Видання херсонської філії видавництва "Просвіта":

Вісник Таврійської фундації. Випуск 7
Голос Батьківщини
Сонце на рушнику
Любов Єрьомічева. Дев'ятнадцать
Сергій Гейко. Проти комунізму та російського шовінізму
Проблема формування духовного світу підлітка й особливості поетики у повісті “Бригантина” Олеся Гончара
Бібліографічний опис: 

Сидоренко Н. Проблема формування духовного світу підлітка й особливості поетики у повісті “Бригантина” Олеся Гончара // Вісник Таврійської фундації (Осередку вивчення української діаспори): літературно-науковий збірник: Вип. 12. — К.–Херсон: Просвіта, 2016. — С. 13-19.

Від 60-х років ХХ ст. у творчості багатьох українських письменників з’являється тенденція до відходу від соц­реалізму й намагання утверджувати загальнолюдські духовні цінності. Особливу роль у формуванні цієї тенденції відіграли шістдесятники, але в її становленні та розвитку брали участь і деякі митці, що не належали до їхньої ґенерації.

В українській літературі 60–80-х років помітна особлива увага до педагогічних проблем, зокрема до проблеми формування духовного світу підлітків. Це явище було зумовлене тривогою за майбутнє нації, усвідомленням необхідності змін у житті суспільства. Від 60-х років навіть соцреалісти намагалися відійти від традиційних схем вирішення педагогічної проблематики, шукали нових прийомів характеротворення й жанрових форм, оригінальної поетики. Деякі письменники прагнули актуалізувати народну педагогіку, звертаючись до теми власного дитинства, як це зробив, наприклад, М. Стельмах у дилогії “Гуси-лебеді летять”, “Щедрий вечір”. Проблеми виховання “важких” підлітків намагалися по-новому художньо осмислити Ю. Збанацький (“Курилові острови”) та О. Гончар (“Бригантина”). У художній прозі, особливо у творах про і для дітей, утверджується так звана “лірико-романтична течія”. Було навіть офіційно визнано право її на існування.

О. Гончара вважали одним із чільних представників цієї течії, хоча М. Стрельбицький приписував йому “монументальний історизм” [11], а М. Наєнко назвав цього письменника “неоромантиком-постмодерністом” [6]. Т. Гундорова [3], Н. Зборовська [5], Р. Харчук [12] та деякі інші постколоніальні літературознавці, трактуючи роман “Прапороносці” як “символічний текст” соц­реалізму, скептично висловлювалися про літературну спадщину О. Гончара в цілому.

Ми поділяємо думку Г. Гримич, яка розглядала О. Гончара як предтечу шістдесятників, як творця нового естетичного ідеалу: “Гончареве відкриття краси, краще б сказати – повернення людській красі права громадянства в літературі, навіть привілейованого становища в ній, повернення людині права на захоплення красою виявилося таким радісно несподіваним і переконливим, що відразу захопило в сферу свого тяжіння багатьох його колег, сформувало надзвичайно сприятливу атмосферу для ширших, сміливіших шукань у цьому напрямку” [2, с. 54]. Драматичний процес формування духовної краси підлітка в складних життєвих перипетіях є основним мотивом повісті “Бригантина”, що потребує реінтерпретації з сучасних позицій. Це дає підстави вважати обрану нами тему актуальною.

Мета дослідження – з’ясувати особливості характеротворення головного героя у співвіднесенні з авторським ідеалом високодуховної особистості.

За своєю глибинною сутністю естетичний ідеал О. Гончара був неоромантичним, а сам він, як слушно зауважив М. Наєнко, нагадував Дон-Кіхота: “Інакше-бо, звідки б у героя його повісті “Бригантина” (1972) з’явилося таке запитання: “…Чи можливий у нашу космічну еру всюдипрохідець типу Уленшпігеля, або Сковороди, або Дон-Кіхота? Зробити б експеримент: палицю в руку, птаха на плече і – в путь…”. “Птах на плечі” – це один із найхарактерніших символів “лицаря сумного образу” Дон-Кіхота” [6, с. 993].

