Видання херсонської філії видавництва "Просвіта":

Ігор Проценко. Мої дороги
Молода муза. Випуск 3
Микола Братан. Їде батько Махно
Микола Братан. Побите серце
Коломієць Н.А. Відлуння душі
Іван Ющук. Якщо ти українець
Зізнання
Вибрані поезії
Куліш Л.П.
Зізнання: Вибрані поезії / Передм. М.Братана. - Херсон: Просвіта, 2000. - 64 с.

 

Поет українського звучання

Він поет у всьому: у віршах, у прозі, в публіцистиці і в самому способі життя людини, залюбленої в рідну землю, в свій народ, його мистецтво, літературу, мову. З любові й починався творчий розвій, що бере свої витоки у грозолітті другої світової, по шляхах Леонід Куліш пройшов і Україною, і замежними державами, - про це читаємо і в його проникливих поезіях, і в речах прозових, серед яких - і перших, і других - є твори, її-право, класичні. Для прикладу назвімо вірш "Аглая", оповідання "Дядько Базиль" чи прекрасну новелу про дітей воєнної пори "Свірочка", яку Олесь Гончар волів бачити в шкільній читанці.

В "Антології української поезії" (1985 р.) у передньому слові до його віршів мовиться: "В поезії Л.Куліша переважає настроєва лірика, хоч пробивається в ній і ораторський пафос, і роздум". Це визначення точно віддає дух його рясного поетичного ужинку впродовж більш як п'ятдесятирічної натхненної творчої праці. У цей період в нашому краї працювали такі хороші і різні поети, як В.Кузьменко, Алевтина Дрозд, Н.Білоконь, Ізабелла Плоткіна, М.Василенко, К.Михеїв, одначе Л.Куліш з-поміж них чи не найсамобутніший, найтрадиційніший в кращому розумінні цього слова. Справді, в його творах вплив видатних попередників наяву, але ж відчутне і своє, суто кулішівське. Він гранично сповідальний, правдивий у своєму зізнанні в любові до України, до нашому степу, до батька-матері, коханої, дітей і внуків, до всього "що на серце лягло".

Ревний прихильник поетичних тропів, Л.Куліш ніколи не ганяв за образами-ребусами, може, аж ризиково схиляється перед поетизмами, але ж -

Розливають пахощі медові
На бульварах липи молоді,
І гудуть над вулицями бджоли,
Невсипущі в вічному труді, -

Це промовляє до нас природа голосом краси, а не красивості, тут можна, перефразовуючи відомого поета, сказати: ось вірші, а все збагненне, все - українською мовою. Знання ж рідного слова у Л.Куліша багатюще, у цьому, либонь, також таїна чару його поезії, ми сказали б, поезії українського звучання. Твори його не так просто перекладати російською мовою, - про європейські помовчмо, хоч сьогодні декому аж надто кортить в зарубіжжя. Пригадується, одначе, як народний поет Чечено-Інгушетії Джемалдин Яндієв палко вітав нашого співця, почувши його вірш "Серце" в оригіналі: виявляється, у кавказького друга є твір, на диво співзвучний Кулішевому.

Він співа, палкий, напругий,
Трель тече між трав.

Це - про солов'я. Навіть якби під цим віршем не значився підпис, ми сказали б: це рядки Л.Куліша. Місце дії - Україна, південний степ, Херсон...

"Не знаю, як тече і голубіє Сена" (Є.Фомін), але Дніпром омитий світ досить повно, яскраво і талановито відбитий у творчості ветерана українського письменства, нашого сивочолого краянина, про що свідчить і ось ця збірка вибраних поезій, яка перед вами.

Микола Братан

 

 


 

ЗІЗНАННЯ

Олесю Гончару


За що люблю тебе, мій степе,
Ріку мілку і оболонь?
Чи не за те, що крихти неба
Поклав ти на шорстку долонь.

Чи не тому, що в безгомінні
Важкий цар-колос дозріва,
Переливається в промінні
Висока тирса-космова...

Чи не за те, що хвильні далі
У мандри мрійника зовуть -
Пругкі широкі магістралі
На звабні обрії пливуть...

Чи не тому, що краще світу
Мені вже, степе, не знайти...
І мушу я достойно жити,
Щоб через тебе перейти!

 

В ЗИМОВИЙ ВЕЧІР


За вікном гуляє хуга,
Сивіє пітьма...
Дожидаю в гості друга,
А його нема...

Б'ються крильцями сніжини,
Ніби носять вість,
Що зав'южено стежини
Й заблукався гість...

Мов, облиш його чекати
Й думать заодно...
...Сніг шумить довкола хати.
І стоїть вино.

 

ДОКІР


Лопотить тополя листом
У міськім саду.
Гомінким вечірнім містом
Я до тебе йду.

Я іду до гуртожитку,
Сповнений надій...
У кишені, в сірім зшитку,
Весь доробок мій.

Щоб сказала тепле слово,
Марив я давно...
Ти ж не вийшла на розмову,
А пішла в кіно.

Не в шанобі, не в привіті
Мій для тебе вірш...
Що ж бо є у білім світі
Для поета гірш?!

 

ДОНЬКА

Ларисі


Ми йдемо ранковою порою
Зелен садом, де шумує цвіт,
І злітає листя над водою
Із тоненьких тополиних віт.

Та й цікава ж донечка маленька! -
Батькові спокою не дає.
- Татку, бачиш, ниточка тоненька...
Хто її між гіллями снує?

Он весела бджілка пролетіла,
У цвіток залізла - подивись!
Що вона знайти отам хотіла?
Розкажи, татуню, зупинись...

 

* * *


Темно-русий бадьорий вечір
Ходить-бродить, здолавши втому,
Обіймає мене за плечі -
Ми обидва давно знайомі.

Заглядає лукаво в очі,
Непокірне волосся гладить.
Ми до зустрічей з ним охочі
І помріяти завжди раді.

Посідаємо в тихім сквері -
І розмова без слів поллється.
Лиш в кімнаті вже на папері
Щирим віршем вона озветься.

Так пишу я...
А смуглий вечір Під вікном причаївсь, не дише,
Крадькома зазира через плечі:
Що ж бо нині поет мій пише?

 

ЖАГА


Морози бахкають дуплетами -
У розпачі зима кона:
Весна ж ірисами-багнетами
Їй кволі груди протина.
І відступають переможені
В гарячім герці холоди...
Вітри гуляють розтриножені.
Схилились лози до води...
Жага сповняє кожну гілочку -
Все пробудилось до життя.
А хвацький вечір на сопілочці
Веснянку грає до пуття.

 

ЩАСТЯ

Маленькій Оксані


У діброві зозуля
Людям щастя кує...
Я не прошу в зозулі,-
Поруч щастя моє.

Ось воно, синьооке,
Зорить тихо з-під вій..
І в душі виринає
Стільки мрій і надій!

Від пісенної хвилі
Серце збуджено б'є...
Моя донечка мила -
Світле щастя моє!

 

ПЕРШИЙ ГРІМ


Лагідно, немов дідусь на внуків.,
Понад містом збудженим моїм,
Над привіллям щедрих нив і луків
Пробурчав, прогримав перший грім.

- Глянь, мамусю, дощик накрапає!-
Вибігло на вулицю маля
І мерщій кораблик свій ладнає -
Паперовий парус, направля.

 

ВЕСНЯНИЙ ЕТЮД


Необачная вербичка
Забрела у річку,
Замочила ненароком
Оксамитну стрічку.
Розгубилась...
І не знає,
Що ж то їй діяти:
Чи виходити на берег,
Чи в воді стояти?!

 

ЛИПЕНЬ

Цвіте липа й пахне неймовірно...
Ю. Яновський


Завітала в кам'яні квартали
Середина літа на землі:
Духмяні суцвіття уквітчали
Зеленаве листя на гіллі.

Розливають пахощі медові
На бульварах липи молоді,
І гудуть над вулицями бджоли,
Невсипущі в вічному труді.

 

СЕРПЕНЬ


В густому вітті лісосмуги
Заплівся кволий вітерець -
Степняк знесилів од натуги,
Програвши з деревами герць.

І ледве подихом жагучим
Ворушить соковитий лист...
Дерева ж маєвом могучим
В пориві дружному сплелись:

Стоять несхитною стіною -
Їх не здолає й буревій
У мокру осінь, ні зимою
У пору розгулу завій.

