Видання херсонської філії видавництва "Просвіта":

Олег Лиховид. Політичний компас виборця
Олег Олексюк. Доки живі. Тисячовесни
Іван Ющук. Якщо ти українець
Микола Тимошенко. Мій степосвіт
Микола Братан. Їде батько Махно
Вісник Таврійської фундації. Випуск 10
Зорі падають в моря
Комедія

Братан М.І.
Зорі падають в моря: Комедія. - Херсон: Просвіта, 2000.

ЗОРI ПАДАЮТЬ В МОРЯ

Комедія

Персонажі:


Зоя Шендрик — жінка-одиначка, 45 років.
Валентина — її дочка, 25 років.
Вілен Довгуля — джигунистий мужчина,
28 років.
Бабуся Варвара — благодійниця самітних жінок, 75 років.

Сцена перша
Зоя Шендрик одна в кімнаті. Слухає радіо.
Паралельно — смакує квашеними яблуками,
РАДІО:	“Сорокалітній чоловік, самотній,
	При повному достатку, симпатичний,
	Ні разу не судимий, непитущий,
	Бажає одружитися…”
ЗОЯ:			Зі мною!
	То не біда, що я за нього старша,
	Подумаєш, п’ять років, — це ж пусте,
	Он Пугачова матір’ю Філіппу
	Доводиться, а шлюб із ним взяла, —
	І щастя має та ж по самі вінця!
	А я чим гірша? Звідки він і хто,
	Сорокалітній чоловік, самотній?
	Я теж самотня. В школі ж бо вивчали:
	На мінус мінус — в результаті плюс?..
	Сьогодні ж напишу йому листа,
	Прикличу без вагання: приїжджай!
	Заживемо, як голубки, у парі:
	Я так-бо знудьгувалась по мужчині.
	Чого ви усміхаєтесь? Природа,
	Скажу одверто, вимага свого.
	Приїде — пригорнусь, не посоромлюсь, —
	Бери мене, жаданий! Я — твоя.
(Входить дочка).
ВАЛЕНТИНА:	Привіт! У тебе є щось пожувати?
	Голодна — страх! Павлусь усе пропив —
	Останні грами рису з хати виніс,
	На самогон, безмозкий, обміняв.
	Фініта ля комедія! Прогнала
	Під три чорти!
ЗОЯ:			Сказилась, Валентино,
	А як же — діти, як же ти сама?
ВАЛЕНТИНА:	А що їм, дітям, від п’яндики-тата,
	Тим паче: я від нього маю що?
	Забула вже, коли він спав зі мною.
	А я ж в цвіту, в мені усе буйнує,
	Мені ж бо треба чоловіка, мамо!..
ЗОЯ:	Стидалась би казати отак-о.
ВАЛЕНТИНА:	Чи ж ти сама не скнієш у безмужжі?
ЗОЯ:	Я зовсім інше. Мій дружина вмер.
	А твій живий. І, як-не-як, він батьком
	Твоїм близнятам чужорідним став.
ВАЛЕНТИНА:	А я його про це хіба прохала?
	Сам ублагав: виходь за мене заміж,
	Синами назову твоїх близнят.
ЗОЯ:	А де ж бо справжній їхній батько, доню?
ВАЛЕНТИНА:	Хіба я знаю. Певне, базарює,
	Либонь, торгує клюквою і досі,
	Якщо в розбірках диких не загинув…
	Чи випити не знайдеться у тебе, —
	Геть нерви розхиталися.
ЗОЯ:			…То що ж:
	Ні звістки, ані призвістки від нього?
	Це ж хлопчикам уже по шість рочків.
ВАЛЕНТИНА:	Мені ті звістки, мамо, ні до чого.
	Ростуть хлоп’ята й виростуть без батька,
	Вони, либонь, не перші й не останні.
	Та і Павло за рідних їх вважає,
	Ото лише як часом переп’є,
	Мене гріхом давнішнім урікає.
	Але тепер уже не дорікне. (П’є джугу)
	Твойого виробництва?
ЗОЯ:			А чийого ж?!
	Хіба горілки купиш чи вина?!
	Ні пенсій, ні зарплат уже півроку
	Не видають у нашім Бериславі.
ВАЛЕНТИНА:	Гадаєш, у Козацькому інакше?
	Не знаю, як би тільки і жили,
	Якби не торгувала пиріжками.
(Пауза)
	Питаєш, хто татусь моїх двійнят?
	Невже це так важливо? Чоловік,
	Не дух святий. Зустрілись — розминулись,
	І то не в подніпровському краю.
	За щастям, грішна, їздила далеко,
	І там його, як бачиться, знайшла.
	Адресою порочного зачаття
	Була студенна Вологда, куди
	Я овочі возила продавати.
	Отам і познайомились ми з ним, — 
	Три ночі ж бо жили в однім готелі.
ЗОЯ:	Вродливий був?
ВАЛЕНТИНА:			А я не придивлялась.
	Він полонив мене потоком слів
	І піснею Газманова, тією,
	Котрою нас Киркоров полонить.
(Співає)
	Навіть в дзеркалі розбитім
	Дивне видиво змайне –
	У забутому відбитку
	Знов побачиш ти мене…
РАЗОМ:	Єдина-одна моя! Світлом ти озорена,
	З вітром ти заручена, світла ти моя.
	А навіщо мені зоря? Зорі падають в моря,
	Й, непіддатна якорям, геть летить душа моя.
ВАЛЕНТИНА:	Давай-но, мамко, ще по півчарчини
