Видання херсонської філії видавництва "Просвіта":

Коломієць Н.А. Відлуння душі
Молода муза. Випуск 1
Олексюк О.В. Поетика творів Миколи Братана
Микола Василенко. Уламки імперії
Анатолій Анастасьєв. Потоки
Микола Василенко. Лаодика - царица Селевкидии
Микола Братан. Танго над лиманом

Братан М.І. Танго над лиманом: Роман. — К.-Херсон: Просвіта; Айлант, 2001. — 139 с.: іл.

2001
ISBN: 
966-630-026-5
Танго над лиманом
Роман

I

Павла Долинського ховали на другий день після наглої смерті, що сталася посеред поля на кучугурищі, яке він засівав спозарану травами. Засівав — як пісню співав, так захопила його та не звичайна для озерянців робота. Уперше на віку спостерігали вони таку дивовижу. Де це видано, щоб на безплідних пісках луги шуміли. А таки зеленітимуть, сокуватимуть лужечки на піщаному белебні, на землі, що досі була неплідницею, де хіба що молочай та кермек донині росли, вівці тирлувалися — нічого всмикнути було, одне слово — кучугури, пустизна. Розуміли односельці: не зі свого голосу, либонь, співає такої Павло Арсентійович, це все новації Олега Шурдука, їхнього головного агронома, ученого чоловіка, якого хлібом не годуй — дай щось таке сподіяти на землі, аби вона, як у тій пісні співається, цвіла-красувала. Ліс на кучугурищі висіяли — прийнявся, зеленіє, любо-мило глянути, з деяких пір — виноград кучерявиться, плодоносить, а це, бач, до лугів дійшло. В Озерянці вже й слово це потроху стали забувати. Які там луги — пшеницю сіяти ніде: як не солонець, так супісок, а то й всуціль — піски, голомозина, наче в того Петра Демидовича, бухгалтера, котрий, подейкують люди, у потемках може без електрики обходитися — лисиною світить, відколи його й пам’ятають. По правді кажучи, луги радгоспові потрібні, овець бо чимось треба годувати, на одній соломі їх не протримаєш. Можна протримати, звісно, але ні вовни, ні м’яса путнього не жди. На полі, де відбувалося оте чародійство, — з нічого луги мали народитися, — крім головного агронома та механізаторів, що сіяли трави, був рокованого ранку і радгоспівський атагас Микола Золинський, котрому нетерпеливилось подивитися, як же воно кучугури окультурюють, ясно, що при цьому пісок із торфом перемішують, але ж як це робилося — торф укладали шарами, як ото пиріг чи плачинду гарбузовим начинням наповнюють. Золинський, як потім вияснилось, останній розмовляв з трактористом, і була розмова навдивовижу радісна, життєлюбна, аж не віритья, що після такого чоловік може у небуття відійти. — Здоров, Миколо! — гукнув чабанові механізатор-ветеран. — Прийшов із завтрашнім днем привітатися? — З яким — днем? — не втямив запитання Золинський. — Із завтрашнім, з грядущим, як поети пишуть! Адже робимо на оцих пісках плацдарм для майбутнього! — Чи не далеко сягнув?! — Ні-і! — засміявся дитинно Павло Арсентійович і натис на важіль — рушив у дальні гони, щойно заправивши сівалку насінням. Золинський провів його примруженим поглядом — сонце било в очі — і крізь гуркіт двигуна ледь розчув іще якісь слова тракториста, щось на кшталт “буде” чи “не забуде”... А що буде, чого не забуде і хто — про те можна тільки гадкувати нині, бо ж не перепитаєш... Він лежав на подвір’ї своєї хати, власноруч збудованої в середині п’ятдесятих років, під розлогим горіхом, що ріс побіля веранди, прикриливши її густим листям, поміж якого вирізнялися тугі, з полиском, зелені плоди. Такого, як в Арсентійовича, горіха не було ні в кого з озерянців. Плоди — достеменно кокосові, хоч кокосів на селі, власне, ніхто не бачив, за винятком старого морського вовка Петра Артемовича Скиби, який в молодості не тільки де не плавав, але й смакував ними не в одному замежному порту, зокрема, в Сінгапурі, де сонце стоїть прямо над головою, а повітря — наче тобі в сауні, хоч про останню йому лише чути доводилося та читав про неї в журналі “Здоровье”. Петро Артемович доводився Долинському далеким родичем, врівні, як і добрій половині села, тим, хто належав до корінних озерянців, що походження своє ведуть од славетної козацької паланки, тієї, котра супроти цариці — баби вражої, як у пісні мовиться, повстала, бунтувала в непокорі. Не треба, отож-бо, дивуватися, якщо його родичів здибаєте в Сибіру, а то й на Сахаліні, — казав же його онук, що бував на тому острові, буцімто в музеї там бачив записане рукою Чехова прізвище, на їхнє схоже, дещо переінакшене, але корінь — наш, спробуй вирвати. Долина — Дольський — Долинський — Долинюк... А може, й Доля — одного походження. Він завжди отак, коли проводжав у вічність своїх родичів, близьких і далеких, про їхню основу нагадував тим, хто сходився на похорон. Стояв нині біля воріт, оточений чоловіками, які тяглися до нього, мов залізо до магніту. Не стільки через те, що хотіли почути якісь оповідки про його морські мандри, — все, що знав, Артемович давно оповів, — просто їм, здебільша молодим і менш досвідченим у життєвих проблемах, затишніше і надійніше коло його сивин, коло його крутих, ослаблих з літами, а проте ще досить кріпких плечей, обтягнутих, як завжди, ревно випраною тільняшкою. Микола Золинський мовчки слухав тиху мову старого морехода, а сам поглядав раз по раз на тітку Оксану, вдову передчасно померлого, як напишуть, надрукують у газеті. Вона вже плакала не слізьми — самим болем. І не лише смерть чоловіка шматувала її струджене серце. Зближувався час останньої дороги Павла Арсентійовича до тої пристані, що рано чи пізно дана людині на віки вічні, а досі ніхто з дітей не приїхав. Дочка — та через несходиму відстань забарилась — у Новосибірську при своєму капітані-ракетникові, де захищають мир ось уже сьоме літо. А син — бодай не згадувати при такій годині — цей поряд, в обласному центрі, теж в чинах, ось тільки невідомо: чим він там зайнятий, чим живе п’ятий десяток літ. Одне знають про нього озерянці: тверезим його ніколи ніхто не бачив при зустрічах у рідному краї ачи в тому ж не такому й далекому місті, де він мешкає і де озерянські базаряни частенько бувають, а він, їхній славетний земляк, базару обласного ніколи не обходить, вивчає життя в такий спосіб. Солоні огірочки любить пробувати вранці, зокрема і в своїх земляків не цурається відкуштувати, хоч не кожного пізнає, — з очима в нього нелад, окуляри носить такі, що за стеклами зіниць не видко. А каже, що — художник. Як же він і що малює? Щоправда, тепер є такі малювальники, які наосліп можуть шедеври творити, наквацяють — не розбереш потім, що воно вийшло з-під їхнього пензля... Донька прибула ополудні — ставна, повновида і геть біла, з-поміж густо засмаглих озерянців лише мати її могла блідістю обличчя зрівнятися з нею. Болюча сцена зустрічі Катерини (так звали дочку) з любим татусем, що навіки закрив свої оченьки, збентежила до сліз навіть мужньосердих чоловіків. Багато хто з них не зміг спокійно сприймати, як ридали, голосили водночас дочка і мати. Петро Артемович, якому в далеких плаванях не такі трагедії доводилося бачити, теж одвів погляд убік, аби не дивитися на жіночу неприховану тугу. Саме о цій хвилині до воріт, зарані розчахнутих для прощання з хазяїном, підійшов головний агроном Олег Васильович Шурдук, смаглочолий кремезняк з жорсткими рудуватими вусами, чоловік, який і на свята рідко усміхається, а зараз і взагалі — журний, охмарений. До того ж був запилюжений — прийшов прямо з поля, з того згубного лугу, де Арсентійович, земля йому пером, востаннє засівав багатолітні трави, рости й цвісти яким — уже без нього. — Як там, на піщаному полігоні? — запитав Петро Артемович головного агронома, аби не мовчати, не скорятися безборонно скорботі, дух якої витав над залюдненим дворищем Долинських — відтепер доведеться казати “Долинської” — самотою житиме удова, чи може, дочка повернеться на рідні обрії? Так чоловікові ж до відставки ще далеко. — Засіяли перші десять гектарів — відповів на запитання Шурдук. Здавалось би, мав і порадіти чоловік з такої новини, але ж не ті обставини. І не тільки передчасна кончина (хоч передовсім — вона) смутила душу головного агронома. Щойно, обходячи окультурену піщану ділянку, набачив він підступні вихорці, що здіймалися то там, то тут поміж кучугур, поступово перекочовуючи і на майбутній луг. Невже — вітер з-під сонця, шалений вітер-східняк, афганець, триклята чорна буря?.. Може, й серце Арсентійовича не витримало, зупинилося в передчутті негоди, — від різкої зміни тиску, як мовить прогноз погоди. В газеті сповіщалося, що треба очікувати магнітну бурю, і не одну... У нього, Шурдука, в самого, певне, з цієї причини була безсонна ніч, почувався нині — як після шторму на морі, де він, хоч і не корінний озерянець, плавав чотири літа моряком строкової служби — “ходили ми походами”... Але де ж він, справді, той художник некерований? — Петро Артемович починав нервуватися через блудного сина небіжчика, якому, зрештою, зараз було байдужки — яка погода, і хто прибував, хто запізнився на похорон, — це справа пам’яті і совісті живих, задля яких він у житті своєму добра не шкодував, серце перетрудив. Стільки й пам’ятали його сельчани, воно в нього боліло, усе до лікарні збирався, та сільську закрили, а до районної далеченько — так і не встиг підремонтувати моторець, — зупинився в дорозі...

II

Кілометрів за двадцять від Озерянки розрісся на піщаних пагорбах при самому чорноморському лимані молодий сосновий бір, посаджений місцевими лісівниками і сподобаний начальниками всіх рангів, починаючи від бригадира рибгоспу “Лиманський”, чия обвітрена бригада на лимані тарань промишляє, і кінчаючи... А втім, не всім і не кожному треба знати, хто в тому рукотворному гаю при лимані серед літа буває чи кого не буває. Намет розіпнули край самого сосняка, за кільканадцять метрів од привітної теплої хвилі, що врівні буває і солоною морською, і прісною річковою. Нині, по всьому видно, прісна — горішняк дме сьогодні як на гріх, суховітриця в степу, та й тут відчувається, сквар буде той! Але взавтра, можливо, розпогодиться, подме маїстро, хвиля морська хлюпне, шовковиста водичка — красота! В разі чого, — якщо жарота не спаде, доведеться перебазуватися на кут — до моря, там єсть Біла хата або Вілла, — яка не яка — цивілізація. І холодильник, і кондиціонер, — правда, душ не діє і “удобства во дворе”, провінція все-таки... Директор “Приозерного” Василь Матвійович Попруга як тільки міг приспокоював і обнадіював високих гостей із самої столиці, з Міністерства меліорації, котрі не тільки чинами знатні, ще ж і звання в кожного: доктор, кандидат наук, заслужений працівник, лауреат... Вони критично озирали довкілля, чомусь пильно придивлялися до палатки, яку він, Попруга, позичив у місцевого військового гарнізону — про це, однак, розводитися не будем, військова таємниця все-таки... — Ви нам, звичайно, пробачте, коли що не так... Палатка — це ясна річ, примітив, але з часом, як тільки дозволять умови і Комітет охорони природи, — побудуємо тут пансіонат з усіма вигодами... — Палатка — це не примітив, шановний, — заперечив бородатий і геть сивий, найстарший за віком, але не за чином гість. — Палатка, як ви сказали, або ж намет в музеї революції стоїть, а ось пансіонату жодного я там не бачив... — Так то ж цілина, — осмілився перечити високому гостеві Попруга. — На цілині, правильно, палатка-намет відіграла, можна сказати, історичну роль. А тут відіграти таку роль мають лиман, сосни і найчистіше в Україні повітря, — чорнобильська хмара сюди не дослизнула... Але намет усе-таки потрібен: у нас, по секрету, — сонце радіоактивне. Молодий повносилий, спортсменистого вигляду чолов’яга з вусиками, в окулярах, що тримався найбільш незалежно, — певне, службовий ранг не з останніх, вирік безпристрасно: — “Пізнаю це життя і сприймаю!”... Життя, як казав філософ, — це вдих, а смерть — видих... З наукової точки зору — вельми сумнівно, але з філософської... Попруга заплутався в сентеціях мудрого міністерського начальника (це ж таки старшина), і тут же вставив у розмову своє фірменне: — А шашлик, як дехто з авторитетів твердить, тільки з баранини, ні з якого іншого м’яса — відновлює нервові клітини... — Гадаю, не баранячі? Попруга вибалушив очі на міністерського старшину, язика проковтнув, не знаючи, сміятися йому з такого жарту чи пропустити мимо ушей. Кого він має на увазі? Невже його, якого не є, та господаря цієї палатки, цього шашлика, що смажиться вже, пахтіючи на сотні метрів по узбережжю, зрештою, господаря становища, як на те... — А хоч би й баранячі, вони, вівці, розумні та ще й які! Між іншим, свині — теж... Тут уже настала черга хмурити начальственного лоба керівному товаришеві з міністерства. — Ну, ну, доказуйте, товаришу директор... Це що ж — ваші особисті спостереження, чи як? — Стосовно свиней? Так, мої особисті... Працював я, не криюсь, начальником свинокомплексу в радгоспі Миколаївської області... Ну, а кінцева мета комплексу, звісно, яка — відправляли вирощене поголів’я на м’ясокомбінат. І ось уявіть собі таку, сказати б, картину. Назавтра підгонять грузовики з комбінату до комплексу, а сьогодні серед тих свиней, котрі відібрані на відправку, — починається... як би вам це сказати, тривога, справжня тривога, якесь прямо таки не твариняче передчуття кінця. Я не можу вам цього пояснити, але скажу одне: сам я звідтоді свинини не вживаю... Мені здається, що свині, як і дельфіни... — Готові шашлики! — донеслося від мангалу, зробленого з паленої цегли, де чаклував над бараниною вірменин із сусіднього села Рибальського, якого (вірменина) брали в таких випадках на прокат усі відпочивальники навперебій, бо краще ніж Левон Саркісович ніхто на все побережжя справжніх шашликів не приготує. — Ну, це ви загнули, товаришу директор: свиней з дельфінами порівняти! — озвався, позіхаючи, сивобородий. — Свиня — свинею і є, тут усяка філософія не витримує критики... — Він помовчав, широкими ніздрями довгого грящуватого носа вдихаючи гострий запах шашлика, і, всівшись на брустевр окопчика — сідала шашликоїдів, попросив Попругу: — Ви краще, замість захисту свиней від невегетаріанців, розкажіть нам, як же ви кварцеві піски примусили родити... Попруга звів червонясті очі на сивоока. Звідки йому відомо про залуження пісків в Озерянці? Не інакше, цей всюдисущий Шурдук уже накатав петицію в міністерство, просив, не інакше, допомоги, ці двоє, не інакше, з цього приводу і прибули. Піски їх зацікавили. — Поки що затія з пісками нічого нам, крім клопотів зайвих, не дала, — неохоче відказав Попруга. — Буде що на них рости, чи не буде, а затрати і втрати вже маємо... Вчора навіть одного з найстаріших трактористів утратили. — Техніка безпеки? — продовжував свердлити поглядом Попругу підсліпуватий. — Який там техніка безпеки. Навпаки! Тобто, не стало чоловіка на рівному місці... Серце зупинилося... — А при чому тут піски? — це вже запитав, той, що, старшина, беручи з рук Левона Саркісовича ваговитий шампур з пахучим начинням. — Як-то при чому? Не сіяв би на тому кучугурищі — дивись, і донині жив би... — Дивна логіка у товариша директора. Виходить, хочеш довго прожити — не працюй, — філософствували окуляри. — Але ж на тих пісках тракторові тяжко, що вже про людину казати. Гибле діло — луги на кварцевих грунтах, які, власне, грунтами і не є... — Постривайте, — статечно мовив бородань. — Якщо діло це гибле, як ви сказали, тоді, прошу, поясніть мені: навіщо ж ви, як директор, це діло благословили? — На мене натисли... згори... — пробелькотів у відповідь Попруга, не будучи певен, що міністерські гості схвально поставляться до його відгуку про натиск “згори” — вони ж бо, по суті, теж представники керівної верхотури, та ще й якої! — На вас натиснеш, — оскалився “очкарик”, простягаючи великі руки до запашистого шашлика. — Скільки вб’єш, стільки й влізе... Бородатий, підставляючи гранчака під мускатне вино, — коньяк йому був протипоказаний, — перефразував: “Скільки вп’єш, стільки й влізе”. А вони нічого, ці різношерсті високі начальники з міністерства, з гонором, але свої, не цураються низів і низин, зокрема, прилиманських!.. — Так за ваше здоров’я, дорогі наші гості, або, як моя матуся покійна казала: гостоньки!.. Хай вам щастить на вашому трудному поприщі... — Терені, — поправив старший... — На терені, — з незвички й Попруга спромігся виліпити кляте слово переспраглими м’ясистими губами. Чарка з коньяком ще тремтіла в його кощавій чіпкій правиці.— До дна, як той мовляв, ауфвідерзейн... Вихиливши одним ковтком таврійського коньяку, занюхавши огірком, додав: — Це до нас колись німці приїздили... демократичні... Дак один так наафвідерзеявся, що отутечки, під тією розлапистою сосною і нічку ночував, і ранок стрічав: “Гутен морген, водка гут...” — І сміється так же по-нашому, аж не віриться, що у війну в цих же таки пісках він загарбником гостював, і гостини ті були кривавими, смертоносними...— Попруга раптом заговорив зовсім не схоже на себе, бо ж не власними словами сипав, а цитував статтю з обласної газети, де той, що під сосною ночував, зі статтею виступив, у якій своє минуле переоцінює, кляне Гітлера і виступає за мир у всьому світі. Чи то, може, він, Попруга, переплутав, — у газеті, здається виступав другий німець — турист, із ФРН, але теж з демократичним, принаймні миролюбним духом... — Миролюбний дух у шашлика, а те, що ви кажете, у мене особисто викликає сумнів, — устряг до розмови автор смаковитої закуски.— Ви знаєте грузинське слово “мегобарі”? Так ось воно в перекладі означає: ті, що сидять за однією тарілкою. А з поміж наших туристів, які разом з нами за одним столом сидять, шашлики їдять, коньяк п’ють, друзів на словах буває хоч греблю гати, але коли треба зупинити наступ американських ракет у тій же західній Європі, мені здається, вони зі мною за одним столом ніколи не сиділи... — Це ви даремно так — категорично, неквапно заперечив міністерський начальник.— У всьому світі є розумні особистості, які виступають за мир, у тому числі й з-поміж тих, кого ви запопадливо критикуєте... — Я, звичайно, теж дивлюсь телепередачі... Мітинги протесту, марші миру... Все це добре, але мусить бути щось більше, реальніше. Аби вони знали, що таке війна, так, як знаємо ми... Я хоч і вірменин, але родом з Каховки далекий родич Спендіарова, композитора нашого славного, — напевне, чули... — Ім’я чули, а музики... — Попруга був напрочуд самокритичний і критичний водночас, бо мужі міліорації, з усього видно, теж про творіння Спендіарова мали досить поверхове уявлення... — Я хлопчиськом був, але запам’ятав, що вони творили в наших краях... Мене і взагалі мало на той світ не спровадили, дуже їм видався я схожим на єврейського хлопчика... А чим ті нещасні єврейські діти завинили, що ними криниці позакидувано було під Каховкою?.. Ні, немає прощення цим варварам — на віки вічні!.. І тут я не можу збагнути деяких нащадків тих вихрастих, безвинно убієнних своїх ровесників, які — нащадки, звісно, а не убієнні — все, все забули, чкурнули в обітоване замежжя і лигаються з колишніми своїми катами!.. — Слухайте, та вам же не шашлики смажити, а в ООН на сесії виступати!— щиро чи удавано — не розібрати — подивувався підпилий бородатий гість, який, судячи з його поведінки, не дуже страждав од заходів по боротьбі з пияцтвом і алкоголізмом. До алкоголіка він ще не доріс, але пияком був заповзятливим, і начальство наразі не вельми схвально сприймало його нинішні вибрики. — При чому тут ООН, — зауважив старший. — Не треба вживати високих слів без потреби. — Ну, нехай не ООН... Але до комітету захисту миру, якщо на селі є такий, його ввести треба неодмінно!.. — А я і так входжу до групи сприяння Фондові миру... — заявив з гідністю Левон Саркісович. — І як же ви сприяєте? — Вніс три зарплати... Попруга потвердив: — Це факт... Чотириста п’ятдесят карбованців — на його рахунку, як писала недавно наша райгазета... — Поважаю директорів, які читають районні газети, — прорік самовпевнено міністерський старшина. Ні, він таки злий, дарма, що має на вузькому худому обличчі повні м’ясисті губи — кажуть, це ознака добрості душі. — Ми, коли треба, і стінну пресу читаємо, — Попруга відпарирував без образи і тут же заходився наливати в чарки чергову порцію коньяку. — По останній. — Остання в попа жінка, — це бородатий докинув — він п’янів швидше за всіх і пив без утриму, як мовить, чи то пак мовив той, кого сьогодні повезли на п’ятий кілометр... Попрузі нараз прикро стало, що не пішов на похорон такого славного чоловіка, — що трудівник був, що взагалі душа відкрита, як оце лимання, яке синіє за молодими соснами. Але що міг він, директор, подіяти, коли збіглося дві такі пригоди: сумна і радісна — похорон і гостини. Та ще ж які гості прибули! Відверто кажучи, Попругу не дуже обходило те, що вони з верхотури, він і не таких зустрічав — членів Політбюро, космонавтів... Але гості були, окрім того, що високі, ще й потрібні і це відігравало неабияку роль у тому, що він зараз мусив відречено сидіти з ними, пити, порушувати відомий Указ, — не приведи мати Господня: якесь пильне око дізнається, обов’язково буде анонімка. Та нічого, йому не первина, переживе ще одну супліку без підпису, аби тільки вибити од шановних гостей те, що треба для розвитку радгоспу. А таки треба, скільки можна пасти задніх у цьому державно важливому питанні... — Ще раз, дорогі гості, за ваше здоров’я!.. Ворогам не безголов’я!.. Гарні тости були в наших предків... — І тут Попруга перейшов у наступ. — Вибачайте, що скромна вечеря... Гадаю, наступного разу, коли приїдете до нас, ми зможемо і той... юшицю приготувати — матимемо своє рибне господарство, бо ниньки, як той мовляв, що в Дніпрі, що в лимані, ні рибця, ні тарані... — Кажіть зразу, що вам треба від нас,— вибалушив начальник побільшені од випитого очі. — Не люблю недомовок, хитрувань. — Озеро, друге озеро потрібне. Село ж наше зветься Озерянка... Маємо природнє, солоне — там нічого не водиться, крім лікувальних грязей... Приїздіть лікуватися, коли що... А нам треба зробити озеро... При сучасній техніці... — Все ясно... Нас хочуть купити за пляшку коньяку... — Що ви, що ви, ми — від душі... Старшина потер спітніле чоло і на повному серйозі перепитав, майже тверезий: — Площа штучного озера? Кубатура? Попруга таких даних не мав, але зопалу видав: — Гектарів п’яток... Глибиною... щоб діти не тонули... — Все ясно... Водоймище ми вам зробимо... Наш водбуд вишукає резерви... — От спасибічки!.. — Постривайте дякувати... — Старшина випив мінеральної води, — опісля шашлика діймала спрага, — і сказав, мов наказав: — А ви нам зробите гектарів п’яток — навзаєм — лугів на безплідних донині пісках ... для нашого колективного садівництва... А то наші сади на Прип’яті… — Ясненько... — Попруга вимовив це звичне слово у повній неясності. Звідки в шановних гостей така прихильність до штучних лугів? Невже його норовистий головний агроном має руку — в міністерстві?! Правду кажуть: тиха вода греблі рве!..

III

Сина-художника так і не дочекалися. Петро Артемович умовив родичку: рушати на п’ятий кілометр без Володимира. Може, над’їде. Чекати більше не можна: спека, мов з горна… Та й скільки не прощайся, чоловіка вже нема, тепер тільки пам’ять по ньому. Та діла, які він у спадок людям зоставив… — Директора теж немає, — пошептом сказав головний агроном, звертаючись до секретаря парткому, молоденького Семена Гашка, який у відповідь тільки махнув рукою — ет, мовляв, про нього закон не писаний. Тим паче, що сьогодні зранку була ж у них із Попругою розмова про похорон Долинського, Семен ще запропонував директорові виступити на траурному мітингу, а той — “Не відомо, де я буду під час похорону…” Одне слово, некеруючий снаряд — цей Попруга, треба ставити питання на парткомі про його етику, поведінку… Багато хто з робітників скаржиться на директорові дивацтва. До старих людей звертається на “ти”, молодих і взагалі зеленцями обзиває, а з жінками… Не на похоронах згадувати таке… Прибули оркестранти з сусіднього радгоспу імені Гагаріна — свого духового в “Озерянському” не було, власне, труби є, але упродовж кількох літ вони лежать запилені в клубній будчині, нікому керувати оркестрантами, які вже й ноти позабували звідтоді, як новий директор з метою економії зарплати наполіг на тому, щоб у клубі скоротити до мінімуму гуртки художньої самодіяльності. Є струнний оркестр — і досить, а при урочистих моментах, коли треба Гімн зіграти чи яку-небудь парадну увертюру, — для цього існує радіола. Сьогодні он весілля вже під механічну музику проводять, хоч як на його, директорову, думку, струнний оркестр тут — найбільш підходящий варіант. Ну, на похоронах, звісно, мандоліна, гітара та бас не звучатимуть — традиція не та… Але похорон у нашій діяльності не мусить стояти на чільному місці, головне — життя і робота, умерти кожен спроможеться, а ось життя побудувати, щоб воно було на пісню схоже, — це не так просто, дорогий товаришу парторг… Семен Гашко з острахом наслуховував ті мало не цинічні заяви Попруги, не в силі до кінця збагнути, серйозно чи жартома він отак прорікає. На превеликий жаль, слова його підтверджувались, як той казав, відповідними ділами. Ось хоч би й сьогодні… Директор будував своє життя — зустрічав якихось чергових гостей з міністерських верхотур. Яке йому діло до кончини і проводів у вічність рядового механізатора, на якого районна газета й некролога не дала, — за рангом не належить. Співчуття за гроші готівкою опублікувала. “Дирекція, партійний і місцевий комітети висловлюють глибоке співчуття з приводу передчасної…” Він приніс із собою кілька примірників свіжого номера “Прилиманської зорі” з тим траурним квадратиком в кутку четвертої сторінки, але вручати його зараз комусь із родини небіжчика було незручно. Так і тримав той згорток, зараз нікому не до нього, — не до газети. Оркестранти вже без поквапу, з дивним спокоєм протирали мундштуки, відтак діставали зашмаровані нотні зошити… Петро Артемович, як умів тільки він, без слів, де поглядом, де порухом руки, давав останні розпорядження всім, хто зібрався провести в останню путь Павла Арсентійовича, який сам, наскільки озерянці пам’ятають, не дуже полюбляв подібні процесії… Ходити на похорони ходив, але ніколи не виділявся серед сельчан, стояв було десь пообіч, весь — задума і самовідреченість, бо ж великим життєлюбом був, хоч ніколи про це й словом не обмовився… Оркестр поволеньки, обережно, аби не розранити чулих сердець, заграв траурний марш Бетховена в інтерпретації місцевого композитора Олексія Скуратівського, який водночас за браком кадрів керував трьома оркестрами в різних кінцях району, маючи для пересування допотопний “Запорожець”, що його знала вся районна автоінспекція — бо правил руху для цього рано посивілого музикотворця не існувало. Особливо після поминок… Він і тепер стояв перед оркестрантами, диригував ними так, як Петро Артемович похоронною процесією — непомітно й владно, що давалося тільки завдяки великому досвідові як одному, так і другому… Оркестр грав усе гучніше, все гучніше лунали і плачі дружини, дочки та інших жінок — родичок і неродичок, переважно сердобольних бабусь, яким цей похорон був не першою і не останньою, нівроку, згадкою про їхнє невиплакане до кінця горе. З-поміж них було чимало таких, котрі плакали по своїх дружинах рівно стільки, як минуло звідтоді, коли постукала в їхню хату чорна похоронка з фронту, хоч і були написані в ній високі, ба навіть красиві слова, але ж смерть ніколи не буває красивою… Тобто, можна загинути гідно, в ім’я великої красивої мети, але сам відхід у небуття — це завжди трагедія, і аж ніяк не оптимістична… Шурдук ішов попереду процесії, ніс прапор. В душі його було терпко до гіркоти. Почувався так, ніби він був у тому винен, що не стало Павла Арсентійовича. Вочевидь, так гадкував і директор, коли натякнув не без єхидства. Я, мовляв, на похорон устигну чи ні, а ви там пантруйте, це по вашій лінії… Що значить — “по вашій лінії”?.. “А не я ж ті лужечки на піщаних неудоб’ях розміщав і взагалі заварював цю кашу”… Бив, так би мовити, під дих, не дуже церемонився, це в його стилі. Самому не відповідати, а з когось потім спитати. Це він умів. Сонце стояло на полуденній міті, жарке і зав’южене. Хмар у небі не було, але синява пойнялася рудуватою каламутною пеленою, піски за селом завихрювали — і в душі агронома зародилася недобра тривога. Таки суховій, вітер з-під сонця, східняк, “афганець”. Цього йому ще бракувало нині, коли на новостворених луках тільки-но зерно загорнули в незлежалий грунт?.. За півгодини, стоячи над поспішно вирослим горбком свіжої глини, що його увінчували вінками і тимчасово фанерною тумбою з такою ж фанерною зіркою (потім поставлять гранітний надгробок), Шурдук уже напевне знав: східняк почався. Він оповівав не тільки земні простори довкола, — людські обличчя, притлумлені горем, стали також як та земля свята, навіть слова, що їх промовляли на траурному мітингу сільчани, здавалося, були ошпарені подихом нежданого гостя… А втім, на нього треба таки було чекати. Невипадково розірвалося серце Арсентійовича саме в переддень веремії, яка зчинилася в природі, — і коли то їй буде кінець, бо ж не на день, не на два завировує “афганець”… Люди поверталися з кладовища без тієї приспокійливої умиротворенності ачи відреченості перед неминучим, шкода, що не стало чоловіка, міг би ще жити та жити, але ж цієї дороги нікому на обминути, рано чи пізно. Були подібні перемови і тепер, одначе якісь поквапливі, вибачливі, адже за одним горем ішло інше, яке, можливо, й горем називати не годиться, якщо судити по людських мірках, та для землі це таки було справжнє лихо, для зела — смерть, хоч не всі трави однаково потерпали від сушини, більшість виживала, витримувала лиховісну крутію, особливо відчутну на піщаних голомозинах, де можна сміло фільм про пустелю знімати… Шурдук іще здаля побачив: курить, кушпелить і на його дослідному полі, яке відтепер зватиметься полем Долинського, про це хтось на мітингу казав, — здається, секретар парткому… Поле, звісно, буде, але створити його непросто, так, як і пісню, — то тільки Скуратівський похваляється, що йому написати пісню нічого не варто, що в його доробку — до тисячі пісень. А хтось невідомий одну створив, щоправда народ відредагував, — і то навік: Косіть, хлопці, очерет, Наваримо вечерять, Укинемо чабака Та пом’янем чумака… Весь день сьогодні, вважай, звучала йому ця послана у віки журба чумацька, до якої ми, нащадки чумаків, якось непомітно зглухли, вже й пісні цієї ніхто в Озерянці не співає. Хіба що найманий оркестр журливої наостанку чумакові або чумачці заграє. З деяких пір і поминки на селі відмінено — в боротьбі проти пияцтва і алкоголізму добра слов’янська традиція (а може, ще від язичества велося так?) здала свої позиції перед запопадливими перестраховниками. Ніхто ж тебе не примушує на поминках, як і на весіллі, набиратися до втрати подоби людської, але ж чистити картоплю на свайбі — це не менш абсурдно, ніж вино цмулити без пуття (показували недавно по телевізору безалкогольне весілля)… Вдова Долинського поминки справляє уперекір загальній настанові. Це по-справжньому знепокоїло парторга Семена Гашка, — чого доброго, візьме хтось та напише до районної газети або куди-інде вище — в Озерянці забули про відомий Указ… Але на поминки таки пішов. Інакше вдова образиться.

