Видання херсонської філії видавництва "Просвіта":

Нариси з історії Бериславщини. Випуск 9
З Україною в серці
Микола Швидун. Батьківська криниця
В’ячеслав Друзяка. Україна – мій біль і надія
Алла Флікінштейн. Перша сотня
Сергій Гейко. Церков величність

Щерба Т. Ми - справжня рідня: (інтерв'ю з Миколою Братаном про зв'язки з українськими письменниками діаспори) // Вісник Таврійської фундації: Вип. 6. — К.–Херсон: Просвіта, 2009. — С. 165-171.

Ми - справжня рідня
(інтерв'ю з Миколою Братаном про зв'язки з українськими письменниками діаспори)

Т.Щ: Шановний, Миколо Івановичу! Вас поета, прозаїка, драматурга, публіциста добре знають не лише на теренах Херсонщини та України, а й у близькому і далекому зарубіжжі. Скажіть, будьте ласкаві, коли і де Ви вперше побували за кордоном?

М.Б.: Перша моя поїздка за кордон відбулася в 1977 році до Угорщини, неповторної країни в центрі Європи, у рамках Комітету захисту миру. Його очолював Олесь Терентійович Гончар, який майстерно описав бої у роки Великої Вітчизняної війни за Буду і Пешт у своєму романі “Прапороносці”. У 70–80 роках пожвавилися літературно-мистецькі зв’язки між двома країнами: відбувалися Тижні української культури у Будапешті, навзаєм Україна проводила подібні Тижні угорської культури, тривали обмін і співпраця між інститутами АН УРСР та відповідними угорськими установами. Твори українських письменників перекладали угорські: Ш.Вереш – двохтомник Т.Шевченка; А.Гідаш – вибрані твори М.Коцюбинського; Ж.Раб – трилогію М.Стельмаха; Ш.Каріг – І.Франка, О.Довженка… Закарпатські письменники робили переклади з угорської літератури: Ю.Шкробинець переклав українською мовою антологію “Угорська арфа”; М.Томчаній – роман Кальмана Міксата “Дивний шлюб”. Займалися перекладами з угорської мови С.Панько, І.Вандей, Л.Первомайський, М.Лукаш, П.Лизунець.

Потім подібна поїздка за кордон відбулася до братньої Болгарії (1980), до міста-побратима Херсона – Шумена, де були творчі зустрічі з письменниками, робітниками, студентами і сила-силенна вражень. Від побаченого і почутого під час спілкуваннями з побратимами по перу я взявся за переклади карачаєво-черкеських, чеченських, єврейських, білоруських, болгарських, угорських авторів. У 2003 році видав книгу поетичних перекладів “Гостина”.

У 1989 році у рамках Комітету захисту миру мені пощастило побувати на п’ятому континенті світу – в Австралії аж вісімнадцять днів. То була незабутня подорож. Перший українець, з яким мені довелося зустрітися в Сіднеї, був Пилип Вакуленко. Це він допоміг мені у знайомстві з професійними письменниками-українцями, з їхнім осередком “Слово”, познайомив із Василем Йосиповичем Онуфрієнком (земляком Павла Загребельного), який зберіг полтавську вимову, а описи австралійської природи, аборигенів у нього залишалися на “рівні вічних партитур”; із дивовижною, непересічною поетесою Зоєю Когут, яка так рано відійшла у засвіти; з її гумористичними і сатиричними віршами у книзі “Культурні арабески”, які вона видала у 1969 році. Пізніше, коли Зоя Когут приїде до Канади, багатогранний Яр Славутич назве цю талановиту жінку-поетесу “амазонкою в українській поезії – за її войовничу відвагу критикувати недоліки, слабощі, негативи української спільноти в розпорошенні” [1, c.184].

Ось один із віршів Зої Когут, який легко запам’ятався із тих часів:

Ми на своїх слабких плечах жіночих

Носили долю людства – й гріх мужів…

Ми пелюшки міняли серед ночі

Для будучих пророків і вождів,

І терпеливо слухали віками

Їх мудрощі… Від руху наших вій,

Діди – ставали раптом юнаками,

Втопивши розум в ложці буйних мрій.

