Видання херсонської філії видавництва "Просвіта":

Олег Олексюк. На крилах Просвіти
Вивчення творчості Яра Славутича в школах Херсонщини
Микола Швидун. Батьківська криниця
Нариси з історії Бериславщини. Випуск 7
М.Братан. Парасолька йде по місту
Анатолій Анастасьєв. Територія гідності
Сучасне прочитання повісті “Захар Беркут” Івана Франка
Бібліографічний опис: 
Загороднюк В. Сучасне прочитання повісті “Захар Беркут” Івана Франка // Вісник Таврійської фундації (Осередку вивчення української діаспори): літературно-науковий збірник: Вип. 12. — К.–Херсон: Просвіта, 2016. — С. 60-66.

Художній твір, що пройшов випробування часом, для реципієнта є не тільки свідченням минулої епохи, а може бути аргументованим посилом у теперішній час і навіть у майбутній.

Якщо трактувати, що таке історична пам’ять та її вплив на динамічне сьогодення, то необхідно обов’язково звертатися до першоджерел і як їх інтерпретували не тільки учені-історики, а й письменники, усна народна творчість. Адже розуміння історичної правди і художньої, а звідси й пам’яті, має не стільки розбіжності, як дотичності. Бо точний історичний факт лише констатує, а художній моделює ще людські переживання й емоції. Ось чому, читаючи твір письменника, особливо на історичну тематику, реципієнт проймається духом відображеної епохи, де реалії і факти оживлюються людськими пристрастями і надіями, розпачем і радістю. І, звичайно, духовна цінність художнього тексту набагато зростає, коли він проходить найжорстокіше випробування – випробування часом. Коли його читабельність не втрачається, а то й набуває численних прихильників. Це пояснюється насамперед високим художнім рівнем твору, в якому порушено проблеми, котрі не втрачають своєї актуальності й нині. І дуже часто вони фокусуються на загальнолюдських та національних цінностях, що не заперечують одні одних і виявляються у таких найвагоміших категоріях, як свобода, воля, суверенітет, незалежність. І коли І. Франко за шість осінніх тижнів 1882 р. писав повість “Захар Беркут”, то зазначені категорії були пріоритетними в ідейно-тематичній і сюжетно-композиційній концепції твору. Епіграф до нього – слова О. Пушкіна “Дела давно минувших дней, преданья старины глубокой…” налаштовують читача на відповідне його сприймання. Предметом окремого дослідження може бути співвідношення історичної та художньої правди у цій повісті. Ми ж намагатимемося висловити свої міркування, враження від уже неодноразового перечитування цього художнього полотна. Автор цих рядків уперше ознайомився з даним твором 1970 року, друге читання повторилося 1991 року, третє – 2008 р. Не варто в цих датах шукати якоїсь закономірності. А проте стверджую, що дебютна зустріч із твором відбулася за допомогою шкільного вчителя, друга і третя цілком самостійно з якоїсь внутрішньої потреби – спраги читання саме національно-патріотичної літератури. Це пояснюється пожвавленням демократичних процесів в Україні, згодом їх програмним осмисленням. Думається, що за цим особистісно-суб’єктивним можна підтверджувати узагальнено-типове, а саме – є закономірність у перечитуванні або новому прочитанні творів класиків. Лише один приклад. Т. Шевченко тричі прочитав роман “Чорна рада” П.Куліша. Коли геній Кобзаря виявляв до цього бажання, то що вже говорити про пересічного читача, коментарі тут зайві. Лише можна сказати – гарний приклад для наслідування. І якщо твір сприймати як статику, то у часовимірі це динаміка.