IV

Десь наприкінці сорок четвертого року до озерянської семирічки прибув учитель німецької мови Данило Якович Фенцик. Вилицюватий, завжди чисто виголений, з пронизливими чорними очима, він одразу ж став душею учительського колективу, а вже серед тих, що прилучалися до пам’ятної знедавна Deutsch, він був справжнім кумиром. Ich bin, du bist — одне, а то ж іще Данило Якович, виявляється, вірші писав і не тією, що важко дітям давалася, а рідною, материнською. Саме він — “німмова”, а не вчитель української вів літературний гурток, на засіданнях якого, виявилося, що, крім віршів, Данило Якович іще й повість пише. Про те дізнався мимохідь відмінник із сьомого класу, староста літгуртка і, звісна річ, юний поет Володя Чаплига, коли був на квартирі в улюбленого вчителя — Данило Якович лежав із запаленням легень, Володя приніс йому овечого лою. Хворий учитель показав йому товстий, з кількох шкільних зошитів склеяний гросбух, майже всуціль помережаний чітким каліграфічним почерком. Зшиток таїв крамольну повість, за яку потім ворога народу Фенцика серед ночі напровесні сорок п’ятого забрали і більше про нього — ні слуху, ні духу. Поповзла селом чутка, що німцям він слугував, перекладачем був (ось тобі і ich bin, du bist!), а в повісті тій — суцільні наклепи на радянську владу, більшовицьку партію… Володя Чаплига, а відтак Володимир Григорович Чаплига, ані тоді, хлопчиком, ні пізніше, в зрілості і під літами, настільки пам’ятає, у тому, що встиг прочитати, нічого антирадянського не вбачив. Ішлося там про війну, окупацію, партизанське підпілля. І діялося все те не десь, а в таврійських степах, і люди були чимось такі схожі на озерянців, хоч прізвища там знайомого жодного не здибав. Та не в імені суть, як той мовляв. Степовицької вдачі люди оживали під пером безвісти зниклого письменника. Сьогодні, через більше як чотири десятки літ, Володимир Григорович, додаючи собі пенсію на радгоспній пасіці, здавалось би, мав геть забути прочитане тоді і нікому про те не розповідати. Але ж диво дивне — з часом все чіткіше і чіткіше поставали в пам’яті каліграфічно карбовані рядки, сторінки, розділи. Їх було десь близько десятка, останній, недописаний таїв щось щемливе і незбагненне, — двоє серед розтелесованого війною світу жили, раювали, святкували мить серед вічності… Що було далі — Володя (Володимир Григорович) не міг тоді уявити, а пізніше, хоч і повертався подумки в описаний його учителем світ, якось не міг уловити сув’язей поміж героями, осягти причин їхнього чину — слово це, пригадується, вперше у тій повісті вичитав. Та хіба тільки це одне. Німмова аж ніяк не затлумила в Данилові Яковичеві рідного, прадідного, материнського. Дослівно всього нині не спогадати, але багато чого впам’ятається, так немовби перечитує той акуратно склеєний гросбух, на титульній сторінці якого крупно й красиво виведено: “Танго над лиманом”… Спроста й не втямиш, що чого воно і про що, це потім уже Володимир Григорович збагнув сутність заголовку — ішлося про любов, про свято душі, як ото в лебединому леті буває, коли закохана птича пара над лиманом — кружляє, мовби танець витворює, саме танго, а не що-інде. У лебедів те діється зазвичай, у людей трапляється не у всіх, різні вдачі, різні долі, забаганки і уподобання. Події в повісті розгорталися зі швидкістю такою ж, як на війні. На першій сторінці — таке знайоме змалоліт, з незагасного пам’ятку: повітряний бій, месершмідти женуться за кукурузником, кулями прошите спекотне серпневе небо, але дарма — не вполюєш сталінського сокола! — так і хотілося вигукнути в дитячій наївності, читаючи буряний зачин. Але ж ні — не так сталося, як гадалося. Відбулося — може, сказати б, не типове, не характерне, але ж автор знав, на власні очі бачив те, про що писав, принаймні не повірити жорстокій правді написаного було неможливо… Повітряний бій закінчився на землі, посеред вимерхлої од сушини розлогої царини. А було так (згадується, мов читається)… Кукурузник з вишумом гупнувся колесами об затвердлий на камінь чорнозем, круто розвернувся на півоберта і знепорушнів після шаленого лету у нерівному герці з мессершмідтом, який, не чекаючи на такий поворот бою, геть здаленів, мало не за обрій, — може, гадалося тому, хто кермував ним: таки вцілив у чудо радянської авіатехніки. Але ж ні. Відслонилися дверцята кабіни — і на землю ступив рославий, засмаглий чи закіптюжений льотчик, постояв якусь хвилю, озирнувся навколо і впав на суху полинову поросль, розметавши руки, наче хотів обняти землю на віддяку за те, що залишився живим-здоровим після довгого двобою, котрий і двобоєм не назвеш… Скільки пролежав отак на розпашілій полиновій подушці, не пам’ятає, отямився, коли почув поблизько гарчання мотоцикла. З-від села примчали поліцаї, свої ж таки, вчорашні громадяни СРСР, але чомусь їм забаглося щосили гарикнути йому не по-нашому: — Хенде хох! — Гутен таг, майне лібер брудер, — привітався осміхнено полонений, але руки вгору підняв, — на нього злісно зиркали гвинтівкові дула. — Ти бач, він ще й може по-німецькому шпрехати, — оскалився мизатий, як не лусне, вочевидь, старший з-поміж трійці. І злорадно: — Що, долітався, квакнув твій тихохід, збили, — скажи спасибі Богові, що не згорів. Можеш опустити руки, а то ще затечуть… — Спасибі, пане шуцмане… А щодо квакання… Літак мій цілий, цілісінький, хоч зараз — у небо, подивіться лишень. — А й справді, — подивувався наймолодший, зовсім юний, ще, мабуть, не голиться, шуцман. — Чого ж тоді сів, як не збитий? — розважливо запитав третій, що припадав на ліву ногу, обходячи літак. — Справді, чого? — суворо перепитав мизатий. — Довго пояснювати. — А ти поясни, в комендатурі — все одно розв’яжуть тобі язика, нікуди не подінешся. — То ведіть до комендатури, втікати я не збираюся, в полон самохіть приземлився, ви — свідки. — Але — чого? Варум? — …Warum? — запитав на диво ввічливий комендант — типовий арієць, з усього видно, інтелігентського походження, спортсменистого складу, в легких (не для війни) красивих окулярах. Полонений пояснив — перекладач переклав, що ж спонукало радянського льотчика добровільно приземлитися на окупованій ворогом території. — Не схотів бути кроликом перед пащею удава. То лише у наших фільмах та піснях — “все выше, и выше, и выше стремим мы полет наших птиц”. У поєдинку з мессершмідтом у мене надії на перемогу не було ніякої, щоб жити — я мусив скласти крила, здатися в полон… — Логічно, — докинув комендант, і вже не в порядку допиту завважив: — Але ж тисячі радянських льотчиків чинять відчайдушний опір нашим асам, багато з них, справді, гинуть, однак є втрати і з нашого боку. Кролик теж має зуби… — Для трави, не для удава, — осміхнувся полонений. Комендант сприйняв його гумор. Які там у кроля зуби… На цьому, власне, допит і закінчився. Погасивши усміх, комендант пильно глянув на знекриленого льотчика і поставив питання руба: — Waiter ist? — Що далі — це залежить від вас… До табору полонених я потрапити б не хотів… На волю ж ви мене не відпустите. Розстріляти — за віщо? — Аллес ріхтік, — все правильно, — зронив по-українськи комендант. І через перекладача: — А що, як ми вам запропонуємо службу в поліції? Нам треба замінити начальника — дуже любить пити… як тут кажуть, джугу. Вам дати час подумати над цією пропозицією чи відповісте зараз? — Я подумав про це ще в небі. — Ja ober nein? Так чи ні?.. — Ja…

V

Шурдук на поминки пообіцяв прийти, але тепер, передавши через Петра Артемовича своє вибачення, сягнисто прямував проти вітру не до села — а на поле Долинського. І чим ближче підходив до новоствореного лугу, тим неспокійніше ставало на душі: вітер бив, шарпав, завихрював кучугури, пригинав до землі одинокі кущики трави, навіть будяк і той хилився під ударами “афганця”… А ось і новий луг — суцільна кипінь звихреного піску, тече, визміюється, гостро січе в обличчя. Шурдук прикриває долонею очі, крізь розчепірені пальці спостерігаючи, що верхній піщаний шар місцями вже зметений, тут і там прозирає торфяна “подушка”, а це означає: крах!.. Він добирається до лугу, падає на коліна, розгрібає новостворений грунт і з жахом упевнюється, що грунту як такого вже нема, тобто, він є, але намарне ждати врожаю трав на цьому десятигектарному квадраті. Зерно летить у повітря разом з піском і торфяною масою, її верхнім шаром, подрібненим сошниками та боронами… Ось тобі і експеримент! Виходить, мав рацію Попруга, виступаючи, хоч і не відкрито, супроти цієї комедії, хіба що з визначенням жанру помилився. Що то він скаже тепер? Заявлено було ж недвозначно: “Під вашу відповідальність…” Доведеться відповідати. Нічого не поробиш, карта бита, і нічого тут списувати на стихію, це тобі південь України, а не субтропіки… Східняк буйнував — стояла суцільна крутія на лузі, що вже лугом не був. Шурдук підвівся, і заточуючись, ледве не падаючи під ударами вітру, пішов уперекір йому до села, — в контору, до телефону. Тепер у нього єдина надія — на того, хто, власне, був хрещеним батьком відлетілого в небо лугу. За його плечима — наука, інститут, підтримка сільгоспакадемії в особі такого світила агрономічної науки, як академік Лисогоров. Останній, наскільки Шурдуку відомо, знав про їхній експеримент на кварцевих пісках, благословив цю важливу справу, чекав і сподівався на успіх, їхній успіх. Хрещений батько так і сказав: “їхній” — себто “наш”, він-бо прилучив Шурдука до своїх наукових пошуків, тим паче що сама ідея залужити піщані неудобини народилася-таки в радгоспі, і, як на те пішло, навіть не він, Шурдук, був її автором. Першим сказав “а” радгоспний чабан Золинський, той самий, котрий “інспектував” сівбу трав на кучугурищі. Від пильного ока чабанового не сховалося: на тих одвіку безплідних пісках часом проростає деяка рослинність, зокрема й така, що вівці їдять, — і той проріст буває саме там, де проходить отара. Уловлюєте, мовляв, у чому тут справа? Дайте цим піскам перегною або органіки, скажемо по-науковому, — і побачите, що тут буде, якщо посіяти кормові трави. Золинський у цьому питанні був не таким уже й простаком, як могло видатися на перший погляд. Те, що він чоловік спостережливий і досвідчений, відомо кожному озерянцеві, але ж також не секрет, що радгоспний чабан має диплом ученого-зоотехніка, — закінчив сільгоспінститут років п’ять тому. Навчався в ньому заочно, а це, як то кажуть, все одно, що цілуватися крізь хусточку, проте в біології Золинський розбирався тепер набагато краще, ніж до інституту. Хоче нову породу овець вивести, і нібито щось там у нього виходить, добився свого, з допомогою тих же таки інститутських супротивників, які стали тепер спільниками. В ботаніці учений-зоотехнік, може, розбирався не так досконально, як в зоології, але кормовиробництво знає, либонь, не згірше тих учених мужів, котрі забули, як буркун по-нашому зветься, лише пам’ятають по-латині — Melilotus coetea. Шурдук бачив чабана на похороні Долинського, жодним словом з ним не перемовився, але прочитав у його зазвичай привітливих очах, окрім скорботи по Арсентійовичу, ще й тривогу, навіяну чорною бурею. І в інших випадках, коли порошив східняк, чабан, бувало, зашерхне, потемніє з виду, а зараз у його погляді була прямо таки розгуба. Може, відчував свою провину перед головним агрономом, адже це він, Золинський, усіх сколотив лугами на кучугурах. Хто-хто, а Золинський знав: чорні бурі не те що луги — озимі посіви у повітря виметуть. Знав про це і Шурдук, але ж не міг він передбачити, що чорна буря нарине саме цієї весни, саме після залуження кучугур… Шурдукові не довелося дзвонити в інститут: біля контори віч-на-віч зустрівся йому науковий наставник, “НН”, як той жартома називав себе сам. Веселий за натурою навіть після другого інфаркту, повнявий, крутоплечий сивань Валерій Павлович Серебро — прізвище нині якраз пасувало до його колись чорноклобуцької чуприни, він щойно вийшов з контори, де шукав директора. Від секретарки довідався, що в радгоспі сьогодні похорон, а директор у від’їзді, де саме — про те ніхто ні слова. Службова таїна, відома хитрість. Василь Павлович сам свого часу керував радгоспом на Алтаї, знає оте невизначене “Директор поїхав у степ”. Гість привітався мовчки, — міцно потис долоню. Шурдукові навіть здалося: міцніше, ніж зазвичай, — так, немовби Валерій Павлович тим дужим потиском своєї широкої хліборобської правиці висловив йому своє співчуття з приводу відлетілого лугу. — Я тільки що звідти, — мовив Шурдук голосом, який не вимагав пояснення. — Уявляю, — в тон йому відповів наставник, але тут же обличчя його просвітліло, і він сказав Шурдукові таке, чого той аж ніяк не чекав: — Може, це й добре, що перший захід виявився з отаким драматичним поворотом. Інакше що ж: прийшов, побачив, переміг. А я в такі перемоги мало вірю. В нашій справі, як і в сільському господарстві взагалі, за одного битого двох небитих дають, принаймні, треба давати… Зайдемо до контори, тут же розмовляти неможливо — пилюжить, як в Кара-Кумах… Комусь іншому Шурдук, може, й заперечив би щодо биття, але ж його наставник на своєму віку був битий і не раз, йому вірити можна. Ось тільки що скаже невідь-куди зниклий директор? Заявиться на лузі, що полетів за вітром, — не інакше видасть на гора черговий свій афоризм, Шурдук уже звик до цього, хоч ніяк не міг збагнути: кажуть, наявність гумору в людині — ознака розуму, але ж останнім Попруга похвалитися не міг. — Директора не бійся, — ніби вгадавши думки свого учня, провадив Валерій Павлович. — Директор — це своєрідна свекруха з отієї пісні “Хоч не лає, та бурчить…” — Бійся, не бійся, а я свою свекруху знаю. На пересів грошей не дасть, та й чим пересівати?.. — Насіння нашкребемо у нашому дослідному господарстві, я там приберіг дещо. — А техніку де взяти? — Та що він, справді, такий скупердяга? Ідеться про науковий експеримент. Він просто — зобов’язаний!.. Він за це повинен ще гроші інститутові платити, гаразд, що я не вимагаю, мене в даному випадку моральне питання більше цікавить, ніж матеріальне. — Все треба починати спочатку: і торф завозити, і пісок нагортати. — Почнемо і вдруге, і втретє, якщо буде треба, відступати нікуди, ось на почитай, що пише Дід… Валерій Павлович витяг з потертої дерматинової папки помережаний непевним дідівським почерком аркуш паперу, подав Шурдукові, той прочитав про себе: “Освоєння кварцевих пісків вважаю дерзновенним і вельми сучасним актом, бажаю успіху, завжди радий допомогти, чим зможу. Щиро ваш Лисогоров”. — На випадок чого, скористаємося допомогою Діда, — сказав Валерій Павлович, приймаючи від Шурдука листа назад. — Ми не самодіяльністю займаємося, хоч у нас і самодіяльність поціновується в державному масштабі. “Алло, ми шукаємо таланти” — дивишся таку телепередачу? — Тепер вона інакше називається. — Справа не в назві. Он у Моторного є навіть колгоспна спеціальна група “Пошук”, яка на основі творчої самодіяльності оновлює технологію виробництва зерна, кормів, овочів… Шурдук осміхнувся чи не вперше за весь день: — Так то ж у Моторного! Це ім’я стало в краї символом новаторства і зваги в колгоспному ділі. Господарство, яке очолює двічі Герой Соціалістичної праці, Дмитро Костянтинович Моторний, жило, діяло, творило, здається, не в сьогоднішніх, а в грядущих літах. На фоні інших господарств, собі подібних. — Відверто кажучи, — розмірковував Валерій Павлович, — у нашій з вами, як раніше казали, царині, від таких, як Моторний, залежить багато, дуже багато. Та якби ж то отакі керівники були скрізь. — Не будьмо ідеалістами. “Бог є, але ім’я йому випадок”. — Причому тут Бог? — Скорше: причому — випадок… Адже Моторний свого часу, можна сказати, випадково став головою колгоспу: знакомитий його попередник погорів на операціях зі збутом овочів. — Не скажіть, не скажіть: Моторний за покликанням — хлібороб, господар землі. — Але міг же він бути, як то кажуть, у других ролях? — Не міг! Такі, навіть якщо вони на найнижчих посадах, — сівачі, поливальники, скотарі… — Знову ж таки ідеалізуєте, дозвольте повторити це страшне для матеріаліста звинувачення… Сівачі і скотарі бувають різні, навіть дуже різні… Один — як Арсентійович наш, нехай йому земля пухом, а інші — як ті торбешники на базарі, для яких найголовніше — це закон вартості при минулій формації… Суперечка на цьому загасла: до контори зайшла незнайома жінка, струнка, повнява, під літами, з очима, що й донині таїли нерозвійну звабу. — Вибачте за турботу, директора можна бачити? — запитала вона зшерхлим голосом, видно, здорожилась у таку погоду. — Директора в конторі немає, — відказав Шурдук. — Може, буде надвечір… А ви в якій справі до нього? Звідки ви? — Здалека я, з Казахстану, з цілини… Там, вважайте, все життя, найкращі роки прожила… На пенсію вийшла… А тепер… Лікарі порадили змінити місце проживання. Астма у мене… Жінка замовкла, не годна розповідати далі про своє життя-буття. Шурдук хотів було запитати, які вітри занесли її в Озерянку, але побачив у привітливих темних очах несподіваної відвідувачки сльози, поспішив приспокоїти її: — Люди нам потрібні, якщо ви справді хочете переселитися до нас. Хоча знав Шурдук напевне: директорові не дуже до вподоби такі відпрацьовані, як він каже, кадри. Молодь потрібна в господарстві, тут не будинок для перестарілих. Щоправда, перестарілою відвідувачку аж ніяк не назовеш. Засмагле, з правильними рисами, обличчя, незважаючи на вік, зберігало в собі красу невигаслу, якою воно приваблювало в юності, в повносилій зрілості, — і то ще треба визначити, коли більше знади було. Це ж бо не секрет, що молодість багата на красу, яка на поверхні лежить, з першого погляду в очі впадає. А в зрілості людина, жінка зокрема, розкривається глибинами, таїнами, які не кожному дано пізнати, часом, і самій володарці цих таїн. Шурдук знову уловив погляд темнокарих очей незнаної цілинниці — і десь підсвідомо відчув, що вона в житті пізнала мить, коли розквітає папороть… — Ви де зупинилися? — запитав він співчутливо, бувши певен, що їй треба допомога в цій справі. І таки не помилився. — У мене на тому березі Дніпра є родичі… Але я не хотіла б їх турбувати. У вас є готель? — Чого нема, того нема… Є одна хатина, де зупиняються приїжджі. Шурдук написав записку до “директриси готелю” — прибиральниці баби Марини з проханням поселити… — Як Ваше прізвище, ім’я, по батькові? — Лідіна Любов Федорівна… — Ось вам моя рекомендація до баби Марини. Поселитесь до завтра… А там вирішить директор, бути вам у нас в радгоспі чи не бути… Жінка вже збиралася виходити з контори, подякувавши агрономові, коли він запитав: — Пробачте, а на цілині — яка ваша адреса… була?.. — Кустанайська область, Урицький район, село Моховка. — Так це ж наш радгосп, тобто, в ньому наші земляки працюють… — Працюють. Хоч більшість уже на пенсії… — з присмутком відказала Любов Федорівна, ще раз подякувала за приділену їй увагу і пішла шукати бабу Марину, адреса якої була вказана в записці. — Перепаде мені від директора за втручання в кадрову політику, — осміхнувся невесело Шурдук. — У нас це прерогатива лише одного Попруги. Повна єдиноначальність. — Цікавий він чоловік, — зауважив не то серйозно, не то з іронією Валерій Павлович. — Цікавий для виставки “Ширнетреба”, — була колись така рубрика на сторінках “Перця”. Зараз щось не видко її, чи все у житті нашому так, як треба, чи не бачимо таких, як Попруга, — замаскувались, в колодочки новочасних бюрократів вбились… А він, бюрократ, зовсім не той, що був колись, це загальновідомо, одначе ми чомусь довго про це мовчали… — А чому “ми”? Чому — не “я”, вельмишановний Олеже Васильовичу? Ох, звикли ми за всемогутню стіну колективного рішення ховатися! А “ми” ж то складається з “я”, колективна думка — це і думка кожного з нас! Час би вже не те що зрозуміти, а сповідувати цю істину, ділами її стверджувати!.. — Не знаєте ви Попруги, — відказав з гіркотою в голосі Шурдук. — Це страшний чоловік. Для нього немає нічого святого… — Як тоді, дозвольте запитати, такий чоловік опинився на посаді директора радгоспу? — Це для мене загадка. Для мене — не для нас. Хоч знову ж таки: невже ми не бачимо, хто є хто?..

VI

Віктор Микитович Гладун стояв біля вікна і сумно видивлявся у відкриту з нього кучугуристу даль, що сьогодні відкритою не була: заюжило, запилюжило по всій Гілеї — так називали ці кучугурища в районі після виходу відомого одноіменного роману і п’єси “Регіон” одного й того ж столичного автора, з яким Віктор Микитович був особисто знайомий. Приїздив письменник у район, зустрічався з хліборобами, лісівниками, рибаками — і, як наслідок тих зв’язків із життям, — роман, а також п’єса, якої Віктор Микитович не бачив (місцевий театр не ставив), а кажуть, буцімто річ цікава, на часі, присвячена виконанню продовольчої програми. Хоча, як на думку Віктора Микитовича, не може п’єса бути присвячена виконанню того чи іншого накреслення партії, бодай і найважливішого. Мистецтво мусить душі людській світити, а вже через свічада людських душ… Двері до кабінету нараз широко розчинилися — й на порозі постав… Хто такий? Чому пропустили? У нього зараз неприйомні години, гора пошти на столі, тільки-но збирався перечитати, що пишуть трудящі і ті, що труду не нюхали… Між тим високий, в окулярах, передчасно пригаслий чоловік уже простягав йому свою безмозільну руку, — один із таких позатрудящих… — Вибачай, що я так несподівано… Дозволь присісти за твоїм широким керівним столом… У мене горе… Не можу говорити… Дозволь водиці… Віктор Микитович наточив склянку води із сифона, запросив нежданого гостя сісти. Той елегантно, зі смаком розвалився в кріслі, стряхнув із обличчя маску зажури, якось ненормально заусміхався: — Дозволь, перш за все, не зважаючи ні на що, привітати тебе із такою високою посадою і побажати… одне слово, щоб усе було на рівні вічних партитур!.. — Пробачте, хто ви такий, я вас не знаю… — Як? Хіба ми раніше не зустрічалися? — Ні. — Дивно… Обличчя очкастого набрало знову журливого вигляду, він увесь обм’як, розплився в кріслі і докинув відречено: — Чорноморський я, Володимир Чорноморський, — невже не доводилося чувати? — Прізвище таке, здається, чув. — Я зі Спілки художників… Тобі привіт, до речі, від Толі і Володі. — Від яких? — Від Платонова, нашого голови, і Чуприни, директора худфонду. — Я з ними, до речі, не знайомий. — Чим же ми хвалимось? Та це ж такі люди!.. Золотий фонд. Ми з ними повинні були їхати в Скадовськ оформляти новий готель… А тут ось фатальний випадок: бачив же — чорна рамка у вашій районці?.. Віктор Микитович знітло взяв до рук подану гостем пожмакану газету, хоч достеменно така ж, тільки свіженька, щойно з друкарні, лежала на його столі. Признатися по честі, він на четверту сторінку не глянув, коли йому принесли свіжий номер районки, а там, виявляється, співчуття… Тракторист радгоспу “Озерянський”… — Мій батько… “Чорноморський” — це псевдонім… А насправді я Долинський… Вважай, одне і те ж… А тільки Долинських у нашому регіоні — хоч греблю гати… А художник мусить бути неповторимим у всьому… — Уже поховали? — перебив Віктор Микитович балакучого художника, який скорше нагадував артиста — не збагнеш, коли він справжній, коли — в ролі. — Саме тому я сюди й завітав… Мені треба добратися чим швидше в Озерянку. Я гадаю, у вас тачка знайдеться. Я в боргу не залишусь. Можу дістати по дешевинці стародавні ікони. Не пошкодуєш!.. Віктор Микитович зібрався поїхати у віддалений радгосп “Київський”, це в протилежний від Озерянки бік, але вирішив таки підкинути художника до батьківського порога, де він, художник, чи хто там насправді, давненько вже, мабуть, не бував. Підсвідомо Віктор Микитович відчув, що перед ним кіл — колишня інтелігентна людина, її південний варіант. Чорноморський ніби прочитав думки секретаря, вибачився — спробуй не вибачити: — Перепрошую, шановний… Я сьогодні порушив відомий Указ… але ж… смерть батька… нагла, несподівана… Від нього таки справді тхнуло якимись не вельми делікатними запахами, коли б не джугою — пійлом невизначеного характеру, що його всупереч забороні деякі місцеві противники Указу підпільно виготовляють. Вирушили в дорогу за хвилину. Віктор Микитович вирішив заїхати й собі в Озерянку. Треба зустрітися з директором радгоспу, вияснити з ним деякі питання переводу радгоспу на нові технології в рільництві. Поки що там нелади з цим ділом… Заодно йому хотілося зустрітися з родиною небіжчика, висловити своє співчуття. Чоловік заслужений, це ім’я він пам’ятав не лише з чорної рамки. Можливо, він зустрічався з ним, з багатьма механізаторами доводилося зустрічатися і безпосередньо за роботою, в полі, і на зльотах, нарадах… — Скільки років було вашому батькові? — запитав примовклого художника (дрімав), як тільки машина вимчала за райцентр і впірнула в розливи сколошканих бурею виноградників, що, по суті, вже виноградниками не були — корчуватимуть технічні сорти, садитимуть столові… — Скільки років?.. — питання застало Чорноморського зненацька. — Про це треба у райсоцзабесі запитати… Він нещодавно перейшов пенсійний рубіж… А працював, як віл!.. Допрацювався! Кого ми обманюємо? Природу не обманиш!.. — Обман тут ні при чому… Навесні виноградники вже корчували, та недокорчували, сплюндровані, вони гнали не потрібні тепер живкі пагони, проростаючи поміж сходів кормової трави — здається, суданки… — Але ж мій батько працював у понадпенсійний період і працював не ким-небудь, а — трактористом... Це що — не обман природи? — На те була його власна воля, з такими фактами зустрічаємося повсюдно… Гадаєте, пенсія — це так просто: вудки до рук — і рибаль собі на здоров’я? А звичка — друга натура, а, зрештою, любов до професії, до землі, якою, треба визнати, не всі ми “хворі”… — Натяк на мене, чи що? — Ви — інша справа. — А отже й не інша… Не інша! — з притиском мовив Чорноморський, на хвилину замовк, а далі провадив з осмутком: — Життя моє, справді, починалося на цій землі і від цієї землі. Від отієї ондечки потемнілої кучугури, де я колись вівці пас хлопчаком, коли ще не відчув у собі іскри божої, не було б їй добра: вона мене від землі відірвала, а до неба не підняла… На шляху, правильно ви подумали, стояла інша сила… Ви здогадалися, що я говорю про заразу, котра вимагала спеціального Указу, як мовить мій друг, такий же нещасний поет, як я художник, Віталько Гіллякін, а може, й Гілляка, достеменно сказати не може, бо він і сам не знає, де його корені, гадав, що можна рости, врісши верхів’ями в небо… Чи то небо виявилось надто високим, чи верхів’я куцими, а тільки його, як і мене, згубила третя сила… Та що ми? Полова, мерви!.. Я знавав, знаю ще й дотепер справжніх гігантів мислі, котрі через цю трикляту третю силу перетворилися в пігмеїв… Кого тільки серед них немає. Навіть прокурори, на що вже святі люди, а й ті попадаються. Про суддів не кажу. Вино усіх рівняє, — горілка тим паче… А одеколон та шампунь — і взагалі… Віктор Микитович з усієї цієї говорильні уяснив, хто і що перед ним. Біографії можна було не питати. Та і яка вона в нього — мов у курки хвіст. Вчився в школі. Працював у художніх майстернях. Поступив до художнього училища, звідки невдовзі витурили за богему. Звідтоді — життя кіла, колишньої інтелігентної людини, яка двічі побувала на казенних харчах — за махінації з картинами (чужими, звісно) і за тунеядство вкупі з хуліганством. “Середнєарифметичне” цього, і таких, як він, невизнаних талантів. — Ну, ось що, — сказав нарешті Віктор Микитович тоном, що не терпів заперечень. — Зараз я вас одвезу до матері, ви попрощаєтеся з батьком, якщо встигнете, а завтра о дев’ятій ранку я вас чекатиму в своєму кабінеті… — На предмет? — вибалушив п’яні очі Чорноморський. — На предмет залучення до суспільно-корисної праці, якою ви, наскільки я зрозумів, до пуття так і не займалися за свої сорок… з гаком… — Сорок шість, ви проникливий погляд маєте, нічого не скажеш… Цікавою вийшла у нас розмова, скажу я вам. — Головне, що корисна. — Яку ж роботу ви мені хочете запропонувати? — Директором пивзаводу підете. — Анекдот!.. Обіч дороги наринали звітрені посіви озимої пшениці, — ачи вистоїть під ударами суховію, чи полетить за вітром, як бувало не раз, — стихія здавен полюбляє ці піщані румовища, все життя хлібороб, вважай, живе тривогою і сподіваннями… Зразу ж за пшеничним полем — Озерянка… Гнуться тополі під вітром, хати стоять, примруживши вікна, як очі, пилюга тече асфальтівкою, справжній тобі — поземок… — Весела картина, — відречено мовив художник. — Як моє життя. — Де ваша хата? — озвався вперше за всю дорогу водій, тіластий сивоголовий чоловік, у недавньому минулому — бульдозерист, а тепер, у зв’язку з похилим віком, — персональний шофер… — Вулиця Садова… А номер… біс його знає, який номер, чи то тринадцятий, чи то тридцятий… Хата під очеретом, єдина на все село. Старий мій любив дивацтва. У ньому щось було — художницьке. Як у багатьох моїх краянців, з якими я розминувся у житті… — Що правда, то правда, — промовив шофер удруге стиха, так, щоб той, про кого йшлося, не вчув. Але художник мав музикальний слух. — Я не ображусь, чого там, — крийте, зараз це модно: критика і самокритика. — Це не модно, а знову ж таки корисно. І сьогодні, і завжди, — сказав Віктор Микитович. — Спасибі, товаришу секретар. За науку, і за те, що підвезли… Ми, здається, приїхали… Віктор Микитович вийшов з машини разом з художником і попрямував до воріт, шлях до яких вистелений був квітами: запізнився безпутній син на прощання з батьком… Мати трудною ходою вийшла з хати навстріч гостям — і заголосила, запричитала разом з докором на адресу художника: — Ой, де ж ти пропадав, немає ж уже нашого батечка, годувальника, труженика нашого!.. — Не треба плакати, сльозами горю не поможеш, — заспокоїв художник неньку. — Смерть, як і життя, — діалектика природи… — Та хоч би приїхав, провів його в останню путь, — голосила мати, витираючи краєм чорної хустки почервонілі очі. — Не міг… затримали… Важлива робота… Телеграма запізнилася… Віктор Микитович жахнувся при цих словах: як можна брехати матері в такий момент! Хоч би тут був самим собою, не розігрував бездарно комедії, де за головного героя сам… Віктор Микитович, однак, опанував себе і сказав, звертаючись до вдови: — Ви пробачте йому, — у житті буває по-всякому… І прийміть, будь ласка, мої співчуття… Я секретар райкому… — Спасибі вам, — пролебеділа вдова, витерла сльози з очей і мовила з присмутком і надією: — Зайдіть, прошу, до хати, пом’янути нашого батечка… Віктор Микитович розгубився. Поминки — це ж сьогодні нерекомендовано… Одне слово, традиція, яку треба забувати. Саме так радив він на нарадах не раз і не два, але тут перед ним стояла вбита горем жінка і відмовити їй було не зовсім просто. — Спасибі, вибачте, проте я не можу, ми їдемо в радгосп “Київський”. — Та хоч на хвилину, пом’яніть, хоч би і без спиртного, — зрозуміла вдова складність ситуації. І тут не витримав — озвався подивований синок: — Які ж поминки без цього?.. Що завгодно, тільки не така наруга над пам’яттю!.. Товаришу секретар, ви як гадаєте? — Так, як вони, — відповів гість, кинувши поглядом на тих, що виходили з хати. Серед них був і секретар парткому, який, побачивши своє районне начальство, знічено поспішив до нього: — Здрастуйте, Вікторе Микитовичу… Горе у нас: один з найкращих механізаторів. Ветеран війни і праці… — Я знаю, — сказав Віктор Микитович. — відходить стара гвардія, закони часу невмолимі. Треба нам подбати про те, щоб ім’я кожного, хто вік свій відробив… — О, ви цитуєте таку річ! — подивувався художник і зверхньо похвалив районного гостя: — Молодець, товариш секретар!.. А то я знавав одного вашого колегу: стопроцентний тобі фізик і ніякої лірики не визнавав… Щоправда, коли його обрали на Першого, змушений був терміново обзаводитися особистою бібліотекою — купував, що попало, де попало, я, по честі скажу, допоміг йому укомплектувати особисту книгозбірню, яка на сьогодні нараховує десь не менше томів, ніж було у Пушкіна… Хоч, самі розумієте, він… — Ну, ясно, не Пушкін, — осміхнувся Віктор Микитович. — Я знаю, про кого йдеться… Ви вже йому пробачте таку однобокість, тим паче, колишню. — То зайдіть на хвилинку, — знову запросила секретаря вдова, не зовсім утямивши, про віщо говорив з ним тільки що її шалапутний синок, якому скоро п’ятдесят, а він і дотепер, прости господи, не при секретареві райкому сказати… — Звичай велить, — підтримав жінку секретар парткому. — Але що ж ви п’єте, чим поминаєте дорогого мого, передчасно відбулого в небуття батечка? — уже не матір, а секретаря парткому запитав синок. — Невже ситро? Невже будете, як на весіллі, і тут замість “гірко” — “солодко” казати: не земля пухом — а земля паралоном?!. — Заспокойся, Петре Павловичу… Ми поминаємо твого батька, нашого справді дорогого товариша, невтомного трудівника… не сиропом, навіть не яблучним соком, а таки гірким напоєм… бо гірка для всіх нас часина… Тут і Віктор Микитович не зрозумів, який же вихід знайдено в цій незвичній ситуації, якщо поминки безалкогольні, але — напій таки гіркий?.. Разом з іншими він рушив до поминального столу — традиція є традиція, хоч доводилося йому читати про неї, що це — “глупства верх, облудливого верх”… Але автор цього афоризму, виданого ще задовго до Указу, навряд чи мав рацію, навряд чи знав душу народу, який цю традицію давню крізь віки проніс… Може, ще від дослов’янського періоду, про який маємо досить туманне уявлення, а хотілося б, годилося б таки знати, дорогі краяни — і нині сущі, і грядущі, усі ж ми родичі — “найрідніші мої родичі”, — згадалися прості і мудрі слова, що запали в душу змалоліт, коли він, сільський хлоп’як, зачитувався віршами і сам пробував писати — до того часу, як став солідним чоловіком, керівним товаришем, потрапив, як той мовляв, через свою ж таки діяльну натуру — в номенклатуру. На поминках пили рідину, що її наливано з чайників. Але чаєм вона не була. Це була забарвлена під чай джуга — районований самогон.

