Видання херсонської філії видавництва "Просвіта":

Книга пам'яті: Голодомор 1932-33 у Чаплинському районі
Іван Немченко. Квітка України
Олег Олексюк. Я для мами намалюю
Іван Немченко. Корсунські світанки
Михайло Гончар. Селянський повстанський рух на Півдні України: (1918-1921)
Вишиванка. Число 2
Зорі падають в моря
Комедія

Братан М.І.
Зорі падають в моря: Комедія. - Херсон: Просвіта, 2000.

ЗОРI ПАДАЮТЬ В МОРЯ

Комедія

Персонажі:


Зоя Шендрик — жінка-одиначка, 45 років.
Валентина — її дочка, 25 років.
Вілен Довгуля — джигунистий мужчина,
28 років.
Бабуся Варвара — благодійниця самітних жінок, 75 років.

Сцена перша
Зоя Шендрик одна в кімнаті. Слухає радіо.
Паралельно — смакує квашеними яблуками,
РАДІО:	“Сорокалітній чоловік, самотній,
	При повному достатку, симпатичний,
	Ні разу не судимий, непитущий,
	Бажає одружитися…”
ЗОЯ:			Зі мною!
	То не біда, що я за нього старша,
	Подумаєш, п’ять років, — це ж пусте,
	Он Пугачова матір’ю Філіппу
	Доводиться, а шлюб із ним взяла, —
	І щастя має та ж по самі вінця!
	А я чим гірша? Звідки він і хто,
	Сорокалітній чоловік, самотній?
	Я теж самотня. В школі ж бо вивчали:
	На мінус мінус — в результаті плюс?..
	Сьогодні ж напишу йому листа,
	Прикличу без вагання: приїжджай!
	Заживемо, як голубки, у парі:
	Я так-бо знудьгувалась по мужчині.
	Чого ви усміхаєтесь? Природа,
	Скажу одверто, вимага свого.
	Приїде — пригорнусь, не посоромлюсь, —
	Бери мене, жаданий! Я — твоя.
(Входить дочка).
ВАЛЕНТИНА:	Привіт! У тебе є щось пожувати?
	Голодна — страх! Павлусь усе пропив —
	Останні грами рису з хати виніс,
	На самогон, безмозкий, обміняв.
	Фініта ля комедія! Прогнала
	Під три чорти!
ЗОЯ:			Сказилась, Валентино,
	А як же — діти, як же ти сама?
ВАЛЕНТИНА:	А що їм, дітям, від п’яндики-тата,
	Тим паче: я від нього маю що?
	Забула вже, коли він спав зі мною.
	А я ж в цвіту, в мені усе буйнує,
	Мені ж бо треба чоловіка, мамо!..
ЗОЯ:	Стидалась би казати отак-о.
ВАЛЕНТИНА:	Чи ж ти сама не скнієш у безмужжі?
ЗОЯ:	Я зовсім інше. Мій дружина вмер.
	А твій живий. І, як-не-як, він батьком
	Твоїм близнятам чужорідним став.
ВАЛЕНТИНА:	А я його про це хіба прохала?
	Сам ублагав: виходь за мене заміж,
	Синами назову твоїх близнят.
ЗОЯ:	А де ж бо справжній їхній батько, доню?
ВАЛЕНТИНА:	Хіба я знаю. Певне, базарює,
	Либонь, торгує клюквою і досі,
	Якщо в розбірках диких не загинув…
	Чи випити не знайдеться у тебе, —
	Геть нерви розхиталися.
ЗОЯ:			…То що ж:
	Ні звістки, ані призвістки від нього?
	Це ж хлопчикам уже по шість рочків.
ВАЛЕНТИНА:	Мені ті звістки, мамо, ні до чого.
	Ростуть хлоп’ята й виростуть без батька,
	Вони, либонь, не перші й не останні.
	Та і Павло за рідних їх вважає,
	Ото лише як часом переп’є,
	Мене гріхом давнішнім урікає.
	Але тепер уже не дорікне. (П’є джугу)
	Твойого виробництва?
ЗОЯ:			А чийого ж?!
	Хіба горілки купиш чи вина?!
	Ні пенсій, ні зарплат уже півроку
	Не видають у нашім Бериславі.
ВАЛЕНТИНА:	Гадаєш, у Козацькому інакше?
	Не знаю, як би тільки і жили,
	Якби не торгувала пиріжками.
(Пауза)
	Питаєш, хто татусь моїх двійнят?
	Невже це так важливо? Чоловік,
	Не дух святий. Зустрілись — розминулись,
	І то не в подніпровському краю.
	За щастям, грішна, їздила далеко,
	І там його, як бачиться, знайшла.
	Адресою порочного зачаття
	Була студенна Вологда, куди
	Я овочі возила продавати.
	Отам і познайомились ми з ним, — 
	Три ночі ж бо жили в однім готелі.
ЗОЯ:	Вродливий був?
ВАЛЕНТИНА:			А я не придивлялась.
	Він полонив мене потоком слів
	І піснею Газманова, тією,
	Котрою нас Киркоров полонить.
(Співає)
	Навіть в дзеркалі розбитім
	Дивне видиво змайне –
	У забутому відбитку
	Знов побачиш ти мене…
РАЗОМ:	Єдина-одна моя! Світлом ти озорена,
	З вітром ти заручена, світла ти моя.
	А навіщо мені зоря? Зорі падають в моря,
	Й, непіддатна якорям, геть летить душа моя.