	За наше спрагле щастя, що повабить —
	І зникне, так, неначе й не було.
ЗОЯ:	У нас із батьком із твоїм — було.
	Не все життя, не кожний божий день,
	Але ж були хвилиночки блаженні.
ВАЛЕНТИНА:	Хвилиночки такі і я знавала. (Мрійливо).
	Були у нього чорні вусенята,
	Як ті зміючки. Певне, саме ними
	Він вчарував мою наївну душу…
	А чим це закінчилося — відомо… 
(Наспівує журливо)
	В нашім дзеркалі розбитім
	Запримітиш ти сама:
	Два життя, ще не прожиті,
	Розлітаються кружма.
ЗОЯ (п’яніючи):	Ану тебе! Сумної завела.
ВАЛЕНТИНА:	Але ж без смутку радості немає.
(Доспівує)
	Не народяться в нас діти,
	Не почуєм їхніх слів.
	Заспіва холодний вітер
	Над уламками чуттів.
	Одначе, діти, мамко, народились,
	І я нітрохи не шкодую, ні,
	Хоч ранньої сім’ї й не планувала, —
	Хіба тоді гадала, що зачну…
ЗОЯ:	Невстидниця!
ВАЛЕНТИНА:			Чого стидатись маю?
	Сама ж казала: внука народи,
	Отож я й народила: зразу двійко…
ЗОЯ:	Не проганяй Павлушу, поверни.
	Усе-таки, хоч і не рідний, — батько.
ВАЛЕНТИНА:	За дітьми, справді, він душі не чує.
	Яким би п’яним не прийшов додому,
	А їм таки гостинця принесе,
	Як не цукерки, то… акцизні марки
	З пляшок, що їх з братками спорожнив.
	Поїду я додому. Будь здорова.
	Та ти, будь ласка, не бери до серця
	Мого гріха. Можливо, він святий.
	Ти ж бо не з тих, кого бездітність тішить.
	Тобі й самій ще варто б народити.
ЗОЯ:	Ти що верзеш. Мені вже сорок п’ять.
	Та й пари онде стільки літ не маю.
(Плаче)
ВАЛЕНТИНА 
(цілує):	А ти… Знайди в житті собі ту пару,
	А знайдеш, то візьми і народи.
ЗОЯ 
(крізь сльози):	А що? Чим гірше я за Пугачову?
	Їй можна все, вона — зоря естради,
	Мені ж, її прихильниці палкій,
	Намарне сподіватися Філіппа?
	Візьму, назло усім чортам знайду —
	Красивого, стрункого, молодого, —
	То не біда, що маю сорок п’ять,
	Пробач мені великодушно, Алло
	Борисівно… Та ж хочеться любити…
	І не якогось діда-інваліда
	Із тих радійних шлюбних оголошень…
	На клуб “Кому за тридцять” теж надії
	Не покладаю. Певний шлях знайду —
	Піду я до бабусі до Варвари, —
	Колись вона знайшла для мене пару,
	То, може, підшукає і тепер…
	Бери мене, жаданий, я твоя!..
Сцена друга
Жінка років під 75 — бабуся Варвара, яка, однак, вважає, 
що вона ще восьмого десятку не розміняла, — 
“висить” на телефоні у своїй двокімнатній розкішній квартирі.
БАБА ВАРВАРА:	Алло, алло!.. Це клуб “Кому за тридцять”?
	Уже — “за сорок”? А — “за п’ятдесят”?
	Це я жартую. Я до вас по ділу.
	Будь ласка, можна пані Ізабеллу?
	Як? Вже давно на пенсії вона?
	А хто ж у вас начальник? Ви? Пробачте.
	Як вас зовуть? Фаїна? Пані Фаня?
	А я — Варвара Гнатівна. Мені
	Либонь, до клубу вашого запізно,
	Але я ще, нівроку, при здоров’ї.
	У мене є ідея: Ви могли б
	Знайти з-поміж членкинь свойого клубу
	Десь молодичку років так за сорок,
	Аби вона могла узяти в прийми
	Мужчину двадцяти восьми років.
	Вдівця. Дружина в морі потонула.
	Купалася при штормі. Ні, бездітний.
	Зате із телефоном, з цим, що носять
	В кишенях, так, із сотовим, авжеж…
	Для вас цей кадр занадто молодий?
	Шкода. Бувайте…Ех, яка потеря.
	Було б мені не сімдесят із гаком, —
	Бодай без гаку сімдесят… А що?
	Недавно не читали в “Комсомолці” —
	Їй шістдесят, йому лиш двадцять п’ять, —
	У Сочах познайомились, зійшлися
	І шлюб взяли. Поїхали на північ,
	Звідкіль вона приїхала на лови
	Курортного омріяного щастя…
Дзвінок у дверях. Входить Зоя.
ЗОЯ:	Добридень. Ви мене пізнаєте?
	Пробачте, що турбую вас, Варваро…
	По-батькові — забула.
БАБА ВАРВАРА:			Я, одначе,
	Ім’я свойого тата пам’ятаю,
	Його одвіку Гнатом прозивали,
	А ось тебе, хороша молодице,
	Їй-бо, не пам’ятаю. Хто ж ти?
ЗОЯ:			Зоя.
	По чоловіку Шендрик. А в дівоцтві —
	Вітасик.
БАБА ВАРВАРА:		Ну, то як же — пригадала.
	Це ж я тобі нараяла Івана,
	Що в льотному училищі навчався.
	А ти мені віддячила — купила
