Видання херсонської філії видавництва "Просвіта":

Вісник Таврійської фундації. Випуск 2
Вишиванка. Число 1
Микола Братан. Футбол з парасолькою
Валентин Плаксєєв. Лети, моя пісне, лебідкою!
Анатолій Анастасьєв. Борозенське - це з-під лемеша
Любов Єрьомічева. Дев'ятнадцать
Микола Швидун. Ти до мене прийшла

Швидун М.Є. Ти до мене прийшла: Лірика. - К.-Херсон, 2006. - 59 с.

 

 

2006
Ти до мене прийшла
Лірика

 

* * *

Моя думка в просторах шуга...
Микола Вороний


І моя у просторах шуга,
Навіть в душу заглянути хоче,
Та заліплює дика пурга,
Б'є і коле розплющені очі.

Так і хоче, щоб я їх закрив,
Щоб не бачив і збився з дороги.
Я по світу немало ходив,
Ранив душу і стоптував ноги.

Та очей своїх не закривав.
Бачив. Бачу. Осмислено дію.
І якщо десь круте щось сказав,
То сказав його тільки злодію.

Важу все на терезах життя.
Що було і що є - добре знаю.
А яке нас чека майбуття -
Я, як в формулі "ікс", визначаю.

Хто там локшину віша мені
Знов на вуха - дивлюсь я за обрій.
Не повірю ніколи, о, ні!
Що добро нам сотворить недобрий.

* * *


Вітер за обрій на травах тікає,
Ніби козак на коні.
Сонце з-за хмари жартує... моргає
Прямо у душу мені.

А жайворонок розложисту пісню
Дзвінко над ланом співа.
Мислям становиться в пісні тій тісно,
Серцем хапаю слова.

Вітер жартує... Вітер цілує
Збуджені щоки мої.
В боки штовхає. Кружляє. Танцює,
Співи заводить свої.

Ніби із жайвором хоче змагатись,
Чи перейнявся його почуттям.
Лагідно шепче... Й я хочу сміятись.
Жить з ним чарівним життям.

КЛЯТВОПОРУШНИКИ



Не завидую тим, хто виходить з народу,
Але заздрю тому, хто з народом всякчас.
М.Братан.



З народу вийшли кучми, кравчуки...
Та саме так... Не залишились. Вийшли!
Взяли кнути у руки й канчуки
І крутять Україною, як дишлом.

Та за бугор повзуть... у пошуках ума!..
Стають за цим товаром на коліна
І моляться. (Бо власного нема.)
Яка ж нещасна ненька-Україна,

Що терпить ще таких поводирів.
Таких бездарних, ницих і безчесних.
Другий давно б із сорому згорів,
А він ще й жде якихсь дарів небесних.

Ви ж на святім писанії клялись
Буть вірними Закону і Народу,
А як у мантії правителів вдяглись -
Забули все. Й товчете в ступі воду.

Клятвопорушники із лисячим хвостом!
Злодюги у злочинному законі...
Та прийде час, ви ляжете пластом
Перед Народом в довгім марафоні.

Вас "беркути" не зможуть зберегти -
Опричники новітньої епохи,
І не спасуть вас мантії й хрести,
Бо ви в історії... немов чортополохи!

2003

* * *


Зорі з води піднімалися в небо
І шикувались у віршів рядки...
Ой, як мені в цю хвилиноньку треба
Знов доторкнутись твоєї руки.

Знять з неї біль і напругу, і втому.
Взяти собі їх, почути твій сміх,
Радість і біль розділить по закону.
В світі їх вистачить, знаю, для всіх.

Хай очерет безкінечно шепоче
Щось там мовчазній, стоячій воді.
Що він там шепче? Що він там хоче?
То їхні справи, вони - молоді.

А ми ж удивляємось в зоряне небо
Та у хмаринки в озерці на дні,
І спілкуватися маєм потребу
В час, коли вдвох ми з тобою одні.

Зорі і небо, і вітер, і віти,
І очерет, і безмежні світи
Нас оточили. А ми, ніби діти,
Знов на ромашці гадаєм: "Де йти?"

МИТЬ ПОВАЖАЙ



В юності думалось - вічність відкрилась.
Тихо в ній. Мирно пливи.
Тільки цій мудрості мить не скорилась.
Думай. І в митях живи.

В вічності є свої болісні роди.
Ти в ній - як блискавки змиг.
Мруть покоління і цілі народи
В бурях підступних і злих.

Злочин найбільший - коли ти лінивий,
Тратиш хвилини життя
Пусто...
Бездарно...
Та ще і чванливо...
Часу нема вороття!

Мить поважай!
Бережи!
Їй клонися.
В митях життя твого суть.
Тільки добро ти творить не барися.
Дольки у вічність вимощують путь.

* * *

 


Нашого цвіту по всьому світу,
Тільки німого і без привіту.
Гіркого цвіту цілі суцвіття...
Їх туди гонить зле безробіття.

Їх туди гонять голод і злидні,
Що можновладцям і досі не видні.
Їдуть учені. Їдуть таланти,
Дома лишаються злодії й франти.

Що ж, Україно, на тебе чекає?
Хто про це відає? Хто про це знає?
Ми всі сумирні, ми всі тихенькі.
Слізно клянемось в любові до неньки.

Пісню співаємо всі солов'їно:
"Любимо... Любим тебе, Україно!
Палко кохаєм... Тільки не знаєм,
Чому так швидко ми вимираєм.

Думать не звикли ж бо самі про себе.
Просимо в Бога, в зірок і у неба
Щастя людського, доброї долі,
Тож в чужинецькій і ходимо льолі.

8.04.2003

* * *

 

Зброя слова в народу в руках.
Дмитро Білоус


Наше слово у нас на устах.
І це та нержавіюча зброя,
Що була і пребуде в віках
Прославляти у герці героя.

З ним ми врізались в зоряне небо
І пірнаємо в клекіт морів,
А коли виникає потреба -
Ставим міцно свої якорі.

Тільки в душу людини проникнуть
Не змогли ще. Закрита вона.
І до цього не можемо звикнуть
Ніби в чомусь є слова вина.

Вже за серце взялися рукою.
В колбі створено нове життя.
Та немає... Немає спокою.
На яке ж нам чекать майбуття?

І на це дасть нам відповідь слово
І розкриє душі таїну.
Моя рідна, вкраїнська мово,
Хто зневажив тебе - клену.

* * *

 

Підпер червоне небо дим.
Теодор Курніта


Небо червоне дим підпирає
Супроти варварства дійство святе.
Бореться мужньо Багдад... й помирає.
- Чому? За що? - Хто повіда про те?

Тигр і Євфрат стали слізно-криваві,
Та на коліна вони не стають
Навколо вибухи. Попіл... Заграви...
Так проклада Мінотавр собі путь.

І Вавилон... І закон Хамураппі.
Варвари нові в часи НТР
Циніки підлі в звірячому храпі
З хитрістю лиса і люттю пантер.

Топчуть і рвуть життєдайнії струни
В бурях піщаних, в кромішній імлі,
Мов з небуття, увірвалися гуни
Й нищать святині на древній землі.

10.04.2003

* * *

 


Ти до мене прийшла, ніби з неба,
Чи з росою, чи в краплі з дощем.
Ой, не треба, не треба, не треба
Знов будить у душі моїй щем.

Наша юність уже не вернеться,
Не повторяться дощ і роса,
Й не тим порухом вмить ворухнеться
Твоя ніжна в сріблинках коса.

Та для мене ти завжди із неба
Непізнанна й чарівно-нова.
Тож в житті моїм є те, що треба...
Ти - загадка у ньому жива.


