Видання херсонської філії видавництва "Просвіта":

Молода муза. Випуск 2
Микола Швидун. Ти до мене прийшла
Вісник Таврійської фундації. Випуск 4
Олег Лиховид. Політичний компас виборця
Ігор Проценко. Цвіт вишні
Зв’язкова світів (“Правду голосно скажіть!”)
повість-есей про Катерину Мандрик-Куйбіду
Бібліографічний опис: 
Цвід А. Зв’язкова світів (“Правду голосно скажіть!”): повість-есей про Катерину Мандрик-Куйбіду // Вісник Таврійської фундації (Осередку вивчення української діаспори): літературно-науковий збірник: Вип. 12. — К.–Херсон: Просвіта, 2016. — С. 182-190.

У віршах Катерини Мандрик-Куйбіди страшно, як у аркані. Вони – як стиснена чека. Як зведений курок... Ця поезія – як метання ножів! Іноді ці вірші – вбивчі у своїй влучності – нагадують саркофаг, у якому похований хтось живий! Так і чекай, що ось-ось зірве віко, а над ним – товща епох... У цих віршах моторошно й жарко. Увіходячи в їхній образний світ, хочеться ридати й сміятися крізь сльози, усвідомлюючи всю трагедію народу, який без крові ніяк не може звестися з колін... Отакий ми народ. Величний у своїй непокірності!

Непокірною була і Катерина Мандрик-Куйбіда. Її ім’я – Катерина відправляє нас до Тараса Шевченка, портрет якого завше висів у її хаті. Як відомо, Катериною звалася мати поета, його старша сестра, а ще – поема і картина. Це ім’я є символом України, як власне і вся творчість поетки і борця, зв’язкової ОУН-УПА Катерини Мандрик-Куйбіди. Вона, безмежно закохана в народну пісню і будучи її провідником, не надавала особливого значення своїй поезії. Тільки її величність доля вирішила все інакше – вона стала поетом-трибуном. У свої сімнадцять, у 1944 році, Катерина, завчивши напам’ять Декалог націоналіста, стала членом ОУН, зв’язковою українських повстанських загонів. З самої юності зазнала страшних поневірянь у радянських катівнях, де й поклала своє здоров’я на вівтар вільної України.

Але й сьогодні, у час протистояння з російським агресором, її вогненна поезія актуальна, як ніколи. Вона промовляє до кожного воя і надає сили в боротьбі за рідну Україну. Натхненним поетичним словом вона надихала бійців на боротьбу за волю рідного народу. І тепер її унікальні твори маємо змогу почитати і ми, відчути, що вони писані ніби сьогодні і на сьогодні!

 

ЗНІМИ НАС, ПРЕЧИСТА, ІЗ ЦЬОГО ХРЕСТА...

 

Частина перша

 

“...Я нарвала волосся з своїх довгих кіс і зсукала шнурок. Приготувала все, перевірила і почала молитися – прощатися зі своїми рідними, а за мертвих молилася, щоб мене стрінули. Як виговорила всі молитви, то стала молитися своїми словами: “Боже, прости мені мої гріхи і прости мені, що я сама на себе руки накладаю, бо я не можу ті муки витримати”. Так я молилася і плакала, плакала і молилася”. – Катруся, поборюючи біль, підвела заплакані очі на “рятівну” лампочку під сволоком, спробувала ще раз, чи втримає її коса, сплетена в шнурок за допомогою Матінки Божої – вірила, що лиш вона, до якої апелювала щомиті, перемагаючи неймовірний фізичний біль, – її постійна заступниця, покровителька всіх жінок на землі – напоумила її на такий рятівний винахід, як власна коса, в умовах камери, де “все забрали: і краївку, і шнурівки”. Вірила, попри те, що її рідна хата в селі Сукіль на Прикарпатті згоріла саме на свято Матінки Божої в 1944 році, 28 серпня, коли через їхнє село проходив фронт. Згоріла разом із усім нажитим майном і тим дівочим чарівним убранням, за яке вона мусила з півроку наймитувати в родині шевця у чужому селі Тухлі. Адже в крамницях таке не купиш!