 

ІІ

Вже червоніють помідори...
М. Рильський


Уже доспіли помідори,
Крадеться ранками туман...
На ниві виткані узори -
Рясний коштовний сарафан
Земля зоділа...
Скоро осінь
Розстелить хустку у цвіту,
А далини бездонна просинь
Настроїть ліру золоту -
І з павутини срібні струни
На свіжім вітрі загудуть...
І ті, знайомі змалку, луни
Заснути серцю не дадуть.

 

ВИШЕНЬКА


Як дівча, прибралася
В платтячко батистове,
У росі скупалася
І стоїть врочистая.

Їй ворушить кучері
Вітерець непроханий,
І співа засмучено
Соловей закоханий...

Бо вона заручена:
З явором побралася...
Де бажати луччого! -
Стала й запишалася.

А мені згадалося,
Що давно забулося...
Ми ж удвох кохалися,
Тільки... розминулися.

Ось і маю лишенько -
Згадка знепокоїла.
...Вишне, моя вишенько,
Що ж бо ти накоїла?!

 

ПЕРЕПІЛКА

Ксені


Підпадьомка перепілка
В роснім ячмені.
- Під-падьом, ось діток скільки, -
Хвалиться мені.
І позаздрив я пташині
У ранковий час,
Бо немає ще, дружино,
Пташенят у нас.

 

* * *


Пшоно вогнів - ядерне, чисте -
Вже березнева ніч клює.
І потяг крикнув десь за містом,
Зашимрив дуб зів'ялим листом
Прорік мені ім'я твоє.

Чи, може, так мені здалося
В благословенній тишині...
І павутин густе волосся
На вітах чорних заплелося,
Немов загривок на коні.

І чорна ніч,
і чорні коні,
І чорний потяг, і печаль...
Жадання б'ються на припоні,
Летять з думками вперегоні
У весняну бурунну даль.

 

* * *


На Ірпінь все ідуть поїзди,
Але ти не приїдеш до мене.
- Приїзди...
Приїзди...
Приїзди!.. -
Стогне серце у грудях шалене.
І коцюбне сосна під вікном,
Все нашіптує казку щоночі.
Заколисують маревом-сном
Тихі згадки про лагідні очі.
Я не знаю, чи довго мені
Тебе в гості, єдина, чекати.
Ти в душі народила пісні,-
Їх тепер би удвох заспівати.
Вже й пурга замітає сліди,
Щезло листя опале, черленс...
На Ірпінь все ідуть поїзди,
Тільки ти не прилинеш до мене.

 

БЕРІЗКА

І я, як та берізка,
Коли далеко ти...
В. Сосюра


На галяві у гаю
Ти стоїш нахмурена.
Тебе, скромна, пізнаю:
Ти - з пісень Сосюриних!
І блищить скупа роса
На косичках золотом...
Краю отчого-краса,
Листом, наче молотом,
Б'єш ти в помисли мої,
Серце тиснеш згадкою...
Мрій тривожних ручаї
Не з'єднаєш кладкою!
Тож шуми мені, шуми
Думу думну ввечері...
І загубимося ми
У гайовім клечанні.

 

АНТОНІВКА

Сестрі Марії


Вона росла у нашому дворі -
Розлога, густолиста, сучкувата...
А восени у листі янтарі -
Доспілі яблука у променях зорі-
Посвідчували, що вона багата
Щедротами і соками землі.
Батьки старі те дерево садили,
Плекали в живодайному теплі.
І вірив я: у нашому селі
Антонівки вливали людям сили.

 

БДЖОЛИ


Останні соки допивають бджоли:
Вже вересень заходить на поля.
І знають бджоли - прилетить здаля
Шпаркий мороз, пригнітить квітку кволу.

Їх пасічник у сховок занесе -
До нових весен, до нового квіту.
І снитеметься бджолам нове літо,
Гаї розквітлі, запахущий степ...

Спочинуть взимку в стільнику тіснім,
Прозорокрилі, невтолимі, дужі,
До поля духмяного не байдужі,
Яке дає нектар солодкий їм.
Недарма ж кажуть, що мала бджола
В роботі приклад людям подала.

 

ДАВНЯ ПІСНЯ


"Повій, вітре, на Вкраїну..." -
Піли ми на чужині.
І фашистську гнидь зміїну
Ми давили на війні.
І вставала між боями,
І манила звіддаля,
Сяла зіркою над нами
Рідна скривджена земля...

А вітри гули далекі,
Далечінь цвіла в імлі...
І привіт несли лелеки
На зомлілому крилі.

 

ФІЛОСОФІЧНЕ

І


Прожитий рік, пробута мить -
До старості крута дорога.
Вселилась в душу засторога
І в серці грозами гримить.
Літа нестримні - плин ріки,
Не спиниш їх, хоч би й одваживсь.
Все поцінуєш, чітко зважиш...
Стаєш дедалі говірким.
Явити хочеш, що надбав,
Зізнатися в усьому людям...
І що не день - кипучий будень,
Бо ділу ще не все віддав.
Либонь, до скону, до межі
Прийдеш завзятим, роботящим...
І це найбільшим буде щастям
На тім, фатальнім, рубежі.

 

ІІ


Сиджу з онуками в кімнаті,
А думи - зграями в світи.
Вони летять - дзвінкі, крилаті...
Тож спробуй наздогнать їх ти!
Тож позмагайся в бистрім леті,
Або зненацька обжени...
Копав ти шанці на планеті -
Не змірять оком довжини.
Сходив походом в темні ночі
Чужі простори, далебі.
Руїни міст, мов поторочі,
Усе ввижаються тобі.
І заятриться давня рана,
І серце терпко запече...
У глупу ніч чи раннім-рано
Сумління владно, гаряче:
- Не відступай із поля бою,
Іди на прю, як в давні дні!
Живим ти вийшов із двобою
На тій ненависній війні.
Тож і тепер на фронті миру,
Не забувай, що ти поет,
Що ти свою принишклу ліру
Змінити можеш на багнет.

 

ІІІ


Щорана, щойно зійде сонце,
Сідай до столу, брате мій...
Душі відкриється віконце,
Постане світ без веремій.
І голос вчується народу,
Розквітне маєво мети.
Природа явить чисту вроду,
Котрої ще не звідав ти.
І заспіва на гілці пташка,
І задзвенить в ярку ручай;
Травичці вклониться ромашка,
Безсмертникові - іван-чай...
Яка ж гармонія навколо!
Співай, поете мій, співай!
А що хмаріє видноколо, -
І ти про це не забувай.
Умить настроюй мужню ліру
На інший лад, на строгий тон!
Народу виправдай довіру,
Бо ти - надійний камертон.

 

СПАЛАХ ВОГНИКА


А дні течуть, а дні пливуть...
Життя ріка - стрімка, бурхлива!
Весняну неба каламуть
Прополоскала літня злива.
Осінню барву у саду
Потьмарив вітерець зимовий...
А я назустріч дням іду,
Ступаю на місток кленовий.
О, скільки вже пройшов доріг,
Стоптав рясного в лузі рясту!
Але снагу в душі зберіг,
Щоб не спіткнутися й не впасти
На крутогорах довгих літ,
І падолистом не зопріти...
Моїх дерзань і мрій розліт
Ще буде вогником горіти.
Хай спалах вогника блідий,
На небі слави непомітний,-
А все ж як вічність молодий
І на людські жалі одвітний.

 

РОЗДУМИ БІЛЯ МОНУМЕНТА

В. Г.Чумаку


Розквітли думи, наче мак.
Отут ходив Василь Чумак,
Ось тут він марив про життя
І йшов на бій без вороття
Супроти зла.
Смерть поборов -
Між нас лишився жив-здоров.
А сірий мовчазний граніт
Вбирає клекіт грізних літ
І дихає озоном днів,
Відвагою твоїх синів,
Ічнянська земле молода...
Ніщо не гине без сліда!

 

ЖИВІ СЛІДИ

М.Г.Кулішу


В краю Миколи Куліша,
Де повінь сонячна вирує
І все довкіл тебе чарує
Та прагне творчості душа,-
Шукали ми його сліди,
Ходили ми його тропою:

Зросив пекучою ропою
Свій шлях, куди ти не піди.
Ішов до щастя в ніч сліпу,
Конав без хліба на осонні...
І слізоньки гіркі, солоні
Цвіли зірницями в степу.
В таврійській гожій стороні
Живуть рясні сліди Миколи..
Вони не зітруться ніколи,
Палатимуть - жаркі вогні!

