Микола Тимошенко. Мій степосвіт

Лірична сповідь степовика

Постійно ловлю себе на думці про те, що справжні поети народжуються, як правило, не в столиці, а серед земних просторів. І якою б не була глухою провінція, вона формує індивідуальність митця слова, даруючи йому крила творчості.

Саме до таких літераторів належить наш земляк Микола Тимошенко. Він народився в сім'ї вихідців з Полтавської губернії у Джанкої, а дитинство і юнацькі літа провів у селі Білоцерківка Чаплинського району. Там же здобув середню освіту.

Степова Чаплинка стала для поета саме тією духовною територією, котра упродовж десятиліть нараює його на творчість. Тут Миколу Тимошенка знають і шанують. Свого часу він працював на журналістських посадах у редакції районної газети "Радянська Таврія". Поезії земляка друкувалися у газетах "Ленінський прапор" (нині "Новий день"), "Наддніпрянській правді", в колективних збірках "Хай лунають пісні голосні", "Степова арфа", "Кришталеві роси", "Сонячна Таврія".

На вірші поета композитори таврійського краю створили чимало пісень, які й сьогодні беруть до своїх репертуарів самодіяльні колективи та співаки.

Життя складалося так, що плодовитий автор, попри активні зв'язки з періодичними виданнями та різними літературно-мистецькими часописами, не поспішав з виданням своєї окремої поетичної книжки. І ось тепер, уже в доволі зрілому віці, вирішив підготувати до друку об'ємне видання своїх творів.

З читанням власних поезій Микола Тимошенко часто виступав перед трудівниками полів і ферм, військовослужбовцями, робітниками заводів і фабрик. Тож охоче його зустрічали краяни в Чаплинському, Каланчацькому, Каховському районах, шанувальники поетичного слова Херсона і Нової Каховки, Берислава і Севастополя, Каховки і Скадовська…

Доля поета тісно переплелася з навчальними аудиторіями Архангельської школи механізації сільського господарства, Херсонського сільгоспінституту, факультету журналістики Київського держуніверситету ім. Тараса Шевченка. Навіть встиг здобути знання у Севастопольській гірничопромисловій будівельній школі. А ще працював різноробітником, причіплювачем, трактористом, комбайнером, будівельником, гірником (у підземних штольнях Севастополя), обліковцем і лаборантом на тваринницькому комплексі, радіотехніком, вагарем.

І завжди писав вірші. Писав рядки, які бентежили душу, сколихували серце.

Таврія прихід весни стріча
З сіллю Сиваша й озимим хлібом,
Де в серцях горить надій свіча
І над кожним щирість сяє німбом.

Отож побажаємо нашому землякові приємних зустрічей зі своїми читачами. Він довго ішов до них, сподіваючись на тепло розуміння, на відверту підтримку його поетичного Слова.

Валерій Кулик, поет, чл. Національної спілки письменників України

 

---

 

1 розділ

Квітограйна моя сторона

В степу Таврійськім присиваськім

Дарує берег нам сиваський
Творіння вже не чорнові -
Прості-простісінькі ромашки…
А квітограй, як зорецвіт.
Й червоним золотом тюльпани
Регочуть в небо на "Аду…"*
(Криваві роси там упали,
З бійців, що в пам'яті ще йдуть…)
Замаскували шлях чумацький
Густі наряди бур'янів.
Там, крім тюльпанів і ромашки,
Давно ратай не бовванів.
Й земля про соняхів сонцята
Лиш снить, мов кожен хлібодар,
Бо влад зажерливість проклята
Сичить їй в уші: "Розпродам!.."
Це все в краю благословеннім,
Де карий усміх виграє
На кожній скибі красивенній
Між кучерявим кураєм.

* Ад - народна назва прибережної сиваської плантації, де точились запеклі бої і щовесни цвітуть тюльпани.

 

 

Літній репортаж

Колись розджохані ізранку,
Тепер з небес, де синь сліпа,
Непотривожену осанну
Співають жайвори степам.

І причувається в хвалінні
Якийся сум, тяжка журба, -
Скрізь бур'янів бали невпинні.
В них погляд зранено стриба.

Над горизонт, що, мов екватор,
Поміж небів й землі постав,
Знялася гордо і крилато
Жар-птиця сонця і пуста

Огрому чаша (вся) небесна
Промінним сповнилась вином
Й замиготіли в степ колеса -
По "срібло" й "золото" - зерно.

...Між бур'янів німі, бездимні
Пожежі соняхів горять
Й ворони в них - ланів газдині -
Все зазирають до зачать.

А теплоросі і трависті
Поля - ждуть череди корів...
Лісок у сяючім намисті
У повінь сонячну забрів.

...Пірнаю в повінь цю змаленства
І в серці більшає тепла.
...Ріка жниварського шаленства
Ще так бурхливо не текла.

Пливуть, воркочучи, комбайни,
Машини бджолами снують,
Потік скарбів дзвенить врожайний
Й злітає радощів салют.

 

Екран уяви...

Екран уяви часом осяйне
Залита сонцеграєм чорність поля, -
На ній видіння бачу чарівне:
Галопом кінь здичілий скаче поряд.

В оброті він, але без сідока...
Сідок поодаль дибає і тепло
Примхливого гнідого приклика,
Хоч той швиргнув його у болю пекло.

Й здалось, те поле - лан мого життя,
А кінь здичілий - власна зрадна доля...
Сідок - то щастя...
Боже, як летять
У безвість дні - аж крильми серце колять.

 

...та не навчено

Скільки людності вже тут роджено,
Де снарядами землю орано
Та осколками густо сіяно,
Надій попелом де все вдобрено

Й щедро кровію предків зрошено,
Дощем сліз удовиних скроплено,
Де печалей без ліку ношено,
Де розпуки возами їхано

І серця ними важко давлено,
Де між предками щиро казано:
"Я люблю тебе!.." Й ніжно шептано...
Де криниць для коханих копано...

Скільки? Й досі ніким не лічено.
Живемо на землі, де рубано
Древо роду Вкраїни холодно
Й смерть на всіх задивлялась голодно.

Живем, де ще біди не вижато,
Де поля байдужістю вишито,
Де про щастя вилами писано
На воді, хоч про справжнє мислено.

Вже віків та віків - ой, спрагнено
Й нині хочем всім щасть: Чи ж мислимо?..
Скільки ж їх в українців крадено!..
У фольклорі не все ще співано

І землянам не все ще сказано,
А таїн іще більш не викрито,
Що у трунах архівів сховано.
А листочків з архівів вирвано...
(Зайвих свідків безкарно спалено).

Очевидців злочинства згноєно...
Скільки ж тут нас горями - поєно?..
...Живемо на землі, де болісно
Злим Чорнобилем нерви вражено

І де відданих нагло зраджено,
Та нічому, на жаль, не навчено,
І нічого ніким не зважено.

 

Ранок у полі

Прозріла ніч ясним світанком -
У вічність канула доба.
...Дарує жайвора співанки
Безмежність неба голуба.

Сивіють скрізь на карім полі
Родимі плями-солонці...
Там трактористи круточолі
Стрічають перші промінці.

А біля ніг - поема свіжа,
Плугами створена вночі.
І от збентежено і ніжно
Рядки читають орачі.

По скибах-буквах оглядають:
Огріхи, може, в тексті є...
...А небо в шир степів безкраїх
Співанки жайворонка ллє.

1965

 

 

Весінні рядки

(Диптих)

Валерію Кулику

І

Я вдосвіта підслухав ненароком, -
Дівчиськами шептали пшениці,
Мовляв, щедріє примха синьоока,
Дарує більше рос і промінців.

...Синіє ніжним проліском ранков'я,
Мов серед снігу сірого - між хмар:
У лощинах качки ведуть розмови,
П'ють воду каламутну, як узвар.

А жайвори: розучують веснянки,
Злетілись на гастролі і шпаки.
І грубий тон сорочої морзянки
Я слухаю щоденно залюбки.

А квітень, глянь, листочки на жасмині,
З метеликами схожі, посадив...
Русалками вітри стають весінні,
Й сміються зела сміхом молодим.

Бруньки бузків, мов дзьобики пташині,
Пробилися крізь опір холодів.
І степ вбирає виспіви машинні:
Без них-бо, він до болю зголоднів.

 

II

За селом вітри шумлять стокрило
І співають хрипло трактори
Од співання, може, чи простигли...
На белебні ж - що не говори.

Ллє на лан проміння тиху зливу
Хмарка сонця, щиро золота...
Агроном обідає хапливо
Серед степу.
Пісня доліта.

Аж з-під сонця лине в степ струмочок, -
Жайворина пісня, дзюркотить ...
В світ луна симфонія робочих -
В ній про мир гримкоче лейтмотив.

 

Поле моє, поле...

Поле моє, поле, - нескінченні гони!..
Пам'яттю твоєю ще козацтво гонить
Турків і татарів, клятих зайд монголів,
Що копитьми коней трав життя спололи.

Пам'яттю ...ще в рабство полонених гонять;
Квітне на кургані одинокий сонях, -
Впала пелюстинка - золота сльозина,
Бранцям же здалося, - плаче Україна.

Йдуть повільно полем, ланцюгами дзвонять
Діти і дорослі. Йде чийсь син чи доня...
Сивіє довкола ковила таврійська,
Сонях одинокий від журби схилився.

...Поле моє, поле, - нескінченні гони!
Бур'янище дике стигле сім'я ронить
В лоно благодатне. Стогне злий оратай,
Бо не в змозі руку помочі подати.

...Поле моє, поле, - у майбутнє гони...
Вже мені почулось, поле ніжно дзвонить
Струнами стеблинок ярих і озимих,
Що наш рід одвіку по життю носили.

...Чую, вже над полем, в пору ранню й пізню,
Давню українську задушевну пісню...
Дай нам, Боже, справді, вічно в нім співати,
Щоб світились щастям людських душ палати.

 

Ранок України

Заозивались солов'ї
В зеленім храмі України,
В соборі неба задзвенів
Струмок любові жайвориний.

Сяйнула степу золотінь -
Жар-птиця сонця підпалила.
Зорять в прийдешнє молоді, -
Несе їх мрія бистрокрила.

На жовтих стернях-скатертях
Копиць духмяні короваї
В росі грайливо мерехтять
В жадання наші неокраї.

Дніпро каналу рукавом
Нас дивувати обіцяє.
Крізь хмари смутку напролом
Майбутнє блиска сонцеграєм.

Надій щебечуть солов'ї
В душі тривожній України.
В соборі неба задзвенів
Струмок любові жайвориний.

 

В гостях у селі

Сплю і чую півень - криком дитинчати
Кличе вперто разом ранок зустрічати.
Встав і шовком бризок сон липкий змиваю
Глядь, а небо повне дивного розмаю:

Схід і павичевим, і пером жар-птиці
Сяє в очі вікон жител білолицих;
Скрізь мандрьоха-вітер править теревені,
Пестить чи куйовдить кучері зелені

Вишень, груш, черешень, яблунь і акацій,
Віє також - іншій зелені строкатій.
Десь кує зозуля клітку молодятам -
Клітку для кохання - довго й заповзято.

Біля двору хлопці землю геть зорали -
Видно там шукали всеньку ніч корали.
Вийшла в світ красуня, глянула спогорда,
Вибухнула сміхом в ті сліди акордом.

Тітка вже в городі рос кришталь збирає
Ще й жуків лупцює віником з сараю.
В таємничість ставу дядько гусенята
Гонить, щоб могли там радість відшукати.
Тирло ген, навшпиньках, жде гостей рогатих...
Пси котів знов прагнуть все-таки здогнати.

Десь пускач зайшовся - служка тракториста...
Музика від сонця лине урочиста.
Небо всім дарує жайвора співанки...
Слухав би і слухав серцем їх щоранку...

1998

 

 

Сільський ноктюрн

(Фрагмент)

...Ховає ніч під чорні крила
Хатини білі, мов курчат,
Які ще довго попід ними
То завмирають, то бурчать.

Частенько місяця хлібину
На зорецвітнім рушнику
Вона закоханим підносить
В кохання залу гомінку,

В якій очей сяйних сузір'я
В світ випромінюють тепло...
(Без нього, певно, на планеті
Уже б і людство не жило).

Садів квітуючих намети
У кару безвість лебедять;
П'янкий, од цвіту й уст дівочих,
Панує всюди аромат.

Солодка музика цілунків
Душі тривожить непроглядь:
В парку із привидами схожі
Невтомні пари миготять.

Слова любові лебедино
На хвилях тиші в чар небес
Пливуть, освітлюючи простір...
Від них і мертвий би воскрес.

Лунають півнячі куранти
В інстинктом визначений час;
Коти з собаками стосунки
В пітьмі з'ясовують щораз.

Княгиня-нічка величаво
У втаємничені світи
Ступа, щоб завтра знов у села
Із таємницями прийти.

1996

 

Послідовники

В духовці літа сохнуть трави
І від кохання - юні цвіт,
Лиш в завіконні вечір бравий
Зірками витче неба світ.

На нерозлітаних крилятах
Любові - хлопці рвуться в зліт:
Плетуть щовечора дівчатам
Пастки із недоладних слів.

В човнах обіцянок манливих
Ще недосвідчених дівчат
Катають, між хмарин оливи,
Які на пагорбі стирчать.

І дикі верески із гаю
Злітають сполохом увись:
То на кохання кобзах грають
Ті хлопці - так, як ми колись...

1999

 

 

Жди, солодятко!..

Я з Підмосков'я повернувсь -
3 сумного рабства, як з полону.
І ось перон, а я чомусь
Ковтаю зливу сліз солону.

І наречена он стоїть
Ясним утіленням любові
- Із незапам'ятних століть!
Й тримає кетяги бузкові.

Примчав і цмулю солод уст,
Аж мед стіка з обвислих вус,
Стій, солодятко...
Я на півмиті відірвусь
І припаду до квітки вуст,
Як і спочатку.

Я з того пекла відпросивсь,
Щоб три доби побуть з тобою,
Щоб наторкатись до коси,
Палкою впитися любов'ю.

...Перон, як пасіка, гуде...
Людей, мов маку хто насіяв...
Я - в Підмосков'я... Злива йде -
З очей у нас. Ми ждем весілля.

Знов п'ю нектар рожевих уст,
Аж чую в себе щелеп хруст...
Стій, янголятко...
Я на півхвильки відірвусь
Й знов припаду до ружі вуст...
Жди, солодятко!..

2005

 

 

Мій степосвіт

Таврійський степ обняв Чаплинку -
Своє улюблене дитя -
Любові ніжної краплинку,
Частинку власного життя.

Завжди і скрізь мене гукає:
- Прилинь, о сину мій, прилинь!..
Душі гоїтель - степ безкраїй,
Залитий золотом промінь.

Відкритий всім вітрам одвіку,
Як хліборобова душа,
Трима в собі печаль велику,
Бо хтось неправий суд зверша

Над його ланом і народом...
Колись-то перлами пшениць
Пишався край мій хлібородний,
Тепер осотом в світ дзвенить.

 

Життя стежина

Спадиста стежина із вершин
Гір життєвих, сніжних і зелених,
Втомлено шепоче: - Не верши
Ближнім зла, шануй судьби терени -

Звивиста стежина ще й крута:
Необачний крок і вже безодні
Пащека життя твоє ковта,
Вп'явши кігті, гострі і холодні.

Кручена стежина з гір униз...
З лантухом і досвіду, й розради
Йду в потомства сад, що вже розвивсь,
Вчити зерна мудрості громадить.

 

Не горю я

...Не горю я, ввесь сіяю...
(Чорні сили, не тушіть!..)
Це зійшло кохання сонце
В небі юної душі.

 

Квітно доокола

В лісосмугах квітно,
Квітно у садах…
Сонця квіт над світом
Золотом спада:
На чорнозем степу,
На печаль краян,
В їхню душу теплу,
Де завжди сія
Сподівання іскра -
Вогничок тремкий…
Сонця квітка звисла
І в мої думки.
А вони, мов бджоли,
Вуликом гудуть,
Погляд, геть не кволий,
Зводять у майбуть
Й вилітають стайно
В люди, навпростець,
Щоб обдати сяйвом
Квіти їх сердець.
…Воскресають вмерлі
Мрії про життя,
В рай таврійських прерій
Птиць хори летять.

4.11.2005

 

 

А сонце роззолочує…

Вже юне сонце пензлями промінь,
Усівшись десь на безвісті вершини,
Забарвлює на сході небосинь
У квітограї пишні та промінні.

А я в зажури камері сиджу,
Де плачем все повітря до краплини
Перехвильоване, бо ж за межу
Скотилась зореняточком неспинним

Любов життя. Тужливості туман
Заслав очей засмучені небята,
Хоч смерті любки розум не сприйма,
Душа скорботи кігтями розтята.

І світ здається островом сумним,
Що океаном сліз довкруж омитий,
І шибеницями ліс, - ну щососни! -
Й щось тягне в кожну голову встромити.

А сонце роззолочує усе,
Покинувши десь вічності корали,
Й енергію господарям несе,
Щоб під майбутнє ниви всі зорали.

Й журби туман збивається в росу,
Й з пелюстя вій зривається сльозами,
Та біль щодень у серці я несу
Й нестиму, доки ноги не зв'язали.

1.11.2005

 

 

Травнева музика в степу

Симфонія Перуна* знов луна:
Немов з гармат стріляють десь у висі,
А з пітьми хмар ледь не щомить зрина
Зигзаг вогню і крапель ядра лисі

Бомбують війська пилу і жива
Вода в траншеях тріщин нищить спрагу
Й з колін встають озимі і трава,
І дякують дощу і грому-магу.

…І ось хмарин розтанули дими,
І пальцями промінь заграло сонце
На струнах райдуги - на всіх семи! -
І усміхнулось щиро юним хлопцем.

Чуй, семибарвна музика звучить
Й озоном пахне в піднебеснім храмі
І п'ють птахи з калюж хмільну блакить
Й здіймають на ввесь світ веселий гамір.

* Перун - у міфології східних слов'ян бог дощу, блискавки і грому.

 

 

Виглядальники

(Спогад)

…Ледь задніло… Геть зарані…
Сонця подих пломінкий -
На його дзвінкім екрані
Мати поле буряки.

А над мамою тремтливий,
Ніби жайвір, голосок:
То наспівний, то ридливий, -
Видно, в горлі пересох.

…Привиджається матусі
Мабуть, в мріях осяйних,
Що татусь з війни вернувся…
І розтали тумани,

Що в озерцях віч стояли…
Чути сапок передзвін -
Він із мрій ясних навали
В час печальний перевів.

І розмацькала сльозини,
З горем, з пилом пополам,
По щоках палких вдовиних
Й біль пройняв, як серцелам.

З тикви-термоса водою
Спалах мрій тих залила
І ходою, знов твердою,
У майбутнє побрела.

Я на маківку кургану
Чорногузом полетів,
Щоб в мільйонний раз поглянуть
В далі синьо-золоті -

Чи не йде хтось, хоч кульгаво,
Хоч з порожнім рукавом…
Зирк наліво, зирк направо…
Тишу раптом розколов

Дзьобом ворон, що хрестато
Наді мною зачорнів…
Й, мов за бабиним верстатом,
Я сховавсь між бур'янів.

Мама, спершись на сапчину,
Також тата вигляда,
Крізь журбу густу, невпинну, -
Гарна, дужа, молода.

 

Погляньте в степ…

Погляньте в степ душі моєї -
Там сонце серця в світ сія,
В ріці життя цвітуть лілеї
І пахне Таврія моя.

Ота, що струнами колосся
Від ніжних дотиків вітрів
Дзвеніла арфою…
Подосі
Бринять мелодії старі

У небі пам'яті ясному,
Де ген на овиді ідуть
Степовики - несуть утому,
Їм навстріч дихає майбуть.

Погляньте в степ душі безкраїй -
Жахтять барвисто там сади,
Артіль бджолина в них збирає
Найароматніші меди.

Там птиць гастролі: є таланти
Й бездари (нерви ж бо псують).
Їм всім дозволено співати
На сценах саду і в гаю.

Там люди Таврії веселі
В обіймах бажаних робіт,
Там села в сонячній хурделі -
В ній день до ночі он пробіг.

…Погляньте в степ душі моєї -
Гряде реформ тупих орда,
Яку ведуть в тупик пігмеї.
Вождь, бачте, знак якийсь подав.

Й… застугоніли ферм готелі
І смертю зблиснули ножі…
Скрізь замість ферм клини пустельні
І можновладцям, як чужі.

А бур'янів в полях - отари!..
І кожен - жадібний сосун,
А злотом зерен не одарить,
Лиш сміття вітриська стрясуть.

…Погляньте в степ душі, краяни, -
Там ліс не тьмяних ще хрестів,*
Який мільйони серць поранив…
…Мо' хтось його садить хотів?!.

В степу душі дощі сльозинні
З хмарин печалі вдів ряхтять
Й на кожній трепетній листині
Яскріє сонячна печать.

Там десь за обрієм гуркоче,
Немов святий Ілля гримить:
Майбутнє мчить до нас… порочне…
Тож зробим чисте, як блакить.

* "Від нужди безпросвітної, синіх злиднів, од хронічного недоїдання, від потрясінь соціальних при новому Режимові (під прапором вільної України!) вимерло добрих 4 мільйони наших співвітчизників, ошуканих і підло загнаних у безодню жебрацтва". (Степан Колесник, лауреат Національної премії України ім. Т.Шевченка. Стаття "Хижий оскал фашизму" в газеті "Сільські вісті" за 27 листопада 2007 р.)