І тоді читач XXI ст. сприймає події XIII ст. як такі, що повторюються на новому витку історії. Звичайно, вони не ідентифікуються, а унаочнюють той факт, що за волю, незалежність держави необхідно боротися. Київська Русь і сучасна Україна схожі тим, що за утворення своїх державностей доводиться чинити опір не тільки зовнішнім недоброзичливцям, а й внутрішнім. Княжі міжусобиці і сучасні політичні реалії далеко не на користь державотворчих процесів. У них є спільний знаменник – особисті амбіції перевалюють над державними. Було б алогічним порівнювати рівень озброєності цих країн, хоч дуже часто він визначає їх суверенітет. А коли аналізувати інформаційний простір, який стверджує Державу в Державі, його еволюцію й агресію проти нього, то можна бачити цікаві аналогії та порівняння. Звертаємо увагу, що у повісті “Захар Беркут” цей рівень визначається релігійними чинниками, тобто, вони були державною ідеологією. Хоча не слід цей процес ідеалізувати. Зустріч двох розвинених релігій – язичництва і християнства – позначалася жорстокостями і насильством. У творі І. Франка простежуємо гармонізацію цього процесу. В образі Захара Беркута язичництво переплітається з християнством. Він є найдосвідченішим чоловіком тухольської громади, мудрий носій історичної пам’яті, при цьому справедливий і чесний, громадські проблеми для нього важливіші, ніж особисті. Ось чому для Тухлі він – незаперечний авторитет і лідер. Із цього літературного героя зчитуємо тезу, а саме – минуле є нашим духовним надбанням. Із цього необхідно робити висновки, за прикладом Захара Беркута. Він став своєрідним сполучником між двома релігіями, і громада від цього (читай держава) стала сильнішою. Не сталося інформаційного вакууму. За сучасною термінологією, еволюційне перемогло революційне. Повага до мудрості й знань виявляється у ставленні молоді до цієї 90-літньої особистості. Не заперечувати минуле, а намагатися його зрозуміти й дослідити, і воно тоді стає активним будівничим сучасного і майбутнього. Ця думка різноаспектно інтерпретована у даній повісті. Чого не можна з такою категоричністю говорити про сучасну історію України. Десятиліття панування тоталітарного комуністичного режиму залишили знак на морально-етичних та світоглядних позиціях української нації. Залякування, репресії, голодомори, русифікація спричиняли до деякої втрати національної самоідентичності. На додаток підсилює цей процес світова глобалізація і наразі спостерігаємо деградаційні дійства, коли деякі політичні сили України не визнають, наприклад, голодомору 1933 року, засуджують дії національно-визвольних змагань воїнів ОУН та УПА. Натомість вони ж культивують ідеї, котрі супе­речать людським цінностям. Наприклад, відкриття па­м’ятника Ф. Дзержинському – одному з організацій ре­пресій – у м. Цюрупинську, або Катерині ІІ – законо­твор­цю кріпацтва – в містах Одесі та Севастополі. І це під­кріплюється відповідним інформаційним забезпеченням, що суперечить державотворчим ідеалам і здоровому глузду. Цю інформаційну насиченість і динаміку не нівелюють належно українські засоби масової інформації. У нас немає морально-аналітичного авторитету, як у Захара Беркута в однойменній повісті Івана Франка. Не сприймайте це за наївність і легковажність, але нове прочитання даного твору, як й інших подібних за концепцією – це пошук такого авторитету. Це, зрештою, “його народження”, і наш багатостраждальний народ на це ще здатний. Бо в цьому довгому багатостражданні акумулюється творча енергія. І тоді поява воістину народного лідера у часі може бути і швидкодинамічною. І. Франко поему “Мойсей” писав близько семи місяців, а пролог до неї створив за одну ніч, та він за своїм художнім рівнем не поступається власне поемі. Більше того – є її своєрідним генератором. Пильний погляд на психологію художньої творчості підказує, що аналогічні явища можуть відбуватися і в політичному житті держави.

Наш екскурс сторінками “Захара Беркута” – це не тільки ретроспектива, це осучаснення минулого. Для цього у творі є безліч дотичних, які мають сув’язь із сучасним. Повертаючись до тези про інформаційний чинник у Київській Русі і його релігійне забарвлення, а саме рух від язичництва до християнства, можна констатувати його цементуючий вплив на державотворення. Багатобожжя змінювалося єдинобожжям, і цей складний рух був ознаменований зміцненням держави.

