Видання херсонської філії видавництва "Просвіта":

Нариси з історії Бериславщини. Випуск 7
Йосип Файчак. Світ вирує
Анатолій Дунаєв. Жива любов, жива
Любов Єрьомічева. Дев'ятнадцать
Ігор Проценко. Мої дороги
Микола Братан. Побите серце
Лебідки повертаються весною, або Жіночий штрафбат
оповідання
Бібліографічний опис: 
Нікітенко В. Лебідки повертаються весною, або Жіночий штрафбат: оповідання // Вісник Таврійської фундації (Осередку вивчення української діаспори): літературно-науковий збірник: Вип. 12. — К.–Херсон: Просвіта, 2016. — С. 150-175.

Була ніч. У камері важко дихали: літня спека, переповненість. Хто спав – спав тривожно, постогнуючи або здригаючись усім тілом, хто не спав – лежав тихо, сумно думаючи свою гірку думу. Лише вночі ці в більшості своїй недобрі люди ставали людьми справжніми, з чутливими душами, з чистими помислами й переживаннями, з прагненнями до вільного буття, як у дитинстві вільного й щасливого. У темені й важкому дусі жевріли іскорки Божі в поглумлених, замулених душах, поточених іржею зневіри і зла. Зіна не спала. Вона не думала про свою подальшу долю, якось про це не думалося, та й що ти тут вигадаєш у цей непевний час? Само собою, як ото настирлива муха лізе, тичеться в обличчя, згадувалося те, що зовсім не хотілося згадувати – як і за що арештували.

До війни Зіна працювала хірургом у місцевій лікарні, була хорошим фахівцем, шанованою людиною. За добросовісну працю її відзначали різними грамотами, головний лікар, керівники району вручали квіти, посміхалися. Квіти й посмішку свого колеги Зіна приймала зі вдячністю, головлікар був щирим. А для вищої влади то була лише формальність. Вони й не пам’ятали, коли, кому й за що щось вручали. Вона була тоді красивою, гордо несла через ущерть наповнений зал міського будинку культури свою пишну зачіску. Зіна була красивою… А зараз… Похмуре, постаріле “окопне” обличчя, якому личить цигарка. На фронті Зіна навчилася курити, пити спирт, страшенно матюкатися, битися гірше, ніж чоловіки-забіяки в мирний час. Була вольовою й міцною духом, таким собі чоловіком у спідниці, як її жартома називала мама.

Мама… Чи вона ще побачить її коли-небудь? Навряд. Старенька, схилена, мабуть, над її фотокарткою, худенька жіночка в маленькій квартирі, у якій, страшно й подумати, господарюють гітлерівці. А вона, “захисниця”, нічого не може вдіяти, не те що маму, маленького синочка, Батьківщину – себе захистити не може. Сидить у цій смердючій буцигарні за дурний язик. Ну хто її за той язик смикав, коли ляпнула, що перемоги нам не бачити, як своїх вух. А замполіт Скворцов, ідейний до мізку кісток, арештував за розлад морального духу бійців. Вона ж бійцям нічого такого не казала. Було діло так. Прооперувавши цілий день, утративши п’ятьох зранених (не змогла порятувати), зайшла у бліндаж, тремтячими руками скрутила козячу ніжку з махорки. Цьому ділу її навчив літній старшина Прохор Сидорович. Ковтнула з фляжки спирту. Пекуча рідина забила дух, потім розтеклася приємним теплом. Хотілося спати, втомилася смертельно. Десь гахкала артилерія, стрекотнув кілька разів кулемет. Глухі, віддалені звуки, мабуть, якась сутичка, може й випадкова. Ллється людська кров і кінця тому не видно. Страшно, гидко згадувати відступ – панічну втечу, німці громили їх, ледь не нагайками гнали з України, Росії. Скільки хлопців загинуло. Ще перших товаришів по службі Зіна пам’ятає, а решту, поповнення… Особовий склад так часто мінявся, що й обличчя не затрималися в пам’яті. Були люди – і ніби їх і не було, як хвиля, прокотилися і зникли. Їх трупи валяються по полях і лісах, плавають у річках, гниють по ярах. Тисячі, тисячі трупів. Перекошені, спотворені обличчя…

Зіна закрила рукою очі. Часто мінялися і старші офіцери, уже загинуло чотири комбати і п’ять замполітів. Скворцов прийшов шостим. Чи довго затримається на цьому світі – невідомо. Але їй долю зіпсував, устиг, гад! Може зараз його вже й живого нема. Швидше за все. За мирного часу казали, що не можна погано говорити про мертвих, гріх це, але зовсім по-іншому сприймаєш смерть на війні. До війни Зіні доводилося прощатися з близькими покійними. Усі вони були різними людьми, не завжди робили добро. Ну, люди є люди, усі ми грішні. Але тоді на похоронах серце стискалося від жалю, і Зіна не могла згадати нічого недоброго у вчинках близьких – згадувалося лише хороше, світле. А тут, на фронті, чогось навпаки. Падлюка, навіть якщо він і гинув, залишався в пам’яті падлюкою. І ніякого жалю до таких Зіна не відчувала, хоч ніби й не була черствою, бездушною. Так само і з оцим Скворцовим. Він зайшов разом із комбатом та старшиною у бліндаж “розрядитися”, випити спирту й пожувати тушівки. Командирський пайок, аякже. Зіну теж запросили до трапези.

– Прийшов наказ зі штабу – відступати, – процідив крізь зуби комбат. – Воювати ні з ким – одні боягузи лишилися. Сьогодні трьох розстріляв. Командую “В атаку!”, а воно зіщулилося, забилося в істериці. Воїн… Ну яка користь із нього Батьківщині?

– Точно, Панасовичу, боягузи, – підпрягся замполіт. – Шкурники і сволочі. Куркулі одні, хохлів наслали.

– Ну, ти кинь про хохлів! – підвищив голос старшина. – Я козацького роду, кулям не кланявся і тобі не вклонюся, не подивлюся, що ти у званні старший. Я старий, у батьки тобі годжуся…

– Та не заводься ти, дєд Прохор! – устав і комбат, – тошно, ось як тошно, – гатнув себе по шиї ребром долоні. – Скільки ж драпать будемо?!

– Не бачити нам перемоги, як своїх вух, – пальцем затушила самокрутку Зіна, – німець пів-Росії і Україну пройшов і пре. Боже, як пре! Я оперувати не встигаю. Ви моє п’яте чи шосте начальство. Каюк нам!

– Ану, встать! – гаркнув Скворцов. – Лейтенант Давидова! Ви арештовані за сіяння панічних настроїв, розлад морального духу бійців.

– Та ти чьо, дурак, Гриша? – вибалушив очі комбат. – Тут у нас душевний розговор, тут усі свої.

– Мовчи, комбат, не лізь не у своє діло. Бо тєлєгу накатаю – і тебе арештують за те ж саме. Вважай, що я твоїх слів не чув. Гунько!

Ординарець Гунько, заспаний, ніби заплаканий, із рудим вусом, що смішно стирчав із правого боку, увійшов у бліндаж, виструнчився.

– Виведіть арештовану.

Гунько з подиву закліпав очима. Симпатичну, хоч і сувору лікарку поважали в батальйоні, навіть більше – любили.

– Чого стоїш, як пень?! Виконувати наказ.

– Пішли, Сашо, – виручила Гунька Зіна.