VII

Неподалік від лиманського узбережжя, на куті, як мовлять місцеві жителі, стояла невідь-коли збудована хатина, яка спершу була крита очеретом, а тепер красувалася шиферним козирком — нема кому робити очеретяні дахи, перевелися майстри. Призначалася та допотопна будова для мисливого люду, яким узбережжя-кут щоосені кишить, наче птаством у літі, не зважаючи на те, що півострів належить до заповідної зони. Ночують у хатині ті, хто прибуває на полювання дичини в рисових розводдях, що ними славиться район уже років з тридцять. Раніше, коли ще рису не сіяли, хатина була пристаниськом рибаків, а нині вони мають моторні човни, ночують здебільша вдома або ж у морі, коли нагряне путина. Зрідка, щоправда, навідуються й рибалки до свого колишнього табору — так називали хатину й понині, хоч у мисливців для неї знайшлося інше досить таки шмальке слівце — кишло, гніздов’я сиріч для їхнього перелітного зграїська. І давніше, за рибацького володіння, й тепер чатує той табір-кишло Андрій Федорович Доценко, корінний кутянин, бо ж усе життя його спливло на оцім шматку суходолу приморського, за винятком чотирьох літ війни, коли його поносило й пом’яло по світах — і ворогові своєму того не побажав би… Воював у сорок першому й сорок другому. Двічі був поранений. Потрапив у полон, завезли його в концтабір на території фатерлянду… Кажуть, у пеклі дев’ять кругів — він спізнав не менше… Довго та боляче згадувати все те спізнане на власній шкурі, на власній душі, якої для його мучителів, звісно, не існувало, а вона ж таки жила в його катованому-перекатованому тілі, яке, до того ж, іще й болячку страшну — сухоти — нажило у фашистських могилах для живих, інакше як же ти назвеш бараки, нори і ті днювання-ночування просто неба — в дощ, холод, у спеку, в безводді й голоді… Цур йому, і не згадував би тої муки, але ж голоси з усіх кінців світу нагадують, повертають Андрія Федоровича до його — а чи ж тільки його! — пекельного минулого. Місцеві слідопити, які дивним чином вивідали про дідове поневіряння у тій далекій проклятій чужині — мало того, що навідують його тепер чи не щотижня, а й через якийсь комітет — чи то профспілковий, чи пенсійний — добилися того, що принесли одного разу дідові радіоприймач, хоч і не найсучаснішої марки, проте можна по ньому слухати увесь світ, що самотній сторож мисливського кишла і робить залюбки — усе ж таки з голосами людей ти не один у цьому безлюдному закуті… Сьогодні, щоправда, мисливська “вілла” приймає високих гостей із самої столиці — з якої точно, дідові не сказано. Може, з Києва, а може, і з Москви… Приймати і таких гостей Андрієві Федоровичу не первина, тут, як на те пішло, і космонавти ночували, — правда, він тоді не знав, що вони космонавти, — військові льотчики, мовляв, та й годі. Пізніше побачив їхні портрети в газетах — он воно які льотчики-зорельотчики!.. Та це було давненько, щось не навідуються теперечки славні хлоп’ята (по літах вони в онуки йому годяться), видно, в космосі їм роботи багато, не до полювання. А ці, що прибули допіру на ночівлю, не з крилатого племені, по всьому видать — земноводні, як любить повторювати дідів начальник голова районного товариства мисливців та рибалок Іван Васильович Іздебський, у минулому льотчик, а тепер — земноводний, куди ж подітися, літа не ті, здоров’я не кавказьке. Ось і нині він лежить в обласній лікарні, відмовило, каже, рульове керування — шия не повертається, а кому ж охота по-вовчи усім тілом повертатися, коли досить поворот голови зробити… Воно і Андрієві Федоровичу вже те рульове керування дається взнаки, не допомагає і горіхова настійка, яка, либонь, добре діє, коли кістки та хрящі молоді, а якщо зі скрипом… Гості прибули в капітальній стадії, в тій, що буває після ревних посиденьок десь на бережку, вдалині від Указу по боротьбі з пияцтвом. Не випадково ж їхній супроводжувач, особа добре відома в мисливському світі — директор озерянського радгоспу Попруга попередив сторожа пошептом: щоб ні мур-мур, коли буде хто питати за ночувальників і за нього. Зараз щодо цього діла в районі дуже строго. Не один з керівників полетів шкереберть зі свого нагрітого сідлиська за зловживання спиртним і заодно службовим станом. Не раз і чатувальника розпитували про таких: коли приїздив, з ким… Неприємна штука, треба визнати, у ролі свідка ачи й вивідувача виступати. Вольному воля, Андрій Федорович такий принцип здавна сповідував. Якщо, звісно, той вольний не безвольний. Попруга якраз належить до останніх. Не людина — перекотиполе, куди вітер жене, туди й котиться. А вітри сьогодні, що й казати, пронизливі, наче з моря свіжачок… Андрій Федорович сидить на колоді під єдиним розлогим деревом — столітньою вербою, що росте на причілку “вілли”. При ньому — подарунок школяриків, чи то пак, пенсійного комітету. Саме передають новини. Андрій Федорович день крізь день слухає цю передачу, бо не на безлюдному ж острові живе, усе, що діється в рідному краї, треба знати, як же без цього. Новини як новини, але бувають і не зовсім звичні повідомлення. Ось у їхньому обласному центрі, на площі Героїв Сталінграду (це біля театру, еге ж), сьогодні відбувся багатолюдний мітинг проти агресії Сполучених Штатів Америки в Лівії. Виступали учасники Великої Вітчизняної війни, будівельники, які допомагали лівійському народові споруджувати шляхи, канали, виступали — і його це особливо збентежило — гості із закордону, туристи, які вподобали придніпровський край — їдуть звідусіль, хто х доброю душею, а хто і з озлістю… Саме про це на мітингу промовляла французька жінка-лікарка… Ім’я її видалося Андрієві Федоровичу знайомим, а прізвище він не розчув до пуття — Маржолена… Маржолена… Можна, просто — Лена… Олена… Оленка… Мара якась, не може цього бути… Ім’я ні про що не говорить, ім’я таке належить не одній жінці, либонь, на тій далекій, як зоря в небі, туман у морі — французькій землі… Була вона в його житті насправді чи примрілося, примарилось тієї концтабірної осені в сорок третьому, в ті неймовірні — навіть у сні їх не повторити — дев’ятнадцять днів і ночей, його несказанну одіссею — так називають звіддавна мандрівні пригоди, здійснені несамохіть, за велінням долі, судьби, в яку і віримо й не віримо, а вона ж таки існує… Гостя з далекої Франції промовляла не кваплячись, так, ніби згадувала призабуте — а таки згадувала, бо говорила про війну, яку, мовляв, і нині носить в своєму серці, бо принесла вона стільки лиха і вам, і нам… Перекладачка теж з трудом добирала слова — не тому, що згадувала колишнє, а, видать, мову французьку знала не так вільно, як того вимагали обставини… І все ж таки порозуміння там, на мітингу, і тут, на прилиманні, відбувалося без особливих затруднень — зрозуміло з півслова, що ж тут просторікувати: війна є війна, та ще така, як друга світова, Вітчизняна, мовляв, для вас. Та й для нас, хоч ми цього слова не вживаємо… В час війни мені довелося зустрітися з одним вашим солдатом, який потрапив до фашистського концентраційного табору і втік до нас, у Францію, в наше невелике село поблизько залізничної станції, а точніше полустанка… Саме звідти, з полустанка, прибився до нас темної осінньої ночі радянський солдат — ваш земляк, родом він був з-над Дніпра… Андрій Федорович не йняв віри тому, що вчулося з радіоприймача. Не може бути! Невже справді — вона?!. Стільки літ минуло, скільки змін відбулося у цьому білому, у цьому красному, у цьому неймовірному світі... А виходить, не все проминає, відлітає, забувається... Він і сам не тямив, як опинився в будинку, де “засідав” директор з високими гостями. Власне, гостей він і не запримітив — бачив тільки в диму від цигарок розчервоніле, розквітле в безумній посмішці обличчя свого верховного начальства — гості приїхали і поїдуть, а директор залишиться. Нараз посмішка на хмільному виду “верховного” згасла, очі його з озлістю втупилися в “сторожа”: — В чому справа? Я хіба тебе кликав? — Я сам прийшов без виклику. Мені треба до міста... Притьмом... — Ні, ви тільки послухайте, шановні гості, як у нас розуміють на низах святе поняття — дисципліна. “Треба... Притьмом...” Словечко яке, прости господи, без словника і не второпаєш спроста... Значить, тут нехай хоч потоп, хоч землетрус, а йому — забагалося до міста. Що там стряслось — без тебе вода не освятиться в товаристві охорони природи?.. Чи, може, по телевізії знову показуватимуть? Наш сторож, аби ви знали, артист!.. Вірші Глазового читав з блакитного екрана, ось так... Він там гастролює, а я йому з радгоспної каси гроші плачу. Андрій Федорович байдуже сприймав казання директора, його бентежило інше — те, про що він сьогодні дізнався з радіопередачі, що заполонило його всього, відсторонивши, пригасивши всі інші почування і подуми. Іншого разу навіть директорові не спустив би такого зневажливого тону, образився б не на жарт, а нині стояв перед ним навитяжку, як школяр, пояснював: — Мені треба в обласний комітет захисту миру... Там зараз перебуває делегація з Франції. Тільки що передавали по радіо. Мітинг... Тут уже високі гості втрутилися в розмову: а таки вельми цікаві сув’язі появляє нам життя на кожному кроці, ось хоч би й цей вироблений чолов’яга, чи ти бач, його до французів потягло... — Ви що ж, в ескадрильї “Нормандія-Неман” воювали? — звів рудуваті брови довготелесий. — Чи, може, той... в мбкі чи в макіґ були?.. — Я з нахабами не розмовляю! — черкнув Андрій Федорович, раптово відчувши, як обличчя йому наливається кров’ю. — Та ви що?!. — звівся гість на повний зріст, опершись обіруч об стіл. — Ви не забувайте, де знаходитесь і хто ви є!.. — Я поїхав до міста... А ви, справді, подумайте, якщо можете ще думати, де ви знаходитесь і хто ви є... Сучі ви сини з керівними портфелями!.. — Не забувай, хто тобі гроші платить! Нікуди ти не поїдеш! — гаркнув Попруга. — Гроші мені платить держава... А хамства нікому я не прощаю, навіть директорові радгоспу, бо треба насамперед людиною бути, а не портфеленосцем!.. — І вийшов з “гостинної” твердо і рішуче. Директор обвів поглядом гостей: — “Людина звучить гордо”. З початковою освітою — артист!.. — Освіта тут ні при чому, — статечно зауважив бородатий. — Людей, справді, треба поважати. — Так ми ж і поважаємо... Але ж гості — передовсім, традиція велить: спершу подбай про гостя, потім уже про себе... Попруга ще провадив щось глибокомудре, на народній основі, не забуваючи при цьому підливати гостям “палива”. Сміх і гріх, колись отак переплутав, не збагнув натяку начальства і привіз опівночі сюди, в “гостинну”, каністру бензину замість очікуваної батареї спиртного... Очкастий відречено дивився кудись удаль, Попругиного просторікування не слухав, зронив опісля того, як випили ще раз “по маленькій”: — А справді, що його могло так потягти до заїжджих французів? Не проста ж цікавість сільського чоловіка, знана всім ізмалку. Він де був у війну? — У війну... — Попруга напружив залишки тверезості в своїй кучматій, гострій, як твердили вчителі колись, голові і сказав по щирості: — Не зовсім я в курсі діла... Здається, дід був десь... Чи то в партизанах, чи то в полоні... А, може, скорше всього, в окупації... Нагород у нього катма... Значки, щоправда, є... Може, він той... За значками гайнув? У нього, як це... вилетіло з голови... — Хоббі, — підказав бородатий. — О, точно!.. Хоббі, хоббі!.. — раптом закотив очі під лоба Попруга. — Був у мене товариш... колега... Так ось у нього було хоббі... Мав колекцію смаковитих пляшечок на п’ять тисяч... Нема! Ні пляшечок, ні товариша... Тобто, вони є. Пляшечки — конфісковані, а товариш став “громадянином”... Ні, ви мені поясніть: виходить, “громадянин” менше важить, ніж... — Припиніть тріпологію, — підвівся з-за столу на весь свій куций зріст очкастий. — Ходімте, подихаємо свіжим повітрям... — Але ж, із пісні слова не вилучиш, — не вгавав Попруга. — Був товариш — тепер став громадянином... А хто ж ми? Хіба — не громадяни? — На що ви натякаєте? — вискнув довготелесий. Порушена в п’яному патяканні тема пробудила і в ньому спогади не з приємних. У нього теж був товариш, колега притім, зовсім недавно аж загув з висоти, як один байкар зволив написати про таке... З пісні слова, авжеж, не вилучиш — безмірне горе. Міра, правда, тому горю знайшлася: 12 років позбавлення волі. А міг би колишній товариш і під вищу міру підійти — спасибі суддям, змилувались. Де ж таки: цілі вагони поліетиленової плівки “громадянин” загнав наліво: мала вона піти на канал у посушливому степу А пішла — на індивідуальні теплиці під помідори, огірки, полуниці та інші дари “ПК” — підсобного господарства, сиріч — чи не з його щедроносних грядок і ця осьдечки маринована закусь на столі?.. Виходить, маємо не стопроцентний підрив економічної могутності держави, — може, це й зарятувало громадянина від переходу у небуття через вирок народного суду?.. Попруга між тим припрошував гостей на пленер. Що воно таке, він до пуття не знав, але вловлював у ньому якийсь, можливо, й не існуючий зв’язок з пленумом, — і при цьому завзятий атеїст, згадував Бога: прости нам, Господи, наші прогрішення нині і прісно. Останнім часом на пленумах райкому його ім’я згадувалося в не дуже приємному контексті. А оце недавно згадали на обласному зібранні. Хмуриться, хмариться, товаришу, Попруго, небавом гряне грім... На пленері теж хмарилося, і хтось із гостей констатував цей факт, навіть про грім згадав, цитуючи когось із класиків: “Буря б, чи що, прогриміла б”... Кого і що він має на оці?.. — На ранок розпогодиться, — поспішив запевнити Попруга високих гостей, ні з того, ні з сього запропонувавши: — Скупаємося, щоб просвіжитися. Ця затока, що перед нами, має зцілющі властивості. У ній брому і йоду не менше, ніж у Мертвому морі. Довголесий безпристрасно вирік: — Я давно знав про ваші романтичні завихрення, але вперше оце бачу їх на власні очі... — Які там завихрення! — щиро зітхнув Попруга. — Раніше було... до указу... А тепер пий — і оглядайся... Думаєте, сторож зі зла не накаркає? Ну, та нам не вперше виходити сухими з води!.. Він і довголесий уже роздяглися до цурки і, поблискуючи незасмаглими частинами аж ніяк не однакових торсів, бурхнули з мостика в розхвилену воду йодистої затоки. Бородатий одначе купатися не став. Усьому мусить міра. Солідність передовсім. Ще не вистачало, щоб він, міністерський чин, світив голим задом перед якимось там директором радгоспу...

VIII

Обжинки цієї осені в цілинному радгоспі “Херсонський”, куди Павло Долинський щороку їздив на жнива, справляли не в радгоспній їдальні, як зазвичай давніше, а на лоні природи, поміж березових гаїв, що їх тут називають колками. Чинили так не тільки з любові до білокорого дива серед степового довкілля, але й з тактичних міркувань — менше хто бачитиме, скільки буде випито цього дня і цієї ночі — обжинки триватимуть до ранку, а то й на другу добу перейдуть, вміють у “Херсонському” віддячувати за поміч українським комбайнерам. Ясна річ, віддяка та вилилася не тільки в тонни казахстанської пшениці, яку вони везли до берегів Дніпра, але і в незліченну кількість грішної води, як тут, за тисячі кілометрів від України, називали донині горілку і все інше, гідне цього імені. З їдальні радгоспної привезено під берези тесові столи і ослони. З механічної майстерні прикотили пересувну електростанцію, аби, як стемніло, ту ж таки грішну воду мимо рота не понести. А ще ж запаслися двома баяністами, на випадок якщо один переп’ється, — одне слово, обжинки мали бути на славу, а то як же — першими по району впоралися цюрупинці зі збиранням врожаю, вельми скромненького, але це не притлумлювало святкового настрою. І таки насправді розлунисто й весело празникувалося від зорі до зорі, яких тільки тостів не проголошено, пісень не проспівано, всі були в доброму гуморі, пили і не п’яніли, баяністи грали навпереміну, тамада однак (завідувач їдальні) трудився безперебійно сам-один, його вже й не слухали, а він захриплим голосом видавав: “Так вип’ємо, щоб хліб родив і телята брикалися, щоб ми не тільки пили, а й з жінками цілувалися”. — А яка радість від такого поцілунку? — докинула сумовито куховарка Люба, що її механізатори зазвичай Федорівною звали. Давніш було — просто Люба красунечка, кров з молоком, а звідтоді, як овдовіла — чоловік у дальньому рейсі в скипень замерз, — усі по-батькові її величають, знають, як-то їй в розповні літ удівство переживати. Не один з-поміж заїжджих комбайнерів в утішники напрошувався — все надаремне, Федорівна замкнула серце перед ними, врівні, як і перед односельцями, ба навіть молодими одинаками, що, не зважаючи на неранні літа Федорівни, готові були до загсу піти з нею, — таких жінок, як вона, в цілинних несходимостях пошукати… Ще до того, як живий був її чоловік, у перші свої цілинні жнива, Павло Долинський не раз було наражався на пильний погляд Любиних очей — позирне, погляне, усміхнеться краєчком уст: — Кушайте, Арсентійовичу, щось вам наша їжа не до смаку, схудли у нас, приїдете додому, — рідня не пізнає. — Прекрасна їжа, — одповідав. — А що схуд — так це від роботи і від серця. — А що з серцем? — Та кажуть лікарі, що — недостатність. — Багато вони тямлять у вашому серці. Ви самі того не знаєте, яке воно у вас… Стільки потому думав-гадкував: звідки їй і що про його серце відомо. Сам не знав до пуття, чого треба його хворобливому і невгамовному. Здається, не обійшла його стороною доля: у війну вижив, родину мав не згіршу, ніж в кого-будь, ото хіба що син-художник безпутнім удався. Ну і в роботі мав неабияку втіху — механізатор завжди на видноті, як писали про нього в газеті. І все-таки, десь уже коли на осінь повернуло, ні-ні, та й закрадався сумнів: ачи ж так все у житті склалося, як жадалося. Мабуть, це відчувала і Федорівна, коли запитала цієї осені ніби знічев’я: — Арсентійовичу, ви давно були на лимані? — Давненько. А що? — Там лебеді живуть? — Та живуть. Куди ж їм подітись? Стріляють хіба що браконьєри, але всіх іще, хвалити Бога, не познищували. — Ви бачили, як лебеді танцюють над лиманом? Кажуть, танго виникло в Іспанії. А мені думається: воно зародилось у нашому прилиманні. Від лебедів, від їхньої повноти життя, від любові… Йому тільки й залишалося, що з прикрістю визнати: лебедине танго над лиманом він бачив, але сам за все життя навчитися танців не зміг. Навіть будучи під хмелем, ніколи не танцював. — Значить, лебеді творили танок — для вас. Розмови такі розмовами і залишалися, але цього разу сталося незбагненне. На відміну від попередніх обжинків Павло Арсентійович випив більше, ніж зазвичай, — десь пішла чутка, що це останні цілинні жнива українських комбайнерів, тож пили, і то неоднораз — за те, щоб усе-таки не заростали дороги з України до Кустаная. Він, сказати по правді, не уявляв, як може таке бути, щоб залишити без допомоги, без дружби колишніх земляків своїх — цілинників, ці несходимі простори, цей типовий вітчизняний безлад, а йому, по щирості кажучи, не хотілося розвітуватися назавжди з Федорівною, з Любою, з лебедицею, що забилася в ці краї з південних прилиманських далей, які для неї далями не стали, як і для нього — земля цілинна… Ой, ты, дорога длинная, Здравствуй, земля целинная!.. У два баяни розлунювала музика, п’яно клекотала різноголосиця класичної пісні цілинників, а він уже нічого не чув, не бачив, — такого з ним давно не бувало, звідтоді, як перепив на своєму весіллі, що, власне, весіллям і не було, — війна, окупація, зійшлися двоє, мов лебеді над лиманом, а тільки ж не до танців було — і людям, і птицям. Отямився другого дня в передсвітанковій тиші на домотканім рядні, не інакше в колку — серед беріз — ні столів, ні ослонів, і нікого з женців — одне-єдине обличчя над ним світанковіє… Федорівна? — Де я? Де — ми?.. — На планеті Земля. На одній паралелі з космодромом Байконур. — А чому берези — без людей? — А ми — хіба не люди? Ми в іншому колку, тут спиртним і не пахло… Випий айрану — після перебору допомагає. — Федорівно… Любо! — Що? Арсентійовичу! Павле!.. Я люблю тебе. Давно люблю… Ще від першого твого жнивування у нас… — Але ж… — Але ж у мене був чоловік… Тепер — пам’ять про нього. У тебе є дружина… Сім’я… А душі наші — двоє лебедів у небі над лиманом… — Не знаю, що сказати… — А ти нічого не кажи. Люби мене! — я тобі скажу. Так ніхто ж бо не скаже. Дружина говорила так? — Ні, не казала. Вона любила і любить когось іншого, я це знаю і відчуваю усе життя. — Цілуй мене… Світанок студенить. Допоки сонце зійде — заміни мені його. — А коли зійде? — Про це наразі не питають. Ти — мій, мій!!. — Моя!..

