Видання херсонської філії видавництва "Просвіта":

Леонід Куліш. Зізнання
Микола Братан. Їде батько Махно
Олексюк О.В. Поетика творів Миколи Братана
Вісник Таврійської Фундації. Випуск 9
Микола Братан. Танго над лиманом
Микола Василенко. Курай для пожежі
Петро Карманський
(29.V.1878 — 14.ІV.1956)
Бібліографічний опис: 

Кедровський В. Петро Карманський // Вісник Таврійської фундації (Осередку вивчення української діаспори): літературно-науковий збірник: Випуск 11. — К.–Херсон: Просвіта, 2015. — С. 188-195.

Кедровський В. Петро Карманський // Кедровський В. Обриси минулого: Деякі останні діячі-українофіли напередодні революції 1917 року. – Нью-Йорк – Джерзі Ситі: Свобода, 1966.

Уперше зустрівся я з Петром Карманським, як він уже був відомим поетом і письменником. Це було в 1918 році, коли Херсонське Губерніяльне Земство влаштовувало чергові загальноосвітні курси для вчителів початкових шкіл. Тоді запрошено Карманського прочитати ряд лекцій з української літератури. Я стояв близько до організації курсів, і, як пам’ятаю, Карманського запросили на пропозицію Миколи Чернявського.

У 1921 році, коли я жив у Бадені біля Відня, Карманський відвідав мене, вертаючись з Бразилії. До Галичини, яка була окупована поляками, він не міг їхати. Я дав йому притулок у своїй хаті, поки він знайшов собі постійне приміщення.

У Бадені вже була тоді невеличка українська колонія. Наш тісніший гурток складався з П. Карманського, д-ра Володимира Кушніра, європейського розмаху журналіста, Івана Косака, Спиридона Черкасенка, відомого поета й письменника, адвоката Теодора Галіпа. Іноді до нас приїздили редактор і видавець тижневика “Воля” д-р Віктор Піснячевський та д-р Осип Турянський, що тоді працював над своєю трагі-повістю “Поза межами болю”. Часом бували у нас і інші українські діячі, що жили у Відні або в його околицях.

Наша п’ятка регулярно сходилася по вівтірках і четвергах у каварні Кюба, де ми дискутували на літературні та політичні теми. По п’ятницях ми виїздили до Відня на збори журналістів та письменників. Такі збори відбувалися в каварні “Герен Гоф”, у “Райхстаґ Кафе” або в “Ґранд Кафе”.

В роках 1920-1925 у Відні скупчувався ввесь актив нашої еміґрації, і тому українське життя било там ключем. Знайшли там собі притулок наші політичні об’єднання, культурні й навіть кооперативні організації. Всі вони шукали “найпевніших шляхів” визволення України з-під московської, польської, румунської та мадярської окупації.

Большевики вели серед української еміґрації розкладову роботу здебільша через своїх таємних аґентів або посольства. На становищі посла совєтської України був Юрій Коцюбинський, який намагався нав’язати контакт з видатнішими українськими діячами, обіцяючи їм золоті гори, якщо вернуться на Україну. Але комуністична пропаганда не мала тоді помітного успіху. Значно пізніше повернувся проф. Михайло Грушевський з кількома однодумцями, щоб в скорому часі скінчити там своє життя.

Особливо активну пропаганду вели большевики серед членів Союзу Українських Журналістів і Письменників, головою якого був О. Кандиба-Олесь. Я тоді був членом ревізійної комісії цього Союзу.

Юрій Коцюбинський декілька разів запрошував і мене зайти до нього “поговорити”. За згодою Управи Союзу я один раз навістив його. Він намалював широку картину можливостей провадити під большевиками культурно-освітню роботу серед українських мас, пропонував мені вертатися і працювати в Центральному Статистичному Управлінні в Харкові. Головою цього Управління тоді був добре мені знаний Коркушко, до революції статистик народної освіти в Харківському Губерніяльному Земстві.

Я докладно переповів свою розмову з Ю. Коцюбинським Управі Союзу, а також тим, з ким мав близький контакт. Майже всі висловилися гостро негативно проти будь-якої співпраці з большевиками. Лише Антін Крушельницький, колишній міністер народної освіти в уряді УНР, обтяжений великою родиною, уважав, що на рідних землях можна знайти ґрунт для національно-освітньої та культурної роботи. Він, здається, був одним із перших між членами Союзу Журналістів, що повернувся на Україну, перебувши ще кілька років у Львові. Там в короткому часі, після тяжкого переслідування, майже з усією родиною був фізично знищений.