 

 

Вечори в Чаплинці

(Диптих)

 

I
Тихий вечір

Яка тиша! Замри й не тремти!..
Цвіте зорями вечір пригожий,
По-навшпинячки ходять коти,
Аби тишу п'янку не стривожить.

Повінь тиші безшумно тече
В пітьми море розлоге, безкрає,
Ти схилилась мені на плече
І смакуєш уваги окраєць.

 

II

Самосвітлюється сад
У тьмі немеркнучим пломінням
Ясних суцвіть. О як я рад!..
А тиш розлуниста вечірня
Завмерло слуха солов'їв
І трелі в пам'яті нотує,
А сад од співу захмелів
І нас духмяністю частує.
Десь сміхотрелей дивограй
Звільнили з ніжних душ дівчата.
Квітник дівочий… Вибирай…
З них кожна знадами багата.
…Зірок розквітли нагідки -
Ну чисто… юності надії…
Зібрав би милій залюбки,
Але стежки туди крутії.
О! Хтось і Місяць увімкнув
Й поніс над мріями людськими
Його усмішку осяйну,
Й обійми світ йому розкинув.

 

Свято Весни

Запросила Сонце ніжносяйне
В гості новоспечена Весна,
Бо ж світило творить диво-тайни,
Суть яких ще мало хто пізнав.

Й задзвеніли висі неокраї
Від пташиних радісних пісень,
Райдугами сяють квітограї -
Дух медовий ластиться щодень.

Степ, в соборі неба, цілоденно
Причаща нектаром бджіл рої…
Степе мій, любові Ойкумено!*
Де ж поділись ратаї твої?..

Не бринять на святі солоспіви
Тракторів, сівалок і плугів,
Й тоне люд в печалях скороспілих,
Україна гине… Й час наспів

Пута безробіття розірвати,
Щоб нас голод праці не гойдав,
Щоб вимог строчили автомати
Всіх, хто вийде знову на Майдан.

15-18.03.2007

* Ойкумена, Ейкумена - сукупність заселених людиною частин земної кулі.

 

 

Про моє селище

I

Селище моє - бібліотека, -
На полицях вулиць - книги хат:
Однотомні є й багатотомні -
Їх розважно я читати рад.

 

II

Селище моє - це табір пасік
З вуликами різними домів:
В них гудуть про те, де ж брати взятки
Так, щоб кожен вижити зумів(?..)

 

Таврія осонцена моя

Глянь, руками променів ізнов
Обіймає Землю Сонце яре,
Щоб цвіла трояндами любов
І купались в морі щастя пари.

Таврія прихід весни стріча
З сіллю Сиваша й озимим хлібом,
Де в серцях горить надій свіча
І над кожним щирість сяє німбом.

Тут у вишиванках всі сади
І між цвіту - солов'їні трелі,
І каналів сіті, щоб завжди
В них ловились радості форелі.

У разках намиста із росин
Світяться берези, сосни, липи.
Тут у Сонця Степ руки просив
Й гору чаш його любові випив.

Світяться між віт плодів зірки,
Пахне медом крони кожен вулик,
Вітер степовий - полин гіркий,
Всякий плід до вуст гарячих тулить.

Дочка України - це моя
Таврія смаглява, добра й пишна -
Вся убранням з соняхів сія
Й аж до моря прогулятись вийшла.

Роботящі люди тут живуть
Й називають землю карим раєм,
Й дивляться з надією в майбуть,
А над ними жайвір ніжно грає.

20.04.2008

 

 

Балада про дівочу вроду

Десь-колись мені приснилась
Нареченої душа:
Почуттів зірки світились -
Вогнеквітом всі пашать.
В пітьмі шурхали таїни:
Грали в піжмурки ізнов…
І я, знаєте, наївний,
Здумав віднайти любов.
Місяць увімкнув ліхтарик
І удав, що він зрадів,
Та враз променем ударив
В мої вилиці бліді.
І помітила кохана,
Хто в єстві похід зверша,
Й мов од вибуху вулкана
Стрепенулася душа.
Спалахнуло, як світило,
Серце милої в пітьму -
Щось у нім ясне кипіло…
Зразу в розум не візьму.
Та насміливсь і заглянув,
Коли стежечку знайшов:
Переповнила кохану
Злотосяюча любов.
Підійшов, ковшем черпаю,
Променистий п'ю нектар
Й широчінь душі безкраю
Обійма п'янкий пожар.

 

Пісня про Таврію

Погляд, птах летять - Таврія...
Неокраї степи.
Луг небесний не старіє,
Віз чумацький скрипить.

Тут, буває, і радуюсь,
Тут і сумність терпів.
Й чого більш - не здогадуюсь:
Чи небес, чи степів.

Тут вночі в небі зоряно,
А удень пташно й сонячно
Й красна тут кожна мить.
Тут на нивах, де зорано,
Золотим сміхом соняхи,
Й страх як хочеться жить.

Навесні тут спалахують
Ніжним дивом сади
Й сонце править монархію,
Хоч край світу піди.

Восени, замість золота,
Фрукти, овоч, зерно
Й усміхається молодо
З грон сочистих вино.

А вночі в небі зоряно,
А удень пташно й сонячно
Й красна скрізь кожна мить.
Тут на нивах, де зорано,
Золотим сміхом соняхи,
Й страх як хочеться жить.

Тут живуть з діда-прадіда
Благ можливих творці.
Прийде, вір, доля радісна
В неозори оці

І у душах засвітяться
Ніжним цвітом сади,
Тільки вперто, щомісяця,
Ти до щастя іди.

Глянь, вночі в небі зоряно,
А удень пташно й сонячно.
Й красна, бач, кожна мить.
Тут на нивах, де зорано,
Золотим сміхом соняхи,
Й страх як хочеться жить.

 

Хто ти, після цього?..

Заради любові, заради краси
Я кидав портфель твій на плечки худії,
Водив у кіно і троянди носив,
А в серці таїв соломинку надії.

І ось відтеленькав вдесяте дзвінок,
Й в танок повела ти якогось громила,
Й палала коханням, і видно - давно,
І ту соломинку за мить ним спалила.

18.04.2008

 

 

Після трьох операцій

Біль, звільна, кігті витяг з серця...
А чи надовго, чи на мить?..
Я на ціпок надії сперся
Й страх захотілось (радо) жить.

Лежу й боюсь сполохать тишу
І цей крихкий, без болю, час.
Лежу й зачаєно лиш дишу, -
А мисль: чи звір цей зовсім згас?

І шепоточок чую ніжний,
Тихіш вечірньої трави:
"Якщо ти в ямі смерті вижив,
То всім смертям на зло, живи!"

То шепотала мені віра
Й тримала підупалий дух
Попідруч, мов матуся щира.
Без неї вже давно б я струх.

Бува ціпами лиха й нині
Життя молотить, наче сніп,
Та віра шепче в розсвіт синій,
Аби від напастей не сліп.

Й промінно в розмисли так сяє,
Що видно мій подальший шлях,
Й співа пташня життєвим гаєм,
І різнотрав'я чути пах.

 

Чудовен світ

Чудовен світ пречистої любові:
Це наш земний, найбажаніший рай,
Це гіпнотичні чари веселкові
Очей твоїх - закоханих украй.

І це - моя любов вічнозелена,
Немов до України чи рідні,
Несу я їм, мов сонячні знамена,
Скарби душі тобі, тобі одній:

Від сонця серця - промені ласкаві
І золото поваги - від душі, -
У пристрасті палаючій оправі,
Яка не згасне, скільки не тушіть.

І в чорну пору буде пломеніти,
Допоки будуть в храм єства палать
Очей твоїх сяйнисті самоцвіти
Із подихом розвихрених багать.

...Чудовен світ пречистої любові:
Це наш земний найбажаніший рай,
Це гіпнотичні чари веселкові
Твоїх очат, - закоханих украй.

 

---

 

2 розділ

Почуттів загострене перо

 

 

* * *

Випадково, в Чаплинці, між таврійських степів,
З сонцем в серці жадану я нарешті зустрів.
І, повірте, купаюсь в ніжних зливах промінь,
І молю своє щастя: "Ти ж мене не покинь!.."

…Пахне садом квітучим пишна довга коса,
Що на перса розкішні, наче колос, звиса.
Ключовою водою пахнуть повні уста
І до того напою спраги потяг зроста.

П'ю той солод жагливий, не нап'юся усмак -
Після нього травневий мед не пахне ніяк.
…За криницю любові буду їй я завжди
І твердими плечами в час розпуки й біди,
Щоб те сонце, що в неї в добрім серці пала,
Не закрила ніколи недовіри імла.

18.5.1967 - 18.01.2008

 

 

Літо

Розплавлене золото сонця
Стікає струмками промінь
Й вирує у теплих долонцях
Листочків - й тече до корінь.

11.08.2005

 

 

* * *

На східцях удач і невдач, помилок
Свою досконалість шліфуєм щокрок,
Та пильно, мій друже, під ноги дивись,
Бо, може, не вверх ти ідеш, а униз.

25.01.2006

 

 

* * *

Пам'яті Марії

Як день без сонця, день зимовий,
Життя без тебе проліта.
Горю без милої розмови,
Моя сяйвинко золота.

20.12.2006

 

 

Я знаю…

У темряву ніченьки зяє
З твоїм силуетом вікно,
Святою іконою сяє
Мені прямо в душу воно.

Безмежно закоханий вірю,
Що ти, безперечно, свята.
Терпіння ношу тяжку гирю…
Коханням палають уста.

Я знаю, ти вийдеш у залу
Нічного Палацу кохань
І висловиш відданість сталу.
…Скоріш в порт Чекання пристань!..

19.12.1999

 

 

Джерело - безсмертне!

Звідкільсь - з далекості непевної -
Прекрасних звуків дивина
(Напевне, витвори Шопенові?…)
До слуху ледве долина.

Це - знак життєвості народної…
Безсмертне духу джерело,
Адже ж крізь сум звучать мелодії,
Хоч мрій немало полягло.

19.12.1999

 

 

Пірни у сяєво…

У вселюдськім духовнім небі
Сонцями розуму горять,
Горять для мене і для тебе,
І очищають всіх підряд
Вік невгасущим ярим світлом -
Тлумачень, знань і настанов -
Титани мислі, знані світом.
Епохи линуть стрімголов
У тайни вічності, у Всесвіт,
А ми, у променях думок
Шевченка, Пушкіна і Лесі,
Франка - в майбутнє ідемо.
І Аристотель, Ломоносов,
Сковорода, Платон, Сократ
У дусі нашім плодоносять…
Тож будьмо вдячні їм стократ!..
Візьми Шекспіра чи …да Вінчі,
Хайяма, Гегеля, Гуно…
Відкрить проміння їхніх вивчи,
Перегляд велетів умнож…
Пірни у сяйво розмаїте,
Вбери душею їх дари,
Щоб міг і ти добро творити.
Отож, до знань, єством гори!..

17.11.1999

 

 

Золотою віттю…

Золотою віттю блискавиці
Промайнула молодість моя.
…Незабутні миті чарівничі…
Віть ота у пам'яті сія.

Осяйне, буває, залоскоче
Спомином - окрайцем у меду:
Радістю звеселене, дівоче
Личко бачу в сонячнім саду.

…Солов'ї-поети оспівали
Променисту юності любов…
Відбриніли діб тих карнавали,
Відгоріли зорями обом.

Золотою віттю блискавиці
Промайне у Всесвіті життя,
Відсіяють днини білолиці…
Нині ж ще жар-птицями мигтять.

23.11.1989

 

 

* * *

Любов - чаклунка. Майським квітограєм
Серця у соловейків обертає,
А душі - в райські маючі садочки,
У світ - із сонцем щастя непорочним.

20.1.2000

 

 

Тече потік

Тече-рече речитативом,
Що радість веснонька несе,
Дзвінкий потік. Він мчить грайливо
В долині - з перлами пісень,
Які лунають з усебіччя:
Птахи осанну шлють весні.
(Й не раз її ще возвеличать
За мудрі витвори значні).
Вінок пісень тих розмаїтий
Рікою людських душ пливе,
Чуттів тривожить дивоцвіти,
Торкає, ніжні, за живе.
Тече потік, де синь безкрая,
Під мостом райдуги сяйнув
І перехрестя перекраяв…
Й здалось мені, на мить одну,
Хрестом голгофським перехрестя,
Потік - розіп'ятим життям
Людей чи краю (?..) Розбереться
Хай в тім історик до пуття.
…Тече потік весни дивами,
А в нім проміння і блакить
Сміються, раді до безтями.
Весна потоком в світ шумить.

26.11.1999

 

 

…Про закони буття

Фрагменти парафраз

I

Не пам'ята народження свого
Ніхто із нас. Не зна і смерті дати.
Майбутнього не зна також ніхто -
Його будь-хто уникнути не здатний.
З подій непередбачених життя
Складається у кожної людини.
Не радує підкова лиш коня,
Не гріє сонце кожного щоднини.
Плазуючий ніколи і ніде,
На будь-якій дорозі - не спіткнеться.
І загнаний у кут хамелеон
Кута отого кольором береться.
Ми власний почерк знаєм краще всіх
Й - погрішності в поводженні та вади.
Від блискавки прикурює меткий,
Невдаха сірнику сирому радий.
І за межею бідності - ми всі.
Але, завжди, не всі з одного боку.
І спільна риса в нас, в усіх, одна:
Усі ми різні - спереду і збоку.
…В життя немає гарного кінця
І взагалі, ніколи не буває:
Покара переслідує усіх,
Але не всіх, як звісно, здоганяє.

 

II

Живе з другою… чудо-чоловік,
Чужа дружина… краща, ніж у тебе.
Й коли нема драбини поблизу,
Сонця найкращих яблук висять… в небі.
Ускладнювати просто, хоч будь-що,
А спрощувати складно. Навіть вченій
Особі. Не зупинить рух Землі
І колесо історії, і геній.
Мудрець колись нам істину відкрив:
Бездарність різнобічніше таланту…
І геній має межі, дурість - ні,
Хоч кланятися вміє теж галантно.
…Приходить мудрість з віком не до всіх,
Розумних дуже інколи минає…
Приходить щастя теж не в кожен дім…
І переважно гостем лиш буває.
Й ніхто не певен в тім: куди іде…
Чим гірше шлях, тим більше пилу в очі…
Не чутно нам, як дерево життя
Турботи шашіль тишком-нишком точить.
…Світанком скрізь закінчується ніч…
Все інше має захід, певний, всюди.
Безплатно нам виспівують птахи…
І сиротіють з часом всякі люди.
Та всупереч незгодам, всі ми йдем
У бій за кращу долю - щогодини, -
Аби не втратить в загадках епох
Високе ймення сильної Людини.

14.11.1999

 

 

Закономірність

Падіння зір поодиноке
Уваги геть не приверта,
На мить розбуджує неспокій
Зоринок злива золота.
Коли ж у тьму не вийде місяць -
В думки тривога загляда,
Всілякі роздуми їх місять -
За чередою - череда…
Так смерть сторонньої людини
В скорботи тінь не огорта.
Як десь загине люд невинний, -
Не плачеш ти, як сирота…
Коли ж зійде у вічність рідна
Віджила плоть чи молода,
То й світу білого не видно,
В душі і влітку… холода.

20.11.1999

 

 

Зізнання

Так, - бездонне небо, всесвіт - теж без краю…
Отаку любов я в скромнім серці маю.
Хоч би келих неба повний був чорнила, -
Описать вичерпно цю любов несила.

Хоч би безмір світу був папером білим, -
Я любов до неньки дочиста б не вилив.
…Україно-мамо! Важко і сказати…
Хоч би був папером простір всіх галактик, -

Я б любов до тебе, це - не поміж нами, -
Викласти не зміг би ніжними словами.

 

Передсвіт

По-навшпинячки тихо іде
Ще незримий за обрієм ранок,
Йде у гості, ще й сонце веде,
За промінчик тримаючи вправно.

Лиш заграва стобарвно цвіте
Над ще темним дрімаючим краєм
І щохвилі у простір росте -
Дуже схожа з оспіваним раєм.

По-навшпинячки тихо іде
Майбуття (десь за сяєвом волі)
В Україну і щастя веде:
Іншу долю… у вишитій льолі.

 

Цвітом одарила…

Цвітом одарила веснонька сади -
Кожна деревина, - образ є святий…
Впасти на коліна хочеться щомить
Перед образами - святістю суцвіть:

Серцю пелюстинку ніжності благать,
Світлості сяйвинку всіх суцвіть-багать…
Блискітку чарівну Божої краси
Хочеться у казки для душі просить -

Казки розмаїття спалахів-садів, -
Щоб зі мною спільно добрий люд радів…

12.1.1999

 

 

До коханої спішив я

Коли грім, у переджнив'я,
В неба дзвін закалатав,
До коханої спішив я.
Блискавиця золота

Хмар отари так шмагала,
Що аж плакали дощем,
А поля з усім загалом:
- Лийся, радосте, іще!..

Заховавшись під терпіння,
Мить прекрасну ой чекав
І ввижалися кармінні
Губи й ямки на щоках.

Ждав, коли природа живо
Витче райдуги рушник,
Щоб на нім любові диво
Піднести у час зручний

Тій, яка скарби кохання
Лиш для мене береже
Й проводжа у світ щорання
В запашному негліже.

 

Озовися, ждана, озовись!

Посилаю погляд я тобі
У твої приваби голубі,
Але він лиш мить в них зазира
Й поверта назад, мов бумеранг.

Бо, мабуть, з тих айсбергів очей
Холодок байдужості тече
Й закохання промені мої,
Як глухому співи солов'їв.

Так, я не красунь і не магнат,
Та в душі скарбами вщерть багат:
В ній сяйні джерела доброти -
Спробуєш - не зможеш одійти.

Ніжності криниць там - не злічить:
Раз пийнеш й трояндою умить
Ти розрум'янієшся, повір,
Й спалахне пожар в твоїй крові -

Вогнеграй кохання зацвіте
І затьохка серце золоте,
А моє надніжно підспіва
На любові музику й слова.

Тільки де ж ти, суджена, озвись!
Ти ж з'являлась в снах моїх колись.
Аромат ромашковий косиць
У Палаці пам'яті висить.

Озовись, жадана, озовись!
Освіти житейську небовись!
Хай завжди в них райдуги цвітуть
Радощів.
…Зрятуй мою майбуть!

 

Кохана

Дивним жаром, рум'яно,
Вечір в небі розцвів.
І лебідка, кохана
Прилетіла з полів.

Промінь - погляд дівочий,
Цвіт льоновий в очах.
Кіс русявих віночок
Весь хлібами пропах.

Губи - квіти півоній,
Усміх - рання зоря.
Щічок маки червоні
Ніжно-ніжно горять.

Голос - трелі мелодій
Чарівного дзвінка.
Сміх, як тайна безодні,
Подих - пісня палка.

Серце в неї - скарбниця,
Повна ласки, тепла,
Добротою іскриться
І коханням пала.

В драмах долі, Кохана -
Мій душевний бальзам.
І печалі туманам
Я її не віддам.

 

Я квіти суму…

Пам'яті дружини

Я квіти суму знов несу тобі,
А ти, мій жаль, у вічному покої…
І голкою проймає душу біль,
Біль самоти нежданої, тяжкої.

Тяжкої, мов насипані грудки
На дах твого підземного будинку.
І обганя мене вітрець прудкий,
Аби й свою покласти там журбинку.

Птахи щодня із банки воду п'ють -
Мою кохану щиро поминають -
Й хвилиною мовчання поміж грудь
Підтримують печаль, як світ, безкраю.

Осіла на могилці вже земля,
Але зажура в серці не осіла
І зашпори біди в єстві щемлять,
Й позбутись їх мені іще несила.

Нечасто вже на цвинтар я ходжу,
Хоча в душі сурмлять лункі скорботи
Й коли ступлю, здається, й за межу,
Не зможу їх, невидимих, збороти.

…Двоїться сонце крізь їдку сльозу,
Розпластану на оці клен-листочком,
Я квіти туги великом везу,
А десь лунає сміх тонким дзвіночком.

5-6 жовтня 2004

 

 

Говори, любий мій, говори…

Говори, перший мій, говори…
Грають заходу всі кольори,
А в душі почуття сонцеграєм,
Бо ти щастя моє неокрає.

Говори, гарний мій, говори…
Хай шепочуть про нас явори.
В кожнім слові тепло відчуваю,
Бо палкіші вони зореграю.

Говори, добрий мій, говори…
Несе вечір хмарин прапори.
Я в словеснім теплі розквітаю,
Як під сонцем розмай квітограю.

Говори, ніжний мій, говори…
Поцілуй, піднеси догори.
Дай в любові виру пломеніти,
В твоїм серці її вогнецвіти.

Говори, любий мій, говори…
Хай розплещуть про нас явори.
У кохання раю утопаю
І не треба мені небораю.

 

Напередодні Перемоги

Печаллю вичорнені ночі,
Відчаєм висивілі дні,
Полинно виплакані очі,
Надію, висохлу на пні,
В цей час тривожний часто бачу:
В уяві драма та зрина,
Як на красуню-матір сплячу
Ураз накинулась війна -
На Україну. Зріли зела…
Гойдали ласощі сади…
Пливли лебідоньками села -
У чорну пащеку біди.
Вона трощила кроков ребра
Перетравивши все вогнем…
І люд бездомний всюди жебрав,
Хоч горе морем скрізь - одне.
Війна трощила людські долі,
З такою ж люттю, як хати:
Розверсті рани того болю
Кричать безумно у світи.
Ще виглядають милих вдови
Й перуть сльозами подушки -
Душевний храм їх суму повний…
Той сум пекучий і важкий.

