Видання херсонської філії видавництва "Просвіта":

Микола Братан. І краса, і держава
В.Плаксєєв, В.Кулик. А стежечка біжить від літа
Леонід Куліш. Зізнання
Молода муза. Випуск 1
Анатолій Дунаєв. Жива любов, жива
Микола Братан. Зорі падають в моря

Кляшторна Н. Залізний хрест // Нариси з історії Бериславщини: Випуск 4. — К.–Херсон–Берислав: Просвіта, 2005. — С. 347-352.

Кляшторна Н. Залізний хрест // Україна молода. - 2001. - 14 листоп.

Залізний хрест

60-річний Степан Моцьо подолав відстань у 1200 км велосипедом, їхав з Херсонщини у Карпатські Бескиди з хрестом, власноруч викуваним, щоб поставити його на могилі батька. Батька пан Степан не пам’ятав, як не пам’ятав і рідного села, з яким його 50 років тому розді­лила лінія кордону. Повертався пан Степан на батьків­щину і був там тепер іноземцем. Навіть пошепки говорити про те, за яких обставин за­гинув Микола Моцьо, батько Степана, у селі Зміївка боялися до початку 90-х. Навіть з роди­чами і рідними дітьми. Микола в березні 1945 р. поліг у лісі від куль червонопогонників під час ліквідації криїв­ки. Кулі тоді влучили у трьох партизанів, двом вдалося втекти. За Іваном, братом загиблого, гнався Амур, вів­чарка з прикордонної застави. Наздогнавши, обнюхав і побіг назад — назустріч кулі за непослух. Іван перетнув кордон, до 1998 р. жив у Польщі під чужим прізвищем.

Тіла загиблих селяни перенесли в трупарню. Похова­ли під наглядом чекістів на цвинтарі — без священика, без биття у дзвін. Анна Моцьо приходила з дворічним Степаном на той цвинтар і зупинялася біля двох яворів. Там була насипана могила, в якій лежав її чоловік. Вдо­ві було трохи більше двадцяти.

...Десять років тому кільком людям зі Зміївки вдало­ся побувати у рідному селі Лодині, яке від 1951 р. зна­ходиться на території Польщі. Місце поховання Миколи Моця знайшли відразу: явори ніхто не зкрб.ав, могила пі­дупала. Відколи довідався про це пан Степан, дав собі слово, що обов’язково викує хрест, поставить його на могилі батька, а матері привезе фотокартку. Слова він дотримав, тільки фотокартки мати вже не побачила — не дожила...

 

Кілька епізодів

 

Історія сіл Лодини і Берегів Долішніх Ліського повіту, розташованих поблизу містечка Устріки Долішні, навіть на пер­ший погляд не видається історією пере­січних бойківських сіл, які борсалися в злиднях за Австрії і Польщі, налагоджу­вали громадське життя в міжвоєнний пе­ріод, допомагали своїм партизанам і па­ралельно платили контингенти за німців або податки “за рускіх”. З цими селами пов’язав свою долю греко-католицький душпастир Михайло Зубрицький—дос­лідник Бойківщини і добрий приятель Івана Франка. В 1914 р. він прийняв па­рафію Береги Долішні з дочірньою цер­квою у Лодині. Австрійська влада перес­лідувала його за симпатії до Росії і навіть кинула до концентраційного табору в Талергофі. Через кілька років Зубрицького арештовують поляки за сприяння ЗУНР. Душпастир, зацькований владою, в 1919 році помирає. Його наступник, отець Вербенець, лояльний до всіх оку­паційних влад, жодного разу не відпра­вив панахиду на могилі Зубрицького на цвинтарі в Берегах Долішніх. (Ця моги­ла досі у занедбаному стані, хоча давно готовий проект надгробка і створений фонд на його спорудження.)