Дівчина сиділа на нарах, стікаючи кров’ю, ледь притомна після нелюдських катувань. Здавалося, душа її відокремилася, щоб не чути болю, і сіла поруч. Вони, сповідуючись, дивилися одна одній в очі. Душа ніби сумнівалася в правильності її замірів і з докором краяла їй серце... А Катруся доводила своє: “Навіть не знаю, як голова не розкололась, бо слідчий, який ходив з палицею, так нею бив по голові, а нагнувши голову – по шиї, що і камінь не витримав би – розколовся б. Розпитував про зв’язки, про Шугая і Сиротюка, про те, хто через мене і кому передавав які відомості, про шифровку, яку я несла, про те, як я переводила парашутистів. Мені було дивно, що вони так багато знають про мене, починаючи від 1944 року”. Він розмахував перед носом її віршами, які переписували повстанці. Вона ніяк не могла збагнути, звідки вони у нього? Може, витягли з кишень убитих? Коли її взяли, вона не встигла скористатися останньою кулею, яку повстанці приберігали для себе і для неї, своєї зв’язкової. Що тут лишалося – вона скорилася волі Господній. Але єдине, чого вона не могла спинити, це вірші, що пульсували з її горла, як батькова невинна кров перед смертю після більшовицьких тортур:

 

* * *

Хай буде воля не моя,

Бо тільки Ти, мій Господи всесильний,

Неправді всій протистояв

І був у діях непомильний.

 

Хай буде так, як хочеш Ти,

Молюсь тобі, мій Господи, як вмію.

Дай сили честь уберегти

Та іншим передати мрію. (1950)

 

Катерина Мандрик прощальним поглядом окинула сумні стіни камери, мовчазних свідків її катувань, – ні, таки правильно вирішила, бо ж хіба можна витримати людині такі нелюдські звірства, такі небачені тортури?! І що тут жалітися власній душі, яка й так усе знає?! Але душа ніби переконувала її в іншому, що вона має гідно знести всі тортури:

 

* * *

Тюрма не витримає сильних:

Об камінь зломиться і ніж.

Яким не був би ворог пильним –

Ми бути маємо сильніш.

 

Моя ти посестро, об ґрати

Душею битися дарма,

Ані кричати, ні ридати:

Від болю схованки нема.

 

Твоя лиш віра і молитва

Спроможні вивести з-за ґрат.

Допоки ми живемо – битву

Іще не виграв супостат! (1950)

Перечитуєш незавершену “Автобіографію” Катерини Мандрик, де вона описує свою тяжку долю, і в цьому есеї проводиш паралелі між подіями з її життя та неповторними поезіями. Вірші – події; події – вірші. Поетичні образи виступають ілюстраторами її життя, а життя – ілюстрацією поетичних образів. Її вірші – інтерпретатори душ цілого покоління борців, яко єдиної душі. Тут відчутна не лише сила поетичного дару, а ще й магнетична енергія самої поетки, передана у цих творах, як у живописних полотнах. Кожний її твір – це невмирущий вихід із фізичного тіла... Вихід!