ВАЛЕНТИНА:	Давай-но, мамко, ще по півчарчини
	За наше спрагле щастя, що повабить —
	І зникне, так, неначе й не було.
ЗОЯ:	У нас із батьком із твоїм — було.
	Не все життя, не кожний божий день,
	Але ж були хвилиночки блаженні.
ВАЛЕНТИНА:	Хвилиночки такі і я знавала. (Мрійливо).
	Були у нього чорні вусенята,
	Як ті зміючки. Певне, саме ними
	Він вчарував мою наївну душу…
	А чим це закінчилося — відомо… 
(Наспівує журливо)
	В нашім дзеркалі розбитім
	Запримітиш ти сама:
	Два життя, ще не прожиті,
	Розлітаються кружма.
ЗОЯ (п’яніючи):	Ану тебе! Сумної завела.
ВАЛЕНТИНА:	Але ж без смутку радості немає.
(Доспівує)
	Не народяться в нас діти,
	Не почуєм їхніх слів.
	Заспіва холодний вітер
	Над уламками чуттів.
	Одначе, діти, мамко, народились,
	І я нітрохи не шкодую, ні,
	Хоч ранньої сім’ї й не планувала, —
	Хіба тоді гадала, що зачну…
ЗОЯ:	Невстидниця!
ВАЛЕНТИНА:			Чого стидатись маю?
	Сама ж казала: внука народи,
	Отож я й народила: зразу двійко…
ЗОЯ:	Не проганяй Павлушу, поверни.
	Усе-таки, хоч і не рідний, — батько.
ВАЛЕНТИНА:	За дітьми, справді, він душі не чує.
	Яким би п’яним не прийшов додому,
	А їм таки гостинця принесе,
	Як не цукерки, то… акцизні марки
	З пляшок, що їх з братками спорожнив.
	Поїду я додому. Будь здорова.
	Та ти, будь ласка, не бери до серця
	Мого гріха. Можливо, він святий.
	Ти ж бо не з тих, кого бездітність тішить.
	Тобі й самій ще варто б народити.
ЗОЯ:	Ти що верзеш. Мені вже сорок п’ять.
	Та й пари онде стільки літ не маю.
(Плаче)
ВАЛЕНТИНА 
(цілує):	А ти… Знайди в житті собі ту пару,
	А знайдеш, то візьми і народи.
ЗОЯ 
(крізь сльози):	А що? Чим гірше я за Пугачову?
	Їй можна все, вона — зоря естради,
	Мені ж, її прихильниці палкій,
	Намарне сподіватися Філіппа?
	Візьму, назло усім чортам знайду —
	Красивого, стрункого, молодого, —
	То не біда, що маю сорок п’ять,
	Пробач мені великодушно, Алло
	Борисівно… Та ж хочеться любити…
	І не якогось діда-інваліда
	Із тих радійних шлюбних оголошень…
	На клуб “Кому за тридцять” теж надії
	Не покладаю. Певний шлях знайду —
	Піду я до бабусі до Варвари, —
	Колись вона знайшла для мене пару,
	То, може, підшукає і тепер…
	Бери мене, жаданий, я твоя!..
Сцена друга
Жінка років під 75 — бабуся Варвара, яка, однак, вважає, 
що вона ще восьмого десятку не розміняла, — 
“висить” на телефоні у своїй двокімнатній розкішній квартирі.
БАБА ВАРВАРА:	Алло, алло!.. Це клуб “Кому за тридцять”?
	Уже — “за сорок”? А — “за п’ятдесят”?
	Це я жартую. Я до вас по ділу.
	Будь ласка, можна пані Ізабеллу?
	Як? Вже давно на пенсії вона?
	А хто ж у вас начальник? Ви? Пробачте.
	Як вас зовуть? Фаїна? Пані Фаня?
	А я — Варвара Гнатівна. Мені
	Либонь, до клубу вашого запізно,
	Але я ще, нівроку, при здоров’ї.
	У мене є ідея: Ви могли б
	Знайти з-поміж членкинь свойого клубу
	Десь молодичку років так за сорок,
	Аби вона могла узяти в прийми
	Мужчину двадцяти восьми років.
	Вдівця. Дружина в морі потонула.
	Купалася при штормі. Ні, бездітний.
	Зате із телефоном, з цим, що носять
	В кишенях, так, із сотовим, авжеж…
	Для вас цей кадр занадто молодий?
	Шкода. Бувайте…Ех, яка потеря.
	Було б мені не сімдесят із гаком, —
	Бодай без гаку сімдесят… А що?
	Недавно не читали в “Комсомолці” —
	Їй шістдесят, йому лиш двадцять п’ять, —
	У Сочах познайомились, зійшлися
	І шлюб взяли. Поїхали на північ,
	Звідкіль вона приїхала на лови
	Курортного омріяного щастя…
Дзвінок у дверях. Входить Зоя.
ЗОЯ:	Добридень. Ви мене пізнаєте?
	Пробачте, що турбую вас, Варваро…
	По-батькові — забула.
БАБА ВАРВАРА:			Я, одначе,
	Ім’я свойого тата пам’ятаю,
	Його одвіку Гнатом прозивали,
	А ось тебе, хороша молодице,
	Їй-бо, не пам’ятаю. Хто ж ти?
ЗОЯ:			Зоя.
	По чоловіку Шендрик. А в дівоцтві —
	Вітасик.
БАБА ВАРВАРА:		Ну, то як же — пригадала.
	Це ж я тобі нараяла Івана,
	Що в льотному училищі навчався.
	А ти мені віддячила — купила