У 1932 році польська влада намага­лася запровадити “свято праці”— такий собі “суботник” один раз на рік, щоб лю­ди безплатно будували дороги. Зібран­ня війтів з цього приводу відбувалося у Берегах. Селяни зустріли звістку і пред­ставників влади з лопатами і палицями в руках. Тільки-но поліція арештувала 39 непокірних, у всіх довколишніх селах Ліського повіту били у дзвони, а люди йшли роззброювати поліцію з вилами і косами. Бойки, котрим за вісімдесят, пам’ятають як за повсталими спостерігали з літаків і польська поліція стріляла в натовп. Повстання тривало майже три тижні. Відбулися чотири регулярні бит­ви. Кілька сотень загинули. Заарешто­вано було 800 осіб, серед яких були жін­ки. Поранених—не злічити. Але 15 тисяч бойків з 19 сіл вирішили боротися до ос­таннього. Лише коли оголосили, що свято праці відміняється, вони розійшлися.

 

Нові порядки

 

Через сім років після Ліського повстання до бойків з Берегів, Лодини і Нанови приходить нова влада. Через 15 років усіх заганяють до колгоспу і забирають худобу, реманент, а людей змушують безоплатно працювати щод­ня. Бойки згадують, як ще недавно бу­ли героями. Тепер за героями приїз­дять уночі і вивозять їх без сліду.

Восени 1939 р. почали складатися списки “неблагонадійних”. Молодь не бачила іншого виходу, як утікати до нім­ців, за Сян, який був тоді прикордонною рікою. Нелегально перетинали кордон масово і поодинці. Самі німці повертаються через два роки і бавляться “в українських друзів” недовго. Гестапівець Йоган Беккер, син німецького колоніста з-під Львова, роз­стрілює директора лодинської школи за співпрацю з ОУН. Молодь відправляють до Німеччини. Улітку 1944 р. боєздатна частина юнаків у підвалі будинку Євстахія Романіва в Лодині готується до збройної бо­ротьби у підпіллі. Заготовляють продук­ти, одяг. Михайло Моцьо обладнав у своїй хаті бункери для зброї. Однознач­но ризикував, бо мав у хаті четверо малих дітей. Зброю, що зберігалася у його хаті, на очах у німців-фронтовиків роздали 150 повстанцям, які рушили в західному напрямку. За даними Васи­ля Моцьо, котрий цього року (2001 — Упор.) видав книжку “Лодина”, в якій описав історію свого села за архівними документами і спогадами, в лавах УПА загинули 13 його односельців. З повинною в НКВС не прийшов ніхто.

Після хвилі репресій в 1947-му, навесні наступного року розпочали колективізацію. Колгосп створили — тільки колгоспників не було. Почалися переслідування, складалися списки куркулів, бандпомічників. Та 37 госпо­дарств усе одно залишалися одноосіб­ними. Олексу Тиркала з Лодини засуди­ли на п’ять років — за те, що скосив в’язку конюшини. Сіяв він її на своєму полі, а косив, як його запевняли, уже на колгоспному. Кричав, що такого не бу­ло навіть за панщини. Панські гайдуки били по плечах, проте не влаштовува­ли нічних облав, не тримали у пивницях, вимагаючи підписати документ про фактичне дарування ледь не всього майна на чужу (колгоспну) користь.

 

Очистити територію

 

У 50-му році бойківські полонини полисіли. Ліс відправляли на схід. Виникли чутки, що район віддадуть поля­кам. Не хотіли вірити в це селяни. В бе­резні представники влади уже компетен­тно роз’яснювали їм, що переселення — невідворотне, що за шматок багатої на нафту землі, на якій вони мешкають, УРСР одержить шматок землі в районі Кристинополя, де знайшли поклади ву­гілля. Все обґрунтовували економічною доцільністю як для держави, так і для людей: мовляв, поїдете з кам’янистих гір на чорноземи. Тільки ніхто не радів такій перспективі. Пам’ятали, як з цих родючих чорноземів приходили до них голодні люди.