 

УЧИТЕЛЬ

А.С.Малишку


Зір оквіття золотії.
Сизий вечір ходить нишком...
Я плекаю думи-мрії,
Не розстанусь із Малишком.
Синій томик біля мене,
В нім - і радість, і надія.
Ваша в нім душа вогненна,
Мій учителю Андрію.

 

РАПСОД

М.М.Ушакову


На шумнім велелюдному змаганні,
Між званих і великих, і малих
Рапсодів, бардів знаних, безіменних,
І він співав свої пісні врочисто,
Дзвінкі, немов нагірні ручаї,
І чисті-чисті, як травневе небо...
Простенька ліра звуки ненастанно
Все слала й слала у світи бентежні,
Де райдуги провісницькі іскряться
І грози вишумовують озонно;
Де роси випадають на суцвіття
І голос птиці будить супокій...
І в ті природи тайнощі одвічні
Лягало слово, як в ріллю пашниця,
Щоб прорости невиданим врожаєм,
Заквітнути над світом неодквітно,
Із тези антитезою явитись
Й гучати скрізь.
Рапсода пісня - вічна!

 

СЛАВА СПІВЦЯ

Є.П.Фоміну


Все одцвіта в природі, помина,
Ув інші форми переходить...
Лишень не в'яне слава Фоміна,
Легендами між люди ходить.
Асканія, просолений Сиваш,
Степи в димах і розплески шрапнелі...
Це край таврійський непоборний наш
Постав солдатом в шкарубкій шинелі.
І ти його, поете, показав,
Явив потомкам у новім одінні.
Як гордий сокіл в небі, заспівав,
Заграв на сонячнім промінні.
І пісня та полинула в світи -
Немає спину вічному відлунню!
І райдугами виграють мости,
Прокладені над старістю і юнню,
Твоїх поем, твоїх стодзвонних рим,
Хай негучних, але до болю щирих...
В житті буденнім був неповторим, -
Таким зостався.
Юнаком із Сквири
Тебе почув я, серцем полюбив,
Тепер живу в твоїм смаглявім краї...
Мені отут відкрилось сотні див,
І я про них, захоплений, співаю.
Хоч все в природі в'яне, помина,
Ув інші форми переходить, -
Усе ж не в'яне слава Фоміна -
Його піснями у народі ходить.

 

СОЛОВЕЙ

І.О.Виргану


Він співа, палкий, напругий,-
Трель тече між трав...
Дуб замріявся муругий,
І струмок заграв
Веселіше, голосніше,
Щоб почули всі...
Бо йому журчать миліше
В дивній тій красі.
Бо йому змагатись гоже
Із співцем малим.
Хто ж у герці переможе,
Мирнім і незлім?
До солодкої безтями
Чари ллють удвох.
Жур-жур-жур...- десь за лісами.
В гаї: тьох, тьох, тьох!
Звеселяли світ довкола,
Вабили людей.
Всі гадали, що ніколи
Чар той не пройде.
Вмить... джерельце віджурчало,
Стрепенулась віть:
Солов'я в гаю не стало -
Переливсь у цвіть *.


* Рядок з поезії І.Виргана.


 

СПРАГЛИЙ ДЕНЬ

Дочці Оксані


Донька купається в морі -
Мила русалка моя!
Очі палають, мов зорі,
Міниться барв течія...
Сонця мусянжова блуза
Спрагло лежить на плечі.
Драгла на хвилях медуза
Плава, як місяць вночі.

 

ДВІ СТИХІЇ


Степ і море...
Дві стихії!
Хвиль і розширу безмежжя...
Сонця бризки закипіли,
В краплях срібних - узбережжя.
Що одна стихія - водна,
Друга ж ядерно-зерниста
І - як посміх - благородна,
Наче совість наша, чиста.
Бо її плекали люди,
і створила чесна праця.
Степ і море вічно будуть
У красі своїй змагаться!

 

СТЕЖИНА

І по місячній стежині
Ходить тишина...
П.Воронько


Пролягла, хистка, за овид -
Блискотить вночі.
Мрій хмільних неспинна повідь,
Журавлів ключі.
Пролетіли, злопотіли,
Станули в імлі...
В небі зорі затремтіли:
То ж не журавлі -
То летять пелюстки з неба,
Падають на гладь.
І стежину срібно стелять,-
Ти її погладь.
А мені ж так радо нині -
Образ твій зрина.
...І по місячній стежині
Ходить тишина.

 

ДОЩ НАД МОРЕМ


Над морем скиглить дощ,
А в морі - баранці...
Схиливсь під вітром хвощ,-
Він дме в усі кінці:
Не розбереш, де норд,
А звідки віє вест -
Коса, немов фіорд,
Закрила обрій весь.
В імлі дріма маяк,
Пригнічений дощем.
Душа ячить моя,
І в серці - тихий щем.

 

ОСІННЯ ЛАСТІВКА


Кажуть: ластівка хупава
Принести весну не може
На своїх тонких крилечках -
Не під силу їй, малій...
Лиш у клекоті пташинім,
З леготом хмільним, жагучим,
В запахущому рай-зіллі
Утверждається весна.
Може, сенс у цьому бачить
Той, хто почуттів не має,
Хто сприймає пори року
За німим календарем...
Ти ж неждано залетіла
Ув осінню свіжу пору
Ластівкою в пізні мрії -
І розквітнула весна!

 

ЩЕДРІСТЬ


Слов'янко моя синьоока,
Замріяна сестро моя...
Для тебе - і небо високе,
Дніпра голуба течія,
Гаї в надвечірній задумі,
Зозулині щедрі пісні...
А ти в запечаленій думі,
І погляди журні, скісні.
Можливо, тебе хто образив
В моїм добровіснім краю...
Мені не жалілась ні разу,
Не ятрила душу мою.
Я вірю, слов'янко далека,
Що серцю миліш сторона,
Де мирний цибатий лелека
На лузі танок витина,
Де пахощі гострої хвої
У тіло вливають снагу,
Березові ніжні настрої
Частівку гудуть дорогу...
Тож годі тужити, сестрице,
Заглянь лишень в душу мою:
Вона тебе збуджено кличе,
Як бджілку суцвіття в маю.

 

ЗГАДКА


Ти старіти почаєш, нівроку,
Впав на скроні пил важких доріг...
І плекаєш в серці замороку -
Цілувати батьківський поріг.
Скільки по світах тебе носило,
І не раз ти не втрапляв стремен...
А зберіг для поклоніння сили,
Не схилив натруджених рамен.
Може, тиха батьківська оселя,
Що заждалась вже давно тебе,
Скатерку надій тривких розстелить,
Де пашить рай-зілля голубе.
Ти впадеш у радісній тривозі
На поріг, де спотикавсь колись...
І завважиш: гнуться верболози,
Соняхи гарячі розцвілись,
На леваді вільха, кущ калини -
Вічна зваба мирного села...
...У дитинство весняної днини
Неспокійна згадка повела.

 

* * *


І знову Ялта, знову море...
Далекий спомин ожива.
Принишкли у дрімоті гори,
Тремтить мімоза -
плоть жива.
Ідуть в задумі люди стрічні,
І сонця щедрого печать...
І почуття любові вічні
У серці кожному гучать.
Але тебе нема між ними,
І я нудьгую, сам не свій.
Очей струмками чарівними
Хоч з далини мене зігрій...

 

СОНЯЧНИЙ СМІХ


Ген за річкою схрестились
Дві вузенькі стежки...
Із берізки покотились
На траву сережки.

Хто ж ходив тут за рікою
В молодому гаю?
Хто гарячою рукою
Барви ці зриває?..

Над зеленою горою
Сонечко сміється:
- Тут весняною порою
Щастя розів'ється!

 

БІЛОНІЖКА


Край широкого подвір'я
В теплім сонця промені,
Наче пісня, наче мрія,
Ти ввижаєшся мені.

Де б не мандрував по світу
І в походах не ходив,-
Серце сповнене привіту
До твоїх казкових див.

Шовком вишита маніжка,
Оксамитовий рукав...
Русокоса білоніжка,
Я тебе давно шукав!

Ти ж явилася неждано
І ввійшла навіки в сни
Добрим вісником кохання,
Свіжим повівом весни..

