Бойченко В., Марцінковський І. Автор перших словників мови Тараса Шевченка у Миколаєві та Херсоні

Пошуки даних про діячів української культури, життя яких пов’язане з Південною Україною, виводять на несподівані, невідомі землякам особистості, які просто забуті. Особливо вимагають глибоких та широких пошуків нинішні Херсонщина й Миколаївщина, де зливаються течії найпотужніших наших рік – Дніпра та Бугу, туго зав’язані Великим лиманом, цим праісторичним вузлом, яким Україна навіки поєднана з Чорним морем... Історія наших країв досі ховає багато таємниць. Протягом останнього століття вона осмислювалася як околиця російської імперської історії. Тим часом Південна Україна загалом і пониззя Буга та Дніпра зокрема таять частку найглибинніших коренів праісторії наших пращурів, таємниць нашого менталітету й неісповідимих шляхів української державності... Маємо єдину праукраїнську долю в таємничих тисячоліттях нашого Степу та в часах античності, в періоди Київської держави та зародження й розквіту республіки Війська Запорозького, в накинутій нам великоросійській імперії... Проте за останні два століття власна українська історія Південної України мовби пішла в небуття, витертий з неї навіть сам цей термін... Та й не дивно, адже трактування історії нашої диктувала Москва. І коли нарешті за останні два десятиліття з’явилися таки деякі узагальнюючі праці сучасних українських професійних істориків, які намагаються (ще досить несміливо та незручно...) проявляти історію наших країв з точки зору загальної історії українського народу та всієї України (а не імперської Росії), то вони лише міцніше утверджують істину: історія Південної України як інтегральна частина всього великого українського історичного організму вимагає нарешті великої та розумної праці і в нашому місцевому українському краєзнавстві – маємо з новими, молодими силами пройти по всіх наших тисячолітніх та столітніх перелогах, видобувши з архівів, музеїв, томів та осмисливши саме те, що було свідомо відкинуте й забуте чи й спотворене за останні два століття імперською та комуністичною (загалом антиукраїнською) ідеологією в руслі асиміляції та русифікації, які часто тривають і сьогодні за підтримки антиукраїнських партій та організацій.

Отож, повернімо пам’ять про одного з діячів української культури, чиє життя й діяльність пов’язані з Миколаєвом і Херсоном. У миколаївській просвітницькій газеті «Аркасівська вулиця» (число 18, яке вийшло в листопаді 2007 р.) був оприлюднений матеріал з Інтернету про досі маловідомого українця, висланого радянською владою в Західний Казахстан: у часи комуністичного терору він, як і багато інших, був злочинно й насильницьки вирваний з наукового та культурного процесу в Україні 30-х років. Стаття Миколи Щербанова «Доля Нестора Малечі» [13] досить детально подає життєпис ученого-лінгвіста, фольклориста, етнографа, педагога, життя й діяльність якого пов’язані з Миколаєвом та Херсоном, а наукові зацікавлення — з творчістю Тараса Шевченка. Ще детальніша й повніша публікація нашого земляка (родом з села Мазурового Кривоозерського району на Миколаївщині), доктора філологічних наук, професора Ужгородського університету Йосипа Дзендзелівського «Нестор Малеча – етнограф, фольклорист, філолог» у «Записках Наукового товариства імені Т.Шевченка» (том ССХХІІІ, Львів, 1992) [4]. За цими публікаціями й подаємо найголовніші дати й події з подвижницького життя видатного вченого. Зауважимо, що Й.Дзендзелівський використав переважно матеріали, які зберігаються в особистому архіві Н.Малечі в Центральній науковій бібліотеці імені В. Вернадського Національної академії наук України (фонд 271), а М. Щербанов (очевидно, з Уральська, що в Західному Казахстані), постійно посилається на «Автобіографію» та спогади його учнів, про які він указує: «Про Нестора Малечу написано дуже багато спогадів, які зберегла дочка ученого Ганна Несторівна в особливій теці під назвою «Малечіана». Це своєрідна енциклопедія, складена вдячними учнями і послідовниками справи великого вченого» (стосуються вони, як видно, періоду його життя й діяльності в Уральську).

Народився Нестор Михайлович Малеча 8 листопада 1887 р. в українському селі Струговській Буді Суразького повіту Чернігівської губернії (тепер це в в межах Брянської області Російської Федерації, адже в 20-х роках ХХ ст. радянська влада, проводячи кордон між УСРР та РСФСР, відрізала до Росії багато земель Слобідської України, заселених переважно українцями, як і землі колишнього Стародубського козацького полку). Народився в сім’ї священика, вчився в Чернігівській духовній семінарії, але покинув її й поступив до Новгород-Сіверської гімназії, яка вела свої початки ще з 1789 р. – за кілька літ до того Катерина ІІ ліквідувала славнозвісні Стародубський, Чернігівський, Ніжинський козацькі полки, створивши на їхніх землях імперське Новгород-Сіверське намісництво. Згодом гімназія була центром освіти Чернігівської губернії, в ній учились відомі діячі культури, освіти й науки К.Ушинський, П.Куліш, М.Максимович, М. Кибальчич...