* * *


Юрмилися над полем тучі
Страхіття грюкало, гуло.
І все те рухалось в село
Неначе привиди летючі.

Мені ж привидивсь сорок перший,
Той грозовий, кривавий рік,
Що в пам'ять врізався навік
Й сьогодні мислями ще вершить.

Мов круки з чорними хрестами
Накрили батьківське село.
У небі блискало, гуло,
Стріляло, рвало, рило ями.

Горнулись діточки до мами,
Земля стогнала і тремтіла,
До неба вирвами летіла,
Крові розбризкуючи плями.

Коли ж те круччя відлетіло,
Село неначе заніміло...
В мовчанні мертвих хоронило,
А в душах горе тліло... тліло.

Те ж, що сьогодні пронеслось,
Грозою й ливневим дощем,
В душі не залишило щем.
Добром колосся налилось.
Й вагомим в закрома влилось.

Тож лагідні вітаю тучі
І блискавиці грозові.
У нашім у житті кипучім
Лиш добро вічні і живі.

* * *


Літа летять в стрімкім потоці,
Немовби квіти ті живі
Пресуються в єдинім блоці -
Мого життя мереживі.

Пливуть. Пливуть. Я їх стрічаю
З іскристим келихом вина
І з болем в серці проводжаю,
Немов у тім моя вина.

У тім мереживі життєвім
В'яжу я мислі і діла,
І все здається лиш миттєвим,
Скороминучим, не суттєвим
Те, що природа нам дала.

ХТО ЩАСТЯ БАЧИТИ УМІЄ



Весна! Весна! Душа радіє...
Хоч ще нічого й не цвіло,
Та брунька в'яжеться й повніє,
І пташка вивіря крило.

Із вулика вилазить бджілка
Дзижчить. Кружляє. В танці діє.
І підпадьомка перепілка.
У полі. Поле молодіє.

У небі синім і безкраїм
Ключ журавлиний проплива
Й своїм "курли-курли" віщає,
Що відбира в зими права.

Весна! Весна! Це вітер з сонцем
Своє весілля з краю в край
Справляють. Тракторист віконце
Відкрив в машині. Коровай

Він бачить світлий, життєдайний
У себе в домі на столі.
А, якщо рік буде врожайний,
Й весілля будуть у селі.

Весна! Весна! Душа радіє
І ніби пташкою співа.
Хто щастя бачити уміє,
Хто із весною молодіє -
У того вік душа жива.

ОСІНЬ


Дивлюся на листя клена,
Пала воно, як у вогні.
Яке ж бо ніжне і зелене
Було в веснянобуйні дні.

Тепер червоно-золотисте
Кружляє й падає щомить...
Вбрання осіннє, золотисте -
Та щось в душі моїй щемить.

Щемить отут... немов би мрію
В листочку бачу я свою.
І, хоч живу співаю дію,
Та все ж над прірвою стою.

І доторкнутися до мрії
В ці дні так хочеться мені,
Бо жить не можу я без дії
Бодай і в "неприємні" дні.

Летіть літа, немов листочки.
Ніхто не зможе вас спинить.
А мрії наші - то синочки...
Їм справу нашу довершить.


* * *


Хотів би я бджолою бути
Й збирати із квіток нектар...
Який потрібно мати дар,
Щоб суть таємну цю збагнути.

А як не бджілкою - волом,
Возить снопи, чи сіно жати,
Лише б під сонцем не лежати
І не ховатись за бугром.

Якщо я меду не створю,
То й дьогтю капати не буду.
Добро ніколи не забуду,
Про це всім чесно говорю.

* * *


Східняк лютує і січе.
Кида піском своїм гарячим
У очі зрячим і не зрячим,
І ріже сухістю й пече.

Дуби за руки враз взялися,
Шикуються в могутній стрій
І суховію кажуть: "Стій!
У лісосмузі зупинися.

Недарма люди їх садили,
Плекали ніжно стільки літ.
Даєм сьогодні їм ми звіт
У битві проти злої сили.

Дуби, як душі добродіїв,
Зелені розпластали крила
Над нивою, що вже горіла,
І хліб спасли від суховіїв.

Та десь клює... Клює сокира
Під корінь б'є богатиря.
І совість тим не докоря,
Хто уподобивсь до вампіра.

* * *


Тремтять білокорі берізки
В веснянім омріянім сні,
Хоч ще й не з'явилися кіски,
Та вже сонцебризнії дні

В бруньках їх життя пробуджають.
Заграла під кіркою кров.
І пташки веснянки співають
Про щастя і ніжну любов.

Враз піснею стало все поле
І сад, і веселі гаї.
Ой, доленько, ти, моя доле,
Вплети у них пісні й мої.

* * *


Я над прірвою літ у мовчанні стою
І дивлюсь у далеке минуле,
Ніби там, в тумані, бачу юність свою,
І обличчя в романтиці чуле.

А літа, мов ріка, шаленіють, летять
І вернуть їх не в змозі, не в змозі.
Вітри пісню співають бентежну й свистять,
Чи то в спеку, чи в люті морози.

А я щастя ловлю в вічно збурені дні
В тім шаленім, невпиннім потоці.
То у вирвах стрімких, то на самому дні...
А воно десь на іншому боці.

* * *


Зорі спадають із неба
Ясної світлої ночі.
Є, мабуть, в цьому потреба,
Раз на це дивляться очі.

Дивляться й в пам'ять фіксують
Той невловимий потік.
Вірю, мене вони чують
Й мислями правлять весь вік.

Щастя в житті не цураюсь.
І не зрікаюсь біди.
З підлістю - я не братаюсь.
Бачу лукавства сліди.

Вислови чую цинічні
З уст "правоносців" - юрбі,
Що лицеміри ті - вічні,
Я вже відчув на собі.

Зорі спадають із неба
Так, ніби долі людські...
Скільки людині тій треба,
Дні щоб прожити мирські

Не за рахунок співбрата.
Мирно. Без чвар і злоби.
Земле ти наша багата,
Розумом нам підсоби.

Вчи не молитись на зорі
В ночі безхмарні, ясні.
Вчи, як нам душі прозорі
Бачить і в пасмурні дні.

* * *


Я від вчорашнього від себе не відмовлюсь,
Не переорю втоптані сліди,
Із підлістю ніколи не домовлюсь.
Нікому не бажаю я біди.

Люблю у полі з вітром гомоніти
І слухати в долині його спів.
Відкритим, щирим жити, а не скніти
Й святих по вітру не пускати слів.

Бо слово диха і живе простором
Є в слові кожному і серце і душа.
У світі цім безмежнім й непрозорім
Воно в політ за щастям вируша.

Лети... Лети... Неси людині радість.
Неси тепло і щирі почуття.
І переборюй ту звірину жадність,
Що убиває кожну мить життя.

Я від вчорашнього від себе не відмовлюсь.
У полі з вітром часто говорю.
Боротися за правду я не втомлюсь,
Хоч в цій борні, можливо, і згорю.

* * *

 

А ні одна сльозина не туманить.
М.Рильський
/P>


Мене ж туманить не одна сльозина
Обкрадених, нещасних юнаків,
Котрих голодна, змучена лозина
Жене до невідомих берегів.

Пронири, хоч бездари - в інститутах.
Є долари - то вчаться й барани.
Талановиті - заплутані у путах.
Живуть у мислях тільки про штани.

Клянуть минуле - то не гречкосії,
А ті, що звуться в нас: "Нові пани",
Та ще розкрашені розбещені повії,
Та безпросвітні горе-барани.