Петро Карманський вважав, що на еміґрації лежить велике завдання морально підтримувати українських патріотів, що лишилися на Україні, провадити пропаганду на міжнародному терені, вияснюючи права українського народу на свою власну суверенну державу, і гостро виступати проти московської окупації.

У той час П. Карманськнй захопився перекладами творів італійського письменника Мацціні, що запалював Ґарібальді на боротьбу за визволення Італії. Особливе враження на Карманського справили твори попередника Мацціні, Уґо Фоскольо, зокрема його “Останні листи Якова Ортіса”. В тих листах Карманський бачив повну подібність між італійською еміграцією в часах Фоскольо і українською еміграцією. Таке саме шукання причинців невдачі визвольної боротьби, такі самі нарікання однієї політичної групи на другу, розбіжність політичних думок і сподівання, що якась чужа держава допоможе поневоленій країні у здобутті державної незалежности.

Отже, щоб закінчити переклад “Листів”, П. Карманський виїхав до Маріяцелю в гори. Над перекладами творів Мацціні та Фоскольо він працював уже довший час у Бадені і Відні, і ми часто дискутували над ними в нашому тісному гуртку або й удвох.

 

***

Напровесні 1921 року я отримав від Карманського коротенького листа, в якому він просив, щоб я приїхав до нього. Я повідомив його телеграмою, що негайно виїжджаю потягом. Мені кортіло послухати його майстерних перекладів. Знаючи їх в окремих уривках, я сподівався, що вони будуть незвичайно корисними для нашої політичної еміграції.

Десь надвечір я вже був на двірці в Маріяцелі. Падав дощ і дув пронизливий вітер. Гори були вкриті олив’яними хмарами.

Карманський жив у маленькій кімнатці на горищі в якогось дрібного крамаря. Хата стояла над гірським потічком, що, переповнившись дощовою водою, бурхливо котився по камінню, обмиваючи її підвалини. Дах був дірявий і місцями протікав, так що господиня дому розставила на підлозі кімнати Карманського кілька баняків, макітру і відро, з яких час від часу йому доводилося виливати воду через вікно на дах.

Зимно, вогко й непривітно було в помешканні українського письменника й колишнього дипломата в Римі. Я пригадав вірш С. Руданського “Студент”:

У сурдуті і плащу

Сидить студент медицини

Другий місяць без борщу.

І живіт, як гріб, запався,

Облізає голова...

І остання догоряє

Його свічка лойова.

Таке враження на мене справили умови життя П. Карманського. Він багато працював для збагачення української культури, а винагородою за його тяжку працю була малесенька кімнатка з продіравленим дахом.

В одному кутку стояли саморобний дерев’яний стіл і ослінчик. На столі блимала нафтова лямпа з закіпченим склом. Ми присіли біля того столика, щоб “повечеряти”, а потім уже приступати до обговорення перекладів.

Пригадую, коли Карманський повернувся з Бразилії і якось увечері розповідав мені про життя українських поселенців, про свою працю й перешкоди, які там мав збоку деяких українських діячів, то сів на підлогу в моїй бібліотеці, на килим, а я приліг на канапі. Слухаючи його, я не зчувся, як заснув, а коли прокинувся по півночі, Карманський все ще оповідав, не зважаючи на те, чи я його слухаю. Очевидно, він просто вголос підсумовував тоді свої враження, щоб потім їх описати.

Тож, повечерявши черствим хлібом і “лівер вурштом”, ми очистили стіл від недоїдків і взялися до обговорення перекладу “Останніх листів Якова Ортіса”. Карманський хотів був спершу прочитати лише деякі уступи, але захопився і прочитав увесь переклад. Я уважно слухав, часом робив завваги й радив деякі місця, на мою думку, цікаві для нашої еміграції, виразніше підкреслити.

Що спонукало Петра Карманського взятися за переклад “Останніх листів Якова Ортіса” на українську мову? У відповідь на це я дозволю собі подати деякі виписки з його вступу до перекладу:

“...Після нашої кількалітньої трагедії, перечитуючи цей твір, що має за собою поверх сотку літ, я добачив у ньому відгомін усіх тих почувань, які наболіли в душі сучасного освіченого європейця, а в першу чергу в душі українця. Сьогодні песимізм “Листів” знаходить у моєму світогляді уґрунтовання, бо історичні злочини міжнародної дипломатії, які переносила на собі тоді ще поневолена Італія, підкосили і в душі українця його віру в ідею правди й ставлять йому перед очі страхіття суворої, неморальної сили тих, що диктують людству закони свого самолюбства. Сьогодні ненависть Фоскольо до фарисейства так званого цивілізованого світу являється сестрою такої ж ненависти українця, бо душа наша потерпіла таке саме банкрутство в своїй вірі у принцип правди й добра, як душа італійського патріота після мирового договору в Кампоформіо. Трагедія італійського народу після цього договору є й нашою трагедією, і початок першого листа: “Жертва нашої Вітчини довершена. Усе втрачене, і життя, якщо воно нам судилося, лишається нам хіба на те, щоб плакати над нашим горем і над нашою ганьбою” — може майже без змін повторити кожний добрий українець.