Ординарцеві не залишалося нічого робити, як спровадити її до землянки, у якій тримали арештованих за різні провини. Зараз там нікого не було і Зіна лягла на тапчанчик. Голова гула, тривога, образа ятрили душу, гнали сон. А вранці її під конвоєм повели на зону, до кримінальних злочинців. Із головною з них Гелою (вона сиділа за те, що вбила співжителя, злодія, із ревнощів) Зіна зчепилася не на жарт, але перемогла. Тепер вона тут в авторитеті, зечки не чіпають її, навіть заповажали, як одній вправила вивихнутий палець. Грали в карти на щиглі і в азарті “подруга” так натягла палець, що аж звихнула. Буває ж таке. Зіні в лікарській практиці ще не зустрічалося, але ж вона раніше не бувала на зоні. А тут що хочеш може трапитися, будь-яка несподіванка. Примиритися з Гелою теж допоміг випадок і професія. У неї розболівся живіт від баланди, гидкого і смердючого варива, яке їм тут давали. Ліків не було, але Зіна вміла робити масаж. Біль потроху стих і Гела, перевівши дух, стисла лікарці зап’ястя і тихо прошепотіла: “Спасибі”. Цього слова вона, мабуть, зроду не вимовляла. І з тих пір Гела командує в камері, як хоче, але як Зіна чомусь заперечить – то так тому й бути.

Ось так ці спогади пронеслися у Зіниній голові і в камері почало світлішати. Ранок. Скоро побудка, їх партіями ведуть на оправку, потім сніданок, прогулянка. На короткому тюремному плацу крокуватимуть один за одним по колу, тримаючи руки за спинами. Пообіч стоятимуть люті енкаведисти зі здоровенними німецькими вівчарками. Ці гірше фашистів. Фашистові, прости Господи, зло прощене – він окупант. А ці – частина наших збройних сил, свої, так би мовити, товариші. Тамбовський вовк їм товариш. Звичайно, зечки ненавиділи енкаведистів, ніхто б із них навіть подумки не назвав би їх “своїми”. Але ж Зіна – лікарка, ще два роки тому звичайна штатська людина, яка поважала людей у формі: чи піхотинців, чи льотчиків, чи енкаведистів, чи міліціонерів. Вони були тоді для неї всі своїми, захисниками Вітчизни, кожен на своєму посту.

Тепер війна все прояснила, і стало видно хто є хто. Ось ці з собаками на фронті розстрілювали тих, хто тікав із переляку, спускали на них вівчарок. А як ворог стріляв – самі тікали, падали ниць, бо за ними загородзагону вже не було. Так було й цього ранку – побудка, оправка, гарячий смердючий сніданок, прогулянка. Потім завели в камеру. Хвилин за п’ять відкрилися двері й у камеру вкинули перелякане дівча. Воно широкими, залитими слізьми очима дивилося на похмурих зечок, як дитина, що заблукала. А зечки раді розважатися. Одна з них, злодійка Бікса, підступила до дівчиська, двома пальцями штрикнула в очі. Дівча закрилося долонями й заридало:

– Не нада! Я прошу вас, не нада!

Пронизливо вереснуло. Це тільки розохотило зечок, які знудьгувалися за подібними знущаннями-розвагами. Не було над ким збиткуватися – кожен займав свою нішу в зоні. А тут – отаке ягнятко.

– Атвалі! – гаркнула Зіна, й Бікса слухняно, як дитина, що нашкодила, вернулася на свої нари.

– Інші теж постуляли пельки! – вела своє лікарка. Вона знала цю “публіку”, тут спускати не можна.

– А ти йди до мене, – обізвалася до дівчиська мирно й лагідно, як до пацієнтки на прийомі. – Будеш зі мною сидіти. Витри слізки, отак. Як тебе звати?

– В-валя…

– Ну от і добре, а мене Зіна. Усе буде гаразд, не дрейф, Валюшо.

Оговтавшись, Валя розповіла свою історію. Їй і досі стоїть перед очима той вибух. Вони залишили КП за хвилину до цього, їх підкинуло хвилею, командира присипало землею. Він оглух, вибалушив очі, із вух цибеніла кров. Валя закрила очі руками і скрикнула. А кругом ревло і стугоніло, цвікали кулі, – і падали, смикалися в конвульсіях, як несамовиті, кричали ті, кому вивернуло кишки. Якесь тіло без голови корчилося, а з шиї струмками лила яскраво червона кров. Валя бігла, не тямлячи себе, спотикалася через трупи поранених, під ногами щось ворушилося, і дівчину вкинуло в такий жах, що волосся насправді здибилося на голові. Так Валя забігла в якийсь лісок. Тут теж було повно трупів. Скрізь – смерть! Зопалу дівча тремтячими руками вихопило пістолет – і до скроні. Постріл. Очі залило кров’ю. Усе… Хтозна, скільки ще минуло часу, але Валя відчула своє тіло. Рука інстинктивно торкнулася до залиплих повік.

– Вставай, дура! – почула чийсь хриплий, противний голос… – Іш чого, стрілятися вдумала!

Це був енкаведист із загородзагону, їх послали “зачистити територію після бою”. Виявити дезертирів, тобто легкопоранених, що з переляку не могли отямитися. Телефоністку Валю, симпатичне двадцятирічне дівча, спіткала така нещасна доля. За спробу самовбивства її арештували й відправили на зону.

– Так, шмари! – грізно прогримів голос начальника колонії, який невідомо звідки, як чорт із табакерки, з’явився в камері в супроводі ще двох енкаведистів, капітана і старшого лейтенанта. – Із сьогоднішнього дня вам предоставляється унікальна возможность смить кров’ю вину перед Родіной, скостить строк до нуля і в случає виживанія – на свободу бєлими лєбьодкамі!

– Чьо гоніш, начальнік, – озвалася Гела, – не бери на понт! Я жить хочу, сидіть ще год осталось. І на кічі непогано.

– Ти все сказала? – і, не чекаючи відповіді, начальник продовжив. – Ковтни язик і не перебивай. Сьогодні ви отправляєтесь в учбовий табір. Тікать не раджу, за спробу – розстріл на місці. З табору теж тікати немає сенсу – кругом жорсткий паспортний режим, комендантський час. Спіймають швидко і намажуть лоба зеленькою (на кримінальному жаргоні – розстріляти – авт.)

Гримнув засув і свита зникла.

Камера взялася жваво обговорювати сказане, але хвилин за п’ять зайшов вартовий і скомандував: “З вещами на виход!”

Табір розташували в лісі, неподалік річки. Жінок переодягли в ношене, аж дране, солдатське лахміття, узули в порепані кирзяки, які ось-ось “каші попросять”. Гела задумливо розглядала свою пілотку з червоною зірочкою. Блатна по життю, ніколи не думала, що одягне на себе форму. Та довго розглядати не довелося. Із землянки вискочив бравий старшина і скомандував шикуватися. Далі була муштра.

– Атставіть! – лунало раз за разом, і жінки то розбігалися за вимогою старшини, то знову формували стрій. Не навчені азам стройової, вони незграбно поверталися “налє!”, “напра”, “кругом”. Старшина ще хотів, щоб усі, як під лінієчку, “носочкі падравнялі”. “Задовбав, гад!” – засичала Гела, уп’яте чи вшосте разом із усіма повертаючись “кругом”.

– Разговорчікі! – миттю зреагував командир.

– А ти не бери на понт, начальнік! – Гела, за своєю зеківською звичкою, не могла мовчати. На зоні вони фамільярно спілкувалися зі слідчими, іншим начальством.

– Десять діб арешту. Вийти зі строю!

Гела не встигла ступити і кроку (щоправда вона й не збиралася підкорятися старшині, вирішила взяти верх над ним), як до неї підбігли два міцні енкаведисти, клацнули наручниками і штовхнули до лісової стежки.

– Я вас вивчу! У мене землю жрать будете! Фокусничать не раджу. П’ять хвилин перекур і заняття по рукопашному бою. Я з вас зроблю воїнів, і будете громити фашистів!