На наш погляд, пояснення цього складного явища досить просте. Ідея віротворення і державотворення ставали єдиноначальниками. Нею переймалися не тільки можновладці, а й простий люд. І це талановито втілено в образі Захара Беркута. Саме завдяки йому відносини з князем і громадою стають демократичнішими. Коли ж говорити про інформаційно-релігійний чинник сучасної України, то він послаблений, поява у межах нових церков, течій, груп не сприяє його консолідації, а звідси і зміцненню країни. Ідея розбудови єдиної помісної церкви, яка була б національно-об’єднавчою, поки що залишається утопічною, хоч певні зрушення у цій справі є. По-перше, маємо факт, що інформація про помісну церкву запліднює свідомість дедалі більшої кількості віруючих. По-друге, добровільні пожертви на будівництво Кобзаревої Церкви є свідченням того, що люди гуртуються довкола цієї ідеї.

Роздумуючи над прочитаним, доходимо висновку, що внутрішня одностайність громади вельми ефективно позначається на її зовнішній безпеці. Символічно спри­ймається в експозиції повісті ширяння орла – беркута над знесиленою Тухольщиною. Він у своїй самотності персоніфікує осиротілу силу. Та коли птиця беркут перелицьовується у людське прізвище, то ця осиротілість утрачається. У діяннях Захара Беркута фокусується епіцентр громадського життя. Вже його син Максим на полюванні висловлює мудру думку: “Що ж, – сказав він, – дурна звірюка той ведмідь: самотою держиться. Якби вони зібралися докупи, то хто знає, чи й стадо вовків дало би їм раду” [2, c.32].

Згодом подібні міркування перепроектовуються на суспільно-господарське життя. Зокрема, спільне будівництво “тухольського проходу” галицькими й угорськими громадами. Роль колективної праці зростає, і що характерно, при цьому не нівелюється людина як особистість. Більшість літературознавців убачають відображене у творі утопією. Проте трапляються й альтернативні думки. О.Вертій у монографії “Народні джерела творчості Івана Франка” пише: “Уже той факт, що тухольська громада на зламі двох – первісного і феодального світів ставить під сумнів таке твердження” [1, c.142]. Враховуючи певну ідеалізацію описуваного, І. Франко дає глибокий художньо-естетичний аналіз народної моралі, етики, психології, філософії. І дистанціюючись від повісті, а не тільки дивлячись на тогочасне життя Тухольщини очима науковця, утопії побачиться не так і багато. Швидше суворі реалії. Хіба опис Тухлі з погляду її розташування, географічних умов, що забезпечувало її обороноздатність, не є цьому доказом. “Так, справді, се була величезна гірська криївка, з усіх боків тільки з великим трудом доступна, – але такі були в тих часах ненастанних війн, уособиць і нападів майже всі гірські села, і тільки дякуючи тій своїй неприступності, вони змогли довше, ніж подільські села, охоронити своє свобідне староруське громадське життя…” [2, c.41].

До цього, звичайно, потрібно акцентувати на безмірній любові тухольців до рідної землі. У діалозі з Тугаром Вовком Максим Беркут говорить: “Мов одна душа, стояла тухольська громада дружно в праці і вживанню, в радощах і в горі” [2, c.58]. Розвиваючи цю думку, наголошуємо й на іншому: дбаючи про добробут своєї рідної Тухольщини, Захар при тому не забував про сусідні громади (“завдяки його мудрості зв’язок між громадами підтримувався постійно”). Це виявлялося у суспільно-господарському житті, протистоянні князівським чи боярським чварам, це була діяльність, “що в’язала докупи дітей одного народу, розбитих між двома державами” [2, c.60]. Тобто, зовнішньополітичний чинник є також визначальним, особливо у часи воєнної загрози. Захар Беркут добре усвідомлював, що тільки спільно з іншими громадами вони можуть успішно протистояти нападу монголо-татар.