Та це не все, задля чого я вважав потрібним присвоїти твір великого італійця нашому письменству. Не саме сконстатування злочину Европи і найближчих сусідів у відношенні до нашої батьківщини, але й сконстатування аналогії нашої трагедії з трагедією народу італійського спонукали мене під цю пору на еміграції до перекладу листів”.

Далі Карманський пише:

“Як твір Фоскольо являється трибуналом, перед яким автор поставив своє тодішнє суспільство, щоб йому розкрити очі на його власні провини, так само він може бути цим трибуналом і для нас. Бо гріхи одних і других винуватців точка в точку ті самі.

“Що ми робимо цілими днями, животіючи й нарікаючи?”, — питається Фоскольо і нас, українців, у листі з 28 жовтня. А на другім місці читаємо: “Другий рід любителів Італії бідкається на свій лад. Вони голосять, що їх запродали й зрадили, і, щоб вони були себе зоружили”. Їх може були б перемогли, та ніяк не зрадили. І якщо вони були б себе боронили аж до останньої краплі крови, то ані побідники не були б змогли їх спродати, ані побіджені не були б зважилися їх купувати”. Тут Фоскольо Францію називає побідниками, а Австрію побідженою.

Далі Фоскольо говорить устами Якова Ортіса:

“Хоч і багато з наших думає, що свободу можна купити за гроші, допускає, що чужі народи прийдуть з любови до справедливости вирізуватися на наших полях, щоб визволити Італію”.

Подібні думки в 1921-1923 роках панували серед української еміграції, яка надіялась на допомогу Антанти і чекала “справедливого” вирішення справи Галичини на міжнародній конференції. Навколо різних орієнтацій на чужу допомогу точилася тоді завзята боротьба, і була — спочатку дуже мала — група, яка сподівалася скорого падіння большевиків і можливости вернутися на рідні землі для національної праці. Чільні провідники тієї групи були першими, що повернулися на Україну, вірячи, що окупант наших рідних земель дозволить їм вести таку працю. І гірко помилились.

В іншому місці Фоскольо устами Карманського питає: “Стогін цілих віків і ярмо нашої батьківщини ще тебе не пересвідчили, що не можна дожидати волі від чужинця?”

П. Карманський звертається до еміґрантів-українців з такими словами:

“Чи не дослухається сучасний українець у вищенаведених висловах чогось, що торкається струн його душевних переживань під нинішню пору? Чи не відчує він у них діймаючого докору за свої недавні вчинки і за вчинки тисяч до нього подібних? “

Та це ще не все, що падає докором на сучасний український загал, як падало на сучасників Фоскольо. На сторінках роману його ви знайдете ще й такі різкі слова:

“Я переїхав цілу Тосканію. Усі гори й усі поля вславилися братовбивчими боями від чотирьох віків; тим часом трупи безмежної кількости італійців, що одні других вимордовували, поклали основи під престоли імператорів і панів... Ох і за кого ця кров? Син відрубує голову батькові і потрясає нею, держачи за чуприну — і для кого ця злочинна різня? Королі, за котрих ви себе ріжете, стискають собі серед кипучої борні руки й спокійно розділюють між собою ваші шати і вашу землю”.

Далі в одному з своїх листів Яків Ортіс пише:

“Оце твої границі, Італіє! Вони щодня і з кожного боку топтані впертою нахабністю народів. Отже, де твої сини? Нічого не треба, хіба єдности... Мізерні! Ми ходимо щодня, голосячи про волю та славу дідів, котрі чим більше вони ясніють, тим більше відслонюють наше підле рабство. В той час, коли ми славословимо ці славетні тіні, наші вороги топчуть їхні могили. І прийде може день, коли ми, втративши майно, інтелект і голос, сподобимося домашнім рабам старинним, або нас продадуть немов тих негрів; і доживемо того, що наші пани будуть розкопувати могили і будуть розкидати на вітер прах тих велетнів, щоб знищити навіть їхню пам’ять”.