 

ЗАЛІТКИ


Мед у сотах...
Бджоли за льотки
Носять із полів пергу.
У степу шпаркому залітки
Сіють марево-югу.

На лани хтось кинув золото,
Малахіти - навкруги...
І промінням даль проколото -
Видно моря береги.

Гожий день встає на овиді,
Гонить пріч пітьму сліпу...
І жадає серце сповіді,
Коли залітки в степу.

 

КІНБУРНСЬКА КОСА


Ген синіє далина.
Буйноплинна бистрина...
А коса, немов дівоча,
В легкім мареві зрина.

І здається: по труді
В гожі літа молоді
Миє Таврія смаглява
Довгу косу у воді.

 

ЧЕБРЕЦЕВА СТОРОНА

Художнику В. І. Мисику


Чуєш, брате,
як пахне чебрець?
Він настояний кров'ю сердець,
Він морськими вітрами пропах,
Що гуляють в південних степах...
Тож недаром зорею в імлі
Манить зілля моєї землі.
Де б не був я -
в душі вирина
Чебрецева моя сторона.

 

ДОЩ


Оксамитні лани,
Шляху звивиста нить.
В три шовкові струни
Тихо дощик бринить.

Під бадьорий мотив
У веселім танку
Рій краплин закрутивсь
На широкім ставку.

Росно світиться лист
На деревах в саду.
Посміхнувсь тракторист:
- Не на горе-біду

Сіє дощ... Золоте
Покладемо зерно.
На добро проросте
В теплих ріллях воно.

Тож солодкий в цю мить
Серця дужого щем.
Наша мрія шумить
Благодатним дощем.

 

ПОЄДИНОК


На сірій скелі мак цвіте,
І вітер злий його гойдає...
О. Олесь


Понад морем, на сірій кручі,
Пломеніє високий мак.
А круг нього, тонкі й жагучі,
Все ромашки...
А він, козак
Збайдужілий, не кине оком,
Мов нікого й ніде нема...
Вабить простір його широкий!
Стогне скрушно трава німа.
Хвацький вітер завзято й люто
Рве коштовний його жупан...
А він вийняв криву шаблюку,
Не дається зухвальцю в бран.

Вговтавсь вітер...
Затихло море,
Надивившись на той двобій...
Лиш волошка про щось говорить
У кохтиноньці голубій.

 

ЗАБУТИЙ ЧОВЕН


Простір морський надвечір
Вітру і сонця повен...
Наче брунатний глетчер,
Мріє край моря човен.
Сонце серпневе гріє,
Хвиля в безмежжі тане.
Човен страждать не вміє,
Скаржитись вам не стане.
Міг би старий повідать
Болі свої в негоду.
Ребрами дощок світить,
Сумно глядить на воду.
Сушить сердегу скрута
Гірш за вітри жагучі...
Кимось давно забутий,
Гибіє біля кручі...

 

ТАВРІЙСЬКИЙ МАЛЮНОК


Йдуть цілющії дощі:
В перлах трави і кущі.
Пробудився степ ранковий
У кошуленьці шовковій -
Не в пропаленім плащі.

Під розхлюпи теплих злив
Груди збіжжям застелив
І в завзятті молодечім
Розпростав широкі плечі -
Хвилі полем покотив.

Просторінь гойднув удар -
Нитка блискавки з-за хмар...
А коли зраділе сонце
Зиркнуло в мале віконце -
Розгорівсь росин пожар.

 

СТЕПИ


Степ і степ, один без краю,
Аж до моря берегів,
Без озер, річок, без гаю,
Тільки з купами стогів.
Микола Чернявський


Степи таврійські - як саме життя,
Немов життя - ласкаві і примхливі.
Чайки за обрій в мареві летять,
Сміється сонце, і шумують зливи.
Степи, степи...
Знедолені колись,
У битвах кров'ю миті-перемиті,
Ви нині колосками заплелись,
Ви нині і заквітчані, й обжиті.
Де вився в ковилах нелегкий шлях,
Скрипіли болісно чумацькі мажі,
Там в'ється тракт асфальтовий в полях
І лісосмуга довгий пояс в'яже.
Ні, не впізнати, брате мій, степів.
Які ж роздольні і які ж могучі!
На розширах лунає вольний спів,
Вітри вже не гасають кругойдучі.
Їх вгамувала воля трударя -
Володаря і простору, і долі.
Над отчим краєм зводиться зоря -
Нова зоря на чистім видноколі.

 

ДУБИ


Стоять крислаті на сторожі
В спекотнім полі, вдалині,
В буремні ночі й дні погожі
Хліба вартують наливні.

І, наче військо незбориме,
Що вийшло на звитяжну путь,
В степу лісами молодими
За ними саджанці встають.

 

ЖАЙВІР


Натягнув струну злотисту
Над вали пшениць і трав
І співанку голосисту
Жайвір райдужно заграв.

Розіллялась трель у полі,
Докотилась до села...
Ген замріялись тополі
І принишкла ковила.

Задививсь чабан угору,
Степ моторами ожив...
В полудневу красну пору
Жайвір всіх заворожив!

 

ПІСНЯ В ЦЕХУ


Комбінезон, і хустка в горошину,
І водоспад волосся золотий.
На дощанім помості у кутку
Червоному -
під спалахи очей
Блакитних, сірих, синіх і тернових,
Під стук сердець невситних і гарячих
Вона співала арію Оксани,
І всіх нас за собою повела...
Згадались нам - і вольниця козацька,
І бран турецький, і походи славні...
Постали вмить баталії відважні,
Народний гнів орлами клекотів.
Співала токар...
А тужливі звуки
Злітали попід стелею важкою,
Голубками крізь вікна випурхали,
На сонячнім подвір'ї воркували.
Схилився клен чоластий під вікном,
Тополя стан розкішний розпростала,
Жоржин юрба завмерла на газонах...
Лише фонтан - невтомний говорун -
Змагався з сонцем в райдужнім цвітінні.
А ми сиділи в чарах, спогаданнях.
Раділи серцем за Вітчизну дужу,
Яка дітей по світу не розгубить,
Не дасть їх на поталу ворогам.
...Співала токар арію Оксани.

 

ЖУРАВЛІ

Ф.Грозову


Чи ти знаєш, незабутній друже,
Як над степом в голубій імлі
Моє серце непокоять дуже
Переливним співом журавлі!
Я ж згадаю: тут малий хлопчина
Босоногий бігав по стерні.
А в руках з ліщини сопілчина,
Ти її подарував мені.
Понад лісом, зритим крутоярем,
Йшла весна в калиновім вінку,
Серце юне обсипала жаром
І жагу родила пломінку
До життя, до праці та науки,
До Вітчизни - радісну любов...
Я сопілку взяв несміло в руки
І з піснями у життя пішов.
Де б не був я, де б я не проходив
По своїй оновленій землі -
Будять ніжний, мов дитячий, подив
І хвилюють серце журавлі.

 

БАТЬКОВІ

І

В погожі дні
Явилось диво з див:
Любов сплела з проміння перевесла,
А на ставку сумному крига скресла,
Розвився сад,
Що батько мій садив.
Він - садівник,
Володар таїни,
Що від людини береже природа.
Йому в житті найвища нагорода -
Багрець садів не в спалахах війни.
Рахманне поле,
Крутобокий яр
І думний ліс у поранкову пору
Любив старий...
Дивився мружно вгору,
Чи не встає запона чорних хмар...
Його бентежив
Мирний в полі гук...
Тож довелось всього спізнать одвіку
Йому, в бутті простому чоловіку,
Який чепіг не випускав із рук.
Який тримав
Лиш садівничий ніж,
Копав рівчак лиш під крислату грушу.
Розмай садів його голубив душу...
Він не блукав
Помежи роздоріж.
Прожив життя -
Не ниву перейшов:
Було всього - і солодко, і гірко...
Росло у діда дітлахів семірко,-
Стоптав у мандрах безліч підошов.

 

ІІ


Яблука з рідного дому
В мене лежать на столі...
Пахощі, змалку знайомі,
Сквирських садів і полів

Сповнили тиху кімнату,
Зморену душу мою...
Землю поліську багату
В яблуках я пізнаю.

У янтаревім наливі -
Ним у походах я снив -
Думи людей незлобивих,
Щедрість і відданість нив.

Стільки у ньому наснаги -
Жив би віки й не поник!
...Вартий до себе поваги
Мудрий старий садівник.