Порфир Кульбака у “Бригантині”, як і Микола в “Курилових островах”, утрачає відчуття “дому” як символічної “вісі” свого дитячого “світу” і втікає у плавні, де шукає розради в спілкуванні з природою. Після смерті діда, який займався його вихованням, Порфир страждає від самотності, бо батька не знав ніколи (він позашлюбна дитина), а мати надто захоплена трудовим ентузіазмом, щоб приділяти йому належну увагу. В селі важко жити з тавром “байстрюка”. Порфира зневажливо називають “Оксаничем”, що травмує його душу. В підлітка немає друзів, а мати, хоч і любить його, більше дбає про виноградні чубуки, які вирощує в піщаних кучугурах, ніж про сина. Портрет її висить на дошці пошани, а дитина цілими днями самотою блукає плавнями. Світ природи Порфир сприймає як свій символічний “дім”, а тому ревно захищає його від браконьєрів.

Тільки поза хронотопом “цивілізації” хлопець почувається щасливим, бо у плавнях він вільний і “свій”, а не “чужий”, як у рідному селі. Оксана не помічала, що син її “дичавіє”, аж поки він зовсім перестав з’являтися вдома і в школі. Хлопця затримала міліція, коли він подався до міста, щоб помилуватися бригантиною. Як і всі діти, Порфир мріє про далекі подорожі, про пізнання широкого світу, а натомість опиняється в замкнутому “світі” спецшколи для малолітніх правопорушників, оскільки його мати написала відповідну заяву. Хлопець, який не вчинив жодного злочину, почувається скривдженим, загнаним у глухий кут, але намагається боронити свою внутрішню незалежність.

”Передісторія” Порфира розгортається у повісті ретроспективно, а починається твір із моменту знайомства вчителів спецшколи з новим вихованцем. Ось яким постає він у їхньому сприйнятті: “Сторожке, крутолобе зайшло, стало пред учителями, прикрившись недоброю, напруженою осмішкою. “Ану, що ви мені зробите?” В щілинах очей виклик, з губів не сходить посмішка, напружена, скривлена й мовби далека. Зухвальство в ній, удавана веселість, бравада самозахисту. А над усім цим вловлюється прихований біль, насторога, нервове ждання чогось найгіршого. Звідки, з яких блукань, з яких горювань принесло воно сюди свою упередженість і цей упертий затаєний спротив?” [1, с. 7]. У цьому психологічному портреті слово “воно” означає не зневагу, а співчуття до скривдженої долею дитини.

Директор спецшколи Валерій Іванович, який є прихильником педагогічних принципів В. Сухомлинського, намагається зазирнути в душу вихованцеві, знайти до нього індивідуальний підхід. Його спостереження відіграють особливу роль у розкритті характеру Порфира і в художньому осмисленні проблем виховання “важких” підлітків. Роздуми Валерія Івановича відображають у творі авторську позицію. “Директор уважно розглядав новачка: ще одне дитя цього розшаленілого віку. Бездоглядне дитя плавнів та шелюгів дніпровських… Зблідле стоїть, знервоване, а оченята бистрі, смішковиті – в них так і світиться інтелект. Хай не шліфований, незагнузданий, але явно ж проблискує, його одразу ж помітиш, такого не зарахуєш до розумово відсталих. Буйної, видно, вдачі…” [1, с. 7-8]. Подальший діалог переконує в тому, що директор не помилився. На запитання, куди він збирався мандрувати на вітрильнику, якби на нього потрапив, Порфир відповідає: “ – Ну хоча б на лиман…

– А на лимані що?

– Як що? Там – життя! Право – воля! Птаство зі всього світу!” [1, с. 8].

Втім, далі діалог набирає несподіваного повороту: “ – А після лиману ще кудись були наміри?

– А що? Куди душа забажає… Галасвіта!

Вчителі перезирнулися між собою, і найстарша з них, повновида сива жінка, запитала:

– Це якийсь новий континент: галасвіта? Поясни, будь ласка, де він.

– А ви матір мою спитайте… Тільки що – так одразу: “А-а, галасвіта ти б пішов!” [1, с. 8-9] Недарма народні повір’я приписують материнським словам магічну дію. Оте неодноразово повторене “галасвіта” підштовхнуло дитину до втечі з дому. Порфир визнає тільки один закон: “Право – воля!”, обіцяє втекти зі спецшколи й таки дотримує слова, виявивши неабиякі сприт і кмітливість. Можна у цьому вбачати вияв анархізму в характері героя, проте, на нашу думку, автор хотів ствердити ще й інше: закритий заклад – невідповідне місце для дитини. Порфира зловили й повернули у спецшколу, що стало для нього додатковою травмою. Нарешті й Оксана збагнула, що вона накоїла, але вже нічого не змогла змінити. Її дитина залишилася за високими мурами під ще суворішим наглядом.