 

Не знецінь

За квіти очок волошкові,
Які не меркнуть і в журбі,
Я щире золото любові
Дарую, радосте, тобі.

За криленьчата брів шовкові
Дарую в ці часи круті
Червоне золото любові -
Скарб найдорожчий у житті.

За ласк отеплення казкові,
Що линуть з пальчиків-промінь,
Дарую золото любові
Гляди ж, кохана, не знецінь.

 

Чекаю щоранку

Щоранку я чекаю миті:
Коли ж нарешті розцвіте
Очима синіми у світі
Дружини личко молоде.
Рум'янцем ніжним крізь те личко
Пробились чітко пелюстки:
Кохання квіт палає клично…
Його цілую залюбки.
Доладних уст сочисті маки
Медів дарують аромат.
Шовкових кіс дозрілі злаки
Спроможні погляд вчарувать.
З оази серця линуть хвилі
І теплоти і доброти…
Цвітуть для мене очі милі:
В них жар кохання золотий.

 

Жду тебе

Миє вечір в купелі каналу
Зір жовтавих золото сяйне,
Я надії квітоньку прив'ялу
Кутаю в душі палке кашне.
Жду тебе. Тріщить струна терпіння.
На любові березі яснім
Жду тебе, мого життя богине,
Солов'я найняв співать пісні.
З сяючих зірок у царстві ночі
Споруджу дорогу я тобі…
З місяця зроблю карету… Хочеш?..
З вітру коні гратимуть рябі…
Хочеш мостом райдуги промчати,
У тачанці сонця золотій?..
(Захлинуться в заздрощах дівчата…)
…Жду тебе, кохана, зрозумій…
…Прийдеш ти, я мови дар утрачу,
В чарах нерозгаданих втону,
Питиму із вуст любов гарячу -
Несказанно чисту і хмільну.

 

Покохав не так за сині очі…

На коня дозрілості ледь скочив,
Стрів тебе на юності межі
Й покохав не так за сині очі,
Як за тепле сяєво душі.

За дзвінкий, мов радість, чистий голос -
Ним лиш Бога славити в свята.
За коси пахучий, спілий колос,
Від якої в присмерках світа.

За усмішки промінь, повен цноти,
На рожевих вишеньках-вустах:
Він в життя сіяти буде доти,
Доки віч не вкриє тьма густа.

Покохав за зблиски в очках добрі, -
То іскриться золотом любов,
Як ранковий синьо-злотий обрій
У росинах темних ще дібров.

Покохав за розпростерту ніжність,
Схожу на розтулені квітки:
Хай ці квіти завжди будуть свіжі,
Хай лунає голос твій дзвінкий.

 

До коханої

Від тепла твоїх уст сад в душі розквіта
Й почуттів солов'ї в нім щебечуть пісні,
Й повінь сонця у нім, золота-золота,
Розлива навкруги свої чари сяйні.

Той рожевий союз
Подруг двох - милих уст -
Я люблю і боюсь -
Двох поезії муз,
Та в принаді обох утопаю,
В їх обійми тягнусь,
Утрачаючи глузд,
Бо люблю і боюсь
З ними втратить союз
Й не впивати п'янкого розмаю.

Від тепла ніжних уст в руслах вен вогнеграй…
В кожній краплі крові пломениться любов.
Обнімай же, цілуй і міцніш пригортай -
Нам цілунків меди не зашкодять обом.

Той рожевий союз
Подруг двох - милих уст -
Я люблю і боюсь -
Двох поезії муз,
Та в принаді обох утопаю,
В їх обійми тягнусь,
Утрачаючи глузд,
Бо люблю і боюсь
З ними втратить союз
Й не впивати п'янкого розмаю.

 

Їх шукав і знайшов

В розмаїтті квітинок очей
Їх шукав поміж днів і ночей
У життєвім зеленім гаю,
Вірив, суджену стріну свою.
Й спалахнули нарешті мені
Ніжно-сині квітинки сяйні
Між чорнезних і карих таїн.
Я зрадів: це судьба, це - мої!
З-під злотавих, шовкових волось
В душу чарів проміння лилось.
І втонув я в тім синім виру,
І злякавсь, що від щастя помру.
З них всміхались кохання сонця,
Наче в травні природа оця.
Доброти там ромени цвіли
І чекали любові бджоли.
І на пасіці долі щодень
З того часу та бджілка гуде,
І збирає бажання нектар
З квітки вуст, що як маку пожар.

 

Серце

Д.Б.Кедрін
Переклад з рос. Миколи Тимошенка

Козак біля тину торочить одне:
- Коли ж ти, Оксано, полюбиш мене?
Добуду для кралі, де крешуть шаблі,
І світлих цехінів, й дзвінкучих рублів!
Дівчина ж, вкладаючи косу свою:
- Про те вже ворожка гадала в гаю.
Пророчить вона: я віддам тому все,
Хто матері серце у дар принесе.
Не треба цехінів, не треба рублів,
Лиш дай серце неньки старої мені.
Настою я попіл його на хмелю,
Настойки нап'юся - й тебе полюблю! -
Козак з того дня замовчав, спохмурнів,
Борщу не сьорбав, саламахи не їв.
Клинком розрубав син у матері грудь
Й з завітною ношею рушив у путь.
Він серце поклав на барвистий рушник
Й коханій приніс його внутрішній крик.
В путі козака потемніло в очах,
Йдучи вже на ґанок, спіткнувся козак.
Упав з рук на сходи дарунок чуткий
Й тривожно спитав: "Не забивсь, синку мій?"

 

Удвох з любов'ю

Звугліла синявість небес.
У білім світі вечоріє.
Удвох з любов'ю ждем тебе,
Таїнноока ясномріє.

Приспів:

Прилинь, омріяна, прилинь,
З думок змий сумнівів полинь!

Вже місяць пальцями промінь
Хмарів'я пряжу роздирає.
Прилинь у храм душі, прилинь!
Моє кохання неокрає.

Приспів.

Удвох з любов'ю ждем тебе…
В тривозі вечір напівтемний.
В кутку душі печаль шкребе,
З розпуки в'януть хризантеми.

Приспів.

2003

 

 

Моє кохання

Кохання ніжносяйністю так схоже
На сонечко усміхнене ромену:
Тобі несу його я в біле ложе -
Цю пристрасть невситиму і шалену.

Приспів:

Тільки з тобою, радосте, знай,
Тільки з тобою - тут мені рай!
Тільки з тобою, мила, завжди
Хочу любові пити меди!

Кохання це надніжністю так схоже
На зіроньку квітуючу ранкову:
Тобі несу її я в чисте ложе -
Так пісню соловей несе в діброву.

Приспів.

А часом це кохання дуже схоже
На сонця юну квітоньку черлену:
Тобі несу її в духмяне ложе -
Цю пристрасть невситиму і шалену.

Приспів.

 

Прийди

На території душі
Я замок звів тобі високий,
Сторожувати там лишив
Й на мить невсипний свій неспокій.

Той замок золотом сія
У царстві ніжної любові.
Присутність бажана твоя:
Палати, всі, прийнять готові.

Лише тебе одну вони
Давно чекають, світ-кохана!
Прийди. В них добрістю сяйни,
Окрасо мріянь дивостанна!

…Розквітла зорями пітьма
І місяць лебедем засяяв:
Тебе і щастя ще нема,
Птах серця давиться відчаєм…

2003

 

 

Прогучить слониськом…

Прогучить слониськом ранній поїзд
Здалеку і серце солов'єм
Затріпоче, ладне виліт скоїть,
Й теплим душем радість обіллє.

В снах вже бачу жданий поїзд наскрізь…
Жду тебе так сильно - аж-аж-аж…
Жду промінь омріяної ласки…
Їсть мою терплячість антураж.

Не навчився безтурботно жити.
Час, як завжди, вітром проліта
І толочить буднів стигле жито.
Жду тебе я, мріє золота.

Ти - єдине сонце в небі долі,
Що спроможне душу обігріть
І лишити здатне сили волі,
Й спонукать в міжзірний переліт.

…Прогучить слониськом ранній поїзд…

* Антураж - оточення, навколишня обстановка.

 

 

Коханий мій

Коханий мій! Будь щастя повен!
Адже ж до тебе, владар мрій,
Моя любов - це сонця повінь:
Купайся в ній, лебедик мій!

Пірнає в чорне море степу
Ковчег світила золотий.
Прилинь, прилинь у повінь теплу
Й полин розлуки солоди.

Моя ж душа - медовий вулик:
Нектар збирала з цвіту слів -
Твоїх, зігрітих серцем чулим,
Які гірляндами ти плів.

Роняє сонях чорні сльози
Поспілих крупних насінин…
Хмарини суму вечір возить…
Явись і хмурість осяйни.

…Коханий мій! Будь щастя повен!
Адже ж до тебе, владар мрій,
Моя любов - це сонця повінь:
Купайся в ній, лебедик мій!

1999

 

Повоєнна елегія

(фрагмент)

…Наспівалися дівчата, -
З неволі шлях довгий…
Наспівались соловейки,
Наплакались вдови.
Каганці із гільз патронів
Непевно радіють:
Утлі вогники так схожі
На людську надію…
Ударяються у шиби
Метелики ніжні…
В кожній хаті більше духу
Святого, ніж їжі.
Діти покотом на матах
Під ряднами - голі…
Матері латають бідність:
Не одіж, а болі…
Прислухається жіноцтво, -
Жде гупання щастя.
Та віддалено лиш чути
Дрібушечки часті.
Проскакало знов, лукаве…
Не вбігло до хати.
Та надія запевняє:
"Недовго вже ждати.
Усміхнеться іще щастя,
Поверне - навіки…"
…Повернулось: жменя - в нормі,
А решта - каліки!..

1999

 

 

Виший, мила, рушник

Красою душі виший, зоре життя,
Любові рушник. Й хай на ньому жахтять
Троянд пелюстками п'янкі почуття,
Й у вирій сердець хай лебідки летять -

Лебідки кохання - без бруду олжі,
Ми їм віддамо сонцезлото душі.
Як прапор життя, вдвох любові рушник
У смерть пронесем серед вихрів страшних.

 

Про тебе

Не насходиться сонце до втоми,
А жар-птицею буде злітать
Щодоби, як у пам'яті спомин,
Про твої пломенисті уста.

Горизонту поріг не зітреться,
Скільки б сонце не терло його,
Не обвуглить обителі серця
Злотосяйний любові вогонь.

Не втомлюся ніколи любити,
Бо ти сонцем у небі душі
Лиш одна осяваєш блакити,
Хоч недавно були ми чужі.

2001

 

 

До коханого

Коли вже зорі вечорові
На річці виткали парчу,
Ти голос ніжної любові
З душі динаміка почуй.

То серця лагідна лебідка
Тобі, коханий, подає;
Співа у світ любов розквітла,
Озвись до неї солов'єм.

Прийди в палац мого чекання,
Камін довіри розпали
І будем пити аж доп'яна
Вино з кохання піали.

2000

 

 

Найперша любов

(Пісня)

Свою першу любов, що у юності мав,
Я у серці ношу, мов святий талісман,
Хоч в житейськім саду зустрічав безліч пав,
Але жодну із них в душу не пропускав.

Приспів:

Сонце у дорозі не спіткнеться,
А кохання справжнє не схолоне
І до смерті квітнути із серця
Буде його полум'я червоне.

Свою першу любов од усіх, наче скарб,
Я ховав у душі в золотім тайнику.
Поміж всіх почуттів, неоднакових фарб,
Я ховав од усіх ношу цю пломінку.

Приспів.

Свою першу любов - цей незбагненний рай,
Я у серці ношу, мов святий талісман.
Тож, маестро Життя, лише їй гімни грай,
Бо вогонь лиш її мені дух переймав.

Приспів:

Сонце у дорозі не спіткнеться,
А кохання справжнє не схолоне
І до смерті квітнути із серця
Буде його полум'я червоне.

30-31.03.2006

 

 

Не печалься…

Як в минуле загляда
В дзеркало кохана:
- Де ж я - гарна, молода,
Де мої рум'яна?..

…Полиняв наряд краси
На твоїм обличчі,
Але ти його носи -
Він тобі ще личить.

А як вітру час зімне
Всі твої наряди
І вже їх життя земне,
Певно, не розгладить,

Не печалься, не за них
Я тебе кохаю,
А за погляд неземний,
Відданість безкраю.

За душі ясні скарби:
Щирість і доброти.
Тож і ти себе люби
І не дай схолоти

Вогнецвітним почуттям,
Що в єстві сіяють
Й ще з очей он миготять
Світлом зореграю.

 

Читаючи книги

У поезії вирій,
У ліричну теплінь,
Як в поезію сонця,
Юний друже, полинь.
На полях паперових
Є дівчата й жінки:
Лебедині поважні
І дзвінкі ластівки.
Там красуні всілякі,
В самотини вінку,
Птицю щастя впіймати
Йдуть у долю гінку.
Їх серця - то джерельця
Доброти-теплоти,
Душі - ніжності храми.
Кожен храм - золотий.
Говірку і не дуже
Вайлувату й метку
Тут зустрінеш, мій друже:
Вибирай, до смаку.
І, можливо, невдовзі
В життя юного сад
Попаде випадково
Заповітна краса.
В свого серденька вирій
Володарку краси
Як в поезію сонця,
Ти навік запроси.

 

Не таю, що люблю…

Перенизую знов ті слова,
Що казав (і не раз, і не два…),
Та вони всі любов'ю пашать
Й на пухнастих так схожі пташат.

Лиш тобі їх до серця тулю,
Бо як сонце тебе я люблю.
Мою суть ти купаєш щораз
В сяйві ніжності й зваби прикрас.

Й недовіра спада, мов труха,
Бо ж ніхто мене так не кохав.
Я без тебе щомиті й завжди
Як без хліба, вогню і води.

Наші долі пора вже зріднить,
Як Бог землю і неба блакить.
Що кохаю тебе - не таю
Й хочу жити в любові раю.

9.02.2006

 

 

Не гасне цвіт її…

Ой не забути того часу,
Як виглядав її, чекав!..
Як сонця квіт палав і гаснув,
Як мати плакала в рукав…
І не помітив, як і виріс
У хлібодарних цих краях,
Й коли зносив штани на виріст,
Й коли омріяна моя
З'явилась врешті… Тихим ранком,
Немовби жданий цвіт весни,
Запахло солодко і п'янко
І світ в чулані став тісним.
І повела мене у далі…
Еге ж, та молодість сяйна
На полювання щастя - вдалі? -
Лишався часом без майна.
Було й таке, що з кігтів смерті
Та юнка вирвала мене…
Я славлю руки її вперті -
Вони збороли все страшне.
Й за те, що гілля ніг ще крону
Життя мого несуть в майбуть,
Я щиро вдячний їй до скону,
Та жаль, що їй це не почуть.
Та дужа молодість ледь встигла
Подарувать мені любов,
А як в її вестися іграх
Не пояснила. Нам обом
Вже не судилось більше стрітись:
Можливо, вранці чи вночі,
Її украв незримий витязь
І де подів - цей світ мовчить.
Та цвіт її й на мить не гасне
І осява собор душі,
Бо та пора, то - диво красне, -
Насолодитися спішіть!..

20-22.01.2006

 

До коханої

Є.М.

Тобі одній, моя любове!

Глянь, моя душа - відкритий степ
І його роздолля неокрає
Буйно й ніжнобарвно скрізь цвіте
Розмаїтим диво-квітограєм.
Квітів ласки там розмай сія
Й доброти, як сонце, золотої.
В променях її душа твоя
Сумніви й тривоги заспокоїть.
В рай барвистий впевнено зайди,
Назбирай тих квітів оберемок
І сплети віночок з тих гординь
Й хай зірками сяють поокремо.
З доброти і ніжності вінок
Ти надінь у вечір кришталевий.
Я про це намріяний давно:
Той вінець - корона королеви.
Буду в ній одну тебе любить,
Поливай лиш квіти добротою…
І цвістиме доля, мов блакить,
Квітонькою сонця золотою.

30.06.2008

 

 

Оце - любов!..

Не смачнюща полуничка
Узяла мене в заков -
Піднебесно романтична
І проста земна любов.
Нею ніжно солодую,
Бо ж вона, як той шербет,*
Бо кохаю молодую
І по-справжньому - тебе!
В тебе серце - сонценятко
Й добротою в світ сія,
Очі - сині росенята,
А в них - відданість твоя.
Губ жарини непогасні
Дико пристрастю пашать…
Ой, від них у переплясі
Все єство, як той лошак,
Що попав у кип'яточок -
Прямо в гейзера фонтан!
Скаче зраночку й щоночі
Й аж до місяця зліта.

* Шербет - східні ласощі.

 

 

Мчить течія

Передивовано дивлюся
На ностальгії течію,
Де плине юності веснуся,
Де в човні долі я стою.
Де вишивану зняв сорочку
Й махаю веслами надій,
Коханням голову морочу
Тобі, вродливій, молодій,
Де в серці полум'я гогоче,
Готове все єство спалить,
А твоє личенько дівоче
Очей висяює блакить.
…Дивлюсь, на пам'яті екрані
(Ну геть справжнісінький рентген!) -
Страшенний спалах, рани рвані
Й душа… від радості реве.
То серце вибухло любов'ю,
Як цвітом ніжності весна,
І не зашкодило здоров'ю…
А, втім, хто зна, чи так, хто зна?..
Тепер дивлюсь - крізь ребер грати, -
А там, де спалах той погас,
Немов димить вулкана кратер
І чути поштовхи щораз.
І все тоді, коли дівочу
Поставу схожу бачу я,
То вмить згадаю ту сорочку…
Мчить ностальгії течія.
…Розстався із любов'ю тою,
Бо стала зрада на путі,
Та рану в серці вік не згою
На кручі болю - на крутій.

 

* * *

Я погляд твій, як сонечка сяйвину,
Ловлю щомить й до серця враз тулю,
Бо я, повір, тебе, одну-єдину,
Мов сонце небо віддано люблю.

Спивати з уст палких п'янке чар-зілля
Не терпиться, що спраглому води…
Та ще коли весна справля весілля,
А юність почала "козу водить".

Коли ж нарешті вечір зір намисто
Розсипле на небесному лану,
Чекаю, а кохана - чи навмисно?..
Не поспіша нести красу ясну.

Я переспрагло жданики ковтаю,
В глибинах тиші звуків сплеск ловлю,
Пливу в думках по мріяння Дунаю,
А пісня з мага лине: "Ай лав ю!"

Чарапкається місяць до зеніту
Й доріжку срібну стелить на ставку,
Я душу лиш надією зігріту,
Вмовляю потерпіть ще мить яку.

…Прийшла на зустріч… лиш зоря досвітня…
Погомоніли трохи близ воріт,
Порвали марлю ночі на лахміття,
А місяць геть од відчаю згорів.

3.07.2008

 

 

Я і тінь моя

(Спогад)

Удвох із тінню мовчки ідемо -
Вона карикатурить тіла рухи,
А я годую спрагу ескімо,
А пил куриться в небо каро-рухлий.
Ця тінь щеза в негоду хтозна-де…
А чи зі мною в невидимку грає?..
При сонці ж аж до ночі проведе -
До зоряних і місяцевих сяєв.
При місяці зі мною поспіша
Зустрітися з моєї любки тінню -
Біжить, як за кобилою лоша,
У зиму білоквіту й весну синю.
Качається зі мною щовесни
Й щоліта в трав'янім пахучім раї,
І поливає сад і кавуни,
І дині соковиті ніжно крає.
А ще ми з тінню - вправні косарі,
Хоча удвох одну лиш тягнем ручку.
Співає пісню жайвір угорі,
Ми ж музику косою творим звучну.
І за футболом тінь ця галаса,
Й на турніку зі мною сонце крутить,
І вибиває цурку в небеса,
І випрямляє цвях бураном гнутий.
Й по-мавп'ячи на грушу виліза,
Щоб піднести й собі під носа "дулю",
Й складає найспіліші в картуза,
Й з прицмоком смокче сік, мов я той цмулю.
…Удвох із тінню мовчки ідемо -
Вона перекривляє тіла рухи.
Їмо, не знать яке вже, ескімо,
Аж губи у обох рельєфно спухли.

11-19.06.2008

 

 

Що ми знаєм…

Що ми знаєм про любов?..
Це шарада із шарад…
Тайн шифрованих клубок…
Може, радощів парад?..

Ніжно-болісне чуття…
І солодке, і п'янке…
Солов'ї в душі гучать,
Трелей творячи букет.

Прагнеш з милою пройтись
Й заздрі погляди зібрать,
Й ніс задерти десь увись
Серед хлопців і дівчат.

Й без утоми скрізь писать
Найпрекрасніше ім'я, -
Це ж як сонечка печать,
Що на тлі небів сія.

І утоми геть нема
Від обіймів і розмов.
Видно, силою пойма -
Всіх закоханих - любов.

Надивитись на обох
Не стачає нам очей…
Що за диво це - любов?..
Воно гріє і… пече.

7.07.2008

 

 

Любов у липні

Ромен-цвіт вечірньої зорі
Заяскрів на карім лузі неба.
Десь востаннє неслух чийсь зарів,
Бо ж у двір уже заходить треба.
Твоїх уст малинова зоря
Ще не вийшла на чекання обрій;
Вже останній грам терпцю згоря:
Де ж це, де очей сяйвинки добрі?..
…Ой несе, несе жарку зорю -
Отже, я вогонь кохання вип'ю
І до ранку ввесь дотла згорю,
Й за любов складу подяку липню.

