Видання херсонської філії видавництва "Просвіта":

Бериславщина: рік 1905
Любов Єрьомічева. Дев'ятнадцать
Вісник Таврійської фундації. Випуск 2
Вивчення творчості Яра Славутича в школах Херсонщини
Іван Немченко. Корсунські світанки
З Україною в серці
І краса, і держава
Нарис про Олеся Гончара

У студентські літа його заполонила могутня сила Франкового "Мойсея", він писав перед війною дослідження про цей геніальний твір. Певне, й на фронт вирушав, і дорогами війни простував, несучи в душі карбовані ритми оспіваного Каменярем неспинного народного поступу. І, мабуть, не раз відгукнулося в солдатському серці оте пристрасно-щемливе звернення Мойсея до свого народу:

Ти мій рід, ти дитина моя,
Ти вся честь моя й слава.
В тобі дух мій, будуще моє,
І краса, і держава.

У фронтових поезіях старшини мінометної роти Олеся Гончара знаходимо рядки, які перегукуються зі строфами улюбленої поеми Франка.

Батьківщино, для нас підійми
Чорну хмару далеку.
На безводді потріскались ми,
Ніби камінь у спеку.

Або ж:

Свою землю, далеку, святу,
Не забудем до згуби...

І справа тут не тільки в ритмічній співзвучності. Було необорне відчуття спільності долі народної і власної, глибоке осягнення "духу непокірливості й волелюбності" радянського народу, відчуття руху історії, котрий не зупинити ніяким темним людиноненависницьким силам.

Фронтовими вогненними дорогами учасників визвольного походу Радянської Армії вела священна ненависть до фашистських варварів, священне почуття помсти за руїни, кров і наругу. Та вела воїнів-визволителів і велика незнищенна любов до народу і народів, до товаришів по зброї, з якими все ділилося пополам, до близьких і рідних, суджених і омріяних, вела невгасна віра в гуманістичні начала, в прогрес, "у високе покликання людини". І коли відтак у його творах критики одностайно відзначатимуть натхненно оспівану красу вірності, то ця висока краса - з любові, яка воістину перемагає смерть.

На стотрудних шляхах війни у майбутнього автора "Прапороносців" був достеменно такий же, як він напише про Гоголя, "захват перед народною силою, гімн воїнській товариськості, військовому побратимству, лицарській відданості захисників Батьківщини". Там, на фронті, у Олеся Гончара визрівав задум відтворити у художньому слові велич народу, яка відкрилася по-справжньому "в ті похмурі дні й освітлені пожежами ночі"... Але звідки такий рвійний тріумфальний творчий злет, незрівнянна сила художнього відображення "всього, що разом пережито, в походах вистраждано"?.. І тут знову б хотілося звернутися до аналогії зі славетним полтавцем, про якого в цитованій уже статті "Гоголь і Україна" О.Гончар пише: "Навіть серед київських урвищ та круч, де інший спостеріг би лиш ерозію грунтів, цей закоханий мрійник у поетичному екстазі вловлює щось гармонійне - така вже сила любові (підкреслення наше. - М. Б.), таке чудодійництво генія. І це ж тут він вигукне своє знамените: "Я совершу!"

А хіба не так уловлював гармонію у вировищах і жахіттях війни натхненний творець "Прапороносців", "Модри Каменя", "Людини і зброї", "Циклону"? Хіба не силою любові пояснюється чудодійництво багатьох "вершинних", як відзначають дослідники, та й рядових (аж ніяк не ординарних) його творів.

Витоки таланту Олеся Гончара дехто схильний шукати - і небезпідставно, либонь, - у глибині родоводу письменника, бо хіба ж не володіли природним відчуттям гармонії ті, хто дав йому у спадок гордісне прізвище. Та мусимо конче спом'янути при цьому бабусю, "чия безмежна ласка, доброта і любов" замінили в сирітстві Сашкові материнську любов. "Вона відзначалася щирою вродженою любов'ю до людей, в її образі ніби втілювалося для мене все краще, що є в нашого народу: працьовитість, чесність, справедливість, безмежна доброта, обдарованість", - читаємо в "Письменницьких роздумах".

А ще згадаймо того, хто дав майбутньому письменникові "чисто українське ім'я Олесь" - учителя мови ї літератури, котрий зумів своїм учням "прищепити палку любов до рідного слова, красного письменства". Скажемо більше: він був, до певної міри, літературним інститутом для майбутнього письменника, бо ж розкривав перед ним секрети художнього, поетичного слова. Якось у колі своїх друзів-учителів О.Т.Гончар повідав, звідки воно починалося в ньому, зачудування словом. Напише, було, вчитель на дошці рядки з вірша, як-от: "Ой шумить у полі та овес, їде сам директор МТС", - і кожне слово, кожен звук і призвук розкриває у його неповторній ролі, пісенному чарі, чи, як сказано відомим вченим, у "стилістичному ореолі". Відтак буде багатолітня літературна освіта, творчий досвід, але ті шкільні відкриття важко переоцінити.

посудомоечная машина

По закінченні семирічки в с. Бреусівці Козельщанського району на Полтавщині п'ятнадцятилітній Сашко Гончар іде працювати до редакції районної газети "Розгорнутим фронтом". Вибір трудового шляху не був випадковим. Як свідчить полтавський письменник Олесь Юренко, ще навчаючись у школі, Олесь Гончар "раз у раз випробовував своє перо", друкувався на сторінках молодіжної преси. У районній газеті, за словами О.Юренка, який там секретарював, "Олесь Гончар одразу ж включився в роботу, весело так, усміхнено. І так просто, ніби був він серед нас не новачок, а старожил. І працював він невтомно, і працював він багато - як на свої п'ятнадцять літ, то дуже багато" (О.Юренко, "Не проспати роси", газ. "Комсомолець Полтавщини" від 1 квітня 1978 р.) Писав молодий газетяр не лише статті й нариси, а й перші оповіданнячка для піонерської газети "На зміну", перші вірші...

Наступного, 1934, року за комсомольською рекомендацією Олесь Гончар вступає до Харківського технікуму журналістики, якому, на прохання студентів, невдовзі було присвоєно ім'я Миколи Островського. Вчився добре, відзначався дивовижною працездатністю. У листі до друга писав 1935 року: "Робота, робота, робота. Глянь уперед - і аж до горизонту по полю життя: робота - вчитись, робота - вчитись. Але охота в мене робити і вчитись, звичайно, невичерпна, як джерело". Жадібно вбирає юнак зачарованою душею враження від життя - після журналістської практики, "приємного заслання" в Миропільський район на Сумщині, він зізнавався: "Вражень стільки, що душу розпирають".

Майбутній журналіст живе неспокійним, цікавим, активним, як сказали б ми сьогодні, життям. Багато читає художньої літератури, відвідує театри, слухає на літературних вечорах Миколу Асєєва, Костя Гордієнка, а на відкритті пам'ятника Шевченку - Всеволода Іванова, Янку Купалу, Івана Кулика, Івана Микитенка. Коли помер Микола Островський, він їздив у Москву на похорон, стояв у почесній варті. "Сум і горе... Важко передати нашу юнацьку печаль словами - помер автор безсмертного твору - роману "Як гартувалася сталь"... Після похорону улюбленого письменника три дні "розвідував велику країну Москву". Був у Мавзолеї Леніна, про який написав під свіжим враженням: "Пройдеш, оглянешся і даєшся диву: скільки може створити людина за 50 років! Істинно, що геній - це максимум працездатності..." Навіть з цих частково наведених фактів видно, яким духовно наповненим було життя юного Олеся Гончара на порозі його літературного розвою.

На відмінно закінчивши технікум, О.Гончар іде працювати в харківську молодіжну комсомольську газету "Ленінська зміна". Працював там, однак, недовго - восени 1938 року після успішного складання екзаменів його прийнято до Харківського університету. Щастю юнака не було меж. "З замиранням душі слухаю кожне слово, що доноситься з кафедри", - пише він в одному з листів.

Вчився і працював до самозабуття. "Учусь, як віл. Латинь, французька, церковнослов'янські пам'ятки". І цілком слушно зауважує друг юнацьких літ (О.Юренко): "Так з великої праці виростав і великий талант".

На передвоєнні роки припадає публікація перших художніх творів Олеся Гончара на сторінках обласної та республіканської преси. З надрукованого тоді сам письменник пізніше, з висоти досвіду і майстерності, відзначить, як твори, що "були чогось варті", - повість про весну 1933 року ("Стокозове поле"), курсову лінгвістичну роботу про твори Михайла Коцюбинського. Було також написано згадувану уже працю-дослідження про поему І. Франка "Мойсей", а також чернетки майбутнього роману про Григорія Сковороду. Було безліч намірів, планів, мрій, які нагло обірвала війна. Маючи відстрочку, О.Гончар разом з товаришами по навчанню без вагання йде добровольцем на фронт.

Мріючи колись, у студентські роки, попасти в Іспанію на бій з фашизмом, він писав у листі з юнацькою розкриленістю: "Хоч умерти, та знати, за що!" І ось тепер фашистські варвари вдерлися на радянську землю, котра "...катів-ворогів... грудьми вогняними зустріла". Ставши на захист Вітчизни пліч-о-пліч з воїнами, обстріляними, обпаленими в безперервних боях, юні, гарячі бійці студбату починають розуміти, що самої лише готовності загинути мало, що "душі високі поривання" повинні поєднуватися з буденним солдатським умінням воювати, терпляче зносячи неймовірні труднощі і злигодні". Наука бійця, наука громадянина була для Олеся Гончара і наукою літописця великого історичного подвигу радянського народу у Великій Вітчизняній війні. У її вирі довелося звідати всього. Оборона Києва у районі Білої Церкви в складі студентського батальйону. Трудні, болючі кілометри відступу, "оточенські ночі", поранення, лікування в госпіталі. І - знову бої, бої. І ні з чим не зрівняна "радість повороту на степи широкі, на лани ясні", вікопомний визвольний похід Радянської Армії. Орден Слави, дві медалі "За відвагу" - свідчення мужності в боях.

За чотири роки війни багато довелося передумати й відчути, осмислити й збагнути. Фаустівський кінечний висновок мудрості земної для учасників двобою з фашизмом, визвольного поступу радянського воїнства набував граничної ясності і конкретності. "В суворій дійсності війни ми не розчарувались у своїх ідеалах, не розгубили того, чим збагатили нас великі гуманісти минулого, - напише перегодом автор "Прапороносців". - Вони, творці й захисники людської культури, продовжували залишатися для нас взірцем, але поруч тепер на гребінь історії піднявся їхній законний спадкоємець - проста радянська людина, одягнена в солдатську форму. Вкинута у вир війни, самовіддано захищаючи свою соціалістичну Вітчизну, вона - від природи трудівник і творець - не переставала відчувати огиду й зненависть до руйнівної війни і її фашистських призвідців"1. Ця думка, виражена в живих, яскравих, колоритних образах, "вирізьблених у слові, як на камені", стане відтак головною, наскрізною в романі-епопеї "Прапороносці", осяє своїм животворним світлом інші твори письменника про війну, людину на війні - як великі епічні полотна, так і оповідання та новели, багато з яких за глибиною мислі й почуття "томов премногих тяжелей" ("Модри Камень", "Весна за Моравою", "За мить щастя" та ін.).