І тут важливо наголосити, що вже під час навчання в Новгород-Сіверській гімназії, по суті з підліткового віку, Нестор серйозно зацікавився спостереженнями за народним словом, за рідною мовою земляків та усною творчістю українців. Згадуючи початки своєї наукової діяльності, Нестор Малеча пізніше писав: «Фольклором я захоплювався з дитинства. Живучи в селі, записував пісні дівчат. Коли я був семінаристом (два роки вчився в Чернігівській духовній семінарії), я записував антирелігійний фольклор. Записів у мене набралося дуже багато, всяких жанрів» [13]. Як зауважує М. Щербанов, «життя Нестора Малечі складалося так, що він мав багато їздити, багато бачити, а головне – багато чути. І все почуте осідало в його записниках, зошитах, у яких він з юних років накопичував слова, прислів’я, приказки, записував казки, звичаї, повір’я, йому доводилося часто міняти рід занять, місця мешкання. Це диктувалося, природно, нелегким життям, але водночас йшло, ймовірно, й від заданої програми майбутнього вченого» [13].

Але й з Новгород-Сіверської гімназії юний Нестор змушений був піти з «вовчим білетом» – його звільнили за участь у зібранні селян. І все ж бажання вчитися повело його в Петербург, де брат Семен, студент університету, допоміг продовжити навчання в 10-й гімназії, а затим – на біологічному факультеті Вільної вищої школи професора П.Ф.Лесгафта (1905–07 рр.), де він відвідував значно більше лекцій, ніж вимагала програма, та заробляв приватними уроками. Однак закінчити навчання не зміг, бо його з братом-студентом Семеном заарештували й кинули до Стародубської тюрми на 11 місяців за революційну роботу в рідних краях (при цьому брата було в тюрмі вбито). Тож змолоду Нестор Малеча мав чіткі позиції борця проти соціального й національного гніту, перейшовши з російської до української соціал-демократичної партії, хоча з 1919 р. став безпартійним. Відбувши в 1910–13 роках «царську солдатчину» в Польщі (тоді вона належала імперії), з листопада 1913 р. працював статистиком у Київському окрузі водних шляхів сполучення. З початком Першої світової війни був покликаний до  армії і з 1914 по липень 1915 року завідував реєстрацією річкових вантажів, які йшли Південним Бугом та Нижнім Дніпром (у Миколаєві та Херсоні), потім був діловодом, а з 1915 р. по червень 1918 р. служив доглядачем у 130-у зведеному евакуаційному госпіталі в Херсоні.

Звісно, активний і свідомий, революційно налаштований українець Нестор Малеча не міг не вітати і створення в Києві Центральної Ради, й проголошення Української Народної Республіки... Про це свідчить його подальший життєвий шлях. Після демобілізації він працює у різних установах: у 1917–1918 рр. – секретарем українського міського комітету при херсонській міській думі, а з липня 1918 по листопад 1919 р. – членом термінологічної комісії лівобережних залізниць (Київ).

З грудня 1919 по липень 1921 р. Н. Малеча працював «учителем української мови 3-ї класичної школи Миколаєва», як пише Й.Дзендзелівський [4, с.207]. Що це за школа? Адже тоді саме мінялися типи шкіл. 26 грудня 1919 року В. Ульянов (Ленін) підписав декрет «Про ліквідацію неписьменності серед населення РРФСР», за яким усе населення віком від 8 до 50 років, що не вміло читати або писати, мало навчитися грамоти рідною чи російською мовою. По всій Україні на підставі цього декрету та постанов були створені надзвичайні комісії з ліквідації неписьменності. В Миколаєві з грудня 1917 до травня 1918 року формально залишалися старі типи шкіл та відкрилися нові школи з українською мовою навчання, а в існуючих школах з російською мовою навчання була введена українська мова як новий предмет. 1920/1921 навчальний рік у Миколаєві розпочався з реорганізації всіх існуючих загальноосвітніх шкіл в єдині семирічні трудові школи. Із того загалу миколаївських шкіл нам не вдалося віднайти якихось даних про миколаївську «3-ю класичну школу». Ймовірно, десь вкралася помилка, але сподіваємося, що колись та знайдемо, в котрій із миколаївських шкіл викладав українську мову Нестор Малеча. Взагалі Н. Малеча писав у спогадах, що працював у багатьох школах у Миколаєві, Херсоні, Уральську.