17.04.2008

 

 

Без любові…

Без любові весна не потрібна,
Бо без неї в душі не цвіте
Жодна квітка надії, лиш срібна
Дме завія в зажур'я густе.
Без коханої сонячні зливи
Непомітні, що й злюща гроза.
Чи хоч хтось був без пари щасливим?..
Ні! Бо туга на цвіт наповза.
Без любові, коханої й пісня
Вивергається з серця сумна
І, неначе молитва та слізна
У самотності храмі луна.

28.01.2008

 

 

Черідки жител

На крилах мрій, фантазій часто
Злітаю в сині небеса
І моїх вражень дике птаство
У високостях зависа.
Бо панораму бачать очі:
Черідки жител сторожкі
Скубуть траву сріблисту ночі,
В якій дрімають куріпки.
А вдень, коли льоново-синьо
Цвіте-сміється небосвіт,
Хрумтять промінь сяйнисте сіно
Черідки жител степові.
А щодо міст, скажу вам зразу,
Що хрума кожна череда
Корми з димами й духом газу
Й в оазу степу погляда,
Бо тут, у світло-карім раї,
Озону м'ятний аромат
Й на флейті Пана* жайвір грає,
Й красою висі перейма.

17.04.2008

* Флейта Пана - народний духовий інструмент у вигляді з'єднаних разом кількох сопілок різної величини та настройки.

 

Йшов я бродом

Йшов я бродом-перебродом
Через юності ріку
Й стрів, як весну, ясновроду,
Мов ялинонька, струнку.
А в близнятах-оченятах
Синьо-синьо льон цвіте
І моя там розіп'ята
Гордість пишна, як вертеп.
Я соромивсь закохання,
Хоч пожар в душі палав,
Наче обрій спозарання
Понад темінню села.
Й тавричанка величава
Теж соромилась його -
"Ви…" та "Ви…" все величала,
А в очах… жаги вогонь.
Коли ж душі-сонценята
В чудо-сяєво злились,
Стала милим покликати…
(Мало статись це колись).
Й полонила добротою,
Й серця сонячним теплом;
Й під косою золотою
Личко радісно цвіло.
Її губи малинові,
То смачне, п'янке вино,
Що на ніжності й любові
Вже настояне давно.
Їй поваги самоцвіти
Даруватиму щодня,
Доки в світ цей розмаїтий
Струни наших душ дзвенять.

25-27.01.2008

 

 

Жар-птиченько моя

Коханій дружині Марії

Промінь вечірніх злива пурпурова
Розбавила в казкові кольори
Долини й гори, пустки і діброви…
На жаль, краса ця скоро догорить
І теплою черінню зачорніє
Усе, що мить тому лиш відцвіло,
Й жар-птицею ти з'явишся, Маріє,
Й заклекотить любові джерело.
Із пелюстинок уст нектар кохання
Закрапає у вулик золотий
Душі моєї, мед той до сконання
Я в серці постараюсь зберегти.
Жар-птиченько моя сяйнистокрила!
Мойого духу терем освітляй,
А я тобі побуду за світило,
Допоки пахне сонця коровай.

2003

 

 

Здається, вік уже без тебе

(Елегія)

Пам'яті дружини Марії Михайлівни,
яка померла 31 грудня 2003 року

…Ридає дощами блакить…
Душа, ніби рана, болить.
Виходить з могилки трава
І стрілами в серце встрява.
Витягую довгі й гінкі
Печалі колючі кілки,
Єство все кривавить слізьми,
Які до сконання не змить.
…Неждано, мов з неба зоря,
Ти впала, як день вже згоряв.
Росте круг могилки моріг…
Пробач, що тебе не вберіг!..
Росте та печаль і росте…
Без тебе життя це пусте,
Як небо без сонця й зірок…
Й рись-розпач пильнує щокрок.
…Як сонечка квітка-краса
До тебе любов не згаса.
І накип скорботи з душі
Не знімуть ніякі ножі.
Я в комі журби… вік пробув
Й несила ядучу журбу
Ні вигнати з серця, ні вбить, -
Мов п'явка, у ньому щомить!..
…Ридає дощами блакить…
Душа, ніби рана, болить.
Виходить з могилки трава
І стрілами в серце встрява.

12.09.2004

 

 

Життя коротке…

Життя коротке, як весняна
Ніч запахуща і хмільна,
Тож пий з цвітінь світань духмяна,
П'янкіші втричі від вина.
І з квітки сонця, що уповні,
Пий злотосяючий нектар,
Що так нагадує любовні
Солодкі чари - свят узвар.
Життя, мов юність, вкрай коротке,
Тож пий і вечора багрянь -
Вино настояне й солодке -
І в чашу досвітка заглянь!..

31.01-1.02.2008

 

 

Я - твій лебідь

Я леліяв в думках мрії квітку
І тебе випадково зустрів
Поміж цвіту дівочого - влітку
Поміж долі розгульних вітрів.
Й зрозумів я, що в тебе у грудях
Замість серця сонцятко сія.
Промінці його й мертвого збудять.
Ой чия ж ти, лебідко, чия?..
У твоєму життєвому небі
Хочу бути, як сонце, один:
Я - твій вірний, турботливий лебідь,
Я - джерельце живої води.
Я обдам тебе сяєвом ніжним
Вселюбові. Незгоди - зімну!
Й ми з тобою, лебідонько, вижнем
Жито щастя на спільнім лану.

 

* * *

Любов - це клітка з променів із щастя,
А щастя - це взаємная любов.
Прожити з ними радісно удасться,
Як віддано служитимеш обом.

 

А за вікном

В душі пронісся горя ураган, -
З корінням сад надії вивергав…
Тож замок щастя, в мріях що ввижався,
Розтрощено й розвіяно назавше.

…В душі промчав розпуки ураган:
Її ледь-ледь у небо увібгав -
У безкрай той широкий і високий.
Куди ж подіть рокочучий неспокій?..

…В душі промчав скорботи ураган:
Пішла за межу мила й дорога…
Лиш згадую в самотності пустелі
Очат сяйвинки сині та веселі.

Тепер в душі печалі океан,
Що місяцем щербатим осіян.
Й над ним чаїно серденько кигиче…
А за вікном
співаннячко
синиче.

 

Слово щасливої жінки

Не день, не ніч, а ясний вечір…
Душа, мов захід осяйний -
Червоним золотом трепече,
Куди її не поверни.
Тебе щодня таким я бачу.
Мій посивілий лебедин,
Люблю тебе за теплу вдачу.
Ти був, як сонце, й молодим.
Ти мого серця ніжну квітку
Живив росою доброти,
Беріг тонку любові нитку,
Яку коханням золотив.
Й коли в полон беруть нас біди,
Ти з ними б'єшся щодоби,
Немовби лицар, шани гідний.
Й не був ще бранцем боротьби.
Ти будь-яку владнаєш притчу,
Мій посивілий лебедин,
Тобі довіку, милий, зичу,
Щоб був душею молодим!

 

Життя прекрасні половини

Життя прекрасні половини
Заходять в храми наших душ,
Йдуть божествами чарівними.
Їх святість, друже мій, не руш!
Молись принадам боготворним
І від осквернень бережи,
Тоді скоріш ми перегорнем
Всіх недовір'їв рубежі!
Світи, як сонце в небовиди,
Коханій в долю щодоби
І личка світик миловидий
Усмішок цвітом оздоби!
Даруй слова їй зоресяйні,
Мов літні тихі вечори.
Й тобі довірять диво-тайни,
Лиш найтепліше говори!
Цілуй її, як водоспади -
Озер квітучі береги,
Старайсь ніжніше пригортати
Дар божий, всім нам дорогий!
І буде в домі пломеніти
Вогонь любові осяйний, -
Лиш в серці жінки самоцвіти
Ти справедливо оціни!

 

Тисячобарвна райдуга - любов

Тисячобарвна райдуга сія
В душевнім небі, чистім і високім:
Оце любов омріяна моя
Відбилась в нім, помноживши неспокій.

Й не помічаю: сонце чи встає?..
І - чи пірнає в безвісти таїни?..
Бо замість нього личенько твоє
Тепло і світло в храм життя промінить.

…В душевнім небі жайворон співа,
А на лужку - неспокою жар-птиці…
А поруч буднів тягнуться жнива:
Скиртують сум… Хто - радощі в копиці…

 

Любов

В травневу днину ясновроду
Зустрілись ми близ переброду -
З дитинства в юність - і ключами
Любов забила поміж нами.
Приплив енергії любові
Перетворивсь в нестримну повінь
Й почав крутить украй зухвало
І тиснуть хвиль усіх навалом,
Що, мов джмелі, взялись гудіти
Й ламать батьківські заповіти;
Й не слухать честі крик сторотий,
Й топить лебідоньку чесноти…
Й нас кинув - витівка остання -
В хитливий човен див кохання…
Недавно, в днину ясновроду
Зустрілись ми близ переброду -
Із літа в осінь, хоч між нами
Уже нема того цунамі,
Та все ж хитають хвилі човен -
Любові й лагідності повен.

 

Мені сія очей сузір'я

Не винайшло ще людство влучних слів,
Щоб ними кожен міг би оповісти
Про ті чуття найкращі, часом - злі,
Про струм любові вічно променистий.

Не винайшло, мій друже, вельми жаль,
Але відтоді, як любов зустрів я,
Мені сіяє крізь розлуки даль
Очей коханих трепетне сузір'я.

Між нами інституту ще гора,
Яку, чорнява, впевнений, здолає.
І в сад життя зійде весни пора,
І щастя в нім у світ сяйне розмаєм.

Промінням серця їй пишу листи,
Вони, надіюсь, викличуть довір'я.
Так прагну, щоб мені могли цвісти
Очей її закоханих сузір'я.

1999

 

 

* * *

Вітрила білясті хмарин
Розпарусив ранок весняний
На щоглах яскравих промінь
Й поплив у майбутнє з піснями.

Пахучі надніжні вуста
Не встигли ще квіти розняти,
Трудар-степовик вже устав
І сіє зерняток брильянти.

Зіперсь на надії плече
З думками про долю врожаю,
А меч податковий січе
Всіх задумів прорість без жалю.

 

* * *

Заглядаю в пам'яті досьє,
Поміж зол та горь шукаю спокій,
Але він лишив гніздо своє
І шукає долі, наче сокіл.

 

Умокну перо

Умокну я в сонечка чорнильницю
Почуттів загострене перо
Й хай з-під нього в світ любов проміниться,
Неосяжний радує огром.

Умокну перо в загадку місяця,
У зірок трояндову ясу
Й хай вони в душі суцвіттям світяться:
Їх в життя коханої внесу.

Умокну перо у казку райдуги,
Щоб красу жіночу описать,
Про яку пісні складають жайвори
Й солов'ї співають в сіножать.

Умокну перо у диво блискавки,
Щоб ввібрать енергії заряд,
Щоб в очах вогні наснаги блискали
І живили струмом всіх підряд.

Умокну перо у повінь сонячну,
Щоб про мрій осяйність написать
Й про весну, квітучу ніжно донечку,
Що дарує Божу благодать.

…Умокну я в сонечка чорнильницю
Почуттів загострене перо…

 

Йде весна

Сніг одцвів на вичорнілій ниві
Глянь, парують скиби-пироги.
Марева мигтять волосся сиві,
Ковилою грають навкруги.

Морозці калюжі прагнуть склити
Та теплінь шибки ті розплавля;
Відкривають очі перші квіти -
Сонце править їм за короля.

Мартини в халатах майже білих
Походжають, наче лікарі.
Ящірки струмків іще не збігли,
А вже жайвір висне угорі.

Хлібороби мислей світлі зерна
У чернетку вносять щодоби:
Кожен з них, як треба, гори зверне
На шляху ясної боротьби.

 

* * *

Розібрали нічку, розікрали,
Рознесли по клаптику дотла:
Полишили в небі зір корали
Й самородок ярого срібла.

А чи ночі чорний шовк спалили
Пломінким, кохань усіх, вогнем?..
Й це - від нього - день зайнявсь стокрилий,
Й народилось сонечко сяйне(?!..)

 

Зійди - в життя

Коли ідеш ти східцями униз,
З-під клавішів тих сходинок шалена,
Мені у серце музика дзвенить
Йоганна Баха й бурного Шопена.

Коли ж від мене ти ідеш уверх,
Здається, сонце в хмарах потопає…
В душі смеркає, холод серце рве,
І світ не вабить ніжним сонцеграєм.

…І місяця підкова золота
Караючим звисає ятаганом…
І ніч осмути птахом проліта,
Б'ючи крильми у груди ненастанно.

…Зійди, кохання сонечко, униз -
В моє життя під спільності знамена…
І хай навкруг лиш музика бринить -
Не тільки Баха й бурного Шопена.

 

Перша любов

Померла любов, після зради, в мені
Й зі знаком ганебної винності
Лежить та красуня в душі, як в труні,
Й не можу звідтіль її винести

І в хвилях ріки забуття десь втопить…
Та звідки набратися смілості?..
Без неї життя, мов без сонця блакить,
Й несила з душі її винести.

 

Позови очима карими

Догора червоним золотом
Тихий вечір за селом,
Віддаляє день, що молодо
Відсіяв понад зелом.

Розкололи тишу трелями
Сміху гуртики дівчат,
Що рожевими лілеями
В ніжних сутінках мигтять.

Стрепенулось серце птахою,
Що потрапила в біду,
Я крильми печалі змахую,
В світ самотністю іду.

На лану душі чар-квіткою
Образ милої цвіте:
Це чуття любові виткало
Це видіння… непросте.

…Позови очами карими,
В далечіні не мовчи.
Я примчу між суму хмарами, -
Як метелик до свічі.

2003

 

3 розділ

Що в серці словом ожило

 

 

Таврійська весна

Ніжноцвітом духмяним
Сяє в обшири сад…
Край чумацький коханий
Юній весноньці рад.

Як йому не радіти:
Прикрашають блакить
Запашні самоцвіти -
Феєрверки суцвіть.

Рушником золотавим
Гра між плавнями Дніпр.
На рушник цей поставив
Ранок сонечка хліб.

В плавнях птичі гастролі…
Чую, в далеч ясну
Плинуть співи казкові,
Всі - на крилах відлунь.

Звідкілясь з високості
Ллється пісні ручай
У розкішно порослі
Хлібні ниви та в гай.

…Від краси воскресає,
Молодіє душа.
Диво з див неокрає
Світ весняний зверша.

23.12.1999

 

 

Жду, ой жду…

В чарі неба золотом сяйним
Грає сонця літнього вино.
Ти зі мною, мріяна, пийни
Хоч ковточок. Жду тебе давно.

Жду тебе на килимі піску:
Нам природа в позику дала…
Ще й в додачу річеньку вузьку
З скарбом риби - чистого срібла.

Миють верби коси тут щодня,
Ловлять щастя гуси і качки.
Тут піснями плавні всі дзвенять
В давні й наступаючі віки.

…Жду тебе я, любонько, прийди
В мій барвистий юності едем, -
Може, десь у загадках води
Ми від замка щастя ключ найдем.

20.01.2000

 

 

Зійди пречистою любов'ю

Пожежі диких маків і тюльпанів
Вітри весни роздмухали ізнов.
Жаринками пашать уста духмяні, -
Роздмухала їй буряна любов.

Пашать паланням сонячним любові
Твої слова - солодкі, як шербет…
В моїй душі лежать скарби казкові
І вже давно чекають лиш тебе.

Знемоглий геть роздільністю з тобою,
До замка насолоди звів мости.
Молю: зійди пречистою любов'ю,
Журбу з обличчя віями змети.

Іскринами уваги я осяю
Душі твоєї доброї житло,
Щоб там здоров'я - квітом сонцеграю -
І щастя - ніжним персиком - цвіло.

Повір: життя, сучасне і майбутнє,
Без тебе - рейс в човні з однім веслом;
Це - роздум на байдужім перепутті,
Це - дім, де верх борвіями знесло.

Поглянь, між нами промені стосунків
Єднаються у райдуги чуттів,
У музику шалених поцілунків,
А з нею зможем всі вали круті.

11.02.2000

 

 

Пала любов

Розтулилась квіткою кохана
Тільки в першу , ждану, шлюбну ніч:
Нас єднала цнота і пошана,
І любов світилась з юних віч.

Множились сім'я й дрібні невдачі,
Біди нам влаштовували січ,
Та чуття були у нас гарячі,
Як тоді, у першу шлюбну ніч.

…Вкрили скроні сріблені сивини
І шуліка смерті вже кружля,
Та любов пала вогнем кармінним -
Непорочним світиться малям.

4.07.2000

 

 

Осіння елегія

Плачуть в синьому роздоллі
Хмар медузи мандрівні:
Тонуть сліз прозірні перла
В непроглядній низині.

Плаче птаство в піднебессі,
У розлуку летячи,
З хмарок зграй печальних долі
Слізок падають дощі.

Плачуть росами дерева
В подушки ті листяні,
Які осінь їм поклала,
Лиш бракує простині.

Плачуть душі наболілі:
З віток-війок ягідки
Сліз гіркучих опадають
В світ байдужий, нестійкий.

…Цвіт очей ув оптимістів
Взявся слізьми сподівань…
Смутку птиці в сад душевний
Не присіли спочивать.

 

Спогад про матір

(Триптих)

Матерям-вдовам присвячую

 

I

Затремтіла в мами похоронна…
Й тріснула, мабуть, надій корона, -
Мати ж бо байдужими ночами
Чайкою самітньою кричала.
Їй здавалась темінь чорнокрила
Трунним крепом, хата - то могила…
А липкі страждання, біль, печалі
Кип'ятком всю душу затопляли
І з очей лилися ручаями…
Й це від них з тих пір в моєї мами
Біля віч русельцями мілкими
Залишились зморшки.
…Хто ж підкинув
Гіркість долі матері-матусі?
Гнів пече… На фото я дивлюся…
На чолі автографи помітні:
Розписались горе й лихоліття,
Борозенки вічні, що розлука…
Чом ти, батьку, в шибку не постукав?..

 

II

…Як мадонна, всим була красива…
Та, мов сіно, ти біду косила,
Нетрі суму працею рубала,
Затискала розпач між зубами.
Сталу вірність - сяючу перлину,
Бачив люд осудливий щоднини.
Ніби щастя, батька все чекала.
…Ах, красо! - пелюсточко зів'яла.

 

III

Мріла доля місяцем щербатим
Удові крізь туги чорні грати,
Нили спогадань ятрючі рани,
Гук тривог мур спокою таранив:
Билось серце в розмислів полоні
Й віч сонця від мук були червоні.
…Ой давно сонцятка ті погасли, -
Бо немилим був цей світ прекрасний,
Над яким ще грози війн гримкочуть
Й лун осколки душу рвуть жіночу…

1966-2002

 

 

Лист до матері

Сергій ЄСЕНІН

Переклад з рос. Миколи Тимошенка

Ти жива іще, моя старенька?
Жив і я. Привіт, тобі, привіт!
Хай сія над хатою, рідненька,
Несказанне сяйво в смерклий світ.

Пишуть, ти, ховаючи тривогу,
Зажурилась дуже по мені,
Що ти часто ходиш на дорогу
В старомоднім ветхім шушуні.

І тобі у мороці вечірнім
Бачаться примарища страшні,
Наче хтось мені в кабацькій бійні
Садонув під серце фінський ніж.

Заспокойся, рідна! Роззирнися…
Все те - маячня лише сумна.
Не такий вже я гіркий п'яниця,
Щоб, тебе не бачачи, сконать.

Я такий же ніжний, як раніше,
І спиняюсь в мріях лиш на тім,
Щоб від туги клятої скоріше
Повернутись в наш низенький дім.

Я вернусь, коли розпустить віти
По-весінньому наш білий сад.
Тільки ти мене іще до світу
Не буди, як вісім літ назад.

Не буди відмріяного знову,
Не хвилюй того, що не збулось, -
Надто ранню і утрату, й ранню втому
У житті зазнати довелось.

І молитися не вчи вже. Бога ради!
Більш нема в минуле вороття.
Ти одна і поміч, і відрада,
Й несказанне сяєво життя.

Так забудь же про свою тривогу,
Не печалься дуже по мені,
Не ходи так часто на дорогу
В старомоднім ветхім шушуні.

 

Прикмети вересня

Котячий рід нахабно пнеться в хату,
Всідається поближче до плити
Чи облюбує десь ганчірку м'яту,
Щоб уві сні у теплий вир пливти.
Собаки стукотять об стінки будок
Щоранку, не виходячи надвір:
Кусючі блохи їх неспокій будять
І холоднечі дмухає злозвір.
В качатники, в сажі той холод диха,
Допоки розгориться сонця піч…
Поодиноке листя пада стиха
В поділ землі. Майнула зграя пріч
Якихось розтривожених до краю
Журавликів. Поглянь, жива стріла
Летить у невідомість. Крила грають
Прощальний твір. Поглинула імла
Тривожність журавлину. Дикі гуси
Роздерли марлю тиші на шматки,
Промчав над головою килим русий
Горобчиків - співучий і меткий.
Пройшла ворон смолисто-чорна хмарка,
Прошита наскрізь списами промінь,
Пройшла, та небо довго й чутно карка…
…Скоріше в даль, неприязне, пролинь!..
Деінде светри в юрбах різно квітнуть,
На головах замаяли хустки.
"Прощай!" - сказали черевики літу.
Готує осінь шлях усім грузький.

 

Осіннє

(етюд)

Стадами оленів казкових,
Задерши голови сторогі,
Стоять всі в осені дерева
Вздовж берегів ріки-дороги.
Злегка кивають головами,
Рвучи тонку вуаль печалі,
Довкруж пташиними зграйками
Кружляють листики опалі.
Стерню живими килимами
Гаркава галич прикрашає.
Пливуть вітрильники хмаринок
У море неба неокрає.