 

ІІІ


На цвинтарі поховано тебе,
Де вже давно спочила мудра мама...
Закрила вам сира байдужа яма
І вишні цвіт, і небо голубе...

На цвинтарі...
Ти був... і от нема...
Раптово вщух такий нам звичний кашель,
І лиш в душі зостався горя шашіль
Та серце туга обійма німа.

Життя в розповні,
А тебе - нема...

 

ВЕСНА НА ДНІПРІ

І


Закучерявилися плавні,
Спустили пасма до води...
І соловейки безугавні
Витьохкують на всі лади.
Чайки кигичуть над розвоєм
Кошлатих, невгомонних хвиль.
Снагою, творчим неспокоєм
Пойняте все на сотні миль!
Перекликаються буксири,
Заводів кубляться дими...
І сонце на левадах щиро
Свої розклало килими.
Зелений травень з високості
Живлющу воду ллє з цебра.
Бджола торкнулася до брості
Уповні щедрого добра.

 

ІІ


Впритул до бистрої води
Стоять вербички тонкостволі...
Здається, щойно ось сюди
Прийшли вони й спинились в колі.
Весела їх сестра мала,
Що з вітром осторонь шепоче,
Поділ шовковий підняла -
Перестрибнути річку хоче.

 

ІІІ


Скресла крига. Дужі хвилі
Ходять кружма по ріці.
Дальні луки, серцю милі,
Пестять сонця промінці.
З-під торішнього з-під листу
Пробивається росток.
Жайвір пісню, як намисто,
Почепив на колосок.
Пароплав із-поза гаю
Молодечо погукав...
Хмарка вишита по краю,
Наче в дівчини рукав.

 

IV


Відчувши весни
Теплі дотики,
На вербичках
Проснулись котики.
Вмились лапками
Пухнастими
І завмерли...
Щоб не впасти їм,
Кігтиками зачепилися
І... на вітті
Залишилися.

 

ВЕЧІР У ПОЛІ


Русий вечір житнім полем,
Стернями бреде,
Над янтарним видноколом
Місяця веде.

Сукню синю тополині
З сутінків зіткав,
Сів спочити на долині -
На дуду заграв.

Грай, русявий, грай на волі,
Хлопців розважай,-
Це ж вони збирають в полі
Золото-врожай.

 

ВЧИТЕЛЬ

А.К.Павленкові


Зсутулений, блідий, у сивині,
З лукавими привітними очима...
Таким цей образ видиться мені,
Таким його я все життя нестиму
В своєму серці...
Я у перший клас
Прийшов до нього в ту далеку осінь...
Як зараз бачу - буква запеклась
На чорній дошці.
Неба свіжа просинь
Манила владно за вікно мене,
На зарічанські виткані простори...
Там груш і яблук запахущі гори
В садку артільнім.
Чапля промайне
За дальній обрій...
Втриматись несила!
Але ж мене, хлопчину, чарував
Спокійний голос вчителя, і милий
Отецький погляд ласку дарував.
...А потім я пройшов круті дороги,
Пізнав і щастя, й горя досхочу...
За все ж поштиво кланяюсь у ноги
Учителю - науки сівачу.

 

* * *


У дитинстві раннім навперейми з другом
Бігали босоніж по стерні за плугом.

В сорочки ллянії побіля могили
На вівсянім полі пташенят ловили.

А коли, стомившись, на межі сідали,
Із стебла пшениці кошики сплітали.

Десь пісень співали на жнивах дівчата...
І не раз ми спали в полі, як зайчата.

 

ЗАВЗЯТТЯ


Я бачив: хвилі погибали,
Неначе воїни в бою...
Вони летіли - вал за валом -
На неодмінну смерть свою.

І жодна з них не відступила,
І мол камінний аж стогнав...
Всім тілом люто била, била,
А вітер свіжі хвилі гнав.

А море знов на силу бралось,
Ізнов ревіло і гуло...
...Ніщо б в природі не змагалось,
Якби завзяття не було!

 

ЧОРНЕ МОРЕ

Триптих

I

Граєш арфами неповторно,
Б'єш литаврами в материк...
Хто й коли тебе, море, Чорним
У далекі віки нарік!
Омузичений я тобою,
Переймаю твій вічний спів.
В рокотанні бандур прибою
Чую гомін моїх степів.
Ти сьогодні якесь тривожне,
Мабуть, зріє в тобі гроза.
Твоя крапля для мене кожна
Непідкупна свята сльоза.
Граєш арфами неповторно,
Б'єш литаврами в материк...
Не назвав би тебе я Чорним -
Я б Музичним тебе нарік.

 

II

Море, море,
незмірний степе,
Свіжа зваба ранкових піль...
Я сьогодні прийшов до тебе
Розділити чуття навпіл.
Гляну вдалеч - буяє м'ята,
Васильки, сокирки, деревій...
Тільки хвиля твоя не прим'ята,
Бо не можна ступать по ній.
Лиш пірнути у неї можна,
Наче в теплий пухкий покіс.
...Я солону краплину кожну,
Як сльозинку, звідсіль поніс.

 

ІІІ


І знов рокочеш ти прибоєм,
Таке знайоме і таємне...
А я снагою впивсь земною
І повернувсь до тебе чемний.
Боюсь до хвилі доторкнутись,
Голублю боязко простори...
Бо я іще не встиг забути,
Яким було ти, море, вчора...
Бо я не хочу тиху казку
Розвіяти, як пасма диму...
І ти мені даруєш ласку,
Мов ниву стелиш несходиму;
І ти мене зовеш настійно,
Ревниво просиш і благаєш...
О Чорне море благодійне,
В глибинах чари ти ховаєш!

 

СКВИРКА

В.Міняйлу


Вже тече вона багато років
Поміж луків, під зеленим гаєм.
Неглибока річка, неширока,
Мабуть, мало хто її і знає.
Річка Сквирка...
Спогади днедавні
Мою душу до цих пір хвилюють...
Кучеряві в очереті плавні,
На галяві корівки тирлують.
Пастушки, засмаглі і бадьорі,
Розплескали аж на берег воду.
Сонця промінь впав на осокори,
І вони тримають прохолоду.
Потім діти дістають торбинки,
Дружно ділять, хто що тільки має...
В затінку посидіти годинку
Хто в пекельну спеку не бажає!
Пополудні знов на пасовисько,
На далеке зарічанське поле...
Грає річка хвилями не близько,
А здається - пестить тіло голе...

 

НА ПАСІЦІ


Між розквітлих яблунь майорить хустина,-
Вийшла раннім ранком у садок Христина.

Пелюстки рожеві скроплені росою,
Вітерець бадьорий бавиться косою.

Перший промінь блиснув.
Золотиться гілка.
З вулика майнула прудкокрила бджілка -

І з пилком пахучим над зірчастим цвітом
Зустрічає сонце радісним привітом.

Гордістю в Христини синій зір іскриться,
Бо й вона, як бджілка, - щира трудівниця.

 

ВАЛУН


Ловить розграй
Далеких лун
Цей замшілий старий валун.
Його пестять грайливі хвилі,
Його сонце жарке пече,
А він вітровому розкриллю
Підставляє слизьке плече.
І марніє
В розвої лун
Сиротою сумний валун.
Та от якось в зимовій стужі,
Коли шторм розгулявсь навкруг,
Обняли його руки дужі
І почув він:.
- Братішка...
Друг...-
...Місяць кидав
Крізь хмари трос.
Валуна обіймав матрос.

 

КРИМСЬКІ АКВАРЕЛІ

Надвечір'я


Ай-Петрі парусом широким
На синій простір виплива.
А сонце надуває щоки,
Зорить на світ з-під рукава.

 

Аю-Даг


І справді це Ведмідь-гора -
Спокійна, лагідна, незграбна...
А під горою - тихий табір,
Де галаслива дітвора.
Лунає тут безжурний сміх -
Луною котить на простори.
І Аю-Даг спустивсь до моря,
Що мирно лащиться до ніг.

 

Кипарис


Зійшов на скелю кипарис
І зачудовано поглянув
На розшир, що із небом зливсь,
На корабель, що в морі танув.
Завмер о вранішній порі,
Ввібравши всі південні чари,-
І сам незчувсь, як на горі
Його в сильце піймали хмари.

 

Нікітський сад


Цвітуть в Нікітському саду
Розкішні і стрункі дерева...
У всього світу на виду
Рожево-білопінне мрево...
Вразливе серце звеселя
Оце неперебутнє диво!
І думаєш: стара Земля,
Неначе матінка, вродлива.