Не все було в минулому привітним.
Хотілось нам порядку й чистоти.
Майбутнє ясним бачилося й світлим,
До котрого так прагли ми дійти.

Бойовики дивлюсь тепер заморські.
Насилля... Кров... Немов вода з ріки.
До золота вдалось дорватись жменьці,
А решта - то нещасні жебраки.

Мене туманить не одна дитина,
Котрій у школу ні в чому іти.
Котра сидить, мов бідності вітрина,
З простягнутим ручатком гіркоти.

* * *

 

Ніколи ти погоді не годи.
П.Тичина


Не годив ніколи я погоді,
Був самим собою між людей
І радів найвищій нагороді -
Думати і дбати про дітей.

Мріяти... А з мрією - у дію
Йти, немов на другий бік ріки.
І звичайною в житті вважав подію:
Потиск доброзичної руки.

Вік шукав чарівную зернину,
Що добром і щастям проросте.
Мріяв стріти на шляху людину,
В котрої у серці все святе:

Честь і Гідність. Людяність, Порядність.
Вірність Слову, Правді, Доброті.
Й не на святі в показну парадність,
А у буднях. В праці. У житті!

Не підладжувавсь ніде я під погоду.
В дощ і сніг, під сонцем, в темноті
Я служив лиш Правді і Народу
І таким лишаю шлях в житті.

* * *


Ніч швартувалась до причалу
Нечутно, мовчки, без гудка,
Й щоденну метушню зухвалу
Вкладала спать її рука.

Вкривала покривалом чорним
Бетонні зуби - хвилеріз,
Й збирала запахи моторні
В нутро невидимих валіз.

А зірка вранішнє проміння
Пускає, ніби на розвідку,
І хвилька проявля уміння
Завжди і всьому бути свідком.

Цілує берег. Пляж рівняє
Невтомна, вічна трудівниця...
Лиш кипарис один дрімає,
А що йому, цікаво, сниться?

Може спортсмениста тополя,
Чи, мо, берізка білолиця...
Чи вісточки чекає з поля,
Про що там думає пшениця.

Ніч швартувалась до причалу
Тихенько, мовчки. Без гудка.
Вкладала метушню зухвалу
На сон рука молодика.

* * *

Карби війни - німотні дзоти
Важенно вгрузнули в лани.
М.Братан.

У лісосмузі між полями
Німецькі дзоти заросли
Чагарником і бур'янами...
Вітри ті зерна занесли.

Війна... Війна... Вже півстоліття,
Як кулемет тут трахкотів
А кулеметник, мов те віття.
У бліндажі, на дні зотлів.

Що він хотів у лісосмузі,
В моєму рідному степу?
Чому лишили його друзі
В хвилину рокову, гірку?

Жадоба влади? Дисципліна?
Вели його (а він - солдат!).
Чи ще жага якась нетлінна
Карбованих геройством дат?

У нього десь рідненька мати...
У нього десь рідня... Життя...
І їм хотілось би обняти
Своє хлоп'я... Своє дитя.

Та залишивсь він невідомим
В краю моїм, йому чужім...
Непросто розумом всвідомить
Все те... Й збагнути той режим.

Збагнути людяність і людство
В цей час хотілося б мені.
Чому безглузде словоблудство
Ще творять ідоли земні?

Між бур'янами в лісосмузі
Пробились квіточки живі.
Тремтять, забуті, в вічній тузі
Людського горя вартові.

Вмирає той, кого забуто.
Хто не зробив добра в житті.
Хто злочин ніс у край мій круто -
Той мусить бути в забутті.

* * *


Збирати мудрість по краплині
Отак, як бджілочка нектар
Збира із квітття на долині
Людині в дар... Людині в дар.

А мудрість зібрану - посіять,
Як зерна, в щирії серця
І діять, з ними разом діять
Весь вік незмінно, до кінця.

Підступність, зло перебороти...
Не відійти... Не відступить...
У вічнім русі і в турботі
Життя із правдою прожить.

* * *


Добрий погляд і рукостискання.
Ніжна. Тепла. Сонячна усмішка.
В час зустрічний і при розставанні
Ти для мене невідкрита книжка.

А її ж ще треба прочитати.
Знаю й бачу в ній немало див...
Як багато в світі треба знати
І зробити те, що не зробив.

Ще пройти не пройдені дороги
Через терни стежку протоптать.
В бурних ріках обійти пороги
Й вийти на заплави сіножать.

Поле зрить... Посіяти пшеницю.
На муку зерно перетовкти.
І зловити чарівну жар-птицю,
І гніздо для неї слід знайти.

Добрий погляд і рукостискання.
І серця в один бік нас ведуть.
Якщо смуток є в час розставання
То повірмо: в нас єдина путь.

* * *


Ми йдемо росистою тропою
Й підбираєм пелюстки лілей...
Шлях Чумацький в нас над головою
Й пісня виривається з грудей

Скільки мислей... Мислей-перемислей
В мить таку у серці й голові.
Тихий місяць блідим коромислом
Підкидає все нові й нові.

Передати словом... слів немає.
Почуття занімлено мовчать.
Півень співом ранок провіщає
Й на ставку качки вже гелготять.

Ми йдемо... Мовчазно, нерозлучно.
І здавалась стежка без кінця...
Бубни, бийте сміливо і гучно!
Хай веде ця стежка до вінця.


НЕ ЗАБУВАЙТЕ

Роздуми, навіяні під час огляду картин
художника Зіновія Толчакова
"Квіти Освенціма"


Із труб Освенціма чаділа злоба,
Мов з жерла ненажерливих гармат,
І кожна з них тягла в свою утробу
Живими ще дітей, жінок, солдат.

І засипала попелом Європу,
Бурхливі океани і моря...
Якого людям треба ще потопу?
Якого треба Ірода-царя?!

І бліднуть діяння з легенд про циклопів,
Страхіття Мінотавра - то не це,
Коли відкрили варвари з Європи
В двадцятім віці варварське лице...

Їх суд судив.... Та ті людські прокляття
Віками будуть в пам'яті горіть,
І калататимуть в набати із завзяттям:
"Не забувайте! І не повторіть!"

P.S.
Та знов цинізм, лукавство, словоблудство...
Народе мій, ти слухаєш... Болить
Душа у Господа. Підступно самогубство
Тобі несуть горили кожну мить.

Дивись і думай! Думай і дивись!
Тебе байдужістю стараються приспати.
Якщо молитись хочеш - то молись!
Та ворогів своїх ти мусиш знати.

Щоб не було в нас Бабиних Ярів,
І щоб Освенціми нам небо не чаділи.
Подбай щоб РОЗУМ в світі майорів,
Поки в пітьму його не схоронили.


* * *

 

Із циклу "Квіти Освенціма"


Вмирають...
Крематорій зачадів
Ганьбою й болем матері-планети.
В мереживі заквітчаних садів
І білих голубів в небеснім леті.

Життя ще жевріє в знесилених тілах.
І руки піднімаються угору.
І в тих серцях, що б'ються у грудях,
Гнів в кулаці стискає непокору.

Знесилений, та стиснутий кулак
У пам'яті моїй заліг навіки.
Тож ці слова: генносе, друг, кунак,
Зливаються хай так, як в морі ріки.

Та парадокси крають ще навпіл
Добро і зло, злочинність і порядність.
Мовчазним цвинтарем колись співучих сіл
Та міст підпудрених муштрована парадність.

А ми знов - "бидло", "нелюди", "сміття".
З котрим не варто навіть говорити.
Що ж далі буде? Що за майбуття
Нувориші нам можуть сотворити?