Його відповідь Тугару Вовку лаконічна й переконлива: “Я й се кажу тобі, щоб ти знав, яка сила в громадах і в їх вільнім союзі. Зі всіма підгірськими громадами ми стоїмо у зв’язку … підгірські громади стоять у зв’язках з дальними, покутськими та подільськими…” [2, c.74]. Ця проста формула визначає надійну колективну оборону проти зовнішнього ворога. Більше того, вона забезпечувала не тільки подвійну оборону, а й обнадіювала й гарантувала перемогу над ним. У вустах головного персонажа повісті це звучить так: “Не відбити, але розбити їх – се повинна бути наша мета” [2, c.120]. І вона досягалася саме завдяки міцному союзу громад, що не можна сказати про міжкнязівські союзи. Усвідомлення колективної безпеки стає одним із визначальних у творі, що залишається актуальним і на теперішній час. І в різних дискусіях на цю тему необхідно звертатися до історичних уроків. Навіть до художніх творів, у яких також конденсовано прагматичні й доцільні поради.

Якщо керуватися сьогоденними реаліями, найсильнішим і найефективнішим колективним об’єднанням, яке забезпечує колективну оборону, є Організація Північно-Атлантичного договору – в англомовній абревіатурі – НАТО, в україномовній – ОПАД. Віддалені у часі асоціації між повістю “Захар Беркут” і сучасним військовим об’єднанням не є випадковими, швидше закономірними. Адже суть доктрини колективної оборони і безпеки зберігається. Звичайно, коли детально порівнювати статут ОПАД із художнім твором, то, можливо, виявиться і якась неспівмірність. І це закономірно – маємо ж справу із “різножанровими документами”. Та головні концепції, висловлюючись літературознавчим терміном, – синонімічні.

Україна як суверенна держава подала для всієї світової спільноти яскравий приклад для наслідування – добровільна відмова від ядерної зброї. На жаль, послідовників у неї не виявилося. Та чи збільшилась її обороноздатність від цього – однозначно ні. До цього часу відповідно до норм міжнародного права належним чином не оформлені кордони держави, а події з островом Тузла є свідченням того, що загроза територіальній цілості України існує, а звідси – і її суверенітету та незалежності. Це красномовно підтверджують анексія Криму Росією та воєнні дії на Сході нашої країни.

Нинішні реалії підтверджують, що без інтеграції України у світову організацію та об’єднання – їй не бути повноцінною державою. Надія на те, що “якось воно буде” вже не спрацьовує. Події під Крутами 1918 р. дають сумний урок, що нашу незалежність потрібно уміти обороняти. У сучасних умовах у нашій молодій державі, тим більше без належного озброєння, робити це ефективно неможливо. Тому ідея колективної оборони наразі є актуальною.

Ми зробили лише маленький екскурс – спробу зіставити художній твір, який відображає події нашого давнього минулого, з реальними перипетіями сучасного. Подібного з нашої драматичної і часто трагічної історії можна наводити дуже багато. З цього необхідно брати уроки, робити належні висновки, щоб Україна стверджувалася у світовій спільноті.

 

Література

  1. Вертій О. Народні джерела творчості І. Франка / О. Вертій. – Тернопіль, 1988. – 254 с.
  2. Франко І. Вибрані твори / І. Франко. – Львів: Каменяр, 1977. – 254 с.
Персоналії: 

Додати коментар



Корисно? Сподобалося? - То поділіться!
Цим Ви допоможете своїм друзям, культурі України та нашому сайту. Дякуємо!

 
Розробка та підтримка

порталу "Просвіти" Херсонщини

 

Кількість

Наразі на сайті "Просвіта" Херсонщини розміщено 116 книг;
1,466 статей;
340 авторів.

ВАЖЛИВО!

Оригінальні тексти! Захищено!
Угода про дотримання авторських та інтелектуальних прав

Пишіть реферати та курсові.

При передруці посилання залишайте на місцях!





Хронологія

1654 (8) 1917 (6) 1918-1921 (6) 1929 (5) 1932-1933 (67) 1941 (4) 2014-2015 (10) XIX ст. (6)