	Ті туфлі на високім каблуку,
	Що я у них на танці ще ходила,
	Хоч і було мені під п’ятдесят… 
	Як живете? Зростили діток скільки?
ЗОЯ:	Дитя одне. Дочка. А чоловік
	Сім років тому відійшов у вічність.
БАБА ВАРВАРА:	Земля йому пером…То ти одна?
	Дочка ж напевне, замужем?
ЗОЯ:			Та ж так.
БАБА ВАРВАРА:	Прийшла, щоб я нараяла когось?..
ЗОЯ:	Втомилась я від самоти, бабусю…
БАБА ВАРВАРА:	Для тебе я, голубко, не бабуся,
	А скорше — мати, родичка принаймні,
	І вже напевне — факт посвідчить — сваха,
	Хоч на весіллі вашім не гуляла
	І мед-горілки з вами не пила.
ЗОЯ (виставляє 
пляшку самогону):	Скуштуйте ось, будь ласка, на меду. 
БАБА ВАРВАРА:	Либонь, удосталь спито вдовування,
	Шукаєш чоловіка-удівця.
	Такого, щоби пенсія була,
	Як нині у чиновників, нівроку.
ЗОЯ:	Шукаю… Тільки пенсії не хочу. 
БАБА ВАРВАРА:	Це ж як? Чому?
ЗОЯ:			Старих мені не треба.
	Я хочу молоденького. Як Алла.
БАБА ВАРВАРА:	Яка ще Алла?
ЗОЯ:			Пугачова, зірка
	Російської естради. “Міліон
	Червоних роз” … Либонь, цю пісню чули?
БАБА ВАРВАРА:	Шукаєш — “Зорі падають в моря”,
	“Одна-єдина”, — як співа Киркоров.
	Але ж пляшчини джуги тут не досить.
ЗОЯ:	Я принесу іще.
БАБА ВАРВАРА 
(владно):		Зелених.
ЗОЯ (з острахом):			Скільки?
БАБА ВАРВАРА:	А скільки маєш?
ЗОЯ:			Жодного не маю.
БАБА ВАРВАРА:	То обміняй вертихвістку цю — гривню
	На світову валюту із валют.
ЗОЯ:	І гривень теж немає.
БАБА ВАРВАРА:			То позич.
	Заради молодого чоловіка
	Віддай і Бухару, і Самарканд, —
	Читала ти, напевне ж бо, Хафіза?
ЗОЯ:	Якого?
БАБА ВАРВАРА:		Він один. Це ж не Кулик,
	В якого однойменців не злічити.
	Принось зелені — будуть і для тебе,
	Немов для зірки руської естради,
	Співучі зорі — падати в моря.
ЗОЯ:	А є такий і справді на приміті?
	Ще, може, і співає.
БАБА ВАРВАРА:			А то як же!
	Ось щойно заливався солов’єм.
	Приїхав, каже, з півночі. Дружина
	В Лазурному, у морі потонула.
	Так він оце привіз мільйон троянд,
	Щоб кинути в морські буремні хвилі,
	Які забрали смисл його життя.
(Випила джуги)
	А самагонець вигнала на славу.
	Де ж брала цукор, як немає грошей?
ЗОЯ:	Запаси маю ще з давнішніх літ.
БАБА ВАРВАРА:	Візьми, продай — і матимеш доляри.
ЗОЯ:	А з чого ж джугу гнатиму тоді?
(Прохально)
	Бабусенько!.. А можна з ним зустрітись?
	Він де замешкав?
БАБА ВАРВАРА:			Знову ти: “бабуся”.
ЗОЯ:	Простіть, Варваро Гнатівно, — хвилююсь.
	То де ж він є?
БАБА ВАРВАРА:			Та, звісно ж, на базарі.
	Привіз на торг насіння яблуневе.
	У нас торік була зима жорстока –
	І яблуні померзли. Отже він
	Привіз на південь з півночі насіння –
	Тим яблуням, що виростуть із нього,
	Ніякі вже морози не страшні.
ЗОЯ:	Який же він на зріст, на вроду?
БАБА ВАРВАРА :			Спершу
	Неси зелені, а тоді розпитуй.
	Уранці — гроші, ввечері — стільці.
ЗОЯ:	Сьогодні ж роздобуду, скільки зможу.
	А потім, якщо мало, донесу.
БАБА ВАРВАРА:	Голубонька! Та ж грошей завжди мало,
	Тож діставай півтисячі відразу,
	Щоб ноги марно вдруге не трудити,
	Дістанеш — зразу ж він до тебе прийде.
	Я певна: ти вподобаєш його.
ЗОЯ:	А скільки ж йому років?
БАБА ВАРВАРА:			Двадцять вісім.
ЗОЯ (зраділо):	Різниця — як у Алли і Філіппа!
БАБА ВАРВАРА:	Ти, бачу, загорілась, мов солома.
	Гаразд, я ще в кабицю підкладу, — 
	Поглянь-но: фотографія його.
ЗОЯ:	Ставний, високий… Вусики-зміючки —
	Стривай-но, щось мені у нім знайоме.
БАБА ВАРВАРА:	У Бериславі зроду він не був —
	Насінням яблуневим у Скадовську
	Торгує, а до мене подзвонив, —
	Узнав адресу від людей надійних, —
	З єдиною метою — одружитись.
	Тобі, голубко, бачу, повезло —
	Йому дружину треба під літами,
	У тому віці, коли жінка знову,
	Мов ягідка, сокує вся любов’ю.
ЗОЯ:	Так це ж, бабусю Гнатівно, це — я!..
	Продам весь цукор, меблі всі (крім ліжка),
	Зберу таки півтисячі зелених, —
	Бери мене, жаданий, я твоя!..
БАБА ВАРВАРА 
(набирає номер 
телефону):	Алло, Вілен. Кандидатура є.


