Видання херсонської філії видавництва "Просвіта":

Микола Василенко. Курай для пожежі
Вісник Таврійської фундації. Випуск 11
Вісник Таврійської фундації. Випуск 4
Микола Братан. Експромти з посмішкою
Микола Братан. Гіркі експромти
Зима сорок сьомого
оповідання
Бібліографічний опис: 

Гаражій Л. Зима сорок сьомого: оповідання // Вісник Таврійської фундації (Осередку вивчення української діаспори): літературно-науковий збірник: Вип. 12. — К.–Херсон: Просвіта, 2016. — С. 176-181.

Світлій пам’яті моєї мами – Галини Тимофіївни Камінькової (Плюшко)

 

Цю життєву історію, що мені її повідала мама в ранньому дитинстві, я переглядаю в уяві, як страшний фільм. Минають роки, зіткані з різних великих і малих подій у моєму житті. Не стало мами. Та її спогади про тяжкі голодні роки, коли міркою виживання був шматочок чорного хліба, не відпускають мене. Здається, чим далі, тим гострішим стає біль за сплюндровану долю моїх батьків і мільйонів таких, як вони. …Бо багато з тих, хто пережив голод, полишили цей світ молодими від тяжких хвороб… Колись більшовицькі ідеологи трагедію мого народу списували на неврожай. Але прийшов час, і дослідники архівів озвучили імена справжніх винуватців голодного мору.

Намагаюся тамувати в собі ненависть до тих антихристів, нелюдів, які під ненависницькими гаслами комуняцької влади “за п’ять колосків – розстріл!!!” – намагалися голодом, насиллям стерти з пам’яті Людську Гідність – батька, мами, дідуся, бабусі, моїх дядьків... мільйонів українців.

 

Товарний поїзд Харків – Краснодар мчав крізь снігову бурю і лютий мороз, та Тимофію здавалося, що час зупинився… “Тільки б не змерзла, тільки б доїхати”, – подумки благав він Бога, щоразу поглядаючи на свою єдину доньку. Крім них, на даху товарняка було ще з десяток таких же нещасних, яких голод гнав у Краснодарський край, де ще можна було виміняти бодай із півмішка пшениці…

Зима сорок сьомого року в Геніївці, що на Харківщині, видалася дуже холодною і голодною. Забрала не одну сотню життів. Люди мерли незліченно. Та влада це приховувала. Причиною смертей за її вказівкою лікарі називали дистрофію або дизентерію.

У січні в сім’ї Тимофія Плюшка почали пухнути від недоїдання діти, а їх у Тимофія Ілліча було шестеро – п’ять синів і одна донька. Він називав її повним красивим ім’ям – Галиною, а мати – Галею, Галкою.

Старшого брата Михайла якраз забрали до війська, і Галя залишилася за старшу. Виповнилось їй тоді шістнадцять. Перша помічниця і батьківська жалісниця. Невеличка, худенька, очі сині-сині на гарному обличчі, а густе русяве волосся аж виблискує. Гарна… Істинна україночка. До війни дівчина досить успішно закінчила початкову школу, а з уторгненням фашистів учитися змоги не було. В сорок четвертому, коли звільнили село, Галя вважалася переростком і до школи не ходила. Допомагала по господарству, бо батько став калікою у 1929 році, коли комсомольці скинули його з горища, знайшовши з відро прихованої для сім’ї пшениці. Та все ж Тимофій був добрим хазяїном, якось усе в нього велося до ладу.

– Галино, – тихо гукнув батько. – Підійди, присядь, треба поговорити.

Галя слухняно сіла за стіл, що стояв попід стіною і мовчки чекала, що буде казати батько. Слово їхнього “татуся”, як часто називали вони батька, було законом у сім’ї.

– Мати зібрала по селу німецькі парашути, – продовжував він, – нашиєте хусток та ще дещо візьмемо і поїдемо на Кубань, щоб поміняти те на пшеницю, інакше не виживемо, помремо з голоду.

Хоча з дружиною вже була попередня розмова, та зачувши таке, вона заголосила:

– Та ти що, зима люта, морози беруться все більше, а в дитини й одягу немає, щоб тепло вдягтися… Це ж на погибель зриваєтесь…

Та Тимофій уже все продумав і зрозумів – треба їхати, інакше смерть по черзі забере всіх.