"Війна скінчилася, але в душі вона ще вирувала", - згадає письменник через декілька літ. Навчаючись після демобілізації в Дніпропетровському університеті, Олесь Гончар приступає до здійснення дерзновенного задуму - написати книгу про легендарний визвольний похід рідної армії, "про трударів фронту, про людей великого подвигу". Цій книзі, як відомо, передували фронтові поезії, названі самим автором "конспектами почуттів". Зачаровані поетичним світом могутньої і розмаїтої прози Олеся Гончара, її вершинними здобутками, що становлять нинішню класику, ми сьогодні менше звертаємо уваги на його фронтові вірші, - так, немовби належать вони тільки часові, котрий їх породив, з горнила якого постали вони, овогнені й пропахлі порохом, як сам їхній автор і сотні тисяч таких, як він, від чийого імені промовляв солдатський поет. Так, це конспекти почуттів, але завважимо: конспекти хвилюючі, писані кров'ю серця, у них, за словами Л. Новиченка, "сила й чистота почуття, які роблять ці твори по-справжньому поетичними". Справді ж бо, хіба можна залишатись байдужим, читаючи оці, в окопах написані, рядки, де оспівано самозречення радянського воїна в ім'я великої мети - Перемоги ("Атака", 1942):

Святе божевілля атаки
В тобі поглинає все.
Через яри й байраки
Незнана сила несе.
Немає ні рідних, ні любих,
Нема ні жалю, ні тривог.
Байдужим стаєш до згуби,
Могутнім стаєш, як бог.

Порівняймо, як потім це "святе божевілля атаки" буде описано в "Прапороносцях": "Німці тікали з вогневої. Це ще піддало Чернишеві сили, такої сили, що, здавалось, його не міг би тепер зупинити наказ самого маршала. Перед ним майорів чужий френч... І Черниш.... не біг, а летів, як птах. Усе тіло його зробилося легким, пружним, нестримним".

Так само, як "Прапороносці" давно стали хрестоматійним твором, декотрі фронтові поезії О. Гончара теж. мають право на своє законне місце в шкільних хрестоматіях саме завдяки згадуваній вище "силі і чистоті почуття", вираженого в них. Взяти, приміром, "Думи про Батьківщину" (1944):

Здрастуй, мій сонячний краю,
Ти снишся мені і тут.
Серцем щодня я літаю
До тебе, за бистрий Прут.

Небагато є таких вражаючих рядків про любов до рідного краю, до Вітчизни, як ось ці - про те, як солдат пишуть додому листи:

Той - мамі, а той - дружині,
Той - сестрам, а той - братам.
А я напишу - Україні,
Сонцю її і степам,
Сивим, як згадки, могилам,
Що тонуть в імлі голубій,
Шляхам, окутаним пилом,
Якими пішли ми в бій.

І хвилюючі, з м'яким ліризмом заключні рядки вірша:

Слово, в бою огрубіле,
У тому краю забрини,
Де вишні в убранні білім
Мене виглядають з війни.

Це тема, яка й сьогодні хвилює нас, - з чого починається Батьківщина, де витоки радянського патріотизму. За шкільною програмою вчили вірші російського поета: "...Идти на смерть, но эти три берези при жизни никому нельзя отдать". Зрозуміло, що самими березами чи вишнями тема не вичерпується.

У вірші О. Гончара "Над Бугом" читаємо:

...Багряніє на заході хмара,
Як високе моє знамено.

Високе знамено! Воно, як і в "Прапороносцях" та в інших прозових творах про війну, осяває нас у фронтових поезіях Олеся Гончара. Владно звучать у них мотиви вірності обов'язку, любові до рідної землі. Причаровує ніжний ліризм, глибока задушевність фронтових поезій. "Слово, в бою огрубіле"... Ні, аж ніяк не грубе воно, а теплом і ніжністю дихає, коли йдеться про тривоги серця, як те маємо в поезії "Землячка":

Косинка біленька, з пакетами сумка,
Подряпані руки, в засохлій крові.
Втомившись, присіла, сухар собі хрумка,
Як білка горіхи гризе лісові.

Навіть далекий від поезії читач не може не відчути в цих рядках її непереборного чару...

Не можна не відзначити ритмічного розмаїття Гончаревих віршів. Можна говорити про цікаві творчі знахідки, які з плином часу не померкли. Так, у вірші "Брати" (1945) просто й щемливо висловлене справжнє поетичне відкриття:

Став і я чомусь ніжний такий
В цім краю невеселім.
І для мене тут всі земляки,
Хто у сірій шинелі.

Торуючи шлях духові свободи й правди, герої фронтових поезій Гончара звитяжно гинуть на цьому шляху в ім'я Перемоги. У вірші "Танкіст" (1945) сильно, сконденсовано, до болю правдиво передано трагедію війни.

Сніги! Не сніги, а ріллі,
Наорані смертю за мить.
І хлопець - одне вугілля -
Біля танка свого лежить.

І руки його обгорілі
Не хочуть такого кінця!
І зуби аж сяють білі
На смертній масці лиця.

І на тлі цієї жахливої смерті, - а смерть завжди жахлива, особливо, як гинуть нерозквітлі квіти життя, - на фоні цих чорних кольорів:

...Напис на танку біліє:
"Жди -
я вернусь!"

Олесь Гончар у своїх поезіях торкався тих самих болючих, животрепетних тем, що й інші, широко відомі читацькому загалові, поети фронтового покоління. Скромно визначені автором як "конспекти почуттів", ці вірші, одначе, є промовистими художніми документами великого двобою з фашизмом, прологом до славетних прозових полотен прапороносця української радянської літератури. У "Прапороносцях", як відомо, епіграфи взято з безсмертного "Слова о полку...". Та могли б прислужитися епіграфом ці рядки з фронтового вірша:

Звитягу нашу, наші болі,
Загиблих друзів імена
Читаю на шовковім полі
Свого ясного знамена...

Маючи багатий, ні з чим не зрівняний досвід воєнного походу ("Я бачив Вітчизну в пору найтрудніших її випробувань"), виконуючи священний обов'язок перед живими і мертвими - розповісти про їхній подвиг, допомогти їм, кажучи словами поета, "у вічність перейти", вчорашній воїн, а нині студент-філолог Олесь Гончар, не відкладаючи на потім, по гарячих слідах приступає до звершення свого грандіозного задуму. Колись в юності мріялось йому написати повість "Над країною спів", як він сам тоді зізнався, у стилі "Вершників" Юрія Яновського. Нині, переливаючи на папір думки, почуття, винесені з вировища війни, змужнілий у бойових походах автор навряд чи думав підлаштовуватись під чиюсь, бодай і уславлену, манеру письма. Не зрікаючись науки у своїх великих попередників, він у процесі роботи над "романом-поемою" (Л.Новиченко) витворює свій, неповторний, такий природний і величний стилістичний ореол довкола слова, довкола твору в цілому. Є в цьому ореолі відлуння безсмертного "Слова о полку..." (справа не лише в епіграфах, взятих з нього), і улюблених "Вершників", і стилістичного багатства автора "Фата моргани", "Тіней забутих предків", Головкового чаклунського письма, - при потребі можна знайти подібності на різних лінгвостилістичних рівнях. Але ж головне - все це творчо переплавлено в горнилі власної душі і явлено в новаторській неповторності. Завважимо, однак, що новаторська суть роману-епопеї визначається її новітньою ідейно-смисловою суттю. Сама історія в цілковито конкретному, але не в побутово-приземленому вияві постає перед нами з перших сторінок "Прапороносців" і не полишає нас до кінця походу, який, власне, й не завершується, - він, як і революція, як і життя, - безмежний.

Поет сказав: "І час був мірою мого людського духу". Про героїв Гончара можна твердити, що їхній дух був мірою часу - крутого, жорстокого, пекельного, в якому вони, вперекір найтруднішим випробам, зберегли в собі, для себе й для прийдешніх поколінь найсвятіше - Вітчизну, ідеали революції, гуманізму, любові і краси.. "Прапороносці" були найпершим твором радянської прози, в якому масштабно, правдиво, натхненно показано визвольну місію радянського воїна на землях Західної Європи.

Трилогію визначають як героїко-романтичний епос. Справді, автор "Прапороносців" ніби чинить так, як радив великий Довженко, - не шкодує високих слів для звеличення людини. Але слово його, зігріте теплом душі, ніколи й ніде не зведено на котурни. Про найзначніше, про найсвятіше - про любов до Вітчизни - він уміє сказати інтимно, хвилююче, по-синівськи віддано - до самозречення. Згадаймо мимовільне зізнання Черниша, коли він із Козаковим переходить кордон.

"Озирнулися ще раз. Очі Черниша засвітилися і поглибшали.
- Мати-Вітчизно! - мимоволі вирвалося у нього по-юнацькому дзвінко й урочисто. І навіть для Козакова, який не терпів ніякої урочистої пишності, ці слова зараз прозвучали щиро й природно.

- Жди нас, - сказав сержант. - Або повернемось з перемогою, або ж... не повернемось зовсім".

Та поряд з цим високим ладом, буквально поряд,- строго реалістична картина з промовистими, предметними деталями. "Почорнілі від сонця, сухі й нужденні" румуни й бессараби везуть волами наших поранених. "Іноді на возі з-під закривавленої шинелі важко підіймається солдатська стрижена голова:

- Браток!.. А браток!.. Дай закурити.

Козаков роздавав рештки свого тютюну. Черниш уперше пожалкував, що він не курить".

Тут, либонь, всякі пояснення зайві. Це - поезія подвигу і людяності, тепло великої люблячої душі.

Якось в поїздці по таврійських розлетистих шляхах зайшлося про секрети поезії. Автор цих рядків запитав автора фронтових віршів, у чому ж загадка поезії, процитувавши як приклад Сосюрине: "Сходили на базар, помилися у бані, Я вірші став писать під вечір золотий". Олесь Терентійович, не приховуючи свого захоплення цим поетичним шедевром, сказав у відповідь:

- Очевидно, на стику високого й земного це диво й народжується...

Чи не звідси і диво поезії "Прапороносців", хоч, можливо, лише цим воно не обмежується. Треба сюди, вочевидь, долучити і пісенний ліризм, іскрометний народний гумор, професіонально виписані батальні сцени, побутові картини, проникливі ліричні відступи і, головне, майстерно змальовані образи тих, котрі захищали в боях честь і незалежність Батьківщини, рятували світ і святощі його не лише від фізичного, але й морального понищення й каліцтва.