Читаєш і переконуєшся, що воістину найтяжчі випробування посилає Господь тому, кого найбільше любить – ніби хоче загартувати його дух і водночас випробувати “якість” його душі. Не забути Катрусі до смерті той дуже дивний сон, що прийшов до неї влітку 1946 року, який вона повністю запам’ятала, бо вона переконана, що то був не сон, а ява. Йшла вона шукати свого тата, як забачила силу-силенну люду. Тільки-но пустилася йти попри річку на Йосафатову долину, як біля неї постав Ісус Христос, убраний у святкову порфіру священо­служителя. Перевівши людей за собою через річку, він розділив їх на два табори – по ліву і праву руч. Після тривалої молитви мовив до тих, що стояли праворуч, ніби возсилаючи їм хвалу за їхні доброчинства, коли він був голодний, спражений, нагий, хворий, ув’язнений, померлий, – кожного разу вони допомагали йому. Люди здивовано відказували, що вони його ніколи не бачили, то як же могли вчинити йому добро?! І він відповів: “Своїм ближнім, так як мені самому зробили”. Тоді звернувся до тих, що стояли по праву руч, серед яких опинилася й Катруся, і промовив те саме, тільки вказав, що у ті тяжкі його хвилини вони не допомогли йому. І ці люди теж здивовано відповіли, що ніколи його не бачили, як же могли не допомогти йому?! І він знову повів: “Своїм ближнім, так як мені самому зробили”. Відтак проказав молитви і промовив: “Люди, моліться, бо приблизилось Царство Небесне”. Він це повторював кілька разів, обличчям пливли такі сльози, що аж рівчаки поробилися. А до Катрусі промовив, повторивши тричі: “...А ти, дитино, пам’ятай, що тепер 46 рік, а ти, дитино, за 4 роки в 50 році, будеш на страшнім суді”. Дуже жалкувала Катруся що опинилася по праву руч від Ісуса, а ще дужче хвилювалася, що ж то за страшний суд чекає на неї у 1950 році?!

Роки минали, а її не полишала думка про той страшний суд... “А як прийшов 1950 рік, то куди не піду, все думаю, що ж буде зі мною цього року, бо мені Ісус Христос сказав, щоб я пам’ятала...” Аж потім вона добре зрозуміє, про який страшний суд попереджав її Ісус! Не усвідомлює лише того вміння провидіти і виходити на прямий контакт із самим Ісусом Христом чи Матір’ю Божою. Не думала про те, що настільки тонка організація нервової системи здатна до сакрального злиття з Божественною субстанцією, якою є вища Любов. Лише така душа спроможна так любити, щоб бути готовою до офіри. Либонь, щоб перемогти ворога, й справді не варт керуватися почуттям ненависті до нього, а єдино – любові до рідного краю. Як керувався почуттям жертовної любові до свого племені кравенців – нащадків українців – щораз кращий воїн, який ставав його Спасом, ступаючи в жертовний вогонь.

Катруся, зовсім про це не думала. Вона була вихована у заповідях Божих. Росла собі кмітливою, роботящою, добре вчилася, захоплювалася поезією Шевченка й Франка... Їй здавалося, вміння провидіти – це звичайне явище. І твердо знала, що своїм подвигом вона, як і багато інших повстанців, наблизить волю для України. Бог посилав їй слова, які лягали в римовані рядки, як внутрішня потреба, ознака вродженого дару. Бо ж Поезія – це така субстанція, що її не вирвати з душі, не “вийняти з грудей”, не відбити разом з “печінками”, як її татові. Так, під “барабанний марш” своїх рим, вела за собою повстанців шістнадцятирічна зв’язкова Катерина Мандрик. Часто вона співала їм дорогою народних пісень, яких знала силу-силенну. А вони підтягували й дивилися, як майорить на вітрі стяг її сукні.

Дівчина, напружуючи останні сили, смикає шнурок покаліченими пальцями, які щойно кати прищемлювали в дверях – чи ж витримає?! Шнурок, який ізсукала з власних кіс, має бути міцний. Сукати Катруся добре вміла. Було, і в Тухлі таку ниточку зсуче для шевця, що хоч би тобі один бугорок, абощо! Він тією Катрусиною ниткою чи не весь Болехівський район обшивав і навіть її рідне село Сукіль. У цьому мальовничому куточку Карпат, що належав до Станіславської області, а нині Івано-Франківщини, за 25 кілометрів від Болехова і 14 від міста Сколе Львівської області вона й народилася. Змалечку навчилася Катруся мистецтву сукати нитку та прясти у Мами, які тягли на собі все господарство, бо чоловік тяжко працював у лісі, додому вертав лише на вихідний. А набиралася майстерності Катруся довгими зимовими вечорами на вечорницях “не для того, щоб, як показують тепер по телевізору, танцювати й співати”, а для того, щоб прясти, а потому вишивати. “В хаті попри стіни довкола стояли лавки з дірками, щоб куделю було де запхати. Посередині висіла гасова лампа... Нафту приносили по черзі”. На ті вечорниці приходили навіть хлопці із сусідніх сіл, як обробляться вдома. Дівчина замислено зітхає: “Вечорниці – найвеселіші дні мого дитинства і дівоцтва. Ми там і напряли багато і наспівалися, і нажартувалися, і насміялися. Всілякі забави і загадки там були. Розказувалися також і казки, і всякі пригоди, які з ким траплялися. А ще були флірти – карточки надруковані, мабуть, сотня. Вони були такі великі, як з блокнота папір. Через них можна було і полюбитись, і посваритись, і домовитись. [...] Наприклад: де ми можемо зустрітися, чи біля криниці, чи біля оборогу, чи біля хати, чи в читальні, там всі запитання є, і на все є відповіді. [...] Було дуже цікаво і дуже забавно, так що спати не хотілось... Від того й пішла приповідка, що він з нею фліртує...”