IX

Райком щоранку порожнів, особливо в ці дні, коли на часі — другі жнива, як писала преса, коли хлібороба непокоїла одвічна проблема: в які строки сіяти озимину. Літо знову — уже вкотре поспіль — відзначалося класичним таврійським бездощів’ям, поливалки всіх систем кружляли, рухалися по прямій, вистрілювали — розметували дніпровську воду, де тільки була змога, — на поливі сіяти можна і в сушину, але ж поливні землі відведені в основному під просапні, пшениця, як правило, планується з року в рік по богарі... Хоча, як визнає тепер і високе начальство, тут не може бути якогось стереотипу. В “Озерянському” якраз озиму цього року планують сіяти на поливних ділянках. Цей Попруга таки — рішучий парняга, вирішив, так би мовити, не ганяти за журавлем у небі, а мати синицю в жмені. Віктор Микитович ніяк не міг зрозуміти цього новатора. Він прийшов у райком, коли Попруга вже директорував у радгоспі, заявившись у Придніпров’я десь із Криму за рекомендацією самого міністра чи заступника. Але всі в господарстві і в райкомі, ба навіть в області знали: у цього директора — там, угорі, впливова рука. Сила подібного впливу нині підупадає, командно-адміністративна система відходить у минуле... Але не будемо квапитись, вона ще нам нагадає про себе не раз і не два. Не кажи гоп... Сьогодні Віктор Микитович, ненароком завітавши до “Озерянського”, хотів був зустрітися з його енергійним директором, але так і не вдалося напасти на його сліди, — таке, треба сказати, траплялося вже не раз. Попруга міг буквально на очах звітрюватись, і це викликало в секретареві райкому негарну підозру. Повернувшись до райкому пополудні, Віктор Микитович згадав цей прикрий, якщо не сказати обурливий факт, і негайно ж подзвонив у РАПО. Начальник районного агропрому Віталій Карпович Кожин, на подив, був у своєму кабінеті. Говоримо-балакаємо, треба працювати з масами, а виходить, крісло не втрачає своєї магнітної сили. — Ви можете зайти до мене на хвилинку? — не викликав, як ведеться, а запросив у такий делікатний спосіб “агрослужбу”, хоч тон розмови привітливістю не відзначався. — Зараз буду, — привітно відчеканив Кожин, і диво дивне: Віктору Микитовичу ця самозречена покірливість не сподобалась. Хоч би ж спитав, з якою метою запрошують абощо, а то — як солдат, “слухаюсь”. Може, й руку під козирьок — заочно... Саме з цього він і розпочав розмову з районним рапначальником, як прозивали Кожина злі язики, вимовляючи перший склад скорше як “раб”, від чого інші склади відверто втрачали своє значення. Потис без особливого вдоволення кострубату руку свого бойового, вважай, помічника і черконув напряму: — Навіть не запитуєте, навіщо вас викликають, чи то пак, запрошують. — Я гадаю: по ділу. — Діла бувають різні. — По службовому. — Не терплю цього слова. — Але ж з пісні слова не викинеш... — Ну, гаразд... Немає часу для дискусій... Я хотів би з вами поговорити ось про що, точніше, про кого... Я щойно повернувся з “Озерянського”... — Вам уже відомо? — закліпав циганкуватими очима рапначальник, в жилах якого текла кров степових аборигенів дослов’янського періоду, яких саме — одному Богові та нашій історичній науці відомо. — Що — відомо? — Віктор Микитович не вперше бачив розгубу на обличчі Кожина, але цього разу він і взагалі мав вигляд першокласника, який забув удома палички (згадав власний прогріх тридцятилітної давності). — У ньому, розумієте, живе авантюрний дух... — Циганкуваті розгублені нараз ожвавилися, хоч і зберігали десь у глибині не відлетілий до кінця присмуток. — Він, як той мовляв, не може без пригод, без сумнівних новацій... — Говоріть прямим текстом. А то “дух”, “пригоди”, “новації” — це щось туманне... Що там скоїлось? — Та ревізор наш, може, знаєте, Люлька, перевіряв цими днями радгоспну свиноферму... і викрив приписки у живій вазі поросят... Ми хотіли цей факт розібрати на місці, вжити заходів, а він, себто Люлька, написав до обласної газети, і там уже підготували фейлетон... Я хотів Вам повідомити про це, але не встиг, замотався... — Звідки дізналися про фейлетон? — запитав несамохіть про наслідки, хоч годилося б у першу чергу поцікавитися причиною. — Приїжджав знайомий кореспондент. Попередив: будуть друкувати. — Де він — зараз?! — Кореспондент? — Любитель пригод! — підвищив голос Віктор Микитович і тут же вибачився: — Перепрошую, але ж... Ми з вами теж будемо дійовими особами фейлетону, не інакше... — Я й раніше казав: авантюрист він... Треба знімати, не буде з нього пуття... Але ж до нього вже прибули захисники — із самої столиці. Більше всього, він же їх і викликав. — Він має таке право: столичних працівників викликати? На наші курявні обрії? — Якби ви знали, що це за чоловік!.. Та в нього зв’язки, — ще кримські і вже наші, — по всій країні!.. Хто ж проти відпочинку на євпаторійськім чи сацькім берегах! Тепер має лише солоне озерце, однак високе начальство не гребує й таким водоймищем. Заночувало в білій хаті. — В якій ще “білій хаті”? — В хатині на березі озера... Де наші мисливці зазвичай ночують. Ну і деякі інші гостювальники. — Ви теж там бували, напевне? — Був кілька разів, шукаючи по службових справах Попругу. Попереджав його — не зариватися. Хіба послухає!.. Ми для нього ніщо — дим… ранковий туман. Головна його опора — там, на верхотурі… — Що ви хочете цим сказати: він — і райкому не вбоїться? — І обкому. — Це ж як? Це чому ж?.. Він — проти шостої статті Конституції? Він що — член Народного Руху?.. Чи, може, самої Гельсинської Спілки?.. — Він скорше належить до антинародного руху, шановний Вікторе Микитовичу, — Рапначальник промовляв абсолютно спокійно і, що головне, без найменшої тіні перестраху. — Такі, як Попруга, як його покровителі, авторитет партії звели… ну, якщо не нанівець, то до меженної відмітини… — Це що за шкала, хто її визначав? — Той же таки Народний Рух, який би я не став ганити подібно до нашої офіційної пропаганди. Ви, я бачу, й дотепер не хочете визнати, але ж факт, — рух цей існує і діє. Оце тобі — всепокірливий рапначальник! Та він, чого доброго, збориська Руху відвідує, всілякі підпільні саморобні газетки читає! — Ну, ну, цікаво, чого ж ви замовкли? Що я не хочу визнати? — Крах командно-бюрократичної системи… — Кра-ах?! Ну ж ви й гуморист!.. Хто є ви, як не породження нашої рідненької, що нас виплекала, виростила на вірність народові і, не зайве нагадати, зарплату нам подвоїла — в переддень свого краху?! Перехрестіться, товаришу голова агропрому, хоч ви і атеїст… Чи, може, вже той… і до храму вчащаєте? — Я не про партію, я — про систему. Віктор Микитович примовк, пильно подивився в очі рапначальника і запитав зшерхлим голосом: — В прокуратуру самі підете чи ждатимете виклику? — Я при чому? — залебедів, де й поділася войовничість, збитий з пантелику Кожин. — Та за цим Попругою в сім очей дивись — не устежиш… — Сім очей — це з розряду фантастики, а з боку юриспруденції… На тлі продовольчих дефіцитів — паперові свині, приписки, а отже і розкрадання м’яса… Нам не тільки місце в фейлетоні, але й там, де найбільші архітектурні прикраси — грати… Як могло статися, — це я не тільки вас, а й себе запитую, — яким чином безсовісна, безчесна людина опиняється на чолі великого, передового в районі господарства?? — Тоді ж іще директора не обирали, а призначали… Попруга мав направлення, рекомендації, характеристики — до речі, бездоганні. — Знайдіть усе те, якщо воно збереглося… — Вам принести? — Фейлетоністові передасте. З проханням: щоб не проминув згадати і тих, котрі під паперову музику танцювали — танго над лиманом. — При чім тут — танго? — Більш підходить до теперішнього моменту. Танго — танок любові, а Попругу — люблять там, вгорі. Він — їхня основа. О цій хвилині двері до кабінету прочинилися й секретарка повідомила: — Вікторе Микитовичу, представники з главку… — Вони, — знову пискляво і відречено проказав рапначальник. Віктор Микитович зміряв його критичним поглядом і докинув безпристрасно секретарці: — Нехай заходять... — То я піду? — підвівся на здерев’янілих ногах Кожин. — Ідіть, — пожалів його Віктор Микитович, подумавши при цьому: хто ж тебе пожаліє, коли через Попругу чи кого-інде доведеться іти на звіт, на суд, — а колись таки доведеться, важка ти, шапко Мономаха!.. Гості заходили по зворотньому ранжиру: першим прошмигнув крізь двері найнижчий на зріст, супроти Віктора Микитовича прямо таки недоросток, відтак постав у всій величі рівня йому і певний власної значущості — окуляри золотом виблискують, на обличчі — ознака утоми і печать службової величі, дарма що перед ним також не пішак який-небудь — секретар райкому партії, все-таки. Обоє з гідністю потисли йому руку, назвалися. Коротун залепетав першим, явивши в голосі якщо не сталь, то її подобу — повна незалежність і явна самовпевненість, що їхній прихід є для секретаря райкому радість, та ще й яка. — Перепрошую, що ми ось так без попереджень, без умови…Ми, власне, не з офіційним візитом, а так би мовити, за порадою до вас… “Хитрує, прикидається, чи справді — перебудувався?” — незле подумав Віктор Микитович, а вголос мовив: — Яким же вітром занесло вас у наші кучугури? — Попутнім, звісно, і тільки. Їдемо з Криму, там перевіряли, чи точніше, вивчали — сьогодні це поправніше — одну ініціативу. Ну, та це довга справа. Ініціативи там, власне ніякої, а безпорядків — як і скрізь. Наша робота без них, кажучи самокритично, — не робота, а сниво… Той, хто не працює, не помиляється. На помилках вчимось. На те — гласність, плюралізм суджень… — І підсумував, зручно вмостившись у крісло праворуч господаря: — Перебудовуємось трудно і, на жаль, повільно… — Швидко перебудувалась тільки преса, та й то не вся, — докинув високорослий, тут же пояснивши свою “крамольну” думку: — Взяти, приміром, рисосіяння. Нам нині спокою не дає радіопередача “Сільські обрії”. Коли ми ліквідуємо рисові чеки в Причорномор’ї, коли перестанемо збруднювати акваторію курортної зони? Чого, чого, а екології сьогодні маємо по зав’язку. Навіть у дитсадках захищають природу. Віктор Микитович згадав, як три дні тому із “Сільських обріїв” дзвонили і йому. Ставлять саме це питання: що думають робити в районі з рисосіянням? Він тоді відповів запитанням на запитання: “А ви що пропонуєте?” Кореспондент черкнув не без гнівливості: “Висушити болотнечу, що ж іще”. “З цієї, даруйте, болотнечі ви кашу рисову їсте”. “Ми й гречаною обійдемось, — докинув незговірливий опонент. — А якщо говорити принципово, то Ваша відповідь не зовсім відповідає Вашому положенню. Питання це серйозне настільки, що…” Тут кореспондентові забракло слів, і секретар райкому доказав за нього: “Настільки серйозне, що ми його з вами не вирішимо, є вищі компетентні органи”… Власне, тепер ці органи чи їхні повноважні представники були перед ним, і питання про болотнечу й рисову кашу поставало в іншій іпостасі, одначе ясності поки що в цьому ділі немає: — З рисовими чеками, справді, робити щось треба, — мовив Віктор Микитович, але від рису відмовлятися притьмом навряд чи слід… Альтернативи рисовій каші в наших краях не бачу. — Не зовсім зрозуміло, — вирік статечно бородань. — Ви пропонуєте залишити все так, як було? — Не зовсім так. Перебудовуватись треба. Але з розумом. — Ну, знаєте! — це вже довготелесий висловив загальне обурення — і за себе, й за колегу свого, й за колег, котрі в столиці. — Якщо відмовимось від рису, то на чеках тоді залишиться неплідна земля — ні більше, ні менше. А щоб море не забруднити, не опріснити затоку, треба стічні води з рисових чеків повернути назад і пустити їх знову і дію. — Тобто, будувати новий канал? — спокійно, без амбіції запитав коротун. — Так. Це обійдеться дорого, але не дорожче, ніж ліквідація рисових чеків. — Самі до цього дійшли чи підказав хтось? — на здавався довготелесий. — З допомогою рисівників, — одказав Віктор Микитович так, немов у голосі його співрозмовників і не було іронії. Хай чоловік потішиться своєю зверхністю — може, то головна особливість його характеру, є ж такі, що без задоволення свого себелюбства жити не можуть. Ого, скільки їх серед керівного корпусу, та й не тільки серед нього. А серед людей мистецтва… Втім, то — особлива стаття. Розмова про долю рисових чеків на цьому обірвалася. Мизатий раптом заговорив про долю рекультивованих пісків у радгоспі “Озерянський”. Власне, і привели їх у райком наслідки експерименту, що його проводить сільгоспінститут у цьому радгоспі. Вони не на жарт зацікавили міністерство меліорації, хоч тут і обходилися без води. Представники міністерства вирішили “сторгуватися” з радгоспом — директор не проти, чоловік зговірливий і тямковитий. Суть справи проста: радгосп віддає для міністерського підсобного господарства уже освоєні площі пісків, а міністерство допомагає йому залесити — вкрити сиріч п’ятнадцятиметровим шаром лесу решту піщаних просторів, гаразд, що лесу на трасі каналу, споруджуваного підрозділами міністерства, хоч греблю гати. Вислухавши цю пропозицію, Віктор Микитович знизав плечима: — Хто зна, чи можлива така операція з точки зору юриспруденції. Довготелесий тут же відкарбував: — А що таке юриспруденція? Це ми з вами, це люди, які чекають на виконання продовольчої програми, ну, звісно, не лише чекають, але виконують, принаймні, мусять виконувати її. — Так-то воно так, але міжвідомчі перепони… — Хай вас це не турбує, — з гідністю мовив бородань. — Нині все-таки здоровий глузд і економічна вигода беруть гору над всілякими, як ви сказали, відомчими бар’єрами. — Але ж ідеться про землю. Як може радгосп віддати комусь власність держави? — А ми хіба не держава? Що, цей лозунг уже застарів? — осміхнувся бородатий. — Я так гадаю, що питання, яке ви порушили, вирішується не в цьому кабінеті. — Власне, воно ніде не вирішується, якщо бути відвертим до кінця, — зітхнув коротун. — Але думка низів у наш час важить багато. — Отож бо й треба порадитися з низами, котрі, відверто кажучи, розташовані не нижче, аніж ми з вами… — Філософія поетів, які сьогодні дуже вже багацько дозволяють собі… Хто їм, до речі, дав право говорити від імені народу?.. “Літературну Україну” прочитаєш — аж моторошно стає. У нас не література — п’ята колона. — Вам там ближче, вам видніше, — осміхнувся Віктор Микитович. — Ми тут одне знаємо: треба зробити все, щоб нагодувати країну… — А в нас хіба інше завдання? Зрештою, ми з вами — як голка й нитка. Ніхто між ними не ставить бар’єру, а між міністерством і низами — чи ти бач!.. — Давайте все-таки вирішимо питання про рекультивовані піски, — наполіг коротун. — Осмілюся запевнити: радгосп не прогадає. І тут Віктор Микитович запитав про таке, що примусило гостей пекти раків: — Чия це ідея — щодо продажу рекультивованих пісків? — Яка різниця, чия, — спробував уникнути конкретної відповіді довготелесий. Бородатий таки докинув знітло: — Директор радгоспу, до речі, не заперечує, готовий піти назустріч міністерству. — Він у нас зговірливий, — усміхнувся Віктор Микитович. — А це що — погано? — запитав коротун. — Ні, чого ж… Такі зв’язки… — Пробачте, я не розумію вашого натяку… Він нам не кум і не сват… Такий, як і тисячі інших… — Не кажіть. У нас такий один. Унікум… Зняти б його з посади, так не зручно ж вас підводити… — Попругу зняти?! — щиро подивувася коротун. — З ким же ми тоді залишимось? — З народом. — “Вийшли ми всі із народу, як нам вернутись туди”. Я гадаю, це не тільки міністерського корпусу стосується. — Ви маєте рацію. Це стосується всіх вихідців… — Я помилився: перебудуватися встигла не лише преса, — підвівся бородань і подав руку на прощання. — Якби ваші слова та дійшли до Бога… — Дійдуть… Коли саме — це інша справа… — І цілком буденним, навіть дуже буденним тоном попрохав: — Ви б не допомогли нам з бензином? А то навряд чи дотягнемо до Каховки, не кажучи про Київ… — До Каховки — допоможу, а до Києва… — І на тому спасибі. Будете в столиці — завітайте. Може, й ми вам у послузі станемо…

X

До обласного центру Андрій Федорович дістався пізно вночі, коли місто вже майже обклалося на сон. На залізничному вокзалі, як завжди, ниділи пасажири, чекаючи хто на опівнічний, хто на ранковий поїзд, окупувавши місця на склепаних докупи стільцях із фанери, які, не інакше, дісталися вокзалові ще з перших повоєнних років. Йому теж потрібно було знайти собі кубельце до ранку — не ходити ж по місту ніч поспіль, воно-то й можна було б “попарубкувати”, але ж ноги відмовляються вже носити… На другому поверсі вокзального приміщення була кімната матері й дитини, а також окремо — ветеранів війни і праці. Андрій Федорович без особливих надій трудно піднявся по зчовганих камінних сходах на досить таки високу верхотуру — вокзал будувався в тридцяті роки, він ще сам, пригадується, возив кіньми цеглу на те будівництво, ніколи не гадаючи, звісно, яку роль у його долі відіграє затим це розлетисте і всеодно затісне приміщення, яке чи не кожного року ремонтують і ніяк не доведуть до пуття. Ось і тепер, ледь устиг він переступити поріг кімнати ветеранів, — увага все-таки до нашого брата, — як чергова жінка років сімдесяти, що протирала опівночі підлогу в коридорі, на звичне його “добрий вечір” відповіла не менш звичним: — Місць нема, хіба не бачите: ремонт… — А якби ремонту не було — місця хіба знайшлися б? — Не знаю, я не начальниця вокзалу. Та й вона цього питання не розв’яже. Чим наша гостинниця гірша від столичних, — тамечки теж, коли не поїду в Київ до дочки, місць у готелі катма. — А в дочки заночувати хіба не можна? — Так вона ж сама без квартири, в гуртожитку з малим дитям проживає, добре, що подружка зголосилась на таке сусідство. — Вчиться? — запитав Андрій Федорович співчутливо, навіч уявивши те гуртожитське життя з малям на руках. — Працює, — відказала прибиральниця. — На заводі, де мотоцикли роблять, на біса їх тільки випускають, ондечки щороку розбивається стільки, а пішака ходити, вважай, розучилися. Ну, куди не пішло — машина, на ній і розбитися не гріх, а мотоцикл… — Е-е, не кажіть, шановна, — як зовуть вас, пробачте, забув… — Ачи ви мене знали раніше? — розігнулася на повний зріст, опершись на швабру, не зовсім ще постаріла ставна жінка з великими по-чоловічому ширококостими руками і приємними рисами колись, напевне, вродливого обличчя. — Знав, знав, чого там… Адже ми з вами, як не крути, — родичі… — Про яке родичання мова? Звідки ви і хто? — Прибиральниця не на жарт сполошилася: цілком імовірно, що міг прибитися до міста котрийсь із її родичів ачи залицяльників — у минулому, в молодості й зрілості, таких мала вона вдосталь. Але ж давно уже їх не подибувала, якось непомітно відійшли вони в забуття, кожен має своє гніздов’я, живе сам по собі. Не вона перша, не вона остання, щоб отак при живій рідні осиротіти. Кажуть, що цураються одне одного заможні, якщо не сказати багаті, у неї ж статки — відомо які: сімдесят карбованців зарплатня, однокімнатна квартира на п’ятому поверсі, без ліфта, ні дачі, ні придачі… Пенсії навіть не має — ніколи було заробляти у свій час, а тепер ось дочовгує… — Ви, мабуть, до наших країв приїхали здалека? — замість відповіді запитав Андрій Федорович, а відтак узяв відро з помиями і пішов до умивальника замінити воду. — Стривайте, навіщо ви це робите? Я сама!.. А десь в душі вона таки погоджувалася з його поміччю, на яку ніхто ніколи, навіть з родичів, певна того, не спромігся б. Сьогодні робота прибиральниці віднаджує, то ж бо кажуть про таку працю — не престижна. Розмову затим продовжили, коли підлога в коридорі аж блищала, відро і швабра стояли в тісній комірчині, де, якщо навести лад, можна було отаборитися на ночівлю, Андрій Федорович одразу ж запримітив цю можливість, але ж не він тут був хазяїном. — Ви звідки й куди їдете? — запитала вона ніби знічев’я. — Приїхав з того берега. Треба ранку дочекатися… — До ранку у нас поселяють іноді. Але ж ремонт, бачите, — кінця йому не видко… Мені ще треба у службових кабінетах підлогу мити… — Ну, то помиємо разом, не так скучно буде. — Я не про те. Гарна ви людина, видать… Не можу я вас отак узяти й вигнати звідси… Може, поки я по кабінетах справлюсь, — туди сторонніх не пускають, — ви тут відпочинете, ось у цьому закапелку. Кращого пристанища немає… — Хто вам сказав, що мене вабить краще? Я й цим буду задоволений. Шматок підлоги якраз підійде для того, щоб подрімати… на газетах, он де їх — ціла купа… — Ну, гаразд, тільки я вас тут замкну, а то ще хтось набреде. — Про таке можна тільки мріяти: сон під замком… — А ви жартун, — докинула вона, виймаючи ключі з кишені свого праного-перепраного халату. — Жартун мимоволі, — відказав Андрій Федорович. — І то не зовсім звичайний. — Як це? — не зрозуміла вона, про що йдеться. — А так, що жартувати мені здебільша доводилось якраз тоді, коли нормальній людині не до жартів. — Усмішка людину від лиха часом рятує, — проказала прибиральниця і сама осміхнулася при цьому з присмутком. Андрій Федорович подумав, що він уже десь чув ці слова чи щось подібне. Але де, коли, від кого?.. Прибиральниця пішла, а він усе думав: хто ж його утішав у такий спосіб — усмішкою крізь зажуру. Він не погрішив проти істини — жартувати йому доводилось і доводиться не так, як добрим людям. Інший і живе з усмішкою на устах і в серці, життя нам не для нудьги і хмарива дане. Колись, у двадцятому році при Сиваші сам на власні очі бачив, будучи хлоп’яком-погоничем, молодий червоний кулеметник загинув — упав при кулеметі, зів’яв, засклів у безруху навік, але ж смертю смерть поправ, послав життю привіт навік-віки — усміхався білозубо, велично і страшно. Може, з того дня, а точніше з того ранку туманного, пронизливого, живе у ньому, як відсвіт усмішки загиблого кулеметника, якась незбагненна пересторога, зневіра в безоглядну радість людську — поряд з радістю ходить лихо, і ти з ним не розминешся, здибаєшся на життєвій путі-дорозі, як не сьогодні, то завтра. За щастя платимо дорого — і давніше так було, і нині є. Серце людини ніколи за життя не було і не буде безробітним — труду йому вистачить, допоки світу. Андрій Федорович улаштувався на вузенькому полику побіля єдиного загратованого віконця кімнати-кладовки. Вимкнув світло і поринув у дрімоту. За віконцем, унизу, клекотала пасажирська публіка. Чути було, як приходили і відходили поїзди — пасажирські, туристські, робітничі, фірменні, ну, і звісно, вантажні — їх можна відрізнити по характеру залізної ходи — вистукові коліс таких, як і в пасажирських, та навантаження в них різне, а тому і виспів теж відрізняється. Ось пройшов такий — цок… цок… зупиняється… Стоїть недовго — це не його кінцева зупинка — за кілька хвилин уже знову бере надсадно розгін — цок… цок… цок… — Пішов у ніч, у простір, у порятунок… Явно відчув, як пахне вугіллям — з усіх боків, знизу й згори, на весь світ пахтить вугіллям… …У нього — ачи ж в нього одного? — було щоранку, як виганяли їх на залізничну станцію — таке враження, ніби в цьому світі, розколошканому війною, тільки два запахи і існують: запахи льоху і смерті — в бараці, невідворотний дух вугілля і життя — на товарній станції, де їм, схворованим і виснаженим, належало для великого Фатерлянду вантажити свіжим, щойно з шахти вугіллям нескінченні вагони, які невзабарі йшли на фронт і в тил, невідомо, куди більше. Робота тяжка, без перепочину і роздиху, але тут, на станції хоч повітря не таке задушливе, як в бараках, і небо над тобою, хоч і захмарене, та все ж таки голубе, як у всьому світі, як дома… Ось уже сьомий місяць, як він потрапив до полону, пройшов усі муки пекла, нажив сухот, кров’ю став харкати, а думки про дім, про сім’ю, котру полишив у селі над Дніпром, не пригасали, пекли чим далі, тим сильніше. Так почувався, ніби перед прощанням навік з рідними й земляками, з білим світом. Він би, певне, вже й розпрощався із земною юдоллю, якби не кухар-чех, що, помітивши нездорові рум’янці його щік, намагався хоч як-небудь підтримати його невільним харчем — то картоплину цілішу, не до кінця зогнилу, перекине, то ложку якогось ерзац-жиру подасть, щоб ніхто не бачив. А проте здоров’я, котрим у недалекому минулому похвалитися міг, відлітало з його крутих і широких грудей. Раніше було і лопату брав до рук — як іграшкою орудував, а зараз видавалась вона йому пудовою, ледве сили стачало набрати чергову порцію вугілля, щоб докинути його в обшмарований, пробитий кулями, мічений осколками вагон, що ковтав, як прірва, паливо для великої Німеччини… Вартовий-наглядач неквапно походжає уздовж колії, ця пронизлива мряка його злила, і він готовий був каторжників з триклятої Росії, а заодно й Чехії, Польщі, Болгарії — перестріляти всіх до одного та, бач, не можна, мусить вона, ця полонена наволоч, працювати каторжно на благо Фатерлянду. — Шнель, шнель, — методично, ніби плювався, кидав у почорнілі виснажені обличчя рабів, які і обличчями назвати можна хіба що умовно, зважаючи на те, що колись вони мали зовсім інший вигляд і вираз, трепетало в них життя, а не блимали примарні гримаси фатального кінця. Додому ніхто з цих в’язнів, певна річ, не повернеться: як не згинуть отут, при залізничній колії, то в газових печах спопеліють напевне. Про це ж думали, заточуючись від непосильної роботи, полонені, хоч на відміну від арійця, мученики-слов’яни поміж зневіри і розпуки жили і невизначеними сподіванням: може, все ж удасться вибратися з цього пекла на волю, до життя і боротьби, хай навіть до загину в бою, але не ось так безсило і безславно — згинеш без сліду, ніхто ніколи в рідному краї не дізнається, де ти подівся, пропав навіки в цьому не такому вже й красному світі. А проте не хотіла душа миритися з такою думкою. Життя — прекрасна штука, за нього битися треба до останньої хвилини. В тому, що сьогодні вони перетворилися в здичавілу масу рабів-каторжан, багато хто сам же й винен. Чого там гріха таїти: в тих ошелешливих боях сорок першого не всім вистачило хоробрості і відваги, були й такі, що понадіялися: полон усе-таки не смерть, піднімеш руки вгору — життя вбережеш, а там видко буде — ще поквитаємося з цим не в міру знахабнілим нападником… Не так сталося, як гадалося. Боротися з фашизмом у фашистському полоні було не менш складно і тяжко, ніж у відкритому бою: сили не ті і зброї катма… У таборі, куди Андрій Доценко потрапив восени сорок другого року, існувало кілька підпільних груп. За всіма прикметами, підпільники були зв’язані з антифашистським підпіллям. Часом Андрієві давали, крім картоплі та жиру, якісь невідомі пігулки — таке дістати можна було тільки за гратами, в таборі ніхто здоров’ям полонених не піклувався, навпаки — все тут робилося, аби позбавити людину снаги і духу. Було кілька спроб — у тому числі і вдалих — утекти з цього пекла. Хтось же забезпечував утікачів обценьками — колючий дріт перерізати, але це теж була загадка і для більшості в’язнів, і для табірного начальства, гестапівських посіпак. За волю тих небагатьох щасливців, яким вдалося утекти, була надто дорога плата: десятки, може, зовсім непричетних до втечі, були розстріляні і повішені на видноті перед усім табором. Але жага волі від цього не поменшала серед невільників. Андрій, що не раз уже в цій катівні про свій безславний кінець подумував, несподівано теж запалився бажанням будь-що вирватися з-за дроту, якщо навіть і загинути, то на волі, на шляху до неї! Незнані його друзі і рятівники ніби прочитали ті його гадки про визвіл, і одного разу вночі з ним заговорив пошепки його сусід по нарах — поляк Йожеф Сокол, табірник номер 72345. “Тобі треба доконче тікати. Допоможемо, інакше сухоти тебе доконають”. “Не годен я, сили мене покидають геть. Наздоженуть, зацькують псами”. “Не наздоженуть”… Сьогодні Южеф працював поряд з ним на залізниці, вергав проклятуще вугілля в ненаситне черево вагону і за себе, й за Андрія, котрий ледве тримався на ногах. Улучивши момент, коли вартовий відійшов убік, Южеф проказав схвильовано: — Настав твій спасенний час, Андрійку… Сьогодні розпрощаєшся з цим рабським бидлом, самі ж ми себе на це прирекли... — Як? — не зрозумів нічого Андрій. — А отак… — і він пожбурив у вагон палицю-цурпалок і тут же завалив її вугіллям. Андрій отетерів. А й справді?! Це був чи не єдиний спосіб вирватися з пекла, в яке він потрапив із сотнями інших, котрі теж не інакше, мріяли про волю, але сьогодні не собі, а йому надавали таку можливість… Виждавши, коли вартовий увійшов між двох вагонів помочитися, це він робив аж надто часто, щось у нього, мабуть, із нирками, тому-то й злий не в міру, — Андрій за допомогою поляка не без труда вибрався на платформу вагону і впав долілиць у закут, куди одразу ж полетіло вугілля з десятка лопат, боляче вдаряючи по його випнутих кістках, передпліччю, по ребрах, по голові, яку він ледь устиг прикрити розчепіреними пальцями виснажених рук…

ХI

Перед від’їздом до Києва гості забагли оселитися на ніч у найпрестижнішому готелі в обласному центрі, де за ними були заброньовані першокласні номери. Ну, що ж, до готелю, то й до готелю. Попруга і сам був не проти ощасливити своєю присутністю готельний ресторан “Кітку” (дружба з болгарами), а заодно потаємне й затишне кубельце на вулиці Залаегерсег (дружба з угорцями), де він і заночував нині, де його завжди радо зустріла щедра душею і тілом господиня того кубелечка — в перекладі на звичайну мову — трикімнатної квартири, де ніхто ніколи не жив, лише кайфували численні гості, серед яких траплялися й такі, що про них навіть при нинішній гласності годі й згадувати. Попруга, щоправда, з ними за столом не зустрічався, але Марфуша (ім’я з нафталінів, доісторичне) похвалялася не раз: “Володимир Арсенович був, Михайло Матвійович заходив…”. “А ти часом з ними не те?”. “Нахаба! Невже ти гадаєш: вони до таких, як я, опускаються”. “А хіба ні?”. “Чи ти не бачиш, хто поряд з ними в президіях сидить — куди тобі тим артисткам…”. “Уміє добирати кадри Аерофлот”, докинув він, гризучи шматок горбуші, до якої був особливо ласий. “При чому тут Аерофлот?” — не збагнула вона його натяку. “А ти хіба в літаках ніколи не мандрувала?” “Ну, то й що?” “Помітила, які там стюардеси, — достоту, як ото в президіях передовички і активістки…” “Не про це ми з тобою говоримо, Васюню”, — невесело, якось відречено сказала Марфуша і, не цокаючись зі своїм пізнім компаньйоном, вихилила до дна склянку “Таврії” — місцевого коньяку, що міг би скласти конкуренцію вірменському. Попруга віддавав йому перевагу навіть перед “Наполеоном”… Але зараз мова йшла не про коньяк — такого ще не було, щоб Марфуша отак з ним пила, не цокаючись. — Що з тобою? Ти якась… нетутешня. — Правильно. Наді мною зависли такі хмари, Васюню, що грому-блискавки не минути. З хвилини на хвилину відчиняться двері і “Громадянко, ось ордер на ваш арешт”… — Не жартуй так грубо! — Попруга теж видудлив до дна фужер улюбленого питва, загриз усе тією ж горбушею і запитав, певний того, що відповідь буде ствердна: — Що ж, високі завсідники цього кубелечка не захистять тебе, не розвіють навислі чорні хмари — якщо вони справді нависли?.. — Колись би, може, і розвіяли, а тепер… часи не ті… Читав про корупцію в Узбекистані… чи де там?.. — То — далеко від нас. Ми до цього зла не причетні. — Налив обом, а випив сам. Не закушуючи, передихнув глибоко, як заправський пияк (а таким і був) і заговорив сумовито-мрійливо: — Боже борони, хоч ми і атеїсти, в нашому регіоні — ніяких зловживань з боку… сама розумієш, про кого мова… Факти? Будь ласка. За все моє свідоме життя, за всю мою директорську практику, — а директором уже двадцятий рік — у нас ще ні разу нікого вищого рангом від голови колгоспу чи директора радгоспу до кримінальної відповідальності не притягали. З посади, було, знімали, переставляли, як фігури на шахівниці, а на казенні харчі переводили як правило нашого брата… Ми ходили і ходимо, вважай, по лезу ножа… Он мій колега, сусіда і закадичний друг, на дванадцять років… під вірменські фанфари. — Чому — під вірменські? — не зрозуміла Марфуша свого речистого, коли вип’є, співбесідника. — Ну, по-перше, тому, що віддавав перевагу вірменському коньякові перед нашим таврійським, божественним, — за якістю, не за ціною, звісно. А по-друге, — чи, може, точніше, це якраз по-перше: намислив мій нещасний друг-товариш, — тепер, ясно, громадянин — нову квартиру в центрі своєї колгоспної столиці збудувати за допомогою все тих же всюдисущих вірменських будівельників, через яких або, поправніше, разом з якими нас і відлучили від чарів бентежно-бездумного життя. Будувати вони вміють, цього в них не відбереш, але ж і махінатори серед них зустрічаються прямо таки класичні. Мій згаданий колега саме на таких натрапив. Уяви собі: бригадир цих залітних зодчих сам себе поховав заживо! — Попруга випив, знову налив собі, добре сп’янів, але говорив, як і раніше, наче по-писаному: — Що, не можеш уяснити, як це — заживо себе поховав? — Розкажи, це дуже цікаво, — сумовито попрохала Марфуша і додала крізь сльози: — Може, самій знадобиться... — Та ти що, з глузду з’їхала?! Життя дається один раз!.. Хіба забула — в школі вивчали?.. — У школі навчали одного, а тут наука зовсім інша... Ну-ну, то я слухаю, як же це він, той бригадир?.. — А дуже просто. Поховав себе у своєму рідному селі за всіма народними традиціями, а сам тим часом подався до своєї далекосхідної коханки. Не второпала? А ось пильний слідчий прокуратури, той зразу розкусив цю хитрість: він поїхав у те вірменське село, де народився і жив наш герой, розкопав могилу передчасно померлого трудівника, а в домовині... каміння, звичайне вірменське каміння, там цього добра на кожному кроці... Сімдесят кілограмів каменю в труні — рівно стільки, скільки важив “небіжчик”... — Для мене цей варіант не підходить, — скрушно зітхнула Марфуша і випила налиту по вінця чарку до дна. Попруга більше пити не став — до нього дійшло: з його подругою щось діється неладне... — Слухай, ти можеш ясніше?.. — А що тут може бути ясного, коли діло темне. Погорю я, милесенький, і дуже скоро, відчуває моя душа. — Перестань співати заупокій. Давай краще приляжемо на диван та згадаємо інші ночі... — Я вже і до цього збайдужіла. — Ти? — Уяви собі... Бридко — з мертвяками... Та й сама я не жилець на цьому світі... — Ну-ну, мене в потойбіччя не списуй, рано ще! Я так просто не здаюсь!.. Не здамся!.. І, геть позбавлений слуху Попруга, затягнув: Танго кохання… Танго останнє... — Чорта з два — останнє! Ще затанцюємо, любонько. Принаймі я цього певен!.. Марфуша безутішно плакала.