Ось уявна розмова Хоми Хаєцького з портретами угорських міністрів: "Тепер Хома не захоче, щоб ви знову гнули фашистську політику і загинали її на війну". Або ж глибоко бентежна політбесіда майора Воронцова з приводу західноєвропейських приваб: "Багато є в них речей, що вражають своїм блиском нашого бійця... Нам було не до того. Цяцьок не робили, одежина абияка. Наші жінки, матері й дівчата за ці роки забули про святкові вбрання. Чоботи та армійська ватянка стали одягом цілого народу... Але зате які багаті ми з вами у чомусь незмірно важливішому. Багаті вченням своїм, правдою своєю, що її несемо на наших ленінських прапорах. Скажіть, у кого з них є така держава, - поступово підвищував голос майор, - котра вистояла б, як скеля, в отаку бурю?

- Ні в кого.
- А в кого з них є люди, що, не поламавши хребта, знесли б усе те, що знесли ми з вами?

Бійці сиділи деякий час, задумавшись. Навіть у їхньому мовчанні було щось єднаюче їх. Видно було, що думають вони зараз не кожен про своє окреме, а про єдине, однакове у всіх. Це був момент глибокої душевності, яка так часто з'являється біля солдатського вогнища між людьми, що пройшли вкупі довгу, важку путь і зріднилися в боях".

Оцей "момент глибокої задушевності" не полишав автора ні на мить, коли творилися "Прапороносці" в повоєнному Дніпропетровську, на робітничій околиці в сестринському шлаковому "курені" при світлі карбідової лампи, як при солдатському вогнищі. "Справжня, невидумана, невимушена і невимучена солдатська повість про діла фронтові", - писав про "Альпи" уславлений партизанський командир і письменник Петро Вершигора, котрий радив молодому прозаїкові продовжувати роботу, розповісти "людям, хорошим і поганим, про те, якою мірою далась нам Перемога".

А ось що мовить нині про уславлену трилогію Євген Гуцало: "Сьогодні думаєш: як добре, що в українській літературі є роман "Прапороносці"! Цей роман сьогодні вважається прекрасним прологом до життя, цілком відданого служінню мистецтву й високим суспільним ідеям, і сам Олесь Гончар, автор цього твору, бачиться прапороносцем сучасної прози"1. І коли нещодавно на Всесоюзній творчій конференції "Тема захисту Вітчизни в художній літературі" автор книги "Как кончаются войны" В.Суботін ратував за те, щоб література про війну "відповідала всесвітньо-історичному значенню нашої Перемоги", підкреслюючи, що подвиг народу неможливо писати сіро, безлико, невиразно, то мусимо сказати: "Прапороносці" - воістину твір, співмірний історичному значенню Перемоги радянського народу над німецьким фашизмом. Радянський воїн-переможець постає в цьому творі у всій величі тяжкої солдатської героїки, в чарівній людяності й простоті, в духовному багатстві й душевній красі. Кажуть, велике бачиться на відстані. Олесь Гончар зумів побачити його на відстані серця під найсвіжішими фронтовими враженнями. Те, що нас пізніше приваблюватиме у широковідомих фільмах "Балада про солдата", "Летять журавлі", хіба не продовжує, не розвиває високоморальної чистоти й душевної щедрості Гончаревих героїв?

"Золота голова" і золоте серце Юрій Брянський, прекрасний командир, майстер точного вогню і справжній лицар у ставленні до коханої. Як гімн вірності в любові звучать його слова: "Тисячами різних граней світиться кожне людське серце. І от тільки в нас, між нами, ці тисячі граней усі, до останньої, світилися однаково, вірніше - гармонійно, співзвучно". Ярославна нових часів - Шура Ясногорська, улюбленець полку "комісар" Воронцов, Черниш, Сагайда, Хаєцький, брати Блаженки, Маковейчик... Ціле сузір'я імен, доль, характерів. "Люди, люди, високії зорі, долетіть мені б тільки до вас..." І образ Вітчизни ненастанно - при них, в них. І над усім - монументальний образ-символ прапороносців, що виростає з живих, конкретних картин. "Прапороносці перетинали поле. Покорчоване, перепалене, поруділе, воно ще місцями було затягнуте клубовинням сиво-бурого диму.

Прапороносці впевнено посувались крізь те пошматоване клубовиння, пірнаючи та виринаючи в ньому, мовби рухались на великих висотах, нарівні з природними хмарами". А таки на великих висотах ідуть вони, торуючи "в ході духові шлях"!

Тож особливої значимості набувають слова Хоми Хаєцького, його щиросердне зізнання замполітові в тому, що в горах "чудо якесь з чоловіком робиться. Внизу під скелею був один Хома, а піднявся на скелю - то вже інший Хома! І бачить далі, і чує далі". Війна була для бійців не лише великим випробуванням, але й тією горою, що підносить дух і збагачує серця. Як мовить мрійно Юрій Брянський в дискусії з Сагайдою про солдатське серце: "Може, випалене вогнем, воно тільки загартувалося та стало від того ще міцнішим".

Ідея неопалимості солдатського серця, що "високо несе прапор свого кохання", з неперевершеною художнью силою передана в новелі, котра писалася водночас із "Альпами" і ввійшла до золотого фонду радянської новелістики. Ідеться про "Модри Камень", де кожна фраза і весь твір в цілому - хвилююча, прекрасна музика.

"Модри Камень" - це пісня пісень, що вибриніла радянському воїнові з розвированого світу війни, де, здавалося б, не залишилося місця для любові і цноти, досмертної вірності. Маємо ту любов, котра направду сильніша смерті.

Критика справедливо підкреслює лірико-романтичний характер новел так званого воєнного циклу Олеся Гончара. Але, здається, даремно наголошує на переважанні в них емоційно-експресивних засобів над конкретно-предметними. Бо ж які предметні описи можуть замінити, скажімо, таку художню деталь у "Модри Камені", як оця: "З-за причілка било снігом і засипало очі. Білий вітер стугонів у порожнечі гір". Або оті брудні бинти, "які нам правили й за рукавиці, котрі ми розгубили, митарствуючи в проклятих скелях". Саме закривавлений бинт, знайдений поліцаями в хаті старої словачки, послужить їм за доказ того, що Тереза закрилила (є таке слов'янське слово) радянських бійців. Стилістика цієї перлини полонить врівні, як і її зміст, ідея. "Куримо - спимо - хилимось". Картина фізично відчутна, а всього ж три слова! Такій густині письма можна тільки позаздрити.

Про незрівнянний діалог фіналу слід говорити окремо. Неймовірної сили мислі й чуття.

"Тереза: Я так довго чекала вас після тієї зимової ночі. Мені здається, що не менше, як тисячу літ.

Я: А мені здається, що я стільки ж ішов до тебе після тої ночі.

Тереза: Нарешті ми знову зустрілись! Дайте мені вашу руку. Ви відчуваєте, як та тисяча літ перемістилась перед нас? Тепер вона попереду, правда ж? Наша тисяча... Доки зеленітимуть ці гори і світить сонце, ми будемо жити. Я задихаюсь від такого багатства!"

Це осяяння душі, коли людина і час, в який їй випало жити і вмирати, зливаються водно, характерне і для інших творів О. Гончара про війну і людину на війні. Про героїв його воєнних книг можна сказати те ж саме, що Єгор Ісаєв написав про Нікітіна з "Берега" Юрія Бондарєва: "Він, як і весь наш народ, не тільки завоював Перемогу, але й морально створював її, створював світ, створював любов".

Добро, кажуть, повинне бути з кулаками. А чи не більш справедливо й гуманно, якщо добро має кулак, що "весь обкипів кров'ю", - маю на увазі мужність, яку явив, поставляючи на вогневу боєприпаси разом з мобілізованими ним мадярами (і за себе, і за них воював!) старшина батареї "сорокап'яток" Яша Гуменний.

Паралельно з "Прапороносцями" і вслід за ними Олесь Гончар пише новели, оповідання про війну, повість "Земля гуде", присвячену підпільній комсомольській організації "Нескорена полтавчанка", котра діяла в Полтаві під час тимчасового загарбання її фашистськими окупантами. В центрі повісті - образ духовної сестри Юрія Брянського, криштально чистої морально, гармонійно красивої Лялі Убийвовк. Образ, котрий, як і образи її товаришів по боротьбі, - Серьожі Іллєвського, Валентина Сороки, Бориса Серги, Марійки-Веснянки, позначений великістю душі, бо ж велика справа, якій вони віддають себе до останку. Напучуючи Лялю на нелегку підпільну роботу, секретар обкому партії Степан Федорович Кіндратенко говорить їй: "Наша мета - вийти переможцями. В найскладніші хвилини, в найскладнішій ситуації думай про це, про народ наш, що потрапив зараз у таку скруту. Думай про нього - і це дасть тобі силу, твердість, підкаже правильне рішення". - "Думатиму. Пам'ятатиму", - відповідає коротко Ляля. Ці слова - клятва її душі на вірність народові, Вітчизні. Юні патріоти, які до війни, "п'яніючи від світлих перспектив", готували себе до праці, науки, до життя мирного і творчого, стають на нещадну, смертельну боротьбу з фашизмом, їх не лякає можливість загину, що чигає на кожному кроці. За словами Лялиної вчительки Віри Минівни, в Лялі "почуття обов'язку завжди було найсильнішим почуттям". В ній, кажучи словами поета, гармонійно поєдналися "сталь і ніжність". Те ж саме можна сказати про схожого на дівчину, кволого тілом і незламного духом Серьожу Іллєвського, п'ятнадцятирічну Марійку-Веснянку, Бориса Сергу, Леоніда Пузанова та інших героїв "Нескореної полтавчанки". Разом з тим у повісті досить сильно показано, до чого можуть привести легкодухість, і ницість, - ідеться про образ Галки Королькової, яка видала фашистам своїх товаришів-підпільників. Думаючи про це падіння Королькової, Ляля Убийвовк міркує у в'язниці: "Що її змусило зізнатися? Умис-но зрадити організацію Галка, безперечно, не хотіла. Щодо цього

Ляля не мала сумніву. Так що ж тоді? Невже тільки фізичні муки? Справді, те, що з нею зробили, жахливо. Можливо, і її, Лялю, чекає щось подібне... Але хіба це всесильне, необорне? Невже в людині немає нічого вищого і сильнішого, що могло б протистояти фізіологічному крикові організму?" Отже, в повісті недвозначно проводиться водорозділ між ідейністю, духовністю і їхніми антиподами - легкодухістю, бездумністю, безвольністю.