Пилип Вакуленко порадив у Мельбурні познайомитися із багатогранною постаттю і чудовою особистістю – Дмитром Нитченком, його біографією і творчістю.

Я відкрив для себе незвичайну людину, українського поета, прозаїка, літературознавця, громадського діяча, який упродовж 50 років на другій половині Земної кулі зберігав, плекав, пропагував і примножував українське слово, культурні і духовні цінності нашого народу. У приватних розмовах Дмитро Васильович розповідав про свою нелегку долю, тернистий життєвий шлях і велику надію на те, що Україна колись розправить крила, буде могутньою і процвітаючою державою. На той час в Україні тільки обмежене коло людей щось знало про нашу діаспору, про окремих її представників.

Я глибше дізнаюся, що Дмитро Васильович Нитченко народився в 1905 році в с.Зінькові (на Полтавщині), у заможній селянській родині. Навчався в індустріально-технічній школі в Зінькові, потім – на Краснодарському робітфаці, звідки його виключили, оголосивши класовим ворогом народу. Він переїхав до Харкова, вступив на мовно-літературний факультет педагогічного інституту; прилучився до літературного життя тодішньої столиці України; познайомився з відомими письменниками; почав працювати в Державному видавництві. Пізніше пригадав про зустрічі з відомими на той час українськими письменниками: М. Хвильовим, С.Васильченком, І.Багряним, Б.Антоненком-Давидовичем, Остапом Вишнею, Г.Епіком, В.Сосюрою, О.Слісаренком, Ю.Яновським та іншими.

Із початком Другої світової війни Д.Нитченка мобілізували в армію. Всього довелося пережити цій людині: і фашистський полон, і табір переселенців у Німеччині, і поневіряння чужими землями… У 1949 році він разом із сім’єю переїхав до Австралії, де прожив 50 років.

– На перших порах, – згадував Д. Нитченко, – було нелегко, доводилося, щоб вижити, працювати навіть у каменоломнях, а у вільний час вивчати англійську мову. Розповідав, що ніколи не переставав писати і ні за яких обставин, бо успадкував від діда-прадіда селянську наполегливість та працелюбність, які допомагали йому долати всілякі труднощі. Упродовж кількох десятиліть працював учителем та директором українських суботніх шкіл у Мельбурні, там же створив і очолив Літературно-мистецький клуб імені Василя Симоненка, керував його діяльністю; став членом об’єднання українських письменників “Слово” у діаспорі, керував австралійською філією цієї організації, був дійсним членом Наукового товариства імені Тараса Шевченка.

Т.Щ.: Чи вдалося Вам, Миколо Івановичу, дізнатися про тематичний спектр його творчості? Що Вас вразило в творчому доробку Дмитра Нитченка?

М.Б.: Безперечно, дізнався і захопився його широкою палітрою творчості. У ній відображена дивовижна і повна несподіванок природа Австралії (Кенгуралії, як охрестили її українські емігранти), нелегке життя земляків, закинутих долею на заокеанський материк, духовний світ і моральні цінності, якими керувалися побратими у житті та творчості.

В одному із своїх віршів Дмитро Нитченко так передав тодішній стан своєї душі:

Незнаний світ за обрієм клекоче,

Хлюпоче день об кораблів борти,
А серце б’ється птахом серед ночі:

У край який своє життя нести?

 

І от у світ біжать в’юнкі дороги,

Геть перетнувши прірви і поля,
Та ще не раз нас дожене тривога:
Чи вернемо додому звідтіля?

Із-під його невтомного пера вийшло чимало книг. А писав він і вірші, і оповідання для дітей, і мемуари, нариси і підручники, статті та рецензії, які підписував псевдонімом Дмитро Чуб, а гуморески – псевдонімом Остап Зірчастий.