На заняттях по рукопашному найважче доводилося тендітній Валюші. Де з ким із жінок на пару в ролі інструкторів ставали командири, деякі змагалися одна проти одної. Зіна швидко оволоділа прийомами і старалася брати собі за пару Валюшу, щоб її не ламали командири й зечки. Вона намагалася навчити дівчину цієї непростої, загалом нежіночої справи, якомога менше завдаючи болю. Робити боляче одна одній змушували командири, вони наказували битися по-спражньому і з цього потішалися. Старшина помітив, що Зіна не лупцює, як належить, свою супротивницю і відштовхнув її, ставши проти Валі.

– Нападай на мене, перед тобою фашист! Він не пожаліє! – кричав, заряджений спиртом, старшина.

Валя, зовсім як дитина, із кулачками кинулася на здорованя. Той уміло підсадив підніжку, заломив руку так, що дівочий крик, здається, сколихнув тихі води невеличкої річечки. Руку “інструктор” вивихнув. Зіна спалахнула люттю. Зчепилася зі старшиною, як розлючена вовчиця з ведмедем, ціною свого життя захищаючи малят. Але інструктор цим був задоволений:

– Во как нада! По-настоящему! Врага бить по-настоящему!

– Ти наволоч, старшина, – утямивши, що зіграла йому на руку, просичала Зіна, – війна розквитається з тобою, побачиш.

– Ти?! – видихнув подив, змішаний із гнівом. – Та я тебе щас пристрелю!.. Сука!..

Несамовито схопився за пістолет. Малесенька цівочка крові бризнула на чобіт. Як із-під землі виріс задумливий командир роти полтавчанин Юрко Гамалій:

– Атставіть! – скомандував незворушно. – Ще раз таке побачу – гахну між брів. Ти ж знаєш – я попаду.

Усі знали – Гамалій був влучним стрільцем. Сюди його відправили “за блуд с личным составом” – закрутив роман із ППЖ (на солдатському жаргоні тих часів – “походно-полевая жена”, коханка офіцера – авт.) комбата.

Снайперським пострілом Юрко вибив пістолет із рук старшини, куля лиш трохи зачепила вказівний палець, і кров бризнула на чобіт.

Гамалія чекало те, що й усіх зечок і таких, як він, “зальотчиків”-командирів – штрафбат. Були ще командири з числа НКВД, їх на фронт посилали у складі загородзагонів.

Гелі на арешті теж солодко не довелося: ганяли “зальотчиць” ще більше, ніж усіх інших у таборі, курива не давали, годували гірше собак. Правда, і табірних годували гірше службових вівчарок, які аж лисніли й валували, ледь побачать солдатку в заношеній формі. Утікачок, а знаходилися й такі, попри попередження начальника тюрми, спочатку цькували псами, так, для розваги, а тоді вже “розстрілювали при спробі втечі”.

Гела з арешту повернулася трохи присмирнілою, але блатний дух вибити з неї було годі. Вона так само верховодила табірними. Блатні не на жарт ізчепилися з політичними. Сваркам не було кінця й виникали вони через дрібниці, як на розсуд звичайної цивільної людини. Так звані політичні, тобто ті, хто проштрафився в армії, не знали “понятій”, за якими живе кримінальний світ, та й їм було на них начхати. Не “ботали по фєні”, тобто не володіли тюремним жаргоном, і це викликало в деяких зечок спесиву лють, а для декого це був привід познущатися зі слабкодухих. Вирізнилися дві лідерки, які очолювали обидва табори, і була б справжня війна, якби не пильний нагляд командирів, із одного боку, і та обставина, що “політичними” верховодила Зіна, із якою Гела, що тримала в шорах блатних, рахувалася. Тому до серйозних сутичок не доходило. Але так тривало до пори. Літо звернуло на осінь, і вже холодно було спати в наметах. Кращі місця, всередині, де найтепліше, зайняли зечки, а тендітні дівчата, як от Валюша, мерзли, дрімаючи на краю намету. Одній із “політичних”, їй зечки дали кличку Зоря, це набридло. Вона першою лягла ближче до середини і взяла з собою Валю, з якою здружилася. Зоря теж була телефоністкою і потрапила сюди “за боягузтво”. Хоча дівчина була не такою тендітною, як Валя, і досить рішучою. Першою помітила “непорядок” Бікса. Це було її місце й вона штовхнула Зорю ногою під бік:

– Встала, гнидо!

– І не подумаю. Цю ніч тут спимо ми, завтра – ви. По черзі.

Блатна з подиву ледь не впала.

– Ти що, коза, страх утратила?

– Втратила, – спокійно відказала Зоря, – під Василівкою, на безіменній висоті. Там наших усіх перебило, а я вижила, мала необережність злякатися. Тому зараз тут. Але вже не боюся нічого. І нікого.

Бікса підняла ногу, щоб садонути нахабу під бік так, щоб ребро вибити, але тут же покотилася, завиваючи від болю. Зоря вхопила її за ногу й ломонула в суглобі.

– Ти, с-сучара! – синіла від люті зечка, але Зоря не пускала.

Тоді їй на виручку кинулися інші блатні, а “політичні” – на допомогу своїм. Жінки оскаженіли. Рвали одна одній рештки благенького одягу, тягали за коси, дряпали обличчя. Увесь гнів, накопичений за те, що опинилися на задвірках нормального людського життя, вихлюпнувся в сумний осінній ліс, який уже подекуди скидав жовті листочки, слухав лайку, верещання, крики, прокльони. Ой, батьку лісе, що тобі ще доведеться побачити й почути, як війна докотиться до тебе… І все ж журба бере старого за найвище творіння Боже – людину… Гахнув постріл. То прибіг переляканий старшина. Ураз усе стихло.

– Спать, шалави! – заверещав на солдаток. – Писк почую – уб’ю.

Це подіяло. У командирів було право за законами військового часу розстрілювати за невиконання наказу на місці. Зіна ще раніше поплатилася б життям, якби не Юрко Гамалій. Та й Гелу запросто могли б застрелити замість десяти діб арешту. Ті, хто потрапив у табір, – не люди. Документи в них забрали і звідси одна дорога – у штрафбат. А це все одно, що на забій. Та цієї, найтрагічнішої за всі інші, обставини ні зечки, ні політичні ще не знали, тому жили табірним невільницьким життям, у якому трішки було місця і радощам. Першою з таких була партія списаного взуття, яким штрафниць “облагодіяли” тилові “щурі”. Вони розхапали їх миттю з рук старшини й таки побилися б, якби всім не вистачило. Але драних, стоптаних чобіт вистачило на всіх, у старшини було все прораховано. Усім відомо, які на “зоні” сидять майстри й майстрині. І хоч у таборі теж була заборонена голка й інші колючо-ріжучі предмети, усе це малося у вжитку й дівчата взялися штопати-перешивати, ще й модно, “гармошкою” прикрашати халяви. Трудилися самовіддано, а хто цього не вмів, наймав зечок за махорку. За кілька днів тюремні “модистки” перетворили стоптані солдатські чоботи, які слід би вже давно викинути, у “шедевр мистецтва”, який хоч на подіум виставляй. У “новому” взутті дівчата красувалися, як заправські браві вояки, хоч на фронті з них були лише політичні, та й у тих частина біографії аж ніяк не героїчна. Бо якби героїчна – сюди б не потрапили. У нашій же країні шанують героїв. Хоча, хто зна… Але про це – ша! Бо потрапиш у штрафбат.