ХII

Звідтоді, як помер Долинський, минуло дев’ять днів. Удова скликала сельчан на поминки. А перед тим, як усадовили поминальників за столи, розставлені посеред двору, родичі, за традицією, йшли на цвинтар, несли “сніданок” небіжчикові. Так роблять зроду-віку в Озерянці усі, кого спіткало нещастя, так зробили і Долинські, рід яких за ці дев’ять днів таки поменшав — ті, що прилетіли здалеку, сьогодні вже у своїх північних далечизнах, шалапутний художник ще вчора заїздив, обіцяв заночувати, допомогти матері по господарству, дров наколоти абощо, але ввечері за ним прийшли якісь двоє, покликали на часок — і Владик здимів, безсоромна личина, як не п’є десь, так п’яний лежить, він у місті там, серед малювальників, не викисає і закону не боїться, матері про все відомо, та й для сільчан це ніяка не дивина. Простували на кладовище вервечкою по стежині між людськими городами, засіяними і засадженими чим попало: там люцерна отавою зеленіє, тут гарбузи випинаються з-під огудиння побурілими кулями, а в діда Євдокима Ходоса взагалі якийсь незрозумілий злак для тих, котрі на селі тепер лише гостюють або ж прибувають на такі печальні учти, як оця. Ще з повоєння, коли Євдоким Ходос, власне, й дідом не був, заповзявся він сіяти на своєму городі чумизу: тоді, по війні, буйнувала вона і на колгоспних ланах, а відтак її там змінили інші злаки та кормові трави. Ходосові ж не захотілося чомусь розставатися з цією пашницею, подейкують, через те, що вона з Далекого Сходу родом, а в нього там, на китайському румовищі, син-первісток спить вічним сном. І то не в війну поліг, а в мирний час привезли солдатика додому в цинковому бушлаті. Було це в часи наших з китайцями (при чому тут люди) незлагод, і звідтоді шумить щоліта чумиза на дядьковому городі. А сам він теж на тому Далекому Сході у сорок п’ятому воював проти японських імперіалістів, а може, й фашистів, усі вони одним миром мазані, хто воювати охочий, кров’ю п’яний. Удова, хоч і не відійшла від наглого тяжкого горя, все ж помітила дядька Євдокима — стояв край городу, біля остіжка тієї ж таки чумизи, видивлявся услід їхній процесії, певне, згадував своє горе... На кладовищі, хоч і минуло дев’ять днів, усе починалося спочатку: сльози, голосіння, причитання. Міняли воду у посуді для квітів, наливали горілку у склянку для упокоєної душі, і тут хтось подивований зауважив: свіжий розкішний букет покладений в узголів’я могили, та ще ж із квітів, яких в Озерянці й не зустрінеш ніде. — Левкої, — пояснила племінниця небіжчика Вероніка, що приїхала з обласної столиці, — там у неї дача, видать, сама вирощує такі дивогляди... — Але ж звідки, хто їх поклав, такі гарні? — озвався Степан, двоюрідний брат Павла Арсентійовича, і тут же висловив здогад: — Може, Володько з Херсона привіз... І тільки де ж він сам? От уже некерований — на похорон батька запізнився... І теперечки теж... — Володько вінка не привезе, — з гіркістю мовила Вероніка, — скорше навпаки... — Як це — навпаки? — дядько Степан, заклопотаний вічно біля своїх теплиць і грядок, не часто, а бувало, і зовсім, цілими місяцями не брав до рук преси, звідки ж йому було знати, що в обласній газеті недавно писалося, як один адвокат прокуратури геть спився на своїх спершу законних заробітках, а відтак перейшов на незаконні: збирав на міському цвинтарі свіжі квіти і через знайомих бабусь перепродував їх на торговиці. Воістину, шляхи господні несповідимі... Але хто ж поклав на могилу Павла Арсентійовича такий красивий букет? Питання це не забулося й тоді, як на подвір’ї за столами німували й гомоніли поминальники. І підсилювалось воно дивним здогадом: не вдень же той букет принесено й покладено, бо вже ж таки хтось би в селі помітив, передав би сусідові, пішла б по селу яса. А ніякої яси не було...

XIII

Повертаючись із роботи пізно, — принаймні, засвітла майже ніколи додому не приходив, — Віктор Микитович у першу чергу поспішав до ванни. Одне, що після денних мандрів по степах пилючку належало змити з тлінних тілес, а друге: душ таки відсвіжував, повертав, як це кажуть медики, м’язову радість. У тридцять вісім років остання була не зайвою, негоже в такому віці скаржитися на всілякі болячки, як те роблять його старші колеги, що дослужують у секретарському кріслі до пенсії. Запитав недавно при зустрічі свого літнього колегу з сусіднього району — про справи, про здоров’я, як годиться. Той, потискуючи йому з невигаслою силою правицю, почав зі здоров’я. Радикуліт, поліартрит, гайморит — прямо хоч вірші пиши, римується. І то ще не все. Є ж іще лихо — не до тих воріт, якщо вже дотримуватися рими. А щоб ясніше, без рими, — щось таки високе нове начальство не сподобило в ньому, ветеранові, так би мовити, апаратної роботи. Недвозначно натякнули про перехід на іншу. Дали б хоч змогу дотягти до пенсії тут, де народився, жив і зростав, і всіх отих болячок наживав. Та з усього видно: не дотягне. На кожному пленумі обкому критикують його без ніякого стриму, навіть за умов поглиблення демократії — занадто, аж дуже занадто. А в чому тут річ, де собака зарита? Ми теж не ликом шиті, вміємо аналізувати хід подій. Усім, либонь, впам’ятку його виступ на пленумі, коли обласне високе начальство мінялося. Він тоді виступив зі словом — характеристикою нового секретаря, — треба ж було погодитися на такий необачний крок. Говорив пристрасно, не шкодував слів для похвали, аж самому незручно було (часи не ті). Та вказав, одначе, і на певні питання, над якими новому начальству треба попрацювати... Він і сам до пуття не збагне, де саме тут було допущено суттєву промашку. Ті, хто слухав його вірнопіддане белькотання, казали потім, що він передав куті меду, коли хвалив. Але самому йому здавалося, що не в похвальбі справа, зовсім навпаки: схибив тоді, як висловлював іменинникові побажання на майбутньому терені роботи (ясна річ, він сказав: “на поприщі”). Саме в той момент десь необачно підсік, як то кажуть, сук, на котрому сидів двадцять три роки, пересидів чотирьох високих начальників. А п’ятого — навряд чи вдасться. Та й не прагне він його пересиджувати на тому суку, тут би — до пенсії лише дотягти, піти саме з цією формуліровочкою, а не — “на іншу роботу”... Всього ж два годочки зосталося. А тепер, не інакше, згонять з крісла ще й напишуть у газеті: “за допущені серйозні недоліки в роботі”. Але ж, постривайте, шановний, у чому, скажіть, моя провина? У наш час не може бути закритих для критики зон. Та, власне, хіба я тебе, з молодих та ранніх, ти ж мені в сини годишся, — хіба я тебе критикував? Так, полоскотав трохи там, де тобі, вибачаюсь, не свербіло. Хіба ж це зле, що порадив рішуче боротися з паперотворчістю, — та ж таки так, бо на попередній роботі ти потопав у паперах по самі вуха. Це ж і представник ЦК зауважив у своєму виступі на пленумі, так йому ти солі на хвіст насиплеш, а мені — в саму душу. Не про це міркувати б, приймаючи душ, але Вікторові Микитовичу не йшла з ума саме недавня розмова з невдатним сусідом, геть облислим і вайлуватим у ході (роки даються взнаки). Може, воно й на краще, що переоберуть його — таки чув: допрацьовує той в райкомі останні дні. Піде, вже вирішено, директором риборозплідника — не пропаде. Престиж не той, зате повітря свіже і рибка — не який-небудь болотяний карась, а із самого Китаю завезений делікатес — товстолобик. Похвалявся, припрошував: заїзди при нагоді, може, з горя та з досади Указ про боротьбу з алкоголізмом порушимо. Бо все одно б’ють, чи ти його виконуєш ревно, чи порушуєш крадькома. У сусідньому районі та і в нашому подекуди геть повинищили технічні сорти винограду — спершу про це ніхто нічичирк, а тепер, коли діло зроблене, спохопилися: варварство, безголов’я, — наша преса вміє сьогодні гласність виявляти. Де вона була в часи не вельми далекі, коли тільки й знала: схвалюємо, вітаємо дорогого і шановного, видатного... Віктор Микитович несамохіть посміхнувся, згадавши, як сусід сміливо, прямо таки відважно критикував заднім числом непривабливі явища застійного періоду, на хвилях ачи на безхвиллі якого він і виріс як діяч районного масштабу. Інша річ, він, Віктор Микитович Гладун, чия зоря як керівника того ж масштабу сходила в новий час. Ачи — зійшла: чогось певного у відповідь на це питання сказати не міг. Треба довести правомірність перебування в кріслі, де не один до нього погорів. Поки що його не лають і не хвалять, а це — і добре, і погано. Хто не помиляється, той не працює. Або ж працює, мавпуючи. Стривай, хто це так сказав, де й коли? Ага, це було тижнів зо два тому, на прийом до нього прибув секретар парткому глибинного степового села Гамаза Юрій, здається, Петрович. Прийшов без виклику, так би мовити на довірчу розмову. Вони там, у своєму колгоспі “Україна” новацію запровадили — назвали поле ім’ям передчасно померлого механізатора, самовідданого трудівника, але не героя, не лауреата, не заслуженого фахівця. Та ще й встановили серед поля стелу на честь того, хто орав, сіяв і жав з року в рік, днював і ночував серед поля. Але це все, вибачте, поезія, пам’ять серця, а тут завітав до колгоспу один відповідальний працівник з області, уздрів стелу серед степу і, цілком природно, поцікавився: — Він хто був? Себто хотів дізнатися, які заслуги в того, чиїм ім’ям поле назване. — Хлібороб, — одказав Гамаза коротко, не без певного спротиву начальницькому тонові гостя. — Цього мало для того, щоб серед поля пам’ятник встановлювати, — вирік незворушно високий гість. — За інструкцією не дозволяється? — не приховав іронії Гамаза. І там, перед лицем пам’ятника і пам’яті, спалахнула гостра суперечка, що закінчилася візитом Гамази до першого секретаря райкому. — Ви мені скажіть, поясність неотесаному, в чому моя помилка, може, я, справді, чогось не розумію в цій делікатній справі?? Віктор Микитович, не кваплячись, скорше для себе самого, ніж для молодого секретаря парткому, пояснив: — Якщо на честь людини-трудівника поле назвати, а вона, ця людина, за життя не мала, вважай, ніяких ні нагород, ні відзнак, то цілком природно постає питання: куди ви, місцеве начальство, дивилися тоді, коли ця людина жила й працювала — самовіддано, я вам вірю. Але ж це посвідчують нині слова, а не нагороди... Щось тут не в’яжеться... — З чим? — перепитав Гамаза. — З відповідним параграфом відповідної інструкції? Хіба ви не знаєте, як ми до нагород представляли? Щоб обов’язково — молодий механізатор, активіст громадської роботи, жінка... — Ну, для чого ви так перебільшуєте? Можна подумати, літніх механізаторів-чоловіків у вашому колгоспі не нагороджували. — Нагороджували. — Чому ж не нагородити його? — Не підходив, кажу ж, під параграф. У громадській роботі активістом не був. Та ще ж в період окупації воду качав на єдиному в селі колодязі. А з цього, ясно ж бо, не тільки окуповані воду пили, а й окупанти, будь вони тричі Богом прокляті, як мовить Віра Пилипівна — вдова механізатора — не Героя. З тим Гамазою щораз розмова навперебаса — сиріч, навкіс, він іще не забув, що означає те соковите слово, яким колгоспний парторг оперує де треба і де не треба. — Навперебаса з людьми працюємо. Навперебаса владою користуємось. Чи ти бач, який промовистий! Та що це, справді, він про того незручного секретаря згадує не там, де годиться. Розтирав махровим рушником міцні, густо засмаглі плечі — море, пляж — неподалік, за літо встиг разів з п’ять побувати в тому курортному закуті, в місцині, де крупними літерами застерігає табличка: “Стороннім в’їзд заборонено”. А спробуй-но серед літа поїхати на відкритий для всіх міський пляж, — обов’язково здибаєшся там з кимось із підлеглих, які при нагоді можуть доповісти, куди слід — секретар райкому серед жнив прохолоджується на пляжі. То ж краще тишком-нишком у заповідній зоні перегрітися, ніж затим потіти на килимі в обкомі. Відверто кажучи, обласні начальники теж полюбляють заповідну зону і то не лише серед літа. Восени тут можна й на качок помилуватися — стріляти нині небезпечно, але сторожам-охоронцям дозволяється таке — пробний відстріл з науковою метою. Ну, а коли вже ті пташата поцілені, то не до Америки ж вони потраплять, а до казана, певна річ, тут і Указ антиалкогольний порушити не гріх... Віктор Микитович не належав до прихильників спиртного (хто б такого сьогодні тримав на його посаді), але іноді доводилося за кумпанію не лише з обласними, а й зі столичними, такими, як оце недавно у володіннях Попруги гостювали. Ясна річ, побували вони з цим анархістом і на морі, в радгоспному пансіонаті, де сьогодні відпочивальників катма, але наїзди туди тривають упродовж всього року, це ні для кого не секрет. Гнати б цього Попругу з директорського крісла в тришия, але ж у нього покровителів — тьма. Навіть у Москві благодійників має. А, може, чого доброго, і в ООН: приїздила ж бо в ці краї міжнародна комісія. Це було ще до секретарування Віктора Микитовича, і саме він, Попруга, обслужував високе представництво. Одначе цур йому пек, тому Попрузі, чи немає інших клопотів, крім службових. Накинувши на плечі халата, Віктор Микитович зайшов до кухні випити мінеральної води (у нього щось печінка починає хандрити). Біля плити клопоталася, готуючи вечерю, дружина, розповніла, але ще при повному збереженні форм, чорнявка з підсивленим волоссям. — Ліниві вареники зараз будуть готові, — сказала вона, не повертаючись до нього, і тут же додала, ніби поміж іншим: — Дзвонив прокурор, поки ти мився, просив негайно зателефонувати йому на роботу. Знову якась надзвичайна пригода, не інакше, — чого-чого, а подібних фактів вистачає. Район курортний, звідси — всі, пов’язані з цим причини і наслідки. Він уже не дивувався, коли йому доповідали про аварії, крадіжки, махінації в торгівлі і т.ін. Але те, що повідомили йому зараз, кинуло в холодний піт: на Уралі затримано двох досвідчених аферистів з трьома вагонами яблук, вивезених з радгоспу “Озерянський”. Один вагон “лівий”. — Як “лівий”? — не одразу збагнув Віктор Микитович суть злочину, хоч у самому злочині сумніву уже не мав. — Яблука виписані на ім’я сторожів радгоспу “Озерянський” — один Саркісян, а другий — Лемешко, — доповідав прокурор. — Ми перевірили факти: два вагони яблук їм відпущено у фонд зарплати. Але ж є ще третій вагон — а це, виявляється, фонд Попруги, директора. Кримінальний випадок. — Ну, і що ви думаєте робити? І, взагалі, при чому тут я? Чому дзвоните мені? Ви що, не читаєте газет? Правоохоронні органи мусять мати повну самостійність. — Але ж Попруга, самі розумієте... — Що я повинен розуміти? — Нам уже дзвонили щодо цього прикрого випадку. — Хто дзвонив? — Пробачте, це не телефонна розмова. — Так чого ж тоді ви мені морочите голову! — підвищив голос. У відповідь спокійне: — Вікторе Микитовичу, тут емоції ні до чого... — Гаразд, завтра на свіжу голову розберемося, що до чого. — Це інша справа. До побачення. Ну ж і чортів пройдисвіт — Попруга, де він тільки взявся! Звідки приплив до наших берегів — цей злочинець, котрого, одначе, ніхто ще не позбавив партійного квитка, депутатського мандата, здається, нинішнього літа його обрано до районної Ради. Виправдав народне довір’я, негідник!.. — Що з тобою? Знову якісь негаразди? — увійшла до кімнати дружина, пропахчена кухнею і невідь-якими духами, — жити без них не може, як і без цього дикого слова “негаразди”... Вірить, як і раніше, в молодості, у велике майбутнє рідної мови. — Кримінальний випадок, — відповів прокурорськими словами, розчісуючи перед дзеркалом залишки буйної колись чуприни (темнорусої). — Оце тобі, як пише преса, і відродження твоєї мови, яка в дитинстві була і моєю, але зараз не до цього...

XIV

Андрій Федорович полишив своє нічне пристанище на вокзалі, ще тільки-тільки заясніло у вікні. Вирішив пройтися пішки до центру міста, до єдиного путнього готелю, де зупинялися інтуристи — про що він знав із тих же радіо- і телепередач, та й сам якось бачив, перебуваючи в обласному центрі: німецька (пізнав по мові) делегація зупинилася в “Якорі”, гомоніла, не звертаючи уваги на місцевих жителів: “Вас іст дас? Гут... Я... Найн...”. У нього донині залишалося в душі не зовсім прихильне ставлення до мови, якою колись його погорджено й катовано, хоч ясно ж: не мова в тому винна, а ті, хто нею користувався, хто зробив її знаряддям катування. Онука в школі вчить “дойч”, і часом, аби запам’ятати вірш, шпарить по-німецьки цілими годинами, й звучить із уст ця сама ж мова зовсім інакше, ніж тоді, в полоні, у рабстві “Айн фіхтенбаум штет айнзам”... Сосна стоїть у самоті... І в тому далекому гірко-пам’ятному часі був момент, коли ця ж таки мова звучала йому як пісня. Недовго, неймовірно казково те діялось посеред страшної тодішньої дійсності, але ж було, було!.. Французької він так і не встиг утямити, не годен був і слова до пуття завчити, а тому до нього, що втік із фашистського полону, зверталися по-німецьки “Ві гайзен зі? — Як ваше ім’я? А відтак — Ду біст... грос... Ти великий”, — це вже лебеділи дівочі снажливі уста, коли він очунював, набирався сил, лежачи на горищі селянської хати, і вона, та, що так говорила, прийшла до нього опівночі, тайкома від батьків (а може, вони й знали про це) у його затишне, запашне (лежав на сіні) лігвисько... Прийшла як дивне видиво, як мана, тепла і ніжна, в м’якому, текучому одінні, яке невдовзі обласкане його незграбними обіймами, полетіло навсебіч, і вона залишилася гола-голісінька, зовсім дівча, з кутастими плечиками, тонкими гнучкими руками і на диво міцними жагливими стегнами. Такого він у житті своєму не знав — ні до, ні після, стільки разів потому згадував, омріював, уявляв ту неповториму ніч — і все намарне: не відтворити, не відчути ж бо того, що на віку, можливо, тільки раз і буває... і то не в кожного... Кому судилося... Чи батьки її дізналися про їхні любощі, ачи інша причина — боязнь наразитися на фашистську покару за приховування військовополоненого та ще радянського, — як би там не було, а невдовзі, коли він уже міцно став на ноги, раніше привітливий хазяїн скорше на мигах, ніж на словах, пояснив: іди, хлопче, своєю дорогою, тут-бо тобі залишатися небезпечно, голови не зносиш — капут, сиріч, і тобі, і мені, усім нам. Тож вибачай, росіянине, до побачення — ауф відерзейн... Припас на дорогу харчів, дав злинялий одяг, насамкінець не стримався — потис руку... Він же й провів його, як стемніло, за село, до ліска, повз який проходила залізниця. Там уже сам міркуй, що діяти, — пішаницею добиратися до своїх невідь-де розташованих країв, чи, можеш під’їхати товарняком, якщо вскочиш ти в нього так, щоб тебе варта не помітила. Француз, певне, відчував провину перед вигнанцем. Розсталися мовчки, розійшлися в різні боки, ніби й не зустрічалися ніколи, кроки селянина віддаленіли, затихли, а він стояв побіля розложистого дуба край ліска, а врівні і край свого несподіваного короткого, як мить, раю. Куди йти? Що на нього чекає в цьому невідомому чорному світі — темно, хоч в око стрель, зірок не видно, по чому ж визначити шлях на Схід — там десь його земля, батьківщина, рідня... Потріск хмизу вивів його із стану розгуби й нерішучості. Відчув небезпеку, притисся до стовбуру, злився з ним. Так чапів усього кілька хвилин, а здалося — вічність... Більше він не чув ніякого пошуму, тільки вгледів у темряві, як до нього безшелесно зближувалась тонка дівоча постать. Сумніву бути не могло: Маржолена! Але яв чи мара — збагнути не міг, допоки дівчина не кинулася до нього, розметавши золоті, тепловійні рученьки, які за мить обіймали його, милували, м’які лагідні пальчата бігали по його все ще задубілому тілу, і вологі губенята її зливалися з його, зшерхлими і, вочевидь, прогірклими... Тиша відринула, на цілий світ запанувало жагливе шепотіння: — Лібе діх!.. Лібе! Майн, майн!.. І як тоді, на горищі, вільно, безсоромно обгладжувала його всього, пробуджуючи до життя, любові, пристрасті. Сама ж розкривалася, мов квітка до ранкового променя, така ж, як і вона, тендітна, беззахисна, запашиста... Дурманіла йому голова — і тоді, і тепер, і стільки разів потому — у снах-відлуннях, у терпких спогадах, про які можна було б крізь літа розлуки й забути вже, але ж ніс-таки із собою до останку... У перші повоєнні роки, повернувшись до рідного села й заставши удома хвору дружину (померла в сорок сьомому), він і взагалі не марив тим далеким хмелем, не міг позбутися почуття провини перед жоною, від котрої все те, що сталося з ним на французькій землі, потаїв. Може, якби здорова була, й розповів би, а навіщо тривожити болящу, котра згасала в сухотах, так і не відтеплівши до нього, як в молодості, до війни, коли вона одаровувала його тихою, непоказною ласкою, мов земля-плідниця хлібороба. Двох дітей — дочку і сина — йому народила, яких тепер, не соромлячись і не жалуючи, називала сиротами... Невдовзі вони справді стали сиротами, а відтак він одружився вдруге, привів їм до хати мачуху — жінку, яку знав ще замолоду, яка теж овдовіла, маючи двох таких же, як і його... Сім’я одразу побільшилася вдвоє, клопотів додалося, а чи була у цьому поєднанні любов — ні вона, ні він, вважай, ніколи не замислювалися, — жили, як судилося, як багато хто зазвичай живе другим шлюбом... І все далі, все туманніше поставало, здавалось уже майже нереальним те видиво з воєнної круговерті — Маржолена... Два роки тому Дарина (так звали другу жінку) померла, діти на цей час порозліталися по світах, кожен має свою родину, онуки ростуть, а він залишився один, як перст, добре хоч знайшли йому роботу, а то хоч вовком вий у самотині. Старість наринула невблаганно і жорстоко. Все життя, за винятком фашистського полону та голодних літ у своєму рідному селі, він почувався на силі, ніколи, навіть у найбільшу скруту, не падав духом, хоч і не числився у веселунах, але й світом не нудив, не цурався чарки, пісні в дружньому колі, — тепер усе це позаду, відійшло, відлетіло... ...Сказали б йому декілька днів тому, що ось так подасться він до міста на розшуки слабкого відлуння своєї молодості, — не повірив би. Зараз же, крім сум’яття душі, почував у собі ще й змогу — їхати на перекладних, ночувати де попало, а тепер ось простувати ранковим містом, поминаючи тролейбусні зупинки, де юрмилися ті, що квапились на роботу, — і диво дивне: не відчував важкості в ногах, і груди вільніше дихали, і надія блискотіла, достеменно, як ранкові промені сонця, що десь там, за бетонними хмарочосами вітчизняного виробництва, сходило в цей час, хоч на нього в міській колотнечі ніхто не звертав уваги, може, навіть і не згадував. Буває ж таке у людей: живуть ніби окремо від землі і неба, від жайворонка і мурахи, — достеменно такий директор їхнього радгоспу, у якого тільки прізвище сільське, а сам він — асфальтний, бетонний. Не раз чував од нього відверті зізнання поп’яну: “І ви, і земля ваша, і мурашине порпання на ній, — все це блеф... примітив... не життя, а лише його видимість. Справжнє людське існування — там, де ватерклозети і відеотеки, ресторани і жінки на вибір, а ще — рожева мрія кожного солідного мужчини: кооперативне кафе”. Його знайомий директорує в одному такому закладі, має — і це не гіпербола — міністерську зарплату на шашликах і лаваші... А тут... як той мовляв, — гризіння сухарів до другого пришестя... І ось таке стерво (часом думалося похмуро) керує людьми, рухає перебудову... Невже ніхто з начальства не бачить, хто перед нами... Про нетяг і говорити нічого: вони все бачать і розуміють, але, за давнім рабським звичаєм, мовчать та дишуть. Андрій Федорович знав: самовільне відлучення зі сторожового поста йому даром не минеться. Чи не тому й гадки його раз по раз поверталися до “гетьмана”, як багато хто називав Попругу в радгоспі. Хоча, прости господи, він скорше гендляр, а не гетьман, а ще п’яндика такий, що спробуй рівних йому на куті знайти, а ще... одне слово, риси березневого кота в ньому проявлялися не лише напровесні — цілий рік. І що вони в ньому знаходять, ті жінки? Брезкла масна парсуна, руки наче гумові, надуті, роздягнеться — ні грудей, ні опліччя тобі чоловічого, та ще й ноги криві — кавалерист!.. Ну, та фізичні дані — це таке, що їх не переінакшиш. Така вже конституція, як мовить радгоспний зоотехнік. Відверто кажучи, Андрієві Федоровичу не подобається, що одним і тим же словом називають Основний закон і будову тіла живого організму. Ще добре, що живого. Готель іще спав, принаймні, не гомонів, німував, коли Андрій Федорович додибав під його розлогий, всуціль скляний, фасад, — з вулиці видно, що в сінях діється... Усього один тільки раз доводилося тут бувати Андрієві Федоровичу, коли ночував у цій залізобетонній коробці, будучи вибраним на обласну конференцію риболовів та мисливців. Що йому тоді впало в очі — таблички побіля кожного службового віконця: “Свободных мест нет”, та величезний плакат, на півстіни: “Летайте самолетами Аэрофлота СССР”. Нині все було, як і тоді. Вільних місць таки немає. Аерофлот устами звабливої стюардеси ненастанно агітує: літайте... Ще одне повторюється достеменно, як і тоді: на порозі прибульця зустрічає вусатий крутоплечий відставник, безпристрасно, як робот, скрипить на диво тонким голосом: — У вас што?.. Вимагає, сиріч, пропуск або ж дозвіл на поселення, який того разу в Андрія Федоровича, звісно, був, а тепер — ні того, ні другого. Він береться пояснювати охоронцеві готельного режиму мету свого приходу, той навіть слухати його не хоче, “не позволено”, а ще як зачув про делегацію французів, де й пристрасть узялася в його казенному голосі: — Ви что, гражданин, порядков не знаєте? Про яких французів річ? Думаєте, як у нас тепер демократія, так усе дозволено? Хочеш — тут Берлін тобі, а тут Париж... Обнімайся, цілуйся... Ви хто такий, який у вас інтерес? Для чого вам ця сама делегація з капстрани — не забудьте, прошу мати на увазі, там ще революції, такої, як у нас, не було. — Була! — докидає гнівно Андрій Федорович. Його супротивник у відповідь кліпає червонястими очима, на його широкому лобові з’являється печать роздуму, він згадує, розмірковує, виважує свої знання історії Франції і таки знову перечить: — Не було! Не плутайте, гражданин, Парижком — це одне, а у нас — зовсім інше... — Як то інше? — А так, що вони ще не мали програми такої, як у нас!.. А потім... у них не було партії! — Були — і програма, і партія!.. — Ну, ось що, уважаємий. Я на посту і мені з вами дискусії розводити нічого... До французів йому забаглося! Наче закордонна делегація — це часна лавочка. — Мені треба конче побачити одну жінку з цієї делегації. Я вчора слухав її по радіо... — А по телевізору не дивився? — Не дивився... У моїй сторожці телевізора катма... І тут портьє як стій міняється у своєму ставленні до простакуватого прибульця — щось таки їх об’єднує, виходить, чоловік теж стоїть на сторожі чогось, дарма що, по всьому видать, на сільських обріях... — Шановний, — уже мало не від щирого серця прорікають незворушні вуса, — я готов би допомогти вам, але правила єсть правила. Для того, щоб із французами зустрітися, необхідимо мати дозвіл із однієї компетентної організації... Принаймні, так раніш було. — Правильно. Раніше було. А зараз не треба ніякого дозволу. — Що, в газетах про це писалося? — В серці моєму записалося, як тобі це пояснити? — Серце до діла не підшиєш, уважаємий... — Знову коржавіє охоронець готельного режиму, і Андрій Федорович в задумі відходить од нього, присідає на кріслі побіля стюардеси, що запрошує користуватися послугами Аерофлоту... — Почекаємо... — Кого? Чого? — Поки всі люди на землі стануть людьми... — Чи ти ба, мудрець який! Сам же сторож, мусиш знати: інструкція — це інструкція... Причому тут люди?.. — Оце правильно: люди і інструкція — це дві великі різниці, як в Одесі кажуть... Почекаємо, поки... ліквідують твої інструкції. — Не ліквідують, без цього, уважаємий, неможливо. — Можливо, цілком можливо! І тут у суперечку двох сторожів з-від службових віконець втручається третій, а поправніше третя — старша адміністраторка. — Дядя Льоня, кінчайте базар, усіх клієнтів побудите. Що цьому громадянину треба? — Французів хоче бачити, наче це йому кіно. — Французька делегація ще вчора поїхала на лиман, там і заночувала, — дочулося з-від адміністраторського віконця, і Андрій Федорович у розгубі запитав невідь-кого: — Як на лиман? На який лиман? — Лиман у нас один, — відказав з достоїнством портьє. — І турбаза “Лиманська” теж одна, біля села Станового, отам вони і отаборилися, степову пилючку змивають з грішних тілес, — позавчора в Чаплинку їздили, а там порохи!.. — Сам з тих країв, знаю, — проказав відречено Андрій Федорович, який не відав, що ж робити: додому повертатися, тут замежних гостей чекати ачи, може, й собі поїхати на лиман — автобуси туди, напевне ж, ходять. Поки стояв, гадкував, видивляючись на плакатну стюардесу, наче вона могла йому зарадити щось у його становищі, клацнув ліфт, розчахнувши дверцята, і з нього вивалився, треба ж тобі такий здиб! — Попруга. — Ви що тут робите? Помінятись хочете місцем роботи із портьє? — єхидно запитав, не привітавшись. — Але ж сюди беруть дисциплінованих, анархічні замашки тут не проходять... — Кого ви маєте на увазі? — Ми це питання дома вияснимо... — Аби він був тільки, дім, — шмальнув незле Андрій Федорович, якому зустріч із анархістом-директором була зараз ні до чого. — Їдьте притьом на сторожування, будемо вважати, що конфлікт вичерпаний: я вас тут не бачив, а ви мене, — зронив недбало Попруга і так само, ніби поміж іншим, запитав: — Знайшли тут, кого шукали? — Знайшов, — спокійно відповів Андрій Федорович. — А тільки мені треба терміново з’їздити на лиман, на турбазу. Ви з машиною тут? Може, підкинете? — Ну й ну! — Попруга не приховував зневаги. — З вами — тільки те й залишається, що демократію утверджувати... Ви чули, товаришу портьє, як у нас розуміють свої права і обов’язки? — Мені треба, конче треба поїхати на турбазу!.. — А мені треба, щоб ви повернулись в радгосп і стерегли те, до чого приставлені, а то, чого доброго, нагрянуть наркомани, вони там наведуть “порядок”... — Завтра повернусь, а сьогодні — прошу вас, — Андрієві Федоровичу було бридко принижуватися перед Попругою, але він таки директор, ніхто поки що його прав начальника не позбавляв... — Звихнувся чоловік на старості літ — захворів на любов до закордонів. — Може, й захворів, може, я все життя хворію цим. — Ну, то їдьте. Але машини я вам не дам, самому потрібна. Та й не заслужили ви за вчорашнє... Тож добирайтеся на турбазу ракетою — вигідно і зручно... Справді, до Станового ж ходить “Метеор”, про це в обласній газеті оголошення було. — Спасибі за підказку. — Нема за що. За хвилину Андрій Федорович уже простував центральним проспектом униз до Дніпра, туди, де причалювали і відчалювали “ракети”. Ачи буде вільний квиток до Станового?..