 

* * *

Підпалила осінь білий світ -
Глянь навкруг: стобарвно скрізь палає…
І якщо придивишся як слід,
Впевнишся, що й диму геть немає.
А невдовзі - з дива - на землі
Тільки порох-добриво лишиться,
Та в душі, у кутику малім,
Спомину сіятиме жар-птиця.

 

* * *

Вже сива осінь журавлиними ключами
У вирій всі ворота розчинила…
Птахів хмарини розтривожено кричали…
Кружляла туга в небі різнокрила.
З хмарин смутенними перлинками дощинок
Спадали сльози птаства в опустілі
Поля й сади. У небайдужість душ дощило…
І наближались суму заметілі.

 

Тільки спомин…

Спогад в юність тече -
Бачу мить чарівну:
Дикий сполох очей
Поцілунком зімкнув.
Пам'ятаю ту мить,
Як утративши глузд,
Пив, як річка блакить,
Дикий мед твоїх вуст.
А ти, в розсипі кіс,
Маком диким цвіла,
А пожар в душах зріс
Й спопелив нас дотла.
…Вже жар-птиці - роки
Відлетіли давно:
Тільки спомин п'янкий
Манить в юнь - за вікно…

 

Про холостих

Незатишно у домі холостому, -
Під боронами взимку затишніше…
Складає в скирти він думок солому -
Ніякий писар їх не перепише…

А мріями - по світу походжає:
Щовечора, щоночі і щоднини,
Шукає між дівочим урожаєм:
А чи нема його там "половини".

А дівчина - в люстерці видивляє
Коханого - створіння наймиліше…
Надій у неї - море неокрає…
Ніякий писар їх не перепише…

Та раптом якось зовсім випадково
На мості долі стрілись калиновім,
Знайшли там щастя зразу дві підкови
І присяглись на шлюбнім рушникові.

І затишно у домі молодятам.
Здається їм, в раю - не затишніше…
А радощів - повік не передати -
Ніякий писар їх не перепише…

 

Срібноповні відеречка

Срібноповні відеречка
Від криниці до села
І любов в душі сердечка
Тихо дівчина несла.
Бо розхлюпати боялась:
Не так воду, як любов…
В голубих очей дзеркалах
Страх, за розхлюпи, холов.
Бо в коханні признавались
Їй ровесники щодня.
Та втікала від навали,
Женучи страху коня.
Бо нектар п'янкий любові
Берегла лише тому,
З ким у теремі вербовім
Ним осяяла пітьму.

 

Осінь

З очарування золотого
Із дзвінкострунних стиглих нив -
Ввійшла душа геть босоного
В злотоосінню казку див.

В нарядах царствено-розкішних
Сади шепочуть про весну
Й встеляють золотом доріжки,
Й торкають спогадів струну,

…Вдихали яблук аромати
Ми в роззолоченім саду
Й тебе - із сонцем - цілувати
Я не соромивсь на виду.

 

В гостях у мами

Анатолію Кичинському

Ворота сині, наче в небеса,
У моднім капелюсі хата біла,
Де саду рай хмарками нависа
Над мамою, що зранку ще й не сіла.

Богинею між ними походжа,
Її вітають квіту ніжні зорі.
Радіє мама: Буде урожай!
В росинах віч сяйвинки грають добрі.

Метеликом на сяйво дрібочу
І, як в дитинстві, радістю аж сяю,
Хоч над вухами блиска срібночуб,
Спішу, лечу до маминого раю.

Бо тут, в колисці рук, ще немовлям,
Сповитий весь любов'ю лади-мами,
Очатами невгавно розмовляв,
Бо в тій любові, мабуть, дещо тямив.

…Над мамою знов сонця корогву
Архангели несуть… То символ щастя,
Яке відчуть ми прагнем наяву.
(…Не всім діждатись в гості його вдасться).

…А нас матуся завжди вигляда, -
Ми символи для неї того дива,
Бо з нами - вся душею молода,
Хоч паморозь цвіте на скронях сива.

Між нами мама сонцем походжа
І променями пальців дарить ласки -
Поміж ляльок, машинок, ведмежат -
Й здається нам, що ми в гостях у казки.

 

Осінній пейзаж

Осінній день натужно йде у зиму,
На спині мокрі хмари несучи:
Несе їх в даль невидиму і зриму,
Де небовись у синій опанчі.

Довкіл стоять в халатах завжди модних,
О цій порі, дерева шелесткі.
І пишні айстри, притаївши подих,
Роняють тихо сльози-пелюстки.

Дивують світ красою ніжні, ярі
Озиминою ткані килими.
І сонця стан, у золотому сарі,
Під райськими сіяє ворітьми.

Птахів жене в розлуку розпач дикий…
(Сичать у душі близькі холода).
В безмовності лунають їхні скрики
І сум крильми безмежжя огорта.

Летять в майбутнє невмирущі мрії
Про радощі, про щастя осяйне,
Що зіркою на обрії все мріє
Й ніяк життя мого не досягне.

 

На Великдень

…І зорі крашанками, в мить одну,
Здавалось, пахнуть несказанно пряно.
…Велично пасху сонця осяйну
В собор небес несе набожний ранок.

…Дівчата з церкви, писанки немов,
Виходять із жінками в радість свята,
Промінячи до Господа любов
І вірячи у милість Бога свято.

…Й луною йде до купола небес:
- Христос воскрес!..
- Воістину воскрес!..

 

* * *

В таврійські прерії іду -
Пірнути в соняхів поезію:
Всі в золотім жахтять цвіту -
Тут голові не буть тверезою.
Все поле вуликом гуде,
Але немає в нім ненависті,
То славлять бджоли цей Едем,
Бо ж тут скарби пахкі й нектаристі.
І скільки оком не веди,
Побачиш сонячну поезію:
Тут пахнуть радості меди,
Якими лан й душа трапезують.

 

Ноктюрн

(усмішка)

Не за стіною дід буркоче, - ні…
То дальній грім в травневім небі грима.
Переді мною, наче уві сні,
Постала казка ночі ясно зрима:

Не темнота довкіл, - святий собор.
Свічками скрізь горять тремтливі зорі
Й богослужіння править, - ось їй-бо…
Поважний Місяць. В залі всюди хворі

На незбагненну пошесть (що в миру
Коханням зветься). Світять в пітьму лиця…
Сповідують тут віру всі стару…
В соборі цім нікому вік не спиться.

"Парафіяни" стало тут грішать,
Хоч Місяць їх за витівки ті судить:
Губами хрестять хлопці всіх дівчат
В уста і плечі, й палахтючі груди.

…Частіш, відправа розсвіту сяга,
Коли вже сонця плащаницю ранок
Виносить урочисто і снага
Закоханих веде додому п'яно.

2000

 

 

Сповідь холостяка

Запозичу ніжності у квітів,
У землі навчуся доброти,
Щоб любов майбутню напоїти,
Щоб сім'ю довіку зберегти.
Біля сонць людських сердець умлію,
Наберусь цілющого тепла,
Огорну ним обрану надію,
Щоб завжди трояндою цвіла.
Перейму у сонечка усмішку,
Бо щиріш її нема ніде.
Нею вмить кохану я утішу,
Якщо сум хмаринкою найде.
…Сподіваюсь суджену зустріти,
Роззираюсь повагом довкруж:
Їй віддам усі скарби нажиті, -
Як знайду характером таку ж.

1999

 

 

* * *

Ми не знаєм, де саме і в яку саме мить
Народилось повітря, щоб цей всесвіт зміг жить.
І не знаєм, коли ж то в чистих душах обох
Народилась огнистим розсвітанням любов.

Ці таїни одвічні геній теж не збагне,
Доки неба шатрище нас єднає одне.
Тільки знаємо всі ми: скрізь безсмертна любов -
В однім серці згоряє, в іншім спахує знов.

 

Пропливає осінь

Із-за кручі Чорногори-ночі -
Тихо човен сонця виплива
Й день промінь сяйнисті весла мочить
В океані неба, й синява
Капле з них на діаманти степу,
Що в росі на зелах мерехтять.
Край таврійський нуриться у теплу
Ніжно-золотаву благодать
Хвиль осінніх бабиного літа.
День в човні на весла наляга.
(Чаша чарів Таврії неспита
На дніпровських світлих берегах…)
Пропливає в човні сонця осінь…
Оглядають крила журавлі,
А надії наші ходять босі,
У чеканні люд весь обімлів.
У чеканні, як одвічно, дива,
Що і досі в нас не відбулось,
Та воно за обрієм вже диба
В перелунні скорбних відголось.

 

Небо душі

Відколи трон свій зайняла
В палаті пам'яті свідомість,
З її ясного джерела
Замість пітьми, точніш - натомість
Душі сяйнула висота -
Чуткого неба світ безкраїй,
Під ним криниця золота
Життя мойого виграває.
У небі цьому відтоді
Бажань чимало вже збулося,
Відквітли роки молоді
Й дозріли досвіду колосся.
Вогонь кохання відпалав,
Хоч жар ще маково яскріє
І мрій курсує пароплав -
В майбуть - від берега надії.
Хмарки печалі воронням
У небі, часом, кружеляють,
Бува, що крильми променять
Лебідки радості - розмаю.
…Душі сіяє висота -
Чуткого неба світ безкраїй
Під ним щомиті золота
Життя криниця… висихає…

 

Де ти, мріє золота?

Без тебе, мріє золота,
Ще не зустрінута донині,
У храмі серця - пустота.
Життям іду, як у пустині.
Думок пливе в ній караван -
Везучий зернята надії,
Печалі вітер завива,
Піском безживним даль рудіє.
Мовчать любові солов'ї
В садку душевному зеленім
Й кохання лебідь затаївсь -
Увесь в цнотливому натхненні.
У храмі серця - пустота…
Життям іду, як у пустині…
О, де ж ти, мріє золота?!
Я ввесь у пошуках донині.

 

Згас поет…

Святій пам'яті В.Пузиренка -
Людини, Поета, Товариша

Блискавкою душу обпалили,
Вдарили грозою по єству
Пізні повідомлення (й щосили
Сутність струсонули не черству):

"Вмер Поет… Володя Пузиренко"…
Син таврійських сонячних полів…
Німо плач, Евтерпо, музо-ненько!
Він тебе, божественну, лелів.

Стогоном придушеним, здригливим
Сам в печері ночі я сиджу…
Згадую ріки життя розливи, -
Бачу там невтішності іржу.

Бачу: в човні хати - на Попова* -
Ми удвох, між хвилями рядків
Власних віршів… Зірка вечорова
Шле у настрій наспіви п'янкі.

…Як бриніли жайвори надії
В ярій висі творчості небес
Барда молодого, у замрії…
(Сум в куточку серденька шкребе…)

Зріс на хлібі мудрості простого
Жителя сільського і розцвів
В сяйві розмаїтого чертога -
В замку нив, ясніючих садів.

З неба поетичного Вкраїни
Віршів журавлі в тепло сердець,
Барда солов'ї і жайворини,
Линуть, - в нашу пам'ять навпростець!
Линуть - у безсмертя! Навпростець!

…Згас Поет, у висловах розкутий,
Мови Кобзаревої плече…
Тьму скорботи ввік не прозирнути…
Біль вогнем негаснучим пече…

Скрізь фонтани - вербоньки плакучі -
Ллють, здається, сліз гірку ропу,
Музи, із парнасової кручі,
Плачуть близ могили в ніч сліпу.

…Тьму скорботи ввік не прозирнути…
Сонце в тьму сльозиною тече…
Згас Поет, у висловах розкутий
Мови української плече.

* Вул. ім. Попова, 24 - в Чаплинці, де жив тоді ще не чл. Спілки письменників України В.В.Пузиренко

 

 

Спогад про дитинство

(Фрагмент)

Миколі Братану

Скриплять суглоби дерев'яні
І, мабуть, боляче гарбі, -
На ній везуть дари з баштанів.
В ярмі, корівоньки рябі.

А ми з сестрою на ряднині,
То був наш килим-самоліт,
В тумані місячнім проміннім,
Де можна серцем розімліть,

У мріях-вигадках витаєм,
До тітки в гості їдучи,
Барвистим осені розмаєм -
Із шат з оманної парчі.

Ген місяць коржиком звабливим
І свіжим печивом зірки
Ряхтять на сріберні оливи
На повоєнний час гіркий,

На постоли і на онучі…
З трофеїв скроєний сіряк,
У сяйві гудзиків блискучих,
Не гріє бідність аж ніяк.

…Десь півень радість виливає,
Що ще не вкинули в чавун,
Крайнебо сяє квітограєм
І чути музику живу…

І ось, над тьмою, передранок
Знамено сонця розгорнув.
Всміхнулись плавні дерев'яно,
Збудивши галич ворону.

На вежах гнізда он лелечі,
Як перевернуті шапки,
Бешкетом кинуті малечі,
А з саду лине дух п'янкий.

В полоні муру дитбудинок
Підранком-лебедем ячить,
Очима вікон безупинно
Благає: - Дайте нам харчі!..

Навпроти - тітчина хатина,
Обвита лісою, пливе
В сльозу гарячу, удовину,
Торкає душу за живе.

І верби витяглись угору,
Вік виглядаючи мене,
В очах з роси - полин докору…
Карта і листячко журне…

…Скриплять суглоби дерев'яні -
Додому котиться гарба,
Везе віночки із тарані,
Від щастя весело стриба.

1998

 

 

Доцвітають сади…

Доцвітають сади. У колисках із віт,
З пелюшок пелюстин, усміхаються всім
Немовлята-плоди, прикрашаючи світ,
Сну змиваючи клей у ранковій росі.

Їх купає весна в ніжнім сяйві промінь,
І щоночі, й щодня, в ароматі п'янкім…
Крижнем рік промайнув.
Де ж ти, мила? Прилинь!..
Устромилися в даль віч невтомні п'явки.

Виглядаю всякчас. В хмарах мозку гадки
Блискавками ряхтять: "Розлюбила чи ні?!.."
І на веслах думок час долаю прудкий
В небезпечно-хитливім надії човні.

 

 

Вишивальниця

Ларисі Петрівні Олішевській,
з с. Преображенки, присвячую.
Її творіння побували на районній,
обласній і республіканській виставках.

З джерела душі на рушники
Гордо випливають вишивані
Лебедини, в безмір гомінкий,
З плавнів, на рожевім розсвітанні.

І лебідки ніжні між латать
Поруч линуть, в міру величаві,
Золотисті квіти синю гладь
Диво-промінцями уквітчали.

А чоло творительки чудес
Схоже на досвітнє видноколо,
Коли ось-ось-ось у вир небес
Зрине лебідь сонця й доокола

Спалахнуть, з росинок прозірних,
Грона блискотючих діамантів…
Навкруги, земляче, роззирнись:
Родяться ще твори елегантні.

 

 

Боюсь боятись…

…А шлях вузький, рівчакуватий,
Веде мене по крутизні:
То вверх, то вниз велить ступати -
Пообіч прірви мовчазні.

Ще й часом хмарища вирують
Клубисті, темні, грозові;
Ще й блискавки мій хід шмагують,
Аж ляскіт мчить по мураві.

Бува, життя очам колючим
Чорнезна заздрість обведе,
Мов кулеметом, і беззвучно
Стрекоче в серце молоде.

Бува, вкида із кручі горя
В розпуки згубну круговерть,
Та сили духу розпач борять
Й вогонь нескори оживе,

І золотим кущем палає
В душі, і шлях мій осява.
Й шумить життя довкіл безкрає,
І щухне лютість грозова.

І світ квітує розмаїтий:
Десь спопеліли блискавки…
…Боюсь боятись трудно жити,
Хоч вік нуртує нелегкий.

 

Одвічне

Здійнявся ночі чорнокрилий птах,
Лишивши у гнізді крайнеба крупне
Одне-єдине та зате суціль
Червоно-золоте сяйне яєчко.

Небавом вчувся шкаралупок тріск
Й проклюнулось пташа в пушку жовтавім,
А через мить в синющий вир небес
Птах знявся тихоплинно й величаво.

Незмірні крила золотом промінь
У всесвіт неосяжний засіяли,
Роняючи пір'їнки-промінці
На смуглий оксамит полів вагітних.

А ввечері, стомившися украй,
Жар-птицею сіда він в постіль степу.
Та в досвіт, знову, чорнокрилий птах
Несе одне-єдине те яєчко.

1985

 

 

Мелодії весни

Василю Мелещенку

Простягся промінчик у серце моє:
Весна сонцю пісню на нім виграє.
І всотує ранок надніжність струни,
І слуха: в якому ж то вусі дзвенить?..

Бринять такі ж струни між віт у саду…
О чую, басолями бджоли гудуть
У вуликах крон в світ розквітлих дерев.
І чуть, - соловей перші ноти бере,

Щоб в душі акордів красоти розлить.
Цить!.. Жайвора співи дарує блакить.
Помовч, мій земляче! Почуй, як кує
Зозулею серце моє і … твоє,

Бо в повені світла вирує життя,
А в нашій уяві картинки мигтять:
Іде в людські долі месія Майбуть,
Щоб всі негаразди змогли ми забуть…

…З небес льоноцвіту спива мед-нектар
Весняного сонця бджола золота.
Блискоче промінчик у серце моє:
Весна сонцю пісню на нім виграє.

 

Так і живу

На струнках вій скорбота грає
Й течуть мелодії струмки
В безодню суму - серця гаєм
І дух від них іде гіркий.

Полин за них солодший втричі…
Жар-птахом сонечко сіда,
А вечір пір'я з нього смиче
І розсипа в своїх слідах.

І з поля пам'яті до хати
На посиденьки знов ідуть
Колишні дні, бідою м'яті,
І поглядають у майбуть.

А ще всідаються до столу
Печалі сиві і жалі,
Горя-великі і малі,
Розпуки давні - в сутінь кволу.

І розпинають мою душу
Знов на самотності хресті,
І я терпіти все те мушу
За долі витівки пусті.

…Ой, забивають цвяхи болю
В усі таємини душі
І не дають стогнати вволю…
Кати холодні, як вужі.

Та коли тьму проклюне промінь
І сонця птах у світ сяйне, -
У хаті чуть надії гомін,
Що знов зніма з хреста мене.
Березень 2008

 

 

Летять хмарки…

Летять, летять кудись хмарки
Печалі і скорботи,
У день морозний і в жаркий
За вітром і супроти.

Летять, чорніші від ворон,
І стайно, й поодинці…
Їх жоден вітер не зборов, -
Настирні ж, як ординці.

Летять і зирять, мов круки:
"На кого б це напасти?..
Ага… Закоханий, стрункий,
Високий і плечастий…"

…Йде наречена - цвіт весни,
За нею - чуть машину…
Й хмарки шепочуть: "Ну, засни,
Водію, на хвильчину…"

…Удар і скрегіт… І юнак
Побачив мент пригоди…
Й від болю в грудях вмить закляк…
До неї ж він приходив…

Його обсіли враз хмарки
І радісно, й старанно
І очі, й душу вкрай гірким
Заповнили туманом.

А інші… далі он летять -
І стайно, й поодинці…
"Комусь залишимо печать…"
(Бездушні, як ординці…)

 

…І тужу за минулим…

Вечір Місяць ввімкнув
Й зір сяйливе намисто,
Й тьму розбавив сумну,
Й стало в світі врочисто.

І при цих от свічах,
В донебеснім палаці,
Зустріч хлопців й дівчат,
Й поцілунки гарячі.

…Вимкнув ранок зірки
Й переноску - Світило -
Увімкнув і яркий
День здійнявся стокрило.

Він ввімкнув і квітки,
І прозорі росини,
Й степ таврійський гінкий
Став казково пломінним.

Десь в підхмарнім раю
Ніжну пісню ввімкнули…
В чарах краю стою
І тужу за минулим:

Хлібородні лани
Ронять роси солоні
Й тавричанин поник,
Й снять степами долоні…

Ні дівчат, ні жінок…
Й поле вже не співоче
Як колись.
Степ замовк…
Лиш деінде рокоче.

 

Дещо про поезію

Мов ранні роси на галузках,
На вітах звивин слів разки
Висять… В них світу шир погрузла
І тихо в'яжуться думки.
З них виділяється найстарша
Й шикує в речення загал.
Й хоч в неї влада є монарша,
Проте тут розум генерал.
Він розставляє за ранжиром
Слова і строфи у ряди
Й дає натхненно - командиру -
Наказ: - Думок цей сад гляди!
Хай зелениться і квітує,
Й під сонцем серця дозріва!
Хай смислу рій пилок тасує
Й добром запліднює слова. -
І поливає те натхнення
Росою поту й сліз душі
Ряди квітуючі й зелені.
…Вітри байдужжя, не тушіть
В саду пожеж ярких - кохання,
Любові, пристрастей ясних!
Бо прийде збору мить остання
І буде сумно там без них.
А з ними - скрізь - плоди поради,
Розради, радостей, краси
Зростуть і хтось зірве й посадить
Їх в своїм серці, як даси,
Поете, сповнених нектару
І полину правдивих слів.
Твори ж поезію стожару
І хай луна промінний спів.

 

Споконвіків було це так

Весна спровадила ледь зиму,
А, глянь, багаття запашні
Уже розпалює, без диму,
Скрізь на бузках, на цілині.

В очах дівочих тайни квітнуть,
А хлопці прагнуть розгадать
Й плекає кожен мрію світлу
Про найсолодшу благодать.