 У травні з Берегів, Лодини і Нанови поїхала делегація у Зміївку. Урожай 1951-го був рекордно високим. Розпо­віді очевидців розпачу не розвіяли. 19 років мав тоді Василь Моцьо, уродженець Лодини, а нині львів’янин, колишній директор Львівської опери. У своїй книжці він майстерно описав мо­торошну картину залякування людей на залізничній станції, коли майно ван­тажили у вагони. Виявляється, одно­осібникам з Лодини погрожували, що їх повезуть не на Херсонщину, а в Сибір, якщо не подадуть заяв до колгоспу. Провокація не вдалася, бо люди заяви­ли: “Якщо ми вже покинули рідну хату, то можемо їхати і в Сибір!”. Всіх депортованих з пожитками привезли до причалу “Зміївка”. Транс­порт, щоб перевезти речі в село, виді­ляли лише після того, як голова родини віддавав переселенський квиток. Це було запорукою того, що переселенець нікуди не втече і працюватиме в колгос­пі. Михайло Моцьо, батько автора книж­ки, відразу оцінив ситуацію. Документів не віддав, сказав, що випали вони з ки­шені в Дніпро, коли вантажив речі. Че­рез кілька днів родина Моцьо вже їхала на захід — поближче до малої батьківщини...

Мешканців Берегів, Лодини і Нано­ви спрямували у села Зміївської сільсь­кої ради на Бериславщині — Вербівку, Костирку і Михайлівку. У цих селах були колгоспи, а у Зміївці — радгосп, де за працю сплачували гроші, а тому там охоче працювали місцеві. Усі бойки стали колгоспниками, проте автентичності не втрачали. В 1951-му вертеп за участю переселен­ців справив незабутнє враження на міс­цевих українців і ... парторга колгоспу тов. Зейкіна. Співробітники Бериславського КДБ арештували учасників, вив­чали текст вертепу. Серед лютого мо­розу молоді колядники кільканадцять кілометрів йшли додому пішки.

Взагалі ця перша зима здалася де­портованим надто довгою. Не всі встиг­ли до морозів облаштувати саманні ко­робки, які їм виділили замість обіцяного готового житла. Згадують, як вчилися палити піч соломою, виготовляти на опал брикети з кізяку, дим від яких виї­дав очі. Коли почали опалювати свої хатки, на стінах з вологого саману поча­ла рости пшениця і бавовна. Зелено бу­ло, як у гаю. Понад кілометр йшли за во­дою до колодязя, викопаного шведами — першими поселенцями. До церкви і за хлібом ходили пішки до райцентру за 15 км.

 

50 років рідної чужини

 

На Херсонщину в 1951 році прибули також бойки ще в чотири села Нововоронцовського району, проте пам’ятний знак про трагедію депортації височіє поки що тільки у Зміївці. Інші депортовані, прибувши в це се­ло, заздрять своїм одноплемінникам, бо три бойківські села зійшлися тут в одно­му і складають понад 80 відсотків усьо­го населення. Отже, не були на чужій землі в меншості і почувалися трохи впевненіше. Хоч “конфідентам” робота знаходилася всюди. У Михайла Белея вже в Зміївці знайшли релігійну і політич­ну літературу, видану до 1939 року, пор­трети Шевченка, Франка, Шептицького. Судив його Херсонський військовий трибунал. Звільнили через 2,5 року.

Та відкрито ображати депортова­них, називати їх бандерами, гуцуляками у Зміївці не сміли. “Коли ми тільки приїхали, кілька молодих задирак вважали нас другим сортом, кепкува­ли. Ми одного в одну фосу кинули, іншо­го — в другу. Після цього нас не чіпали”, — розповідали про досвід свого знайомства з місцевими хлопцями старі скрипалі. Фосами бойки називали рів. “Кинути у фосу” в них означало погово­рити по-чоловічому: щоб “твоє було на­горі, а його — у фосі”. Запевняють, що бійки і образи лишилися в минулому.