ХV

Квіти на могилі з’являлися щодоби, їх не прибирали, вони в’янули, але поряд з пришерхлими й посохлими знову на ранок пломеніли свіжі. Спершу прибита горем удова гадала, що так пошановують небіжчика його друзі, товариші поряд з тим, що вони кілька днів підряд за упокій свого побратима пили тайкома, — та хіба на селі що утаїш. До її слуху доходили чутки одна за одною: там пом’янули і там... Але ж про квіти до підніжжя свіжої могили — ніхто ні слова. І вона першою прохопилася про це — розповіла сусідці, та — другій, друга — третій... І ось уже вся Озерянка гомонить про незвичайну пригоду, яку зрозуміти, зрештою, можна, але ж — хто це щодоби і, головне, крадькома ходить на гробки поклонитися прахові Павла Арсентійовича. Тож коли на селі, вдруге після запізнілого прибуття на похорон заявився безпутній син небіжчика — художник чи хто він такий, виник несподівано вповні природний здогад: та ж, певне, він покладає квіти на могилу батька, аби спокутувати свою останню страшну провину перед ним. Повірила в таке і мати, яка була переконана: не зовсім же він там, на міських асфальтах, втратив відчуття землі, на якій зродився, і родини, в котрій виростав — бодай шолопаєм, але ж вибився таки в люди, серед художників потирається, щось там і сам, казав, малює. Син, як завжди, прибився до батьківської хати напідпитку, але говорити з ним ще можна було, і мати запитала: — На могилу батька ходив?.. У відповідь — майже тверезе і гранично щире: — Не ходив і не ходжу. Я не переношу цвинтарної атмосфери. Пам’ять не в могилі. Онде в столиці людей на попіл обертають, по смерті урну з прахом у камінь замуровують, — це для цивілізованих людей більше підходить... — А хтось ходить... Щодня, ачи, точніше, щоночі. Свіжі квіти щоранку з’являються на батьковій могилі. — Не може бути! — геть протверезів художник і в якомусь торжествуючому настрої прорікав: — Щось недавно було і в нашій обласній столиці. Помер один благопристойний чоловік, батько зразкового сімейства. Ну, як годиться, родина його поховала за новим обрядом. “Родные по Проклу завыли, и все разошлись по домам”. А тут якраз і сталася дивовижа, схоже, як оце у нас... Що не день — свіжі букети квітів на могилі благопристойного небіжчика. І, виявилося, ніхто з рідні тих квітів не носив. А носила їх... Правильно, не жахайтеся... Смерть є смертю, а любов є любов’ю, вона, як відомо, перемагає смерть... Квіти на могилу зразкового чоловіка, незабутнього мужа, тата і дідуся носила його... — Замовкни! — гукнула крізь сльози Оксана Семенівна і, плачучи, додала: — Як у тебе язик повертається сказати таке про батька! — Я про батька нічого не кажу, я просто навожу аналогічний приклад, хоча, якщо бути відвертим, як на духу: що ж наш батечко був таким незугарним, що його не могла полюбити жодна інша жінка, крім... Вибачте, це ж нормальне явище — хтось комусь потаємно а чи й відкрито симпатизує, хтось когось любить до останньої миті, як пишуть поети. — Він любив мене, — зболено мовила Оксана Семенівна. Синок не став розчаровувати матусю: — А я хіба кажу, що не любив... Але чи не могла його любити якась інша землячка чи не землячка — батько їздив на річні наради, зльоти, на допомогу в сусідні господарства... — Безсовісний ти, безжалісний! — витерла Оксана Семенівна натруджені очі. — Хіба ж можна так... Матері — в горі?.. — Що я такого сказав? Життя є життя... Це тепер, коли батька не стало, він, як і всяка людина в такому стані, не матиме за собою вже ніяких гріхів... А якщо в тобі ще б’ється живе серце — не зарікайся, не клянись, що ти святий та гожий... Краще зарані покайся, якщо не дано тобі замолити гріхи свої в храмі перед образом святим... Я сьогодні переконався: навіть такі добірні кадри, як секретар нашого райкому партії, грішні!.. Спокусився — на що б, ви думали? На колекцію ікон! Атеїст хоче мати в своєму домі святих! Ось що значить нове ставлення до опіуму для народу. — При чому тут ікони? — не витримала Оксана Семенівна синової філософії. А він раптом замовк, дивився кудись в невідоме спохмурнілим зором і нарешті відказав: — Він іще не знає, чим ці ікони пахнуть. Не сріблом-золотом, не ладаном, а — як та бабуся казала, — атомом, що розірвався... — Нічого я не збагну з твоєї мови, — перевчився ти в тому городі, — мовила Оксана Семенівна з проблиском забутої за останні дні осмішки, на що син відповів глибокодумно цитатою: — Якби ми вчились так, як треба, то й мудрість би була своя. — Перегодом докинув: — Я в найближчому часі їду, очевидно, в далеке довготривале відрядження. Прошу не хвилюватися і, що особливо важливо, не афішувати мій від’їзд... Ну, а хто це так ревно пошановує пам’ять мого покійного родителя — не турбуйтеся, я виясню. В найближчу пору, до від’їзду. А зараз я піду посплю, бо попереду безсонна ніч... За хвилину він уже хропів на топчані в батьківській слюсарні, денний сон за останні роки у нього переважав нічний. Що не кажіть, а в темноті життя не менш колоритне і цікаве, ніж при світлі дня... Більше таємниць — у цьому відрада.

ХVI

Дружина директора радгоспу Аделаїда Кирилівна Попруга, жінка, мов хортиця, гінка, нервова і владна (лише не по відношенню до свого чоловіка) працювала завідуючою сільським дитсадком, хоч у самої дітей не було і, сказати по правді, квіти життя вона не любила, так само, як і її муж, в котрого однак діти були. Познайомилась вона і зійшлася зі своїм непотопленним сімнадцять років тому на сочинському усипаному чорною галькою березі, бувши в свої двадцять вісім незаміжня — жила для себе, а він у христосівському віці, мав уже на той час два розлучення за плечима і платив обом покинутим жінкам-селючкам аліменти. Про міських своїх пасій розповідати ніколи не розповідав, але вона безпомильною своєю інтуїцією відчувала: було їх у нього до неї — несть числа і ще буде не менше, хотіла б вона того чи не хотіла, але її це не лякало, хай собі потішається на стороні, аби зарплатню додому приносив. Правило, можливо, й примітивне, одначе при нинішньому життєвому рівні хіба вона одна сповідує подібний принцип, якщо його можна назвати принципом. До того ж, Аделаїда Кирилівна у питаннях подружньої вірності сповідала рівноправність: як ти, так і я, мовляв, зуб за зуб. Попруга не перечив: хай буде й так, аби лише без сімейних сцен, через які він двічі позбувався родини... Йому нерви для інших, більш важливих справ пригодяться. Треба, однак, визнати, що нині ця оригінальна пара перебувала в нерівних умовах. На селі, та ще будучи завідувачкою дитячого садка, не дуже-то пофліртуєш, тоді як професія чоловіка для цього відкривала всі можливості: він удома живе менше, ніж по всіляких роз’їздах, планових і позапланових, розбери-но. Та ще й під боком — ЗВН, зона великого начальства, де воно полює, рибалить, відпочиває... Ну, і т.д. — про все інше знати всім не обов’язково. Треба сказати, Аделаїда Кирилівна не все знала про службові і позаслужбові походеньки свого чоловіка. Але дещо розкривалося перед нею таке, що навіть вона зі своїм проникливим аналітичним зором не могла втямити до пуття, всякі там “ліричні” або, скажемо прямо, клубницькі моменти до уваги брати не будемо. Та бурхлива діяльність, що її Попруга розгортав у ЗВН, по всьому було видно, до добра не призведе. Одне, що після кожного такого розвантажувального дня, а часто-густо і ночі появляється він додому з явно невивітреними і невикупаними в морі АЗ — алкогольними залишками. По нинішніх часах, треба ждати, це рано чи пізно вийде боком — і тому, хто гостює в ЗВН, і тому, хто приймає. Один профспілковий діяч, розповідають, уже полетів зі своєї престижної верхотури, його “перейшли” в Агропром, як і чимало інших, хто проштрафився на керівному посту. Приказка нова появилася: “не закінчиться діло добром — пошлють в Агропром”. Пияцтво — гріх, але не смертельний. Попруга і тут виходив сухим із води. Кілька разів уже потрапляв на очі автоінспекції п’яний за кермом, але прав у нього досі ніхто не забирав, бо, кажуть, начальник тих пильних автоінспекторів, що затримували його, теж буває завсідником культурного відпочинку в ЗВН. А ще, може... Про це Аделаїда Кирилівна нікому ніколи й словом не прохопилася й не прохопиться, але вона знала: її чоловік постачає високопоставленим полювальникам триклятої зони імпортні рушниці і плати з них, ясна річ, не бере. Одного разу вона виявила п’ять бельгійських в домашньому кабінеті свого безумного чоловіка. Запитала, перепуджена: — Що це? Навіщо? — Рушниці. Стріляти. Зайців, фазанів, диких кабанів, — відповів незворушно Попруга. — Але навіщо так багато? — Так і їх же немало. — Кого — їх? І тут Попруга прочитав їй цілу лекцію про полювання і його роль в оздоровленні трудящих (а начальство що — хіба не трудиться?). Він говорив, говорив, жодного свого слова — цитував завчений напам’ять лист начальника обласного товариства мисливців, у недалекому минулому — секретаря обкому. Такий лист не завчити — було б злочином. Партія і Уряд, мовилося в тому документі, приділяють ненастанну увагу людському факторові, а це означає: поряд із розв’язанням соціальних, економічних питань — постійно тримати в полі зору культурний відпочинок трудящих міста і села, а однією з дійових форм такого відпочинку є полювання, риболовля і т.д. Під кінець Попруга таки заговорив своїми словами, і які то були за слова? Буквально виголосив таке: — Ці бельгійські рушниці оберігатимуть труд, життя і відпочинок, до речі, і того, хто її, цю імпортну зброю, роздобув, — тобто, моє життя, благополуччя, в сяйві якого грієшся, дорогенька, і ти. — Не хочу я твого благополуччя, не вбережуть тебе ці рушниці!.. — заволала Аделаїда Кирилівна, але чоловіка нічим було не пройняти. — Помиляєшся, люба... Спосіб надійний і перевірений стократ: начальник, що приймає дар, здатен одвести від дарувальника удар. Попруга іноді римував — під настрій. Того разу був саме такий випадок... Сьогодні, однак, йому не до римування: удар наспів, і подивимось, чи хто його одведе від тебе. Про злощасний вагон з лівими яблуками Аделаїда Кирилівна дізналася від дружини районного прокурора, будучи вчора у районі разом з нею на нараді. Під великим секретом Белла Сергіївна по знайомству — колись вона зустрічалася з нею на іменинах у колишнього голови райвиконкому — повідомила неприємну новину: органам стало відомо про невраховані бухгалтерією радгоспівські яблука, які реалізували аж на Уралі. Діло неприємне, знають про нього і в області, треба щось робити — створити презумпцію невинності. Вона так і сказала “створити”, сама додумалась до цього чи від своєї половини вчула. Як би там не було, над Попругою зависала грозова хмара, може, ще й з градом, він, очевидно, теж це передчував, бо останні дні заявлявся додому в непрокисаючому стані і з нею маже не розмовляв: діла, діла і ще раз діла. Сьогодні дзвонив уранці секретар райкому, розшукував невідь-куди зниклого директора, сказав, як тільки появиться, щоб зателефонував до райкому. Аделаїда Кирилівна при цьому задалася питанням: ачи тому, хто шукає Попругу, бельгійської рушниці він не дарував?.. Питання аж ніяк не риторичне, якщо вже прокуратура займається лівими яблуками, нехай би погнили вони, як і “праві”, нікуди збувати все одно, неспроста аж на Урал запроторили. Увечері до них, у їхню розцяцьковану фазенду на краю довжезного села завітав симпатичний чорнобривий чолов’яга літ на сорок, не більше, який теж питав директора. З лиця — хмара хмарою, прізвища свого не назвав, а тільки залишив номер телефону, куди мав подзвонити Василь Матвійович, тільки з’явиться — негайно... Е-е, голубчику, та в тебе також, видать, рильце в пушку, якщо при таких фізичних даних цілковито в полоні психології, суцільна тобі апатія. Аделаїда Кирилівна, однак, уявила, яким цей красунчик буває у хвилини п’яного блаженства, а що такі в його житті бували і не раз, навіть після відомого Указу про боротьбу з алкоголізмом, вона не сумнівалася. Не давніше, як у травні цього року познайомилась вона з подібним начальничком (що це був керівничок — поза всяким сумнівом), — приїздив він перевіряти якість дитячого харчування. Ну, перевіркою залишився вдоволений, а обідом, який затим йому влаштували на лоні природи, — ситий був, як то кажуть, по зав’язку. При першій же чарці сп’янів, почав розповідати сусальні анекдоти, підморгувати масними невстидними очицями, а затим дійшло до того, що мовби несамохіть погладив раз і вдруге її круглясте коліно. Їй би відчитати номенклатурного ловеласа, а вона, підпивши заодно з ним, прийняла його виклик, запитала не без лукавства: — Ви часом не з розряду гладіаторів? Високий гість, хоч і під градусом, але збагнув образливий зміст її запитання і майже тверезо відповів: — Ви недооцінюєте моєї змоги... Гадаєте, якщо п’ю, то вже й пас... Щодо так званих інтимних моментів (щоб ви не сумнівались), запрошую до пансіонату “Хвиля”, без чоловіка, звичайно... путівку гарантую... Ну, і все інше... Фірма віників не в’яже. Знудьгована за подібними розвагами, Аделаїда Кирилівна виклик прийняла, та до пансіонату поїхати їй не вдалося, оскільки той, хто обіцяв путівку, невдовзі полишив своє профспілкове гніздов’я — в зв’язку з переходом на іншу роботу, але вона-то напевне знала — в зв’язку зі старою прив’язаністю до пияцтва. Працює теперечки в системі агропрому — зміцнює його у невизначеній ролі. Недавно цей ловелас приїздив тепер уже не в дитсадок, а в радгосп. Випадково здибався з нею біля контори і — анічичирк про пансіонат, лиш привітався, почервонівши злегка, — як видно, не всю ще совість пропив, дещо залишилось... для домашнього вжитку. Тепер, не інакше, став порядним сім’янином, не те, що її половина, — цього, як того горбатого, лише могила виправить. А проте вона без Попруги жити вже не змогла б, незважаючи на його безоглядну розбишацьку вдачу. Правду кажуть: звикне Сірко за возом бігти... Відчуваючи підсвідомо, що її суджений влип і, очевидно, серйозно, Аделаїда Кирилівна вирішила діяти. Був з-поміж її знайомих один всюдисущий і всевідаючий, — працював в обласній юридичній консультації, часто-густо навідувався в радгосп, випивав з Попругою — вона ж знала, може, навіть на блудохід разом пускалися, — Борис Юхимович Гонтар був явно не святенником, все його єство про це свідчило, як тільки таких перевірених тримають в “кадрах”... Близько познайомилися з ним у Ялті, щоразу при зустрічі кланявся мовби не помічаючи, з ким вона курсує до моря чи від моря, гаразд, що й сам не ходив по тій стежці самітнім, тримав під ручку якусь рудоволосу, ясно, що не ту, котра в пашпорті значиться. “Дружба всего дороже”, — мовив натяком, коли вони в передостанній день санаторного раювання зібралися купою в ресторані на безалкогольний прощальний вечір. Дружба чи не дружба, їхні стосунки з Попругою, мабуть, інакше називаються, але вона вирішила притьмом поговорити з ним... по-дружньому, ясна річ. Прихопила пляшку таврійського коньяку, береженого на всякий урочистий випадок, і рано-вранці, ще до початку робочого дня, була біля одноповерхової, критої гонтом, хатинки, де містилася служба Бориса Юхимовича, в якій він грав не останню роль. Він з’явився на роботу за півгодини раніше, брезклий і оспалий, — напевне, перебрав допіру, але її одразу ж запримітив, пізнав і замість привітання мовив охрипло: — Зайдіть на хвилинку до мене, це добре, що ви приїхали. В кабінетику включив на повну катушку кондиціонер і повів річ напряму: — Каша заварилась така, що невідомо, як тільки її розхльобувати. Весь район, вважай, під ковпаком. Та що район! Обласні начальники влипли... Але їм легше... — Вони мене не цікавлять, — сказала Аделаїда Кирилівна і виставила загорнутий в газету коньяк, — лише головка стриміла з-під районного часопису. — А це вже зайве, — набурмосився Борис Юхимович, миттю сховавши пляшку в шухляду стола, — хтось побачить — не оберешся лиха. — В чому винен Попруга? — не зводила Аделаїда Кирилівна погляду з бісівських очиць Гонтаря. І той не примусив довго чекати на відповідь: — Загнав ліві яблука на Уралі... Щоправда, сюди ж додається інша стаття: хабарі... У вигляді бельгійських рушниць... і натурою — грошима, — я в це, признатися, не дуже вірю... Тобто рушницю подарувати він міг, як і кожен з нас... була б нагода та була б рушниця. — Що можна придумати? — Аделаїда Кирилівна запитала, сама не знаючи, що мала на увазі. В таких ситуаціях придумування навряд чи зарадить лихові. — Будемо мізкувати, — відказав Гонтар і додав щось подібне, що свого часу казав їй і Попруга: — Якраз рушниці і повинні його зарятувати. Тим паче, що одна з них уже вистрілила... Аделаїді Кирилівні відібрало мову, а Гонтар спокійним тоном (ну й нерви!) повідомив: — Сьогодні вночі застрелився заворгвідділом Олефіренко. Прокуратура розбирається, що до чого... А вам я по секрету, по-дружньому скажу: — Ця смерть багато кого зарятує, в тому числі і нашого спільного друга. Мертвих за нашими законами не судять... і страму вони не імуть, як в давнину говорили... Такі-то діла... Голова розривається не від п’янки, ні, — гіпертонія, ішемія. А тут ще магнітна буря. Позавчора була... І сьогодні. — Сьогодні немає, я в “Известиях” читала. — Де там немає! Покійник, — ну, цей, що застрелився, — теж страждав гіпертонією. В передсмертній записці написав: “Не в змозі витримати фізичних страждань”. — Про моральні не згадав? — Про це треба у живих запитати, — зле засміявся Гонтар, а за хвилину знову обм’як і подобрів: — “Дружба всего дороже”. Скажу вам як на духу: моральна перебудова — це вам не сімейний чи арендний підряд. А про чоловіка вашого подбаємо — щось придумаємо... Тільки це між нами, тет-а-тет...

ХVII

Не можна сказати, що для Віктора Микитовича стало несподіванкою те, що накоїв Попруга. Цього треба було чекати. Одне, що натура безшабашна, а друге — особливістю цієї натури багато хто користується, як балалайкою, майже ні для кого в районі та і в області не являло секрету, що скривалося за тією зленькою абревіатурою — ЗВН, приспокоювало одне: полювання у нас нікому не забороняється, ба навіть і високому начальству, а воно що, не люди? Онде, в Казахстані на кожному кроці мисливські будиночки були — для кого? Авже ж не для простого трудівника. А в нас, на Дніпрі, — як не Біла, так Червона хата, — що воно і для кого? У ЗВН (тьфу ти, несамохіть і сам подумки уживав це слово), в зоні приморського екологічного заповідника теж була хата-вілла... Невідь-хто з жартівників-інтелектуалів нарік її цим заморським назвиськом, і не перший рік служить вона вітчизняним любителям веселого життя, яких поспіль звинувачувати може хіба що той, хто уяви немає про їхню щоденну архіклопітку роботу. Ото лише й забувають про ненастанні службові турботи, коли заникають на віллу, де — не посій, все одно вродить, гостинний до неможливості директор озерного радгоспу Попруга, в якого, сказати б, прямо-таки біологічна повага до високого начальства. Якось підпив (а тверезим на віллі він, як і начальство, не буває), розчулився, мов хлоп’як, і видав тост за вищестояще начальство як таке, маючи на оці присутніх: — Ви для нас у цьому світі — як батько-мати. Навіть більше, прошу мене правильно зрозуміти. Батько-мати що? Народили, виростили, а далі? Щасти тобі, синку, на твоїй путі. Як же, пощастить, обома руками хапай те щастя. Якщо тебе не примітить і не пригріє начальство. Через те я вважаю: не гріх продати і батька з матір’ю, якщо цього вимагає той, хто тебе підняв у житті до яких не є, але все-таки висот. Віктор Микитович не втримався — припинив п’яне варнякання вірнопідданого: — Батька-матір не можна продавати ні за яких умов. — Е-е, не кажіть, — потряс закучмленою туманною головою Попруга. — Продаємо, як той мовляв, наліво й направо, тут і там... Мене це, признатися, і страшить і радує. Страшно — гендлюємо святим, а радує — живий Курилко!.. — Який курилко? — перепитав Віктор Микитович. — Може, курилка?.. — Він гадав, що Попруга сп’яна переплутав ім’я літературного героя, але той і під хмелем знав, що говорив: — Курилко — незамінний діяч нашого недавнього минулого — п’ятьох вождів пережив — всім вірно служив. Має персональну пенсію і це саме... вибачаюсь, принципи, якими не можна поступитися, оскільки їх у нього ніколи зроду не було. — А у вас — є? — Принципи? Може, принципів, як таких, у мене і немає, але платформа жизняна, як мій татусь мовив, вона — є. Вона — не стану критися — перед вами. — Що ви маєте на оці? — знітився Віктор Микитович, подумавши несамохіть, що Попруга натякає на щедро заставлений наїдками і напоями стіл. Той приклав до грудей правицю з товстими, як сосиски, пальцями. — Ось вона, моя платформа — душа відкрита навстіж. Ти до мене з добром — я відповідаю тим же. Ти мені спиці в колеса — я тобі навзаєм баюри на дорозі. — Дорога у вас тут, справді... — Але це не моя парафія! — поспішив залагодити конфлікт Попруга, який до пуття нового начальства не знав, — хто те відає, як воно сприйме його чорний гумор. Про те, що в нього чорний гумор, сказав Попрузі якось районний прокурор, якого він знав не гірше, ніж той його, бо мали вони прямо-таки протилежні характери, класичні антиподи, це ж і дурневі ясно: прокурор створений для того, щоб закони охороняти, а Попруга весь вік їх обходив, порушував... Єдине, що єднало його з райпрокурором, — полювання та все інше, пов’язане з цим популярним способом культурного відпочинку трудящих. Віктор Микитович усієї розмови їхньої про чорний гумор не чув, але хтось із підлеглих йому доповів про ту принципову дискусію, котра закінчилася опівнічним купанням у затоці... Це було років зо три тому. Сьогодні гумор Попруги набрав явно кримінального характеру і прокурор недвозначно говорив про це секретареві один-на-один, Віктор Микитович мовчки слухав його, хоч багато чого з того, що він зараз почув, таємницею для нього не було. Хіба що ця приховувана від людського ока сув’язь Попруги з кримінальним магазином в обласному центрі, директриса якого зникла невідь-куди, встигши розтратити півмільйона. — Що ж будемо робити? — запитав по закінченні доповіді прокурора Віктор Микитович, розуміючи, що на це запитання доповідач ждав відповіді од нього . — Слідство покаже, — була класична відповідь. Віктор Микитович розумів, що схилити співрозмовника до якогось компромісу, а тим паче протизаконного акту, сьогодні він аніякого права не має, не ті часи, коли прокуратура і суд підлягали телефонному дзвінку з цього кабінету... Але ж треба щось робити, щоб район через цього анархіста Попругу не прогримів на область чи на республіку... — Все правильно, — мовив так, що прокурор і не втямив, що саме схвалює секретар. — Справа ж не лише в махінаціях Попруги. Є й інші “діячі”. Віктор Микитович зрозумів натяк і запитав: — Хто конкретно?.. — Про це достеменно можна дізнатися в Товаристві мисливців і рибалок. Причетні до цієї неблаговидної справи усі, хто цього року зареєстрував нові рушниці бельгійського зразка. Віктор Микитович спалахнув як стій: у нього теж була бельгійка... Подарунок на іменини від кума — директора місцевого риборозплідника... — Може, я не зовсім тактовний, але краще сказати те, що думаєш, ніж плести павутиння мнимої делікатності... Рушниця в даному випадку — синонім хабара, так би мовити, в його матеріальному виразі... — Але ж у мене теж бельгійська рушниця! — проказав напрямки Віктор Микитович. — Краще б вона була вітчизняного виробництва, — в тон йому відказав співбесідник і тут же пояснив: — Одне, що наша дешевша, а друге — Попруга вітчизняних не закупляв, а бельгійок — сім штук придбав у Сімферополі. І всі вони опинилися в нашому районі в руках у вельми шанованих людей. — Але який зв’язок між Попруги і — мною? — Опосередкований, — безпристрасно прорік страж законності і, виждавши паузу, що запанувала, додав: — Ваше ім’я у цій веремії, можливо, й не назовуть, поскільки маємо тут подарунок, а дарованому коневі, кажуть, у зуби не дивляться. Однак решта покровителів Попруги рушниці одержала безпосередньо з його рук... Безплатно, ясна річ... — Це — доведено? — Доведено, особливих труднощів у цій справі не бачу. — Є свідки? — А хіба ми з вами сліпі... — Сліпоти у мене, може, й немає, але короткозорість є, — осміхнувся невесело Віктор Микитович, знявши окуляри й подивившись на прокурора не крізь побільшувані скельця — той одразу ж втратив чіткі обриси, не можна було розрізнити, який в нього на грудях знак — юрист ачи лісник, — Ви з чим усе-таки до мене приходили? З повідомленням про імпортні рушниці чи, може, ще з чимось? — Є не менш вражаюча новина. Мушу доповісти: трагічний випадок... — З ким? Де? Коли? — Олефіренко застрелився з бельгійської рушниці на Качиному куті... Віктор Микитович отетерів від такого повідомлення... — Як застрелився?! Коли?? Він же сьогодні зранку був у кабінеті — без жодних ознак фатального сум’яття! Як завжди, підтягнутий, чисто, до голубизни на щоках, виголений — заходив порадитися щодо кандидатури секретаря парткому на риборозпліднику, — там парторг нагло помер і ніяк не можуть визначитися, кого ж на заміну поставити. Ще осміхнувся безхмарно, з іронією: “Ну, не поставити, а обрати, але в тім-то й річ, з ким не говорили, ніхто не хоче бути обраним...” Віктор Микитович зрозумів, у чім тут річ, не хочуть комуністи риборозплідника ділити владу з його директором Кролевецьким, який недавно ще був першим секретарем райкому і до такої дільби не звик... Віктор Микитович сам до пуття не знав, як тут чинити, а тому сказав завідуючому оргвідділом: — “Розбирайтесь на місці”. І ось маємо: розібралися... — Суть полягає в тому, — провадив безпристрасно прокурор, — що місце трагедії в даному випадку виступає і як чинник її. — Що ви маєте на увазі? — Небіжчик перед тим, як пустити собі кулю в серце, мав розмову з Кролевецьким... Розмова точилася за закритими дверима, але я більше, ніж певен, зміст її не міг не спричинитися до фатального пострілу. Зрозуміло, її прилучити до справи не можна. — До якої — справи? Віктор Микитович не зовсім дотямив, на що натякнув прокурор. А той діло своє знав — пояснив, ніби школярові: — У кожному випадку самовбивства порушується кримінальна справа... — І... ніяк не можна інакше? — зболено мовив Віктор Микитович, сам того не відаючи, запитував він чи розміркував. — Може, ще й пресі про це повідомити? — Некролог доведеться давати. Два роки тому пішов із життя обласний колега нашого фаталіста, обласна газета давала прощальну статтю — без жодного відхилення від прийнятого стандарту, оте “пішов” — не помер, а “пішов з життя”! — Я пам’ятаю, — сказав майже пошепки Віктор Микитович, — пересохло в горлі, — але пригадайте й ви... Тоді теж на пленумі обкому, сказано було, що прокуратура порушила кримінальну справу. Однак про наслідки її донині анічичирк... — Тоді ще ж гласності в нашому нинішньому розумінні не було. — А зараз є? — Не розумію вас... — Чому ж зараз про той випадок мовчать, як і тоді, до гласності? — Є не менш важливі справи... — Отожбо... — Віктор Микитович підвівся з-за столу, підійшов до столика з водою, вцідив газованої — і залпом випив до дна... — Я зараз їду в обком... — Я теж... до свого начальства. Але поїдемо різним транспортом, щоб не плодили зайвих нездорових слухів. — Він зараз де? — запитав після паузи Віктор Микитович. — Там, де належить бути в такому випадку... Але, гадаю, в судексперта не багато буде роботи. — Сім’я знає? — Весь район уже знає. — Ох, і вміємо ж ми роздзвонювати... Завжди вміємо, а тепер — особливо... Яка ж, на вашу думку, причина... такого сумного фіналу? — Веселе життя до того, — відповів прокурор, скориставшись естрадним популярним виразом, що являв не що інше, як знущання над мовою, але в даному випадку, здавалося, дикий жаргон не був протиприродним, не був таким і фінал, що про нього запитував секретар райкому, і його причина та передумова, про які Віктор Микитович напевне ж таки знав, але дивився крізь пальці, а інколи й сам потрапляв у лабети ЗВН, яка, мов той спрут, жила, тлустіла, не зважаючи на несприятливу атмосферу нових віянь, про які багацько мовиться, та мало робиться. — Некролог треба дати все-таки, — розміркувався уголос Віктор Микитович. — А тільки справді, не “помер”, не “трагічно загинув”, а — “пішов із життя”... Тут же секретар подзвонив редакторові райгазети і дав відповідне розпорядження, той уже, як видно було з розмови, сам збирався дзвонити: чи давати некролог, а якщо давати, то хто ж його повинен підписати: члени бюро чи група товаришів... Віктор Микитович і сам до пуття не знав, як бути в цій ситуації, але підказав прокурор, з його професійно чіткою пам’яттю: — Обласна газета в таких випадках давала “Члени бюро”. — Ставте прізвища всіх членів бюро, — сказав Віктор Микитович у трубку, яку тут же поклав, і підвівся за столом на повний, досить таки солідний зріст, — в інституті грав у баскетбол: — Піду. Сходжу пішки до сім’ї небіжчика... Як-не-як... працювали під одним дахом... Я ж його ще по комсомолу знав... Прокурор теж підвівся, але до дверей не рушив, — у нього ще була справа до секретаря, і він поквапився її і викласти, хоч спішити в даному випадку не варто було б: — Віктор Микитович, Вам би треба перевірити радіаційний фон у вашій квартирі... У секретаря очі на лоб полізли: — При чому тут радіація? — Всюдисущий художник Чорноморський до вас приходив? Картини вам продавав? — Купив я в нього три... ні, чотири картини... А хіба що? — А те, що вони — з Чорнобильської зони, мародери викрали з мертвих будинків, а тепер через нашого землячка, псевдохудожника, — продають. — Так чому ж їм дозволяють це робити? Чому не вкоротять рук?! — щиро обурився Віктор Микитович. — Вкоротимо... Нині якраз ті руки шукаємо... Він коли тут востаннє був? — Чорноморський? Учора чи позавчора... І що ж ви його — за грати? — Слідство розбереться. Суд вирішить. — Не вистачало родині Долинських ще цієї замороки... То що ж мені з тими картинами моторити? Спалити їх, чи як? — Підшиємо до речових доказів злочину. — Але ж вони — радіоактивні. — Все життя наше, Вікторе Микитовичу, радіоактивне. Онде магнітні бурі — одна за одною... В додаток, — чорнобильська... її однієї вистачить на сто літ уперед.