 

СНАГА


Ти бачив, брате,
Як земля,
Умившись вранці росяницею,
Леліє в розповні поля,
Які прибралися пшеницею?
Чи слухав ти,
Коли вгорі
З натягнутими тонко струнами
Малі сіренькі штукарі
Гойдали простір диво-лунами?

Не чув...
Не бачив?!
Тож піди
В досвітню свіжість за околицю,
Залиш в пухкій ріллі сліди,
Хай ноги на стерні наколються...

 

СОНЦЕ НА КОЛОСКУ


Раннім ранком в росистім полі,
Мов намистечко на разку,
Русий легіт гойда поволі
Сонце
На колоску.

Виколисує обережно...
Я від сонця аж наче осліп -
Достигає в степу безмежнім
Сонячний
Хліб.

 

ПЕРШИЙ СНІГ

І

Сніг...
Сніг...
Перший сніг...
Сніг по листі шелепить...
В. Поліщук


Хмари-гуси в свіжім небі
Та зронили пух...
Він летів, кружляв обачно
Та й спустивсь на луг.
На лугу травинка сонна
Стрепенулась вмить:
- Що то біле і пухнасте
Та обіч лежить?!

Заєць вибіг на долину -
Й раптом... слупом став.
Поки думав, роздивлявся,
А пушок... розтав!

 

ІІ


В січні випав перший сніг...
Чистий, як дитячий сміх!
Для розваг і для утіх
Випав, мила, перший сніг.

Я візьму тебе в поля.
Вже заждалася земля
Гостя званого здаля...
Тож ходімо у поля!

Може, подамось в гаї -
Там сподіванки твої
Розливають ручаї...
Підем, люба, у гаї?

А чи вийдем на майдан...
Зранку дощова вода
Блискотіла, як слюда...
В білім бархаті майдан.

Сипле тихий, добрий сніг...
Геть завіяв оборіг,
Причаївся край доріг...
Срібна зіронька - до ніг...
В гожу пору -
теплий сніг!

 

РЯДКИ З ЩОДЕННИКА

І


Як сумно тій людині жить,
яка в житті не знала суму!
М.Рильський


За календарем - похмурий січень,
А в природі - трепетна весна.
Трудне серце прагне дружби, стрічі,
І думкам бентежним не до сна.
За Дніпром прозорішають далі,
Лист на дубі в самоті дрижить.
І душа вся сповнена печаллю,
Бо без неї, друже, гірко жить.

 

ІІ


...бриніла дорога
в ранкову далечінь
А. Головко


Пада сніг на вогку землю й тане,
Залишивши цяточки малі.
Спозаранку сонечко багряне
Заховалось у густій імлі...
Сірі хмари заснували небо,
І дорога в згадці лиш бринить...
В час такий у пісні є потреба,
І кохання владно полонить.

 

СИНИЦЯ


А чи мариться, чи сниться,
Чи болить мені...
Мерзне стомлена синиця
При малім вікні.

Шастає сіверко в горах,
Студить крильця їй...
А, здається, тільки вчора
Ластив тепловій

Її пір'ячко тендітне,
Всю її саму...
Виглядає птаха квітня
Крізь шпарку зиму.

 

НІЧ


Хтось розлив густе чорнило
На тугий, жорсткий папір.
Ніч квітнева заслонила
За селом сосновий бір.

А край неба срібло бродить.
І окрасою степів
Тихо-тихо місяць сходить -
Мовби абрикос поспів.

 

СВІТАНОК


На синьому небеснім полотні
Живим узором
перший
промінь
грає:
Доба-чаклунка
п'яльця чарівні
Взяла - і шовком
сонце
вишиває.

 

ТРОЯНДИ


На Херсонщині ростуть білі
й червоні троянди,
завезені з братньої Болгарії.


Немов єднання щастя й мрії,
Мов знак довічної краси,
В степу троянди із Софії
Горять у крапельках роси.

Земля таврійська їх, як мати,
В свої обійми прийняла;
Дала їм силу розквітати,
Живлющі соки їм дала.

Бентежать серце квіти-чари,
Сповняють пахощі огром.
Їх дарували нам болгари...
Чолом Болгарії,
чолом!

 

ГОРОБИНА


В чистім полі горобина
Зацвіла,
Цвіт у віти, мов дівчина,
Заплела.

Свіжим ранком обмиває
Красен стан,
Пелюстковий одягає
Сарафан.

Кучерявий при долині
Виріс дуб.
Він уральській горобині
Здавна люб.

То ж недаром горобина
Розцвіла,
Цвіт у віти, мов дівчина,
Заплела!

 

ВЕРХОВИНИ

Бемурзі Тхайцухову


Коли в Асканії були
Шпаркої осені з тобою,
І ковилі вже не цвіли
І смарагдовою габою
Не крився степ...
Але дива
Тебе в полон взяли одразу.
Десь загубилися слова,
І ти зронив одну лиш фразу:
- Сердець вершини...
А мені
Вона здалася, наче мрія...
Докруж крислаті нелині,
І чорний лебідь в тиші мліє...
Немов поринули ми в сон,
А наяву ж усе творилось...
Давно заждався нас Херсон,
І друзі вже по нас журились,
А ми - затяті кунаки -
На степ не можем надивиться.
- Не бачив степу я таким...
Не облетить його й жар-птиця! -
Тоді ти мовив. І в очах
Зблиснули промені-іскрини.-
Тепер у горах по ночах
Мені насняться ті вершини,
Вершини дружби.
Наяву
Побачив їхні високості...
...А я цим спогадом живу,
Чекаю брата знову в гості.

 

ЛЮБА


Із Татарії далекої
До Дніпра, для серця рідного,
Прилетіла ти лелекою
Ранком літечка погідного.
По селу майнула звісточка:
Агрономом працюватиме.
Люди - радо:
- Хтось невісточку
У господі славну матиме!..-
Хлопцям нашим просто ніколи -
Із гулянки відлучаються
І - на подив! - попід вікнами
Всі в дівчини зустрічаються.
І до того юним весело! -
Доля ж їхня не згорьована.
Рідна Ульвіє,
в моє село
Ти всім серцем зачарована.
Ти вбираєш коси колосом,
Водиш дружбу в полі з ланками,
Всіх милуєш чистим голосом
І татарськими співанками...
Ти розвієш туги хмарочку -
Ті співанки серцю любії...
Недарма тебе, татарочку,
Називають у нас
Любою!

 

У КРАЄЗНАВЧОМУ МУЗЕЇ


В новому Орську, в центрі міста,
Де дзвін трамвая не змовка,
Де гомінка людська ріка
І квітів музика врочиста,
Стоїть будинок.
Хоч звичайний,
А все ж - як промінь життєдайний...
Здається, зійде із картини
Тарас в шинелі шкарубкій,
І олівець в шорсткій руці,
Неначе рученька дитини,
Заб'ється трепетно і ніжно.
А в спогаді - Полтава, Ніжин...

Вся Україна перед ним
В степу приорському зринає...
Ой, котрий рік в жалю минає,
А путь стражденний - несходим.

...Вже весен одцвіло багато,
Вже розщепили люди атом.
А віще слово Кобзаря
Горить над світом, як зоря.

 

ГОСТЯ КОБЗАРЕВА

В Чернівецькому будинкові-музеї Ольги Кобилянської зберігається шматочок граніту, привезений письменницею з могили Тараса Шевченка.


Гірська орлиця на могилі
Тарасу б'є низький поклін...
"І задніпровські далі-хвилі,
І часу плин...
Але у тлін
Не повергнуть віки і дати
Пророка праведні діла!
Крізь ниці роки у солдатах
Свята любов його вела
До волі вольної, до згоди
Усіх народів і племен..."
Круту могилу вкіл обходить.
Сповзає плахта із рамен,
Немов крило невтомне птиці,
А погляд мрійний і зіркий...
Вона до пари тій вірлиці,
Котра злітає над хмарки.
...І довго-довго гомоніла
З нетлінним словом Кобзаря,
Допоки їй не забриніла
Понад Славутичем зоря.
Могилу всоте цілувала,
Зборовши сум, душевний гніт.
В хустину бережно сховала
Сльозою зрошений граніт.