	Ті туфлі на високім каблуку,
	Що я у них на танці ще ходила,
	Хоч і було мені під п’ятдесят… 
	Як живете? Зростили діток скільки?
ЗОЯ:	Дитя одне. Дочка. А чоловік
	Сім років тому відійшов у вічність.
БАБА ВАРВАРА:	Земля йому пером…То ти одна?
	Дочка ж напевне, замужем?
ЗОЯ:			Та ж так.
БАБА ВАРВАРА:	Прийшла, щоб я нараяла когось?..
ЗОЯ:	Втомилась я від самоти, бабусю…
БАБА ВАРВАРА:	Для тебе я, голубко, не бабуся,
	А скорше — мати, родичка принаймні,
	І вже напевне — факт посвідчить — сваха,
	Хоч на весіллі вашім не гуляла
	І мед-горілки з вами не пила.
ЗОЯ (виставляє 
пляшку самогону):	Скуштуйте ось, будь ласка, на меду. 
БАБА ВАРВАРА:	Либонь, удосталь спито вдовування,
	Шукаєш чоловіка-удівця.
	Такого, щоби пенсія була,
	Як нині у чиновників, нівроку.
ЗОЯ:	Шукаю… Тільки пенсії не хочу. 
БАБА ВАРВАРА:	Це ж як? Чому?
ЗОЯ:			Старих мені не треба.
	Я хочу молоденького. Як Алла.
БАБА ВАРВАРА:	Яка ще Алла?
ЗОЯ:			Пугачова, зірка
	Російської естради. “Міліон
	Червоних роз” … Либонь, цю пісню чули?
БАБА ВАРВАРА:	Шукаєш — “Зорі падають в моря”,
	“Одна-єдина”, — як співа Киркоров.
	Але ж пляшчини джуги тут не досить.
ЗОЯ:	Я принесу іще.
БАБА ВАРВАРА 
(владно):		Зелених.
ЗОЯ (з острахом):			Скільки?
БАБА ВАРВАРА:	А скільки маєш?
ЗОЯ:			Жодного не маю.
БАБА ВАРВАРА:	То обміняй вертихвістку цю — гривню
	На світову валюту із валют.
ЗОЯ:	І гривень теж немає.
БАБА ВАРВАРА:			То позич.
	Заради молодого чоловіка
	Віддай і Бухару, і Самарканд, —
	Читала ти, напевне ж бо, Хафіза?
ЗОЯ:	Якого?
БАБА ВАРВАРА:		Він один. Це ж не Кулик,
	В якого однойменців не злічити.
	Принось зелені — будуть і для тебе,
	Немов для зірки руської естради,
	Співучі зорі — падати в моря.
ЗОЯ:	А є такий і справді на приміті?
	Ще, може, і співає.
БАБА ВАРВАРА:			А то як же!
	Ось щойно заливався солов’єм.
	Приїхав, каже, з півночі. Дружина
	В Лазурному, у морі потонула.
	Так він оце привіз мільйон троянд,
	Щоб кинути в морські буремні хвилі,
	Які забрали смисл його життя.
(Випила джуги)
	А самагонець вигнала на славу.
	Де ж брала цукор, як немає грошей?
ЗОЯ:	Запаси маю ще з давнішніх літ.
БАБА ВАРВАРА:	Візьми, продай — і матимеш доляри.
ЗОЯ:	А з чого ж джугу гнатиму тоді?
(Прохально)
	Бабусенько!.. А можна з ним зустрітись?
	Він де замешкав?
БАБА ВАРВАРА:			Знову ти: “бабуся”.
ЗОЯ:	Простіть, Варваро Гнатівно, — хвилююсь.
	То де ж він є?
БАБА ВАРВАРА:			Та, звісно ж, на базарі.
	Привіз на торг насіння яблуневе.
	У нас торік була зима жорстока –
	І яблуні померзли. Отже він
	Привіз на південь з півночі насіння –
	Тим яблуням, що виростуть із нього,
	Ніякі вже морози не страшні.
ЗОЯ:	Який же він на зріст, на вроду?
БАБА ВАРВАРА :			Спершу
	Неси зелені, а тоді розпитуй.
	Уранці — гроші, ввечері — стільці.
ЗОЯ:	Сьогодні ж роздобуду, скільки зможу.
	А потім, якщо мало, донесу.
БАБА ВАРВАРА:	Голубонька! Та ж грошей завжди мало,
	Тож діставай півтисячі відразу,
	Щоб ноги марно вдруге не трудити,
	Дістанеш — зразу ж він до тебе прийде.
	Я певна: ти вподобаєш його.
ЗОЯ:	А скільки ж йому років?
БАБА ВАРВАРА:			Двадцять вісім.
ЗОЯ (зраділо):	Різниця — як у Алли і Філіппа!
БАБА ВАРВАРА:	Ти, бачу, загорілась, мов солома.
	Гаразд, я ще в кабицю підкладу, — 
	Поглянь-но: фотографія його.
ЗОЯ:	Ставний, високий… Вусики-зміючки —
	Стривай-но, щось мені у нім знайоме.
БАБА ВАРВАРА:	У Бериславі зроду він не був —
	Насінням яблуневим у Скадовську
	Торгує, а до мене подзвонив, —
	Узнав адресу від людей надійних, —
	З єдиною метою — одружитись.
	Тобі, голубко, бачу, повезло —
	Йому дружину треба під літами,
	У тому віці, коли жінка знову,
	Мов ягідка, сокує вся любов’ю.
ЗОЯ:	Так це ж, бабусю Гнатівно, це — я!..
	Продам весь цукор, меблі всі (крім ліжка),
	Зберу таки півтисячі зелених, —
	Бери мене, жаданий, я твоя!..
БАБА ВАРВАРА 
(набирає номер 
телефону):	Алло, Вілен. Кандидатура є.