ХVIII

Була полуднева пора літа у розповні або ж передосені, “бархатного сезону”, як полюбляють говорити відпочивальники. Лиман, залитий сонцем, вилискував ген до небокраю м’яким блакитним кольором, хоч насправді, зблизька вода в ньому каламутна й зеленаста — неподалік гирло Дніпра, а там саме пора цвітіння — вода геть визеленіла, у білих плавках не заходь — потім не відмиєш од планктону, Андрій Федорович ніяк не міг раніше запам’ятати цього премудрого слова, але саме життя примусило: лиман цвів щоліта, ось тобі й планктон — перетворення Дніпра в болото, — пожартував колись їхній головний агроном, і слово одразу ж закарбувалося в пам’яті. Виявляється, тут без “плану” і без “тон” не обійтися. Прибережжям кружеляли галасливі чаїні зграї, їхнє квиління долітало до прохідної, Андрій Федорович осміхнувся подумки: нікуди від цих невситимців не втечеш. Дома, на куті, — на протилежному березі лиману, — тільки їх і чути, у місто поїдеш — на центральну вулицю — і там вони: залітають над людські юрми, — знайоме товариство! Може, ще недавно промишляли в ЗВН, а тепер ось прилетіли до заморських гостей. Черговий, занедбаний високий молодик, що стояв на воротах пансіонату, непривітно запитав: — А Вам кого? — Тут відпочивають закордонні туристи? — Прибули вчора. А вам навіщо? — Де вони? — Так я вам і сказав... Моє діло — стій на сторожі і нікого не пропускай стороннього. — Я не сторонній... Я з цих країв, з Озерянки... А серед гостей повинна бути французька жінка, яка мене зарятувала у війну... — О, це щось цікаве, — ожвавився черговий. — Почергуйте за мене, я зараз довідаюсь, куди вони пішли чи поїхали — закордонці. Він притьмом пішов углиб пансіонату, а Андрій Федорович зайняв його пост на воротях. Умостився на брезентовому стільчику, взяв до рук ту книжку, що її читав охоронець пансіонату, — але без окулярів годі було розібрати, що там і про кого написано, — тільки й прочитав заголовок — “Фаворит”... Чув про цю річ, сперечалися про неї на куті начальники. Одні твердили, що цікаво і правильно описано історичні події двохсотлітньої давності, другі заперечували — казочки про російську історію, а треті і взагалі обурювалися: — А про історію України, що там нагороджено? — Це не казочки, це — більше: вигадки. І не прості — з певним прицілом. При цьому називалось якесь премудре слово, схоже на лайку. Розбери їх, котрі мають рацію, а котрі — ні. Андрій Федорович дотримувався тієї думки, що про історію треба писати так, як було насправді. А то що ж виходить — взяти хоч би війну, яка перелопатила його життя вздовж і впоперек. Одні захищають наших полонених, інші — засуджують, а справжню ціну полонові складає лише той, хто це звідав. Так, був наказ: умри, а землі своєї ворогові не віддай. Той наказ, одначе, не зважав, що в того, хто мав умерти, вдома сім’я — дружина хвора, діти малолітні... До того ж, патрони до трьохлінійки вийшли геть, кулю для себе пожалів — на ворога стратив, тут снаряди рвуться без кінця довкола твого окопчика, уже ти заглух і в очах туманиться, що командир волає — не второпаєш... Провалюєшся як стій, наче в підземелля, гуде в голові, ниє... Западаєш в непам’ять і прокидаєшся, зболений, немічний, коли над тобою височать гицелі в зелених мундирах з автоматами навперебаса: — Steht auf! Hende hoh! Встати, себто, руки вгору! Ось тобі і вмри, а рідної землі не віддай... Через місяць ти вже од цієї землі за тисячі верст у довгому, безкінечно довгому тьмяному бараці, блоці, холодний, голодний, не людина — раб, у тебе вже нічого позаду і попереду — порожнеча, звідси виходу ніякого, ото хоч і жорстоко, але слушно таки — над ворітьми табору: “Кожному своє”... Сам же ти уготував собі таку долю, а чи таке бездолля... Спадало, однак, на думку, що не тільки твоя провина в тому, що скоїлось. Що міг діяти він, колгоспний конюх, якого і гвинтівкою користуватись навчили, коли вже бої на кордоні гриміли, — що міг він протиставити гітлерівським вишколеним воякам, у яких що зброя, що техніка, що їжа, що питво... Не на війну — на прогулянку йдуть сп’янілі від перших перемог, від крові і плюндрувань... — Ну, й сушина, блажен, хто такого не зна, — почув Андрій Федорович позад себе, обернувся — підстаркуватий джигун по всьому видно, закордонець, з фотоапаратом через оголене волохате плече, вибалушив на нього очі з-під рудуватих, злинялих на сонці брів: — А де ж Петро? Це ж як зветься — зміна караулу? Говорив немов по-українськи, але вимова була якась не наша, не те, що не степова — навіть не така, як у західних областях, одне тільки слово — сушина — мовлено було без жодного акценту, достеменно так у прилиманні говорять, а потім несподівана примовка “Блажен, хто цього не зна”. — щось нагадала вона Андрієві Федоровичу давнє і призабуте... Блажен, блажен... — Петро зараз повернеться, я тут — випадково, — пояснив непевно Андрій Федорович незнайомцеві, котрий уже націлив на нього свій фотоапарат: — Перепрошую. Айн момент... Хвилиночку уваги... Поїдете зі мною до Ванкувера — ніколи там не доводилося бувати? Ви ж не інак, абориген — місцевий житель? Не помиляюсь? — А — ви? — черкнув Андрій Федорович, здогадавшись, хто перед ним, — землячок, не інакше, невідомо тільки, як він потрапив за океан... — Я?.. — незнайомий краянець відкинув фотоапарат за плече і витер спітнілого лоба картатою хусточкою, од якої пахтіло невідомим духом... — Я той, хто в скелі сидить. Пам’ятаєте, либонь, звідки ці слова? — А “сушина”, а “блажен, хто цього не зна?” — звідки це? — стежив Андрій Федорович за незнайомцем, котрий, здається, починав нервуватися, закурив гаванську сигарету, — в такому віці треба б і утриматися від куріння, присів на пеньку, що стримів побіля воріт. Андрій Федорович підвівся зі стільця — розкладайки, запропонував її іноземцеві, а то, мовляв, штани забруднить — білі вони в нього, чисті-чисті, як нібито щойно з прання. Гість, одначе, з пенька не підвівся, лиш подякував за увагу... Затягнувшись димом сигарети, видихнув його неквапно і тоді почав: — Питаєтесь, хто я і звідки? Якщо назву своє прізвище, Вам одразу стане ясно: з цих країв, що й ви. Бо стільки тут, у цих степових роздолах, людину іменують ще так, як мене: — Козоріз — доводилося, мабуть, чути? — Козоріз?? — Андрій Федорович скинув погляд на пеньок, вгледівся в обличчя того, хто сидів на ньому, і — не може бути, але ж факт! — пізнав у закордонному туристові — постарів, поматерів, змінився, але — сумніву уже ніякого — та ж син Спиридона Козоріза, невідомо куди зниклий у двадцять дев’ятому році... — Пилип? — не то запитав, не то ствердив, згадавши його хлопчиськом, підпарубком і вже юнаком. — Спиридонович, — назвався чоловік на пеньку. — А ви хто є? — Прізвище моє Доценко, зовуть Андрієм. — Як же, пам’ятаю — це ж якого Доценка? — Федора. — Героя Перекопу і Сиваша? — Було таке... — Що було, те було... І до Перекопу, і після... Ви про голод у двадцять першому році уявлення маєте? Я все те жахіття на власні очі видів... — Ви, гадаю, не дуже голодали? — не втримався Андрій Федорович, розуміючи, що в тоні його прозвучала ненависть: ти бач, куркуленко, а він іще про голод просторікує. — Моя родина, справді, з голоду не гибіла, але ж... стільки Совіти довели тоді до скону! — У вас особливі претензії до Рад, це ж ясно... — Так, особливі, осібні! А чом би нам і не ображатися на вашу народну владу, — нас вона геть викреслила зі свого народу... Ну, чим, скажіть, завинили ми перед нею — тим, що не гультіпаками, не ледащами були — працювали в поті чола і мали дещо і в коморі, і в оборі. — А на вас хто працював? — Наймана праця? Було трошки, але ж дозволялося по закону. Ну та що тепер говорити про те, як життя пішло навперекосяк. Гадаєте, там, за океаном, нам — рай? Маємо щоправда, хліб і до хліба, але нема основного — Батьківщини... Це не красиві слова, це — жалля-запечалля, біль-розбіль. Вам цього не збагнути. — Чого ж? Довелося й мені спізнати, що таке чужина... А тільки були ми, як мовиться, по різні боки барикад... У той час, як ви на землі батьків новий порядок установлювали, я той “порядок” на власній шкурі в німецькому полоні спізнав... — Гадаєте, якщо я служив під чужинським прапором, то я розділяв ідеї Гітлера?.. — Простіше і конкретніше — можна? — Можна і простіше. Уявіть себе на моєму місці. Батька і всю родину в двадцять дев’ятому по живому відривають від землі, від батьківщини, запроторюють бозна-куди, на північ, а вона ж то, земля, не забувається, кличе! Але як повернутися до неї, коли ти ліквідований, як клас. О я у сорок першому і повернувся на рідні обрії. На службу — в поліції пішов не з любові до окупантів, а щоб вижити, не згибіти в концтаборі. — А я, бачте, дурний, гибів у полоні, одначе служити ворогові не став, — перебив Андрій Федорович співрозмовника. Той затих, видивлявся кудись у далечінь, посмоктував сигару, а затим розважливо мовив: — Бог нам суддя, шановний. Я себе не виправдовую, а вам співчуваю, знаю ж бо, як у концтаборах велося. Одного певен: якби я не здався в у полон, то після війни, коли б вижив, не минув би сталінських таборів… Та не будемо про це. Ви краще скажіть: що це діється в таврій1ському краї — у місті не почуєш українського слова, геть забули мову Шевченка. “Головне — не мова, головне — душа людська”, — згадав Андрій Федорович недавно мовлене кимось із високих гостей прилиманського “райського кутка”. Цими ж словами хотів було відпарирувати несподіваному своєму співбесідникові, але нараз усумнився в цій мудрості. Чому це мову треба від душі відривати?.. Тоді ж і пісня з душею не має ніякої сув’язі? Та, власне, що таке душа? Вона ж у мові, в пісні і живе, і він таки небезпідставний, той докір, що його висловив щойно замежний гість — колишній земляк. — Забули декотрі, це правда, — відказав Андрій Федорович з присмутком і додав не без гіркоти: — Будемо згадувати або і заново вивчати. Зараз ми не криємося з цим і відверто засуджуємо батьковідступників. — Не дуже вірю у ваше національне відродження, — загасив сигару гість. — Хоча... Це вже й так прогрес, треба визнати: стали хоч називати речі своїми іменами. Гласність — це добре. — А вам би треба визнати свій гріх перед своїм народом, — мовив Андрій Федорович, не зводячи очей із земляка. Погляди їхні зустрілися. — Який же наш гріх, у чому він полягає? — Запитайте в людей, котрих ви за часів окупації на той світ спровадили. — Не ми, не я принаймні. Ну, а фашисти є фашисти. Ваш Сталін, здається, називав себе продовжувачем ленінської справи, а — скількох він закатував?! — Ми це визнаєм. — Мені особисто від того не легше. Де мої мати, брати і сестри, куди їх спроводили в двадцять дев’ятому? “Сибір, Сибір — проклята сторона”... — Був гріх... — Злочин, а не гріх!.. Якби я не втік по дорозі в тюменські болота, ми сьогодні б тут не зустрілися... Ну, та що тут подієш, не стану ятрити давню рану... Я хотів би дізнатися про долю не розкуркуленої, але навпаки, однієї з перших колгоспниць. Ви її, напевне, мусите знати. — Кого саме? — Дівоче прізвище Дудник, а по чоловікові забув. Звати Оксаною. — По чоловікові, якого вона недавно поховала, Долинська. Живе така в нашому селі... Удова тепер... А чому це вона вас цікавить, якщо не секрет? — Секрету ніякого нема. Вам же, мабуть, відомо, що у війну Оксана була пов’язана з підпільниками, потрапила була до фашитської тюрми. Ну, а як звільнилася з неї — про те преса не писала... А дарма! Якби про це написали, надрукували сиріч, ви до мене інакше ставилися б... Не такий я запроданець, як вам видається. — Чи не можна ясніше?.. — Ох же й любите ви ясність у всьому! А є такі речі, де спробуй-но провести границю між світлом і темрявою, між життям і смертю, любов’ю і ненавистю. Одне слово, Оксана Дудник-Долинська мені завдячує тим, що топче ряст і сьогодні... Ну, а я навзаєм їй вдячний — за те, що не до кінця збув у собі поклик до життя і любові... Знову скажете: неясно. Онде бачите, лебеді в парі мають — вітряно, буряно, а їм — що: кружляють у танці, любов’ю світяться. Отак і ми у війну з Оксаною... — Ви і Оксана?.. — Я ж непросто врятував від фашистської кари землячку. Ми злюбилися в тій дикій коловерті. Я не міг не полюбити її. Небайдужим був до неї з дитинства. Проте не ждав і не гадав, що й вона мене полюбить... А таки полюбила. Не за те, що від смерті її спас, — невідомо за що... Може, я, справді, не вартий був такого дару... — Він замовк, пригасив сигару і раптом запитав: — Чи в неї є діти, які?.. — Двоє. Син — у війну народився. Донька — по війні. — А чи не схожий син — на мене? — Обличчям чи, може, вдачею — що вас більше болить? — У мене там, у замежжі, жодних спадкоємців немає. А ми з нею мріяли про сина. Танго над лиманом — посеред війни...

ХIX

Підпільному комітетові стало відомо, що в районі Олешківських пісків повинна висадитися група радянських десантників. Оксана Дудник мусила вийти на зв’язок із ними. Зустрітися мали поблизу села Чолбас, куди й вирушила пішки із Олешок — Цюрупинська, начебто на розшук забіглої телиці, що відбилася від череди. Але даремно виброджувала цілу добу довкола Чолбас, час від часу повертаючи до здичавілого гайка обіч призабутої польової дороги. На зустріч ніхто з десантників не з’явився. На другу добу марних пошуків удосвіта зустріла за селом підводу. Головатий, неголений дядько їхав у напрямі до Олешок, і вона вирішила на всяк випадок запитати в нього, як велено паролем: “Чи не бачили ви телиці з білою плямою на лобі? Вчора забігла з череди”. Він зміряв її закривавілим від безсоння або ж від самогону поглядом, перепитав, а чи є в тої телиці роги, чи немає. — Звісно з рогами, з малими, а то як же! Він відказав, що не бачив ніякої телиці ані лошиці. А якщо вона хоче бути живою — здоровою, то нехай мерщій іде додому, не блукає кучугурами, бо потрапить до рук СД. Певне, їй відомо, що це таке. В степах ниньки червоних парашутистів ловлять, — біля Асканії спіймано їх цілу дюжину. Потамувавши хвилювання, запитала в дядька, що ж учинено з парашутистами. Той оскалився: наївне запитання! Більше в небо не полетять. Зараз у погребі сидять, а завтра напевно в землі будуть лежати. Цвьохнув батогом над спонуреними гнідими, кивнув їй наостанку, щоб вона конче послухалася його остороги, а то разом із телицею пропаде ні за цапову душу. Рішення прийняла без вагання: треба конче дістатися в Асканію, вивідати, що з десантниками. Була впевнена: це ті, котрих вона даремно чекала в кучугурах. Простувала, скинувши туфлі. Дорога не близька. Чи до снаги буде хоч на вечір дістатися в Асканію. Про небезпеку, на яку наражалася, не думала. Боялася, що не встигне застати їх живими. А якщо й застане, то чим вона зарадить їхньому нещастю, як зв’яжеться із ними? Стояло безвітря. Було жарко. До того ж у неї кінчилися харчі, а також вода, мусила заходити в село, щоб хоч спрагу втамувати. Це ж бо означало йти на ризик. Минаючи степові села і присілки, простувала, аби швидше до Асканії, а там видно буде. Дорога знана змалку, на ній руху — майже ніякого. Та як би хотілося, щоб закурила з-за обрію півторатонка. Діждатися й зупинити її, попроситися, щоб підвезла хоч до наступного села, як бувало в довоєнних мандрівках. Тепер, якщо й з’явиться машина на дорозі, — краще з нею не здибуватися. То будуть окупанти. В обідню пору, уже неподалік від Чаплинки, її наздогнав підводою головатий дядько, з яким розмовляла вранці. Натягнув віжки: — Тпру! Гай-гай, молодичко, і досі шукаєш телицю? Я вже й риби роздобув в Олешках... Сідай, підвезу. Куди тобі? Сказати: “В Асканію”, — видати себе. Та й від легенди з розшуками телиці варто якось відхреститися. І вона, подякувавши за запрошення, таки сіла на підводу й мовила байдуже, що біс із нею, з тою телицею, прийде сама, якщо вовки не роздерли. Кажуть, у кучугурах тепер водяться — забігли звідкись. Оце мати її послала в Строганівку до тітки, в якої донедавна була пасіка, може, мед є, бо ж мати слабує — серце трудне... Воно-то так, звісно: мед корисний для серця, дядько це по собі знає. Після самогону, коли серце б’ється, мов телячий хвіст, медівка дуже помагає. Очиці його були веселими. Видно, в Олешках він хильнув добренько, і тепер без кінця теревенив про життя-буття, не було б йому добра. Світ бо нині пішов перевертом. Недавно його старший брат повісився — через братову. Стерво була — перший сорт, вибачайте на слові. Злигалася — з ким ви думали? З попом! І в бога не вірила, до церкви не ходила, та правду кажуть: свиня болото знайде. Шкода брата. Даремно вкоротив собі віку. Було б через кого!.. А то ще в сусіди його цими днями сталася притичина, що й розповідати соромно. Старий він, за сімдесят, жінка його — бабана, жили весь вік бездітними. І ось прокидаються удосвіта, чують: дитя під ворітьми плаче. Достеменно, як у Шевченковому “Кобзарі”. Байстря! Підкинула якась, прости Господи... За такою гутіркою добралися до розхрестя доріг, звідки добре виднілися маревні дива Асканійського парку. Тут їй треба сходити, щоб допроваджуватися до Строганівки. Дядько порадив: краще їхати з ним до Асканії, а там їхні зі Строганівки сіль возять, з ними вона і під’їде до своєї тітки. Вона послухалася його поради. Схаменулася, та було вже пізно. Дядько підвіз її до самої комендатури і здав опасистому поліцаєві, що чергував біля дверей. Здав і навіть бровою не повів, коли вона кинула йому в розпухлу пику: “Іуда!” Видать, звик до людських прокльонів. Тоді вона ще не знала, що саме завдяки пильності її підступного благодійника були спіймані п’ятнадцять парашутистів, яких помилково скинули не в кучугурах, а в заповітному степу, де зрадний візниця служив за об’їждчика. Одержавши іудинську винагороду за десантників, розпухлий від самогону, покотив він наступного ранку по дніпровську рибу не так для себе, як для своїх щедрих хазяїв. У дорозі відчув собачим нюхом, що та, котра шукала телицю, не інакше мала на оці іншу пропажу. Тож і змикитив: доставити її хитро-мудро й недорогим коштом в комендатуру. Тридцять срібних за парашутистів виявилося мало для нього. На допиті перекладач — смаглявий чоловік середніх літ, виголений до блиску, аж надто пильно розглядав її аусвайс і її саму, ні в чому ворожому до німецької влади, мовляв, не замішану. — Ольга Шпильова, мешканка села Прогної... Допустимо. Але пан комендант волить знати, з якою метою прибула пані Ольга — чи радше товаришка Шпильова — до Асканії-Нова? — На базар. — А як же телиця — ота, що забігла чи заблукала в степу? Чи це казочка про білого бичка? Комендант, поправивши пенсне, підвівся з-за столу, наблизився до затриманої, обійшов її зусебіч і вирік єдине слово, зміст якого Надія зрозуміла без перекладача. — Файне. Мав би ще долучити “іст” — “іст файне”, — згадались Надії уроки німмови у школі. Перекладач переклав сказане досить поширено: — Пан комендант сказав, що ти гарна, вродлива. Відправляти тебе до в’язниці, а тим паче на шибеницю не хотілося б. — Данке шен, — відповіла Оксана. — Але я справді шукала телицю, що відбилася від череди. Цієї хвилини до комендантської кімнати зайшов поліцай — не той, що стояв при вході, а статурний і худорлявий. Десь вона його бачила, але де — не пригадає. Він же, довірливо поглядаючи на неї, звернувся до коменданта зі словами, котрі примусили Оксану повірити в чудо, в Бога і в те, що шляхи Господні, справді, несповідимі. — Пане комендант, ця дівчина — моя землячка і моя наречена. Вона пригналася на зустріч зі мною. — Пилип Козоріз? — упізнала земляка, що за роки розлуки з рідним краєм змінився, виматерів, форма поліцая геть йому не пасувала — йому б на сцені виступати: високий, статурний, обличчя грає кожною жилкою. — Шукала телицю, а трапився бичок, — осміхнувся перекладач, комендант як стій перепитав: — Вас іст дас — бичок? А діставши пояснення, розреготався: — Бичок іст гут, бичок іст файн… Перекладач, ніби він сам був комендантом, перепитав: — Це правда, що — наречена? — Авжеж, ми з дитинства заручені. — Це не… Це не зовсім так, — ледве не заперечила Надія, почувши таке зізнання. — А — як? — Ми земляки, ми знайомі змалку, але не заручені. — З юних літ її люблю, життя свого не мислю без неї… Прошу пана коменданта: не руйнуйте храмину моєї мрії, мого щастя. — Пане Козоріз, ви ким працювали до війни? — запитала Оксана, не зважаючи на обставини, так ніби вона була зі своїм “нареченим” віч-на-віч, наодинці. — Я вчився на льотчика, я — літав, — була відповідь, за якою пролунало категоричне комендантське: — Генуг! Досить!.. — І тут же: — Век! Геть!.. Козоріз гречно подякував комендантові і звернувся до нього з проханням — дозволити їм з панею Надею усамітнитися нині, чи допит буде тривати. Який допит, просто формальність, такий у нього обов’язок, нехай пані Ольга, вибачить. Будь ласка, алеї асканійського парку — до ваших послуг, тільки… — комендант глянув на годинник — там сьогодні не дуже затишно. Може, пан Козоріз прогуляється з дамою диким степом? Вийшовши з комендатури, вони попрямували бузковою алеєю до Ботанічного парку. Козоріз мовчав. Обличчя його, подібно до мережок тіней, осіняли незрозумілі їй думки. Вона очікувала, що ж він скаже. — То хто ж ти є, — запитав нарешті, — Ольга? Оксана? — У мене питання до тебе: як потрапив із льотчиків — у поліцаї? Це називається — зрадою Батьківщини. — Люба моя землячко! Я справді тебе з юних літ люблю… Не забудь, що в моєму житті був двадцять дев’ятий рік… Пилип Козоріз радянським льотчиком, ясна річ, стати не міг. Після того, як по дорозі в Сибір утік з поїзда, я став Юхимом Подольським, круглим сиротою — батько на Перекопі загинув, матері в голодний рік не стало, а я після безпритульного дитинства на заводі працював, аж поки не потрапив до авіашколи, звідки й пішов на фронт. — А зараз ти — хто? — Та ж Юхим Подольський — трапився мені документ на чоловіка з таким прізвищем, коли я на Уралі пристаниська шукав після втечі. — І що ж, дорогий земляче, Пилипе чи Юхиме, невже тобі фашисти дорожчі за?.. — Доказуй, чого ж спіткнулася на слові, яким я, справді, не дуже дорожу, про що й моя теперішня форма свідчить. Але не думай, що фашисти мені дорогі, — чужаниця чужаницею і є. А після того, як вони позавчора розстріляли чотирнадцять парашутистів, — ну, полонили, ну ув’язнили, але ж не отак — без ніякого суду… Ні, цього не можна виправдати ніякими обставинами… Оксана стерпла, слухаючи свого рятівника. Те, що розповідав Козоріз, підтверджувало її здогад: сталася жахлива помилка. Десантники приземлилися в іншому місці. Зарадити їхній біді уже ніякої змоги. Біля вузьких ворітець, що вели в Ботанічний парк, стояв мертво, наче витесаний з дерева, гицель з автоматом на грудях. — До парку не можна, заборонено. Козоріз показав свої документи. Солдат вивільнив прохід, клацнувши підборами чобіт. Дотлівав тихий надвечірок. Спека, що була на вулиці, тут, у парку, зовсім не відчувалася. Дзюркотіли струмки попід коріння могутніх дерев з усього світу. Диво, якому поклоняється край. Оксані ж стояли перед очима ковані чоботи солдата, що застив ворітця в парк, і автомат на грудях, в яких б’ється звірине серце надлюдини. Вона зрозуміла, що Козоріз напевне знає, чому її так цікавить доля десантників. І нехай знає. Не боїться вона ні його, ні зайд-фашистів. Втрачати нічого, крім життя. А воно у війну — не найбільша втрата. Страшніше позбутися честі, совісті, імені людського в боротьбі світів. — Зрадника-поліцая треба знищити, — сказала вона, коли Козоріз зупинився біля гроту, край штучного озера, в якому плавали червоні рибки. — Тут недалеко статуя Серафими. Підемо до неї? Вона любила ту мармурову статую, що чаїлася під бризками водограю. Дівчина з відкритим коліном, на яке задивлялися мужчини тайком від своїх дружин. Кажуть, ніби та скульптура — на честь сільської дівчини Серафими, в яку закохалися були паничі, і вони ж її погубили… Але сьогодні не до легенд. — Їх розстріляли, а ми дивитимемось, як плаче Серафима? — Мила, відчайдушна Оксанко! Невже можна змінити волею однієї людини чи купки людей те, що вирішує сила зброї, котрій немає рівної в світі? Що змінили вибухи в херсонському ресторані? Ями на дорозі під Олешками? Анічого. Ну, вбито кількох офіцерів райху, поранено двох поліцаїв. Але ж німці все одно підкорюють п’ядь за п’яддю землю наших предків, нашу батьківщину. Ідуть уже вглиб Росії, Кавказу. Сила долає силу. — Світ — не звіринець. Сила правди в ньому переможе! — Я радила б тобі втікати, поки не пізно, з цього збіговиська убивць, — крізь сльози порадила Оксана. — Я не кат, — обійняв її злегка за плечі. — Я на своїй землі, під своїм небом. До того ж… — Говори, доказуй. — …Ти, — глянув їй у вічі прямо і відкрито, знову обняв, притискаючи до себе. Вона рішуче випручалась, шмальнула різким поглядом: — А куди ж ти подінеш своїх нинішніх хазяїв? — Вони тут не затримаються. — Підуть углиб Росії? — Повернуться до свого Vaterland’у, якщо живі залишаться. — А що говорив ти перед цим? — Говорив не я — говорили факти. Сьогодні, тут не заперечиш, їхня бере. Але недаремно сказано: хто к нам з мечем прийде, від меча загине. — Так чому ж ти перекинувся до них?! — мало не крізь сльози запитала Оксанка. — Жити захотів, — відповів стиха. — Не приземлився б сам — месершмідт приземлив би. І ми з тобою зараз би не розмовляли. — А як же десантники-парашутисти? Їм що — жити не хотілося? — Про це треба запитати у того, хто послав їх на вірну смерть. — Чи не можна дізнатися про їхні прізвища, імена? Вивідай, прошу, якщо ти не запродав чужинцям душу. — Душа моя зі мною і в мені. Я виконав би твоє прохання, якби не… — Що? Кажи, чого ж ти замовк? — Ніхто з них свого імені не назвав, а документів при них жодних не було. Ну, а того, хто видав їх, справді, треба скарати. Як і того, що видав тебе. Їхні імена відомі… Тієї ночі в цілинному степу, на половецькому кургані, розлучалося двоє. Так багато за одну-єдину добу сталося поміж ними — згадалося — відродилося — зажевріло — спалахнуло — і, може, затим назовсім погасло під шаленими вітрами війни, а чи хто те знає, можливо, судилося йому пройти через усе життя що одного, що другої… Попереду була війна і десятиріччя повоєнні, їхні долі — розвіяні вітром по світу…