17.04.2001


* * *

Коли в старість прийдеш, як додому.
М.Рильський.


Я у старість прийшов, як додому,
Після довгих мандрівок й борні.
Скинув з пліч накопичену втому,
Котра врізалась в душу мені.

Відпочить... Заспокоїти душу.
Пригадать світлі віхи в ході.
І в садочку, де виплекав грушу,
Ще тоді, у роки молоді.

Приладнати диван-розкладушку...
Книг. Газет навалити копу.
Підмостити під плечі подушку
І читать про новітню добу.

У поезії, в мріях втонути,
В ідеальній людській доброті.
Про диктаторів владних забути,
А реальність відчуть в простоті.

Та чомусь мені знов неспокійно,
Творче ліжко болюче скрипить.
Чи не вмію я жить гармонійно?
Може, звик за минулим тужить?

Я учитель, і знать маю право,
Доброти увесь вік я навчав,
Дім любить свій і істину здраво,
Землю рідну - начало з начал.

Тож чому розповзлися по світу
Наша мудрість і досвід, і ум.
І в житті знов не бачим просвіту....
Ой, як тяжко вночі від цих дум!

7.10.2001

БАБИНЕ ЛІТО



Бабине літо на землю сідає.
В біле квітчає сади і гаї.
Падає... Падає... Й знову злітає,
Як незагнуздані мислі мої.

Бабине літо... Бабине літо...
Клеїлось щастя. Сіялось жито.
Скільки вже пройдено? Скільки прожито?
Бабине літо... Бабине літо...

Що воно лине: радість?.. страждання?..
З літом прощання, чи сум по весні?
Чи то відламки людського кохання?
Чи не проспівані ними пісні?

Бабине літо... Бабине літо...
Клеїлось щастя... Сіялось жито...
Жито прожито... Щастя розбито...
Бабине літо... Бабине літо...

Може, то тіні померлих блукають...
Дивляться в душі, в очі, в лице...
Що вони хочуть? Що так шукають?
Хто нам повіда, живим ще, про це?..

* * *


Тихо на тракторнім стані.
На фермі пустій - горобці.
Цвірінькають гості незвані,
Пухнасті прудкі стрибунці.

Доярка стоїть безробітна...
Хоч має й ділянку землі,
Та мучиться жіночка бідна,
Бо діточки в неї малі.

А поле далеко-далеко
Від хати її, від села...
Навіщо ж ти діток, лелеко,
Носив їй для щастя й тепла.

Ой де ж воно, де ж воно щастя
Без віри у завтрашній день,
Якщо на порозі нещастя
Стоїть щодоби, наче пень.

А як заорати те поле,
Як знищить на нім бур'яни?
Дитятко ледь дибає... Кволе,
А поруч - бездушні пани.

На пай вона може одержать
Від бази шматочок стіни...
Як холодно... Протяги... Нежить...
За що? Із чиєї вини?

Навіщо криві їй цеглини
З похилої горем стіни
Й шматочки розбитої глини,
Що вручать знічев'я пани.

Безмов'я на тракторнім стані,
У полі - панує бур'ян.
Хоч нині доярку звуть "пані",
І "паном" зоветься Іван.

Добро розгребли "ефективні"
Й, мов криси, сховали в норі.
Їм творять закони "активні"
Пани, що засіли вгорі.

20.10.2001

* * *


Цинізм - професія сьогодні
Отих державних діячів,
Розбрату й горя сіячів,
Що тягнуть неньку до безодні.

І безробітні, і бездомні,
І наркомани, й алкаші
Не від гріховної душі
З'явилися у нашім домі.

Це плід цинізму і зневіри,
Це плід отих злочинних дій,
Що творить цинік і злодій,
А з ним в упряжці - бузувіри.

21.12.2001

ЛИСТЯ ОСІННЄ



Листя осіннє пожовкле, барвисте
Пада журливо в саду.
Чи випадково... Чи, може, й навмисне,
Килимом саду я йду.

Дівчинка ловить холодні листочки
В теплі долоньки свої.
Горне до серденька, світяться очки,
Й губки щось шепчуть її.

Може, так пісеньку щастя співають?..
Садик міняє вбрання...
Ой, перехожі хоч це відчувають
Ті, що спішать навмання.

Та зупиніться ж і серцем відчуйте,
Барв тих ковточок візьміть.
Дівчинка-крихітка, серденько чуйне
Ловить осінню мить.

Кожен листочок зігріть вона хоче,
Дать йому нове життя.
Сиза голубка на вишні воркоче...
Літу нема вороття.

Не випадково, а, мабуть, навмисне,
Садом осіннім я йду...
Дівчинка ловить щастя барвисте,
Радість і щастя в саду.

* * *


Жорстокий... Хамський... Рвацький час
Калічить і вбива людину.
А ми душею линем в днину,
Коли людьми вважали нас.

Тоді були ми патріоти,
Готові в будь-яку хвилину,
За рідну неньку-Україну
Грудьми лягти на вражі доти.

Тепер, в обіймах зла і чвар,
Розбиті на ворожі лави
Вже не шукаємо ми слави
І піднебесних диво-чар.

Тепер усі ми приземлились
Й реальне бачить стали вмить,
(А воно підлістю кишить).
І... задихнулись... Утомились.

Хтось бевкне щось зарозуміле
І ми вже серед баранів
Шукаєм світочів-умів,
Щоб роз'яснив, де чорне й біле.

Щоб розпізнать: де хам, де пан.
Якої треба ще науки,
Які стерпіть ще треба муки
І цей закручений бедлам.

А хам є хам... Він був і є.
Він топче гідність, честь, свободу.
І що йому там до народу
Тоді, як гроші він кує.

Жорстокий... Хамський... Рвацький час...
І він не десь там, а у нас,
І не колись, а нині... нині!
У нашій рідній Україні.

22.03.2002

НАЙДИВНІША МОВА


Є мова найдивніша - степова.
Коли у небо кличе перепілка,
А у траві - невидима сопілка
Відтворює незнані ще слова.

Прислухайся... Десь свиснув ховрашок,
І хом'ячок, немов дідусь, зачмихав.
То вітерець дмухне... То тихо-тихо,
Й куріпка слуха: не крадеться лихо.

Зайчатко спить в траві без подушок
Немов загублений сіренький кожушок,
А вушка насторожі... Тихо-тихо,
Й ранковим степом диха, диха.

Тож відтвори красу оцю у слові
В чарівній українській мові,
Що виткана на степовій основі
Із ніжності ковильної й любові.

Відчуй! Знайди у ній такі слова,
Щоб знали всі - це мова степова!
Це мова найдавнішої родини -
Це рідна мова неньки України.

* * *


Вітерець хмаринки витер з неба.
Сонечко побігло по росі.
Ой, як мені хочеться до тебе
У оцій оновленій красі.

У оцім ранковім передзвоні
Сонця. Неба. Хмарок. Вітерця.
Як мені б хотілось, щоб долоні
Доторкнулись знов твого лиця.

А ще краще - спраглими губами
Знов відчути вустонька твої.
І про все, що станеться між нами,
Хай співають тільки солов'ї.

Та від мене нині ти далеко.
Розділяють нас поля й ліси.
Вірний і закоханий лелеко,
Вісточку від неї принеси.

* * *


Будь в степу із вогнем обережним.
Степ не любить підступність вогню...
Знай, мій край... Оцей простір безмежний
Ненавидить цинізм і брехню.

Наскрізь бачить пустих шарлатанів.
Їх промінням ясним попелить.
Не маскуйтесь під простих Іванів...
У степу треба чесними жить.

