Видання херсонської філії видавництва "Просвіта":

Анастасьєв А., Лепешко В. Звідси починається Вітчизна
Вісник Таврійської фундації. Випуск 4
Микола Каляка. Рукопис знайдено в каюті Ушакова
Вісник Таврійської Фундації. Випуск 8
Вишиванка. Число 3
Микола Братан. Танго над лиманом
Танго над лиманом
Роман
2001
ISBN: 
966-630-026-5
Бібліографічний опис: 

Братан М.І. Танго над лиманом: Роман. — К.-Херсон: Просвіта; Айлант, 2001. — 139 с.: іл.

I

Павла Долинського ховали на другий день після наглої смерті, що сталася посеред поля на кучугурищі, яке він засівав спозарану травами. Засівав — як пісню співав, так захопила його та не звичайна для озерянців робота. Уперше на віку спостерігали вони таку дивовижу. Де це видано, щоб на безплідних пісках луги шуміли. А таки зеленітимуть, сокуватимуть лужечки на піщаному белебні, на землі, що досі була неплідницею, де хіба що молочай та кермек донині росли, вівці тирлувалися — нічого всмикнути було, одне слово — кучугури, пустизна. Розуміли односельці: не зі свого голосу, либонь, співає такої Павло Арсентійович, це все новації Олега Шурдука, їхнього головного агронома, ученого чоловіка, якого хлібом не годуй — дай щось таке сподіяти на землі, аби вона, як у тій пісні співається, цвіла-красувала. Ліс на кучугурищі висіяли — прийнявся, зеленіє, любо-мило глянути, з деяких пір — виноград кучерявиться, плодоносить, а це, бач, до лугів дійшло. В Озерянці вже й слово це потроху стали забувати. Які там луги — пшеницю сіяти ніде: як не солонець, так супісок, а то й всуціль — піски, голомозина, наче в того Петра Демидовича, бухгалтера, котрий, подейкують люди, у потемках може без електрики обходитися — лисиною світить, відколи його й пам’ятають.
По правді кажучи, луги радгоспові потрібні, овець бо чимось треба годувати, на одній соломі їх не протримаєш. Можна протримати, звісно, але ні вовни, ні м’яса путнього не жди. На полі, де відбувалося оте чародійство, — з нічого луги мали народитися, — крім головного агронома та механізаторів, що сіяли трави, був рокованого ранку і радгоспівський атагас Микола Золинський, котрому нетерпеливилось подивитися, як же воно кучугури окультурюють, ясно, що при цьому пісок із торфом перемішують, але ж як це робилося — торф укладали шарами, як ото пиріг чи плачинду гарбузовим начинням наповнюють. Золинський, як потім вияснилось, останній розмовляв з трактористом, і була розмова навдивовижу радісна, життєлюбна, аж не віритья, що після такого чоловік може у небуття відійти.
— Здоров, Миколо! — гукнув чабанові механізатор-ветеран. — Прийшов із завтрашнім днем привітатися?
— З яким — днем? — не втямив запитання Золинський.
— Із завтрашнім, з грядущим, як поети пишуть! Адже робимо на оцих пісках плацдарм для майбутнього!
— Чи не далеко сягнув?!
— Ні-і! — засміявся дитинно Павло Арсентійович і натис на важіль — рушив у дальні гони, щойно заправивши сівалку насінням. Золинський провів його примруженим поглядом — сонце било в очі — і крізь гуркіт двигуна ледь розчув іще якісь слова тракториста, щось на кшталт “буде” чи “не забуде”... А що буде, чого не забуде і хто — про те можна тільки гадкувати нині, бо ж не перепитаєш...
Він лежав на подвір’ї своєї хати, власноруч збудованої в середині п’ятдесятих років, під розлогим горіхом, що ріс побіля веранди, прикриливши її густим листям, поміж якого вирізнялися тугі, з полиском, зелені плоди. Такого, як в Арсентійовича, горіха не було ні в кого з озерянців. Плоди — достеменно кокосові, хоч кокосів на селі, власне, ніхто не бачив, за винятком старого морського вовка Петра Артемовича Скиби, який в молодості не тільки де не плавав, але й смакував ними не в одному замежному порту, зокрема, в Сінгапурі, де сонце стоїть прямо над головою, а повітря — наче тобі в сауні, хоч про останню йому лише чути доводилося та читав про неї в журналі “Здоровье”.
Петро Артемович доводився Долинському далеким родичем, врівні, як і добрій половині села, тим, хто належав до корінних озерянців, що походження своє ведуть од славетної козацької паланки, тієї, котра супроти цариці — баби вражої, як у пісні мовиться, повстала, бунтувала в непокорі. Не треба, отож-бо, дивуватися, якщо його родичів здибаєте в Сибіру, а то й на Сахаліні, — казав же його онук, що бував на тому острові, буцімто в музеї там бачив записане рукою Чехова прізвище, на їхнє схоже, дещо переінакшене, але корінь — наш, спробуй вирвати. Долина — Дольський — Долинський — Долинюк... А може, й Доля — одного походження.
Він завжди отак, коли проводжав у вічність своїх родичів, близьких і далеких, про їхню основу нагадував тим, хто сходився на похорон. Стояв нині біля воріт, оточений чоловіками, які тяглися до нього, мов залізо до магніту. Не стільки через те, що хотіли почути якісь оповідки про його морські мандри, — все, що знав, Артемович давно оповів, — просто їм, здебільша молодим і менш досвідченим у життєвих проблемах, затишніше і надійніше коло його сивин, коло його крутих, ослаблих з літами, а проте ще досить кріпких плечей, обтягнутих, як завжди, ревно випраною тільняшкою.