Сцена третя
Обставини першої сцени. 
Значно поменшало меблів, — стіл, два стільці, ліжко…

ЗОЯ:	Ну, ж і бабуся Гнатівна. Обдерла
	До цурки бідну жінку-удову,
	І самогону ні з чого зігнати.
	А чим же я стрічатиму його —
	Хіба що, може, піснею зустріти.
	“Єдиний… Зорі падають в моря”.
	От-от постука в двері той, за кого
	Півтисячі зелених віддала
	Та біс із ними, з доларами тими,
	Страшніш за безгрошів’я — самота.
Входить Валентина (без стуку).
ВАЛЕНТИНА:	Привіт! У тебе є щось пожувати?
	А що це, поясни, за переміни, —
	Де крісла, де диван і де трюмо?
	В ремонт здала? Були ж, здається, в нормі.
ЗОЯ:	Ох, доню… Не питай і не розпитуй,
	Твоя матуся вирядилась заміж.
ВАЛЕНТИНА:	Так це ж чудово! А при чім тут меблі?
	Невже він алкоголік, як і зять, —
	То ж мій пропив уже й дитячий горщик!
ЗОЯ:	Він бізнесмен. Торгує в нашім краї
	Насінням яблуневим, із якого
	Зростуть сади морозовитривалі, —
	Бо ж те насіння з півночі привіз.
ВАЛЕНТИНА:	Чи ж здибалась ти з ним не на базарі?
ЗОЯ:	Я в очі ще не бачила його.
ВАЛЕНТИНА:	Виходить, що ви женитесь заочно.
ЗОЯ:	Але ж його я бачила на знімку.
	Стрункий, високий. Вусики-зміючки.
ВАЛЕНТИНА:	А родимки нема на переніссі?
ЗОЯ:	Причім, однак, тут родимка? 
ВАЛЕНТИНА:			Коли ж
	Весілля? Чи й заручини ще будуть?
	Дочку свою запросиш ачи ж як?
ЗОЯ:	Смієшся. А матусі не до сміху.
	Та ж я за нього стільки заплатила!
ВАЛЕНТИНА:	Кому? Куди? В міліцію, нівроку?
	Чи податківцям ревним і невситним?
ЗОЯ:	Бабусі тій, що з ним мене звела.
ВАЛЕНТИНА:	Ти з глузду, мамцю, з’їхала! Це ж треба —
	До звідниці звертатися! Добра
	Такого вдосталь знайдеться безплатно —
	Хоч греблю загати! Він розвідняк?
ЗОЯ:	Та ні. Вдівець. Дружина потонула
	В Лазурному. Він квіти в море кида…
	Мені його чомусь так стало жаль…
	Сама ж казала, в школі научали:
	На мінус — мінус, в результаті — плюс.
ВАЛЕНТИНА 
(жує хліб):	Буває й нуль. Життя — премудра штука.
	Хоч кажуть, яйця курку і не вчать,
	Але ж яка ти відчайдушна, мамко!
	Купила, значить, мужа. І за скільки ж?
ЗОЯ:	Яка різниця! Гроші — це вода,
	А чоловік… До того ж він молодший.
ВАЛЕНТИНА:	На скільки?
ЗОЯ:		Не скажу.
ВАЛЕНТИНА:			Ну, Пугачова
	Заразливий докинула взірець! 
	Та будь-що-будь, одружуйсь, не перечу,
	Ось грошей жаль, бодай і гривні — жаль,
	Чоловіки тепер цього не варті.
ЗОЯ (мрійливо):	А може, все ж — “Єдина ти моя…”
	А може — “Зорі падають в моря”…
ВАЛЕНТИНА:	Я теж люблю цю співанку Філіппа,
	Де пристрасть непідроблена, здається,
	Але ж зоря естради може все…
	То ти на принца, бачу я, чекаєш?
	Для нього цей букетик на столі?
	Чому, однак, немає скатертини
	Тієї, дорогої?
ЗОЯ:			Продала.
ВАЛЕНТИНА:	Чого не зробить жінка задля щастя!..
	Бувай щаслива, мамцю! На весілля
	Прийду сама і внуків приведу.
(Виходить)
ЗОЯ:	А, справді, як же бути із весіллям?
	Вже продавати нічого. Хіба
	Кредит узяти в банку? Онде вчора
	По радіо начальник обласний
	Казав, що кожен може так, як він,
	Одержать в банку позичку — сто тисяч.
	Але ж то він — керманич немалий,
	А я й такі, як я, — полова, мерва,
	Для банку ми — ніщо.
(Кроки за дверима)
			Здається йде.
	Бентежусь, ніби дівчинка. Ой. Боже,
	Уся горю!
(Стукіт у двері) 
			Так, можна, заходжайте.
ВІЛЕН (входячи):	Прівєтствую уютний уголок,
	Хозяйку дома!
ЗОЯ:		Здрастуйте!
ВІЛЕН:			Вілен.
	А ви і єсть волнітєльная Зоя —
	Ігнатьєвна о вас мнє говоріла
	Почтітєльно і оченно тєпло.
	Такой я вас і прєдставлял.
ЗОЯ:			Спасібо.
	БлаГодарю.
ВІЛЕН:			Прєкрасно говорітє
	По-русскі, даже получилось “ґе”.
	Кончайтє ви комєдію ломать
	І насаждать свою, пробачтє, мову.
ЗОЯ:	А чим вам наша мова не до шмиги?
	Сідайте, прошу.
ВІЛЕН:		“Шмиги” — ето что?
	Нєт, українська мова — музикальна,
	І даже єсть чудєсниє слова!
	Кохана… Люба… Ясочка моя…
	І даже то, о чом пойот Кіркоров, —
	По украінскі оченно неплохо
	Звучит ведь — “Зорі падають в моря”.
ЗОЯ:	Ви, певне, зголодніли із дороги,
	То я обід на стіл подам як стій,
ВІЛЕН:	Что значит “стій” — здесь шевєліться надо.
	Давай-ка я тобі допоможу, —
	Ну, як? Я трошки знаю вашу мову?
	Навчусь від тебе — з мене учень здібний…
	Я жив колись в Башкирії — повір,
	За тиждень-другий шпарив по-башкирськи…
	Як пахне борщ! Куди там нашим щам!
ЗОЯ:	Сьогодні він, на жаль, з кролячим м’ясом.
	Кролятину вживаєте, чи ні?
ВІЛЕН:	Звертайсь на “ти” до мене. Я й жабів
	Недавно їв у друга на фазенді,
	На Карантиннім острові, в Херсоні.
ЗОЯ:	Жартуєш, не повірю.