Здається, просто не було тих літературних жанрів, у яких би він не працював. З-поміж кращих його книжок варто згадати такі: “Це трапилося в Австралії”, “На гадючому острові”, “Вовченя”, “Стежками пригод”, “Слідами Миклухо-Маклая”, “Від Зінькова до Мельбурна”. Він автор “Українського правописного словника”, чудової книжки оповідей “Живий Шевченко”, яку опублікував у 1947 році. Вона була схвально прийнята українською емігрантською пресою, популярна серед юних українських читачів Австралії, Канади, Німеччини, США. Потім ця книжка була надрукована в англійському перекладі Юрія Ткача (до речі, внука письменника), а також у оригіналі, збагачена новими розділами й матеріалами. Книжку Дмитра Нитченка (Чуба) складає мозаїка епізодів із біографії Тараса Шевченка від днів дитинства до смерті. Кожен із них подано, як самостійну документальну новелу. В ній не лише епізоди з побуту, а й широко показано оточення поета, близьких і дорогих йому людей, розповіді про радісні й сумні дні Кобзаря.

Т.Щ.: Як вплинула на Вашу творчість поїздка до Австралії та знайомства з тамтешніми українцями, їхніми творами?

М.Б.: Мої враження знайшли своє втілення в “Австралійських слайдах”, які обіймають двадцять віршів, у посвятах Дмитрові Нитченку, Кирилові Лузику, мешканцям Мельбурна, Сіднея і природі цього дивного краю.

Т.Щ.: Мене зачарували Ваші вірші “Південний хрест” і “Сузір’я Плеяд”, присвячені Дмитрові Нитченку. Після відвідин Австралії Ви написали драматичну поему “Сузір’я Плеяд”. Пригадую, коли готувався до друку цей твір, Ви захоплено розповідали про свою поїздку до Австралії, а на щойно виданому примірнику зробили мені дарчий напис: “Хоч далеко Австралія дуже, / Побувайте у думці хоча б. / Я ж не тільки уяву напружив – / Я там був, я краси її раб!”. Хто із етнічних українців – письменників а чи простих мешканців, яких Ви зустріли на тому боці Земної кулі, стали прототипами Вашого твору?

М.Б.: Це, в першу чергу, Дмитро Нитченко (Значенко) – філолог, поет; Василина – його дочка, Василь Буряк – підприємець, родом із Полтавщини, його дружина Варвара; Галя Ясинська – діячка Українського руху в Австралії; Джон Вільсон – капітан теплохода “Дарвін”; аборигени, грецькі й німецькі переселенці.

Т.Щ.: Отже, Ви раз і назавжди закохалися в Австралію, представників української діаспори, які волею долі вимушені були туди емігрувати, в їхню творчість і нескореність духу, по день сьогоднішній з теплотою згадуєте і гортаєте в архівах своєї пам’яті оті незабутні зустрічі.

М.Б.: Так. Сьогодні не реально поїхати до Австралії, але задуми втілити враження від побаченого і почутого у далеких 80-х роках ще є. Збираю матеріал і маю намір написати драматичну поему про Миклухо-Маклая… Я побачив там, що представники української діаспори зберегли найдорожче, що є в людини – українське серце. Цим вони близькі й дорогі мені, на якому б континенті не жили.

Т.Щ.: Дякуючи Вам, я у 90-х роках минулого століття відкрила для себе Яра Славутича (до 1941 року Григорій Михайлович Жученко) з далекої Канади: відомого у світі поета, перекладача, публіциста, критика, літературознавця, мовознавця, бібліографа, професора-емерита, діяча української діаспори, співця нашого Херсонського краю, поборника державної розбудови України, видавця і мецената, захисника рідної мови, чиє ім’я багато років було під забороною. Скажіть, коли і де вперше Ви почули про цю широко знану у світі людину?