У повісті постійно протиставляються два хронотопи: вільного світу довкілля та обмеженого муром і присудженим терміном “світу” спецшколи. Крім того, подібний навчально-виховний заклад – це ще й “перехрестя”, де зіштовхуються складні дитячі характери. Спецшкола – навіть не “острів”, яким здавався інтернат Миколі з “Курилових островів” Ю. Збанацького, а фактично в’язниця для неповнолітніх правопорушників. Дитині з таким характером, як у Порфира, тут непросто “вижити” не зламавшись, проте є в його характері міцна моральна основа, закладена дідом. Хлопець добре знає історію свого народу, любить і розуміє природу, має розвинуту фантазію. Його “внутрішній хронотоп” безмежний, а тому здатний протистояти обставинам. Порфир вважає, що він “вічний”, “ще й при мамонтах жив”. “А крім того, живе в Порфирові відчуття свого кревного зв’язку з тими, хто насипав у цих степах кургани-могили”, і хто знає, зауважує прозаїк, чи це не козацькі гени волелюбства так неспокійно озиваються у ньому, хвилює його й просторове відчуття особистої причетності до всього, що відбувається “від Хіросіми до Комишанки” [8, с. 189]. А ще хлопець вірить у здійснення своєї мрії про те, що колись бригантина понесе його на крилах вітрил у далекі незнані світи.

Порфир дуже допитливий і має неабиякі здібності до навчання, він і працювати вміє, але не одразу виявляються ці його якості. Може, так і лишився би хлопець “вічним утікачем” або ще й кимось гіршим став, якби поруч не виявилося таких щирих і добрих людей, терплячих і вмілих педагогів, як директор спецшколи та молода вчителька Марися Павлівна. Під їхнім благотворним упливом “плавневий Мауглі” стає дедалі “цивілізованішим”, духовно міцніє, самостверджується як внутрішньо вільна і цілеспрямована особистість.

У фіналі твору Порфир зображений при кермі баржі, а йому здається, що над нею здіймаються величезні білі вітрила: “Нестримно несе хлопця бригантина його уяви, її дух невпокорений, а він радісний стоїть за кермом, все далі й далі йде по водах розлогих та сяючих, і береги вітають його, і зустрічні капітани з веселим подивом запитують: звідки?” [1, с. 201]. Такий оптимістичний і навіть патетичний фінал, на нашу думку, не є у творі штучним, а закономірно випливає з логіки розвитку характеру героя – нащадка українського козацького роду, натури волелюбної, мрійливої, але й діяльної, здатної до впертої боротьби за досягнення свого ідеалу.

Бригантина – наскрізний символічний образ у повісті, винесений у її назву, – асоціюється не тільки з мрією, а й із дерзанням, спрямованим на її здійснення. Увесь твір завдяки цьому пройнятий неоромантичним духом, але є в ньому й суворий реалізм, який навряд чи можна назвати соціалістичним. Це виявляється насамперед у проблематиці, особливо у важливій соціально-психологічнй проблемі “сирітства” за живих батьків. Услід за Ю. Збанацьким О. Гончар переконливо показує, що за радянської влади виросло покоління, значна частина якого неспроможна дати ради власним дітям. Це люди, виховані на ідеї, що на першому плані мають бути обов’язки не перед родиною, а перед державою, яка нібито потурбується про їхніх дітей та старих батьків. Це ґенерація, серед якої багато “бездомних” (незрідка – у прямому розумінні цього слова) представників “романтичних професій” (такими є більшість батьків у повістях Ю. Збанацького) чи й просто “ентузіастів праці”, подібних до матері Порфира. Твори обох письменників пройняті тривогою за майбутнє величезної кількості “безбатченків”.