— Чи не є це сповідь нашої збірної душі? — питається Карманський. — Чи не паленіємось ми так само соромом, яким паленівся італійський патріот? Чи не приходиться нам сьогодні сконстатувати цієї болючої дійсности, яку констатував він, коли писав:

“Наші ниви збагатили наших гнобителів; проте, наші ниви не дають захисту і хліба багатьом італійцям, яких революція викинула з-під рідного неба, а які, вмліваючи від голоду і втоми, мають усе в ухах одинокого, найвищого дорадника людини, покинутої цілою природою, — злочин!?”

П. Карманський закінчує свою передмову таким уступом:

“Хай “Листи” Фоскольо навчать нас червоніти за наше рабство і хай зроблять у нас жагучу тугу до волі, таку тугу, яка робила б наше життя невиносимим і гнала б нас у бій з ворогами з одчайдушністю фанатиків. Хай вони навчать нас тієї правди, котру проголосив півроку пізніше другий великий італієць, учень Фоскольо, О. Мацціні: “Без Батьківщини у нас немає ні імени, ні обличчя, ні волі, ні прав серед народів. Ви, бастарди людства... перше, ніж об’єднатися з націями, що творять людство, треба існувати як нація. Немає об’єднання, хіба тільки між рівними; а ви не маєте признання колективного існування”.

Два дні прожив я у Карманського, проводячи ввесь час за читанням його перекладів з італійської мови, яку він знав досконало. Плянували видати цілу низку книжок, в яких змальовано боротьбу за волю та державність інших народів, щоб на прикладах їх училися та гартувалися українці в боротьбі за свою державність...

Після тої зустрічі минуло вже понад сорок років, а у мене все ще стоїть перед очима убога кімнатка з нафтовою лямпою, з дірявим дахом, через який протікає дощова вода. Гострі, болючі душевні переживання, які полонили тоді всю мою істоту жалем, обуренням і бажанням працювати далі для визволення українського народу, і досі бринять у моїй душі. Обставини життя склалися так, що ставало все менше й менше можливостей для активної праці над цією справою, аж поки не звузилися вони, полишаючи вузеньке поле для праці пером...

 

 

***

 

Окупацію Москвою України Петро Карманський переживав дуже болюче. Свій душевний стан в тих днях яскраво змалював він у вірші “Ностальгіє, моя подруго вірна”:

...Тепер, як в мене вкрали сон чарівний

І обернули тихий рай в Содому,

За чим тужити? — Я не маю дому!

 

Мій край в руїні, мій Сіон в нарузі,

Мій брат у плузі росить кров’ю скиби

І, похилившись, мов билина в лузі,

Гризе зубами підлі рабські диби.

 

Куди ж ти кличеш, серце моє бідне?

Мені сьогодні тільки горе рідне...

Бездомний ношу наболіле горе

І сором хилить до землі обличчя.

 

Засни, серденько, не хвилюйся, хоре!

Це ж обман тільки: нас ніхто не кличе...

Підем світами, зганьблені, безрідні —

Без сонця в серці, безнадійно бідні.

Німецька, а потім большевицька окупація Галичини змусили Карманського лишитися в духовій неволі на рідних землях, де він і скінчив своє життя 14 квітня 1956 року. Знаючи патріотичний світогляд Карманського, можна уявити, як тяжко приходилося йому жити. Свої переконання він так схарактеризував у своєму давнішому вірші “В душі моїй”:

В душі моїй страшна порожня,

Як в зимній келії черця,

І я стою, як придорожня,

Стара святиня без жерця.

 

Престоли давніх божищ впали

І стратили ввесь чар прикрас.

Цінні ікони люди вкрали,

В лямпадах ввесь огонь погас.

 

І з острахом дивлюсь навколо,

Шукаю для душі богів,

А сірі дні пливуть спроквола, —

Із груди рветься скорбний спів.

 


 

Друкується за вид.: Кедровський В. Обриси минулого: деякі останні діячі-українофіли напередодні революції 1917 року. – Нью-Йорк – Джерзі Ситі: Свобода, 1966.

 

Правопис автора збережено. Закінчення в наступному випуску.

Персоналії: 

Додати коментар



Корисно? Сподобалося? - То поділіться!
Цим Ви допоможете своїм друзям, культурі України та нашому сайту. Дякуємо!

Кількість

Наразі на сайті "Просвіта" Херсонщини розміщено 115 книг;
1,417 статей;
327 авторів.

Нова фраза

Цікава фраза з сайту
Українські афоризми "Нові сучасні афоризми"

Яндекс.Метрика


Хронологія

1654 (8) 1917 (6) 1918-1921 (6) 1929 (5) 1932-1933 (67) 1941 (4) 2013-2014 (4) 2014-2015 (10)