, культурі України та нашому сайту. Дякуємо!

 
Розробка та підтримка

порталу "Просвіти" Херсонщини

 

Кількість

Наразі на сайті "Просвіта" Херсонщини розміщено 116 книг;
1,466 статей;
340 авторів.

ВАЖЛИВО!

Оригінальні тексти! Захищено!
Угода про дотримання авторських та інтелектуальних прав

Пишіть реферати та курсові.

При передруці посилання залишайте на місцях!





Хронологія

1654 (8) 1917 (6) 1918-1921 (6) 1929 (5) 1932-1933 (67) 1941 (4) 2014-2015 (10) XIX ст. (6)