Видання херсонської філії видавництва "Просвіта":

Сергій Гейко. Проти комунізму та російського шовінізму
Ігор Проценко. Цвіт вишні
Бериславщина: рік 1903
Василь Мелещенко. Мiй малюнок
Микола Каляка. Рукопис знайдено в каюті Ушакова
Микола Швидун. Ти до мене прийшла
Мої дороги
Вірші
Проценко І.М.
Мої дороги: Вірші. — Херсон: Просвіта, 2000. — 64 с.



Мої літа — мої дороги


Встає Україна

Як ріки, злились воєдино,
Велика й мала батьківщина:
Земля-Україна свята
І рідна місцина ота,
Де мати безправного сина
Сльозами пороги зросила,
О скільки стривожених літ
Терпіла наругу і гніт
Здолала вогонь ти і воду,
І хвалену дружбу народу,
Союз нерушимий, а втім
Розпавсь він, мов карточний дім.
Похилена в лузі калина,
Нескорена воля єдина,
Розорена лихом рілля —
Встає Україна моя.
Встає із руїн наша слава —
Нова самостійна держава,
Що довго в імперії зла
Багатим придатком була.
Була під орудою ката,
Слугою у «старшого брата»,
Зазнала печаль таборів
Під проводом мудрих вождів.
Аж страшно стає, як згадаю
Криваву історію краю,
Подільського мого села,
Де юність бентежна пройшла.
Як пам’ять про давнього друга,
Село спогадаю над Бугом,
Де батьківська хата була,
Де в скруті родина жила.
До болю знайома картина:
Колишня старенька хатина,
На вигоні, біля двора,
Пустує чужа дітвора.
В подвір’ї нова господиня
Запрошує в хату гостинно,
І скаче вівчарка навкруг,
Мене зустрічає, як друг.
А я не спішу до світлиці,
Стою і дивлюсь на криницю,
Як після важкої ходи...
Напитися прошу води.
Здається, як тільки нап’юся
Живої води, — оновлюся
І стану духовно таким,
Як був я колись, молодим.
Щоб знову в дитинство поринуть,
Знайти на зорі ту стежину,
З якої я вирушив в путь,
І матері голос почуть...
Не можу забути донині,
Наш сад, де суцвіття калини,
Де часто у роки шкільні
Складав я про тебе пісні.
Велика моя Батьківщина,
Земля, де родився, єдина,
І де б не блукав я, вона
У серці на дні, як весна.
Як пісня, верба і калина,
Не вмерла, живе Україна
І буде привільною жить,
Як води, земля і блакить.



Мої роки — мої дороги

Як дзвін вечірній на чужині,
Як рідна пісня вдалині,
Про наші роки, що віднині
Не раз ввижаються мені.

“Мої роки — моє багатство”
Сприймаю з пафосом гірким,
Та згодні ми своє багатство
Віддать у спадок молодим.

Та й небагато вже нам треба —
Життя і злагоди для всіх,
Щоб завжди було мирне небо,
І не стихав дитячий сміх.

Щоби земля під сонцем квітла,
У славі край мій возсіяв,
І щоб останній промінь світла
Мене за працею застав.

Себе ми, друзі, не щадили
У той далекий грізний час,
Коли ворожі чорні сили
Хотіли поневолить нас.

Та горді тим, що подолали
Зловісні полчища заброд,
Бо нас на битву окриляли
Любов Вітчизни і народ...

Не всі дійшли до Перемоги,
Найкращих з нас давно нема...
Бої, окопи і тривоги —
Тепер історія сама.

А пережиті лихоліття —
Їх не забуть, поки живем,
Минули вже десятиліття,
Та й ми до фінішу ідем.

Літа мої — шляхи суворі, —
Чого я тільки не зазнав
В бурхливому людському морі,
Поки до пристані пристав.

Здолавши все: вогні та води,
Болото, спалені мости,
Ми йшли під прапором свободи
До заповітної мети.

В житті, немов на довгій ниві,
Немало я доріг пройшов
Крізь морок ночі, сніг і зливи,
Людську ненависть і любов.

Любов до всього, до земного,
Що хліб і пісню нам дає,
Любов до неба голубого,
Де Сонце й Вічність постає.

Хто осягне оті дороги:
Від перших росяних стежин,
Від сходів отчого порогу —
До верховин і до низин.

Згасає день. Бреде поволі
Роками стомлений боєць.
Шляхи людські — то наші долі, —
Де їх початок, де кінець?

Ну що ж? Не будемо тужити,
Що відспівали солов’ї,
А будем жити і творити,
Поки не зійдем з колії.