Пам’ятний знак скорботи депорто­вані у Зміївці встановили восени 2001 р. — в 50-ту річницю депортації. Відбувся мітинг-реквієм і поминальна відправа в греко-католицькій церкві. На мітинг-реквієм та на презентацію книги Васи­ля Моцьо і концерт у Будинок культури зійшлися всі бойки — і ті, що ходять до православної церкви, і ті, що трима­ються обряду, в якому охрестили їх на батьківщині. Останні в 1993 р. вийшли зі Зміївської православної парафії, одержавши частку майна. Згадують, що тяжко було залишати церкву, яку відбу­дували власними силами і за власний кошт фактично з руїни. Спочатку греко-католики відправляли службу Божу в на­меті. Муровану каплицю, яку тепер іме­нують церквою Пресвятої Богородиці, відкрили через 5 років. Частину коштів на будівництво греко-католицької святині надали бойки з діаспори. Ні на відкриття знака скорботи, ні на вечір пам’яті до Зміївки не прибув жоден представник місцевої влади. Хоч селя­ни запевняють, що надіслали запро­шення і в Берислав, і в Херсон. Пам’ятний знак депортовані спорудили без сторонньої допомоги. “Спон­сорів ми не шукали. Та й обій­шлося не дорого, бо не наймали майстрів, а все робили власними руками. Самі проектували, самі принесли з дому матеріа­ли, самі мурували”, — розповів Микола Куривчак, голова місцевого осередку “Просвіти”. Будував батько пана Мико­ли, Микола Петрович, а художню чекан­ку на металі виконав місцевий умілець Микола Тришнівський. На його полот­ні — рідні гори, вітряк, довга бойківсь­ка хата і широка бойківська церква. По­тяг, який везе бойків на південь, не зобразили. Може, тому що не вірять, що колись цей потяг може поїхати у зворот­ному напрямку.

 

Що на чужій батьківщині?

 

У Берегах Долішніх і в Лодині час­тина старої забудови збереглася, бо там поселилися поляки. Більшість бой­ківських хатин усе ж розібрали. Але цер­кви вціліли. Їх довго використовували як склади, а в 70-х роках освятили на костели. Від села Нанова, яке в 1951 р. на­лежало до Хирівського району, не ли­шилося ані сліду. Жодної вулиці, жод­ного будинку. Про те, що ще 50 років тому тут вирувало життя, нагадують здичавілі сади. Може, нанівці це перед­чували, бо в день депортації жінки і діти голосили так, що чути було в усіх навко­лишніх селах. На велетенську липу — ні­мого свідка депортації —хтось почепив табличку з лаконічним надписом: “Се­ло Нанова репресоване”. Таких “мерт­вих” сіл, в яких століттями мешкали ук­раїнці, на території Польщі сотні. А скільки цвинтарів зі знищеними надг­робками, скільки поховань без хрестів...

По грудці землі з кожного з цих трьох бойківських сіл поклали три найшанованіші ґазди під знаком скорботи. Грудка землі, шматок полотна, пісні, го­вірка, прізвища, пам’ять про молоді ро­ки — це все, що залишилося у бойків від Берегів, Лодини і Нанови. Залізний хрест — це все, що залишили бойки зі Зміїв­ки на вітцівській землі.

 

(„Україна молода” від 14 листопада 2001 р.)

Додати коментар



Корисно? Сподобалося? - То поділіться!
Цим Ви допоможете своїм друзям, культурі України та нашому сайту. Дякуємо!

 
Розробка та підтримка

порталу "Просвіти" Херсонщини

 

Кількість

Наразі на сайті "Просвіта" Херсонщини розміщено 116 книг;
1,466 статей;
340 авторів.




Хронологія

1654 (8) 1917 (6) 1918-1921 (6) 1929 (5) 1932-1933 (67) 1941 (4) 2014-2015 (10) XIX ст. (6)