У безмежнім степу такі й душі.
На розпашку... Засмаглі й міцні.
Де б не стрів їх: на морі, на суші -
Вони щиро співають пісні.

Якщо ж буря, пожар, попелище,
Якщо лихо вам душу трясе,
Степовик буде друг вам найближчий,
Допоможе й життя вам спасе.

* * *


Я у поле піду за село,
Де волошки й колосся пшениці.
Хай хтось мовить: "Йому повезло.
Він уміє не бачить дрібниці

І співати на всю широчінь.
Гріти душу на свіжому вітрі
І невидиму нам далечінь
Бачить ясно, немов на палітрі".

А мені тільки б слухать жита,
Голос поля та ще перепілки.
Бачить те, як куріпка зліта,
Як над квітами трудяться бджілки.

Як голівку свою поверта
Жовтий соняшник променю сонця...
Так проходять й мої тут літа
Через поля відкрите віконце.

Поле-поле... Без тебе б душа
Моя вмить потонула б в дрібниці.
Моє серце роз'їла б іржа
І втонуло б в прогнилій криниці.

Та й дрібниці мені не чужі.
Я їх бачу в селі та у полі.
Вони змійкою в'ються в межі,
Що роз'єднує людськії долі.

Як дмухне свіжиною вітрець
Й колоскове захвилиться море,
Мені здасться - дрібницям кінець.
Мені видасться - зламано горе.

Десь за вітром його понесло
У безлюдні, арктичні простори.
І моє розквітає село.
З ним степи України і гори.

Ось тоді я на всю широчінь
Заспіваю про людськії долі.
За селом не ростиме кукіль.
Своє щастя знайду я у полі.

7.04.2002

ЩО ТАКЕ ЩАСТЯ?


Сад мій проснувся в ранковім роздоллі,
Бджоли над ним музикально гудуть,
Мов полонений прорвався з неволі
І прокладає майбутньому путь.

В нього позаду лишились морози.
Сонечко душу наскрізь прогріва.
Купчаться хмарки. Гуртуються грози.
Тягнеться в небо духмяна трава.

Перші корівки пройшли чередою
На пасовище ген-ген за село.
Дівчина з відрами йде за водою,
Навколо неї квітує зело.

Хто й не співає, так пісня зірветься.
Навіть із уст дивака-мовчуна.
І над селом солов'єм розіллється
Так, що й до сонця долине вона.

Мить неповторна, дзвінка, доленосна.
В серці, у грудях дзвенить.
Що таке щастя? Поняття відносне...
Мабуть - як хочеться жить.

* * *


У привідкриті вікна хати,
Що примостилась край села,
Вітрець - розхриста пелехатий
Навіяв роздуми тепла.

Навіяв запахи фіалки
Й бунтівні подихи весни.
Оті, що йдуть туманом з балки
І відбирають в юних сни.

Оті, що линуть із росою.
У мріях сонячних пливуть.
І ця хатина під вербою
Немов життя вловила суть.

Щодня чекає на лелеку,
Що із-за моря прилетить,
Здолає путь круту, далеку,
Щоб тут, на криші з нею жить.

Тепло відчула й запах поля
І звуки сонячних пісень,
І як листочками тополя
Віта весняний, ясний день.

У привідкриті вікна хати,
Що примостилась край села,
Ввійшла п'янка духмяність м'яти,
У мрію в далеч повела.

ПІСЛЯ ВИБОРІВ


Перекипіло... Перемололось...
Щось підкорялось... Щось десь боролось.
Чорне і біле... Добре й недобре.
З ляку німіле... й надто хоробре.

І амбіційне й революційне,
І емоційне й еволюційне
В підлій любові клялось, кохалось...
Швидко мінялось і лицювалось.

І лицювалось обличчя цинічне.
І всім відомо, адже циклічне.
В час наш за гроші малі й великі
Робляться люди глухі й безликі.

Глушать свідомість... Топчуть пізнання...
Сіють у душі ниці бажання.
Сіють у душі розчарування,
А залишають горе й страждання.

12.04.2002

* * *


В саду розцвіли абрикоси.
І бджоли над ними гудуть.
Вербичка розчісує коси,
В весняну збирається путь.

Весна - це оновлення світу,
Де дії і мислі нові.
Ковточок весняного вітру -
І обертом все в голові.

Як радують подихи сонця
Й проміння його золоте.
Спішіть відкривати віконця,
Хай смуток із хати піде.

Ви ж бачите, як абрикоси
В саду весняному цвітуть.
Ви ж бачите - сонячні роси
Веснянки з собою ведуть.

Тож сміло в оновлення світу.
Тож сміло у нове життя!
Привіту! Привіту! Привіту!
Чекає від нас майбуття!

* * *


Запашними росами
Жевріє світанок.
Вітер всіх запрошує
У весняний танок.

Ой весна, весна-красна
Диво переливи.
Ярина буя рясна,
В небі бродять зливи.

Пішли в танок на весіллі
Персики і груші.
І такі щасливі, вмілі,
Як безгрішні душі.

З ними легкокрилі бджілки
Водять хороводи.
Ой, які ж щасливі гілки
Рідної природи.

Ой, весна, весна-красна
В диво-переливах.
Піснями дзвінка, ясна,
Радісна, щаслива.


ЧОРНОБИЛЬСЬКА МАТИ


Я бачив, Чорнобильська мати
Діток своїх в горі чека.
Їх хоче до хати позвати...
Та доля у діток гірка.

Вогнем їх на попіл спалило
Те дивне створіння людей.
Полісся дзвінке - заніміло,
Лишилось навік без дітей.

Те ж небо... Та ж Прип'ять... Ті ж хмари
Течуть... Голубіють... Пливуть.
Та хмари, немов яничари,
Не радість, а горе несуть.

Засохли на дереві вишні
І яблука впали... Гниють.
З домівок господарі вийшли
Й пішли, щоби край цей забуть.

Та вічність із серця не вигнать.
Не вигнать любов із душі.
Сичем уночі часом скиглить
Душа чиясь в мертвій тиші.

А мати стоїть на порозі,
Вслухається в звуки нічні...
Мо, хтось заблудив у дорозі?
Мо, хтось заспіває пісні?..

Не чути... Не чути... Не чути...
У темряві сич лиш кричить.
Ой, як їй цю ніч перебути?
А вітер лютує... Бурчить.

Живе вона в батьківській хаті...
Самотня... у мертвім селі.
А поруч мутанти кошлаті,
Безвинні істоти малі.

Собаки давно здичавіли.
Лисіють бездомні коти.
Вовки... Ніби хати - їх вілли.
Й собаки для них вже брати.

Зустріти б живу їй людину,
Нехай і не рідну куму.
Побачить маленьку дитину
Й гостинчика дати йому.

Оце і все щастя матусі,
У цьому вся сутність життя.
Та пісню дівочу на лузі
Почуть ще... Не вовче виття.

Прибулі вимірюють дози.
Питають: "Як, бабцю, живеш?"
А вимірять чим її сльози,
Біль серця і горя без меж.

А хто в її душу загляне,
В піддослідну душу живу?
У серце... В цю мускульну рану,
Що діє в Аду наяву?

Я бачив... Чорнобильська мати
Діток своїх в горі чека,
Їй хочеться всіх їх обняти,
Та доля у неї гірка.

А вітер з закритої зони
Колотить... Колотить... Дзвенить.
Чорнобильські атомні дзвони
Покликали людство збудить.

І учать по-новому жити.
І дбати про завтрашній час...
Чорнобиль... Це все тільки квіти,
А плід ще чекає на нас.