На якомусь етапі табірне життя стало спокійнішим. Командири вже не з такою запопадливістю, як перші тижні, проводили заняття зі стройової і бойової підготовки, дівчата обвиклися, пристосувалися до “нової” обстановки й навіть зуміли ходити в самоволки, так само, як солдати-чоловіки. Однією з перших зв’язки з “волею” налагодила Гела. За якихось два кілометри від табору стояло сільце, вони ним проходили під час навчального маршу. Біля рубленої дерев’яної російської хати стояв ще бравий чоловік років під п’ятдесят. Він задивився на солдаток, і Гела підморгнула йому. Дядькові сподобалася отака шпарка молодиця, хвиля збудження прокотилася по його тілу. А про Гелу й багатьох зечок що й говорити. Вони роками чоловіка не бачили. Табірне начальство не в рахунок – вони злі, як пси, і підлі, як змії підколодні. Щоправда, не всі, от Гамалій – інший. Але він рідко з’являється, суворий мовчун. Скаже слово – як відрубає. Із ним не позаграєш. Та що там Гамалій – на ньому все одно форма, а тут – штатський, видний чоловік, який на фронт не потрапив у “зв’язку з віком”. Гела вся запалала вогнем. А чоловік, звали його Власом, не забарився – пробрався під табір із пляшкою самогонки, шматком сала і хліба в полотняній торбині – справжнім скарбом як для воєнного голодного часу.

Гела, звичайно, не знала, що її “коханий” прийшов до табору, вона сама збиралася розшукати його в селі. Скрадлива, як кішка, непоміченою минула пости й опинилася в лісі. Ось кудись веде стежка. Гела пройшла метрів двісті, і її спинив легкий посвист. Злякана, майнула в кущі.

– Та не боїсь… – озвався знайомий голос, і легка сивина в бороді заблищала проти місячного сяйва. – Я тут.

– Ну ти й сміливець!

– А то! – підбадьорився чолов’яга, труснув торбиною. – Я ось із правйонтом. Давай знайомитися.

– Гела.

– Ім’я чудне.

– Кликуха, а звати Свєтка, – Гела згадала своє добре призабуте, колись матір’ю дане ім’я.

– А мене Власом кличуть.

– Аби не “басом”, – зашелестіла смішком одаліска. – Ну йди до мене, я так скучила, Боже мій…

Вони втонули в шаленій зливі своїх пристрастей. Гела одлюбила за всі голодні свої тюремні роки. А Влас уперше за багато літ спробував гарячої, шаленої, пристрасної жінки, його законна жона такою не була і в медовий місяць. Довкола вирувала війна, а тут, у старому лісі, буяв острівець звичайного людського щастя – солодкого і грішного водночас. Коли перший вибух пристрастей угамувався, узялися до торби. Гела одним ковтком махнула самогонку й занюхала пахучою-пахучою ніжною скоринкою хліба. Такого запаху вона не чула багато-багато літ. Її мама була злодійкою і хліба пекти не вміла. Сало аж тануло в роті, і шкурочка так пахла соломою. Зроду Гела не їла такої смакоти. Про те, що зараз наминає харчі, украдені блудливим чоловіком у своєї дружини, вона й гадки не мала. Байдуже, де все це взялося. І хтозна, чи ще коли буде в житті. Прості, здавалося б, речі: самогон, хліб, сало й теплий міцний чоловік збоку, дарма, що трохи пристаркуватий. Нічого, Влас – ще ого-го! На безриб’ї і рак – риба. Гела з’їла шматок хліба й сала, а решту поклала в торбу й забрала собі.

– Це – дєвочкам, – пояснила оторопілому Власові, – приходь завтра. Як зможу – вийду. Ні – перетопчешся. Ну, я постараюся змогти.

Вона пирснула сміхом, чмокнула новоявленого коханця в кирпатий ніс і зникла в гущавині лісу, як Мавка, як нічне видіння.

Усе відбулося так швидко, що Влас і справді подумав, чи не приснилося йому це все й чи не завела нечиста сила в нетрі. Та ні – він при своєму розумі, кругом трава зім’ята й лежить гребінець із виведеним чиєюсь майстерною рукою ім’ям “Свєта”.

У наметі хто спав, хто дрімав, як туди влізла Гела:

– Дєвкі, у нас пожрать є!

– Де? Та ти шо? Та ну… – зашаруділо кругом.

– Ша! – підняла Гела праву руку. – Ділить жратву буду я. По-чесному.

І вона справді по-чесному розділила залишки хліба й сала й мало не повну пляшку самогону. Його всім попало по наперстку, а їжі – по пучечці. Зате все – чесно. Усі спробували, і в багатьох на очі навернулися сльози. Запахло домівкою, давно покинутою і в усіх снах баченою, такою жаданою домівкою. Куди шлях далекий і заповідний.

Кволий осінній ранок пробився туманом до намету, і тут же старшина хрипко прокричав: “Підйом!”

Провів зарядку, а після сніданку, гарячої баланди, заправленої димом лісового багаття, проголосив:

– Так, баби, начинаєм марш-бросок. Хватить у тилу морди од’їдать – видвигаємся на фронт.

Ця новина посіяла страх у душі всім: і зечкам, і політичним. Фронт – смерть кругом. І пошлють їх у саме пекло, тут і гадати нічого. Жінки вже не буянили й не сварилися, тільки стиха гомоніли, збираючись на коротких привалах у невеликі гурти. Вони йшли мовчазним осіннім лісом. Сік холодний осінній дощик, чавкало листя під ногами, а на путівцях місилася грязюка. “Модні” чоботи розкисли й розлізлися, пішли в хід обмотки. Обмотуватися було нічим, крім онуч, і щоночі дівчата прали й сушили їх на диму багаття. Тримали перед собою на руках і, знеможені, дрімали. Зрідка були сонячні, теплі дні й після обіднього привалу майже всі бралися випікати на гребінцях свої імена. Це вдавалося тим, у кого була лінза і хто вмів сфокусувати сонячне проміння. Тонка робота потребувала часу й терпіння. І того й іншого було мало. І все ж на деяких гребінцях нерівними лініями тулилися букви: ТАНЯ, ВАЛЯ, РИТА. Інші, хто не вмів випалювати, імена видряпував, але так гірше було видно. Час подряпини стер, а тому й сліди стерлися багатьох із тих, хто потрапив у цей проклятий табір, а звідти – на фронт, на смерть. Досі на лісових грузьких дорогах, злегка притрушених жовтим і багряним листям, їм не зустрічався ніхто. Через те здавалося, що тільки їх і кинуто в цю прокляту глушину. А може, воно й добре, може, і фронту тут ніде немає, не дістався сюди фріц? Сумніви розвіялися наступного дня обідньої пори. Дорогою одна за одною їхали полуторки. Солдати, що в них сиділи, побачивши жінок, ожили, загомоніли:

– О, бабы, давай к нам!

– Слезайте вы к нам!

– Разговорчики! – гаркнув старшина, а водій передньої машини дужче газонув і полуторку хитнуло. За ним погазували й захиталися інші машини. Солдати чортихалися, але всім: і їм, і жінкам у поношеній польовій формі, – стало весело. Але так тривало хвилин п’ять чи десять. Колона віддалилася, гомін стих, а командири, як люті цербери, кидалися на жінок-бранок, їх важко було заспокоїти після того, як побачили стільки молодих і здорових чоловіків. Мабуть, лише одній Зіні було байдуже до тих, хто сидів у полуторках. Вона закохалася в Гамалія – мовчазного, суворого, неприступного, з погаслими сірими очима, у яких, здавалося, втонула журба всієї оцієї поневоленої, понівеченої землі і тисяч людських доль.