Й повірте всі моєму слову,
Споконвіків було це так,
Поназакохуються знову,
Понаціловуються всмак

І наковтаються чар-хмелю
Любові з усток-жаренят,
Які пашать у неба стелю
І про кохання жебонять.

Не догукатися матусям
До слуху-послуху дітей,
Бо ж в душах їх вогонь зметнувся -
Любов трояндами цвіте.

А восени засяють фати,
Мов на калинах ніжноцвіть,
Ну а тепер ось тиші спати
Юнь заважає… мимохіть.

 

* * *

Проглядаються в завії
Ледь-ледь-ледь дахів зонти -
Я промацую ногами
Шлях під снігом: як пройти.
В кучугури - див скульптури:
Лободу, щирець, курай
Обернув зими син третій.
Вітре, туш йому заграй!..
Загрузаю по коліна
В білу казку у степу.
Перегавкіт десь почувся,
Наче в тиху ніч сліпу.
О - село!.. Довкіл дерева -
Біломармурні стовпи!
Лютий з вулиць і городів
Всіх чудес музей зліпив:
Хати - пасіка незвична,
Вир сніжинок - бджіл рої
Й колядує кіт у вікна -
Лиш на задніх він стоїть.
Кожна шибка - то картина.
В кожній - папороть росте
Темно-сивим оксамитом:
Це мороз створив пастель.
Горобці в окопах стріхи
Шелестять, але мовчать:
Їм на дзьобики поставив
Лютий холоду печать.
Проглядається в завії
Слуг нечистого розгул -
То ворони в сніжки грають:
Їм начхати на пургу.

 

Перечіпаюся і… йду

Перечіпаюсь через стогін
Простих, зневажених людей,
Що колискові - в ночі довгі -
Співають відчаю - й удень…
То через біль утрати друга
Перечіпаюсь на шляху,
То підставляє ногу туга
В годину й так украй лиху.
То через мрій рожевих трупи
Перечіпаюсь в час надій,
То ціп нужди по тім'ю лупить
В норі безвиході рудій.
Перечіпаюсь через груди
Колись пошпурених образ,
Ловлюсь у сільця пліток всюди
І вибираюсь… не щораз.
То потрапляю в пастку зради
Або в підступності сільце,
То хтось обіцянками знадить
І в душу плюне, і в лице.
То сподівань умерлих ворох
Збиває з ніг у пік ходьби
Й волають сумніви скрізь хором:
"Чи добре ти он те зробив?.."
Через байдужість дуже часто
Перечіпаюся глуху,
Але іду, щоб стрінуть щастя
На цім вибоїстім шляху
І запросить, хоча б у гості,
Де, хоч би з тиждень, всім на зло,
Побадьорило мислі млосні,
Щоб міг похвастать, що було
І в мене щастя… й десь пішло…

2007

 

Йде караван

(Балада)

В пустелі неба неосяжній
Хмарин довжезний караван
Кудись іде з тюками пряжі,
Проміння злотом осіян.

Чи то там збруя в позолоті?..
Везе довженний блискавки
Й касети з записом мелодій
Дощів рясних і гомінких,

Й громів - з розкотом баритонів…
Везе, крім цього, караван
Сувої райдуг ніжнотонних,
Щоб світ красою вигравав

Опісля музики дощинок,
Коли світило залюбки
Руками променів - знов чинно -
Розвісить райдуг рушники.

…Йде караван і на останній
Хмарині сонце возсіда
Й вона так схожа, в осіянні,
На золотого верблюда.

 

Сентенція

(Самому собі)

Щодня ввіходь у світ, як в Божий храм,
Єство гріховне навхрест освяти
Й подякуй Господу, що вчора брав
У нього сонця кубок золотий.

Не оскверни небес пречисту вись
Болотом слів лайливих, матюків,
В полоні горь билиною не гнись,
Не падай в їх обійми палахкі.

І в пазуху ти каменя не пхай,
Не крий в душі проміння доброти,
Для близького твори любові рай
І нею вік підступний освіти.

8-9.10.2006

 

 

Дзвони…

Ви чуєте дзвони ген-ген угорі -
В соборі небес України?
То жайворів спів до вершин яворів
Злинає потоком неспинним.

А в храмах садочків дзвенять солов'ї -
Кохання надніжні дзвіночки -
І чуть сміхотрелі… Стій, дух затаї! -
То дзвони загадок дівочих.

В хоромах степів тракторів передзвін
(На жаль, не у кожнім хоромі).
Й майбутнього дзвони йому навзамін…
(Хоч Богу вони лиш відомі).

…Прислухайтесь, дзвони ген-ген угорі…
То дзвони з собору Майдану,
З якого в грядуще нам шлях зазорів.
Наблизимо ж мить ту жадану!..

3.02.2006

 

 

Зустріч

Вийшов я білим днем в закрутаси зими,
В божевілля сніжин ніжнобіле
І побачив між них світлий янгол стримить -
Геть сніжинки його обліпили.

Підійшов, а то ти - неземної краси
Жароуста, палка Афродіта:
Чорна-чорна коса, вся в сніжинках, висить,
Мов парчею з срібла перевита.

Й повеснішало вмить і в душі, і навкруг,
І здалося, що цвіт яблуневий
Завихрився у світ над горами наруг,
Радий з'явленню в нім королеви.

І здалося мені, що не йду, а пливу
У духмянім, хмільнім океані
Й не повітря, а воду ковтаю живу,
Й в оченятка дивлюсь осіянні.

Осіянні любов'ю перлини очей,
Ніби сонцем весни росенята,
І від тебе тепло, як Гольфстрім той, тече,
І так хочеться всіх обійняти.

 

* * *

Нічка - диво зореоке,
Мов закохане дівча
В пісню хлопця з "Караоке",
Знову місяця стріча.

Й просить чудо ніжносяйне
З нею досвіток зустріть,
Поки сонця короваєм
День осяє всю блакить.

Те почула синьоока
Й стала місяця благать,
Щоб сіяв їй ізвисока
Краще всіх земних багать.

Щоб любов'ю обвінчав їх -
З ніжним, гарним і струнким -
У соборі величавім -
Піднебесним - на віки!..

 

Квітень

Знов повечір'ями й щоранку
Дими серпанками пливуть, -
З них сонце в'яже самобранку
Проміння спицями, мабуть.

Це квітень смачно курить люльку -
З листків торішніх в ній тютюн, -
А шпак настроює свистюльку,
Бо карнавал іде в гаю.

…Вчорашнє ледь димить кохання,
Немов зачаєний вулкан,
Майбутнє світле нас щорання
Знов у гостину всіх гука.

Сади і душі знов яр-цвітом
В ясу і темряву жахтять;
Потопом пахощів залито
Усе вировище життя.

 

Борись щодень

Край український - це мій Бог,
Любов до нього - це Богиня.
Й заради них, заради двох
Живу, а треба, то й загину.

Я їм ізмалечку молюсь,
За їх покривдження страждаю:
Мій край - розіп'ятий Ісус
Між поросійщення розмаю.

Між яничар ніс він свій хрест,
Несе його іще й донині.
Й хоч офіційно вже воскрес,
Та в нього кидають каміння.

Бо ще не витисли раба
Із себе деякі краяни,
Тому й держава ще слаба
І лик блідий, а не рум'яний.

…Борись, краянине, щодень,
Здіймай соборності знамено!
Очисть криниці душ й пісень,
Аби живили дух натхненно!

 

Прийшла весна

(Балада)

Глянь, замість плуга - яре сонце,
А квітень - навзамін коня
Взяла весна й проворним хлопцем
Зрання й допізна їх ганя.

Чепіги часу, бач, затисла
І замість лемешів - мечі
Блискучих променів огнистих
Вганя в шар холоду, йдучи.

І виверта промерзлі скиби
Злежалих залишків зими,
Пильнує зірко, щоб не схибить,
Аби поор був скрізь прямий.

Парує оранка й шовково
Над нею марево ряхтить,
А в злотосяйних десь оковах
Тримає жайвора блакить.

Бо той співак - посланець Бога
І славить він собор небес,
Де з раю степу в рай дорога
Веде повідать: - Лан воскрес!

 

* * *

Раю мій небесний, озорися!
Увімкни і Місяця ліхтар,
Бо ж іде уже душі цариця,
Навстріч я біжу, - як на пожар…

А пожежа й справді палахкоче,
А ім'я пожежі тій - Любов.
Сяє нею серце парубоче
І від неї тепло нам обом,

І від неї в серденьку цариці
Розквіта тожсамісний пожар.
Раю мій небесний, озорися!
Увімкни і Місяця ліхтар.

4.05.2008

 

 

Яка вона - душа жінки?..

Хоч дивись в окуляр телескопа,
Хоч просвічуй рентгеном сто раз,
А чим дише твоя Пенелопа
Не узнаєш, бо ти не Тарас.
Тільки він зміг туди зазирнути
І повідати людству всьому, -
Храми душ нищать злі баламути
І возводять з обломків тюрму,
Де одвічно сидять недовіри
І відвертості щирі баси…
Досвід людства все це перевірив,
Тож і Бога про те - не проси.

2.04.2008

 

 

В день Проводів

З лісом рахманним я зливсь,
Там, де надгробки зчорнілі.
Скапує гіркістю сліз
Квіти на давній могилі -
Скапує квіти душа -
Сльози блискочуть росою.
В безвість хвилини спішать,
Я ж іще тріньки постою.
Тріньки в тінь суму ввійду,
Стану-пристою, згадаю
Гарну тебе, молоду,
Поміж любові розмаю,
Що квітограєм цвіла -
Друзі нектар в ній збирали
І від села до села
Склали їй ніжні хорали.
…Чорна, як туга, земля
Знов на могилці запала.
…Світла любове моя,
Спалена горя напалмом…
…Скапує квіти душа -
Сльози блискочуть росою.
В безвість хвилини спішать,
Я ж іще тріньки постою.

9-10.05.2008

 

 

* * *

Незатишно під дахом цього дня -
Дощем крізь стелю осінь протікає
Й вуаль журби з лиця не можу знять,
Бо скрізь он суму море неокрає.

І прийдості туман висить над ним
Густий-густий, ну зовсім непроглядний,
Як світлих мрій згорілих чорний дим, -
Перегоріли мрій тих міріади.

А в тім'я б'ють важкі удари дум:
"Чи справдяться сяйливі сподівання?.."
Отак щодня в своє майбутнє йду -
Думками і ногами спозарання.

Довкіл шумлять густенні хащі зла
Й ненависті - колькими будяками,
Проте душа, яка крізь терни йшла,
Іде вперед, хоч що б там натякали.

15.05.2008

 

 

* * *

Пригадалося: сонце ридає, -
Що не промінь - сльозинок ручай,
В хмарах диму степ неба безкраїй
Зайд хрестатих презирством стрічав.

…Край села млин, як гнів наш, гогоче,
Клапті полум'я слізьми згори
Опадають… Добро ой праотче
Безпорадно та яро горить.

…Вирива, ніби душу, подушку
Злий арієць у мами з грудей,
Бере скроні наганом на мушку,
Бризка люттю в обличчя бліде.

…Німці хату дідівську бензином
Облили, аж тут поряд снаряд
Гухнув раптом над кодлом зміїним
І рвонули хрестаті назад,

А хрести над гробками згорали
І палали селянські хати…
І худоби нестямні хорали…
Та хто з нас міг за все те помстить?..

…Пригадалося: сонце ридає…
Сад поламаний в соку сльозах…
З танка блимає німець, мов Каїн…
Й з України удавом сповза…

9.06.2008

 

 

Сяйнула молодості мить

Знов зустрівся із минулим
Я на спогадів шосе:
Блискавки з очей сяйнули
Й загорілося усе.
"Ну скажи слова вагомі", -
Шепче розум. "Ну промов!.." -
Як вогонь той по соломі
Ой біжить єством любов,
Сонцем-золотом горючим
У душі любов сія.
Усміхається ласунчик -
Буйна молодість моя.
Й раптом зникло те минуле -
Вимкнувсь пам'яті екран…
Тільки серце аж ревнуло:
Хто ж ту молодість украв?..

19.04.2008

 

 

* * *

А душа закохана - це сад,
Що сіяє весело яр-цвітом.
І вночі те сяйво не згаса,
Й ароматом все навкруг залито.
Почуттів рої між віт гудуть
І смакують ніжності нектаром,
Соловей десь грає на дуду -
З захватом романтика й задаром.
А душа закохана - це степ,
Де у висі жайворон співає,
Де синезно-синьо льон цвіте
І чарує світ ясним розмаєм.
А душа закохана - це ліс,
Де на кожній гілці рос намисто,
Де пісні птахів дзвенять на біс
Й радість квітне в їх очах сяйнисто.
Коли ж в душу зради меч вросте
Й загірчить полинно все довкола,
Стане враз, як випалений степ
Вся душа - у розпачу оковах.

24.04.2008

 

 

* * *

Тьма-тьмуща днів у макросвіті,
А з древа долі вік зліта…
Недовідчуті, недожиті
Лишаться будні і свята.

У старість стрічка перетята,
А я не знаю, мов дитя,
Як звуться квіти й деревцята,
Які між піль у світ мигтять.

Між них, окремі, знакомиті:
Петрів батіг, будяк, ромен
І маки дикі в різноквітті…
Не знаю квітів тих імен.

Але не варто шкодувати,
Бо ж я не тлів, завжди горів
Вогнем іскристим, пишноватрим
На видноти стрімкій горі.

25.04.2008

 

 

Небо війни

Калатають в серце знов тривоги…
Й, начебто, нізвідкісні вони.
І несамовільний трем стоногий
Бігає по тілі - не спинить.

…Вогнедишний пригадавсь літопис,
Що вела відома всім війна
На листах історії.
Кровопис
Той і досі в пам'яті зрина.

Гоготять ще вибухи снарядів,
Що летіли з Красної межі*,
І хати - в палаючім наряді,
Й в небесах димів верткі вужі.

Гоготять - у пам'яті - частенько:
Літаки в двобої і вогонь…
І в душі дитячий страх затенька,
Й, мабуть, не позбутися його.

Бомбовозів гул, виття "катюші",
Посвист куль і гухкання гармат
Пам'ятає небо в дні минущі
І, бува, що й плаче. Й не дарма.

Бо ж йому вчуваються - в затишшя -
Трелі солов'їні і лункі
Жайворові виспіви в узвишшях
І дзижчання бджілок із садків.

3.05.2008

* Красна межа - лісосмуга, з якої "красні" вели артобстріл заполоненого німцями села (Білоцерківки).

 

 

Травень - зодчий любові

Травень - зодчий любові
І кохання творець.
Він усіх шовкобрових
Попід пахви бере:

Кого - в терем кохання,
Кого - в теплий курінь,
Водить він до світання -
Й там, як хочеш, дурій.

В теремах тих високих,
В куренях з кураю
Почуватись особи
Будуть, мов у раю.

В їхніх душах засяє
Юним травнем любов
І хмільним короваєм
Буде пахнуть обом.

Коли ж осінь задзенька
В злотолисті дзвінки,
Наречені раденько
Фати вдягнуть легкі

Й попідруки з любов'ю
Підуть всі до вінця.
Щастя вам, шовкоброві!
В тім заслуга Творця.

5.04.2008

 

 

Учора - дощ, сьогодні - дощ…

Знов синьоокі й синьокосі
Хмарини, хмари і хмарки
Зійшлися ген у високості
Й пустились всі в танок шпаркий.
…Сміялись, лунко верещали,
Немов зелені ще дівки…
Їх сльози радості дощами
Котились в світ людей дзвінкий.
…Земля, мов ягоди, ковтала
Творця небесного дари,
А невдержима їх навала
Мигтить он бісером згори.

3.04.2008

 

 

Бринить весна

Рої мелодій золотих
Бринять у вуликах-коронах
Дерев квітуючих, пахких -
Така їх пристрасть безборонна.
Бджілки на скрипках виграють,
Джмелі гудуть на контрабасах,
А оси носять каламуть
І ловлять кайф у викрутасах.
На крилах радості й трудів
Ув ароматів океані
Снують старі і молоді,
І всі, як цвіт весни, духмяні.

2.04.2008

 

 

Весна прийшла

Красива Україна у всякпору,
Гарнющий край таврійський - слів нема…
Це ніби Мати Божа з стін собору,
Що на руках дитиноньку трима.

Й над головою німби не блискочуть,
Зате вінок з квітуючих садів,
Бач, осява красу святу, жіночу,
Щоб кожен українець їй радів.

Весна прийшла… А з нею і турботи,
Що лінню смакувати не дадуть
Й примусять ту спокусницю збороти
І вкажуть шлях шляхетний у майбуть.

Весна прийшла… Глянь, сонце диво-птахом
Промінь роняє пір'я, та летить,
Щоб кожен з нас не охав - тільки ахав
Від захвату, ковтаючи блакить.

9.04.2008

 

 

Спогад про мамину стежку

Як побачу місячну дорогу,
Що веде, напевне, до Творця,
(Кожну стать веде оту двоногу,
Що купалась у його сонцях),

То відразу ж стежечку згадаю,
По якій все матінка моя
Тупцяла босоніж поміж раю
Соняхів, що золотом сіяв.

По городі власному ходила…
Він багатшим був, аніж її
Клин життя.
У вирвах та могилах,
Де журби гули густі рої,

Був той клин… Лишилася вдовою…
Щонеділі порала город
І мене "тягала" за собою,
Аби теж звикав його полоть.

Зігрівала босими ногами
Стежечку матуся і ступав
Я за нею з настроєм поганим,
Бо в руках моїх була сапа.

Вища мене вдвічі і важезна
Та сапа-мучителька була…
Кляв війну, аби вона пощезла,
Бо від болю спина аж гула.

Згадую, геть сивий, й на осонні
Стежку ту дитинства і тепло,
Що лишала мама в ній босоніж.
…За ним сліз багато злив стекло.

5-6.04.2008

 

 

Вже вечір…

Вже вечір, з виправкою хлопця,
Мов справжній майстер-сталевар,
Із передзахідного сонця
Барвисті чари розлива

У жолоби таврійських вулиць,
У душ селянських глибочінь…
Ще день одцвів, що ми й не зчулись,
Й шепоче доля: "Відпочинь!.."

І ми купаємося в чарах…
Поглянуть збоку - дітвора…
І чути: ніч іде вже кара,
А вечір яро догора.

І ось крізь сутінь раптом зірка
Сяйнула, ніби першоцвіт,
І знов прискіпливо так зирка:
"Чи не змінивсь цей дивосвіт?.."

Чи ще читає молодь вірші,
Які на хвилях весняних
Промінням юний місяць пише
Під спів русалок чарівних?..

Чи ще сіяє в темні ночі
Садів квітучих фейєрверк,
Чи є любов - за душу й очі,
Чи світ джентльменів перемер?..

Й з подивуванням зірка бачить:
Єства любов'ю палахтять,
Немов троянд вогні, а значить
Бурливим буде майбуття.

15-21.03.2008

 

 

Грудень

(балада)

Місить грудень тісто заметілей
Й виробляє з них пухкі хлібини.
Так, замети. Й чудо ніжнобіле
Випіка морозами щоднини.
На черенях піль, в лісних духовках
Створює шедеврів світ чарівний
З борошен (розкішностей пухових)
Для Весни - вродливиці-царівни.
А коли химерно так закрутить,
То такі дивацтва витворяє -
Калачі, батони і вертути
Й інші - дуже схожі з короваєм…
…Вітряки, у грудні, в небовисях
Рухатись частіш не полініться,
Аби ми подяку спромоглися
Висловити вам у паляницях.

20-22.03.2008

 

 

* * *

Плугом війни скалічене дитинство,
Плужищем тим поранене життя.
Глянь, проступають болі ран зловісно -
Крізь марлю літ кровицею жахтять.

8.04.2008

 

 

Мати - берегиня роду

Побачиш матір і вертає
Нас пам'ять в ті роки малі:
"У нашім раї на землі
Нічого кращого немає,
Як тая мати молодая
З своїм дитяточком малим…
…Вона серед ночі встає
І стереже добро своє,
І дожидає того світу,
Щоб знов на його надивитись,
Наговоритись. - Це моє!
Моє! - І дивиться на його,
І молиться за його Богу,
І йде на улицю гулять
Гордіше самої цариці…" -
Писав Шевченко так колись…
А ми хіба перевелись?
Ми наших мам і їхніх мам
Там само любимо і нам
Щоденно хочеться до мами
Прийти із вдячності словами
За те, що змалечку ростила
І наші біди всі носила,
Перемиваючи слізьми,
Хоча про те не знали ми.
Всіх зігрівала добротою,
Мов сонце лагідне поля,
Й завжди зорею золотою
Нам усміхалася здаля,
Коли ми йшли життям далеко
Від її дому і очей.
І як нависне небезпека,
Ачи печаль єство пече,
То мама чайкою примчиться,
І враз відкриється тобі
Її душі сяйна криниця
І очі в тій святій журбі,
Що має тільки Мати Божа,
І з лихом бореться вона,
Аби дитина була гожа
І рожевіла, як весна.
Коли ж появляться онуки,
То раду всім вона дає
І доглядає, без принуки,
Немов дитяточко своє.
"Мамуся, ненечка, матуся…"
На язиці бринять слова.
Прийду до неї й так звернуся,
Поки матусенька жива.
…Шануймо ж всі рідненьку маму -
Цю берегиню від небес!
Йдімо до неї, як до храму,
Як сонце в диво голубе.

22.02.2008

 

 

* * *

В щасливу мить, в трагічний час
Струмками сліз сердець сонцята вмиті
Але - постійно - кожен з нас
Розіп'ятий між вічністю і миттю.