Боротьба з фашистськими нелюдами пробудила в патріотах "Нескореної полтавчанки" сили, які, звичайно ж, вищі за "фізіологічний крик організму". Про це свідчить, приміром, той факт, як поводить себе на допиті слаботілий Серьожа Іллєвський, поет. Він кидає в очі катам вірші-удари:"Хто мене може судити в зборищі цьому катів?.." Битий, нівечений, він продовжував читати бойові, нищівні рядки, і це змусило його катів визнати, що "у нього в крові уже більшовизм". А яку мужність мусила мати Ляля, коли її обстрілювали, приставлену до стінки, з голови до ніг. Так, що "вийшла, як з рами. Обернулась - і свій силует пізнала на стіні". Розповідаючи про це жахіття, дівчина знаходить силу посміхнутися. "Хай... хоч силует залишили на стіні... Рідній школі на згадку". Не тільки силует, вималюваний кулями, залишили по собі Ляля Убийвовк і її товариші, котрі віддали життя за Батьківщину. Безсмертний подвиг молодих месників, живуть їх світлі імена, їхні серця в мільйонах сердець нині сущих, їхніх спадкоємців. Листом у вічність був останній Лялин лист до батька, в якому вона писала: "Звідси, з самого нутра фашизму, я особливо ясно бачу, яке все це підле, витончене варварство. І я щаслива тим, що й свою частку, яку змогла, чесно доклала до того, щоб визволити людей від цього варварства. Ми зробили небагато, але ми щиро прагнули зробити далеко більше для визволення наших людей, нашої Батьківщини. Ми були вірними в житті і вірними вмремо". Навіть гинучи, за свідченням Марійки-Веснянки, яка сиділа з нею в одній камері і якій вдалося врятуватися, Ляля Убийвовк була спокійна, на диво спокійна. "Немов вона все знає, чого інші люди не знають. І бачить так, як ніхто". Це досвід війни, це її пам'ять, про які поет іншого покоління (Б. Олійник) скаже:

...Я стою на крутизні стремлінь,
Мене чатують в пильному безсонні
І мертві очі двадцяти мільйонів,
І очі всіх грядущих поколінь.

У п'ятдесятих роках письменник-фронтовик, який назавжди залишився вірним темі подвигу захисників Радянської Вітчизни, прапороносців соціальної справедливості, гуманізму і миру, звертається до цілком природної в пору повоєнного відродження теми мирної праці. Виходять одна по одній його збірки оповідань "Південь" (1951), "Дорога за хмари" (1953), повісті "Микита Братусь" (1951), "Щоб світився вогник" (1955) та ін. Мірою часу в творах цього періоду виступають діла, тривоги і радощі звичайних трудівників, таких, як "худенька емтеесівська радистка" Зоя Лисогор (новела "Жайворонок"), для котрої висока мить душі приходить у роботі, у турботі про врожай, усвідомленні спільності своєї долі з долею колективу, що став для неї "і ріднею, і найпев нішим опертям у житті". Звісно ж, це не той випадок, коли праця заслоняє все, як траплялося в декотрих тодішніх книжках, коли в жертву їй приносились діла сердечні, інтимні. В новелі "Жайворонок" оспівано "перші і несмілі промені кохання", перші ревнощі, - золота тінь справжнього дівочого почуття, без якої, певне, й любові не буває. І коли Зоя, переборовши в собі прикрощі й сум'яття, передає сво'їй мнимій суперниці по радіо: "Оксано, Оксано, ти чуєш, ти бачиш?.. До вас пішов дощ", - у цьому теж неабияк висвітлено зсередини характер юної героїні, що його по-справжньому оцінює і той, кого вона кохає, - Сава Грек, механік.

З не меншим пієтетом розкривається краса людини мирної праці у широкославному оповіданні "Соняшники" з прекрасним образом ланкової Меланії Чобітько, яка в роботі - як у творчості. Саме в праці відкрилися для столичного скульптора "і її врода, і характер, і чиста ідеальна чарівність ліній".

Герой повісті "Микита Братусь", невтомний садівничий, здається, навіть випередив свій час, явивши в ті, далекі тепер п'ятдесяті роки одну із найсуттєвіших рис людини розвинутого соціалізму - її комуністичну спрямованість.

Звернення до малорозробленої в нашій літературі теми українського Півдня привело Олеся Гончара до джерел, сказати б, історичних, родовідних і до створення великих епічних полотен - романів "Таврія", "Перекоп", а відтак творів про сучасну історію - роману в новелах "Тронка", повісті "Бригантина", роману "Берег любові".

Виступаючи декілька років тому на зустрічі зі своїми виборцями у "столиці Таврії" - Чаплинці, Олесь Терентійович Гончар розкрив секрет таврійського тематичного "силового поля". Зокрема, він тоді сказав: "Чому, власне, я вирішив писати про Таврію? Мушу вам пояснити. Ви всі добре знаєте, що я людина з країв полтавських, з країв майже турбаївських. З ранніх дитячих літ мені довелося чути про Турбаї, про долю того мужнього села, зруйнованого в кінці XVIII століття, про людей, зселених у колишні степові пустелі. В той далекий час тут жили і господарювали чума та холера, а людині, здавалося, жити було взагалі неможливо.

Чути доводилося з дитинства і про те, як наші односельці ходили на заробітки в Таврію. Велике враження на мою дитячу душу справляли розповіді старших про Перекоп, про людей, які в ті тяжкі роки ходили вбрід через мертвий Сиваш, а в двадцяті і сорокові роки штурмом брали Турецький вал.

Перший мій візит у Таврію відбувся тоді, коли я почав працювати над однойменним романом. І першою була Чаплинка. Для мене Чаплинка здавалася - і, я вважаю, не помилково - найтиповішим, найхарактернішим степовим селом, в якому вмістилася, відтворилася сама історична доля українського народу - важка, героїчна. Все тут ніби переплелося, ніби в образі цієї Чаплинки відтворилася народна судьба, відбився, як промінь в маленькій краплині, великий світ.

Тут пролягли оті магістралі революційних перемог, коли повсталий народ, ставши під прапором Леніна і увірувавши в Ленінські заповіти, вирішив перетворити їх у свою долю..."

Відчуття руху історії, народного поступу, відчуття дороги, що, за визначенням Блока, є ознакою справжності таланту, з особливою силою відбите у творах О.Гончара, які належать до таврійського циклу. Втім, вони ніколи не були вузько локальними, в них, як у степових просторах, - дихання океану, завжди присутній подих безмежного світу, вітри з усіх його боків - "з нашого і з того".

Після "Прапороносців", що одразу ж завоювали прихильність читачів і критики, двічі удостоєних Державної премії СРСР, роман "Таврія" був другим великим епічним твором, який теж приніс письменникові заслужений успіх. Його одразу ж переклали на російську мову, на мови братніх літератур. Саме після виходу цього твору, що відкрив ніби заново таврійський регіон, трудящі Херсонської області обирають О.Т.Гончара депутатом до Верховної Ради УРСР, а пізніше - незмінно до Верховної Ради СРСР. Зв'язки письменника з життям краю стають ще тіснішими, і все це не могло не позначитись на створеному ним упродовж останніх трьох десятиліть.

"Таврія" - твір, написаний на незаперечній документальній, життєвій основі. Роман цей, зважаючи на його продовження - "Перекоп", відносять до історичних полотен, оскільки в останньому виведені реальні історичні постаті. Та в цьому розгонистому епічному полотні разом з тим "торжествує уява", "третя дійсність", звідси - поезія стилю, його неповторний, гончарівський ореол. Доказів цього - без ліку, але ось один з них. Заробітчани - полтавські, київські, чернігівські, братаючись у дорозі з курськими, воронезькими, орловськими, "ішли, розбиваючи ноги до крові, несучи незгасний виблиск надії в очах". А перед ними, на курявних шляхах до Каховки, до Асканії, землі їхньої обітованої, - текучі марева серед безводного степу. "Мов чисті, невтомні мрії, струмували вони цілими днями, не наближаючись, не віддаляючись... Високими сріблястими ріками - впоперек сухих заробітчанських доріг!" Яка точність, вага епітетів, яка музика фрази! Одне з численних потверджень думки геніального Тичини про те, що "усі справді великі письменники і поети завжди тонко відчувають нерозривність значення і звучання слова".

Герої "Таврії" - справді, кажучи словами Франка, "мій рід... вся честь моя й слава". В образах криничанської голоти, нащадків турбаївського роду, вбачаємо уособлення долі українського народу, його національного характеру, зародження революційної самосвідомості на шляхах спільної боротьби супроти царату разом з російськими братами по класу. В заробітчанських мандрах, на каховській ганебній людській торговиці, у строковому наймі у Фальцфейнів гартуються воля і почуття пролетарської солідарності знедолених, їхнє таврійське "ходіння по муках" знаменуватиме переддень великих соціальних змін, до яких причетні герої "Таврії" Данько і Вутанька Яреськи, Нестор Цимбал, Леонід Бронников, Федір Андріяка. "По крові брати, по долі - супутники", пройшовши крізь асканійські випробування, встають супроти гнобителів - заморських і своїх, єдинокровних, - не в стихійному спалахові гніву, але організовано, дружно - "по-морському та по-пролетарському", як мовить під час страйку Вутанька.

Мине зовсім небагато часу - і ковилові степи Таврії стануть ареною вікопомних революційних битв, і в лавах борців за нове життя ми зустрінемо заробітчан-полтавців. Виросте у мужнього, загартованого в класових боях воїна, борця за революцію Данько Яресько. "Підхопило, винесло на саму бистрінь" нового життя Вутаньку, що стала дружиною революціонера, червоного комісара Бронникова, матір'ю його сина, активісткою сільської громади, врівні, як і колишній ватаг заробітчан Цимбал. У "Перекопі" яскраво змальовані нові герої, котрих у "Таврії" не було, - це і командир червоного партизанського загону, уродженець степової Чаплинки, вантажник з Хорлів Дмитро Килигей, і славетний провідник радянських військ через Сиваш строгановський селянин Іван Іванович Оленчук, якого плин часу виніс на гребінь історичних подій. Разом із Фрунзе, Ворошиловим та Будьонним він вирішує долю трудового люду і виносить присуд Врангелеві й тим, чию справу відстоювала біла армія. Приспішником біляків та кадетів, як і слід було чекати, став Гаркуша, до махновської "вольниці" скотилася Ганна Лавренко, яка в пошуках легкого життя, мов одчахнута від дерева народу віть, гине в грізних бурях революційного перетворення світу...

Характери багатьох героїв роману виписані детально, колоритно, роман відзначається міцною реалістичною основою. Але є в ньому чимало романтично піднесених, символічних сцен і картин, які підкреслюють велич і масштабність того, що утверджують на землі Бронникови, Яреськи, Оленчуки та інші борці за нове життя. У зв'язку з цим не можна не згадати уявної розмови продубленого сонцем та вітром Оленчука з білогвардійським диктатором Врангелем. "Високо стоїте, ваше превосходительство, - мовить селянин, - на весь край ваші аксельбанти поблискують, але не буде вам у вашому величанні добра". Ці слова пророчі, за ними - думи, дія і воля тисяч людей, повсталих за свободу, за правду, за щастя трудящих. На прикладі врангелівського офіцера Дьяконова у романі переконливо показано крах білої справи, ошукання Врангелем своїх же ревних слуг, які втратили найголовніше у житті - батьківщину.