– Замовчи вже, – гірко гримнув на дружину. – Завтра почнете шити хустки, візьмемо ще гребінці, тамтешні жінки люблять їх носити в косах, та більше й нічого.

Матерія з парашутів була шовковистою, уквітчана всілякими яскравими візерунками. З неї жінки навіть плаття собі шили. Десь через два тижні приготування закінчили.

Збирали Галю в дорогу в те, що було: кирзові чоботи, на декілька розмірів більші, на ноги намотали онучі. А ще бабусина старенька плюшка, виношений, посічений дірками платок… Мати постійно плакала і дивилася на свою дитину, немов прощалася. Навряд чи донька витримає таку страшну дорогу… Та й чоловіка-каліку важко було самого відправляти.

Євдокія була глибоко віруючою людиною. Потайки ходила на сусідню вулицю до своїх родичів Жаданів. У них збиралися односельці, щоби помолитися, бо церкву в їхньому селі більшовики розібрали на каміння. Вдома ж, обливаючись слізьми, стояла на колінах перед іконою Богородиці (ховала її від людських очей), вимолювала прощення за всі вільні і невільні гріхи і просила Божої ласки для своїх діточок. Скільки себе пам’ятала, тяжко працювала. Побралися з хлопцем-сиротою, якого виховував дід, зліпили невеличку хатинку під очеретом, потрохи завели господарство. Тимофій працював у колгоспі, а Євдокія поралася по хаті, на городі, бо діти народжувались одне за одним.

…Час від часу Тимофій тихенько штовхав доньку, яка лежала на промерзлих дошках даху вагону. “Чи жива?” – зі страхом думав щоразу. Галя, здавалося, не відчувала вже ні холоду, ні снігової завірюхи. Заплющила очі і, скрючившись, лежала непорушно. Як тільки міг, своїм заледенілим тілом батько намагався захистити свою старшеньку кровинку. Натруджені руки, як крила ангела, огорнули Галину і не давали смерті вирвати у нього те, що подарував йому сам Господь. Іще більшою хвилею здіймалася в душі ненависть до тих антихристів, що позбавили його дітей останньої зернини, і разом з нею права на життя. Іще більше збирав Тимофій залишки своїх сил. Останнє, що його тримало, це любов до своїх дітей, глибока віра в допомогу… Хіба що Божу.

– Галино… Галино, зараз зупинка, – намагався перекричати страшенний гуркіт коліс Тимофій.

…І тільки тоді полегшено зітхнув, коли побачив, як вона трохи розігнулась і не сказала, а простогнала:

– Чую…

 

 

Поїзд почав різко гальмувати, і це трохи вивело Галю із закоцюбнення. Все навкруги було біле, наскільки видно – заметене снігом. Жодної хатини, жодного дерева. На їхнє щастя з одного боку поїзда снігу намело майже врівень із вагоном і Тимофій кинув на нього мішок із речами, зліз сам. Галя доповзла до краю, опустила ноги, а батько підхопив її і поставив у сніг. Ноги дівчини відразу провалились, і вона опинилась глибоко в снігу.

– Доню, треба йти, до станиці кілометрів зо два. Витягуй ноги потихеньку і переставляй, інакше замерзнемо.

Тимофій розумів, що рух – їхнє спасіння. Примерзлі до кирзових чобіт ноги Галю не слухалися. Треба було постійно нахилятись і допомагати руками їх переставляти. Батько ж кидав мішок як міг далі, а потім і ліз, і стрибав до нього на своїй одній здоровій нозі. Вже темніло, а вони ще й половини шляху не здолали. Мороз лютішав, посилювалася завірюха. Зупинялися на декілька секунд і знов рухалися. Коли провалювалися в сніг до пояса, доводилося довго виповзати і це затримувало. Майже не розмовляли, не було сил. Десь опівночі добралися до станиці, яку видавали тільки темні стріхи.

– Татусю, я нічого не відчуваю, – видавила з себе Галя.

Тимофій зрозумів, що руки і обличчя доньки відморожені, а значить і ноги. Треба було якнайшвидше достукатися до людей. Галина стояла глибоко в снігу, очі її закривалися.