Дитинства світ

Мов книгу пам’яті читаю
Давно забуті сторінки,
Домівку нашу спогадаю,
Дитинства світлого роки.
Немало селищ в Україні,
Садів зелених і дібров,
Та є одне, як цвіт калини,
Як перша дружба і любов.
Там, за вишневим частоколом —
Квітуча біла благодать.
Гудуть роями наші бджоли
І душу батька веселять.
Цвіте левада жовтим цвітом
І осокори молоді,
А під гнучким вербовим віттям
Видніє човен на воді.
Пушистих хмар тугі вітрила
Пливуть на водній синяві.
Там два лелеки старожили
Крокують важно по траві.
Так хочеться зайти до хати.
А раптом знову на зорі
Мене розбудить тихо мати,
Щоб вибирати ятері.
І скрізь ранкову прохолоду,
Де маячить знайомий брід,
Ввійду я знов у теплу воду
До сонця бризками услід...
Дитячі помисли, пригоди,
Хіба їх можна позабуть?
Вони, немов весняні води,
Снагу і силу нам дають.
Життя суворе і прекрасне,
Хоч доживи до сивих скронь,
Дитинства світ в душі не згасне,
Як вічний пам’яті вогонь.



На сторожі миру

Як давній війни ветеран,
Видніється в полі курган,
Схилившися на автомат,
Стоїть Невідомий Солдат.
Ні вітер, ні дощ, ні туман —
Ніщо не заслонить курган.
І тих, хто навічно поліг
У пеклі воєнних доріг.
Застигла тривога в очах,
Здається, він став на чатах
І пильно зорить з висоти,
Щоб землю і мир зберегти.
Як свідок важких лихоліть,
Багато він років стоїть.
Спиняється тут пішохід
Й машини притишують хід.
Як ранішнє сонце зійде,
Роса з обеліска спаде,
Освітиться поле і луг —
І все оживає навкруг.
Тут тиша і спокій завжди,
Хоч люди приходять сюди
В скорботі минуле згадать
І шану загиблим віддать.
Закохані пари отут
Присягу на вірність дають,
Щоб разом крізь будні пройти,
П’янкі почуття зберегти.
Ідуть ветерани старі,
Приходять сумні матері,
Чекаючи марно синів
З далеких кривавих полів.
Здається, що їхній це син,
Піднявшись з землі до вершин,
Довічним стоїть вартовим —
Завіт поколінням новим.



На Поділлі

На сонячні гони вступили жнива.
Хвилюється жито, як море.
А там, за ярами, пилюку зрива,
Гуде молотарка бадьоро.

Встає на світанку у сивій імлі
Умите росою колосся.
Поважно пливуть степові кораблі
І хвилями стелять покоси.

За ставом широким, де три путівці,
Видніється хрест і криниця;
Тут завжди спиняються наші женці
Набрати живої водиці.

Снують по дорозі підводи-пісні:
Спішать у бригаду дівчата.
Йде битва за хліб і в моїй стороні,
А хліб — наша пісня і свято.

У кожній оселі гаряча пора,
Де трудяться люди завзято, —
Від тихої Сниводи і до Дніпра
Земля уродила багато.

Дарунками щедра Подільська земля.
Колишуться яблука спілі.
Немов оксамити — луги і поля,
І хмари, як лебеді, — білі.

Сузір’я веселки лягло над селом, —
Лиш коник порушує тишу.
Сріблясті тополі, зеленим чолом
Вклоняючись, осінню дишуть.



“Ой чого ти, земле?”

Человек сказал Днепру:
“Я стеной тебя запру”.
С.Маршак

I
Нам не дочекатись ласки від природи,
Коли стільки в світі натворили шкоди.
Осушили луки, отруїли води.
Як сигари, в небо куряться заводи.
Де сади шуміли, протікала річка,
Там пустир лишила мудра п’ятирічка.
“Годі від природи милості чекати”...
Ми боротись звикли і не відступати.
І “перемагали”, ще й пісні співали:
“Ой чого ти, земле, молодіти стала?..”
Хочеться спитати нашу Берегиню:
“Ой чого ти схожа нині на пустиню?..”

II
Полігоном став Дніпро. Які чорні сили
Понівечили красу і життя згубили?
Пригадаєм мертві зони, селища похмурі,
Водосховища зелені та піщані бурі.
Встань, Тарасе, подивися на Дніпровські кручі,
На калюжі рукотворні, де шумів ревучий.
Не вернути, що втрачено, як матері сина...
Похилилась над водою верба і калина.
Є на світі три істини, складові природи:
Рибам, звісно, щоб плавати, необхідні води.
Звірям треба для поживи ліс, степи і гори,
Ну, а птицям для польоту — небесні простори.
А людині все потрібно: ліс, повітря й води,
Їй підвладне все на світі і краса природи.
То ж красу побережім, доки ще не пізно.
Бо природа — наша мати і свята Вітчизна.