 

В ЯГОТИНСЬКОМУ ПАРКУ


Дуби кремезні таємниче
Багато літ гіллям шумлять...
У прохолоду гостя кличуть,
Красою погляд веселять.
І восени колись Тараса
Мереживом манили віт.
Ще й досі журиться тераса, -
Отут чуттів явила цвіт
Йому княжна, як зірка рання:
Схиляла трепетно чоло.
І сподівання на вінчання
В душі дворянки розцвіло;
Тараса ж серце полонили
Не княжі світлі тереми,
А Яготинські далі милі
Із під'яремними людьми...
І в затишку старого дуба
Снувалась "Тризна".
І вірші
Сталилися катам на згубу
В поета праведній душі.

 

ЛЕГЕНДА ЖИТТЯ

Хто не жив посеред бурі,
Той ціни не знає силі...
Леся Українка


Штормує море...
Хвиль гладкі дельфіни
Із пінявими гребенями
стогнуть,
Пливуть кудись у далеч загадкову,
У їм лиш знані простори тривожні,
Туди, де сонця промінь заховавсь.
На хвилях тих -
розбурханих, нестримних
Ковзає прудко човен крутобокий:
То зникне враз,
То знову вирина.
Гнівиться море...
Хоче поглинути
Вутленький човник у жахну безодню,
Щоб ярий пал навічно остудить.
Човна метляє...
А в човні тім - жінка.
Супроти вітру їй чоло відкрите,
Вбирають груди подихи стихії,
Весло в несхибній звіреній руці.
Човном кермує
Сміло і завзято.
Палають очі вогником досвітнім,
Із вуст злітає пісня, наче птиця,
І переймає хвилі неспокійні,
Долає простір моря неоглядний
І сонця молодого дістає.
Черкнувши сонце
Крилами пругкими,
Луною відбивається над світом
І западає у серця людей.
Бурунить море...
Та хіба здолати
Стремління неодступне і жагуче
Яке жадає щастя в боротьбі!
Відважна жінка,
Як маяк, сіяє
Чолом високим і криштально чистим...
І воля
сонцелюбної Людини,
Жага Життя
В борні перемогли.

 

ЗУСТРІЧ НА МОРІ

На Каховському морі ходить пароплав
"Архип Тесленко".


Погожий день. Розлогі води.
В серпанку сизім далина.
І видивом на небозводі
"Архип Тесленко" вирина...
Чайки кружляють невпокійні,
Каховське море в берег б'є.
...Переді мною мужній, рвійний
Співець народний устає.
Постава горда. Темно-русе
Волосся спало на чоло.
Рукою мрійно гладить вуса,
Чумарка звисла, мов крило,
Наопашки прикрила плечі,
І чоботи риплять руді.
І очі журні молодечі
Горять розумно.
А бліді
Запали щоки. Хворобливо
Пашить рум'янець - лиха знак...
Здається, зовні мовчазливий, -
В душі ж нескорений юнак!
Іде він рідною землею,
її трудар, не володар...
Вкраїні відданий душею,
Несе пісенне серце в дар.
Навкруг людські жалі і болі,-
Страждає ж місто і село...
Кирило Хоць не має долі,
Бідує й Грищенко Павло.
В розкриллі літ Оленці мрійній
Нещасне стратили життя...
І кидав странник безнадійно:
- Найкраща доля - небуття!..-
І що ж... Його тяжка недуга
В могилу рано ізвела.
Тепер він народився вдруге!
Народна шана розцвіла,
Безсмертя провіщають зорі -
В життя ішов не манівцем.
...Зустрівсь я на Каховськім морі
Із ратоборцем і співцем.

ПОСОЛ ВІД ПРАВДИ

Бувальщина

В кінці літа 1903 року до Херсона завітав по земській справі М.Коцюбинський. Приїхав він з Полтави, зі свята Котляревського, з приводу постановки йому в Полтаві пам'ятника... Зробили ми тоді прогулку човном по Дніпру, Перебійні й Конці...
(Із спогадів М.Ф.Чернявського)


Над містом небо благовійне,
Шинкує серпень навкруги...
І сонце плава в Перебійні,
А хвиля ластить береги.
І з очерету живоплоти
Стоять в задумі, наче ліс...
З мітелок пух в терпкі висоти
Бадьорий вітер ген поніс.
В спекотній розімлілій далі
Хмаринки купчаться малі.
І повів світлої печалі
Підняв лелека на крилі.
- Миколо,
цю красу південну
Хіба розгубиш в гонах літ?! -
І їм звичайний день буденний
Розкрив життя живого цвіт.
Дубок хитає...
Коцюбинський
Здається вельми осяйним
В розкішних плавнях.
Мне травинку,
А очерет схиливсь над ним
І шепче лиш йому відому
Таємну казку про красу.
- Вважай, далеко я від дому,
Жури у серці ж не несу...
На все життя запам'ятаю
Любові й слави апогей -
Ми Котляревського в Полтаві
Достойно шанували...
- Гей!
Веслуй сюди, мої хороші! -
Стривожив надвечір'я гук.-
Тут кожен сом - діряві гроші...
- Жартує Мина Сторожук,..-
Чернявський скрушно. - Чув учора,
його в управі... люто так...
Багацько днів пролежав хорий...
- До пе-ре-во-о-зу!
- За п'я-та-а-ак!
- Незламні духом, хоч і в скруті... -
Cмикнув письменник чорний вус.
- Лиха біда всьому научить...
- Авжеж...
У ноги поклонюсь
Людині простій...
Щоб ти бачив,
Як чтили Йвана ми свого...
- Уся Росія батька значить
Печаттю генія...
Його
Не заволочать, не стуманять
Віки, як буря небеса.
- Сміється він, а серце ранить...
- Тарас пророче ж написав:
Будеш, батьку, панувати,
Поки живуть люди,
Поки сонце з неба сяє,
Тебе не забудуть!
- Всі пануватимуть, Миколо!
Настане ж та уроча мить,
Коли над степом, тихим полем
Та грім бажаний загримить!..
Писав же ти?
- Писав, Михайле...
- Судьба людей - печаль моя...
Моя душа - незгойна рана,
Відкрита горю...-
Течія
Дубка несе по срібній гладі,
Долоні студить хвилі грай.
- Правуй!
Поклонимось громаді.
Добридень, люди!
Урожай, я бачу, кепський:
Мало риби
У сітях барвиться...
- Атож!..
А ви самі впіймать змогли би,
Ласкавий пане?
- Сом хорош!
- Приїдем завтра ми порану,
Михайле,
в єрики, сюди...
Піймаєм щуку чи тараню,
Наварим юшки...
- Отуди!..
Гадаєш, я вловити зможу,-
Лукаво оком,-
Чабаків?..
- Зумієш...
- Я вам запоможу...-
Всміхнувсь один із рибаків.
- Гаразд.
А як життя рибаче? -
Затягся димом, кашлянув.
- Життя рибаче - як собаче,
Бодай його лихий минув...-
Враз Коцюбинський
і Чернявський
З дубка ступили на моріг.
- Гадаєте, життя вам райське
Прийде і стане на поріг?!
Не ждіть Месії!
Дорогою
Ціною волю здобувать! -
На щоках, скрашених смагою,
Рум'янець.
- Так, доволі ждать! -
Чернявський гнівно.
З дива люди
Оторопіли: "Що ж то є?!"
А гість так ґречно, без облуди
їм чесну руку подає.
Сідає у рибальське коло
І цигарки всім роздає...
Задума хмурить смугле чоло:
- Так і в Молдавії жиє
Народ злиденний...
Паразити
Кров людську смокчуть... До пори!
Нам треба, браття, подружитись...
На пана-разом!!!
...Ген горить
Вечірня зірка в високості,
Багаття темінь гонить пріч...
А рибаків гуртує
гостя
Нечувана, бунтарська річ.

 

ОБЕЛІСКИ


Окрай доріг і на узліссі,
А чи на цвинтарі між віт
Стоять сумирно обеліски
І оглядають білий світ.

Шановані всіма, величні,
Зірками світяться в імлі...
Вони - як воїни колишні -
Вартують спокій на Землі.

 

ТЮЛЬПАНИ В СТЕПУ


Немов козацькії бекети,
Горять тюльпани у степу:
Сиваську п'ють вони ропу..
І їх оспівують поети,
Як славу героїчних днів:
Вони увінчують окопи...
Ті шанці на полях Європи
І досі сняться ще мені.
Вони - мов рани ножові -
На тім здоровім дужім тілі...
Фронтовики ж іще живі,
Хоча від горя посивілі...
Тож спробуй запали вогонь
Нових пожарищ, людоморе!
Ще не забуте давнє горе,
Гвинтівка обпіка долонь...