Сцена третя
Обставини першої сцени. 
Значно поменшало меблів, — стіл, два стільці, ліжко…

ЗОЯ:	Ну, ж і бабуся Гнатівна. Обдерла
	До цурки бідну жінку-удову,
	І самогону ні з чого зігнати.
	А чим же я стрічатиму його —
	Хіба що, може, піснею зустріти.
	“Єдиний… Зорі падають в моря”.
	От-от постука в двері той, за кого
	Півтисячі зелених віддала
	Та біс із ними, з доларами тими,
	Страшніш за безгрошів’я — самота.
Входить Валентина (без стуку).
ВАЛЕНТИНА:	Привіт! У тебе є щось пожувати?
	А що це, поясни, за переміни, —
	Де крісла, де диван і де трюмо?
	В ремонт здала? Були ж, здається, в нормі.
ЗОЯ:	Ох, доню… Не питай і не розпитуй,
	Твоя матуся вирядилась заміж.
ВАЛЕНТИНА:	Так це ж чудово! А при чім тут меблі?
	Невже він алкоголік, як і зять, —
	То ж мій пропив уже й дитячий горщик!
ЗОЯ:	Він бізнесмен. Торгує в нашім краї
	Насінням яблуневим, із якого
	Зростуть сади морозовитривалі, —
	Бо ж те насіння з півночі привіз.
ВАЛЕНТИНА:	Чи ж здибалась ти з ним не на базарі?
ЗОЯ:	Я в очі ще не бачила його.
ВАЛЕНТИНА:	Виходить, що ви женитесь заочно.
ЗОЯ:	Але ж його я бачила на знімку.
	Стрункий, високий. Вусики-зміючки.
ВАЛЕНТИНА:	А родимки нема на переніссі?
ЗОЯ:	Причім, однак, тут родимка? 
ВАЛЕНТИНА:			Коли ж
	Весілля? Чи й заручини ще будуть?
	Дочку свою запросиш ачи ж як?
ЗОЯ:	Смієшся. А матусі не до сміху.
	Та ж я за нього стільки заплатила!
ВАЛЕНТИНА:	Кому? Куди? В міліцію, нівроку?
	Чи податківцям ревним і невситним?
ЗОЯ:	Бабусі тій, що з ним мене звела.
ВАЛЕНТИНА:	Ти з глузду, мамцю, з’їхала! Це ж треба —
	До звідниці звертатися! Добра
	Такого вдосталь знайдеться безплатно —
	Хоч греблю загати! Він розвідняк?
ЗОЯ:	Та ні. Вдівець. Дружина потонула
	В Лазурному. Він квіти в море кида…
	Мені його чомусь так стало жаль…
	Сама ж казала, в школі научали:
	На мінус — мінус, в результаті — плюс.
ВАЛЕНТИНА 
(жує хліб):	Буває й нуль. Життя — премудра штука.
	Хоч кажуть, яйця курку і не вчать,
	Але ж яка ти відчайдушна, мамко!
	Купила, значить, мужа. І за скільки ж?
ЗОЯ:	Яка різниця! Гроші — це вода,
	А чоловік… До того ж він молодший.
ВАЛЕНТИНА:	На скільки?
ЗОЯ:		Не скажу.
ВАЛЕНТИНА:			Ну, Пугачова
	Заразливий докинула взірець! 
	Та будь-що-будь, одружуйсь, не перечу,
	Ось грошей жаль, бодай і гривні — жаль,
	Чоловіки тепер цього не варті.
ЗОЯ (мрійливо):	А може, все ж — “Єдина ти моя…”
	А може — “Зорі падають в моря”…
ВАЛЕНТИНА:	Я теж люблю цю співанку Філіппа,
	Де пристрасть непідроблена, здається,
	Але ж зоря естради може все…
	То ти на принца, бачу я, чекаєш?
	Для нього цей букетик на столі?
	Чому, однак, немає скатертини
	Тієї, дорогої?
ЗОЯ:			Продала.
ВАЛЕНТИНА:	Чого не зробить жінка задля щастя!..
	Бувай щаслива, мамцю! На весілля
	Прийду сама і внуків приведу.
(Виходить)
ЗОЯ:	А, справді, як же бути із весіллям?
	Вже продавати нічого. Хіба
	Кредит узяти в банку? Онде вчора
	По радіо начальник обласний
	Казав, що кожен може так, як він,
	Одержать в банку позичку — сто тисяч.
	Але ж то він — керманич немалий,
	А я й такі, як я, — полова, мерва,
	Для банку ми — ніщо.
(Кроки за дверима)
			Здається йде.
	Бентежусь, ніби дівчинка. Ой. Боже,
	Уся горю!
(Стукіт у двері) 
			Так, можна, заходжайте.
ВІЛЕН (входячи):	Прівєтствую уютний уголок,
	Хозяйку дома!
ЗОЯ:		Здрастуйте!
ВІЛЕН:			Вілен.
	А ви і єсть волнітєльная Зоя —
	Ігнатьєвна о вас мнє говоріла
	Почтітєльно і оченно тєпло.
	Такой я вас і прєдставлял.
ЗОЯ:			Спасібо.
	БлаГодарю.
ВІЛЕН:			Прєкрасно говорітє
	По-русскі, даже получилось “ґе”.
	Кончайтє ви комєдію ломать
	І насаждать свою, пробачтє, мову.
ЗОЯ:	А чим вам наша мова не до шмиги?
	Сідайте, прошу.
ВІЛЕН:		“Шмиги” — ето что?
	Нєт, українська мова — музикальна,
	І даже єсть чудєсниє слова!
	Кохана… Люба… Ясочка моя…
	І даже то, о чом пойот Кіркоров, —
	По украінскі оченно неплохо
	Звучит ведь — “Зорі падають в моря”.
ЗОЯ:	Ви, певне, зголодніли із дороги,
	То я обід на стіл подам як стій,
ВІЛЕН:	Что значит “стій” — здесь шевєліться надо.
	Давай-ка я тобі допоможу, —
	Ну, як? Я трошки знаю вашу мову?
	Навчусь від тебе — з мене учень здібний…
	Я жив колись в Башкирії — повір,
	За тиждень-другий шпарив по-башкирськи…
	Як пахне борщ! Куди там нашим щам!
ЗОЯ:	Сьогодні він, на жаль, з кролячим м’ясом.
	Кролятину вживаєте, чи ні?
ВІЛЕН:	Звертайсь на “ти” до мене. Я й жабів
	Недавно їв у друга на фазенді,
	На Карантиннім острові, в Херсоні.
ЗОЯ:	Жартуєш, не повірю.