Микола Золинський мовчки слухав тиху мову старого морехода, а сам поглядав раз по раз на тітку Оксану, вдову передчасно померлого, як напишуть, надрукують у газеті. Вона вже плакала не слізьми — самим болем. І не лише смерть чоловіка шматувала її струджене серце. Зближувався час останньої дороги Павла Арсентійовича до тої пристані, що рано чи пізно дана людині на віки вічні, а досі ніхто з дітей не приїхав. Дочка — та через несходиму відстань забарилась — у Новосибірську при своєму капітані-ракетникові, де захищають мир ось уже сьоме літо. А син — бодай не згадувати при такій годині — цей поряд, в обласному центрі, теж в чинах, ось тільки невідомо: чим він там зайнятий, чим живе п’ятий десяток літ. Одне знають про нього озерянці: тверезим його ніколи ніхто не бачив при зустрічах у рідному краї ачи в тому ж не такому й далекому місті, де він мешкає і де озерянські базаряни частенько бувають, а він, їхній славетний земляк, базару обласного ніколи не обходить, вивчає життя в такий спосіб. Солоні огірочки любить пробувати вранці, зокрема і в своїх земляків не цурається відкуштувати, хоч не кожного пізнає, — з очима в нього нелад, окуляри носить такі, що за стеклами зіниць не видко. А каже, що — художник. Як же він і що малює? Щоправда, тепер є такі малювальники, які наосліп можуть шедеври творити, наквацяють — не розбереш потім, що воно вийшло з-під їхнього пензля...
Донька прибула ополудні — ставна, повновида і геть біла, з-поміж густо засмаглих озерянців лише мати її могла блідістю обличчя зрівнятися з нею. Болюча сцена зустрічі Катерини (так звали дочку) з любим татусем, що навіки закрив свої оченьки, збентежила до сліз навіть мужньосердих чоловіків. Багато хто з них не зміг спокійно сприймати, як ридали, голосили водночас дочка і мати. Петро Артемович, якому в далеких плаванях не такі трагедії доводилося бачити, теж одвів погляд убік, аби не дивитися на жіночу неприховану тугу.
Саме о цій хвилині до воріт, зарані розчахнутих для прощання з хазяїном, підійшов головний агроном Олег Васильович Шурдук, смаглочолий кремезняк з жорсткими рудуватими вусами, чоловік, який і на свята рідко усміхається, а зараз і взагалі — журний, охмарений. До того ж був запилюжений — прийшов прямо з поля, з того згубного лугу, де Арсентійович, земля йому пером, востаннє засівав багатолітні трави, рости й цвісти яким — уже без нього.
— Як там, на піщаному полігоні? — запитав Петро Артемович головного агронома, аби не мовчати, не скорятися безборонно скорботі, дух якої витав над залюдненим дворищем Долинських — відтепер доведеться казати “Долинської” — самотою житиме удова, чи може, дочка повернеться на рідні обрії? Так чоловікові ж до відставки ще далеко.
— Засіяли перші десять гектарів — відповів на запитання Шурдук. Здавалось би, мав і порадіти чоловік з такої новини, але ж не ті обставини. І не тільки передчасна кончина (хоч передовсім — вона) смутила душу головного агронома. Щойно, обходячи окультурену піщану ділянку, набачив він підступні вихорці, що здіймалися то там, то тут поміж кучугур, поступово перекочовуючи і на майбутній луг. Невже — вітер з-під сонця, шалений вітер-східняк, афганець, триклята чорна буря?.. Може, й серце Арсентійовича не витримало, зупинилося в передчутті негоди, — від різкої зміни тиску, як мовить прогноз погоди. В газеті сповіщалося, що треба очікувати магнітну бурю, і не одну... У нього, Шурдука, в самого, певне, з цієї причини була безсонна ніч, почувався нині — як після шторму на морі, де він, хоч і не корінний озерянець, плавав чотири літа моряком строкової служби — “ходили ми походами”...
Але де ж він, справді, той художник некерований? — Петро Артемович починав нервуватися через блудного сина небіжчика, якому, зрештою, зараз було байдужки — яка погода, і хто прибував, хто запізнився на похорон, — це справа пам’яті і совісті живих, задля яких він у житті своєму добра не шкодував, серце перетрудив. Стільки й пам’ятали його сельчани, воно в нього боліло, усе до лікарні збирався, та сільську закрили, а до районної далеченько — так і не встиг підремонтувати моторець, — зупинився в дорозі...

Автор: 

Сторінки

Додати коментар



Корисно? Сподобалося? - То поділіться!
Цим Ви допоможете своїм друзям, культурі України та нашому сайту. Дякуємо!

Кількість

Наразі на сайті "Просвіта" Херсонщини розміщено 115 книг;
1,417 статей;
327 авторів.

Нова фраза

Цікава фраза з сайту
Українські афоризми "Нові сучасні афоризми"

Яндекс.Метрика


Хронологія

1654 (8) 1917 (6) 1918-1921 (6) 1929 (5) 1932-1933 (67) 1941 (4) 2013-2014 (4) 2014-2015 (10)