ВІЛЕН:			Їй же богу.
	Какраз у рєчці не ловилась риба,
	А випити у друга — хоч залийся,
	То ми взяли й підсмажили ропух.
ЗОЯ:	Не говори мені таке!..
ВІЛЕН:			Ти — чудо.
	Наївна, як дитя.
ЗОЯ:			Мені — за сорок.
ВІЛЕН:	Кака різниця!
ЗОЯ:			Не кака — яка…
ВІЛЕН:	Як не поглянь — кругом ти хороша!
ЗОЯ:	Таке і скажеш…
ВІЛЕН:			Я кажу лиш те,
	Що на душі у мене, пожадана!
	Здається, є таке вкраїнське слово. 
	То вип’ємо за зустріч і закусим.
	Ну й борщ! А це, що в чарці, як зоветься?
ЗОЯ:	У нас зазвичай називають джуга.
	Ну, а якщо простіше, самогон.
	Сподобалось?
ВІЛЕН:			Усе мені до шмиги –
	Я правильно це слово уживаю?
	Так, значить, ти, сказати б, удова?
ЗОЯ:	А ти — вдівець?
ВІЛЕН:			О, правильно, на “ти”, —
	Давно б отак. Так, я один, самотній,
	Дружина в шторм купалась і… не стало…
	А твій — помер?
ЗОЯ:			Служив на космодромі.
	Занадто радіації вхопив.
ВІЛЕН:	Таке життя! Дітей осиротив
	Багато?
ЗОЯ:		Маєм доньку усього.
ВІЛЕН:	Це добре!
ЗОЯ:		Що?
ВІЛЕН:			Що донька є у мами,
	Усе-таки розрада й немала.
ЗОЯ:	Ще є у мене й двоє онучат.
ВІЛЕН:	Прекрасно! Внуків люблять, навіть, дужче,
	Аніж дітей.
(Задзвонив сотовий телефон у кишені Вілена).
ЗОЯ:			Це що таке — в кишені?
ВІЛЕН:	Пусте. Мобільник. Ачи вперше бачиш?
	Зв’язок мобільний нині скрізь у моді,
	Алло, алло, Ігнатьєвна? Всьо в нормє.
	Обєдаєм. Прєкрасний борщ і… ета…
	По-украінскі “джуга”… Я вам вдячний.
	Вік буду пам’ятати. Да, учу
	Язик, чи, то єсть, мову українську.
	Вже Зоєчку прекрасно розумію.
	Спасибі за таку кандидатуру.
(До Зої)
	Цікавиться, як я облаштувався,
	Яка уважна, звідниця стара!
ЗОЯ:	Навіщо ж так, Вілене? Це жорстоко —
	Підкреслювать отак жіночий вік.
	Я, може, теж для тебе під літами?
ВІЛЕН:	Ні в якім разі! Ти — якраз в соку,
	Мов яблучко оце, що зараз їм.
ЗОЯ:	В соку, авжеж, бо квашене воно.
ВІЛЕН:	А я хіба не квашений, хоч паспорт
	Посвідчує: мені лиш двадцять вісім.
	За сина ти могла б мене вважати, 
	Якби не — “Зорі падають в моря”.
	За тебе!
ЗОЯ:		І за тебе!
ВІЛЕН:			Тож за нас!
	Якби не ти, котився б я по світу,
	Мов той курай, мов перекотиполе.
(Наспівує “Перекотиполе, перекотиполе…”)
	Присядь до мене ближче. Ачи я
	Присунуся до тебе, пожадана —
	О, дай торкнутись чистих перс твоїх…
	Дай поцілую…
ЗОЯ:			Постривай, не треба,
	Не звикла я при світлі…
ВІЛЕН:			Це ж чому?
	Я, навпаки, при тьмі не так шалію,
	Як в сяйві сонця, в поблиску свічок…
ЗОЯ (пручаючись): Стривай, кажу…
(Помітила плямку на переніссі)
		А що це в тебе?
ВІЛЕН			Де?
ЗОЯ:	На переніссі?
ВІЛЕН:			Родимка була.
ЗОЯ:	Куди ж вона поділась?
ВІЛЕН:		Випік.
ЗОЯ:			Нащо?
ВІЛЕН:	Вона псувала зовнішність мою.
	Про внутрішню красу я не кажу —
	Її ніщо не зможе зіпсувати!
ЗОЯ:	А ти звідкіль приїхав?
ВІЛЕН:			Із Москви.
	У чому справа?
ЗОЯ:			А родився де?
ВІЛЕН:	На Сахаліні. В Ногликах. Чувала?
ЗОЯ:	Ніколи не була у тих краях.
	Я в Казахстані кращі свої роки
	В пустелі непривітній провела.
	Спочатку — цілина, а потім — космос.
	Мій чоловік служив на Байконурі.
ВІЛЕН:	Я в Армії вирощував картоплю.
ЗОЯ:	Хіба у війську огороди є?
ВІЛЕН:	Та ж був город в мойого командира.
	Але при чім тут космос і картопля?!
	Є ти і я, а решту, як у пісні
	Співають, парасолька заладнає —
	Ну, й дивну ж назву зонтику дали
	Твої, — либонь, образишся? — хохли.
ЗОЯ:	Одержуй здачу — від кацапа чую.
	Приємно наслухати отаке?
ВІЛЕН:	Зові горшком, а только в пєчь нє ставь.
	Кацап — конечно, ето нєпрілічно.
	А “русскій” — гордо на вєсь мір звучит!
	Чечню — заразу ету — прідавілі!
ЗОЯ:	Ти — шовініст? 
ВІЛЕН:			С ума сошла. Я дружбу
	Народов почитал і почитаю,
	Но террорізм — будь проклят!
ЗОЯ:			Краще пий. 
	І їж, закушуй, сам ти терорист.
ВІЛЕН:	А ето почему же?
ЗОЯ:			А тому,
	Що ти мою тероризуєш душу.
	Щось у тобі таке знайоме й рідне,
	Хоч ми зустрілись вперше на віку.
ВІЛЕН:	А я тебе вже десь, здається, бачив.
	Тернові очка і чаїні брівки.
	Лиш ти тоді молодшою була.
ЗОЯ:	А зараз я для тебе застара?
ВІЛЕН:	Ні в якім разі! Ти молодша нині,
	Аніж тоді.
ЗОЯ		Коли?
ВІЛЕН:			Раніш, давніше.
	Ти в снах моїх, у вимрійках жила!
	Якраз таку хотілося зустріти,
	Любити чи, по-вашому, кохати, —
	Хороше слово! Музика сама!
	Не муч мене — ходи в мої обійми!
	На щастя ж бо зійшлися ми з тобою,
	Для нас бо — зорі падають в моря!
ЗОЯ:	Але ж надворі день… Закриймо вікна.
ВІЛЕН:	Іду до тебе.
ЗОЯ:		Штори опусти.
	Невстидник!.. Пожаданий, я твоя!