"Таврія" і "Перекоп" увібрали в себе тривоги, надії і віру свого часу, в них добре передано його розбурканий ритм, читач мало не фізично відчуває стрімкість подій на крутозламі історії, блискуче переданих у "Перекопі". Обидва твори відомий російський письменник Г.Коновалов назвав у числі першокласних книг з місткою історичною пам'ятливістю, віднісши до цього розряду також "Циклон", "Тронку" і "Собор".

Роман "Людина і зброя" (1960), за який письменник був удостоєний Шевченківської премії, з'явився друком через три роки після "Перекопу", підсумував перший етап розвитку воєнної теми у доробку видатного романіста. Початок війни, її перші, надзвичайно складні дні і ночі постають у творі у неприкрашеній реальності й глибокій філософській осмисленості пережитого, вистражданого й завойованого в боях за свободу і незалежність Батьківщини. Весь пафос цього виразно антивоєнного твору спрямований на утвердження думки про несумісність людини і зброї, людства і воєн, які знищують багатства, витворені цивілізацією. Якщо ж людина, захищаючи свою Вітчизну, бере до рук зброю, то це - в ім'я життя і грядущого, в ім'я всіх тих матеріальних і духовних цінностей, які надбала людська історія. Мається на оці не лише зброя в прямому значенні, але й духовна озброєність народу, котрий захищає свою Батьківщину і світ од загину, - "дух наших армій, безмежна витривалість нашого бійця".

Герої роману "Людина і зброя", так само, як і повісті "Земля гуде", готували себе до науки і праці, але вимушені брати до рук зброю, ставати на захист своєї землі і самого життя народу, супроти сил, які, за словами старого професора історії, "коли їм дати розвинутись, поведуть людство до самознищення". В часових параметрах дія роману охоплює невеликий проміжок першого року війни - від чорної червневої неділі до передосені сорок першого, але в цьому творі, як ні в якому іншому досі присутні всі три дійсності, злютовані в одно,- минуле сучасне і майбутнє. "Мої віки слідом за мною ходять", - міг би повторити кожен із бійців студентського баталь йону. Недарма ж професор історії, вказуючи на бійців котрі йдуть на фронт, "прості, звичайні люди, люди від верстата і від плуга", називає їх, хоч вони, може, й не чули про Рафаеля, друзями Рафаеля, друзями Пушкіна й Гоголя, бо вони "єдині їхні тепер захисники".

Як і в "Прапороносцях", у "Людині і зброї" Олесь Гончар виявив себе майстром батального живопису, водночас у новому творі, зважаючи на особливості його теми, повнокровно показана інтелектуальна зрілість, багатий духовний світ героїв роману. Це стосується не лише студбатівців. Юна пташниця молиться перед старою іконою... віршами з Франкового "Мойсея" - читає вступ до поеми: "Народе мій, замучений, розбитий..." Напевне ж, її, як і автора безсмертного твору, хвилюють не лише сьогоднішні муки й незлагоди, але й будуще народу.

Богдан Колосовський, образ якого викарбуваний у слові, як на камені, чи не найповніше завдяки внутрішньому монологові - "Листам з ночей оточенських", - згадуючи про те, як Степура читав "Мойсея", - зокрема оці вражаючі рядки:

І підуть вони в безвість віків,
Повні туги і жаху,
Торувать в ході духові шлях
І вмирати на шляху,-

тут же робить осторогу, визначаючи різницю між рокованим ходом Мойсеєвого роду і своїм стотрудним поступуванням: "Але ми не хочемо вмирати! Ми йдемо для того, щоб жити".

При всій трагічності зображених у ньому подій роман звучить в цілому оптимістично, розкриваючи не без надії перспективу "у безвість віків": "Але, навіть гинучи, віритимемо, що після нас буде інакше, і все це не повториться, і щаслива людина, розряджаючи останню бомбу в сонячний день Перемоги, скаже: це був останній кошмар на землі".

Образи бійців студбату - Богдана Колосовського, Андрія Степури, Славика Лагутіна, Мирона Духновича - це образи Людей з великої літери, які плоть від плоті свого народу, носії його честі і слави, сили його необорного духу. До образу-символу підіймається в тяжких оточенських мандрах Колумб - в недавньому минулому степовий агроном, людина міцного народного складу. Він має моральне право йти на чолі бійців, що пробиваються з оточення до своїх. На грудях у нього під сорочкою зберігається святиня - Червоний прапор, що "вогнем червоніє на сонці". І ось які думи й почуття викликає це несподіване видиво у бійців, котрих веде Колумб: "Ми стоїмо і дивимось мовчки на той жаркий багрянець матерії. Шматочок пурпуру. Шматочок китайки. А він яскравів на барикадах. І його, як вимпел, підіймали відважні люди на снігові верховини гір, і, може, десь народились уже астронавти - люди майбутнього, що понесуть його в незвідані далечі космічних просторів..."

Апофеозом громадянської зрілості, вірності солдатському обов'язку, Батьківщині і справі, за яку воюють радянські солдати, є подвиг Мирона Духновича. Народжений не для війни, на перших порах геть не пристосований до військового життя і тяжкої солдатської праці, в процесі війни він зростає на наших очах до бійця, що "сягає свого зеніту" ,- жертвує життям, підриваючи ворожий склад з авіабомбами. Так він і залишиться в пам'яті товаришів своїх і читачів роману: "Як вирізьблений, стоїть проти тієї величезної скирти, де замість снопів золотих, колосистих, бомби на бомбах лежать". І замість реквієму - дума-пам'ять побратима про нього, живого: "Який він прекрасний! Як багато мені хочеться сказати йому! Такого друга, мабуть, ніколи не буде у мене в житті..."

Коли писалися "Таврія" й "Перекоп", на місці колишніх революційних битв саме споруджувалась Каховська ГЕС. Олесь Гончар не раз приїздив на будову, знайомився з її людьми, що з'їхалися зі всієї країни. І, правду кажучи, були у читачів сподівання в наступному його романі зустрітися з героями Каховки мирної, будівничої. Твір, глибоко перейнятий ідеєю сучасності, невдовзі був написаний, він справді присвячений степові, людям нашої доби, яким зі степових орбіт відкриваються всесвітні далі. Саме цим могутнім мотивом - відчуттям рідного краю і відчуттям світу, яким сповнені всі дванадцять новел, об'єднаних водно як правдиве, схвильоване і мудре "сказання про час і людей" (В.Кожевников), пояснюється секрет високої поетичності "Тронки", її "дзвінкої ліричної краси" і філософської заглибленості у проблеми сьогочасного світу. "Книгою доби" назвав цей роман Д.Павличко. "Це документ реальності і разом з тим - поетичне відкриття, - писав про "Тронку" відомий молдавський письменник Андрій Лупан. - Це пафос реаліста, який бачить ясно й глибоко, перебуваючи у вічному пошук й злеті". Твір одержав загальносоюзне й світове визнання, він, як відомо, відзначений Ленінською премією.

Нащадки тих, що штурмували Перекоп, діють у "Тронці" як справжні господарі життя отчого краю, своєї Вітчизни, захисники миру на планеті і самої планети. Людьми від землі, народної мудрості і снаги виступають в романі чабан Горпищенко, голова радгоспного робітком Лукія Рясна, бульдозерист Брага. А поряд з ними, правофланговими мирної праці, - чатує мир на землі начальник полігону Уралов, через чиє серце проходять тривоги нашої доби. На полігоні гине, не розквітнувши, його дитя ніби не витримавши полігонної атмосфери з вічним гуркотом та вибухами. Та Уралов - солдат Вітчизни, наказ її для нього понад усе. Старий чабан розуміє, що "допоки бандити кругом хати ходять, хіба ж можна ліквідувати полігон". Уралова ж, як і кожне живе, незбайдужіле серце, чарує в степу голос тронки, мирна праця Горпищенка і його земляків. Він би теж, либонь, якби це було можливо, змінив гуркіт свого полігону на благотворний гомін каналу, який "підпирає" полігонників.

Степовики, льотчики, мореходи, каналобудівники, герої війни і мирного будівництва, молода, розкрилена парость народу повнокровно, розлого виписані на сторінках роману, що відзначається поліфонічністю і гармонійністю, великою естетичною силою. Стільки в ньому образів-символів, починаючи від тронки, що стала уособленням мелодії рідного краю, включаючи полігон, залізний острів - судно-мішень у морі, об'єкт для бомбардування, червону торпеду, корпус якої прислужився для того, щоб ним воду з колодязя добувати. А який глибокий підтекст мають драматичні події, що розгортаються на "залізному острові", куди Віталик і Тоня запливли знічев'я, самі того не відаючи, що стануть мішенню для бомбардування. І сидять вони в ньому, "ждучи нічного удару... мовчазно зіщулені, мов останні діти землі, мов сироти людства".

"Тут багато неба" - названа одна з новел "Тронки". Тут багато високих душ, зазначимо ми, адже герої роману, за словами Д.Павличка, "тримають небо" на своїх раменах. Сказане, однак, не стосується відставного майора Яцуби, якого саме життя прирекло на пігмейську ницість, хоч йому й прагнеться командувати, вершити чиїсь долі, знекрилювати прагнучих льоту.

Загальна концепція роману глибоко оптимістична. "Скільки в ньому сонця, поезії, радості і радощів життя", - писав Петро Козланюк. На сторожі всього живого, світлого і радісного стоять герої "Тронки", і не випадково старий Горпищенко мовить своєму синові, льотчикові реактивної авіації, якому "ніщо так не пахне, як наш степ", - недарма напучує сина батько: "Ти - літай".

Роздумами над проблемами сучасності позначений і роман "Циклон" (1970), який сполучає в собі дві теми - війни і сьогодення. Об'єднані вони в романі долею головного героя, знайомого з "Людини і зброї" - Богдана Колосовського. "Глибоко аналізуючи історичний поступ, - зазначає В. Фащенко, - Олесь Гончар розкриває в "Циклоні" змінність життя, людини, її почуттів". Які ж ці зміни, що знаменують вони і що вістують собою, які перспективи людського поступу, всупереч (а може, у певному розумінні і завдяки їм) бурям-циклонам, що прокочуються над землею, над людьми, над людством? Досвід війни, досвід боїв, оточенських ночей і концтабірних нелюдських мук назавжди утвердив Колосовського в тому, що фашизм несе людині фізичну і духовну смерть. Богдан пройшов крізь усі кола фашистського пекла, вижив, вийшов з нього месником, переможцем, став по війні кінодокументалістом і тепер засобами мистецтва передає те, що визріло в його свідомості, в душі під ударами бур двадцятого віку. Під час боротьби зі стихійним лихом, побачивши на власні очі, як "з найкращого боку себе показали солдати", він робить життєво переконливий висновок:

"Наперекір усьому, існує ж таки спадкоємність людського в людині. Є воно, діє, ще різкіше виявляє себе в критичні хвилини. Життя справді має свої золоті естафети, без яких озлиднів би світ..."