Ось тут, оповідаючи про перший період життя й творчості Нестора Малечі, треба детально зупинитись на його унікальній ініціативі у вивченні творчості Тараса Шевченка. Адже саме до його миколаївсько-херсонських життєвих доріг відносяться як зацікавлення проблемою вивчення поетичної мови великого українського поета й мислителя, так і його – перші в історії шевченкознавства – дослідження лексики поетичних творів нашого генія.

Отже, підкреслюємо факт, вартий підручників з краєзнавства Миколаївщини та Херсонщини: у Миколаєві в 1916 р. та у Херсоні в 1917 р. видані перші в шевченкознавстві спроби упорядкувати поетичну лексику Тараса Шевченка у формі словників, які належать українському вченому й педагогу Несторові Малечі, котрий тут жив і працював. Коротко охарактеризуємо обидва видання.

У Миколаєві в 1916 році видана найперша в шевченкознавстві робота з дослідження лексики творів Тараса Шевченка – «Словничок Шевченкової мови». Книжка видрукувана коштом автора накладом всього 100 примірників у друкарні І. Фефербойма. Ця миколаївська друкарня знаходилася на Соборній вулиці «рядом со входом в иллюзион Кино-Бомонд» [2] і рекламувала себе як таку, що «выполняет все типографические и линовальные работы по очень дешевым ценам в течение одного дня» [2].

«Словничок…» – книжка невеликого формату (100 х 170 мм), обсягом всього 71 сторінка. Палітурки з тонкого сіро-блакитного паперу. Книжка має титульну сторінку, на третій сторінці є посвята «Присвячую Ганнусі Г.» – тобто, Ганні Григорівні Гольдштейн, за повідомленням доньки автора, добрій приятельці родини автора. На четвертій сторінці розміщена «Передмова», на 5–64 сторінках поданий словопокажчик, на 65 та 67–69 сторінках додані пропущені слова, на 66 і 70–71 сторінках вміщені виявлені друкарські помилки. На сторінках 67–71 є «Додаток до «Словничка Шевченкової мови», наприкінці якого зазначено: «Автор дуже прохає шановних читачів вибачити за недбале видання цього Словничка, бо ні власноручно правити коректуру, ні взагалі стежити за друкуванням своєї праці він не мав можливости з приводу пробування на військовій службі. Н. Літ. 26 Грудня 1916 г. Херсон» [9, с. 71]. Невеликий наклад, простенький папір «Словничка…» та зазначений автором стан військовослужбовця свідчать про його обмежені фінансові можливості, тож запропоновані друкарнею І.Фефербойма найдешевші, у порівнянні з іншими типографіями міста, й швидкі поліграфічні послуги, певне, й спокусили його.

З передмови дізнаємося, що укладач «Словничка…» користувався одним з найповніших і найкращих на той час «Кобзарів», виданим у Санкт-Петербурзі в 1907 році за редакцією В. Доманицького (третє видання «Кобзаря» за редакцією В. Доманицького, надруковане в Санкт-Петербурзі в 1910 році, авторові, напевне, було невідоме чи недоступне).

Всього у словопокажчику «Словничка…» в алфавітному порядку по три колонки на кожній сторінці зафіксовано 6829 слів. Слова подані у початкових формах зі вказівкою сторінки, на якій вжито, переважно вперше, те чи інше слово.

У короткій передмові до «Словничка…» автор зазначає: «Перше я мав на думці скласти повний словник Шевченкової мови з показником чисел вживання кожного слова зокрема, але на 82-ій сторінці «Кобзаря» переконався, що здійснити цього не зможу, тому й залишив свій замір […]. Звичайно, можливі з мого боку й помилки, пропуски, недогляди, але гадаю, що й з цими хибами моя праця стане в пригоді при складанні повного наукового словника Шевченкової мови. Як мені відомо, це вже й робиться Наук. Тов. імені Шевченка у Львові» [9, c. 4]. За свідченням В. Кубійовича, Наукове товариство ім. Шевченка (НТШ), готуючись до 100-річчя від дня народження Т. Шевченка, справді планувало серед інших робіт видати «Словник Шевченкової мови» [7]. Мовознавець Й.Дзендзелівський припускає, що саме ця інформація, певне, й застала автора під час роботи «на 82 сторінці «Кобзаря» та стала причиною того, що він відмовився від укладання «повного словника Шевченкової мови» й обмежився лише словопокажчиком» [4, с.213]. Співставивши доступні матеріали, Й. Дзендзелівський звертає увагу, що в НТШ укладати словник мови творів Т. Шевченка мав намір видатний учений Іван Огієнко (пізніше, 1917–1918 рр. у Кам’янці-Подільському був ректором і професором заснованого в 1918 році Державного українського університету), який «задумав був видати повного словника Шевченкової мови видання В. Доманицького 1910 р. Виписано було понад 200 000 карток, але вся ця праця спинилася через… примусовий виїзд» (згодом, у 1932 – 1934 рр. у Варшаві І.Огієнко завершив словник, а видав його аж у 1961 р. у Вінніпегу, в Канаді), і саме від нього автор, імовірно, міг довідатися про наміри створення в НТШ словника Шевченкової мови [4, с.213].

