вірші

* * *

Скрадається сум у свавільному мороці тиші,
Невидимим кроком ступає по темній землі
Зажурена злива співанки осінні колише,
А хтось невідомий вартує печалі її.

Чого йому сумно? Кого в суголоссі пробачень
Не може збагнути його заклопотаний дух?
Строкаті ж-бо мрії - злі генії втрачених значень
Вже зникли за маревом скривджено-болісних смуг.

Надщерблений місяць щось гарне з небес прошепоче
І щиро всміхнеться той дивний нічний вартовий.
Спливатиме час, та не спатимуть втомлені очі.

Роздуми

У контрастах живої буденності
На просторах барвистої дійсності
Наставляю на пошуки чесності
Двох синів, дві малі особистості.
Поживемо і потім побачимо,
Куди йшли ми в традиціях звичності
І що стане сьогоднішнє значити
За мірилами стариці Вічності.
Мої діти, радію й печалюся,
Тягарі бачу зроблених виборів.
Вас навчаю і з вами навчаюся,
Щоби розум став швидший всіх вихорів.
Я зуміла в каструлячій кіптяві
Упізнать замальовки мистецтва.
Материнства мого хвилі підняті,

Я маю право

як жінка - на слабкість,
як мати - на силу,
як королева у долі своїй -
на бажання,
як учитель - на думку
у слові красивім,
як учениця -
на чесне визнання,

як та, що кохає -
на щиру взаємність,
як дитинчатко -
на пестощі вчасні,
як просто людина -
на людяність, чемність,
а як дочка України -
на щастя.

Майбутнє

Дивись: аж вирує строкате майбутнє,
На теплому хутрі - чорно-могутнє,
З рожевими хвилями віри, що гине,

* * *

Першою
Батьківщиною кожної людини
лишається її серце

вірте снам і видивам
маренням і мріянням

Другою
Батьківщиною кожної людини
лишається її хата

вірте що із-за тину
мати хлібом-сіллю стріне

Третьою
Батьківщиною кожної людини
залишається її Батьківщина

Вірте…

 

* * *

Україна
хліб мій і сіль
вік мандрувати до неї мені
бо тільки там
істина

 

Заглиблений у вежу споминів
(замість вступу)

заглиблений у вежу

МОЛОДА ЗМІНА

Тамара Качаленко
учениця 9-го класу Херсонської ЗОШ №33

Весна

У берізки схилилися віти.
Довго-довго їх вітер гойдав.
А сережки, мов сонцем налиті,
Усміхаються зелені трав.
Це - весна! Все буяє навколо:
І квітує, й співа, й гомонить.
Як я хочу, як хочу я знову
Пережити цю радісну мить.

 

Пробач, Тарасе! І у кращім світі
Тобі спокійно спати кат не дав.
Допоможи ж своїм синам прожити
Так, як ти їм колись заповідав.

Твоя душа болить, не хоче чути,
Як знов дзвенять прокляті ланцюги.
Невже народ і досі ще закутий?
Невже не вгамувались вороги?

Аж ні! Нащадок твій, як вільний сокіл, –
Шляхетний птах з душею козака.
Його хай оборонить від жорстоких
Твоя борцева, праведна рука!

Галичина – казковий край,
Природа в ньому – справжній рай.
Степан Бандера в тім краю
Розпочинав судьбу свою.

Його дитинство – це війна,
Несла лиш біль усім вона…
Через село ішли фронти,
Руйнуючи сільські хати.

Степан задумав ще тоді
Звільнити край свій від біди.
Державу збудувати знову
І відродити рідну мову.

Арешти, тюрми і знущання –
За що терпів він покарання?
За любов до Батьківщини —
Своєї неньки України!

Мюнхен, Відень, Інсбрук…
Жене неправди крук

***

 

У тебе так легко це виходить… Знову чую ці слова, давши комусь прочитати свого вірша.

Чомусь здається, що це природжений дар, яким я просто насолоджуюся, і що слова самі по собі просто стають в моїй голові на свої місця. Рима до рими, строфа до строфи – от тобі й вірш. Чим не мистецтво?

Та от тільки ніхто не задумується над тим, чого варті мої вірші. І тут вже не зіграєш на економії масштабу – начебто три збірки, кожна за рік-півтора написана – хіба важко? Так, важко. Надзвичайно важко.