Гамалій теж ні-ні та й гляне на Зіну – красиву, вольову, статну лідерку “політичних”. Але за блуд із табірними – розстріл. За ними, командирами, стежили енкаведисти, докінчені падлюки. Вони, як вогню, боялися потрапити на передову і вислужувалися перед штабним начальством, як циркові цуцики перед дресирувальником в очікуванні підбадьорюючих ласощів. Для цуциків – це цукерочка або шматочок м’яса, для енкаведистів – служба в загородзагоні або, як вияв найвищого щастя, – при штабі. Гамалія ні та, ні інша перспектива не приваблювала. Він – бойовий офіцер і його місце на фронті. Але не в якості “гарматного м’яса”, а командиром, як велить покликання. А жінки… Так, вони самі бігають за ним, хіба він винен, що комбатовій ППЖ комбат набрид, як гірка редька? Та все це в минулому. А Зіночка… Ех, якби не війна! Із нею в театр цікаво сходити було б, вона жінка освічена, по всьому видно.

Через кілька днів Гамалія викликали у штаб і повідомили, що його направляють служити в роту снайперів. “Через кілька днів, через кілька днів… І я вже не побачу Зіни! Чорт забирай! До біса все!” Гамалій широким кроком ішов по лісу і не зчувся, як зайшов у табір і мало не налетів на Зіну, котра йшла до вогнища погрітися.

– Ой! Пробачте, товаришу капітан! – виструнчилася Зіна й поношена форма без погон так убого настовбурчилася на худенькій постаті.

– Вільно, товаришу лейтенант.

– Я ж розжалувана. Рядова…

– Отставіть, – промовив це не по-командирськи, а по-хатньому. – Мене, Зіно, переводять на фронт. У снайперську роту. А я з Вас очей не зводжу, серце моє мліє…

До вогнища було ще далеко. Табірні сиділи і їх, безумовно, цікавило, про що говорять капітан Гамалій і рядова… Офіцер-наглядач і бранка. Гамалій це помітив перший:

– Приходь увечері он до тієї сосни, – і показав на крислату сосну на галявині. – Зможеш обійти пости?

– Зможу, Ви ж змогли мені повернути звання.

– Пусте. Аби ми були людьми. А прийде час – і внуки-правнуки в усьому розберуться, хто був правий, хто винен.

– Далеко Ви берете, капітане…

– Час минає швидко. Що таке життя? Кілька десятків років, у кращому разі. Я прожив три з хвостиком і не помітив, а Ви?

– Я теж.

– І якби ми прожили ще стільки ж – теж не помітили б. А вже тоді могли б народитися наші внуки…

– Ви філософ, капітане. Ви дивний…

– Так, я такий, – посміхнувся Гамалій, ураз посуворішав і пішов до намету командного пункту.

Цих п’ять осінніх ночей були їхніми і хтось, Всемогутній і Невидимий, подбав, щоб про це могла знати лише крислата сосна. Гамалій пішов на фронт і його з любов’ю, вірою і надією, таємно, подумки випроводжала Зіна, у недавньому минулому – кращий хірург свого рідного містечка.

А ось цього офіцера Зіна бачити не сподівалася. Замість Гамалія у табір прислали… Скворцова. Так, так – того Скворцова, завдяки якому Зіна вперше в житті спробувала тюремної баланди. “Значить, не вбило... падлюку! – такою була перша думка. – Живучий! Цікаво, ти тут “по зальоту” чи як ідейний?” Скворцов підійшов ближче і вона побачила тільки три зірочки замість чотирьох. “Значить, “по зальоту”. Правду кажуть, якою мірою міряєш…”

Пролунала команда шикуватися і перервала Зінину думку. Хоча, їй уже все було ясно, як Божий день. От як зводить доля! Коли стройові заняття кінчилися і старшина скомандував “Розійдись!”, Зіна підійшла до Скворцова і, єхидно примруживши очі, запитала:

– То й Ви тут за сіяння панічних настроїв, товаришу старший лейтенант?

Зіна з особливою зневагою вимовила останні два слова. Хай поболить падлюці честолюбство!

– Не твоє діло! – смикнувся Скворцов. – Ще раз гавкнеш – арештую!

– То що? Ти вже раз арештував і нічого. І тут люди є. А ще раз арештуєш – від передової одкошу, в наряді побуду. Поки ти фріца з рідної землі гнатимеш аж до Берліна.

– Та я тебе!!! Під трибунал!!! Розстріляю!

– Спокійно, товаришу герой. Забув, що сам під трибуналом? Тут у нас одна дорога – на небеса. Тільки хто туди з чистою совістю, а хто – із темною, яку ніколи нічим не відмиєш.

– Я з тебе дур виб’ю! – скаженів Скворцов. – Ти в мене землю гризти…

Старлей запнувся на півслові – у небі загуділо й одна по одній росли чорні крапки. То були німецькі бомбардувальники.

– Тривога! – хтось крикнув несамовито.

У таборі знявся тарарам, усі намагалися зникнути в кущах, розчинитися в осінньому лісі. Та бомбардувальники пролетіли далі – або нічого підозрілого не помітили або мали на меті іншу ціль і треба було берегти боєзаряди. Купка якихось солдат, без техніки – не здобич.

Однак війна затяглася. І в повітрі, і на землі, і на морі жорстоким баталіям не було кінця, втрати були великими з обох сторін. У німецьких окопах про перемогу, бліцкріг, блискавичну війну вже не говорили. А перші успіхи наших військ уселили вже було майже зламану віру в перемогу, надію на звільнення своїх батьків, дружин, дітей від тяжкого фашистського іга. Однак у таборі, де служили наші штрафниці, патріотичні настрої не панували. Стомлені, захарчовані, вимучені жінки плелися лісовими дорогами хтозна й куди. Десь мало бути переформування, десь іншими такими ж дорогами плетуться їх товаришки по нещастю, щоб утворити “бойову одиницю” – жіночий штрафний батальйон. Його відразу кинуть у бій туди, де найгарячіше, і ніхто не подбає навіть про належне озброєння, не те що підтримку артилерією чи авіацією. Цього солдатки не знали напевне, але здогадувалися. Неважко було про це здогадатися хоча б за ставленням до них командирів. Хто сюди потрапив – уже не людина. І справді, хто ти є без документів? Ніби і є ти ось, існуєш у цьому дикому пустому лісі і водночас тебе немає. Уб’ють – і рідним не повідомлять, і могилки не насиплять. Про це дівчата намагалися не думати, але хоча б імена на гребінцях випалювали й видряпували, дехто умудрявся і прізвища та дати народження. Може, не затреться їхній слід на цій понищеній війною землі.

Знову задощило. Четвертий день табір на марші, харчів обмаль, обозу ніякого не видно. Обмотки влипають у грязюку, чавкають, чоботи мало в кого цілими лишилися. Гела йшла поруч із Зіною. Обоє мовчали, похнюпивши голови. Гела згадувала свої жаркі ночі з Власом, міцну самогонку, теплий, зі скоринкою хліб і сало, що дивно пахло солом’яним димком. А Зіна згадувала Юрка Гамалія, своє несподіване й нещасливе кохання, короткі миті щастя. Здається, до того життя і не було життям. Та ні – було, ще зігріває пам’ять про рідний дім, маму і синочка. Із його батьком вона розлучилася – виявився п’яничкою і дармоїдом. Зіна наче відчула запах теплої домівки, пирогів і чаю з липовим медом. Згадалося дитинство. Вони всі вчотирьох – тато, мама, вона й сестричка Надя. Ще кіт Мурко, здоровий такий ледацюга, чорний, а очі іскрами сиплять, треться біля ніг.

– Чого либишся, весело? – стомлено, але з єхидством спитала Гела.

– Згадала мамин дім. У мене кіт був – розкішний такий, чорнющий – Мурком звали. Потішний. От і посміхнулася. А тепер душа болить – як там мама? Прости, Господи, тато щасливий – не дожив до цієї війни. А хто її, стареньку, захистить? І сестричку. І синочка мого. Німець там хазяйнує. А ти дім не згадуєш?