У передмові до «Словничка…» автор зазначав, що в роботі зафіксовано всі слова, які «вживав Великий Співець України в своїх поетичних творах» [9, с. 4]. З цього приводу Й.Дзендзелівський звертає увагу, що у словопокажчику «Шевченкова лексика» В.Ващенка та П.Петрової (К., 1951), який укладено на ширшій базі, за академічним виданням, наведено 7100 слів, що лише трохи більше, ніж у «Словничку…» [4, с. 212].

Іншого плану «Україно-руський словничок до Кобзаря Т.Г.Шевченка», який Нестор Малеча видав уже наступного 1917 року в Херсоні, в друкарні Губернського управління [10]. Цей словничок адресований російському читачеві Тараса Шевченка, який знайомиться з творчістю великого поета в оригіналі й, звісно, прагне краще зрозуміти й осягнути як мовну красу, так і мислительну глибину Шевченкової музи в оригіналі. Видав його автор під псевдонімом Нест. Літ. (звісно, скорочено від «Нестор Літописець») теж за власні кошти, але вже більшим тиражем – 1000 примірників. Трохи більша кількість сторінок – 83. Цей словник також присвячений Ганні Григорівні Гольдштейн, добрій приятельці родини Малеч. Словничок починається коротенькою передмовою, в якій автор указує: «В цьому Словничку уміщені не всі слова, які вживав Шевченко в своїх творах, а тільки більш незрозумілі, тому, напр., такі слова, як амінь-аминь, отець-отецъ, – пропущено, бо вони зрозумілі й українцю й руському». Так само автор словничка, мабуть, вважав, що власні імена й географічні назви мають бути відомими читачеві, тож їх не наводив. Всього у словничку вміщено 3731 словникову статтю, й переважна більшість українських слів пояснена російськими відповідниками, а українські етнографічні реалії пояснюються описово (приміром: Мажа – чумацкий возъ). Мовознавець Й. Дзендзелівський приходить до висновку, що «це диференціальний словник, певною мірою подібний до тих, які свого часу прикладали до українських видань, починаючи з першого видання «Енеїди» І. Котляревського 1798 р. У кінці передмови проставлено дати: 15.ІХ.1915 – 3.ІІІ.1916, що, очевидно, вказують на час, коли словник опрацьовувано. З цього випливає, що над обома згаданими словниками автор працював паралельно» [4, с. 214].

Мовознавець Й. Дзендзелівський аналізує й недоліки словничка, вказуючи на недогляди щодо семантики лексики Шевченкової поезії, які, за словами мовознавця, «свідчать, що Н.Малеча із самого початку працював не над словником, а саме над словопокажчиком, а тому на контекст, у якому Т.Шевченко вживав ті чи інші слова, не завжди звертав належну увагу. Та, взагалі беручи, «Українсько-руський словничок до Кобзаря Т.Г.Шевченка» Н.Малечі був вельми корисним посібником» (4, с. 215).

Уперше у науковій літературі обидва словники Н. Малечі згадав і дав їм досить високу оцінку П. Горецький в монографії «Історія української лексикографії» (1963), в окремому невеличкому підрозділі під назвою «Словнички мови творів Т.Г.Шевченка», де вперше й надрукував титульну сторінку миколаївського видання. «Новиною в переджовтневій українській лексикографії, – підкреслив автор, – були перші спроби укладання словника мови письменника – два словнички мови творів Шевченка. [...] Знайомство з ними... обов’язкове для тих, хто досліджує мову Шевченка, зокрема для укладачів нового «Словника мови творів Шевченка» [3, с. 163–164]. Але П. Горецький не назвав автора, а тільки вказав, що «автор підписався псевдонімом «Нестор Літописець» [3, с. 163]. Український мовознавець Петро Йосипович Горецький [24.ХІ(7.ХІІ) 1888 – 16.VІІІ 1972] був на рік молодшим автора «Словничка…» і, певне, знав про його нелегку долю виселенця, а може, й особисто вони були знайомі, тому і вказав у своїй монографії, що той саме «підписався».

Наступна інформація про таємничі словнички таємничого автора з’явилася в опублікованій «Літературною Україною» 11 грудня 1964 р. рецензії Євгена Кирилюка «Незгасне, як життя» – на «Словник мови Шевченка в двох томах» (Київ: Наукова думка, 1964). Проте й ця інформація була дуже куца, а про автора зазначалося: «...складений невідомим нам автором, який заховався під псевдонімом «Нестор Літописець» [6].