1999

 

 

* * *

День волокушами вітрів
Стягає хмари над степами
Й складає в скирту - аж упрів, -
Й пресує синь валків стопами.
Геть захопився й ті валки
Покрились перлами-сльозами,
Що стали надміром важким
Й зі скирти краплями зслизали
І ницьма ядрами униз
Летіли крапельки прозорі
Й на тлі лану, де хліб поріс,
Плели розпливчаті узори.
А хліб: пшениця та овес -
На стеблах гімн життю заграли
Й надії дух в душі воскрес:
Зростуть зерняточок корали.

13.03.2008

 

 

* * *

Дзумкочуть бджіл рої завзяті
В квітучих вуликах дерев.
Ми ж безробіттям скрізь розп'яті:
Воно серця навпіл дере.

 

У відрядження рушаю

У відрядження - в майбутнє -
Вирушаю я щодня,
Загнуздавши для безпуття
Часу хвацького коня.

Сонце дзьобиком промінним
Лиш проклюне тло пітьми,
Кінь осонцені росини
Трощить на кришталь грудьми.

…Й постає майбуть квітуча -
Раю справжнього міраж…
І, як мед, вона смачнюча,
Хоч візьми й на хліб намаж.

Постає - на мить - …в уяві
І, мов зірвана зоря,
На коралики яскраві
Розпадається й згоря.

…В'їхав, може, не в майбутнє,
Адже мчав туди упрост?..
Роззирнуся на розпуттях,
Щоб омріяне збулось.

6.01.2008

 

 

Зимовий ранок

Зимовий ранок розпалив
На сході світу ватру сонця,
А третє тисячоліття
Загляда у моє велике вікно,
У мій щоденник
Очима мами.
А з-за спини
І мороз, і морозенко зиркають.
Мороз ненароком притулився до шибки
І лишив на ній свого лиця відбиток,
Схожий на листки папороті,
Які вкриті інеєм.

17.02.2008

 

 

Якось віриться…

(триптих)

 

I

Зорі зорювали-перезорювали:
Ранок засіяв.
Горе горювали-перегорювали:
З горем - нічия!
Переночували, переранкували:
Мрії - золоті!
Дні переднювали, повечіркували:
Вихор залетів.

 

II

…Якось віриться, перевихриться,
Вруно виживе - молоде!
Перехмариться, перетьмариться,
Сонце радощів ізійде.
Перелітиться, перемжичиться
Осінь… золотом відпала.
Перезимиться, перевесниться -
Візьмем свіжості з джерела.

 

III

…Все переплачеться і перебідиться;
Сум пересумимо - хоч будь-що-будь!
Вкраїна-матінка не перелюбиться,
Мрії про щастя квіт - не одцвітуть.
Все переборемо, лан переоремо,
Світлі, як мислі, ми в ґрунт покладем
Зерна сподіванок: жити по-людському…
…Кличе до дії життя молоде!..

 

Моє (ненаукове) відкриття

Хто - українці?.. Розумом розкинь…
Я знаю це. Й тобі сказати мушу:
З куделі сонця спицями промінь
Зіткав їм Бог теплом багату душу.

В них пуповини (З сонячних промінь?..)
Зав'язані самим Ярилом-богом.
І не відрізані. Й тому, прикинь, -
Як соняшники тягнуться до нього -

До сонця - всі! Й до їхнього тепла
З усіх усюд ідуть зігрітись люди,
Мов до вогню, що приязно пала
В морозну ніч, коли ще й вітер студить.

 

Йдемо…

За барикаду горизонту
Зі стягом сонця гордо йде,
Безсмертний зроду, витязь часу, -
З сяйною посмішкою день.

За барикади жвавих буднів
Ми стяг свого життя несем
У світ краси, у рай любові,
Хоч знаєм: смерть відніме все.

 

Добрим будь

Не сполохай тишу зранку, -
В ближніх гнівом не стріляй.
В донебеснім синім замку
Добрим будь, як дід Мазай.
Не збивай росу на травах, -
То питна для них вода,
Хай у ній проміння плава
Й на корінчики спада.
Й забринять сочисті паші
Від осонцених краплин,
Щоб у них корівки наші
Від вдоволення хропли.
Йди ґрунтами - карим раєм,
Поважай рослин права:
Первозданністю хай грає
В діамантах рос трава…
Не затінь від сонця квітку,
Солов'їху не стривож.
Степ люби не тільки влітку,
А з весни і до порош.
Не брудни болотом кривди
Серця подруги кришталь,
Місяченьком в темінь вийди
І від сумніву віддаль.
Не покинь у вирі горя
Будь-коли-то будь-кого…
І тебе в біді не зморять
Самота і мук вогонь.
Не забудь, звідкіль ти родом,
Рідну мову не забудь!..
Славних предків гідним плодом
Будь - і гордо йди в майбуть!..

 

Балада про ранок

На Сонці вибухнув вулкан
І виверг кратер яру лаву,
Й по брилах туч потік скакав
У тиш ранкову зночі тьмаву.

За мить потік сяйний уливсь
Ув океан бурливий людства
Й злетіла жайвором увись
Землянів радість.
Чуєш, ллються

Довкіл перегуків струмки
Із островів осель і храмів.
Лунає птиць хорал дзвінкий;
Життю радіють ліві й праві.

В човнах надій усі пливуть
Річками доль. (…Мо' в пекло кляте?)
У невідомий світ - Майбуть -
Непрогнозовану, мов кратер.

18.4.2006

 

 

* * *

У садах загорівся різнобарвний пожар:
Палахтить пелюстками поміж листячка хмар.
Гріють мрії схололі на ласкавім вогні
Щиросердні вкраїнці, хоч в них будні пісні.

 

Це - весна…

Веретена тополь з сонця пряжу прядуть -
З золотої, як мрія, куделі.
В золотому вбранні всі дерева в саду
Й чуть пташині хорали веселі.

Це весна із промінь творить ніжну парчу
Й всіх у неї, як хоче, вдягає,
Коли схоче хвалу всього світу почуть
Й милуватись творінням - розмаєм.

22.2.2006

 

 

Стара байка на сучасний штиб

На древі Всесвіту вороною сидить
Ніч зореока й, наче сир, у дзьобі
Тримає Місяць, а одна з лисиць
Розхвалює її за очі добрі.

2.4.2006

 

 

Кличе в гості сонце хати

(Пісня)

Знов карий вечір нічку свата
І в небі пам'яті мені
Сіяє сонцем рідна хата -
Уся у білому вбранні.

Приспів:
Ніжне сонце нені-хати
Кличе в гості - на чаї.
Кличе сад в духмяні шати…
Там - гастролі солов'їв.

Уя'ви я хапаю килим
І серцем зболеним лечу
На зустріч з краєм, змалку милим,
На поля виткану парчу.

Приспів.

В колиску двору тихо лину,
А він, в ромашкових сонцях,
Усмішку шле мандрівцю-сину -
Вогонь любові не зачах.

Приспів.

Богиня сонця лиш не стріла -
Матуся… Вже її душа
Летить у вічності на крилах,
У світ зорею путь зверша.

Приспів.

 

Фрагмент самотності

В небуття купила смерть квиток
Діб моїх іскристих половинці
Й не замінить вже її ніхто -
Буду жити з горем наодинці.
Глянь, в очах - пустеля самоти
Й там, як верблюди у каравані,
Ночі й дні все йдуть через хребти
Місяцем і сонцем осіянні.
Всі за мною повагом ідуть,
А веде нас доля-поводатор -
В невідому вічність чи в майбуть,
Але вперто й дуже заповзято.
В кожного на спині блок тюків
Й написи на кожнім блискотючі:
"Добрі справи" і "Гріхи тяжкі",
І "Скількох найближчих перемучив".
Де-не-де над ними плин хмарин,
То печалей згустки призаснулі:
З них сльозинки сіються згори
Скривджених всіх мною в проминулім.
Караван іде, а вись громи
Потрясають сміхом гомеричним
І життя дорогу дощ розмив -
Шлях, який у віршах возвеличив.
- Ей, дивак! Каміння йди вантаж! -
З майбуття десь будень обізвався.
І в очах моїх розтав міраж,
А довкіл нуртує рідночасся.
…Вечорами з горем я кружу
І, як з повноправним сім'янином,
З газплити знімаємо іржу
І колишем відчай безупинно.

 

Твоя любов - сяйниста квітка

…Ні, я не вилюбилась, милий,
Мій серцетрепет - молодий…
Ти мед кохання пий, не вилий…
Підгірклу душу солоди.
Сльозини днів, тяжкі від туги,
Спадають в прірву небуття.
Ти - день народження мій другий,
Без тебе я, мов сиротя.
Давкі жалі на долю сіли
І радість серце обласкать
Не може. Тільки ти, мій милий,
Життя освітиш непроглядь.
Твоя ж любов - сяйниста квітка…
Тепло промінить навкруги
І тане з криги суму клітка,
Й шумлять відради корогви.

 

Весна

На сопілках променів заграло
Сонечко ранкове в небеса,
Де щербатий місяць, мов орало,
Серед степу сині вигаса.
Цвітом абрикосовим всміхнулись
Оченята квітня молоді:
Він теплом дихнув у груди вулиць,
Що промерзли в стані холодів.
Наче бджоли з вуликів, гайнули
На городи сім'ї тавричан,
Попрощавшись з покоєм минулим.
Їх майбутнє радо зустріча.
На зіниці мушку ще дівчаток
Знов беруть зелені парубки -
Мода ця ще з правіку зачата
Й нею користають залюбки.
Дітвора осончена щебече -
Наші споконвічні солов'ї.
І гніздечко вигляда лелече
З вирію крилатих хазяїв.

 

Персик за вікном

Цвіте надніжно персик за вікном -
У кучерях вершини сонце грає…
Тебе, кохана, втрачену давно,
Нагадує - і дні, що схожі з раєм.
…Лице рум'янцем персика цвіло,
Волосся золотаве сонцем грало
Й спадало ковилою на чоло…
Як жаль, що райських днів було так мало.
Струмило тіло весен аромат,
Сонцята віч квітинку серця гріли…
Ой хто ж в розлуці нашій винуват?!
У тьмі печалі сяє образ милий.
Цвіте надніжно персик за вікном -
У кучерях вершини сонце грає…
Тебе, кохана, втрачену давно,
Нагадує - і дні, що схожі з раєм.

 

Боюся полем пам'яті ходить

Боюся полем пам'яті пройтись,
Бо спогадів скрізь міни там зариті.
Хоч знаю, поржавіють і колись
Рвонуть, не давши в радості згоріти.
Петляю полем петлями песця,
Аби на спогад-міну не попасти.
Проте в очах ще полум'ям блистять
Хати війни і сльози вдів нещасних.
Петляю та, бува, вряди-годи,
Оступляться… обпалені війною.
І вибухають сховища біди,
І присипають тугою клейкою.
Боюся полем пам'яті ходить,
Бо спогадів скрізь міни там зариті.
А хочеться ж пірнати у блакить
І України розквіти уздріти.

 

Казкові дивоцвіти

Весни казкові дивоцвіти…
(Натхнень сяйнисте джерело)
Несила їх не полюбити -
Від чару й серце розцвіло.

Садочки - зaмки насолоди:
Медами пахне чароцвіт,
Красою душу благородить…
І всі скарби ці - дармові.

І все це - ненька Україна…
На черзі - щедрий цвітопад,
Ручайцем пісня жайворина
В життя дзвінкоче навздогад…

 

Монолог оратая

Позoрюю чорнозем, позорю'ю,
Вдихну озонні запахи ріллі,
Зустріну святість сонця золотую
І поклонюсь, як Богу, до землі.

Засяють рос перлини отяжілі,
Зависнувши намистом на гілках.
У лісосмузі - в листя заметілі,
Де кожен лист чорноземом пропах.

Наповниться по вінця степ широкий
Хлющем проміння.
В спаленці душі
Прокинеться невтомний мій неспокій
І запряже знов плуга на межі.

…Позoрюю чорнозем, позорю'ю,
Вдихну озонні запахи ріллі,
Зустріну святість сонця золотую
І поклонюсь, як Богу, до землі…

 

Душа Тарасова щоразу…

Література і мистецтво -
Це два Шевченкових крила.
Могуть обох їх велетенська
У небо слави дух звела, -

Дух українського народу,
Бо й сам він духом теж титан.
В гарячу пору і в холодну
Над Україною вита

Святим архангелом небесним
Його згорьована душа…
Цікаво їй: чи край розвеснивсь,
Чи й досі гніт в ній суд зверша?

Чи люди в ній усі веселі -
Із щастя зайчиком в очах?
Чи сяють зорями морелі?..
Чи рід ратаїв не зачах?..

Душа Тарасова щоразу
Все сподівається уздріть
Життя пристойного оазу
Серед уярмлення століть.

 

Слово з окопів дитинства

(Уривки з циклу)

Пам'яті Володимира Куликівського

Мов забігані діти, мої спомини сплять
У куточку душі - на м'якому дивані...
Й зразу видно по всьому, що живуть там на "ять",
Бо обличка у них, як зірки осіянні.
На екрані уяви я їх бачу усіх,
Та не хочу будити й тривожить нікого,
Бо минуле для них - не солодкий пиріг,
А дозрілі плоди лихоліття гіркого.
Коли ж спомини часто чують й нині крізь сни
"Тьотю, дайте на хліб..." у селі чи в Херсоні,
Прокидаються зразу й не сплять в сяйві днин
І ридають ридма в хвилі ночі безсонні.
Тож, із дозволу їх, як дитина війни,
Розкажу молодим, як тоді ми жили,
Як в катівні біди в час занадто сумний
Виживали у ній, хоч був кожен малий.

 

* * *

Наче вибух нежданий вночі,
Вість про напад раптовий фашистів
Потрясла ввесь Союз, трясучи
Наші душі невинні й пречисті.
...Небо доль затяглось на грозу,
Хмари диму на схід насувають -
Від пожеж, бомбувань все повзуть
У держави тривогу безкраю.
Перші краплі біди з тих хмарин -
Похоронні - місцями упали
Й утворили струмочок один,
В нім спокою поплив лист опалий.
Потім зливи такі почались.
Що струмки обернулись річками...
Затягнулась густіш небовись
Й вже річки в море Горя стікали.
А від крові з боїв й сліз удів
Стало море червоно-солоним.
Над ним жах літаками гудів
Щодоби, що аж душі хололи.
Все рясніш "похоронки" ішли
Й море те океаном зробилось...
Ввесь Союз-океан, без мілин.
Скільки ж люду в біді тій втопилось (?!..)
Дітвора лиш була на плаву, -
Несвідомість всіх лих нас тримала,
Ось тому я і досі живу,
Хоч тепер в серці рана чимала.

 

1946-1947 роки

Взимі долали сходини круті
Свого буття, більш пухлими ногами,
Поїли всіх собак і всіх котів.
Й слабкі були, що навіть й не стогнали.
Одвічних годувальниць - гурт корів! -
Здали ножам розпуки на поталу:
Останній вогник вижити згорів...
(Й так до весни дочапали помалу).
Напровесні, як "суслики" свистять,
(Де між пшениць росинок діаманти)
Ми голодом ловили їх життя,
Аби своє від смерті врятувати.
...Побільшало на цвинтарі могил,
А в душах неутішної скорботи.
...Противитися монстру не могли:
Той геноцид ніхто не міг збороти.

 

* * *

Ще більше б нас в полон взяли б ями,
У глиняні убравши сповитки,
Якби в хустках заплаканих мами
Не кутали в любові пломінкі.

 

* * *

Ми з окопів - "пісочниць" - сирих
У "біноклі" із гільз в синь високу
Позирали... як сонце горить...
(Бо знудились за ним в ту толоку,
Що криваві вершила жнива,
Й в хмарах диму коптила світило)..
І козельці з нас кожен жував
Й голі спини нам сонце гнітило.
"Пообідавши", грали в бої,
Із трофейної зброї "стріляли"
Й були "вбиті" - "чужі" і "свої",
Але більше "чужої навали".

 

* * *

А в степу, крадькома, на зорі
Колоски в росах сліз ми збирали.
Кожен колос життя нам беріг,
Хоч довкруж гули й смерті завали.
Нам об'їждчик на спинках слабких
Полишав візерунки криваві
Та пекучі, немов блискавки...
А найбільш діставалось в облаві.
Між гарапників - купки житят
Тремкотіли, як в сільцях зайчата.
Ті малі й досі в душах ячать,
Хоч епоха нова вже зачата.

 

* * *

Коли ж школа нас першим дзвінком
Іскликала, як квочка курчаток,
Поодинці ми йшли і гуртом:
Більш босоніж і дуже завзято.
Мені ж дядько Микола - чинбар -
Постоли таки зморщив добрячі,
Щоб скарби різних знань я придбав.
(Я йому, при нагоді, віддячив).
Лиш по книжці на кожен предмет
Тільки вчителька мала й додому
Почитать всім давала й, бігме,
Ми вертали їх в часі крутому.
Замість зошитів учням усім
Видавали пожовклі газети.
В усіх класах вождь Сталін "висів"
І вдавав, що до лих непричетний.
Хоч подбав, щоб до школи ходив
Кожен учень, від злиднів прив'ялий, -
Щось варили із сої й води -
Баландою "добро" те прозвали.

 

* * *

В постолах і сім класів скінчив
Й білі туфлі мені парусові
Взяла мати, хоч був ще "нічим"
І в майбуть я пішов в тій обнові.
...Постоли ж тридцять років беріг
Й бережу ще у серця музеї,
Мов турботами стертий поріг
Ще дідівської хати своєї.

 

Росли ми...

В глибоких борознах траншейних
Де предки встигли напоїть
Землицю кров'ю, - горь мішені -
Росли ми - діти лихоліть.
Росли ми з попелу надії,
В якім ще жеврів жароцвіт.
Той попіл в пам'яті сіріє,
Неначе плями жирові.
Словами усної молитви
За нас благали матері,
Щоб вчила нас біда створити
Для ловлі щастя ятері.
...Разом з корівками орали, -
Вели в майбутнє борозну
Під теплі жайворів хорали,
Їх мелодійність чарівну.
Скидали жито ми з косарок, -
Не в стаж робочий трудодні -
Допоки сонце не згасало,
Хоч в скронях пульс аж стугонів.
Й хоч по 13 й менш годочків
Було сирітській дітлашні,
Та спали, майже всі, щоночі
В степу, в постелі запашній -
З перин копиць й з небес - вкривало.
Коли ж йшов досвіт напролом,
Замість курантів нам звучало
Перепелине "Підпадьом",
Що означало - "Всім підйом!".
Росою сон липкий змивали
Й босоніж, в стернях, навпрошки
Ішли під променів обвали,
Де пахло щастя - галушки.
Поївши, в праці плуг впрягались.
В жнива ужинок золотий
Волами й кіньми намагались
Скоріш до току довезти.
Як сонце в небі, й дня спочину
Не мала боса пацанва
Й кляла війну оту злочинну,
В труні якої почива
Веселість нашого дитинства,
Веселість вдів і матерів,
І наречених - без шлюбдійства -
Із міст, слобід і хуторів.

 

Взимку 1941

Чорну косу розпустивши,
Бабця Мотря* - край села -
Разом з настроєм найгіршим
До колодязя ішла.
Вслід поштарка погукала
І вручила їй конверт.
...Прочитавши, та упала:
Вмерло в ній усе живе.
І на сніжнім простирадлі,
Лиш на мить мені здалось,
На тій бабці безпорадній
Щезнув чорний чар волось
(...Біле з білим геть злилось...)
Й замість слів у похоронній
Були - гільзи з-під патронів.

* Мотрона Семенівна Тур - моя бабуся по материнській лінії (автор).

 

 

В ...сорок п'ятім

В ...сорок п'ятім не всі
Лиця щастям цвіли
Пам'ятаю, хоч був
Я ще дуже малим.
Мій татусь не вернувсь
З жнив кривавих війни,
Не світнув у серця
Його усміх сяйний.
Не осяяв потьма-
рені сумом кутки,
Не побачив, як син
Став, мов зайчик, прудкий.
В ласо рук не спіймав
Його в спритнім бігу,
Пташенят-кулачат
Не відчув суть благу.
Тож як хоч ти крути
І хоч що ти візьми,
Все дитинство моє
Геть просякло слізьми.
І у кожній сльозі
Щем за татком горів -
При ранковій зорі
Й при вечірній зорі...
Та скорботи ропа
Й ще пече, як пекла,
Бо ж татуня свого
Не пізнав я тепла.
Але в тому татунцьо
Не має вини:
Крематорій годинника
В грудях спинив...
Таїну цю відкрив
Свідок - татів земляк.
З тих пір в серці моїм
Біль, як міна, закляк.
З ним і в радість, і в сум
Полем долі ходжу
Й часто спльовую з уст
Міни тої іржу.
В мислях Бога молю,
Щоб відвів од біди,
Щоб народ, мій між мін
По життю не ходив.
Щоб не став косарем
Жнив кривавих війни,
Щоби щастям світивсь
Його усміх сяйний.
...В ...сорок п'ятім не всі
Лиця щастям цвіли.
Пам'ятаю, хоч був
Я ще дуже малим.