ВІЛЕН:			Їй же богу.
	Какраз у рєчці не ловилась риба,
	А випити у друга — хоч залийся,
	То ми взяли й підсмажили ропух.
ЗОЯ:	Не говори мені таке!..
ВІЛЕН:			Ти — чудо.
	Наївна, як дитя.
ЗОЯ:			Мені — за сорок.
ВІЛЕН:	Кака різниця!
ЗОЯ:			Не кака — яка…
ВІЛЕН:	Як не поглянь — кругом ти хороша!
ЗОЯ:	Таке і скажеш…
ВІЛЕН:			Я кажу лиш те,
	Що на душі у мене, пожадана!
	Здається, є таке вкраїнське слово. 
	То вип’ємо за зустріч і закусим.
	Ну й борщ! А це, що в чарці, як зоветься?
ЗОЯ:	У нас зазвичай називають джуга.
	Ну, а якщо простіше, самогон.
	Сподобалось?
ВІЛЕН:			Усе мені до шмиги –
	Я правильно це слово уживаю?
	Так, значить, ти, сказати б, удова?
ЗОЯ:	А ти — вдівець?
ВІЛЕН:			О, правильно, на “ти”, —
	Давно б отак. Так, я один, самотній,
	Дружина в шторм купалась і… не стало…
	А твій — помер?
ЗОЯ:			Служив на космодромі.
	Занадто радіації вхопив.
ВІЛЕН:	Таке життя! Дітей осиротив
	Багато?
ЗОЯ:		Маєм доньку усього.
ВІЛЕН:	Це добре!
ЗОЯ:		Що?
ВІЛЕН:			Що донька є у мами,
	Усе-таки розрада й немала.
ЗОЯ:	Ще є у мене й двоє онучат.
ВІЛЕН:	Прекрасно! Внуків люблять, навіть, дужче,
	Аніж дітей.
(Задзвонив сотовий телефон у кишені Вілена).
ЗОЯ:			Це що таке — в кишені?
ВІЛЕН:	Пусте. Мобільник. Ачи вперше бачиш?
	Зв’язок мобільний нині скрізь у моді,
	Алло, алло, Ігнатьєвна? Всьо в нормє.
	Обєдаєм. Прєкрасний борщ і… ета…
	По-украінскі “джуга”… Я вам вдячний.
	Вік буду пам’ятати. Да, учу
	Язик, чи, то єсть, мову українську.
	Вже Зоєчку прекрасно розумію.
	Спасибі за таку кандидатуру.
(До Зої)
	Цікавиться, як я облаштувався,
	Яка уважна, звідниця стара!
ЗОЯ:	Навіщо ж так, Вілене? Це жорстоко —
	Підкреслювать отак жіночий вік.
	Я, може, теж для тебе під літами?
ВІЛЕН:	Ні в якім разі! Ти — якраз в соку,
	Мов яблучко оце, що зараз їм.
ЗОЯ:	В соку, авжеж, бо квашене воно.
ВІЛЕН:	А я хіба не квашений, хоч паспорт
	Посвідчує: мені лиш двадцять вісім.
	За сина ти могла б мене вважати, 
	Якби не — “Зорі падають в моря”.
	За тебе!
ЗОЯ:		І за тебе!
ВІЛЕН:			Тож за нас!
	Якби не ти, котився б я по світу,
	Мов той курай, мов перекотиполе.
(Наспівує “Перекотиполе, перекотиполе…”)
	Присядь до мене ближче. Ачи я
	Присунуся до тебе, пожадана —
	О, дай торкнутись чистих перс твоїх…
	Дай поцілую…
ЗОЯ:			Постривай, не треба,
	Не звикла я при світлі…
ВІЛЕН:			Це ж чому?
	Я, навпаки, при тьмі не так шалію,
	Як в сяйві сонця, в поблиску свічок…
ЗОЯ (пручаючись): Стривай, кажу…
(Помітила плямку на переніссі)
		А що це в тебе?
ВІЛЕН			Де?
ЗОЯ:	На переніссі?
ВІЛЕН:			Родимка була.
ЗОЯ:	Куди ж вона поділась?
ВІЛЕН:		Випік.
ЗОЯ:			Нащо?
ВІЛЕН:	Вона псувала зовнішність мою.
	Про внутрішню красу я не кажу —
	Її ніщо не зможе зіпсувати!
ЗОЯ:	А ти звідкіль приїхав?
ВІЛЕН:			Із Москви.
	У чому справа?
ЗОЯ:			А родився де?
ВІЛЕН:	На Сахаліні. В Ногликах. Чувала?
ЗОЯ:	Ніколи не була у тих краях.
	Я в Казахстані кращі свої роки
	В пустелі непривітній провела.
	Спочатку — цілина, а потім — космос.
	Мій чоловік служив на Байконурі.
ВІЛЕН:	Я в Армії вирощував картоплю.
ЗОЯ:	Хіба у війську огороди є?
ВІЛЕН:	Та ж був город в мойого командира.
	Але при чім тут космос і картопля?!
	Є ти і я, а решту, як у пісні
	Співають, парасолька заладнає —
	Ну, й дивну ж назву зонтику дали
	Твої, — либонь, образишся? — хохли.
ЗОЯ:	Одержуй здачу — від кацапа чую.
	Приємно наслухати отаке?
ВІЛЕН:	Зові горшком, а только в пєчь нє ставь.
	Кацап — конечно, ето нєпрілічно.
	А “русскій” — гордо на вєсь мір звучит!
	Чечню — заразу ету — прідавілі!
ЗОЯ:	Ти — шовініст? 
ВІЛЕН:			С ума сошла. Я дружбу
	Народов почитал і почитаю,
	Но террорізм — будь проклят!
ЗОЯ:			Краще пий. 
	І їж, закушуй, сам ти терорист.
ВІЛЕН:	А ето почему же?
ЗОЯ:			А тому,
	Що ти мою тероризуєш душу.
	Щось у тобі таке знайоме й рідне,
	Хоч ми зустрілись вперше на віку.
ВІЛЕН:	А я тебе вже десь, здається, бачив.
	Тернові очка і чаїні брівки.
	Лиш ти тоді молодшою була.
ЗОЯ:	А зараз я для тебе застара?
ВІЛЕН:	Ні в якім разі! Ти молодша нині,
	Аніж тоді.
ЗОЯ		Коли?
ВІЛЕН:			Раніш, давніше.
	Ти в снах моїх, у вимрійках жила!
	Якраз таку хотілося зустріти,
	Любити чи, по-вашому, кохати, —
	Хороше слово! Музика сама!
	Не муч мене — ходи в мої обійми!
	На щастя ж бо зійшлися ми з тобою,
	Для нас бо — зорі падають в моря!
ЗОЯ:	Але ж надворі день… Закриймо вікна.
ВІЛЕН:	Іду до тебе.
ЗОЯ:		Штори опусти.
	Невстидник!.. Пожаданий, я твоя!


