Антологія одного вірша
Галина Іванова
Балада про сонце і місяць
У лісі глибокому, за морем далеким,Де небо не синє, а біле,
Сторіччя тому,
над Дніпровими глеками
З нелюбим справляла весілля,
Біле небо лежало без пороху й подиху,
А село метушилось від щастя.
За багатого, та нелюбого
Віддавало мене Нещастя
Я і плакала, я і квилила,
Ледве чайки з собою не взяли.
Стала я тоді молитися хвилям,
Шоб вони мене хоч врятували:
“Ой ви хвилі холодні, ой ви хвилі Дніпрові!