Й ось – першу ґрунтовну наукову статтю про Нестора Малечу опублікував 1992 р. у вже згаданих «Записках Наукового товариства імені Т. Шевченка» наш земляк, професор Ужгородського університету, мовознавець Йосип Дзендзелівський (правда, автор пише про словничок «обсягом 66 сторінок», а насправді, разом з додатком, якого могло й не бути в якомусь із примірників, його обсяг складає 71 сторінку). А в Інтернеті з’явилася стаття Миколи Щербанова про переважно уральські сторінки життя вченого. На жаль, про обидва словнички та його автора нічого не сказано ні в передмові В.Ващенка та П.Петрової до їхньої книжки «Шевченкова лексика, словопокажчик до поезії Т.Г.Шевченка» (1951), ні навіть у двотомному енциклопедичному виданні «Шевченківський словник» (1976-1977).

Сьогодні ми вже знаємо, що автором унікального «Словничка Шевченкової мови» (Миколаїв, 1916) та «Україно-руського словничка до Кобзаря Т.Г. Шевченка» (Херсон, 1917), який заховався під псевдонімом Нестор Літописець, був Нестор Михайлович Малеча – людина трагічної долі, й певний час він жив та працював як науковець та педагог у Миколаєві й Херсоні, де й створив і видав свої перші лексикографічні спроби. В Україні громадському загалу Н. Малеча майже невідомий. Дивно, що ім’я цієї благородної людини досі невідоме й миколаївським та херсонським краєзнавцям, хоча нагода звернути на нього увагу в пресі таки була... Інакше, ніж байдужістю, це важко пояснити... Адже ж не можна було нам так явно підлягати політичній кон’юнктурі навіть за тоталітаризму... Тільки в останні роки прізвище вченого зрідка почало зустрічатися хіба що в роботах мовознавців. Сьогодні ім’я цієї людини має повернутися в українську культуру, шевченкознавство, краєзнавство... Зауважимо, що на титульних сторінках обох примірників «Словничків…» Нестора Малечі, що зберігаються в нашій найбільшій скарбниці – Національній бібліотеці України імені В.І.Вернадського, помилково зроблені олівцеві написи «Малеча Іван» [9; 10].

Але перейдемо до наступного після миколаївсько-херсонського — київського періоду життя й діяльності Нестора Малечі. У серпні 1921 року він переїздить до Києва, де спочатку працює інструктором із ліквідації неписьменності в штабі Київського військового округу, а згодом інспектором ліквідації неписьменності в Київському губернському відділі народної освіти й викладає українську мову і літературу в київських вишах. Тоді ж узяв участь в організації Всеукраїнського етнографічного товариства, яке видало три номери журналу «Побут» і кілька брошур. Одночасно з 1923 року відвідує лекції на факультеті етнографії Київського історико-археологічного інституту, який закінчив у 1925 році. З січня 1930 по січень 1932 р. він – директор Київського технікуму м’ясної промисловості й, за сумісництвом, з квітня по листопад 1933 р. працює в Інституті мовознавства ВУАН – завідує лексичним бюро. З листопада 1933 по березень 1934 р. Н.Малеча – голова комісії мов і викладач Київського фінансово-економічного інституту.

Отже, пише Й.Дзендзелівський, «як і сотні тисяч українських інтеліґентів, Н.Малеча щиро повірив у проголошений суверенітет новоутвореної УРСР і активно й самовіддано включився в культурне будівництво на ниві народної освіти. Власне кажучи, посада інспектора ліквідації неписьменності, яку він обіймав, визначила напрям його наукових зацікавлень» [4]. Працюючи на педагогічній ниві, Н.Малеча одночасно займається й підготовкою підручників та посібників для ліквідації неписьменності. Він уклав чотири букварі: три українські – один надрукований у щоденній київській губернській робітничо-селянській газеті «Більшовик» (з №56 від 7 грудня 1922 по № 10 від 15 лютого 1923), другий для селян – «На колгоспних ланах: Сільський буквар для дорослих» (Харків – Київ, 1930), третій для робітників – «Ударник: Буквар для дорослих» (Харків, 1936, у співавторстві з А. Плаксиним) та четвертий у співавторстві з Г. Чарнецькою польський буквар «Kolektywista: Elementarz dla malopismiennych» (Москва – Харків – Мінськ, 1931). У співавторстві з І.Бойковим, якого пізніше теж репресували, укладає та публікує кілька посібників з української мови: «Робоча книга з української мови. Для шкіл політосвіти 1-го ступеня, для гуртків нижчого технічного персоналу та самоосвіти» (К., 1927; 2-ге видання, виправлене, 1929; 3-тє видання, ґрунтовно перероблене. – Харків – Київ, 1930), «Заочний курс української мови для малописьменних: Лекції 1–15» (Київ, 1930), вийшов у 15 окремих випусках, «Український правописний словник з короткими правилами правопису та завданнями до нього» (Київ, 1931). У співавторстві з Я.Чепігою, пізніше теж репресованим (він є уродженцем Херсонської губернії – народився в Новому Бузі нинішньої Миколаївської області, де й закінчив учительську семінарію), публікує читанки: «Міжнародний юнацький день: Збірник для шкіл, сельбудинків та інших політосвітніх установ» (Київ, 1924), «Червоне слово: Читанка для шкіл малописьменних дорослих» (Київ, 1925), «Жовтневе свято: Збірник для сельбудинків…» (Київ, 1925), «День 9-го січня: Збірник для шкіл, сельбудинків…» (Київ, 1925). У співавторстві з І. Бойковим друкує універсальний на 43 лекції посібник «Українська мова: Книжка для гуртків самоосвіти. Для українського населення РСФРР» (Москва, 1929; 2-ге видання. – 1930; 3-тє видання. – 1931) та «Правописний задачник: Підручна книга для малописьменних» (Москва, 1930; 2-ге видання. – 1931) [4, с. 217]. У статті М. Щербанова наводиться вражаюча цифра – загальний наклад цих видань склав 2 835 000 примірників! Ці посібники виконали свою важливу місію в контексті тодішнього національного відродження в Україні!