Не дайте! Не дайте дозріти
Цій злобі, оцій сатані!...
І розуму дайте змужніти.
Байдужості... Тупості - НІ!

ПІСНЯ ПРО СТЕП


У степу я родився і виріс,
І цей простір без краю і меж
Своїм серцем у світ білий виніс,
І живу ним і думаю теж.

В мене є чим з людьми поділитись.
Широтою й теплом степовим.
З чебрецю аромату напитись
І відчути світ чистим, новим.

Не замкнутим, не жадністю скутим.
Не байдужим до болю других.
Лише той, хто зміг степу вдихнути,
Навіки залишиться в живих.

Тож полин і чебрець у торбині
Я несу, мов життя амулет.
І у ньому і щастя й гординя,
Мій парнас і співучий дует.

Хай там хтось про Полісся співає,
Про Карпати, Кавказ чи Сибір...
Просто він іще степу не знає,
А пізна - заспіває, повір.

А якщо ще й водички нап'ється
Із криниці на битім шляху,
Йому щастя вже тут посміхнеться
Як в раю у первіснім гріху.

Мов на палубі він в океані
Під час бурі стоїть на кормі,
У якійсь непізнаній нірвані,
Чи від келеха в теплій корчмі.

Ні! Про степ розповісти не можна
Хоч які б не співав ти пісні.
Тут травинка, билиночка кожна
Буде снитись тобі і вві сні.

Буде йти все життя із тобою
По слідах твоїх тінню брести.
Й ти не зможеш вже бути собою.
Станеш часткою степу і ти.

* * *


А якщо у степу раптом злива
Вас захопить на битім шляху...
О, мабуть, найдивнішого дива
Вже не бачити вам на віку.

Креше... Стогне... Реве... Барабанить...
Дихать нічим - суцільність води.
За хвилину обмиє, пробанить...
Та від цього не буде біди.

Як нахлине отак і відстане...
Десь ще блискає, грюка, гримить,
А у серці в вас щастям розтане
І в натхненні душа задзвенить.

Щедре сонце промінням зігріє
Й заіскрить дивоцвітом в траві.
Вітерець вам доріжку провіє...
Йдіть спокійно... і будьте живі.

МОВА


Так, ніби й корені козацькі
У мене й друга-земляка,
Та тільки ж мова... Ой яка.
Слова не рідні, чудернацькі.

Чи українські прорусились
(Бо ж долю маємо гірку).
На українськім огірку
Вже "огурцом ані" - родились.

Й Дніпро вже не Дніпро, а море,
Чи задихнувсь, чи захлебнувсь,
І рідне все, що знав - забувсь
Хоч і тече у Чорне море.

Немає мрійливих заплав
І верб розложистих ліричних,
І в риби нерестилищ звичних,
Так ніби дідько їх забрав.

І в українськім словнику
Навік вмостилися русизми,
Немов розбійники - харцизми
У цім святім довіднику.

Все наше, рідне - потіснилось,
(Канадці, правда, ще щось мають.
І нас з-за моря научають...)
Такого сорому й не снилось.

Так в українській рідній хаті
Чужі слова - рід зозулят
З гнізда штурляють солов'ят,
Немов ті привиди пихаті.

То ж хто там тягне шаровари,
Про вуса й оселедця дбає -
Той мову рідну хай вивчає
І не смішить гучні базари.

Хай не хапає булаву
І нею світ не забавляє...
А мову рідну хай вивчає
Вкраїнську мову... ще живу.

12.05.2002

* * *


Це мова сонця, вітру й ковили
Тож килимок з барвінку простели
Й прислухайся до колосочків жита,
До долі тої, що живе й прожита.

Вона гуде, співа, шумить.
Лови єством своїм цю мить
І через неї в вічність подивись
Й як вірний син низенько поклонись.

Вона у спадщину дісталася тобі
У радості, у щасті чи журбі
Та бережи її як зір свій, бережи
Й добро із нею кожну мить верши.

ПІСНЯ ВИПУСКНИКІВ


Ми з вами однокласники,
Ми з вами однокашники
За десять літ зріднився кожен, звик.
І перша наша вчителька,
Любима наша вчителька
І класний, принциповий керівник.

Ходили з нами росами
З піснями стоголосними
Ходили і вивчали рідний край.
А ми за ними босими
Ішли дзвінкоголосими
Й за горизонтом нам здавався рай.

І сонечко стрічали,
І друга виручали
І це було начало - начало всіх начал
І там ми однокласники
Веселі однокашники
Шукали свій надійний у житті причал.

Бо вже на горизонті
У весновійнім зонті
Творились ще небачені дива.
Від них ми всі мужніли.
Й невидимі нам стріли
Пронизували душі... Й голова
Крутилась від признання,
Від першого кохання...
Ой, як це перевести все в слова.

* * *

Якби можна помножить серця.
Олекса Влизько


Якби можна помножить серця
І промити забруднені душі,
Я б їх множив в житті без кінця
Й мив би душі, як миються вуші

Й ты серця безсердечним дарив
А бездушним - очищені душі
І про це б навіть не говорив,
А давав би, як сливи чи груші.

Надкусив... і відчув, щось нове
По-новому серденько забилось.
І душа - до нещасних зове,
І добро б, як у казці, творилось.

У стількох би чинуш пробудив
Те чуття, що ще совістю зветься.
І чиновник людей би любив,
Бо для них його серце ж бо б'ється.

І бездушних ніде б не було,
Чужа туга ставала б своєю.
І життя б, як в раю, розцвіло
Люди б жили, як рідні з ріднею.

Ой, як би ж то помножить серця.
Добрі, щирі, відверті, сердечні.
Їм й душевність була б до лиця
Й гідність людська і чуйність доречні.

А поки... А поки, як кукіль
Скрізь бездушність, чванливість, жадоба.
Де не глянь, куди оком не кинь -
Ти побачиш в чиновнику жлоба.

22.07.2002

* * *


Саме в цьому селі, у цій балці розлогій
Мені випало буть і творити свій світ,
Зустрічати щоденно людей на дорозі
І, піднявши ледь руку, казать їм: "Привіт!"

Так щодня, щодоби, тижні, місяці, роки
У потоці буття на орбіті кружить,
І як в колесі білка танцювать свої кроки
І старіти... Старіти... Та з болями жить.

* * *


Через балку топчу на той бік я стежину,
А вона зароста бур'яном щодоби...
Майже так і Вітчизну, мою Україну
Ми втрачаєм в ці дні назавжди... Назавжди.

Кричимо: "Незалежні!", а що це - не знаєм.
Голосуєм: "Свобода!" - Від кого й чого?
Суверенна Вітчизна чужу пісню співає,
А розвалля кругом - не чужого, свого!

Поз'являлись пивні, як гриби на гнояці,
І крізь них не пройти: алкаші... алкаші...
Самогубці висять ще живі на гілляці,
Та ще ті, що вдихнули ковток анаші.

Тягнуть різний метал навіть з отчого гробу,
Щоб пропхнуть за бугор по законах владик.
СНІД? Чума? Ой, ні-ні. - Тут страшніша хвороба.
Та її лікувать мій народ ще не звик.

Вже й діагноз прилип - небувала руїна.
І вакцина, здається, відома усім.
Тож лікуйся. Лікуйся, моя Україно,
Й незалежність дістанеш навік, назовсім.

24.08.2002


БАБУСЯ


Вітряним осіннім полем
Пахнуть її руки,
І якимсь незгасним болем
Щастя чи розлуки.