 

В ЄВПАТОРІЇ

Певно, тут не чули зроду,
Що бува негода в світі!
Леся Українка


Спокійне море в Євпаторії -
Прозорі води аж до дна...
Я ж уявив: в цій акваторії
Колись точилася війна.

Фашистська гадь тут захлинулася,
І їй пощади не було...
Воєнне ж лихо не забулося,
Хоча прибоєм відгуло...

І лиш про нього нам нагадує
Іржава міна мовчазна...
...На хвилю промінь косо падає,
І води світяться до дна.

 

В ДОЗОРІ


Зоря полощеться в Інгулі,
Немов гусятко золоте.
В голубнику поснули "гулі",
Черемха під вікном цвіте.
Хлопчина спить.
У синь безхмару
Пускав він бистрих голубів,
Зривав волошки коло яру,
Де гомін вітру і дубів.
Хай спочива.
Йому насниться
Все, що побачив наяву...
Мені ж в травневу ні-ч не спиться
Творю я пісню бойову.
Стою я з словом у дозорі,
Бо я - солдат.
Моє дитя!
За тихі води, ясні зорі
Віддам без сумніву життя!

 

АГЛАЯ


Ти не далека, не чужая,
Хоч і в далекій стороні.
Румунська дівчино Аглає,
Сестрою стала ти мені.
...Шаліла битва па світанні,
Гатив ворожий міномет,
І я не знав, що вже востаннє
Іду з солдатами вперед.
І от я впав...
Краплини крові
Яріли в стоптаній траві.
Вуста дівочі малинові,
Очей жариночки живі
Тепло душі яскраво лляли,
Голубили моє чоло.
- Русешти...-
Лагідно скавала
І заспішила у село.
Не знаю, скільки вже потому
Лежав я в холоді росин,
Румунську землю незнайому
В обійми брав, як матір син.
Лиш в польовому медсанбаті
На домотканому рядні
Опам'ятався.
Там, у хаті,
Всміхнулась дівчина мені.
Немов крізь морок - терни-очі,
Лице стривожене, бліде.
Вуста промовити щось хочуть,
Та слово на вуста не йде.
Мені також бракує слова
Подяку серця передать...
Ніяк не в'яжеться розмова,
А щось нам хочеться сказать!
Хоч би одну румунську фразу
Запам'ятав, хоч би одну...
І я насміливсь не відразу -
Узяв я руку смугляну.
Несміла посмішка заграла,
І на вустах лишила слід.
- Аглая...-
Тихо проказала.
І я озвався:
- Леонід... -
Лишень два слова - й більш нічого.
А так зворушливо було!
І з того часу пам'ятного
Чуття між нами розцвіло.
І ти для мене не чужая,
Хоч і в далекій стороні,
Румунська дівчино Аглає,
Моя розрадо на війні.

 

ЧЕРВОНІ МАКИ

А мак цвіте віки в роздоллі -
В косі дівочій і у полі.
А мак цвіте!
М. Стельмах


Село над Віслою.
Війна
Його покривдила безжально.
Хатинка рублена одна
На обрій дивиться печально
Малими вікнами.
Округ
Рідкі жита, сухі дерева.
В жахних пожежах виднокруг.
Зловіща тиша полуднева
Опісля бою.
Тут і там
Гуторять стомлені солдати.
- Жниварочку б оцим житам!
Косу у стебла тут загнати б,
Щоб забриніла в сотні струн
Дзвінка мелодія жнив'яна...-
Озвавсь Микола-говорун
До побратима-друга Яна.-
Бувало, в нашому селі,
Де Ворскла лагідно воркоче,
Збирали ми - старі й малі -
Врожай зрання і до півночі.
А хліб стояв, немов Дунай,
Не менш сто зерен - кожен колос...
- Віслянський теж не бідний край.
Почувся Яна тихий голос.-
Поглянь, мій брате, навкруги -
Яка ж земля у нас багата!
Та сплюндрували вороги
Міста і села.
Пустка-хата
Нас зустрічає. Відпочить
Не маєш де, хоч люди добрі...-
Микола палить і мовчить,
Вдивляється в тривожний обрій.
Ген вогнищ кучерявий дим.
Низьке шатро небес гаптує.
А там, за лісом молодим,
Фашист зухвалий бій готує.
Стоять некошені жита,
Хоча надворі мокра осінь...
- Ніхто ні в кого не спита,
Чом збіжжя на лану не косиш.-
Веде своєї хлібороб
В солдатській..вицвілій шинелі.
- Скажи-но, Колю, а чого б...-
Замовкнув Ян.
Розрив шрапнелі
Спустився градом на окіп -
Кров залила смагляву скроню.
Жовнір упав, як жита сніп,
Затиснув колосок в долоні...
- Янусю!..
Брате...-
Тепла кров
Струмком червоним цибеніла.
На рідну землю довго йшов,
Вона ж його навік пригріла.
...Де впав солдат, навкіл димлять,
Як плями крові, ярі маки.
Вони живим усім велять:
- Не забувайте днів атаки!

 

МАТЕРИНЕ БЕЗСМЕРТЯ


Мамо!
Нерозлучні ми з тобою,
Хоч тебе вже тридцять літ нема...
...Згадую, холодною габою
Вкрила простір мачуха-зима.
В пам'ятку: шурхоче завірюха,
Над селом - і горе, і печаль...
А мене мороз щипа за вуха,
І засніжжям заснувалась даль.
Мов жарину, шапочку потерту,
У руці я до могили ніс...
Поминули став, маленьку церкву,
Ув імлі молочній чорний ліс...
Путь ота важка до кладовища -
Все життя пробуте, далебі.
Сніговиця розгулялась, свище,
Але те байдуже вже тобі...
Ти не чуєш батюшки старого
(Занесло з війною у село).
Небо закреповане і строге
Над тобою дзвонами гуло.
Сивий батько, і тітки, й небоги,
Всі - хто знав тебе і шанував -
Проклинали всяк про себе бога,
Що від них Юхимівну забрав...
...Мамо!
Більш не стрінемось з тобою.
І ніяк не віриться мені...
І на мене дивиться з журбою
Карточка маленька на стіні.

 

НЮАНСИ

І


Буває ж так: в холоднім січні
Весняний подих топить.лід...
Трапляється, що люди стрічні
Вам усміхаються услід...
І ви не знаєте, чи скоро
До вас приб'ється та печаль,
Яка з відкритим семафором
Крізь гомінку несеться даль.
Тим часом іній ваші скроні
Припорошив, немов юга...
Й жар-птиця, що була в долонях, -
Для вас лиш згадка дорога.

 

ІІ


Люблю похмуру сіру осінь,
За що, не знаю сам, люблю...
Вже сіно на лугах не косять,
І степ - немов старий верблюд,
І холоднечі воскресіння,
І присмиріла далина, -
А все ж моя душа осіння
Бринить, мов напнута струна.

 

ІІІ


В польоті журавлів у вирій
Є суть непізнана одна:
За рідним краєм тужать щиро,
І знаджує їх чужина...
І линуть під небес наметом,
Ачей, знайдеться й там тепло...
А що ж би ти робив, поете,
Якби Вітчизни не було?!

 

IV


Я народивсь на світ у січні,
Коли вигулюють сніги.
Пройшли роки непересічні...
Круті траплялись береги,
Байраки, балки, крутояри
І переярочки малі,-
Па відстані собі помариш,
Все поцінуєш звіддалі.
Тоді життя, як на долоні,
Гранично-чисто постає...
І на сліпучому осонні
Яскраво бачиш, хто ж ти є.


Скачати: 

Додати коментар



Корисно? Сподобалося? - То поділіться!
Цим Ви допоможете своїм друзям, культурі України та нашому сайту. Дякуємо!

 
Розробка та підтримка

порталу "Просвіти" Херсонщини

 

Кількість

Наразі на сайті "Просвіта" Херсонщини розміщено 116 книг;
1,466 статей;
340 авторів.




Хронологія

1654 (8) 1917 (6) 1918-1921 (6) 1929 (5) 1932-1933 (67) 1941 (4) 2014-2015 (10) XIX ст. (6)