– Доню, стій на місці, я піду проситися до людей. Тільки не засинай, не можна.

Довго стукав у найближчу хату, просив, кричав, що донька помирає, та так ніхто й не відкрив. Боялися люди відчиняти серед ночі, багато було після війни злодіїв, що грабували і вбивали. Ні в другій, ні в третій не впустили. Та, мабуть, молитвами його Євдокії, в четвертій хаті змилувалися, відкрили двері. Бо вже Тимофій просив, благав, кричав, що не заради себе, а заради дитини просить. Повірили.

З відчинених дверей повіяло теплом. То була бездітна сім’я, чоловік і жінка середнього віку.

– Люди добрі, рятуйте, заради Бога, – у відчаї благав Тимофій. Донька залишилася біля першої хати, вся обморожена.

Чоловік швидко зібравсь і вони подалися за Галиною. Її, майже непритомну, дужий незнайомець взяв на руки і ніс аж до своєї хати.

…Жінка метушилася, наливала холодну воду в миски і опускала туди руки і ноги дівчини, з яких ледве стягнула примерзлі чоботи, а обличчя обережно терла снігом. Те ж саме зробили Тимофію. Хазяйка зібрала на стіл. Тимофій поїв, а Галю лише гарячим молоком напоїли і вклали на піч. Вранці жінка зрозуміла, що дівчина дуже хвора. Галя вся горіла, руки і ноги аж посиніли…

Дякуючи Господу, люди попалися добрі, самі родом з України, і після розповіді Тимофія про те, що на Харківщині люди мруть із голоду, запропонували залишити Галю до весни, а якщо сім’я виживе, – то приїдуть і заберуть. А якщо ні, то вони будуть мати її за рідну. Надто до душі прийшлася Галя тій жінці. Та й Тимофій бачив, що хвору доньку не можна брати в дорогу, бо вже, напевне, не доїде живою.

Тож хазяїн допоміг Тимофієві поміняти привезене на пшеницю, ще й своєї додав. А через тиждень гість із тяжким серцем відправився додому на Харківщину. Приїхав якраз учасно, сім’я вже голодувала.

Привезену пшеницю терли, змішували з сухим кураєм, мерзлою картоплею, та так і дотягнули до весни. А щодо Євдокії, то не проходило дня без сліз за єдиною донькою. Тимофій, як і домовлялися, привіз навесні свою Галину додому. А тим чуйним людям, що допомогли врятувати його дитину та й усю родину від голодної загибелі, доземно дякував за добро.

 

…Зимовий ранок 1976 року. П’ятеро її дітей ще солодко сплять, а в хаті вже тепло. Тріщать у плиті дрова, на столі і на ліжку, застеленому білою скатертиною, підходять пироги з картоплею, сиром. У селі, на Херсонщині, куди Галину направили після закінчення Харківського фабрично-заводського училища на будівництво залізничної станції і де вона одружилася, до неї зверталися шанобливо, по батькові – “Тимофіївна”. Пекла пироги і варила завжди багато, все боялася, що не вистачить, та завжди випічка залишалася, ще й сусідам діставалося. Дивилася, як діти смакують, щоразу знову пригадувала і часом розповідала ті страшні, та не зовсім ще зрозумілі нам спогади про війну і голод, і вчила – “бережіть кожен шматочок хліба”… Тепер розумію. До кінця життя в її душі жив страх тієї зими сорок сьомого… А в моїй – непримиренність до тих, хто хотів забрати в моєї мами життя.

 

23.10.2014 р.

 

Додати коментар



Корисно? Сподобалося? - То поділіться!
Цим Ви допоможете своїм друзям, культурі України та нашому сайту. Дякуємо!

 
Розробка та підтримка

порталу "Просвіти" Херсонщини

 

Кількість

Наразі на сайті "Просвіта" Херсонщини розміщено 116 книг;
1,466 статей;
340 авторів.

ВАЖЛИВО!

Оригінальні тексти! Захищено!
Угода про дотримання авторських та інтелектуальних прав

Пишіть реферати та курсові.

При передруці посилання залишайте на місцях!





Хронологія

1654 (8) 1917 (6) 1918-1921 (6) 1929 (5) 1932-1933 (67) 1941 (4) 2014-2015 (10) XIX ст. (6)