Все прожите й пережите
Прописалось на руках.
Та душа її відкрита
Не зачерствіла в роках.

Кожна жилка вузлувата
Й кожна тріщинка - свята.
Ото й є її зарплата
І багатство за літа.

Та вона їх приховає
Під фартух чи пелену.
Посміхнеться й заспіває
Пісню, ткану з полину.

І та пісня з серця ллється
Про вдову-тополю.
І про те, як їй живеться...
Про жіночу долю.

Очі милі, ніжні, ясні
Творять внукам доброту
Й ніби зорі ті незгасні
Сіють правдоньку святу.

* * *


Із поля дзвінкого я в місто ступнув
І вмить задихнувся... І серцем відчув
Той біль, що пронизує наше життя.
Його вже немає... Нема вороття.

* * *


Розхристана вулиця гнівом шипіла
І чад викидала... І жерла озон.
А до пішоходів!? Яке її діло...
Яке її діло? Який їй резон...

Що в когось задуха... В очах потемніння.
Що серце спрацьоване стука біду.
Пожежі, потопи, різке потепління...
І я в цім кошмарі безмовним іду.

А мимо сичать чорні гумові шини,
Чихкочуть мотори - ці привиди злі.
А ми гордимося: дійшли до вершини,
Де час присудив нас. Чекаємо... "Плі!"

Один семафор владоносний, моргастий
Ще міг щось зробити й на мить зупинить
Цей рух безкінечний, зміїнохвостатий...
Та тільки на мить... На малесеньку мить

Щоб я по зебринці пробіг цю просіку,
Яку благодійно мені він відкрив...
І юні серця... Із пенсійного віку
Біжать мов в атаку, на штурм чи прорив.

Дивись... Не моргни, семафор, передчасно.
Роздушать... Зітруть мінотаври мене.
Отак і живемо... Розумно... Сучасно.
І творимо вбивче життя ми земне.

 

* * *


Я не хрещусь... Не б'ю поклонів
Не ставлю свічок на алтар.
У мене в серці без канонів -
Любові Бог і Честі дар.

Ужився й творить справедливість.
Бунтує проти сатани,
Хоч проявляють скрізь лестивість
Тій сатані нові пани,

Й мене, як неука, зомбують.
Все вчать, як по новому жить
Самі ж Вітчизною торгують...
Дітьми... Народом - кожну мить.

А потім - за свої діяння
Йдуть в церкву і поклони б'ють,
Та просять в Бога покаяння...
І їм священики дають.

Тому я там не б'ю поклонів,
Не ставлю свічок на алтар.
У мене в серці без канонів -
Любові Бог і Честі дар.

* * *


Мене бентежить час і простір,
Світ, що зірками мерехтить...
Трава полин... Кудлатий жостір...
Струмочок, що в пустир біжить.

У кожного життя своє.
Метелик - квітку оглядає.
А там павук біду снує ...
Ще мить - метелика немає.

І я у роздумах про час,
Про простір вічний і безмежний.
Який єднає й ділить нас...
Чому мій вік такий бентежний?

Чи можна в нім знайти довіру
До слів людських без папірця?
І як відчути правди міру
В собі з відкритого лиця.

Узять її і розділити
Між тими, хто ще в лжі блука...
І як навчити в правді жити
Вже скептика, ще юнака,

Душа котрого в злі блукає.
Хоч не підкорена - горить.
Добра. Добра. Добра шукає
У злому світі кожну мить.

ЧИСТІ РУКИ


О, "чисті руки!" Красне слово
Летить у світ... з-під каблука
Як відкриття чогось нового
Для простака... Для дивака!

Аби ж рука нечиста мліла.
Всихала вдень і уночі...
Душа, щоб у злодюги тліла
Й горіла, як дрова в печі.

Тоді б девіз про "чисті руки"
Не кидали б нам із вершин
Оті, збезчещені падлюки -
Маленький і великий чин.

Бо їхні б руки вже казали
Наочно, хто є хто в цей час,
Й замовкли б назавжди цимбали,
Ті, що зомбують підло нас.

Тоді б і руки й чисті душі
Наповнили б новітній світ,
А я... знайти живих їх мушу
Й подати людям, ніби звіт.

Про те, що є ще в цьому світі,
Про роки Світла і Добра.
Земля в міжзір'ї на орбіті
Їм зиче радості й тепла.

25.11.2002

* * *


Розуміння в серці мусить бути
Без красивих і високих слів.
Я не зможу погляд твій забути,
Якби цього, навіть, і хотів.

Твої очі, то чарівні квіти,
То посланці мерехтливих зір.
Як же поруч з ними не радіти,
Як вони - мов свіжий подих гір.

Як рослинка не живе без світла,
Як вогонь без кисню не горить,
Так і радість в серці не розквітне
Без очей твоїх в мені й на мить.

Хай із гір струмочок прудко ллється
Й свою пісню каменю дзюрчить,
Моє ж серце по-новому б'ється,
Коли вдасться з радістю дружить.

Коли знайде серце розуміння
Без красивих, вигаданих слів,
Коли совість і людське сумління
В нім зіллються у єдиний спів.

Тоді й квіти, і чарівні зорі,
Світлячки у безпросвітній млі
Нам засвітять. В цім бурхливім морі
Щастя буде в небі й на землі.

* * *


Пани Вітчизною торгують,
А люди праці - знов горюють,
Й мовчать, так ніби всі німі,
Немов безбатченки самі.

Ніби Вітчизни й не сини,
А бур'яни... А бур'яни.
А їхня ж ненька-Україна
Чека давно Героя-сина.

Сини ж, клоновані під ЗМІ,
Плаксиві ходять. В'ялі. Злі.
Всесильні ж... А чогось бояться
То все в чеснотах копиршаться.

Панів до совісті взивають
(Так, ніби й досі ще не знають,
Що совісті у них нема.
То ж совістити їх дарма).

Ті, що при владі, вас не чують...
І честю й совістю торгують.
А з вас - зліпили вже рабів
Без язика і без зубів.

То ж не поможуть вже слова.
Потрібна тактика нова.
І тактика, й смілива дія,
Щоб вийти прямо на злодія
Й на охоронців його двору.
Піднімемось - то звернем гору.

8.12.2002


АКАЦІЇ БІЛІ


В фату наречених акації білі
Прибрались в травневі ці дні.
І в вальсі веснянім артисточки вмілі
Кружляють, як в дивному сні.

Цей вальс підхопили гаї солов'їно,
Сади і розлогі поля.
У небі хмаринки танок журавлино
Ведуть... Все земне окриля.

А вітер на крилах кудряві голівки
Колише їм в диво-імлі.
Їм пісні співають невтомнії бджілки
Святі трудівниці малі.

А вітер!.. А вітер!.. А віття!.. А віття!
Кружляють... Вальсують... Чудні.
В цім вальсі веснянім таке розмаїття,
Такі неповторнії дні.

Акації білі... Акації білі...
Немов наречені в житті.
І вальс Мендельсона сьогодні при ділі,
В нім помисли чисті й святі.

* * *


Моє життя - це особливий твір
З якого викреслить нічого вже не можна
Немов струмочки кришталеві з гір
Течуть у пам'яті, де і краплина кожна

Повідує про прожитті літа,
У котрі так хотілося б вернути.
Он мрія юнка, мов у імлі зліта...
Тоді не зміг її я ще збагнути.

Не стало досвіду і розуму в ході,
Не зміг один в майбутнє зазирнути...
Ой роки-роки, роки молоді,
Якби вас можна знову повернути.