У "Циклоні" відчуття дороги, руху історії дано в кінематографічне об'ємних картинах, сонячних тонах. "Людина, - якщо була вона людиною, - сама стає часткою світла! В розливі нашого життя є і його, Сергієве, світло. І Прісине, і Шамілеве, й Решетнякове..." Так сходяться докупи, переходять у вічність ті, хто поліг у бою з фашизмом, і ті, що віддали себе до кінця служінню народові за мирної доби. В ім'я чого, в ім'я якої непереборної мети? І тут на перший план виступає глобальний символ осяяної ріки - "повені, яка не руйнує". Образ настільки глибокий і поетичний, що він сприймається як квінтесенція ідейного змісту роману а чи й всієї творчості письменника. "Плине ущерть налита світлом ріка. Розсунула очерет, розлилася привільно, відтворює саму широчінь і сяйво неба, з усім живим спілкуючись своєю безмовною мовою... Тут я впадаю в Світовий океан... Йду, зникаю своїми прісними водами в Світовім океані. Він поглинає мене, одну з безлічі рік, щоб уподібнити собі, розчинити у синіх своїх безмежжях. А чи так уже й безслідно зникаю?

Не позначусь хіба - хоч певною мірою - на складі його ж власних вод, на мірі їх солоності, на рівні берегів, на самому характері океану". Хіба не про людину серед людей ідеться в цих мудрих і сонячних рядках: "Вода серед води - вже у цьому є незвичайність... І є щось значне в самому акті впадання, в цім єднанні гирла ріки з Океаном".

І як апофеоз цього плину і злиття - сонцебризний фінал роману-поеми:

"Світиться світ, всюди розіллялося тихе, сріблясте, безкрає...
І повінь уже тут не повінь.
І небо вже тут не небо, а небеса".

Це - мудрість земна, це - поезія, це - Олесь Гончар у розповні свого високого людського і творчого літа.

Письменницьку працю видатний майстер слова сполучає уподовж багатьох літ з активною громадською діяльністю. З 1959-го по 1971-й рік очолює Спілку письменників України, багато разів обирається до Секретаріату правління Спілки письменників Союзу РСР. Нині - голова Українського республіканського комітету і член Всесоюзного комітету захисту миру. Комуніст О. Т. Гончар був обраний делегатом ХХV і XXVI з'їздів КПРС, він - кандидат в члени ЦК КПРС. Депутат Верховної Ради СРСР 6-9 скликань. За великий вклад у розвиток радянської літератури в 1978 році О.Т.Гончару присвоєно звання Героя Соціалістичної Праці. О.Т.Гончар - академік Академії наук УРСР.

Саме внаслідок громадської роботи - підготовки матеріалів на засідання Постійної депутатської комісії - письменником був зібраний фактичний матеріал, який прислужився для написання повісті "Бригантина" (1973), в центрі якої - образ трудного підлітка Порфира Кульбаки. Географія твору - знову Таврія, Придніпров'я, Комишанка, яка "стоїть над самою водою, лицем до плавнів, по вікна в очеретах, слухає музику їхніх шумів осінніх (ні на які інші шуми не схожих) та крякіт птахів, що гніздяться в плавневих хащах, де крізь зарості й каюком не проб'єшся". Ну, звісно ж, назва села вигадана - у повісті не зустрінеш точних географічних назв, але вгадуються вони таврійцям напевно. Так, цюрупинські лісовики пізнають царину своєї діяльності в старанно змальованій "українській Сахарі", де трудиться мати Порфира Кульбаки - головного героя твору. Тут передостаннє слово можна було б взяти в лапки, адже Порфир, з яким читач знайомиться на перших же сторінках повісті, - "ще одне дитя цього розшаленілого віку", юний злодійчук, котрого мати змушена віддати у спецшколу для перевиховання. І ось тут, у цій трудовій республіці, не зразу, а зусиллями колективу вчителів, вихователів Порфир та інші неповнолітні правопорушники проходять перековку трудних своїх характерів.

"Бригантина" - це поетичний гімн людинолюбству, довір'ю до юного громадянина, віри в його духовний розвій. Багато залежить тут від сім'ї: до спецшколи ж бо Кульбаку і його друзів по нещастю привели якісь родинні незлагоди (Порфир виростає без батька, котрого він і в очі не бачив, його в Комишанці навіть прозвали по матері Оксаничем). Зробила свій вплив і вулиця, котра й понині становить ще серйозну загрозу у вихованні ді тей, особливо в перехідний, підлітковий вік. Колективові спецшколи належить повернути "бездоглядних", "знервованих" до нормального життя, розкрити їм хибність їхньої романтики й прилучити до справжньої, тієї, що народжується з правди, краси і труда.

В повісті з великою теплотою і художньою переконливістю змальовані образи педагогів: Валерія Івановича - директора, Ганни Остапівни, Марисі Павлівни, Бориса Савовича - учителів та вихователів спецшколи. Особливе місце посідає образ Антона Герасимовича Тритузного - помічника директора школи по режиму. Щось в ньому є від майора Яцуби з "Тронки", дивиться він на виховання інакше, ніж, скажімо, Марися Павлівна: вірить у вроджену порочність таких, як Кульбака, відверто кепкує з тих методів, що ними користуються вчителі. Проте, спостерігаючи, як перероджуються у школі ті, за ким, на його думку, "тюрма плаче", десь під кінець свого службового шляху (Тритузний іде на пенсію) він теж, здається, відтеплів душею. Зрештою, не його, Тритузного, режим, а голос власного сумління повертає Порфира з Геною після чергової (останньої, віримо) втечі - до школи, до наметового містечка з романтичною назвою "Бригантина", яке оточує не кам'яний мур, а символічний трав'яний бар'єр, бо ж потреба у мурі відпала.

Кращі сторінки повісті присвячені показові праці, яка "переростає у красу". Працює Порфирова мати разом з іншими гектарницями, освоюючи "арену пісків", плекаючи виноградну шкілку, "чубучата", які, прийнявшись вкорінившись на пісках, змінюють обличчя пустельних кучугур, людям плоди і радість дарують. Працюють, виплекують юні душі своїх вихованців учителі спецшколи, різними педагогічними методами "перешколюючи" їх. Працюють і малі правопорушники, збиваючи ящики, збираючи черешню в колгоспних садах тощо. Офіційна назва їхньої домівки - "спецшкола", але це ж таки справді "трудова республіка". "Праця, вона таки лікар найкращий",- визнає навіть Тритузний. Погоджується з ним і Оксана: "...Так, вся мудрість людини - в праці. З нею почуваєш, що живеш недаремно на світі, що дає вона певність тобі й шану людську, приносить навіть у самотності радість, іноді майже насолоду, яку, може, й називають щастям".

Роздуми над пекучими питаннями часу, поліфонічністю ідейно-тематичного звучання приваблює "Бригантина". Та в центрі уваги - старе, як світ, "батьки і діти", але ж воно завжди хвилюватиме людей, доки світу. "Там, де діти перестають любити батьків, там кінець усьому", - говорить дирек-тор науково-дослідної станції, доктор наук. А діти, що опинилися за мурами спецшколи, судять по-своєму (і часом мають рацію) дорослих: мовляв, нам забороняють, а самі собі дозволяють іноді таке, що недостойне імені людини, - нищать скарби природи (в повісті йдеться про злісних браконьєрів), пиячать, рідних дітей зрікаються... Одне слово, є над чим замислитися не лише працівникам спецшколи...

Справжній художник, як писав М.Г.Чернишевський, завжди кладе в основу своїх творів ідеї сучасності. У "Бригантині" гостро поставлена проблема повноцінності людського життя, "життєздатності і дієвості гуманістичних принципів виховання, які взяло на озброєння соціалістичне суспільство"1. Читаючи "Бригантину", згадуєш ім'я і діла натхненного педагога сучасності В.О.Сухомлинського, а мимоволі й тих, котрі у виховному процесі не далеко втекли від методів Тритузного, для яких параграфи закривають головне, посутнє - діалектику й красу дійсності, радянського способу життя.

Саме радянський спосіб життя, його всеохопний дух наснажує сторінки роману "Берег любові" (1976), який написано після "Бригантини", і він таки перегукується з повістю, хоч у першому творі головний герой - юнак, у другому - людина літня, "морський вовк". Героєві "Берега любові" Андрону Гурійовичу Ягничеві під крилатим паруссям "Оріона" довелося побувати в безлічі портів, обійти планету з краю в край. Але в найдальших далях поставав йому край, в якому злиті воєдино доля народу і твоя, дні минулі і нинішні, наші початки й розвій, одне слово, берег любові. Адреса цілковито визначена: Кураївка, степ, Таврія, людям якої присвячено не один твір видатного письменника.

Андрон Ягнич, "вузлов'яз життя", як названий він у романі, причетний до історії народу - і тієї, що за даллю століть та років, і тієї, що твориться нині, проходячи крізь нашу долю, думи й серця. Неспроста ж йому, коли він слухає Іннину пісню, здається, "ніби пропливає перед ним усе його власне життя з голодним дитинством і з молодістю ясночолою, коли ходив у Пірей за завданням Комінтерну..." А хіба ж це не хода історії, не її гарячий подих, коли хлібороби колгоспної Кураївки на чолі з Савою Даниловичем Чередниченком - героєм фронтів, командиром морських десантників і Героєм Праці, в минулому комбайнером, нині головою колгоспу - відстоюють у двобої з природною стихією - запалом хлібів - виплеканий такими нелегкими зусиллями урожай. "Коли насувається, летить на тебе океан розжареного повітря... хоч натроє розірвись, нічим його не перепиниш, нічим не затулиш... Амбразуру можна, степ - ні, це не амбразура, його не закриєш грудьми..." І все ж хлібороби не падають духом, не втрачають в цьому випробі найголовнішого - сили духу, віри в людську змогу, добро і красу.

Ще буде наступного літа в Кураївці свято першого снопа і подвійна радість у Чередниченка: "Тут поле вродило, а десь в НДР народився нарешті онук..." І буде серед своїх краянців, як рівний, осяяний їхньою врочистістю й радістю - Андрон Гурійович Ягнич, котрого життя було вже ніби списало у відставку, в "забортність".

Нелегким, болючим виявилось для нього прощання з вітрильником "Оріон", де він багато літ плавав майстром парусної справи, переливав у своїх вихованців мудрість дум і вогонь душі. І ось настав час - провели його з належними почестями на вічний берег, на пенсію. Гіркі розмисли й переживання старого вузлов'яза сходяться навколо далеко не риторичного питання, як жити далі, коли ти нікому не потрібен, коли навіки прощаєшся з улюбленим ділом, з морськими просторами, з вітрилами, наповненими вітром?.. Тут і до зневіри недалеко, було таке, що подумалось: "Житимеш тепер ти на іншій палубі, де ні вітру, ні хвилі, ні співу парусів над тобою, де буде тобі саме вічне скніння та животіння, - не життя, а тільки відбування життя..." Але, як справедливо зауважив Д.Лукін у статті "Заздоровне слово романтиці" (про повість "Бригантина" і роман "Берег любові"), відправляючи в належний час у відставку людину, "неможливо відправити у відставку ні минулого країни, ні заповідані батьками традиції, ні романтику польоту, ні невтолиму жагу нових відкриттів". Це залишається з Андроном Ягничем довіку, така вже він людина, неспроста ж - вузлов'яз життя, не задля втіхи називає його Інна, врівні, як і Чередниченка, поетом, поетом життя. То дарма, що кураївські запилюжені обрії різняться від морських, саме тут, у вирі колгоспних турбот, серед свого роду, трудового люду, відкривається невпокореному відставникові, що дорозі не кінець, що життя продовжується, якщо ти потрібен хоч одній людині на світі.