Сцена четверта
Осідок Валентини і її родини. 
Тіснувата кімнатина сільської хати. 
Розгардіяш зі слідами дитячих ігор. 
Відчиняються двері — заходить Зоя, за нею — Вілен.

ЗОЯ:	Заходь і почувайся, наче вдома.
	Куди це заподілась господиня —
	Напевне, десь розшукує Павла.
	А діти ж де? Ганяють у футбола?
ВІЛЕН:	Нє оченно, скажу я вам, живут
	Колхознікі соборной Украіни.
ЗОЯ:	По-перше, не колгоспниця вона, —
	Торгує пиріжками при дорозі.
	По-друге, Валентина б і жила
	По-людському, якби не чоловік,
	Пропащий геть — щодня не викисає.
	Вона б його давно, либонь, прогнала,
	Але ж він взяв із приданим її,
	З оцими ось бешкетниками.
(Вказує на фото)
ВІЛЕН:			Діти —
	Цвіти життя. Я правильно сказав?
ЗОЯ:	В газетах знай, друкують лише “квіти”
	А я люблю усе-таки й “цвіти”.
ВІЛЕН:	Веселі лобурятка і, до того ж, 
	Навдивовижу схожі на моїх…
	Племінників, сказати б, небожат.
ЗОЯ	І не такі бувають дивовижі.
	Коли у Казахстані я жила,
	Мені зустрілась жінка — як дві краплі
	Води, — похожа на мою матусю, —
	Котра вже на той час пішла до Бога.
	Я аж стенулась: може, звідтіля
	Прийшла до мене найрідніша в світі…
ВІЛЕН:	І діти найрідніші.
ЗОЯ:			І онуки.
	Якби ти знав, які вони для мене –
	Дочку я не любила так, як їх,
	Сиріток неоперених,
ВІЛЕН:			Сиріток?
	Але ж у них єсть батько, хоч і п’є…	
ЗОЯ:	Так діти ж то, зізнаюсь, не від нього.
ВІЛЕН:	А той же батько, справжній, де і хто?
ЗОЯ:	Десь у Росії. В Вологді, здається.
ВІЛЕН:	Не може бути!
ЗОЯ:			Це чому ж? Звичайний,
	Вважай, типовий випадок. Дочка
	Туди на продаж яблука возила.
	А змій якийсь її і спокусив.
ВІЛЕН:	Ну, якщо змій… Сама ж і винувата:
	Навіщо рвала яблуко неспіле?
ЗОЯ:	Чому ж неспіле? Двійню привела.
ВІЛЕН:	Тут є місцина та, де руки миють?
ЗОЯ:	Так он же умивальник, у кутку.
ВІЛЕН:	Я не про це. Припудрить носа треба.
	Не зрозуміла? Є тут десь “еМ-Же”?
	Пробач, я нині пива перебрав.
ЗОЯ:	Та ж зручності надворі, за городом.
	Дивись, щоб там собака не вкусив.
(Вілен виходить)
	Чого це він про яблуко неспіле
	Завів? Спеціаліст по цьому ділу —
	Немарно ж бо насіння яблуневим
	Торгує. Ну а сам він що за фрукт?
(Взяла мобільник, залишений на столі, набирає номер)
	Алло! Це пошта? Я прошу: покличте
	До телефону Зіну Різниченко.
	Зінулю, ти? Привіт. Ну, як живеш?
	Дзвоню тобі з Козацького, від доньки.
	Хороша річ — мобільник… Та ж Віленів…
	То ти мені переписала пісню,
	Яку Філіпп співа своїй єдиній…
	Переписала? Тільки зовсім інше?
	Що саме? Телеграму від Вілена?
	Куди? Кому? У Вологду? Дружині?!
	Отак і написав: “Цілую, люба”,
	І “Обіймаю діток”. Це ж кошмар!
	Та ж “люба” та у морі потонула,
	Дітей же в нього зроду не було,
	Ні, я не вірю, це омана, сон!
(Заходить Вілен)
ВІЛЕН:	Ну ж і собака злющий, ледь здружились,
	Не хоче замирятися — і край…
ЗОЯ:	Він відчуває, певне, хто з добром,
	А хто з обманом… Що, припудрив носа?
ВІЛЕН:	Припудрив. Та одначе, що за тон?
	Чому схмарніли очка синьонебі?
(Хоче обняти)
ЗОЯ:	Не зачіпай, геть відступись від мене!
ВІЛЕН:	У чому справа, Зойцю, поясни.
ЗОЯ:	Це ти мені повинен пояснити.
	Ти був на пошті? Телеграму слав?
ВІЛЕН:	То й що із цього факту випливає?
ЗОЯ:	А те, що вірна подруга моя,
	Котра на пошті звіддавна працює,
	Передала мені по телефону
	Твоє послання дітям і жоні:
	“Цілую, люба. Обнімаю діток”.
ВІЛЕН:	Ха-ха-ха-ха!.. Цілую, обнімаю —
	Але ж кого?
ЗОЯ:			Дружину і дітей.
ВІЛЕН:	Сестру свою і милих небожат!
	Вони ж і схожі на твоїх онуків,
	Тепер я достеменно це збагнув.
ЗОЯ:	Чим доведеш?
ВІЛЕН:			А що ж бо тут доводить:
	Вони, їй право, схожі дивовижно!
ЗОЯ:	Чим доведеш ти, що — сестра, не жінка?..
ВІЛЕН:	Так жінка ж у Лазурному...
ЗОЯ:			Брехня!
	В Лазурному жінки не потопали,