– Гоніш! Казьонний чи що? Я з нього ще не вийшла. Мабуть, через війну й не вийду.

– Та не казьонний. Хіба ти все життя в тюрмі сиділа? Хіба в тебе мами не було? Доброї, турботливої, яка пироги пекла, ласкаві слова говорила, колискової співала?

– Доброї? Турботливої? Ні, не було! – Гела зашаруділа в кишені, але так і не знайшла там жаданої махорки. – У мене мама зечка була, як і я, злодійка. Я засинала під “Мурку” або під “С одесского кичмана сбежали два уркана”. Це мамині улюблені пісні, і мої теж. Я, Зіно, по-іншому жила, не так, як ти. Мама у злодійській сім’ї була, злодійкою і звідницею. Мене ж саму ще з шпанячого віку на цугундер поставили, щоб сама себе годувала. Пацани-уркани такі подарунки дарили – закачаєшся. Ех, кольца і браслєти, куртки і жакети разве же мне мил не покупал? – переробила на свій лад пісню. – А тоді… – Гела шморгнула посинілим від холоду носом, – перша ходка на малолітку, далі – на дорослу зону. Та, короче, на фіг воно тобі нада?

– Бідна ти, Гело…

– А ти мене не жалій! Я – щаслива, поняла?! Я свої “отпуска” із зони так проводила, у таких ресторанах кутила, що тобі й не снилося. І любили мене, билися за мене, до смерті. Ви, такі всі правильні, нудно живете! Киснете до старості, шмарклі дітям витираєте, мужикам супи варите, догоджаєте. А ми, блатні, живем! Хоч поки на волі – живем!

Гела завелася. Вона ще довго говорила в такому руслі, але з кожним словом усе менше вірила тому, що казала. Їй було шкода себе, шкода, що не було в неї теплої, доброї домівки, ласкавої мами. Гела урвала свою тираду і, змахнувши непрохану сльозу, яка хтозна й чого заблищала на віях, попросила Зіну:

– Розкажи мені про свій дім.

І  Зіна розповіла, довго й душевно, як вони з сестрою на Новий рік малювали зайчиків на шматочках картонок, як з усякого лахміття примудрялися робити красиві, блискучі ялинкові прикраси, як грубка тріщить сосновими дровцями й у хаті пахне глицею, пирогами, простим людським щастям. І від того обоє забули, чого чвалають хтозна куди розгаслою осінньою лісовою дорогою, що невідомо, коли привал і кухар приготує такої-сякої жрачки. Обоє ніби жили в тому казковому маминому домі. Ніби немає вже ніякої війни й Зіна запросила свою давню добру подругу в гості, і вони мирно п’ють чай із самовара, що стоїть на квітчастій старенькій скатертині.

На зміну дощам знову прийшли сонячні дні, тільки ночами вже дошкуляли приморозки. У лісі пахло жолудями, грушками-дичками, корою. Гарні, мирні запахи. І тиша. Таку тишу досвідчені фронтовики називають оманливою. І не дарма. 14 жовтня, на Покрову, одноманітне життя табору скінчилося. Заклопотаний старшина вскочив у намет і, набравши повні груди повітря, видихнув:

– Так, баби, завтра в бій. Німці закріпилися он там, – показав у бік балки. – Треба вибить їх звідти.

Холодок страху пронизав усіх. Ось усі вони зараз живі, хоч голодні й обідрані, а завтра для декого все скінчиться. Кого не дорахуємося? У кожної нила, скімлила думка: “Хоч би в мене не влучили, хоч би в мене…” Зранку всім видали по сто грамів спирту. Випивши, жінки осміліли, стало якось відразу все ні по чому, десь узявся бойовий азарт. А, не страшний він, фашистюга! Нас не візьмеш! Бій розпочався артилерійською канонадою.

– Вперед, в атаку! – скомандували старшина та Скворцов і побігли в дим та чад.

За ними, як стрій, рушили дівчата. Боягузів не знайшлося – подіяв спирт. Та ось перші черги кулеметного вогню з ворожих окопів остудив спиртовий шал. Завило в небі – і, ніби картопля з мішка, посипалися бомби.

– Ай! Ой! Ай! А-а-а!

Перші рядки атакуючих упали, солдатки закорчилися в передсмертних судорогах, від мук важкого поранення. Валюша бігла, заплющивши очі. Поруч Зоря.

– Ох! – застогнало, і Валюша заморгала.

Зоря впала ниць.

– Зірочко! – Валюша впала на подругу. – Зірочко, ти мене чуєш? Зірочко… Зірочко… Не мовчи… – Вона тремтячими пальцями перебирала поношену уніформу, притискала долонями зів’яле обличчя, і ось рука відчула щось тепле і в’язке.

Тіло ще раз смикнулося і обличчя видовжилося. Зоря була мертвою.

– Зі-ірочко! О-о-о-ох! – стогін Валюші злився з ревом і шумом бою.

Не тямлячи себе, вона обняла тіло подруги і притислася до нього, ще теплого, але незрушного.

– В атаку, впірьод!!! – десь узявся задимлений старшина. – Мертвих бросаєм, ранєних витасківаєм.

Він пхнув Валюшу й вона покотилася по скальпованій від вибухів землі, оглухла й очманіла. Старшина плюнув, махнув рукою і побіг десь уперед. Чорт із нею!

У тому бою загинуло трохи більше половини нещодавно сформованого штрафбату. Поранених було багато. Тяжкопораненим пощастило найбільше – після госпіталя їх уже не пошлють у штрафбат – свою провину вони вже змили кров’ю. У число щасливчиків не потрапили ні Зіна, ні Гела, ні Валюша. Валю й не пошкодило, Зіні влучило в руку, Гелі пошкрябало лоба. Їх перев’язали й відправили у стрій. Бій стих, а ті, хто вцілів, сходилися докупи.

Посідали на пригірку. Старшина знову налив усім спирту. Але ці сто грамів нікого не сп’янили. Настрій кепський, хоч вовком вий. Усі враз зрозуміли, що немає тут ні блатних, ні політичних, вони тепер – гарматне м’ясо, не більше. Ще один бій і… Усі мовчали. І враз Гела, тріпнувши головою, дурним голосом затягла зеківську пісеньку про Сталіна-батька. Непевний спів почув Скворцов і, не тямлячи себе, підскочив до зечки.

– Ти чиє ім’я паскудиш, суко?! Розстріляю, гадино!

І тут чиясь лагідна жіноча рука лягла на його плече. Найшлася якась мудра солдатка, із “політичних”:

– Ну що Ви, товаришу капітан, – свідомо підвищила розгніваного офіцера у званні. – Як можна – то ж зечка, несвідома, а Ви – офіцер, людина шляхетна. Не зважайте на дурепу.

Ці слова остудили “праведний гнів”, і Скворцов засунув пістолет у кобуру.

– Ну обізвися ще раз мені! Удруге не пожалію.

Гела мовчала. Інші теж – ні пари з уст. Усіх тисла думка про те, що вони – смертники й порятунку немає.

Знову марш. Батальйон перекидають в іншу точку. Проходять повз якесь село. Очманіла від горя стара баба стоїть під вирваною з корінням вишнею біля хати. Пильно дивиться на солдаток. Сльози котяться по зморшкуватих щоках, падають на розгаслу землю.

– Бабка, немцы в деревне есть? – запитав Скворцов.

Старенька, раз у раз хрестячи колону, промовляла:

– Ви повернетеся, лебідоньки. Повернетеся, весною…

– Що вона бурмоче? – перепитала Гела Зіну, вони тепер трималися поряд.

– Не зважай, стара здуріла. Від війни.

– Ви повернетеся, лебідоньки… Весною повернетеся, весною, – лунало, як заклинання серед грязюки й мороку, вибухів і вогню.