Життєстійкість душі Ягнича розкривається в переборенні самотності й відчуження, що на нього чатували після того, як потім стане хрещеним батьком брата "Оріона" - незрушного вітрильника на морськім узбережжі, де відпочивають трударі, - це також має свій сенс. Інна бачить у цьому витворі самого Ягнича, щемливу відкритість його душі, винесену на люди його заповітну мрію. "Почувалось, що цей вітрильник з усміхненою русалкою - то модель його молодості, він - як прощання, як образ пережитого життя, дужого і сильного. Ось так він виповів себе... Як умів, так і відтворив оріонець своє заповітне, в образі вітрильника втілив свою істотність мужнього й послідовного життя!"

Мужнє і послідовне життя. А чи не таким було воно в Сані Хутірної, кураївської льотчиці, що стала вже легендою, котра "уславилась на фронтах і потім, підбита, разом з коханим загинула у повітрі, пішла у вічність в обіймах". Чи не таким є життя невтомного трудівника, народного вожака, мудрої, зовні грубуватої, але глибоко душевної людини Сави Даниловича Чередниченка а чи начальника сімейного екіпажу комбайна Федора Гурійовича Ягнича, Інниного батька, і його зміни - сина Петра - штурманця. "Хай підліток, але і в нього зараз є підстави почувати гордість, разом з батьком недосипав цілі жнива".

Інна Ягнич, "кураївська Маруся Чурай", - плоть від плоті цього загартованого на гарячих вітрах історії люду, незнищенного роду свого, чий дух прагне льоту і простору. Неспроста ж по закінченні медучилища сама забажала повернутися в Кураївку, хоч могла б, як відмінниця навчання, куди-інде - "під магнолії та кипариси", - знала, які-то клопоти ждуть на неї в сільському медпункті, знала, але обрала саме "кураївський варіант", бо повабив не тільки в рядках пісні, яку склала, - берег любові. Золота Бенгалія її чутливої, пісенної душі. Так У романі означується тема споріднення і єдності поколінь. Ті, хто входить у життя, усвідомлюють, на якій землі їм судилося зростати, якою славою овіяний берег любові, тримаючись котрого, ніколи не зіб'єшся на манівці, не відступишся від правди. Уособленням "чистого, ціннющого... золотого" (П.Тичина), що є в нашій молоді, виступає юна героїня твору, котра, як сказано в романі, "пам'ятала батьківську науку і внутрішньо приймала її". Стосується та наука як її життєвих, так і творчих принципів. У своїх земляках сільська поетеса відкриває духовні острови рідного народу, як, скажімо, в образі Чередниченка. Для неї в кураївському Зевсі дуже багато важить, окрім його диявольської енергії, внутрішня повага до людей, чи, як вона визначила подумки, його анти-байдужість. Сам же Сава Данилович пояснює (і то не рисовка, але істина), що він при всіх "дозах пошани та слави не втратив чутливості, не зачерствів, не перетворився на курдюк овечий" завдяки тим, багатьох із яких на світі немає. Тим, котрі його перед боєм у партію приймали, "руки - до єдиного підняли за нього перед самим виходом у десант..." А ще це заслуга вірної подруги життя - дружини Варвари Пилипівни, котра не дає "карасеві в байдужість замулитись". А ще, думається,- від батька-матері, від роду оте совісне начало в Чередниченкові, котрий гідно несе честь і славу предків, близьких і далеких своїх попередників на цих степових обширах.

Той, хто тільки для себе живе, вважає, що світ на ньому, в ньому сходиться, ризикує вступити в конфлікт із життям і закінчити печально, якщо не трагічно. В романі з вражаючою силою показана драма родини Веремієнків, молодший із роду яких, Віктор, дійсно потрапив "у забортність" на початку життя, і то з власної волі. Батьківська наука (син учителів), добротворче життя земляків пройшли крізь нього ніби навиліт, вулиця, сумнівні друзі призвели його до болотяної заводі хуліганства й розбишацтва, зрештою, на лаву підсудних і до трагічного кінця. Те, що Віктор, будучи п'яним за кермом автомобіля, вбиває рідного батька, - жахливо. Але не менший жах - що він убив його своїм негідним вчинком, невигойним, цинічним егоїзмом, порожнечею душі. Бо ж "вакуум душі - він теж здатен на дію, причому здебільшого руйнівну". Той факт, що Віктор покінчує самогубством, - схиляє до думки: він сам себе судив за найтяжчий злочин перед батьками, перед людьми, перед самим собою. А могло ж бути все інакше. Зігрітий любов'ю такої дівчини, як Інна, він таки відчував себе людиною, здатною на хороше і світле. "Коли ми вдвох, я, - віриш - наповнююсь змістом..." Шкода, що зерна добрості так і не проросли в його душі:

Є в романі образ, котрий чарує своєю несподіваністю, незвичайністю і водночас глибинною значимістю. Ідеться про двійко білий гусей, "Овідієвих чи, може, Коршакових" (заувага теж не випадкова: так переплітається минуле і теперішнє, легендарне і реальне). Щоночі виходять птахи на берег, полишаючи ситий затишок, наче кличе їх щось, "якась давня сила інстинкту, віддалений спогад про те, коли вони ще вміли літати... Може, вони й зараз у своїх пташиних снах спроможні бачити себе в леті, відчувати напругу крила". Ці ж майже казкові, фантастичні птахи, виходячи отак перед буруни безконечності, забачивши постать, перегукуються, ніби питаючи: "Хто ти?" І в світлі цього питання, котре ставить сама природа в своїй невикорінності, проблеми, підняті в романі, набувають особливого сенсу й забарвлення.

Нам, як героїні роману, юній поетесі, - вибринить фантазія Овідієвої стежки - своєрідна історія берега любові, з постаттю римського поета-вигнанця, який на цих обширах, чужих для нього, варварських, відкривав для себе душу народу, чиїми спадкоємцями ми є. І спогадається нам його пророцтво, після того, як вчув співи любові на цій землі, оте пристрасне звернення поета до Вічного міста на вповні реальному приморському валу: "Риме! І ти, Октавіане Август! Вщент розлетяться твої легіони, а пісня її все переможе".

Роман, у якому не обійдено крутих драматичних сторін життя (є вони і в "Людині і зброї", в "Тронці" й "Циклоні" тощо), в цілому сповнений сонячності, оптимізму, як сама земля, народ і його пісня. Твір возвеличує людину, її душу, уславлює велич праці, напругу крила, поезію життя і любові, воює проти людської байдужості, жорстокості, духовного браконьєрства, - думка, яка не раз образно переконливо виражена в попередніх творах О.Гончара. Таких, як оповідання "На косі", "Кресафт", роман "Собор" (1968), кіносценарій "Абітурієнтка", пристрасні публіцистичні виступи письменника. І разом з тим в новоетапних творах О.Гончара все могутніше, художньо переконливіше висвітлюється тема першокоренів, основ і людської гідності та значущості, і нашого, радянського патріотизму, пролетарського інтернаціоналізму.

Роман "Твоя зоря" (1981) особливо щедро осяяний великими ідеями нашого часу, у ньому наяву таке характерне для справжніх художніх творів радянської літератури відчуття особистої відповідальності за стан світу.

Згадаймо, як Хома Хаєцький клопотався, чи будуть після визволення Угорщини "перешиватись" залізничні колії і якщо будуть, то "хто до чиєї мірятиме: вони до нашої чи ми до їхньої". Глибокий підтекст цього питання звучить і нині актуально. Герої роману "Твоя зоря" теж тривожаться про долю людства: як поведуться люди майбутнього, чи зуміють "подолати айсберги власного честолюбства, взаємних чвар, очужілості, різних підозрінь, що цілими горами понаростали між ними за роки всепланетних похолодань". Так розмірковує в дорозі, на трасі, відкритій для сучасних шалених швидкостей, головний герой роману - радянський дипломат, у минулому відважний льотчик Кирило Заболотний. Бентеги ці розділяють його друг - учений-еколог, юна Ліда Дударевич, дочка колеги-дипломата, всі, хто прийшов у цей світ з високою місією будівника, творця, а не руйнача. Думка, яка і в попередніх творах письменника звучала неоднораз владно, застережливо. В "Твоїй зорі" ця ідея особлива сильна і масштабна.

Епіграфом до роману взяті слова з народних уст - "Твоя зоря - твоя судьба". І не одна доля, не одна зоря людського життя змальована у творі, означаючи цілі сузір'я високої судьби народу, плоттю від плоті якого виступають герої роману. Характери сильні і яскраві розкриваються в творі не так у формах боротьби за якісь конкретні інтереси (дипломатичні акції, далебі, не переобтяжують сюжету), як у формах роздумів, осмислень тих проблем, що ними живе світ, і того незмірного всесвіту, яким є сама людина.

За Кирилом Заболотним і другом його дитячих літ, за його дружиною Софією-сан, з котрими читачі роману зустрічаються здебільша в закордонні, - стоїть незникно і невгасно велика правда й нетлінна краса найдорожчої в світі землі, де глибочаться наші корені і початки. Є в романі епізод, котрий як не можна краще передає це всемогутнє чуття. Там, на протилежному боці земної кулі, де шаленіє хайвей - висотна дорога - і ціла сув'язь доріг з вигинами, схрещеннями, поворотами, розворотами, з фантомами хмарочосів на обрії, де земля задихається від смогу і кисневого голодання, - раптом подибують наші герої кущик травиці, знайомої змалоліт, споришця-кучерявчика. "Топтана-перетоптана, незавидна якась травичка, а враз воскрешає для нас цілий світ, безліч картин та облич проглядають із нашого стернистого степу". Саме так: цілий світ, безліч картин та облич.

І то не лише тих, про кого йдеться в романі. Перед читачами оживуть інші картини і судьби людські, що ніби з них написані: і садівник та бджоляр Роман Винник, Роман - Степовий, що "бджоли аж ніяк його не кусали", і вчителі Андрій Галактіонович та Микола Васильович, і "найкрикливіший та найлатаніший" Мина Омелькович, і, звичайно ж, степова красуня Надька Винниківна, з якої "Художник ранкової зорі" (образ по-своєму значимий та хвилючий) написав заповітну картину, де возвеличив новочасну Мадонну, що через круті і завійливі десятиріччя вирине "з блакиті... степових літ, смаглочола, висока, з дитям на руках... біля свого колодязя з журавлем, до якого ми, пастушата, ходимо пити". І хоч у романі не сказано, яку саме слов'янську Мадонну їдуть дивитися дипломат Заболотний з другом дитинства і Лідою Дударевич, ми, так само, як і вчений-еколог, від імені якого ведеться оповідь, ту небачену Мадонну уявляємо таки в образі Романової доньки-красуні.