 

* * *

Приходять часом у в'язницю сну
З давно вже неіснуючого саду
Дерева... й чуб зелений листя мнуть
І обступають спереду і ззаду.
Найстарший із десятка абрикос
Пита, чи пам'ятаю я і досі,
Як ми із сонцем в гіллях сміємось, -
Після війни - обоє голі й босі.
А яблуня, схилившися, пита,
Чи пам'ятаю, як щоденно зранку,
Чи то погода, чи сумна сльота,
Я бинтував їй туго кожну ранку
Від ос осколків.
Груша підійшла,
Заквітчана вінком ясного цвіту,
Вклонилася доземно спроквола
Й почув я мову несказанно світлу:
- Чи не забув, як в полум'я війни
З тобою в серці батько слізно рушив,
А плач твій крок його на мить спинив
І ти подав йому з долоньок груші -
Ті падалки, що в листях збереглись,
А мати, почорніла не від спеки,
Слізьми яскріла в зблідлу небовись,
А із грудей лунав невтішний клекіт...
- Чи не забув, як в затінку моїм
На ковдрі з листя, випроставши ноги,
З патронів, мін-цяцьок тоді твоїх,
Ти у майбуть вимощував дороги?..
- Все пам'ятаю, любі, ось - клянусь! -
У відповідь кажу сяйному саду.
Хоч у житті я тричі вже дідусь,
Не забуваю музику всіх раду.
Я ж на плечах гіллячок ваших зріс,
Бо маму полонила в полі праця,
А тата зжер у печі смерті біс...
Ще й нині крематорії ті сняться.
Я пам'ятаю, красень-абрикос
Ненавистю зламав фашист у танку
І соку сліз немало пролилось
З відкритих ран од ранку і до ранку.
- Спасибі тобі, друже, за усе! -
Сказала, поклонившись, ніжна груша.
І я проснувсь, а день уже несе
Знамено сонця, щоб у наших душах
Не гас ніколи вогничок надій,
Надій на кращу долю і на щастя.
Отож, земляче, вижити зумій:
Крутись-вертись, і досягнуть щось вдасться.

 

Прошу, пробач...

(до молодшого друга І.І.Повшука)

Мене ти дуже не вини,
Що часом гнів кипить у крові:
Мою колиску в дні війни
Гойдали хвилі вибухові.
...І кулі тьохкали мені...
А це - не трелі солов'їні.
А я у ямі, у багні,
Млів на колючій кураїні.
...І на канікулах з трудів
Вертався в пору споночілу,
Щоб восени купить зумів
Прості штанці та сорочину.
А як спустила дух війна,
Напівсирітством полонений,
Пізнав полин його сповна,
Не відав правил гігієни.
Коли ж у юності путі
Здолав слизькі і крутогорі,
Узнав найгірше у житті:
...Ковтнув ...татуся ...крематорій...
Печусь за ґратами біди
І в незалежній Україні,
Бо скрізь, куди ти не піди,
Страждають люди безневинні.
То ти вже, друже мій, пробач,
Що часом гнівом закипаю:
Не скуштував життя калач...
Наївсь лиш... сонця короваю.

 

До всіх, усіх!..

Я - Перше січня. Рік новий
Мені - довіреній особі -
Сказав: - Ти сумніви розвій,
Що я прийшов - в ясній оздобі.

І поздоров, як слід, людей
Від мого імені й так далі… -
Отож, чуй, плем'я молоде,
Мене крізь хмарища печалі.

Бажаю вам усім робіт -
І до душі - по вік пенсійний!
Здоров'я, в радості й журбі,
У час зимовий і осінній! -

Бажаю вам таких зарплат,
Щоб вистачало й на Канари!
І непрокурених дівчат -
Хай Бог духмяними одарить!

Любові! Щоб спирало дух
Усім від щастя й насолоди,
Щоб від пісень веселих глух
Край український дивородний!

На все відведене життя
Пенсіонерам я бажаю:
В здоров'ї будні хай летять
Серед внучаточок врожаю!

Аби на пенсії свої
Придбали вбрання і валізи,
Щоби майнуть в чужі краї -
В багатомісячні круїзи!

Хай мають діти всі батьків,
Садки відвідують і школи,
Хай долі будуть в них легкі
І небо чисте, як ніколи!

А інвалідам щоб жилось,
Ніби за пазухою в Бога!
Щоб не образив хтось когось
Й не осудив даремно й строго!

Щоб і з води вам, і з роси
Зростав омріяний достаток,
Щоб ви жили в усі часи
Красиво, гідно і багато!

 

Осіння мозаїка

* * *

Устами сонця осінь заціловує
Удавано закохано мене,
Хоч подихом у пору вечоровую
За комір холод сумнівів жене.

 

* * *

Ладить осінь із пір'я опалих листів
Для сніжинок узористих ложе.
Отяжіло із айстри метелик злетів,
Спивши з росами сонечко гоже.

 

* * *

Жовтень довкіл напинає
Плутанку-сіть з павутин:
Ловить людську неуважність
Й тихо услід реготить.

 

* * *

Цвіте асфальт барвистим листям -
Осінній розпис-маскарад…
На нім горіхи діти чистять
Й сія каштанів шоколад.

 

* * *

Притуманились дороги.
На думки туман наліг.
Підпасаються корови
На обочинах доріг.

 

* * *

На незагнузданих вітрах
В'їжджа в село лукава осінь.
Пожар садів хоч не прочах,
Тремтять вони і голі, й босі.

 

* * *

Мозаїкою листя замасковує
Натоптані до милої стежки
Злотава осінь. Вітер колискової
Співа мені в розлуки час тяжкий.
Терпінням в джунглях наймів повирубую
До Таврії коханої тропу,
З лебідкою зустрінусь ніжнолюбою
Й любов'ю змию прикростей ропу.

 

* * *

Бездомний вітер шаркає в саду,
Факіром листя вгору підіймає,
Що в кобру обертається руду
І вихриться у небо неокрає.

 

* * *

Добігає кінця заосінений день,
Сонцевир золотий пригасає,
Кара ніч за крайнебом нечутно вже йде,
Хоч ще обрій цвіте квітограєм.

 

* * *

Спресована й густезна темнота
Минулий день в темницю зачинила -
В ній томиться і осінь золота,
Й душа моя - від суму почорніла.

 

* * *

Ковтаю холод ранку замість чаю,
В незнане майбуття своє спішу.
Ні хвилі, ні хвилиночки не гаю…
(А… раптом знов навішають лапшу?..)

 

У тім проклятім сорок першім

Земля від вибухів стогнала
І стогін той в серця краян
Впивавсь загостреним металом,
А кат від радості сіяв.

Ридали полум'ям діброви,
Ліси, переліски, гаї…
І білий світ бинтом багровим
Ставав од крові, й ще стоїть

Вампір війни перед очами,
Що сни дитячі все терзав…
Здавалось, небо в ніч кричало
Ротами зір. Стрільби гроза

У хмарах диму не вгавала.
Зі злоби Заходу неслась
Презирства чорного навала,
З думками перлась про запас:

- Весь люд небажаний понищить, -
У крематоріях - спалить!.. -
Та дух нескори наш найвищий
Ширяв в майбутнього блакить.

 

Вернути не можна

Афганська війна зорі тисяч життів
У пеклі двобою жорстоко згасила,
Хоч падати в морок ніхто не хотів:
Вернути не можна, забути несила.
У вдів і рідні той афганський вогонь
Палає у душах постійно, щосили
І палить серця палахтіння його…
Синів не вернути, забути несила…
А скільки в колясках біди ми калік
Сльозами відчаю і суму зросили…
Втопилася радість в печалі навік…
Вернути не можна, забути несила…

 

Три сонця

Сказати вам, люди, не зайво:
Мені ждане щастя сія
Північним ущербленим сяйвом…
Така, видно, доля моя.
Та в небі життєвому сяють,
Відколи в свідомість ввійшов,
Три сонця (над маревом раю):
Це - Віра, Надія, Любов.
Бувають затемнення часом…
Як завжди, - минущі вони.
Ще жодне з тих сонець не згасло -
В чеканні п'янкої весни.

 

Омріяна зустріч

В моєї долі затумання
Сяйнуло щастя променя
І радість двері спозарання
Аж в сьоме небо відчиня.

Із таїни прийшло кохання.
По переметах безнадій.
На звук самотнього зітхання
На ниві буднів молодій.

…Не личко - цвіт ніжнопелюстя.
Волоссяспад - грай золотий.
Дивлюся вглиб, - не надивлюся:
Душа - оаза доброти.

А ще ж травневі темно-карі
Очей глибокі вечори:
Загинеш в тому крутоярі -
Тропи не знайдеш догори.

…Піду, як кажуть, напропале…
Хоча й не радять, ризикну:
Хай шквал кохання перепале
У мить любові осяйну.

 

Душею п'ю очей блакить

М.М.Тимошенко

Твоїх очей квітинки сині,
Небес даруючи блакить,
Беруть в полон мене і нині,
Хоч вік по осені біжить.

Краса прив'яла в сіті-зморшки
Все ловить погляди мої
На личку милім. Сумно трошки
Та ще шумлять довкруг гаї,

Де ми з тобою гріли душі:
Любові сяяло сонця…
Ми у пітьмі шукали груші:
Нам гра подобалась оця.

Ті ігри пам'яттю ще мчаться,
Бо в них знаходили тоді
Смачні плоди п'янкого щастя -
І місяць знахідкам радів…

Цілунків яблука ще й досі
Медово пахнуть і щомить
Ще солодять пригірклу осінь…
…Душею п'ю очей блакить.

 

Сорок п'ятий згадавсь…

Розметала весна хмаренята
Крон сяйнисто квітуючих…
Рай!
І згадалась ота - сорок п'ята…
Той скорботний і радісний май.
Аромати кружилися гострі:
Насолоджуйсь тим даром, радій!..
А село все - очікувань острів,
А околиця - берег надій.
І старі, і малі виглядають
Свої долі - для втілення мрій…
На екрані ж небес виднокраю
Ні душі. І хоч падай, хоч стій…
І дівчата, й жінки посивілі
У сльозах, наче квіти в росі,
Сподівались на ту запізнілість,
Коли вернуться судьби усі.
…Не судилося всім дочекатись.
Відсіяв і садочків розмай…
Сорок п'ятий згадавсь, сорок п'ятий…
Ой скорботний і радісний май.

 

Монологи вдови

Монолог перший - відразу після війни

Як день одквітлий і наступний,
Як ніч минула і нова,
Так я і ти, мій щит, заступник,
Вже не зустрінемось… Вдова…
Ще наречена… й вже… вдовиця…
Удень, мов сонце, я одна:
Нема на кого вже схилиться…
(Хіба на привид, що зрина).
Вночі, як місяць одинокий,
В пітьму палаю, мов свіча, -
Від болю втрат горить неспокій
І смисл життя свій сенс втрача.
Я проклинаю ту Велику,
Ту Вітчизняну… я кляну…
Вернула б ну… хоча б… каліку…
Вона ж в самотності труну
Мене штовхнула і, байдужа,
Пішла в кривавий свій запій
По крові й сліз людських калюжах.
Їй все "до лампочки"… тупій.
…Орем корівками городи,
Орем, домашніми, поля
І, впрягшись в борони, скородим.
…О як в нас ніженьки болять!..

 

Монолог другий - після п'яти повоєнних літ

Від женихів нема одбою,
Як від скорботи за тобою,
Бо я ще дужа й молода,
А з серця пристрасть вигляда.

Все вигляда тебе, Іване,
Щоб лиш тобі весь пал віддать…
Без тебе цвіт краси зів'яне
В студенім вихорі сум'ять.

 

Монолог третій
Минуло 10 літ після Перемоги

…Цвіте душа, немов калина,
Та соловей там не співа,
Лишень журба в ній лебедина
Росу гіркучу з віт спива.

Лиш все частіше я вчуваю
У лоні верески малят,
То бачу їх серед розмаю,
В уяві болісній, здаля.

І поміж них - тебе, лебедик,
У ролі вправного коня,
Й себе - в кімнатоньці передній…
Так, бачу… Й мало не щодня.

 

Монолог четвертий
Після сорока повоєнних років

З війни я, Ваню, не співаю, -
У зливи сліз не до пісень…
Ходжу, як в ніч, в печаль безкраю,
Без вихідних і свят, - щодень.

Та в небі пам'яті застигли
Поштар й сповіщення сувій,
А в нім… що… "безвісти загиблий"…
А може, милий, ти живий?!..

 

Монолог п'ятий

…Мене дев'ятий вже десяток
Ціпком веде на край межі…
Мене самотністю розп'ято -
І лиш твій образ ще в душі.

 

До весни

"або збігти, мов по кладці,
по промінню золотім".
І.Франко

З Палацу сонця золотого
Збіга по променях униз
Тепло на змерзлі перелоги,
Думки котрих ще не збулись.

Збіга по східцях пурпурових
Весна до спрагнених полів…
Її стрічають хлібороби:
З них кожен жданики поїв.

На рушниках надій підносять
Хлібини радості ясні…
Ой, Весно, золотом колосся
Напій, збуди в серцях пісні.

…Кринице духу живодайна!
Любові матінко, цвіти!
В твоїм розвої - диво-тайна,
Яка несе красу в світи.

 

Ти - сонця любові

Тихо розтуляються квітинки…
Так виходить сонце на поріг
Обрію в півтемряву Чаплинки,
Де туман росинами поліг.

Сонце усміхнулося дитинно
Усміхам квітуючих садів,
Розсип яро-сяючих росинок
Вітам день намистечком надів.

Ти - сонцям всеможної любові
Глянула в життя мого вікно
Й зникли миттю сумніви смеркові,
Хмарище самотності втікло…

Промені любові лід зневіри
Звільна обернули на потік
Віри, що не всі жінки нещирі, -
Є, як небо, віддані повік.

Чую переплески, вкрай найтихші,
Радощів, аж світ очей намок,
Чую серця спів у цім розкішші
Дух мій шкварить зоряний танок.

1999

 

 

Я жду тебе

Зітхають квіти вже в руці,
Чекання б'є тривогу:
Сльоза печалі по щоці
Скотилась на дорогу.

Ой, де ж ви, де, п'янкі вуста,
Надніжні - по-дитячи?
Круг мене мла журби вита, -
Душа ось-ось заплаче.

Любові втіленням стою:
Я жде тебе - кохану…
Не прийдеш, - цвітом у гаю
Від розпачу зов'яну.

Прийди, промінчик мій, сяйни
В самотності пустелі…
Розбий туман у ній сумний
Кинь райдуги веселі.

1999

 

 

Я в пам'яті своїй

Фрагмент із циклу "Моє село"

Коли святково вбрані, урочисті
Гули сади і поле мрій цвіло,
Я в пам'яті своїй, при переїзді,
Привіз в Чаплинку все моє село.

Й коли журба у душу заглядає,
Як сніг липучий в хату крізь шибки,
Іду на став, де ярим сонцеграєм
Спалахують то тут, то там хвильки.

(…Колишній калабан чи калабаня -
В Білоцерківці - тихому селі…)
І спогади у пам'ять тарабанять,
Немов у двері друзі - ще малі.

І навстіж їм ті двері відчиняю…
І вже екран уяви, мов кіно,
Показує даль степу неокраю
Й моє село, яким було давно:

…Ідуть на працю дружно вуличани,
Коли ще сонце пише їм наряд.
(Їх жайвори концертом зустрічали
Не вибірково, геть усіх підряд).

…О! Вже гарбою з лану повертають -
Потомлені, але ведуть пісні.
Всміхається всім сонце з виднокраю,
Даруючи промінчики ясні.

…А ось і повінь ночі затопляє
Всі русла вулиць, всіх домів човни
Прив'язані, а небо зореграєм
Розлунисто над тишею дзвенить.
…З пітьми хати повільно випливають,
Мов ті човни підводні з тьми води,
А хлопці - із кохання палалаю -
Ховають у дворах свої сліди.

…Он я тону в безодні насолоди,
Уп'явшись в ніжну квітоньку-уста,
Й не вірячи в мій намір благородний,
Між нам батько любої постав.

…Он маму напад туги розпинає
На зимному самотності хресті…
Як тяжко їй життєвим вирограєм
Долать скорботи виступи круті.

…Я в пам'яті своїм, при переїзді,
Привіз в Чаплинку все мої село,
Щоб в ній святково вбрані, урочисті
Гули сади і поле мрій цвіло.

 

Квітує травень

Панує травень. Жінка, глянь, вагітна,
Осоння саду чаром прикрашає.
Від щастя несказанно вся розквітла…
Здається, щастя в неї - неокрає.
Травневе сонце щиро, вкрай щедротно,
В жіночий рай душі переливає
Ласкавість, ніжність, пал, п'янкі теплоти,
Щоб рай розцвів небаченим розмаєм,
Щоб після - повінь дару промениста
Змогла постійно радо осявати
В святім куточку - храмі материнства -
Рожеву квітку - тільце дитинчати.

 

Дощ пройшов

Дощ пройшов, од села до села,
Й злива сонця усе залила…
Не калюжі - сяйні дзеркала.
Скрізь - весни золоті дзеркала.
Заглядає в них синь, дітвора,
Птиці, хмари й вертка мошкара.
Від захоплення - все обмира
І лунає хлоп'яче: "Ура!"

 

Спогад про зраду

Прохолодний тихий ранок,
Сонця теплого розлив.
Вийшла квітонька на ґанок -
Та, котру без меж любив.

Ясноока, безтуманна
Радість юної душі,
Мрії чистої омана,
Край очікувань межі.

Бачу: біля трону ґанку
Крешуть землю копити…
Ще й заквітчану тачанку
В ній - нарядні старости.

Бачу - шлях в обіймах пилу,
Бачу - вершників кортеж:
Повезли в заміжжя милу…
Суму в небо не вбереш.

Ой, тачанко-тавричанко,
Де ж ти щастя завезла?
Серце вік ячить підранком:
Доля - хата без тепла…

1999

 

 

На Червонім Перекопі

Там гарувала смерть у дикім танці,
Від крові охмеліла, наче звір,
Вночі не спала, не лягала вранці.
Від болю втрат і диму вітер гірк.
Смерть же вганяла спрагло кулі-зуби
В життя людей, немов голодний вовк,
Й знов падав батько, брат чи хлопець любий,
Чийсь чоловік чи син назавжди мовк.
Та йшли живі, щоб забуяли весни,
У зброю закладали помсту й гнів.
І бій гримів, щоб криги гніту скресли,
Щоб сонця заступать ніхто не смів.
Вогонь і кров… став Перекоп червоним…
Нам з пам'яті віками це не змить,
Нам берегти наказують кордони
Полеглі там…
Прислухайтесь на мить!
Серцями, люди, вслухайтесь - на мить!
…Там гарцювала смерть зухвало, дико,
Та мужність поламала зуби їй.
…Тривожусь я, бо над новітнім віком
Дими злітають круками од війн…

 

Спогад про Велику і… криваву

Спогад про війну - оту… Велику
Хатами у полум'ях зрина.
Й вибухами криків, й ледь півкрику.
Скрізь же горь, що в колосах зерна.
Ковзались на всіяній сльозами
Глиняній долівці ті жінки,
Що про смерть близьких своїх узнали.
В дні скорботи й вітер став гірким.
Шерхли губи, в грудях аж гірчило,
Мовби там горів самий полин…
Подушки сльозинок міль побила,
Наче кислотою хто полив.
Мама похоронку теж носила,
Тугу в серці стиснувши терпку.
Мов солдат, коли рука безсила,
На снаряді тиснув на чеку.
…Розривались часом, як гранати,
Матерні та вдовині серця.
(Їх осколки теж могли вбивати…)
Ранила й дітей печаль оця.
…Похоронні в скринькових музеях
І в музеях пам'яті лежать
Й в самоти підступної пустелях
По страждання ходимо ножах.

 

Учитель молодших класів

Моїй першій вчительці Вірі Макарівні Тимошенко і всім вчителям молодших класів присвячую

По сходинках рядків таблиці множення
Веде дітей учитель слід у слід:
Він певен, що всим класом буде зможена
Найперша із вершин у дивосвіт.

Із буквочок слова в комірки пам'яті
Він на поличках звивин уклада,
Аби повніш були тим скарбом зайняті,
Як злотом сонця днина молода.

Веде вперед малят рядками читанки -
Стежками знань в Країну таємниць,
Де кожен край добром і злом весь витканий, -
Лиш розуму очима роззирнись.

Веде діток учитель шляхом звивистим
Через трудний життєвий лабіринт,
Аби змогли пройти і друга вивести,
Аби до цілі вдало добрели.

І дітки йдуть за ним в цікаву розвідку,
Немов загін за мудрим вожаком,
Здіймаються по сходах знань і досвіду,
Радіючи здобутку потайком.

 

Життя - одвічне поле бою

Життя - не скатерть-самобранка,
Не вправний килим-самоліт,
Не зореліт поміжпланетний,
Де з дива можна остовпіть.
Життя - це замок із ілюзій:
Там, в темних прорізах, щомить
Жар-птиця щастя кружеляє,
Яку ми прагнемо зловить.
Життя - невивчене ще море,
Яке акулами кишить.
А ми - за перлами полюєм
Поміж зажерливих страхіть.
Життя - це повінь березнева,
Убрід її не перейти,
Життя - стрибок із парашутом
У вир пожежі золотий.
Життя - таємне мінне поле,
На жаль - не кожен з нас мінер…
Життя - це мозок чоловічий -
Незрозумілий дотепер.
Життя - одвічне поле бою.
А на війні, як на війні…
Життя - це сад в плодах манливих -
Не всі з них, звісно, їстівні.
Життя - це спалахи кохання,
Або зненависті. Живцем
Згоріти можна чи страждати -
Лише з обпеченим лицем.
Та більшість - праведних і грішних, -
Перед порогом в потойсвіт,
Не переповнені бажанням
У "фінській хатці" перетліть.
Тож врівні з сонцем треба жити:
Крізь хмари, хуги - у блакить!
Й на зло імлі та чорним бурям -
Незмінно й заздрісно світить.

1995-1998