	В газеті б про таке розповіли,
	Один п’яндика, справді, потонув.
ВІЛЕН:	Та заспокойся, люба, не зважай
	На витребеньки подруги своєї.
	То, може, телеграма не моя —
	Звідкіль їй моє прізвище відомо?
ЗОЯ:	Я похвалилась, що Вілен Довгуля —
	Віднині пожаданий мій дружина.
ВІЛЕН:	Дружина? Це ж бо означає “жінка”.
ЗОЯ:	І чоловік, якщо він друг незрадний.
ВІЛЕН:	Та я для тебе більше, аніж друг…
	Давай-но цю полеміку припиним.
	Коли ж вони появляться — дочка
	І онучата… Боже, я вже дід,
	Вони тепер — онуки і мої.
	Давай-но пляшку джуги розкорковуй.
	За онучат!
ЗОЯ:			Діждемось Валентини.
	І, може ж, таки з’явиться й Павло:
	Він, хоч і п’є, але душею добрий,
	Не кожен би пішов на двох дітей.
	Не раз про це казала Валентині.
	Вона, либонь, сама давно збагнула
	Павлів неординарний рішенець.
	Бо якби ні — давно б уже прогнала.
	А так лише погрожує: позбудусь
	Ярма, — видать, солодке все ж ярмо
ВІЛЕН:	А мій, як ти сказала, рішенець
	Хіба не варто гідно оцінити, —
	На двох онуків згодився… чужих.
ЗОЯ:	Хороша згода, як вони — чужі.
ВІЛЕН:	Ну, не чіпляйсь до слова. Я люблю
	Малят, у мене, дякувати Богу,
	Їх — ціла рать.
ЗОЯ:	А ти ж казав: бездітний?!
ВІЛЕН:	Так у сестри ж, в сестер…
			І також в брата.
	А ось тепер і онучата в тебе —
	Вони ж таки й для мене не чужі.
(Сигналить телефон. Зоя слухає)
ГОЛОС 
по телефону:	Алло, Вілен, кандидатура є.
ЗОЯ:	Знайомий голос. Хто така і звідки?
	Недавно ж бо я чула ці слова.
	Та це ж Варвара-звідниця, вона. (до Вілена)
	Яка тобі кандидатура треба?
ВІЛЕН:	Насіння закуплять, яка ж іще.
ЗОЯ:	Я теж в цій темній грі кандидатура
	Була недавно. Скільки ж їх потрібно?
ВІЛЕН:	Ніскільки, заспокойся. Ти єдина.
(Наспівує)
	Єдина-одна моя. Світлом ти озорена,
	З вітром ти заручена, світла ти моя.
	А навіщо мені зоря? Зорі падають в моря,
	Й, непіддатна якорям, геть летить душа моя.
ЗОЯ:	Співай і далі, чом як стій замовк?
(Продовжує пісню)
	Вже надія в нас не дише,
	В душу холод злий проник.
	Та ж такими, як раніше,
	Ми не будемо повік.
ВІЛЕН:	Зарано крила ти складаєш, Зойцю,
	Чи нам же над уламками кохання
	Журитися, коли буя весна,
	І не лише в природі, а і в нас.
(Знову сигналить телефон)
ВІЛЕН:	Віддай мобільник! Що вона сказала,
	Карга стара?
ЗОЯ:			Це не карга, це — юна,
		“Віддай мобільник, падло”, — проказала
	Якась крута, по голосу вчуваю.
	У кого ти позичив телефон
	Чи, може, вкрав, — такі ж крадіжки в моді.
ВІЛЕН:	Сама дала мобільник на дорогу
	Сестра моя. Двоюрідна.
ЗОЯ:			Не вірю.
ВІЛЕН:	Мені — не віриш? Як це розуміти?
	Вночі — “хороший”, “любий”, “золотий”,
	А як у світлі дня, то й ошуканець,
	Здається, кажуть так на брехуна?
ЗОЯ (крізь сльози):	Ти добре вивчив українську мову.
ВІЛЕН:	Ще краще вивчу. Та ж вона чудова,
	Як твій Зібров улюблений співає, —
	І мова є в нас, і життя, й краса.
	Краса і мова — є. Життя — немає.
ЗОЯ:	А що — хіба в Росії є життя?
ВІЛЕН:	В Росії є енергоносії,
	У вас же...
ЗОЯ:		Справді, ми чужі з тобою, —
	“У вас, у нас”, родина ми чи ні?
ВІЛЕН:	Сім’я, аякже. Хоч цю мить — до загсу!
	Готовий всиновити — онучат!
ЗОЯ:	Тіпун тобі, як кажуть, на язик,
	Усиновляти — при живому батьку.
	При матері такого не скажи,
	Вона вже онде хвіртку відчиняє.
ВІЛЕН 
(глянув у вікно):	Знайома постать. Гарну доньку маєш!
ЗОЯ:	Не здумай лиш до неї залицятись,
	Ревнивий — страх! — у неї чоловік.
ВІЛЕН:	Не бійся, я не стану снохачем.
(Наспівує)
	Навіть в дзеркалі розбитім,
	Дивне видиво змайне,
	У забутому відбитку
	Знов побачиш ти мене.
(Заходить Валентина)
ВАЛЕНТИНА:	Привіт, матусю. О, ти не одна?
	Добридень Вам, не знаю, як зовуть.
ВІЛЕН:	Вілен Петрович. Здрастуйте…
ВАЛЕНТИНА (спогадуючи):		Вілен?
		А як раніше звався, тобто звались?
ВІЛЕН:	Віленом від народження зовуся.