"Подорож до Мадонни" (так названа перша частина роману) - то подорож у наш первородний, "вічно юний, нерозвійливий світ, звідки все на тебе дихає повнотою життя, силою пристрастей". Це аж ніяк не ностальгія за дитинством, про котру часто можна почути нині. Йдеться про світ (не випадково знову повторюється це слово) людської добрості, мудрості і краси, яка, звичайно ж бо, не замикається на твоїх рідних овидах, але почалася для тебе саме там - на степовій Тернівщині.

Ми згадаємо Романа - Степового на іншому боці планети, коли стрінемо негритянського бджоляра Френка, що його теж не кусають бджоли, бо він, як і Роман Винник, є носієм благородних рис людини, котра живе в гармонійній єдності з природою, у боротьбі двох начал, двох натур у душі людини,- будівника і руйнача - твердо стоїть на боці першого. Сильне враження справляє символічна картина наприкінці роману. Бджоли заліпили світлофор і перепинили рух у розгуркотілому місті, і не хтось інший, а саме Френк, вважай, голіруч знімає бджолиний рій із світлофора й "ліквідовує конфлікт" між людиною та природою. Але нас не полишає загадковість того бджолиного "нальоту" - ми, услід за Дударевич-старшою, ладні припустити, що це "всім нам від чогось засторога". Так і полишиться він перед нашим духовним зором, той "світлофор, обліплений кетягом бджіл... який несподівано вирине на розхресті доріг перед лицем людей, що вічно жадають швидкостей, людей, до очманілості заклопотаних, поглинутих суєтою суєт..." А ще полишиться нам як заповідь напис на фронтовому знімкові групи льотчиків вкупі з Кирилом Заболотним: "Запам'ятайте нас веселими", - заповідь, що її вчуває з уст коханого чоловіка, загадково зниклого в черговому спеціальному авіарейсі, до кінця вірна своїй любові і надії Соня-Софійка, котра вловлює іноді у хмарах-оболоках, тих сяючих "дідах", і його образ, веселий, усміхнений, котрий з висоти небес наче щось каже їй, але за вітром нічого не чути. Та ми таки вчуваємо, розрізняємо той мудрий і світлий голос з висоти: то промовляє доля - зоря Кирила Заболотного, що прожив життя, як належить людині нового світу, - змістовно, яскраво, красиво.

Колись Костянтин Симонов сказав про поему "За даллю даль" О.Твардовського, що про неї писати нелегко, "хоч би тому, що та довірлива розмова з читачем, яку веде тут поет, не викликає бажання ні коментувати, ні доповнювати його". З повним правом хочеться так сказати і про новий роман Олеся Гончара, філософсько-ліричну глибину якого непросто виміряти узвичаєною аналітичною міркою. Марна справа, либонь, переповідати сюжет, а тим більше фабулу цього твору, визначити його, проблематику, як то кажуть, у чистому вигляді. Роман поліфонічний, безберегий, хоч гармонійністю своєї побудови може позмагатися з романом "Циклон", який критика вважає взірцем майстерної архітектоніки.

Головний герой роману постає людиною, що "творить енергію - енергію добра". В розкритті його масштабного, глибокого гуманістичного характеру "з інстинктом справедливості" автор досягає великого, але не єдиного успіху у розвої свого високонатхненного твору. Бо ж не менш яскраво виписані інші образи, а втім, "виписані"- тут не зовсім точне слово, скорше - виплекані, висвітлені промінням великої думи і любові. Краса вірності, возвеличена в "Прапороносцях", тут знаходить своє неповторне змалювання. Любов Софійки-Соні-сан, що її вона проносить як святиною крізь усе життя, - це таки висока пісня душі, яка зросла, забриніла й не вмовкне, незважаючи ні на що, вперекір самій безвісті, котра забрала коханого.

Усі порушені в романі проблеми проходять крізь душу його героїв, і то не лише позитивних. Той-же Мина Омелькович, пройшовши крізь "жорна літ", уже не є найкрикливішим у своєму сторожівському вечорінні. Та й дипломат Дударевич з кар'єристськими замашками, віриться, взяв для себе від Заболотного дещицю уміння "творити енергію добра".

Окремо хочеться сказати про поетичний образ степу в романі, про ту "теплу бузковість розлеглих обіч траси степових просторів", які мають "дивовижну властивість повертати людині відчуття єдності з природою, з пахощами полів, з вічністю неба..."

Перу О.Гончара належить багато літературознавчих, критичних, публіцистичних статей, розвідок, есе, де він виступає як талановитий учений-філолог, майстер красного письменства, принциповий громадянин, комуніст. Свідчення цього - книжка "Письменницькі роздуми" (1980), де зібрано найповніші публікації про духовний поступ народу. Прочитаймо статті "Шевченко й сучасність", "Подвиг Каменяра", "Наша Леся", "Гоголь і Україна", "Довженків світ", "Шолоховські висоти", "Спогад про Ауезова" та інші - і перед нами постане в образі своїх титанних представників класична література, котра "лишила нам великі заповіти: правдивість, відданість народові, ідеали братерства і гуманізму", й література соціалістичної епохи, уславлена багатьма невгасними іменами, які згадуються на сторінках книги. А втім, згадується - не те слово. Навіть якщо це невеличка стаття, приміром, "Голос ніжності й правди" - про Володимира Сосюру, - вона так багато промовляє розумові і серцю. Або ж візьмемо "Штрихи до портрета Остапа Вишні". Характеристика видатного майстра сміху дана в них чи не найповніше з-поміж того, що написано про автора "Вишневих усмішок".

Чимало сказано в літературознавстві й критиці про такий феномен, як творчість Василя Стефаника. Одначе Гончареве слово на відкритті пленуму Спілки письменників України в Івано-Франківську, присвяченого ювілеєві Стефаника, серед цих досліджень вирізняється і глибинним осягненням "відлитої у вогні душі" творчої спадщини письменника, й надзвичайно тонким розумінням секретів його літературної майстерності.

До книги "Письменницькі роздуми" ввійшли не лише статті про літературу. Не можна без хвилювання читати "Виступ на форумі миру в Парижі". Тут голос автора "Прапороносців", "Тронки", "Твоєї зорі" лунає як засторога перед цілим світом - не допустити трагедії майбутньої війни. "Мова в цьому залі йде, - говориться у виступі, - про збереження миру як форми життя єдино прийнятної і єдино можливої на нинішньому етапі розвитку цивілізації".

Ще слід зауважити, що в "Письменницьких роздумах" з не меншим пієтетом, ніж про літераторів, які дорогі письменникові, говорить він про майстрів суміжних мистецтв - тут і стаття "Чарівниця" про Катерину Білокур, і слово у вічність Галині Кальченко, і стаття "Співає народний артист", присвячена Іванові Семеновичу Козловському, про котрого звичайна українська жінка, як завважено в статті, якось мовила: "Коли слухаю по радіо Івана Семеновича, мені в хаті квітами пахне". Перефразовуючи ці слова, можна сказати, що, коли читаєш твори Олеся Терентійовича, впиваєшся чарами його слова, - у хаті теж пахне квітами нашої рідної землі, ім'я котрій - Радянська Україна.

Справжня насолода, а водночас і школа, і заповідь - мова творів Олеся Гончара, як завжди, пронизана духом поезії. Слово тут повністю відповідає тій настанові, яку полишив великий Тичина, котрий писав: "Основний наш матеріал творчості (слово)... мусить бути завжди свіжим, освіженим і молодим. Таким воно може бути лише тоді, якщо додержано буде трьох моментів: коли воно взято безпосередньо від землі, від народу; коли воно відповідає величі своєї епохи і, нарешті, коли воно, внаслідок відцвітання старого, створюється як нове, як неологізм (П.Тичина, "Слово - зброя"). Що так воно і є у творах Олеся Гончара, в цьому легко переконатися бодай з тих цитат, якими не випадково рясніє ця стаття.

Як не можна вірші переповісти прозою, так незмога опосередковано передати красу мови видатного нашого словолюбця і словотворця (В.Фащенко), неодквітні чари Гончаревого слова, що постає в художній силі і пломенистості, як сам отой "вічно юний, нерозвійний світ", де воно бере свої початий. Бо ж, як сказав сам майстер у згаданій щойно статті: "У вигляді мови природою дано людині великий дар. Не тільки користатися ним, рідним словом, але й натхненно ростити, оберігати його коріння й леліяти його цвіт, ось тоді воно й буде запашним та співучим, сповненим музики й чару життєвої правдивості й поетичності". Достеменно таке слово у всій розмаїтій творчості Олеся Гончара. Припадаймо до нього, як до живлющого джерела. Плекаймо. Любімо.

1984

Замість післямови

Нарис написаний і надрукований у "письменницькому" збірнику 1984 року. Олесь Терентійович прочитав його, схвалив, але я наразі одержав завдання від видавництва "Дніпро" написати передмову до двотомника Прапороносця нашого письменства. Така була воля Автора. При цьому він завважив мені, що передмова не мусить копіювати щойно видрукований нарис.

Я ревно виконав завдання, однак у видавництві щось там сталося, моя праця не згодилася, і я опублікував її окремим збірником під назвою "Сила любові" (два видання - 1994, 2002 рр.). Там зокрема йшлося про твори, видані після 1984 року. А це були вершинні речі - повісті "Далекі вогнища", "Спогад про океан". Щодо останньої, хочеться сказати, перефразувавши назву розділу з "Тронки". Пам'ятаєте: "Тут багато неба". У "Спогаді про океан" - "Тут багато світу".

Опубліковано відтак низку оповідань, як завжди, високохудожніх, мудрих, щемливих.

А після того, як геніальний художник слова відійшов у засвіти, ми прочитали три томи його "Щоденників", і постать Олеся Гончара, Митця, Борця, Людини, постала перед нами у всій величі його стражденної і прекрасної долі. Краса України, її державницька, омріяна ним з'ява осяюють весь великий розмаїтий доробок Майстра, що мав у житті за найвище кредо:

І остання меженна година
Неминуча, але не страшна.
Знати б тільки, що є Україна,
Знати б тільки, що буде Вона.

2007

Скачати: 

Додати коментар



Корисно? Сподобалося? - То поділіться!
Цим Ви допоможете своїм друзям, культурі України та нашому сайту. Дякуємо!

 
Розробка та підтримка

порталу "Просвіти" Херсонщини

 

Кількість

Наразі на сайті "Просвіта" Херсонщини розміщено 116 книг;
1,466 статей;
340 авторів.




Хронологія

1654 (8) 1917 (6) 1918-1921 (6) 1929 (5) 1932-1933 (67) 1941 (4) 2014-2015 (10) XIX ст. (6)