Отже, у повісті О. Гончара “Бригантина” неоромантизм переплітається з реалістичним розкриттям важливих соціально-психологічних проблем, зокрема проблеми формування духовного світу підлітка, що дає підстави для визначення цієї повісті як соціально-психологічної. Є в цьому творі й ознаки “романного мислення”, насамперед – “безмежність” хронотопу “інтелектуального сюжету”, вагомість проблематики, однак подієвий сюжет має хронотоп “середнього” обсягу, охоплюючи приблизно рік із життя героя, як те зазвичай і буває в повістях для підлітків. Сюжетна лінія у “Бригантині” одна й не дуже багата на події, але є тут і втечі, й мандри, і несподівані зустрічі, й напружені колізії – все те, що так подобається юним читачам. Окрім того, історія Порфира Кульбаки вселяє у них віру в те, що сильна і духовно багата особистість здатна протистояти випробуванням долі й утілювати у життя свої мрії.

У творі важливу роль відіграють позафабульні елементи. Авторські відступи, портрети, внутрішні монологи героїв, пейзажі Південної України лірично забарвлені.

Таким чином, можна зробити висновок, що “Бригантина” О. Гончара – епіко-лірична, соціально-психологічна, реалістично-неоромантична повість, яка на метажанровому рівні може бути означена і як “роман виховання” (з легкої руки Л. Новиченка [7] таке маркування цього твору прищепилося в українському літературознавстві).

Твори О. Довженка (“Зачарована Десна”), М. Стельмаха (“Гуси-лебеді летять”, “Щедрий вечір”), О. Гончара (“Бригантина”) дали поштовх для нового етапу розвит­ку художньої прози про дітей, який характеризується загальним гуманістичним спрямуванням, романтично-ліричним забарвленням наративу зі збереженням його реалістичної основи, пошуком оригінальних жанрових форм і поетики. Вони заслуговують подальшого вивчення, зокрема неупередженої реінтерпретації з сучасних позицій.

 

Література

 

  1. Гончар О. Бригантина: повість / О. Гончар // Гончар О. Твори: у 6 т. – К.: Дніпро, 1978. – Т. 6. – С. 7-201.
  2. Гримич Г. Загадка творчого бунту / Г. Гримич. – К.: Укр. письменник, 1993. – 248 с.
  3. Гундорова Т. Кітч і Література: травестії / Т. Гундорова. – К.: Факт, 2008. – 284 с.
  4. Збанацький Ю. Курилові острови. Морська чайка. Курячий бог. Оповідання / Ю. Збанацький. – К.: Веселка, 1973. – 492 с.
  5. Зборовська Н. Код української літератури: проект психоісторії новітньої української літератури / Н. Зборовська. – К.: Академвидав, 2006. – 504 с.
  6. Наєнко М. Художня література України: від міфів до модерної рельності / М. Наєнко. – К.: Просвіта, 2008. – 1064 с.
  7. Новиченко Л. Стильові складники багатства сучасної прози / Л. Новиченко // Новиченко Л. Від учора до завтра: літ.-крит. статті. – К.: Рад. письменник, 1983. – С. 122-138.
  8. Погрібний А. Олесь Гончар: нарис творчості / А.Погрібний. – К.: Дніпро, 1987. – 242 с.
  9. Стельмах М. Гуси-лебеді летять: повість / М. Стельмах // Стельмах М. Твори: у 7 т. – К.: Дніпро, 1983. – Т.4. – С. 435-566.
  10. Стельмах М. Щедрий вечір: повість / М. Стельмах // Стельмах М. Твори: у 7 т. – К.: Дніпро, 1983. – Т.4. – С. 435-566.
  11. Стрельбицький М. Проза монументального історизму: доробок Олеся Гончара / М. Стрельбицький. – К.: Рад. письменник, 1988. – 301 с.
  12. Харчук Р. Сучасна українська проза: постмодерний період / Р. Харчук. – К.: ВЦ “Академія”, 2008. – 248 с.
Персоналії: 

Додати коментар



Корисно? Сподобалося? - То поділіться!
Цим Ви допоможете своїм друзям, культурі України та нашому сайту. Дякуємо!

 
Розробка та підтримка

порталу "Просвіти" Херсонщини

 

Кількість

Наразі на сайті "Просвіта" Херсонщини розміщено 116 книг;
1,466 статей;
340 авторів.

ВАЖЛИВО!

Оригінальні тексти! Захищено!
Угода про дотримання авторських та інтелектуальних прав

Пишіть реферати та курсові.

При передруці посилання залишайте на місцях!





Хронологія

1654 (8) 1917 (6) 1918-1921 (6) 1929 (5) 1932-1933 (67) 1941 (4) 2014-2015 (10) XIX ст. (6)