ВАЛЕНТИНА:	Ну, а Русланом часом не були?
ВІЛЕН:	Не був. Я міг би паспорт показати,
	Якби його не вкрали у вагоні.
ВАЛЕНТИНА:	А з чим же нині підете до загсу?
	Я зрозуміла, мамко, це — жених?..
ЗОЯ:	Кінчаймо, Валентино, баляндраси,
	Та накривай стола, ми привезли,
	Що треба для заручин.
ВАЛЕНТИНА:			Навіть так?
	Хто ж і кого засватати повинен?
ЗОЯ:	Так не жартують, Валю.
ВАЛЕНТИНА:			Це не жарти.
	Гаразд. Я стіл для учти застелю,
	Ба навіть я і випити не проти,
	Якщо вже вам так хочеться, — за щастя
	Подружжя на безпаспортній основі.
ЗОЯ:	Хіба в цім ділі паспорт — головне?
ВАЛЕНТИНА:	Не головне, але й не зайве, мамцю.
	Та біс із ним, із паспортом! Вілен
	Петрович, певне, клюкву привезли
	Із Вологди?
ВІЛЕН:			Насіння яблуневе.
	З Архангельська привіз у ці краї.
	Там яблуні морозовитривалі,
	Таких не зайве мати і на півдні,
	На випадок жорстокої зими…
	Отож і тут зростуть такі сади,
	Яким ніякий скипень не страшний.
ВАЛЕНТИНА:	Яка ідея! Наші садівничі
	До цього б не додумалися зроду,
ЗОЯ:	А де ж Павло, де діти?
ВАЛЕНТИНА:			Базарюють.
	В самої в мене зовсім торг не йде.
	А ці горобенята зацвіркочуть:
	“Купуйте пиріжки. Свіженькі, з сиром!
	З картоплею, з повидличком!” — Дивись,
	І торг пішов. І є на прожиття,
	На той же сир для тих же пиріжків.
ВІЛЕН:	Нє оченно, скажу я вам, живут
	Колхознікі в соборной Украінє.
ВАЛЕНТИНА:	“Нє оченно” — слиняве це словечко
	Колись-то я у Вологді чувала
	Від одного зальотника Руслана,
	На переніссі родимка у нього.
	Була. А нині випік, не інакше.
ЗОЯ:	Валюшко, припини…
ВАЛЕНТИНА:			Не припиню.
	Я ж хочу тост проголосити, мамцю:
	За нас із вами і за… щось із ними!
ЗОЯ:	Ти неможлива!
ВАЛЕНТИНА:			Я така, як є.
	А ось Вілен Петрович — в іншій шкурі.
	В овечій, хоч носив одвіку вовчу.
ВІЛЕН:	Прошу не ображати!
ВАЛЕНТИНА:			Ну, гаразд.
	Давайте, справді вип’єм, поки діти
	З торговиці не повернули з татом.
ЗОЯ:	Ми ж хочемо на внуків подивитись,
	Цукерками вгостити їх — “кис-кис”…
ВАЛЕНТИНА:	Для кого — внуки, а для кого — діти.
	Вілен Петрович недоріс до внуків,
	А ось дітей — по світу розгубив.
ВІЛЕН:	Неправда! Наговір!
ВАЛЕНТИНА:			Є певний доказ.
ВІЛЕН:	Який?
ВАЛЕНТИНА (показує фото):		Оці ось копії твої.
ЗОЯ (прийшла 
нарешті до тями): Це правда: внуки — діти?…
ВІЛЕН:			Не мої!
	Сама ж казала, що буває схожість
	Між геть чужими, от як і тепер.
	Ну, схожі, схожі хлопчики на мене,
	Чи значить це, що я їх породив?!
ВАЛЕНТИНА:	Вези його, звідкіль взяла, матусю, —
	Подякуй бабці-звідниці при цьому, —
		Знайшла, нівроку, принца-ошуканця!
ВІЛЕН:	Даремно так рубаєш ти з плеча.
	Хіба ж я дам в обиду цих двійняток?
	Яка різниця — діти чи онуки,
	Вони мені відтак за рідних будуть.
ЗОЯ:	А та сім’я?
ВІЛЕН:		Котра?
ВАЛЕНТИНА:			Та ж вологодська.
ВІЛЕН:	Візьму притьмом розлучення, я з нею
	Давно вже не живу. Я Україну
	Люблю всім серцем. Буду, не зрікаюсь, 
	Опікуватись внуками-дітьми.
ВАЛЕНТИНА:	Ще довго цій комедії тривати?
(До Вілена)
	Котись мерщій, як перекотиполе!
	Щоб тут і духу не було твого!..
	А ти, матусю, чом замовкла, знишкла?
ЗОЯ (отямившись, 
лепече 
по телефону):	Алло, Варваро Гнатівно, це Зоя.
	Негайно поверніть мені зелені.
	А я — кандидатуру поверну.

(Звучить пісня Газманова “Навіть в дзеркалі розбитім…”)

м. Херсон. Лютий 2000 року.

Скачати: 

Додати коментар



Корисно? Сподобалося? - То поділіться!
Цим Ви допоможете своїм друзям, культурі України та нашому сайту. Дякуємо!

 
Розробка та підтримка

порталу "Просвіти" Херсонщини

 

Кількість

Наразі на сайті "Просвіта" Херсонщини розміщено 117 книг;
1,508 статей;
343 авторів.




Хронологія

1654 (8) 1917 (6) 1918-1921 (6) 1929 (5) 1932-1933 (67) 1941 (4) 2014-2015 (10) XIX ст. (8)