Проте, як відомо, в стратегічні плани російського імперіалізму та комуністичного тоталітаризму наше українське відродження ніколи не входило. Це відродження ввійшло в нашу історію як розстріляне і задушене. Тоді тоталітаризм різко ламав долю мільйонів, і найпершою комуністична система принижувала й нищила саме творчу інтелігенцію. Нестор Малеча теж був репресований, адже був уже відомим ученим. У березні 1934 року його арештовують репресивні органи радянської влади і без суду й слідства та навіть без будь-яких конкретних звинувачень висилають у Казахстан, в місто Уральськ на три роки – як виявилось, назавжди. Незадовго до арешту він переніс важку операцію і на все життя став глухим на одне вухо. В Києві залишилися дружина Марія Миколаївна (за фахом вчителька початкових класів), п’ятнадцятирічна дочка Ганна (згодом закінчила історичний факультет Київського педагогічного інституту) і семирічний син Святополк (студентом Київського університету в 1941 році мобілізований до армії і з війни не повернувся). Вже на початку війни до вченого приїхала евакуйована з Києва сім’я, а незабаром вони отримують звістку про загибель на фронті єдиного сина.

І ось там почався, як не дивно для трагічної долі цієї неординарної людини, новий творчий етап у житті науковця й педагога! Він не впав у розпач і не збайдужів до людей. Щоб вижити, вчений спочатку влаштувався коректором у газеті «Прикаспийская правда», а вже незабаром став одним із засновників та науковим керівником Західно-Казахстанського відділення Географічного товариства Казахстану. Український вчений та педагог Нестор Малеча не відгородився від життя й змусив поважати себе у нових умовах незнаного краю. Він і там проявив себе як талановитий організатор краєзнавчих досліджень, збирач фольклору, упорядник і редактор видань товариства... У 1936–1940 рр. учений працює вчителем німецької та російської мов у середніх школах Уральська, а в 1937–1943 рр. викладає латинь у фельдшерській школі. З серпня 1939 року Н. Малеча працює викладачем Уральського педагогічного інституту. Щоб мати офіційний документ про саме філологічну вищу освіту, він у 1945 р. закінчує цей же інститут, в якому викладає основні дисципліни лінгвістичного циклу: вступ до мовознавства, загальне мовознавство, російську мову, її історичну граматику, російську діалектологію, старослов’янську та латинську мови тощо. З 1958 року він – доцент, з 1962 – професор Уральського педагогічного інституту ім. О.С. Пушкіна. Там він активно працює у новій для нього науковій галузі – російській діалектології, досліджуючи говори уральських козаків та готуючи перший діалектологічний словник краю своєї висилки. Своєю науковою працею в цьому регіоні український учений Нестор Малеча ввійшов і в історію російської та казахстанської науки.

Цікавий факт з перших виселенських літ науковця Нестора Малечі пов’язаний з творчістю Тараса Шевченка-художника. Він відразу включився в роботу місцевого відділення Географічого товариства Казахстану, й саме в провінційному глухому Уральську робить відкриття: у запасниках місцевого краєзнавчого музею він знаходить й атрибутує майже забутий тоді портрет хорунжого уральських козаків Микити Савичева роботи Тараса Шевченка. Йому ж належить і перша публікація про цей твір.

До речі, цікава історична паралель. Уральські козаки – це колишні яїцькі козаки, відомі тим, що вони брали активну участь у повстаннях та селянських війнах С. Разіна та О. Пугачова, й після придушення повстання О. Пугачова Катерина ІІ наказала 1775 року перейменувати яїцьких козаків на уральських, і навіть саму річку Яїк на Урал, а Яїцький городок на Уральськ... Й одночасно того самого 1775 р. за наказом Катерини знищено було Запорозьку Січ із забороною вживати й саму назву «запорозьке козацтво»... Хорунжий уральських козаків М. Савичев і служив у тому самому Уральську, до якого потім радянська влада виселить українського вченого Нестора Малечу. А значно раніше, ще 1854 року, козацький хорунжий М. Савичев поїде з Уральська в Новопетровське укріплення спеціально й тільки для того, щоб там 7 травня познайомитися з поетом Т. Шевченком, про якого він багато чув перед тим в Україні.