М.Б.: Це було ще за радянських часів, до розвалу Союзу. Я отримав лист від Яра Славутича і надрукував його в місцевій газеті “Ленінський прапор”, щоб познайомити широкий загал читачів із життєвим і творчим шляхом письменника, науковця, вболівальника за розбудову України, її мову, історичну та духовну пам’ять народу. Ризикував своєю кар’єрою, бо ім’я цієї Людини з великої літери, як і Василя Стуса, перебувало під забороною КДБ. Потім зустрічався з Яром Славутичем кожного разу, як він приїжджав до України, і до Херсона, зокрема. Отримував його книжки, написав передмову до книги “Співає колос”, яку видали у 1994 році в Херсоні, постійно листувався.

Т.Щ.: Що полонило Вас у його творчості?

М.Б.: Безмежна любов до України, до своїх козацьких коренів, до української мови, звичаїв, традицій, розмаїтий творчий потенціал і широка громадська діяльність цього письменника.

Кожне слово Яра Славутича – виболене, пережите, правдиве. У багатьох містах України: Запоріжжі, Дніпропетровську, Херсоні, Харкові, Кривому Розі, Кіровограді, Полтаві, Львові його можуть назвати “своїм”, бо життя митця переплелося з цими містами і їх людьми. Вся Україна повинна пишатися цією багатогранною і відданою незалежній державі, українському слову – Людиною.

Т.Щ.: Відомо, що Ви написали передмову до книги Яра Славутича “Співає колос”, перевиданої у Херсоні в 1994 році. Ви також присвятили землякові поезію “Віддячливий сонет Пану Яру”. І він тепло відгукувався на Ваші вітання при зустрічах і в своїх листах, книжках, коли приїздив до України і на Херсонщину, зокрема. А ще Яр Славутич присвятив Вам у 1990 та 1994 роках два вірші “Озвавсь Херсон з конверта Братана…” та “Помітив я, в моїм путівнику…”. Як Ви зустріли звістку про удостоєння Яра Славутича високої нагороди нашої незалежної України?

М.Б.: Я з радістю сприйняв звістку про те, що 2 жовтня 1998 року у Посольстві України в Канаді відбулася урочиста церемонія вручення українським Президентом державної нагороди Ярові Славутичу – ордена “За заслуги” третього ступеня. Це було свідчення широкого визнання видатного таланту й особливих заслуг Яра Славутича перед українським народом.

Ми пишаємося нашим земляком ще й тому, що його по-праву називають “правдоносцем” на всіх континентах землі. Він зримо й конкретно відтворив степові простори, краєвиди Херсонщини, картини селянської праці й “достатку” у поезіях першої своєї збірки “Співає колос” (“Земля парує…”, “Колос колосу співає”, “Осінь”, “Цю землю треба сполоскати дощем огненним…”, “Степи Херсонщини”). Ось рядки одного з віршів цього розділу:

Моє серце в херсонських степах,

У притаєних скитських могилах.

Я в душі чебрецями пропах,

Випасаючи коней на схилах.

Т.Щ.: Отже, можемо зробити висновок, що нашим письменникам сьогодення є з кого брати взірець істинних патріотів національної ідеї та державної розбудови. Ми – рідня, справжня рідня. Були, є і будемо навіки!

А ще справджується народна мудрість: “Нашого квіту – по всьому світу!”

Дякую Вам за таку глибинну пам’ять про українську далеку і близьку діаспору і зичу нових спогадів і творчого натхнення!

 

Херсон, 2009 рік

 

Література

 

1. Славутич Яр. Амазонка в сатиричній поезії (Слово про Зою Когут) // Славутич Яр. Дослідження та статті. — Едмонтон, 2006. — Ч.2. — С. 184-186.

Додати коментар



Корисно? Сподобалося? - То поділіться!
Цим Ви допоможете своїм друзям, культурі України та нашому сайту. Дякуємо!

 
Розробка та підтримка

порталу "Просвіти" Херсонщини

 

Кількість

Наразі на сайті "Просвіта" Херсонщини розміщено 116 книг;
1,466 статей;
340 авторів.




Хронологія

1654 (8) 1917 (6) 1918-1921 (6) 1929 (5) 1932-1933 (67) 1941 (4) 2014-2015 (10) XIX ст. (6)