ХX

Такого щось не пригадували в обласній спецлікарні, щоб до їхніх пацієнтів прокуратура навідувалась. Були випадки, щоправда, коли хтось із високих прокурорських начальників лежав у спецпалаті, до нього, в порядку речей, навідувались співпрацівники. Але цього разу картина зовсім інша. Директор прилиманського радгоспу Попруга лежав у загальній палаті з двома пенсіонерами республіканського значення, лежав із сумнівним діагнозом — передінфарктний стан буцімто, але аналізи свідчили, що до інфаркту йому далеко, тиск, щоправда, підскочив, настрій у чоловіка підупав: раніше, було, потрапляючи на “курорт”, так і сипав жартами, анекдотами, а нині прямо таки згас, хмара хмарою з лиця, не їсть і не п’є, сопе, ні на кого не дивиться… А тут іще ця конфіденціальна розмова з прокурором — наодинці, в кабінеті масажиста. Говорили сам на сам, проте зміст їхньої розмови слово в слово чула прибиральниця, яка в ту пору мила підлогу в сусідній кімнаті — в маніпуляційному кабінеті… Власне, мила підлогу до того, як почула секретну розмову, а коли вже прилучилася до неї, то не до миття було (стіна із сухої штукатурки — все чути і з одного, і з другого боку)… Спочатку розмова носила дивний характер. — Слухаю вас, — вихрипів Попруга, чути навіть було, як важко він дихає. — Мене слухати пізно, — відказав прокурор крижаним голосом. Прибиральниця сама колись пережила подібне: судили чоловіка за… бодай не казати… дівчисько з розуму звів… Тож від голосу прокурора їй стало не по собі. Але ось голос Попруги відтанув, і вона почула його спокійну, майже спокійну річ: — Ви хочете сказати, що зобов’язані мене вислуховувати чи вислухати, так? — А хіба може бути інакше? — Може бути по-всякому. — Ви на що натякаєте? — прокурор не приховував своєї зневаги до того, хто сидів перед ним. — Ні на що не натякаю, — спокійно провадив Попруга. — Вас напевне цікавить ачи інтересує — не збагну, як правильно… — Перестаньте корчити з себе Швейка! — При чому тут Швейк?.. Я, до речі, так і не спромігся прочитати цю книгу… Ну, та гаразд, Швейк тут і справді ні до чого. Як я здогадуюся, ви хочете, щоб я розповів, з якою метою були відправлені на Урал яблука, не враховані в документах нашої контори… Що ж, розповім… Як той мовляв: був гріх, але не задля власних утіх... — Ну, ну, це і взагалі — цікаво… — Цікаво, та не дуже, скорше — сумно. — Саме так… — Ви коли-небудь були на кладовищі в нашому селі? — При чому тут кладовище? — Зразу видно, що не були… — Давайте по суті. — А я і так по суті… Про не офіційне розпорядження Першого привести по всьому району — в зразковий порядок місця захоронення ви ж напевне знали? Знали… Ну, так ось… Щоб наше кладовище довести до належного стану, — провести туди асфальт, водогін, дерева посадити, ритуальну площадку зробити таку, як слід… і таке інше… — потрібно для цього не менше двадцяти тисяч… А ніякими кошторисами ні по якій лінії таких витрат не передбачено. Можете перевірити… — Логічно… Більше того: благородно! — осміхнувся прокурор. — Але як би ви не прикрашували свої дії, махінація залишається махінацією. — Вам, звичайно, видніше… І вам, даруйте, не доведеш. — Доводити тут нічого. Треба відповідати за всією суворістю закону. — Не слід мене лякати… Подумаєш, знайшли злочинця… Десять тисяч хотів поза всяким кошторисом витратити для загального добра… — Перестаньте, Попруго… — Що значить: “перестаньте”? Це, може, вам треба перестати третирувати мене, чоловіка небезгрішного, але й не пропащого… Ви краще виясніть, куди поділося півмільйона з двадцятого магазину в обласному центрі і чому повісилась директриса магазину… А може, не сама вона покінчила життя, а її… прибрали як головного свідка? — Це не вашого ума діло, до того ж, нам відомо, що у магазині тому ви теж… паслися. — Я в двадцятому магазині ані разу не був… — Були на квартирі в директриси. — Що з цього випливає? Мало хто з нас де буває?.. Можна подумати ви — ідеальний мужчина… — Замовкніть! — прокурор не витримав, підвищив голос: Попруга поцілив у його больову точку. Два роки тому прокурор покинув сім’ю і одружився на своїй модній коханці… Ну, тут усе в порядку, аморалки не пришиєш: любов є любов, навіть якщо ти прокурор. — Гаразд — замовкаю, — сказав Попруга. — Але запам’ятайте: я знаю багато дечого, про що мені б не треба було знати — з вашої точки зору. Краще, справді, мовчати… Що я повинен ще зробити? Підписати документ про невиїзд?! Залюбки підпишу. Я й так уже сім років нікуди за межі свого району не виїжджаю… За що і мушу тепер відповідати. Він таки, мабуть, підписав документ про невиїзд, бо чути було шурхіт паперу, а на кінець прокурор порадив: — І не займайте, прошу, в лікарні місця — здоров’я ваше похитнулося, але не настільки, щоб сусідити з безнадійно постарілими пенсіонерами — чесними людьми. — Ну, щодо їхньої чесності… історія про це мовчить. — Цинік ви, громадянин Попруго. — Товариш Попруга. Принаймні поки що. Але гадаю: і надалі теж. До побачення, товаришу прокурор. Ось така тобі оказія трапилася в спецлікарні, з якої Попруга того ж таки дня був виписаний…

ХXI

Художник Чорноморський цілком випадково здибав у райцентрі одного свого давнього знайомого — не по роках дитинства чи юності, ні, а по тому казенному строкові, який мав за перше своє невдатне одруження. Там того діла було — дружині вікна з п’яних віч побив, його й закрили на півтора літа, не подивилися, що художник, ще й дармоїдство пришили… Ось тоді-то в тьмяній нерозгінчій камері стрівся він з таким же невдахою, як і сам, — тільки той сидів за якусь махінацію з продажем колгоспної пшениці, — загнав її на ринку не за гроші, а за рибу — за азовський знаменитий балик, а рибу — в свою чергу — перепродав на степових обширах… Одне слово, потяг на три літа і три зими… Було йому тоді, як і художникові, менше тридцяти. На відміну від Чорноморського (хай буде й Долинського) сільський нетяга в класичній міській в’язниці скис, якби не весела вдача служителя муз, то невідомо, як би й витяг ті примітивні, зрештою, 36 місяців. Зійшлися в тому зарешітчастому світі, стали друзями-нерозлий вода, в шашки партій тисячу і одну зіграли, поклялися не раз: ось як вийдем на волю! А вийшли — і розлетілися в різні боки, п’ятирічки зо три, вважай, не бачились і навіть невідомо, чи побачилися б, якби не ця випадкова зустріч. Толюн (так звали невдаху) уже декілька років промишляв у розметаних по кучугурищах рибних промислах — в рибколгоспі, в риборозпліднику, в рибозаводі — розмордатів за ці роки, не те, що художник, натура нервова й кощава… Але при першій же зустрічі пізнали одне одного. — Толюн?? Чи півтора, ба навіть, два зразу? — Йолі-палі! Владимир?!. Поскільки ж розмова ця відбувалася біля горілчаного магазину, то притьом отоварились на всі, що мали, й Толюн заволік художника на озеро неподалік од цвинтаря — куди полюбляють лебеді на ніч злітатися. — Ну, а ми що — хіба за них гірші? — оскалився Толюн. — О, та ти, бачу, змінився не тільки тілесно, а й розумово, прямо таки гігант мислі, — похвалив Чорноморський давнього друга по нещастю і за якихось хвилин десять були вони біля озера в свіжозліпленому солом’яному курені, а ще за хвилину-другу, обоє добре на підпитку, — змагалися в краснобайстві. — Ну, розказуй, як ти… що, де, коли?.. — А ти? — Що я? Про мене вся область, бери вище — республіка знає. Як-не-як із самим Платоновим знаюсь, а він — зі мною. — Це ж хто такий? — не втямив Толюн. — Який іще Платонов? Чи не той, що до Києва з області перебрався, в прокуратурі там, у великих чинах, наче тут йому прав не вистачало. — Наївно мислиш, Толюн: я тобі про мистецтво, а ти про закон… Чого загальмував? Наливай… Як писав класик: “А вот у поэта всемирный запой, и нету ему конституций”. — Висоцький? — тямковито запитав Толюн, певний, що не помилився в авторстві. — Висоцький у порівнянні з цим, кентику, примітив. — Ну, ти, обережніше на поворотах: я за Висоцького можу й горло перегризти! І не називай мене кентиком, я — товариш. — Перепрошую, згоден, ти — товаришок… Ну, вип’ємо за Указ, який не обходить нас. Це — в дусі того, кого ти знаєш і любиш… Толюн примирливо цокнувся з колишнім однокамерником, вихилив гранчак, занюхав хлібцем і вгризся поспіль металевими зубами в шматок сала, що тільки й могли вони роздобути для закусенції. — Хоч ти, йолі-палі, художник, — прорік Толюн, з трудом жуючи не зовсім свіже сало, — хоч ти і любиш, я знаю, красиве життя, але запевняю, ніколи зроду горілку не закушував лебедятиною… Смакота — словами не передати! — Все ясно, — відказав художник, — відомого твору нашої літератури “На косі” ти, звичайно, ні за якої погоди не читав… — Я взагалі нічого не читаю. Навіть газет. А особливо нашої обласної, найнуднішої в світі. Тільки й знають. “Служба 03” повідомляє. — Ну, допустім, рубрику “Міліція розшукує” ти читаєш. Адже там ненароком можеш зустріти і своє ім’я. — Не жартуй. Я зав’язав. — Якщо й за це набивати “кічу” по зав’язку, то куди ми тоді заїдемо? Куди відправляти хабарників, казнокрадів, гвалтівників — до таких я, слава богу, не належу. — Гаразд, наливай, розфілософствувався. З мафією покінчено, до того ж, у нашому краї такого не було і, тим паче, нема. — Розказуй байки. — Толюнчику, не богохульствуй… Сутеніло, коли запаси питва зійшли на нуль, обидва друзяки були уже доведені до кондиції, але художник наполягав: — Треба для поліровки… Що, не розумієш? Вина! — Але де ж його викопати? — Не викопати, а виконати. Сходи на село, там, якраз біля сільради, живе однорукий Пилип Снігач. У нього є. Треба бабки? Ось, візьми. Я за останні роботи одержав. На “Перлину степу” вистачить. Толюн тут же непевною ходою побрів до села, а художник вирішив спуститися до води, відсвіжитися. Роздягнувся догола — темінь уже загусла так, що плавки були ні до чого, та й не мав їх з собою, взагалі не мав — на пляжах він тепер, відколи там не продають навіть пива, не буває, купається влітку здебільша в єриках та каналах, а там і Адамом стати можна, як оце тепер. Вода в озері була не дуже тепла, хміль у зачумленій голові художника пройшов, і вибравшись на берег, він уже ловив дрижаків, поспіхом, як хлопчак, одягався. Тут і сталася пригода, що на неї можна було чекати, але вона таки не на жарт сполошила художника. Начепивши окуляри, він роззирнувся надовкіл і вгледів на дорозі, що пролягала від озера до цвинтаря, чиюсь постать, сумніву бути не могло — жіночу. Рухалася постать у напрямку до вічного спочивища озерянців, і художник збагнув: вона, та, що носить квіти на могилу його батька. Немов сновида, не думаючи про наслідки, рушив він слідом за незнайомкою. Так і є — жінка тихо простувала туди, куди вночі не кожного завабиш, ішла тихо, не озираючись, ніби зглухла і осліпла до всього, що діялося на цьому розколошканому світі. Художник несамохіть рушив услід за нею. Він уже не сумнівався, що це була та, котра покладала день крізь день — а точніше, ніч крізь ніч квіти до батькового спочивища. Невдовзі жінка — чи не безумна!? — ні на мить не спиняючись, переступила цвинтарні ворота і попрямувала на край гробків, до того, єдиного, який тільки і міг її розрадити, де ще не встигли посохнути вінки, стояли квіти в банці, — чи то пак, у банках, бо їх щодоби побільшувалось. Ось і тепер… Зупинилася, постояла з часинку, схиливши низько голову і поставила квіти в банці з водою, як роблять зазвичай сельчани… Він стояв од неї за якихось десяток кроків, усе збагнув, не ясним залишилося одне — і він, зблизившись, запитав: — Перепрошую, але я хотів би знати: хто ви і звідки?.. Жінка не зреагувала на його слова. Зглухла чи в знетямі? — Я — син, і мені не байдуже, хто ходить до батька на такі пізні побачення… Ніби нічого й не трапилося, вона обернулася до нього і проказала зшерхлим голосом: — Ти доросла людина, і мусиш знати: якщо я сюди проходжу, у мене є причина і право. Зовуть мене Любов’ю, приїхала я з цілини… Побачення, справді, вийшло пізнім, дуже пізнім… Більше він її ні про що не розпитував, мовчки провів до села, а відтак побрів до куреня при озері, де на нього мав чекати кент…

ХXII

Зграйка заморських відпочивальників майже що в костюмах Єви і Адама, з шумом, гелготом вибиралася по металевих сходинах від лиману до своїх дощатих кубелець на прискалку — надійшов час обіду і пообіднього сну. Співрозмовник Андрія Федоровича помітив ту процесію і докинув, ніби між іншим: — Вам до пані Маржолени? Онде вона, найстрункіша, лівий будинок скраю. Одна живе, без супровідника, у двомісному номері. Він ще говорив щось, та Андрій Федорович уже його не чув, зашуміло в ушах від одної думки про те, що перед його очі за хвилину-другу може постати вона — через стільки літ, хто б міг подумати! — але ж чи справді там, у крайньому будиночку зліва, оселилась нині та, чий образ, здавалося, навік примерк у його душі, і сама його душа закоржавіла, знебулась, але ж трапилось неймовірне!! Андрій Федорович, як сновида, побрів непевною ходою до крайнього дощатого будиночка зліва, котрий мало не вріс у брунатну глиняну скелю, напіврозмиту дощами, не пам’ятає, скільки він — довго чи притьмом — дістався того осідлиська, але ось уже й воно, рипкі дерев’яні східці ведуть до корпусу, двері до якого напіввідчинені… Зупинився перед ними, нерішуче постукав задерев’янілими пальцями в облуплену деревину одвірка, боячись, аби, стукаючи в двері не родзяпити їх — там, за дверима, — жінка. З кімнати — ніякого згуку. Постукав знову, прислухався й почув наяву, як шумує йому кров у скронях, у серці. — Йес, йес, — почув урешті збуджений жіночий голосок, за хвилину двері відчинилися — і перед ним постала в недбало накинутому халатику густо засмагла, видать, уже на таврійському сонці… Помилки бути не могло — роки не вигасили чару її незбагненних очей, хоч в обличчі й змінилася, вматеріла, але не настільки, щоб не міг пізнати… — Вам… хто… необхідно?.. Хто ви є? Видихнув, ледь подавивши спазм у пересохлому горлі: — Маржолена… — Я, — відказала вона по-французьки, скинула своїми невигаслими, голубими-голубими, і сплеснула жаждивими руками: — Мамма міа!.. Анрі?.. І тут не витримав той, кого через стільки літ наречено так, як тоді, — в сорок другому, — по-французьки, тепло і ніжно, пристрасно, — Анрі — Андрій винувато осміхнувся і витер очі тильною стороною запиленої долоні… А вона, бачачи те, опалила його білоблисною усмішкою і кинулась йому на груди! — Мамма міа!.. Єдвабний халатик її розкрився, вона ж і не здумала застебнути, — невеличкі тужаві, як і в юності, груди паморочливо наринули на його заціпеніле тіло. Злилася з ним в нежданому буйному поцілунку, що тривав невідь-скільки, — отямився тільки після того, як вона, крізь сміх і сльози випитувала: — Це є ти?.. Живий? Звідки приїхав?.. Говори, кажи… Анрі! Андрійко! Правильно я кажу?.. — Правильно… — Це не можна повірити. — Цьому не можна повірити. Це, справді, — наче казка. — Говори, говори… Як ти живеш?.. Чим… як це… зайнятий?.. Ні, тобі треба… як це… умитися… Присядь, а я наточу води у ванну. Це була та і не та Маржолена. Очі, усмішка, родимка на підборіддячку, незбагненна вільність у руках, відкритість серця і душі (ачи це не одне й те саме), — таке в ній було тоді, є і нині, але ж наяву і відміни. Напрочуд збереглися її колишні принади, та все ж — чи це йому здається? — немає вже безпосередності, яка заполонила його там, на межнику життя і смерті, в повнім невіданні того, що на тебе чекає завтра, за годину, за мить… Щось було в цій красовитій неодквітлій жінці артистичне, нібито й справжнє і разом з тим — надбане, якщо не сказати — награне. Але ж минуло більше чотирьох десятиліть звідтоді, як доля подарувала їм, — вірилось: обом таки, не одному йому, — неповторне свято близькості, злиття в одно, назвати його блаженством — не зовсім те, — який же час був, які сум’яття переживані!.. Дякувати Богові, пережили… — Чого мовчиш?.. Роздягайся, скидай сорочку. Давай, я допоможу тобі… Та не соромся — не будь хлопчиком… Скільки це тобі?.. Онуків маєш? Чи і правнуки вже є? Маржолена щебетала, пересипаючи мову французькими, німецькими і українськими словами, — готуючись до поїздки в Україну, вона запаслась певним лексиконом цієї справді дивної країни, про яку вона давно знала, але знала дуже мало, майже нічого, окрім того, що десь тут жив і. виявилось, живе!.. — Боже, який же… гроз… великий!.. А тільки… Чому ти не дбаєш про себе?.. У тебе є сім’я? — Одинцем доживаю віка… Хто про мене подбає. Та й що значить — про себе дбати? Масаж робити, чи що?.. Живу — і слава Богу. У ванні вуркотала вода, а вона, подавши йому рушники і халата (звідки взявся чоловічий одяг?), стала перед ним, видивлялася, промінилась тим призабутим сяйвом молодих любощів, яке він тільки раз на віку і звідав. — Я гадала… пробач мені… на війні як на війні… — Поховала мене? — Як це — поховала?.. — Вважала, що я неживий… — Ти для мене — тільки живий, тільки молодий… — Але ж зараз перед тобою — дід, старигань. — Дід — так, старигань — це старик? — Мені перейшло на восьмий десяток… — А мені через рік — шістдесят. Стара, як світ… Вона зайшла у ванну, почаклувала там туалетними — французькими ж, певна річ, — парфумами і, осміхаючись, якось тепло, по-домашньому припросила: — Заходь, відсвіжись, а я наготую на стіл… У мене є “Наполеон”, пив таке? — Мені вже не до “Наполеона”, треба щось від склерозу… — У нас від цього є гарні ліки — тонакан… Але “Наполеон” кращий за них. Підійшла, розпашіла, дихнула в обличчя невідомими пахощами і звично припала до його шорстких, порепаних. — Бувають дива на цьому світі. — Це більше, ніж диво, — відказав Андрій Федорович і пішов у душову, не пам’ятаючи, коли й де приймав подібну процедуру, — у пансіонаті їхньому душ не діє від самого початку його існування, та й потреби особливої нема в ньому — море поряд. Струмені холодної води остудили його розгарячіле тіло, він залюбки змив із себе не лише дорожній пил, але й наліт прямо-таки юнацького сум’яття від того, що сталося. Здається, він починав увіходити в звичну колію свого пенсіонного існування, де забудь усякі хвилювання, тим паче пристрасті, — відкозакував і то не тепер — давніше. Де ти була років з двадцять тому, незбагненна моя відрадо, казко з воєнного лихоліття, дарунок самого Бога, замежної, справді божистої землі, хоч і наша, прости Господи, не така вже й загублена для тебе. Розітершись після купання шорстким пашистим рушником, він знову у якомусь дивному сум’ятті ступив до світлиці, де біля застеленого білосніжною скатеркою столу звично, по-жіночому любо клопоталася Маржолена. — Гребінець десь посіяв, — провів п’ятірнею по сивавому, не до кінця облізлому чубові. — Зараз я тебе опорядкую, — схаменулася Маржолена і власноруч жіночою розчіскою заходилася “опорядковувати” його солодко зачумлену голову. — Сивенький… Ну, та цього дарунку швидкоплинного часу не оминути… Але чому в очах теж… сивина?? О, війна!.. — Хвалити Бога, що вижив, — зітхнув Андрій Федорович. — Та й те, що до сивини дожив, — це також дарунок долі… А що тебе зустрів знову — це і взагалі!.. — Все, все, сідай, будь-ласка, давай вип’ємо і помовчимо… Наливай. Як добре, що я захопила цей бальзам і що його не знищили мої однопляжники. Усілася напроти нього, видивлялася, грала небово-чистими, радісними, але водночас і чимось опечаленими. — Анрі, Анрі… То який же тост? — Не вмію тости говорити. — А ти скажи, скажи… — За ту і за цю зустріч. Хіба цього мало? — Багато, дуже багато!.. До дна! Коли налито було вдруге, вона присіла до нього, осміхнулася відьомськи-чарівливо: — На брудершафт! Цілувала, милувала, як і тоді, на горищі, як у нічному лісі, при тому рокованому прощанні — може, навік… І диво з див: у ньому, струдженому, вимордованому життям, прокинувся давній призабутий вогонь. Обняв її, наче в ті давні дні і ночі, і вона з радістю й надією запитала пошепки: — Повернемось в те незабутнє безум’я? Їй-богу, ми ще живі, Андрі. — Живі, — відповів подивований і собі, і їй. — Спасибі, що ти є, спасибі, що відживила мене… І як тоді — на горищі… Боже, невже це не сон?! Якщо і сон — хай швидко не кінчається. Спасибі, що ми є… Віктор Микитович застав Попругу на кучугурищі, посеред поля, яке знову засівали цього разу житом, — чорна буря вгамувалася, і головний агроном звелів не дати заглухнути полю Долинського, як тепер називали царину, де зустрів останню мить старий механізатор. Розпорядився він робити це, не порадившись із директором, — Попруга якраз лежав у лікарні, — і ось тепер, повернувшись до радгоспу, хазяїн вичитував свого баламутнього заступника. — На що ви сподіваєтесь, хочете природу підкорити, мічурінські новації продовжити? Гадаєте, чорні бурі не повторяться? Зерно і гроші, і віру людську на вітер викидаєте. — Ну, щодо віри, то ви, товаришу директоре, загнули. Хоча — який ви мені товариш. — Говоріть, та не забалакуйтесь!.. Наказую: зупинити агрегат!.. — І не подумаю. — Хто тут директор: я чи ти? — Ніхто! — черкнув, підвищивши голос, Шурдук. — Немає у нас директора — фікція одна!.. І прошу на мене не “тикати” — я з вами свиней не пас, громадянине Попруго! — Це що — натяк на загратну перспективу? Будь спок, громадянином я не стану! — Оце так зізнання! — від щирого серця, весело і вдоволено засміявся Шурдук. Попруга вибалушив очиці — він що, гумору не розуміє?!.. Але до біса гумор, коли до них на повнюму газу підкотила “Волга” Першого, і Віктор Микитович, рвійно відхиливши дверцята, сягнисто наближався до них, антиподів — так називав їх раніше, зараз ще більше міг упевнитися в цій характеристиці. Слідом за Віктором Микитовичем ступав... Не може бути — та ж сторож “вілли”, “білої хати”! А йому що потрібно на цьому піщаному терені — приморської лагуни замало? Віктор Микитович привітався, не подаючи руки нікому, запитав головного агронома: — Вирішили стояти на своєму? — Відступати немає сенсу. Луги конче потрібні. — А що ж — супротивники? Попруга стенувся, поморщився. Он як, секретар уже про мене множину вживає! — Супротивник один, — чесно і беззлобно відказав Шурдук. А Віктор Микитович, звертаючись лише до нього, провадив: — Мені сьогодні дзвонив ваш науковий куратор. Цікавився, як справа на цьому полі. Мені, признатися, за іншими клопотами було не до залуження пісків... То що вам потрібно? — Насіння. Сіяти нічим. Вирішили: жито. — Хто ж посеред літа жито сіє! — приснув докором Попруга і, несподівано для співрозмовників, запалив папіросу, — до цього ніхто його не бачив з-поміж курців. “Переживає, паршивець,” — подумки відзначив Віктор Микитович, не пригадуючи, де він і коли вичитав таку лайку, яка нівроку, поза всяким сумнівом пасувала до Попруги. Віктор Микитович, за освітою зоотехнік, з практики знав, що, справді, оптимальний термін сівби для жита... здається... вересень, передосінь, а не літо. Однак для певності він вирішив запитати у старожителя, — виросте жито, посіяне в сквар, чи не виросте. Андрій Федорович, якому це питання було адресоване, був малослівним: — А падалишню коли сіють? — відповів питанням на питання. — Падалишня є падалишня, — єхидно осміхнувся Попруга. — От іменно, — головний агроном теж закурив, але він був курцем запопадливим ще зі шкільної лави, — сам не раз у тому зізнавався, картаючи себе за безволля, не проти, мовляв, полікуватися в екстрасенса, аби тільки допомогло. Андрій Федорович тимчасом відречено попростував виметеним бурею полем, яке, власне, ще полем не стало. Головний агроном пішов слідом. Попруга осміхнувся якось бездумно, безтурботно, запитав Першого: — Де це ви підхопили цього заблуку?.. Учора полишив без дозволу сторожування, подався шукати якусь француженку... — Даремно ви так, їй-право, — зауважив Віктор Микитович. — Він, може, молодість свою шукав, і то не таку, як у нас із вами, — обпалену війною, мічену тортурами, але десь таки і осяяну любов’ю, як спалахом блискавки в горобину ніч. “Ох, же й романтик ви, товаришу Гладун!” — подумав Попруга, а вголос проказав: — “Та й поїдем доганяти літа молодії...” З пісні, звичайно, слова не вилучиш, але я знаю одне: кожен мусить пам’ятати, хто він був і хто він є. — А хто ж таки він, оцей чоловік, що ніби зливається з полем? — Сторож. — Чого? Кого? Ви хотіли сказати: наших з вами інтересів? — Віктор Микитович пильно поглянув на Попругу — здається, і знає він цього чоловіка, і не втямить до пуття — що він таїть у собі. А той говорив, ніби до самого себе, хоч це таки була полеміка: — Наші інтереси мало кого сьогодні хвилюють. Перебудова! А точніше — бардак. — Нічого відрадного для вас не повім... Партія, котрій ми вірно служимо... (“Цинік, страшний цинік”, — подумав Віктор Микитович) у найближчому часі накаже довго жити... — Що?!. — Чого ви дивуєтесь? Як любить повторювати Мічений, процес уже пішов. Онде в одному обласному центрі тисячі відчалили від партійного причалу. — В нашому районі — жодного відступника не знайшлося! — Знайдуться. Є вже рухівці, будуть і націоналісти, хоч рухівці — це ж вони і є... — О, та ви неабиякий політик, я й не знав. — Не кепкуйте. Ми з вами в одному човні, нерозлийвода, як давніш казали. Ніяка демократія не запанує, поки господарями становища є директорський чи головинський корпус. На нас тримається все — і партія, і Союз, який уже валиться... Прибалтика, Грузія..., Молдова... Та й наша ненька... — Попруга примовк, знову тицьнув у рота цигарку, нервово прикурюючи від сірника, що його задував вітер. — Ну-ну, продовжуйте... — “Крушенія не избежать, хоть кто-то будет возражать”, — заговорив Попруга чиїмось віршами. А далі, перейшовши на прозу: — І ось тоді, коли опинимось біля розбитого корита, без мене, Попруги, і таких, як я, вам ніяк не обійтись, бо ми — той горішок, який не розкусить жодна демократія, ми — найбільш надійний продукт системи, котра валиться, мов глиняний колос. — Досить! — різко обірвав Віктор Микитович тираду Попруги і після передиху, зовсім іншим тоном. — То що ви з цим лугом робити намислили? — Ви ж чули нашого Вільямса. — Чув... Але чув і голос інший. Дзвонили з обкому. Столичні меліоратори таки всерйоз хочуть мати тут колективні сади. Попруга хижакувато осміхнувся і проказав цілковито серйозно: — Це те, що й необхідно було довести. Закон земного тяжіння діє! Ми з вами — в його орбіті. — Є ще ж інші закони, які — проти нас. — Юриспруденція? Вона поки що теж — на нашому боці. Який прокурор піде проти?.. — Що ви маєте на оці? — Ще нікому ніде ворон воронові ока не виклював. — Ну ж і пройдисвіт!.. — Хто? — Той, що вигадав цю приказку. — Так народна ж!.. Розмова на цьому увірвалося, — бо ж саме надійшли до них Шурдук з Андрієм Федоровичем. Сторож “вілли”, як і донині, мав нетутешній вигляд. — То поїдемо, Федоровичу, підвезу, — немовби нічого не сталося, якомога жвавіше запропонував Віктор Микитович і до Попруги: — За годину чекайте на мене у конторі — продовжимо розмову. Дорогою до “білої хати” Віктор Микитович таки не витримав — запитав мовчазного пасажира: — Журитесь чи згадуєте? — Мізкую, — не зразу відповів Андрій Федорович. — Над чим, якщо не секрет? — Як би його — до Франції виїхати... — Та ви що?!. Даруйте, в такому віці... Яка потреба? — Проста: хоча б на схилі віку пожити по-людськи. Без “білої хати”... Без Попруги... — Без мене? — Я цього не сказав. — Подумали. — Людина людині — друг, товариш і брат... Так говорили, просторікували, а насправді вважали і вважаєте бидлом... — Неправда! Звідки у вас це зло? Ви ж добрий чоловік, Федоровичу!.. — А ви?.. — Ну, спасибі... Не чекав од вас такої дяки. — Я не про вас особисто. Ви, може, й добрий, та все одно мене ж на Попругу не проміняєте... “Невже підслухав нашу розмову?” — подумки запитав себе Віктор Микитович і сам же відповів собі. — “Не могло цього бути. Але від цього тобі, товаришу секретар, не легше.” Відтак до самої “вілли” їхали мовчки. А, розстаючись, Андрій Федорович подякував і перепросив — з усього видно, по щирості: — Вибачайте, коли що не так... — Все так. Інакше бути не могло, — відказав у задумі Віктор Микитович. На куті, як і серед степу, стелилися ребристо піщані перемети — сліди “афганця”. Спека трохи спала, але її подих ще відчувався, не зважаючи на близькість моря. На душі теж було завійливо, гнітливо, — достеменно, як у літа далекого дитинства, коли навіть під час отаких-от бур доводилося збирати в полі колоски, аби родина взимку могла вижити... Якось виживали... А в школі співали щодуху: “Розливається пісня луною, розцвітає заможне життя”... Як це Андрій Федорович сказав: вважали і вважаєте бидлом... Але ж вибився він, партійний лідер, і чи тільки один, — з того бидла. А ким став — ось питання. Ким?.. Завтра, на засіданні бюро обкому, де йому звітувати, напевне, теж будуть говорити про його переродження або ж і виродження. Покари не минути — три шкури злуплять, не інакше. Запасайся валідолом, — вважай, колишній секретар райкому. Був, одначе, певен — до конфлікту з кримінальним кодексом справа не дійде. Не він перший, не він останній. Та ж і судді не безгрішні, він бо знає. Перемелеться — влаштують на іншу посаду. Ворон воронові ока не виклює. 1987-1995 рр. м. Херсон

Додати коментар



Корисно? Сподобалося? - То поділіться!
Цим Ви допоможете своїм друзям, культурі України та нашому сайту. Дякуємо!

 
Розробка та підтримка

порталу "Просвіти" Херсонщини

 

Кількість

Наразі на сайті "Просвіта" Херсонщини розміщено 116 книг;
1,466 статей;
340 авторів.




Хронологія

1654 (8) 1917 (6) 1918-1921 (6) 1929 (5) 1932-1933 (67) 1941 (4) 2014-2015 (10) XIX ст. (6)