Склалося так, що Уральський козачий полк №6, в якому служив хорунжий Микита Савичев, 1849 року був направлений у діючу російську армію в Угорщину (тоді Росія виступила душителем угорської революції, вчинивши збройну інтервенцію), але війна в Угорщині закінчилася, й полк розквартирували в Україні зі штабом у Звенигородці до 1851 року. Там, у середовищі офіцерів, М.Савичев і почув про Тараса Шевченка як про незвичайну людину, а був він тоді на засланні в краях уральських козаків... «Коли я побачив, з яким захопленням говорять про Шевченка, мені стало соромно, що я раніше не знав про нього», згадував потім козацький старшина [11, с. 255]. Він навіть побував у селі Кирилівці, не відаючи тоді, що то – «колиска дитячих літ Тараса Григоровича, і зовсім тоді не передбачав, що дізнатися про це мені доведеться від нього самого» [11, с. 256]. Повернувшись з полком до Уральська, хорунжий зустрічався з людьми, які особисто знали Т. Шевченка, й довідався, що його перевели до Новопетровського укріплення, і коли майор Михайлов, їдучи ревізувати роту свого батальйону, запросив Савичева поїхати з ним «для компанії», хорунжий радо згодився. Знайомі Шевченка (це були троє засланих поляків і петрашевець Хаников) передали для Шевченка листи та словесні доручення. Перебуваючи в Новопетровську в травні й червні 1852 року, М.Савичев часто зустрічався й розмовляв із Шевченком, той розпитував козака про українські враження та зустрічі, вони ходили околицями укріплення, маючи цікаві розмови (Савичев і сам добре малював, а також писав вірші), і врешті Тарас Шевченко намалював портрет М.Савичева й подарував йому. Той портрет, писаний на кольоровому папері італійським олівцем та білилом, уральський козак беріг усе життя (помер 1885 р.). Як свідчить напис на звороті, він був «подарен в войсковой музей Павлом Ивановичем Обротеевым (1909)» [1, с. 178]. Цей портрет і віднайшов Нестор Малеча у фондах обласного історико-краєзнавчого музею в Уральську. Стаття про М.Савичева та його портрет є в 2-у томі «Шевченківського словника», а в «Спогадах про Тараса Шевченка» читач знайде й досить детальні спогади М.Савичева під назвою «Короткочасне знайомство з Тарасом Григоровичем Шевченком», які той надрукував 1884 р. в газеті «Казачий вестник», що виходила в Новочеркаську.

Як твердить М. Щербанов, саме Нестор Малеча «пробудив в уральських вчених і краєзнавців увагу до унікального культурного минулого регіону» [13] з його багатонаціональним населенням, старообрядцями й нащадками яїцьких козаків, тут він розшукував і знаходив старовинні книги й рукописи. Він організував кілька експедицій у віддалені райони, на фонограф було записано сотню казахських наспівів та видано кілька брошур з текстами казахських пісень з нотами.

У 1955 році Нестор Малеча захистив кандидатську дисертацію «Фонетичний лад територіального діалекту уральських козаків». Вона відкрила науковому світові ще одну грань землі, в яку свавільна доля закинула українського вченого. Дивним чином доля Нестора Малечі нагадує долю Тараса Шевченка – працею як в рідній, так і російській та казахській культурних традиціях, і навіть засланням у ті самі краї традиційно колоніальним імперським режимом... Тож цілком природніми є його зацікавлення творчістю Тараса Шевченка і в Миколаєві, і в Херсоні, і в Уральську...

Отже, в повоєнний період свого життя Нестор Малеча захопився явищем, яке до нього ніхто не досліджував. Уперше в своїх численних статтях у місцевій пресі намітивши шляхи комплексного вивчення однієї з західноказахстанських областей, він узявся за величезну роботу по створенню «Словника говорів уральських (яїцьких) козаків». До речі, після війни Академія наук СРСР ініціювала вивчення по всій країні народних говорів, і в Уральську цю роботу очолив Нестор Малеча. Протягом 25 років студенти постійно їздили з ним у діалектологічні експедиції, дослідивши всі 180 козачих населених пунктів не лише Уральської, а й сусідніх Гур’ївської та Оренбурзької (Шевченковими місцями) областей. Зібраний тоді матеріал склав 3419 машинописних сторінок! Далося вченому це далеко не просто, адже він постійно натрапляв на нерозуміння й спротив, доводилося постійно друкувати в пресі роз’яснювальні статті. А потім ще десяток літ тривали поневіряння вченого по видавництвах від Алма-Ати до Москви, й велика та важлива праця вченого так і не була надрукована. Помер Нестор Малеча в Уральську 1979 року, в лексикологічній науці зайнявши місце поряд з Б.Грінченком та В.Далем.