Догорали стріхи, село згоріло майже все. Подекуди блукали зчорнілі від горя люди, никали поміж пошкодженою технікою хлопчаки.

Другий бій відбувся верст за десять від того села, розвідка доповіла, що німці зайняли оборону й будь-що прагнуть утримати плацдарм. Нібито планується масований наступ наших військ, а першими в бій кидають штрафників. На підкріплення нібито дадуть чоловічий батальйон. Усе – нібито. І Скворцов, і старшина, і комбат та й усі інші офіцери не були точно проінформовані про порядок дій. Їм надійшов наказ узяти висоту. Для чого – дідько його розбере. І чим брати – невідомо. Більша частина залишків напіврозбитого батальйону без зброї. У командирів – пістолети. Набоїв мало. Командування, звісно, не цікавило, із чим іти в бій. Наказ – і все. За невиконання – розстріл. У всіх командирів пригнічений настрій на грані переходу в депресію. Залишалася ще слабка надія на тилове забезпечення, майор, який передавав наказ, говорив, що підвезуть обмундирування і зброю.

Здалеку почувся гул. Усі зупинилися, прислухалися. Виє, в’язнучи у грязюці, полуторка. Наші! Усім якось стало трішки легше на душі. Може, теплу одіж привезли і якихось харчів, і зброю. Що – з голими руками проти фріца воювати? Це справді була машина тилового забезпечення.

– Старшой, вашим бабам форму привезли, – виглянув із кабіни мордатий складський щур. Від’ївся, падло, на тушівках!

– А жрать, а оружіє? – поцікавився старшина.

– Жрать нєт, ми нє полєвая кухня. А оружиє єсть, – і показав саперну лопатку. – Распишитесь в полученії.

– Ти що, сволоч! – не тямлячи себе, Скворцов ухопив гладкого сержанта за петельки, – і с етім ми на нємца пойдьом?!

– То-товариш старший лейтенант, – спантеличився щур, – всьо, що мнє далі, по опісі на ваш батальйон. Гдє я возьму? Може, ішо машину прішлют…

Скворцов зрозумів, що змагатися марно.

– Старшина, оформить все, как надо.

Полуторка доїхала до табору і все вкинули в землянку старшини. Він переглянув форму. Є ще трохи пристойних комплектів, майже новеньких. Старшина линув собі в кухоль спирту зі фляги. До нього він уже звик, ковтнув, майже не поморщившись. “То що, видать бабам форму зараз чи після бою?” – розмірковував. Із гіркого досвіду знав, що в живих може лишитися половина, а то й менше. Та цього разу й досвідчений старшина помилився. Їх пошлють у таку западню, звідки вороття немає нікому. Наручний годинник, яким так тішився старшина, відраховував йому останні години життя. І благо, що п’яненький, він про це не знав – покурював міцну махорочку, отримував останні задоволення від своїх гріховних пристрастей.

Німецька мотопіхотна рота отримала наказ зайняти оборону. За даними їхньої розвідки, намічається масований наступ червоноармійців. Солдати вирили окопи, закріпили кулеметні точки.

Ранок не віщував нічого доброго. Ліс, тиша, ніби ти на дачі або вийшов позбирати грибів. Їжачок куйовдиться в землі, мабуть, викопує черв’ячка. Дятел діловито стукає по сухому стовбуру яблуні-дички. Десь загойдалося гілля, затріщало галуззя – то прокинувся і почав снідати невеличкий гурток лосів: самець, три самки і підрослі лосенята. Усього цього не бачили ні німецькі солдати, ні штрафниці, яких уже вів лісом Скворцов і старшина. Кожній третій перед боєм було видано саперну лопатку. І тут тишу розірвали вибухи. То обізвалася наша артилерія. Десь з’явився танк і посунув на німецькі укріплення. Штрафний жіночий батальйон, вірніше, те, що від нього залишилося після першого бою, розташувався справа.

– Ану в атаку, вперед!!! – заверещав Скворцов, за ним замахав пістолетом старшина й перші ряди побігли.

Жінки бігли, заплющивши очі. У руках у них нічого не було, лише в деяких ґвинтівки-трилінійки. Та куди ними стріляти, як тут такий розгардіяш. Кулеметник відкрив вогонь по червоноармійських солдатках, які невідомо звідки виринули на правому фланзі. Гарячий свинець повалив перші ряди. Решта – назад, паніка, крик.

– Куди, суки?! Повбиваю! – смикав за рукави втікачок Скворцов. – В бой, гадіни!

Та нещадний свинець валив усіх. Дуже вже близько підійшли до ворожих укріплень і шансів уціліти не залишалося. Кулемет строчив і строчив, а молоденький веснянкуватий кулеметник Дітріх, підкоряючись несамовитому крикові командира роти “Фоєр!!!”, поливав вогнем доти, поки на невеличкому виступі зник будь-який рух. Наш поодинокий танк завмер – вправний німецький вояк “зупинив” його гранатою. Де він узявся на полі – той танк – хтозна. Може, десь відстав від своїх чи вирвався вперед. Замовкла й артилерія. Стихло все. Ніякого наступу, ніякого руху.

“Що це там у росіян... щось не те… – міркував командир. – За артилерією мала йти піхота, але нікого немає. Що то були за перелякані жінки, яких новачок Дітріх викосив до решти? Що взагалі відбувається?” У всякому разі все складалося якнайкраще для роти німецьких піхотинців. Бій стих – і всі живі, навіть поранених немає. Офіцер ще з годину почекав, а далі день став хилитися до вечора. Хотілося їсти. Та ще більше хотілося дізнатися, кого ж вони перемогли в цьому нерівному для противника бою. Солдати вилізли з окопів і побрели до виступу. Вони вжахнулися – на сірій осінній траві лежали, побиті й покалічені, молоденькі дівчатка в поношених червоноармійських одностроях. У деяких до ременів були припасовані саперні лопатки. Зброї – ніякої, хіба он валяється кілька трьохлінійок.

“О, майн Гот! – вигукнув офіцер. – Росіяни геть з’їхали з глузду”.

Після того безглуздого бою новачок кулеметник Дітріх поїхав у відпустку на батьківщину – у якості заохочення за бойові заслуги. Отакий фарс долі. Але порядок є порядок – достатньо трупів росіян – отримуй відпустку.

Закінчилася війна. Неподалік того місця, де загинули дівчата, утворилося озерце й туди кожної весни прилітають лебеді. Озерце з’явилося несподівано. Весною сорок шостого старий Арсен, житель сільця, яке притулилося до лісу, знайшов джерело, яке било з-під землі струменями чистої, холодної води. Старий зробив спочатку копанку, тоді розширив її, приєдналися селяни, загородили дамбу, і так серед лісової тиші з’явилося озерце. Туди охоче бігала купатися дітлашня. Із джерела брали воду і перехожі, і селяни, які працювали в полі. Любив його дід Арсен. Обгородив, щоб худоба не пошкодила, чистив, щоб не замулювалося. Він пам’ятав той бій і разом із селянами ховав загиблих дівчат. Як тоді плакали жінки! І він, Арсен, не втримався, заслало очі туманом, і по щоці борозенками потекли гарячі струмені. Гребінці з виведеними на них іменами віддали до школи і згодом молода вчителька-ентузіастка оформила шкільний музей історії Великої Вітчизняної війни. А лебеді й лебідки, як пророкувала ще у війну бабуся, прилітають сюди кожної весни. Це, мабуть, чисті душі невинно убієнних. Ішли роки. Старий Арсен помер, після нього за джерелом довго доглядав пастух Микола Гаєчка, та й він уже помер. Тоді й занепало джерело, замулилося, але озерце ще жило, хоч і зміліло, заросло осокою. Та все одно туди щовесни прилітали лебеді, а з ними й лебідки. Бо як же їм без пари? Учителька постаріла, вийшла на пенсію. Відтоді шкільний музей занедбали, а гребінці викинули в комірчину до всякого мотлоху. Здавалося, час стер майже все, що залишилося після тієї давньої війни. Правда, були ще живі деякі ветерани, древні старі. Дехто з них, хто мав сяке-таке здоров’я, ходив на зустрічі зі школярами й розповідав про війну. Дідусі обминали жахіття, яке пережили, щоб не ранити юні душі. Говорили тільки, де, на яких фронтах воювали, про те, що було важко, закликали пам’ятати, якою ціною здобута перемога. Якою ціною… Скільки було невинних жертв – те знає лише сира земля-мати та Господь-Бог.