Сцена четверта
Осідок Валентини і її родини. 
Тіснувата кімнатина сільської хати. 
Розгардіяш зі слідами дитячих ігор. 
Відчиняються двері — заходить Зоя, за нею — Вілен.

ЗОЯ:	Заходь і почувайся, наче вдома.
	Куди це заподілась господиня —
	Напевне, десь розшукує Павла.
	А діти ж де? Ганяють у футбола?
ВІЛЕН:	Нє оченно, скажу я вам, живут
	Колхознікі соборной Украіни.
ЗОЯ:	По-перше, не колгоспниця вона, —
	Торгує пиріжками при дорозі.
	По-друге, Валентина б і жила
	По-людському, якби не чоловік,
	Пропащий геть — щодня не викисає.
	Вона б його давно, либонь, прогнала,
	Але ж він взяв із приданим її,
	З оцими ось бешкетниками.
(Вказує на фото)
ВІЛЕН:			Діти —
	Цвіти життя. Я правильно сказав?
ЗОЯ:	В газетах знай, друкують лише “квіти”
	А я люблю усе-таки й “цвіти”.
ВІЛЕН:	Веселі лобурятка і, до того ж, 
	Навдивовижу схожі на моїх…
	Племінників, сказати б, небожат.
ЗОЯ	І не такі бувають дивовижі.
	Коли у Казахстані я жила,
	Мені зустрілась жінка — як дві краплі
	Води, — похожа на мою матусю, —
	Котра вже на той час пішла до Бога.
	Я аж стенулась: може, звідтіля
	Прийшла до мене найрідніша в світі…
ВІЛЕН:	І діти найрідніші.
ЗОЯ:			І онуки.
	Якби ти знав, які вони для мене –
	Дочку я не любила так, як їх,
	Сиріток неоперених,
ВІЛЕН:			Сиріток?
	Але ж у них єсть батько, хоч і п’є…	
ЗОЯ:	Так діти ж то, зізнаюсь, не від нього.
ВІЛЕН:	А той же батько, справжній, де і хто?
ЗОЯ:	Десь у Росії. В Вологді, здається.
ВІЛЕН:	Не може бути!
ЗОЯ:			Це чому ж? Звичайний,
	Вважай, типовий випадок. Дочка
	Туди на продаж яблука возила.
	А змій якийсь її і спокусив.
ВІЛЕН:	Ну, якщо змій… Сама ж і винувата:
	Навіщо рвала яблуко неспіле?
ЗОЯ:	Чому ж неспіле? Двійню привела.
ВІЛЕН:	Тут є місцина та, де руки миють?
ЗОЯ:	Так он же умивальник, у кутку.
ВІЛЕН:	Я не про це. Припудрить носа треба.
	Не зрозуміла? Є тут десь “еМ-Же”?
	Пробач, я нині пива перебрав.
ЗОЯ:	Та ж зручності надворі, за городом.
	Дивись, щоб там собака не вкусив.
(Вілен виходить)
	Чого це він про яблуко неспіле
	Завів? Спеціаліст по цьому ділу —
	Немарно ж бо насіння яблуневим
	Торгує. Ну а сам він що за фрукт?
(Взяла мобільник, залишений на столі, набирає номер)
	Алло! Це пошта? Я прошу: покличте
	До телефону Зіну Різниченко.
	Зінулю, ти? Привіт. Ну, як живеш?
	Дзвоню тобі з Козацького, від доньки.
	Хороша річ — мобільник… Та ж Віленів…
	То ти мені переписала пісню,
	Яку Філіпп співа своїй єдиній…
	Переписала? Тільки зовсім інше?
	Що саме? Телеграму від Вілена?
	Куди? Кому? У Вологду? Дружині?!
	Отак і написав: “Цілую, люба”,
	І “Обіймаю діток”. Це ж кошмар!
	Та ж “люба” та у морі потонула,
	Дітей же в нього зроду не було,
	Ні, я не вірю, це омана, сон!
(Заходить Вілен)
ВІЛЕН:	Ну ж і собака злющий, ледь здружились,
	Не хоче замирятися — і край…
ЗОЯ:	Він відчуває, певне, хто з добром,
	А хто з обманом… Що, припудрив носа?
ВІЛЕН:	Припудрив. Та одначе, що за тон?
	Чому схмарніли очка синьонебі?
(Хоче обняти)
ЗОЯ:	Не зачіпай, геть відступись від мене!
ВІЛЕН:	У чому справа, Зойцю, поясни.
ЗОЯ:	Це ти мені повинен пояснити.
	Ти був на пошті? Телеграму слав?
ВІЛЕН:	То й що із цього факту випливає?
ЗОЯ:	А те, що вірна подруга моя,
	Котра на пошті звіддавна працює,
	Передала мені по телефону
	Твоє послання дітям і жоні:
	“Цілую, люба. Обнімаю діток”.
ВІЛЕН:	Ха-ха-ха-ха!.. Цілую, обнімаю —
	Але ж кого?
ЗОЯ:			Дружину і дітей.
ВІЛЕН:	Сестру свою і милих небожат!
	Вони ж і схожі на твоїх онуків,
	Тепер я достеменно це збагнув.
ЗОЯ:	Чим доведеш?
ВІЛЕН:			А що ж бо тут доводить:
	Вони, їй право, схожі дивовижно!
ЗОЯ:	Чим доведеш ти, що — сестра, не жінка?..
ВІЛЕН:	Так жінка ж у Лазурному...
ЗОЯ:			Брехня!
	В Лазурному жінки не потопали,