Життя ми пишем без чорновика,
Тож мусить бути кожен крок вагомий,
І хай бурлить життя мого ріка,
Та розум був і є завжди свідомий.

Не треба нам брудні чорновики,
Що ранять світлі, чисті й чесні душі.
Життя писать лише в чистовики,
Щоб в старості не червоніли вуші.

ВЕЧІР


На дибочках вечір підходив,
Як сонечко спати лягло,
І росяну ковдру зі сходу
На згаслих проміннях тягло.

Немов у безмежному морі,
Із місяцем в блідім човні
Він в небі засвічував зорі
І в курник заводив півнів.

Тихенько-тихенько скидає
Тумани з натомлених пліч,
І спати на землю лягає...
Прийшла благодатная ніч.

РАНОК


Ромашка до сонечка очі відкрила,
Проснулася... Росяно... День!
Метелик барвистий на крилах...
Дзвіночки співають: День-день...

А одуд своє: одуду! Оду-ду!
Й зозуля десь роки кує.
І я умиваюсь росою і йду
У поле... Там щастя моє.

ДЕНЬ


День без тріскоту від ранку відділивсь.
Досить потягатись і куняти.
На годинник вічний подививсь
І подався вечір доганяти.

В бігу тім втонув в земні турботи,
В безкінечну гала-товкотню.
Скільки накопичилось роботи,
Вистачить ще не одному дню.

Череду погнав на пасовище.
Хай вирішує своє там "Ме" та "Му"!
Сонце піднімалось вище й вище,
Від роси звільняючи траву.

Трактори в селі затрахкотіли,
Ці стальні мурашки-трударі,
До своїх мурашників уміло
Все тягли під сонцем до зорі.

Ниву розчесали, розпушили...
А від вітру нової доби,
Мов лінивці, гілля ворушили
Велети - розложисті дуби.

Сонце опустилось. Загоріле.
Повне щастя, радості й пісень.
Мов дитятко в бігу розпашіле,
З вечором зустрівсь трудяга-день.

ЛЮБОВ


Вона за мною йшла з юнацьких літ.
Вела в вечірній час на танцмайданчик,
Немов чарівний, невидимий пальчик
Манила все: Іди... Іди... Привіт.

І я ішов. Шукав її й не бачив
В тім хаосі життєвих викрутас,
Хоч серце й тьохкало збентежене не раз,
Та я не знав ще, що той тьохкіт значив.

І ось в душі моїй незнане сталось.
Щось поселилось ніжне і святе.
Й те, що колись гадалося: пусте,
Тепер заповнило навік мою зухвалість.

Я по-новому жайвора почув
І соловейка, що в садочку тьохкав,
І серцем несподівано заохкав,
Як те нове єством своїм збагнув.

Я зрозумів: незнана і неждана
Прийшла вона, любов моя жадана,
І я її життям благословив.
Бо саме те, чого хотів - зловив.

ПАСМУРНІ ДНІ


Так, були в нас і пасмурні дні.
Вирувала в серцях непогода.
І, здавалось, не буде рідні
В душах тих, де вселилась незгода.

Ти мене тоді бісом назвала,
Я тобі щось крутіше сказав,
Та про це комірчина лиш знала
І ніхто із злорадних роззяв.

Бо, чарівні розправивши крила,
У миттєвості збурення знов
Нас невидима сила мирила...
І ми знали, та сила - любов.

* * *


А чи можна без пасмурних днів,
Без печалі прожити й без жалю.
І прикрившись кохання вуаллю,
Жить в багні підсолоджених слів.

Краще буря! Хай блискавка креше!
Щирий вибух правдивих чуттів
(Я б по-іншому жить не хотів),
Перемелеться все... й стане легше.

Зупиняло й мирила нас знов
І у гніві й пустих перегибах,
На життєвих розгніваних глибах -
Тільки щира й незгасна любов.

* * *


Холодний вітер перехрестя
Невміло в місті підміта.
Мені ж здається, то літа
Що канули давно й воскресли,
Тут пробудились... День світа.
Та сонця ще немає... Тьмяно
І млосно, як в тунелі. П'яно.
І мислиться: тут щось не те...
Щось перекручене й пусте.
Не те... Не те... Не те... Не те...
Куди він, вітер той, мете?
Невже до обелісків...
Шматки газет...
Обрізки...
Пелюстки світленьких лілей...
Обривки мрій або ідей...
Чи геніїв, чи так - людей.
Червоні айстри і гвоздики...
Щось незвичайне, зле і дике.
Не перехресті підміта
Ті, що уже пройшли, літа
До монументів... Їм під ноги
Жбурляє. Крутить все з дороги.
В душі озноб. В душі тривога
Одна за одною зліта
Й до страху серце поверта:
- Не розірве граніт на шмаття?
- Не запалає тут багаття
З того гармидеру?.. Сміття
З незрозумілого буття,
Із душ довірливих людей,
З обривків правильних ідей,
Що визрівали з доброти...
Куди іти? Куди іти?

Піду. Послухаю "про те",
Яке ж бо також не святе...
Плює у душу. В'яже нерви.
Та де ж? Та де ж оті резерви
Добра людського?.. Доброти?
Де їх почути, де знайти?
І як до Правди нам дійти?
Чому так підло, знахабніло,
До мене в хату входиш ти
І капаєш в мої мізки
Свої бридкі, брудні мазки?..

Немає сонця... Тьмяно... Тьмяно...
А в темноті якась мазня
Не людська, мавпяча гризня.
Не треба досвіду й знання,
Щоби пізнати, де брехня...

ДРУГОВІ


Що я можу про себе сказать ще?
Євген Плужник


Що про себе сказав би я ще,
Так, щоб міг ти мене зрозуміти?
Шлунок часто ночами пече
І душа стала боляче тліти.
Ще й рукав обірвавсь на плащі,
Вже потертім і зношенім в друзки...
А навколо осінні дощі,
Й на калошах розкисли мотузки,
Що тримали їх ще на ногах,
В котрих ходжу по зимній планеті,
По чужих, вже розбитих слідах...
Свої ж мислі тримаю в пакеті,
Та ще в серці, на самому дні
Біль терплю каламутний, буденний.
Так проходять життя мого дні
В цю епоху круту і нужденну.

Ще читаю. Мізкую. Пишу.
Щось в цім русі невпиннім шукаю,
І кудись невгамовно спішу...
А куди? Достеменно не знаю.

20.02.2003


 

* * *


Ті на цвинтар біжать, ті до церкви,
Ті танцюють... А ті, як кроти,
Зариваються в норах, мов мертві.
Бо й за дихання нині - плати.

Мова рідна, свята, материнська
Нахапалась чужих "викрутас",
Що не фраза - то дія ординська...
Чи ти чуєш нас, батьку Тарас?

Які ж діти твої юродиві,
Мовчазні, боязкі хохлюки...
Чи клоновані в злісному диві,
Чи чужі їм дали язики?

Щось лепечуть... Б'ють в груди цинічно,
А до дії - ніяк. Ні гу-гу!
І це стало в них нормою. Звично
Лиш словесну метати лузгу.

Скачати: 

Додати коментар



Корисно? Сподобалося? - То поділіться!
Цим Ви допоможете своїм друзям, культурі України та нашому сайту. Дякуємо!

 
Розробка та підтримка

порталу "Просвіти" Херсонщини

 

Кількість

Наразі на сайті "Просвіта" Херсонщини розміщено 116 книг;
1,466 статей;
340 авторів.




Хронологія

1654 (8) 1917 (6) 1918-1921 (6) 1929 (5) 1932-1933 (67) 1941 (4) 2014-2015 (10) XIX ст. (6)