Перед очима в Катрусі стрічкою пробігало все її юне життя. І душа її запеклася болем і відчаєм від того, що вже ніколи не повернеться той рай. Вона, забувшись на хвилю, хотіла усміхнутися на ті спогади, але обличчя, синє й запухше від небачених побоїв, лише відлунило різким болем, а кров, що запеклася на губах, навіть не дозволила їм розімкнутися... Лише спогади не цуралися її голови. Та й як не згадати цієї довгої ночі, коли прощаєшся з усім світом, про найдорожчі хвилини свого короткого життя. А особливо Субітку! “Бо ж із закінченням м’ясниць закінчувалися й вечорниці – заходив Великий піст, – розповідає вона мовчазним стінам. – Перед Пущенням у п’ятницю відбувалися ламаниці: хлопці приходили та й ламали куделі, на яких повисло навиття. Зламували куделю в місці, де вона у дірці тримається. А в суботу перед Пущенням всі дівки приносили хто що має з дому: сиру, сметани, м’яса, крупів, качанів на голубці, капусти, – всього, щоб було як на весіллі. [...] Вечором найперше сідали за столи батьки тих дівчат, які ходили до тої хати на вечорниці. Після того, як батьки погостилися, за столи сідали хлопці і дівчата. Дівки горілки не купували. Її приносили хлопці, які приходили на гостину. Після гостини були танці аж до ранку. Цю гостину називали – Субітка”.

Співучим український народ був завжди, спогадував пізніше Катрусин родич Ігор Мандрик. Було, куди хто не йшов, то повсякчас співав – чи то косарі йшли на косовиці, чи дівчата по ягоди в полонину. А по неділях збиралися неподалік Катрусиної хати молоді й старші, співали, грали музики на цимбалах, скрипках та бубнах, а відтак переповідали усілякі бувальщини, читали Шевченківського “Кобзаря”, готувалися до вистави “Украдене щастя” за Іваном Франком, у якій грала і юна Катруся. Вона вже тоді крадькома мережила вірші, такі світлі й невинні, у яких відбивався її щоденний світ, іноді й читала ровесникам:

 

* * *

Краєчок веселки, як вишивку мами,

Річка полоще у хвилях бурхливих.

Жайвір щасливо виспівує гами –

Пісні слова розсипає по нивах.

 

Гори, розлігшись під небом високим,

Сонцю підклали паруючу спину.

Вітер притомлений, взявшись у боки,

Спочити приліг на старенкьку ялину.

А вже як зачне дівчина своїм дзвінким голосочком співати коломийки, то односельці лише диву давалися, де вона їх почула. Та й виводили за нею:

У долині на ялині два голуби спали.

Одно крильце постелили, другим ся вкривали.

Одна гора високая, а другая низька,

Одна мила далекая, а другая близька.

А у тої близенької воли та корови,

А у тої далекої та чорнії брови.

А у тої близенької воли поздихають,

А у тої далекої брови не злиняють.