Багатьом учням, молодим людям байдуже до розповідей ветеранів. Вони живуть своїм життям, намагаються вирішувати власні проблеми, і млинове колесо буття котиться далі й торохтить по спустошених душах…

“Этот день Победы порохом пропах!” – лунало з репродуктора. Святково вдягнені люди збиралися на площі, на чільному місці – ветерани в парадних кітелях із орденами й медалями або орденськими планками. Розпочався мітинг, на якому вкотре говорилося про безсмертний подвиг народу у Великій Вітчизняній війні. Мітинг тривав недовго. Старий, аж білий від сивини ветеран уже виступив і тепер шукав очима улюбленого правнука, хлопчика років семи. Зараз він із ним зайде до магазину, купить цукерок, підуть прогулятися у скверик. Аж ось і Максимко з мамою, онучкою цього ветерана.

– Дєда, дєда, я за тобою скучив, – припав до старечої руки з синіми прожилками і зморшками.

– Ах, шалун, ну и шалун! О, кто любит деда!

Вони взялися за руки й пішли до магазину. У малого – білявий чубчик, у старого – сива до білизни, але густа шевелюра. Онучка, жінка років тридцяти, полегшено зітхнула. Їй на плечі впав важкий тягар. Діда нікому, крім неї, доглядати: єдиний син, її батько торік помер, а мама дуже хворіє і з дідусем не ладить. Бабуся давно вже на тім світі. Старий страшенно вредний, усе життя сварився з дружиною, сином, невісткою, онуків не любив, вони ніби й не існували для нього.

Поки був молодшим, усе бігав у міську раду ветеранів, займався громадською роботою. Виступав на зборах у місцевому педінституті, технікумі, школах. В інституті довго працював завгоспом, потім перевели вахтером. Його портрет висів, при повному параді з орденами, на Дошці пошани. Перелічувалися посади, які колись займав, і в кінці красувалися два слова: “наставник молодежи”.

До педагогіки у старого ніколи не було здібностей, а “наставництвом” можна було вважати хіба що хапання за руки й одяг студентів, які спізнилися на заняття. У його обов’язки входило не впускати таких у приміщення й обов’язки ці дідусь ревно виконував. Студенти – люди молоді, спритні. Більшість із них легко “проривали оборону” і йшли до аудиторій, а там уже з викладачами з’ясовували стосунки, у зв’язку з дисциплінарними провинами. Один хвацький хлопець, ухилившись від хапання, подражнив старого:

– Эй, направник молодежи! Догони! – і подався нагору, легко перестрибуючи через дві-три сходинки.

Старий зацокотів ціпком, вибухнув лайкою, спробував погнатися – та дзуськи! Того дня його забрала швидка. Звісно, студент – хамло невиховане, але ж і “наставник”…

А це вже дід здав позиції. На збори майже не ходить, погодився тільки виступити на День Перемоги. На внуччине щастя, прихилився до хлопчини, свого правнука й аж перемінився весь. Де й поділася сварливість. Усе вони собі вдвох про щось говорять, про щось по-доброму сперечаються. Онучка цьому рада – настільки менше стало клопоту. Дідусь із хлопчиком зайшли до кондитерського відділу, скупилися від душі.

Повертаючись до виходу, старий остовпів. Хоч би як не понищила старість це обличчя, він не міг не впізнати його. Рука дрібно затремтіла й целофановий пакет, переповнений ласощами, задрижав, як осиковий лист. І як би не постаріло це обличчя, бабуся не могла не впізнати його. Це був капітан Скворцов, який колись “благословив” її у штрафбат, а потім і сам, за іронією долі, потрапив туди.

Так, це була Зіна, яка дивом вижила після того, якщо його можна так назвати, бою. Її рука безживно теліпалася, обличчя перекраяв глибочезний шрам, праве око вирячилося непорушно.

Скалічену Зіну знайшли на другий день після бою, і було справжнім феноменом, що вона змогла вижити, втративши стільки крові. Очевидно, тут втрутилися вищі сили. А Скворцов, як тільки линула свинцем перша кулеметна черга, упав непошкодженим, прилип до землі і так, не тямлячи себе, перечекав увесь бій. Він чув, як ступали німці між трупів, тоді затамував дихання. То були найжахливіші хвилини в його житті. На його щастя, німці біля трупів надовго не затрималися. А він зумів прибитися до якоїсь частини, офіцери не надто допитувалися, хто він, звідки та як там опинився. Далі – воював, пощастило вижити. Активний, і на фронті виступав на зборах комуністів, сподобався командуванню. І “штрафна” історія забулася. Та, Господи, хіба тільки такі історії забуваються – згадували старі люди, що й колишні поліцаї і при комуністах у честі були, на “ледачих роботах” прилаштувалися – комірниками, охоронцями тощо. Так воно ведеться у світі, що одному за важку провину строк дадуть, а в іншого такої ж самої провини ніби й не помічають. Хто як зуміє вислужитися перед начальством. А якраз оце Скворцов завжди вмів.

– То що, однополчанин, святкуєш Перемогу? – обізвалася бабуся, а Скворцов, загіпнотизований її поглядом, не зміг і з місця зрушити.

– Ти, малий, думаєш, твій дід герой?

Хлопчина принишк, притулившись до дідової штанини, злякався дивної старої.

– Сатрап твій дід, а не герой. Він гнав нас, дівчаток, навіть без зброї в руках на вірну смерть, – стара вп’ялася невидющим оком у хлопчика. – Та що там, правда, допомогла б зброя?.. Шкода мені тебе, малий, не хотілося б гірку правду розказувати, але заради загиблих подруг мушу. Для цього, видать, мене Бог на світі залишив…

Продавчині прислухалися до слів цієї, на перший погляд, непримітної бабусі. Призупинилися, перестали скуплятися й інші люди. А Зіна розповідала про штрафний жіночий батальйон. Відлуння її голосу гуділо у вухах Скворцова. Помаленьку, крок за кроком він вийшов надвір. Зло, яке сотворив давно-давно, наздогнало його й тепер не давало дихати.

– Деда, а та старуха правду говорит?

Скворцов мовчав, бо що казати? Відбувся суд історії – суворий, нещадний.

А над лісовим озеречком кружляли білі лебеді й лебідки. Вони завжди повертаються весною.

 

Додати коментар



Корисно? Сподобалося? - То поділіться!
Цим Ви допоможете своїм друзям, культурі України та нашому сайту. Дякуємо!

 
Розробка та підтримка

порталу "Просвіти" Херсонщини

 

Кількість

Наразі на сайті "Просвіта" Херсонщини розміщено 116 книг;
1,466 статей;
340 авторів.

ВАЖЛИВО!

Оригінальні тексти! Захищено!
Угода про дотримання авторських та інтелектуальних прав

Пишіть реферати та курсові.

При передруці посилання залишайте на місцях!





Хронологія

1654 (8) 1917 (6) 1918-1921 (6) 1929 (5) 1932-1933 (67) 1941 (4) 2014-2015 (10) XIX ст. (6)