	В газеті б про таке розповіли,
	Один п’яндика, справді, потонув.
ВІЛЕН:	Та заспокойся, люба, не зважай
	На витребеньки подруги своєї.
	То, може, телеграма не моя —
	Звідкіль їй моє прізвище відомо?
ЗОЯ:	Я похвалилась, що Вілен Довгуля —
	Віднині пожаданий мій дружина.
ВІЛЕН:	Дружина? Це ж бо означає “жінка”.
ЗОЯ:	І чоловік, якщо він друг незрадний.
ВІЛЕН:	Та я для тебе більше, аніж друг…
	Давай-но цю полеміку припиним.
	Коли ж вони появляться — дочка
	І онучата… Боже, я вже дід,
	Вони тепер — онуки і мої.
	Давай-но пляшку джуги розкорковуй.
	За онучат!
ЗОЯ:			Діждемось Валентини.
	І, може ж, таки з’явиться й Павло:
	Він, хоч і п’є, але душею добрий,
	Не кожен би пішов на двох дітей.
	Не раз про це казала Валентині.
	Вона, либонь, сама давно збагнула
	Павлів неординарний рішенець.
	Бо якби ні — давно б уже прогнала.
	А так лише погрожує: позбудусь
	Ярма, — видать, солодке все ж ярмо
ВІЛЕН:	А мій, як ти сказала, рішенець
	Хіба не варто гідно оцінити, —
	На двох онуків згодився… чужих.
ЗОЯ:	Хороша згода, як вони — чужі.
ВІЛЕН:	Ну, не чіпляйсь до слова. Я люблю
	Малят, у мене, дякувати Богу,
	Їх — ціла рать.
ЗОЯ:	А ти ж казав: бездітний?!
ВІЛЕН:	Так у сестри ж, в сестер…
			І також в брата.
	А ось тепер і онучата в тебе —
	Вони ж таки й для мене не чужі.
(Сигналить телефон. Зоя слухає)
ГОЛОС 
по телефону:	Алло, Вілен, кандидатура є.
ЗОЯ:	Знайомий голос. Хто така і звідки?
	Недавно ж бо я чула ці слова.
	Та це ж Варвара-звідниця, вона. (до Вілена)
	Яка тобі кандидатура треба?
ВІЛЕН:	Насіння закуплять, яка ж іще.
ЗОЯ:	Я теж в цій темній грі кандидатура
	Була недавно. Скільки ж їх потрібно?
ВІЛЕН:	Ніскільки, заспокойся. Ти єдина.
(Наспівує)
	Єдина-одна моя. Світлом ти озорена,
	З вітром ти заручена, світла ти моя.
	А навіщо мені зоря? Зорі падають в моря,
	Й, непіддатна якорям, геть летить душа моя.
ЗОЯ:	Співай і далі, чом як стій замовк?
(Продовжує пісню)
	Вже надія в нас не дише,
	В душу холод злий проник.
	Та ж такими, як раніше,
	Ми не будемо повік.
ВІЛЕН:	Зарано крила ти складаєш, Зойцю,
	Чи нам же над уламками кохання
	Журитися, коли буя весна,
	І не лише в природі, а і в нас.
(Знову сигналить телефон)
ВІЛЕН:	Віддай мобільник! Що вона сказала,
	Карга стара?
ЗОЯ:			Це не карга, це — юна,
		“Віддай мобільник, падло”, — проказала
	Якась крута, по голосу вчуваю.
	У кого ти позичив телефон
	Чи, може, вкрав, — такі ж крадіжки в моді.
ВІЛЕН:	Сама дала мобільник на дорогу
	Сестра моя. Двоюрідна.
ЗОЯ:			Не вірю.
ВІЛЕН:	Мені — не віриш? Як це розуміти?
	Вночі — “хороший”, “любий”, “золотий”,
	А як у світлі дня, то й ошуканець,
	Здається, кажуть так на брехуна?
ЗОЯ (крізь сльози):	Ти добре вивчив українську мову.
ВІЛЕН:	Ще краще вивчу. Та ж вона чудова,
	Як твій Зібров улюблений співає, —
	І мова є в нас, і життя, й краса.
	Краса і мова — є. Життя — немає.
ЗОЯ:	А що — хіба в Росії є життя?
ВІЛЕН:	В Росії є енергоносії,
	У вас же...
ЗОЯ:		Справді, ми чужі з тобою, —
	“У вас, у нас”, родина ми чи ні?
ВІЛЕН:	Сім’я, аякже. Хоч цю мить — до загсу!
	Готовий всиновити — онучат!
ЗОЯ:	Тіпун тобі, як кажуть, на язик,
	Усиновляти — при живому батьку.
	При матері такого не скажи,
	Вона вже онде хвіртку відчиняє.
ВІЛЕН 
(глянув у вікно):	Знайома постать. Гарну доньку маєш!
ЗОЯ:	Не здумай лиш до неї залицятись,
	Ревнивий — страх! — у неї чоловік.
ВІЛЕН:	Не бійся, я не стану снохачем.
(Наспівує)
	Навіть в дзеркалі розбитім,
	Дивне видиво змайне,
	У забутому відбитку
	Знов побачиш ти мене.
(Заходить Валентина)
ВАЛЕНТИНА:	Привіт, матусю. О, ти не одна?
	Добридень Вам, не знаю, як зовуть.
ВІЛЕН:	Вілен Петрович. Здрастуйте…
ВАЛЕНТИНА (спогадуючи):		Вілен?
		А як раніше звався, тобто звались?
ВІЛЕН:	Віленом від народження зовуся.