Катруся згадує, що протягом усього Великого посту, всі сім тижнів, ні танців, ні співів ніде не було. Люди собі сіяли льон, пряли й ткали. Зі свого ж полотна шили сорочки й спідниці, простирадла, скатертини, рушники, верети, мішки. А ще одяг: сіряки, куртки, камізельки, запаски. А все те ще й вишивали різною заполоччю, утворюючи на полотні дивовижні орнаменити. Виготовляли і сукно з овечої вовни. Пряли вовну, ткали, і з виготовленого сукна шили одіж.

Катрусі найбільше випадало ходити біля льону. Посіяти льон – це одне. А ще його треба пополоти. “Відтак брати, в’язати в горстки. Як висохне – драпати від насіння, головки зривати. Потім льон стелили, і він лежав доти, доки повісмо не відставало... Затим льон збирали і в’язали у люндлі й приносили додому жмінкувати, товкти праником і сушити, а тоді терти на одній терлиці (зламувати), а так на другій (відчімхувати). Відтак чесали на щітку, скубли, навивали на куделю і пряли. Прядиво мотали на мотовило і рахували... Зняте з мотовила чистили, перев’язували і парили... окропом. Потім сушили, натягували на самотічку, що крутиться, звивали на клубки і снували... Тоді треба було на верстаті прививати, а так набирати в ціпи, відтак в бердо і аж тоді ткати”. Катруся сама робила полотно і рушники. “З зерен льону до року вже були рушники і полотна”. Вона працювала з радістю і душа її виспівувала:

 

* * *

Занедбані поля чекають ув імлі.

Іду до них поспішно з верховини,

Сприймаючи смерек загострені шпилі,

Як звернення Господнє до людини.

 

Розвихрена над нами в просторі летить,

Не знаючи ніякої покори,

Легесенька така повітряна блакить,

Щоб стрімко десь пролитися на гори. (1944)

 

Дівчина встигала і школу відвідувати і допомагати по господарці. Адже було в них і поле, і корова, і свиня, і вівці. З меншого брата яка поміч?! Устигала виконати домашнє завдання на перервах у школі, а останній урок вивчала за прялкою – клала біля себе книжку і так учила. Мама хоч грамотною не була, але багато знала і вчила доньку: і заповідей Божих, і молитов, і на зіл­лі розумітися, і пісень співати. То ж любила дівчина і вчитися, і прясти, любила ткати полотно, і любила, коли навесні винесуть білити до річки, то щоб у них було багато полотен. Чимало мали роботи по господарству, то ж щонайбільше спали вони чотири години на добу.

“Все мали своє: одягтися, загорнутися, постелити. І їсти було що. Хліб Мама пекли раз на тиждень, в суботу, бо Тато в суботу приходили з лісу, з роботи... Тата робітники називали кероном. Працювало в Тата багато людей. Як приходив виплат, то Тато сам розпоряджався всім, але ніколи Тато собі більше не взяли, ніж давали своїм напарникам”. Катруся дуже пишалася своїми працьовитими й чесними батьками, які, як і їхні пращури, одпоконвіку жили у згоді з Божими запові­дями. Тих звичаїв усі притримувалися, і ніхто ніколи того закону навіть за поляків не порушував...

 


 

(продовження в наступному числі)

Автор: 
Персоналії: 

Додати коментар



Корисно? Сподобалося? - То поділіться!
Цим Ви допоможете своїм друзям, культурі України та нашому сайту. Дякуємо!

 
Розробка та підтримка

порталу "Просвіти" Херсонщини

 

Кількість

Наразі на сайті "Просвіта" Херсонщини розміщено 116 книг;
1,466 статей;
340 авторів.

ВАЖЛИВО!

Оригінальні тексти! Захищено!
Угода про дотримання авторських та інтелектуальних прав

Пишіть реферати та курсові.

При передруці посилання залишайте на місцях!





Хронологія

1654 (8) 1917 (6) 1918-1921 (6) 1929 (5) 1932-1933 (67) 1941 (4) 2014-2015 (10) XIX ст. (6)