З українських наукових праць Нестора Малечі згадаймо ще його етнографічні роботи. Саме як етнограф він починав свою наукову діяльність. Ще на військовій службі він у штабній літографії в 1912 р. таємно надрукував окремою брошурою (10–15 примірників, обсяг – 51 сторінка) своє, надзвичайно цікаве й сьогодні, «Весілля в селі Пакулі Чернігівського повіту Чернігівської губернії». Дослідники не загубили надії віднайти в архівах цю працю. У 1929 р. у збірнику, присвяченому пам’яті етнографа  В. Гнатюка, Н.Малеча опублікував статтю «З народної арифметики», де наводить цілі системи народної бухгалтерії, які винайшли й користувалися неграмотні чабани, чумаки та ін. У 1930 р. вийшла його «Програма до збирання відомостей про плахти», яка й зараз є взірцевою. В рукопису залишилася унікальна праця «Дитячий фольклор. Лічилки», яку Н.Малеча підготував разом із дружиною Марією до друку в 1976 р. (матеріал зібраний наприкінці 20-х і початку 30-х років та містить 692 лічилки) і яка, на жаль, так і не видана до сьогодні, хоча є першою синтетичною працею з цього виду українського дитячого фольклору. На прохання Інституту мовознавства імені О.Потебні, який збирав матеріали для діалектичного атласу української мови, Н. Малеча обстежив говірки трьох сіл Західно-Казахстанської області, в якій три райони взагалі заселені українцями, але тодішній директор інституту І. Білодід з «політичних» міркувань заборонив давати в атласі відомості про українські говори в Казахстані чи Росії...

Як повідомляє М. Щербанов, багато спогадів про Нестора Малечу зберігає його дочка Ганна Несторівна. Наведемо уривок із них: «Нестор Михайлович виховав сотні вчителів-словесників. Його розум, витончена і природна манера говорити, чесність, благородство, простота в спілкуванні торкалися кожного. Завжди ввічливо, уважно, доброзичливо зустрічав він будь-кого і готовий був допомогти порадами, книгами і доброю участю. Для нас він був прикладом людської етики. Ці його якості виховували нас – учнів – непомітно, але міцно» [13]. Тож згадаймо крилаті слова Тараса Шевченка: «Раз добром зігріте серце вік не прохолоне». Це – й про Нестора Малечу.

 

Література:

 

1.     Анісов В., Середа Є. Літопис життя і творчості Т. Г. Шевченка. – К.: Дніпро, 1976. – 392 с.

2.     Весь Николаевъ въ карманъ. Справочникъ. 1919 г. / Составители студ. Гр. Фефербоймъ и Я. Уринъ. – Николаевъ: Книгоиздательство «Студентъ», 1918.

3.     Горецький П. Й. Історія української лексикографії. – К., 1963. – С. 163–164.

4.     Дзендзелівський Йосип. Нестор Малеча – етнограф, фольклорист, філолог // Записки наукового товариства імені Т. Шевченка. – Львів, 1992. – Т. ССХХІІІ. – С. 206–218.

5.     Дзензелівський Й.О. Малеча Нестор Іванович // Українська мова: Енциклопедія / Редкол.: Русанівський В.М., Тараненко О.О. (співголови), М.П. Зяблюк та ін. – К.: Українська енциклопедія, 2000. – С. 301.

6.     Кирилюк Є. Незгасне, як життя // Літературна Україна. – 1964. – 11 грудня.

7.     Кубійович В. Нарис історії Наукового товариства ім. Шевченка (1873–1949). – Львів, 1991. – С. 33.

8.     Митрополит Іларіон [Огієнко Іван]. Граматично-стилістичний словник Шевченкової мови. – Вінніпег, 1961. – С. 35.

9.     Нестор Літописець [Малеча Нестор]. Словничок Шевченкової мови. – Миколаїв, 1916. – 71 с.

10.   Нестор Літописець [Малеча Нестор]. Україно-руський словничок до Кобзаря Т.Г. Шевченка. – Херсон, 1917. – 83 с.

11.   Спогади про Тараса Шевченка. – К.: Дніпро, 1982. – 547 с.

12.   Шевченкознавство// Енциклопедія українознавства / Головний редактор Володимир Кубійович. Перевидання в Україні. – Львів, 2000. – Т. 10. – С. 3834.

13.   Щербанов Микола. Доля Нестора Малечі // Аркасівська вулиця (Миколаїв). – 2007. – Число 18, листопад. Те саме: http://prstr.narod.ru

 

Липень 2009 р.