ВАЛЕНТИНА:	Ну, а Русланом часом не були?
ВІЛЕН:	Не був. Я міг би паспорт показати,
	Якби його не вкрали у вагоні.
ВАЛЕНТИНА:	А з чим же нині підете до загсу?
	Я зрозуміла, мамко, це — жених?..
ЗОЯ:	Кінчаймо, Валентино, баляндраси,
	Та накривай стола, ми привезли,
	Що треба для заручин.
ВАЛЕНТИНА:			Навіть так?
	Хто ж і кого засватати повинен?
ЗОЯ:	Так не жартують, Валю.
ВАЛЕНТИНА:			Це не жарти.
	Гаразд. Я стіл для учти застелю,
	Ба навіть я і випити не проти,
	Якщо вже вам так хочеться, — за щастя
	Подружжя на безпаспортній основі.
ЗОЯ:	Хіба в цім ділі паспорт — головне?
ВАЛЕНТИНА:	Не головне, але й не зайве, мамцю.
	Та біс із ним, із паспортом! Вілен
	Петрович, певне, клюкву привезли
	Із Вологди?
ВІЛЕН:			Насіння яблуневе.
	З Архангельська привіз у ці краї.
	Там яблуні морозовитривалі,
	Таких не зайве мати і на півдні,
	На випадок жорстокої зими…
	Отож і тут зростуть такі сади,
	Яким ніякий скипень не страшний.
ВАЛЕНТИНА:	Яка ідея! Наші садівничі
	До цього б не додумалися зроду,
ЗОЯ:	А де ж Павло, де діти?
ВАЛЕНТИНА:			Базарюють.
	В самої в мене зовсім торг не йде.
	А ці горобенята зацвіркочуть:
	“Купуйте пиріжки. Свіженькі, з сиром!
	З картоплею, з повидличком!” — Дивись,
	І торг пішов. І є на прожиття,
	На той же сир для тих же пиріжків.
ВІЛЕН:	Нє оченно, скажу я вам, живут
	Колхознікі в соборной Украінє.
ВАЛЕНТИНА:	“Нє оченно” — слиняве це словечко
	Колись-то я у Вологді чувала
	Від одного зальотника Руслана,
	На переніссі родимка у нього.
	Була. А нині випік, не інакше.
ЗОЯ:	Валюшко, припини…
ВАЛЕНТИНА:			Не припиню.
	Я ж хочу тост проголосити, мамцю:
	За нас із вами і за… щось із ними!
ЗОЯ:	Ти неможлива!
ВАЛЕНТИНА:			Я така, як є.
	А ось Вілен Петрович — в іншій шкурі.
	В овечій, хоч носив одвіку вовчу.
ВІЛЕН:	Прошу не ображати!
ВАЛЕНТИНА:			Ну, гаразд.
	Давайте, справді вип’єм, поки діти
	З торговиці не повернули з татом.
ЗОЯ:	Ми ж хочемо на внуків подивитись,
	Цукерками вгостити їх — “кис-кис”…
ВАЛЕНТИНА:	Для кого — внуки, а для кого — діти.
	Вілен Петрович недоріс до внуків,
	А ось дітей — по світу розгубив.
ВІЛЕН:	Неправда! Наговір!
ВАЛЕНТИНА:			Є певний доказ.
ВІЛЕН:	Який?
ВАЛЕНТИНА (показує фото):		Оці ось копії твої.
ЗОЯ (прийшла 
нарешті до тями): Це правда: внуки — діти?…
ВІЛЕН:			Не мої!
	Сама ж казала, що буває схожість
	Між геть чужими, от як і тепер.
	Ну, схожі, схожі хлопчики на мене,
	Чи значить це, що я їх породив?!
ВАЛЕНТИНА:	Вези його, звідкіль взяла, матусю, —
	Подякуй бабці-звідниці при цьому, —
		Знайшла, нівроку, принца-ошуканця!
ВІЛЕН:	Даремно так рубаєш ти з плеча.
	Хіба ж я дам в обиду цих двійняток?
	Яка різниця — діти чи онуки,
	Вони мені відтак за рідних будуть.
ЗОЯ:	А та сім’я?
ВІЛЕН:		Котра?
ВАЛЕНТИНА:			Та ж вологодська.
ВІЛЕН:	Візьму притьмом розлучення, я з нею
	Давно вже не живу. Я Україну
	Люблю всім серцем. Буду, не зрікаюсь, 
	Опікуватись внуками-дітьми.
ВАЛЕНТИНА:	Ще довго цій комедії тривати?
(До Вілена)
	Котись мерщій, як перекотиполе!
	Щоб тут і духу не було твого!..
	А ти, матусю, чом замовкла, знишкла?
ЗОЯ (отямившись, 
лепече 
по телефону):	Алло, Варваро Гнатівно, це Зоя.
	Негайно поверніть мені зелені.
	А я — кандидатуру поверну.

(Звучить пісня Газманова “Навіть в дзеркалі розбитім…”)

м. Херсон. Лютий 2000 року.

Скачати: 

Додати коментар



Корисно? Сподобалося? - То поділіться!
Цим Ви допоможете своїм друзям, культурі України та нашому сайту. Дякуємо!

 
Розробка та підтримка

порталу "Просвіти" Херсонщини

 

Кількість

Наразі на сайті "Просвіта" Херсонщини розміщено 116 книг;
1,466 статей;
340 авторів.




Хронологія

1654 (8) 1917 (6) 1918-1921 (6) 1929 (5) 1932-1933 (67) 1941 (4) 2014-2015 (10) XIX ст. (6)