Два місяці, два брати

(балада)

Послушайте, ребята,
Что вам расскажет дед,
Земля наша богата,
Порядка в ней лишь нет.
А.Толстой

Два місяці, два брати зустрілись на мосту,
Де верби кучеряві над річкою ростуть.
Співає вічну пісню вода у лотоках, —
Там два млинових кола стоять, як на чатах.

Зустрілись Травень з Червнем у парку край села,
Де пам’ятник гранітний повила сіра мла.
Сюди, немов на свято, приходять юнаки.
Тут завжди пломеніють калина і квітки.

Спливає давній Червень, грозова далина,
І фронтові дороги, окопи і війна.
І ті, кого навічно приборкала земля,
Кому на обеліску виблискує зоря.

Зустрівся Травень з Червнем на росяних полях,
Де люди працьовиті і руки в мозолях.
Не легко їм живеться, майстрам урожаїв,
Що вийшли із застою до нових рубежів.

Зустрілися два брати в селі без перспектив:
Дві баби там лишилось, а був же колектив.
Як привиди, чорніють покинуті хати,
Зарослі бур’янами городи і сади.

Дивуються два брати і дивляться здаля
На землі прибережні, забруднені поля.
Дожилися, що навіть сади вже не цвітуть.
В порожніх магазинах одні вітри гудуть.
Поглянь на мертві зони за Прип’яттю й Дніпром —
То пам’ятник Скорботи, Чорнобильський синдром.
Писав про муки Данте в пекельному котлі, —
Та нам реальне пекло створили на землі.

Що сталося з тобою, Поліський милий край,
Чому завмерли села і гине урожай?
Хто спинить темні сили, який чарівний маг?
Звела народів дружба бетонний саркофаг.

Пусті слова про гласність і світовий прогрес —
А наша Україна заручниця АЕС.
Як жаль, що ходять поруч недоля і пітьма.
Земля у нас багата, господаря нема.

А потім місяць Червень в парламент наш зайшов,
Послухать про реформи, багатство і любов.
Обранці вищих рангів і сивий Голова
Читали по шпаргалках про рівність і права.

І вийшов блідий місяць поглянути на шлях,
Там біженці стояли з тривогою в очах.
Та марні сподівання чекать від тих свобод,
Що вийшли із народу, забувши про народ.

Прощався Червень з Травнем і чув тривожний спів:
То “гнані і голодні” — сім’я пролетарів.
Виходять свіжі лави під звук нових пісень.
Встає на зміну ночі прийдешній світлий день.

Зайшов за хмари місяць червоний, наче жар,
Не знаю, чи на вітер, а може, на пожар?
А може, ще веселка нап’ється із Дніпра,
Зігріє наші душі для спільного добра.

Згуртує творчі сили, розсіє злоби тінь,
Щоб ми за кращу долю піднялися з колін.
Щоб вільна Україна, як фенікс, ожила,
В родині “вольній новій” щасливою була.


Моїм ровесникам присвячую


Моїм ровесникам

Спогадаю в часи розлуки
Село знайоме, тихий сад,
Ставок, поля, зелені луки
І все, що не вернуть назад.
Мої далекі юні роки,
До вас звертаюсь часто я,
Бо ви мені у світ широкий
Дали путівку у життя.
Дали наснагу, свіжі сили,
Як та криничка край села,
До неї влітку ми ходили,
Щоб воду пити з джерела.
Далекі юності причали,
Мої шкільні товариші,
І де б ви тільки не бували,
Я вас вітаю від душі.
Найперші мрії, сподівання,
Навчання, дружба без прикрас,
Пригоди, зустрічі й прощання —
У згадках випливуть не раз.
Згадаєм, наче пісні звуки,
І вчителів, що вчили нас,
І нашу школу — храм науки,
І випускний десятий клас.
Мої ровесники завзяті,
Як зустрічались ми давно.
З яких країв вас виглядати?
В яке постукати вікно?
Де ви тепер? Де вас шукати?
Де ваша рідна сторона?
Одних нема... О, як багато
Забрала старість і війна.
А ми, які в живих лишились, —
Забудем рани і жалі,
Хай наші голови покрились
Сніжком і зморшки на чолі.
І щоб у пам’яті ніколи
Той образ світлий не погас,
Юнацтва нашого і школи,
Яка навчила жити нас.
О школо! Що прийшлось зазнати!
Які шуміли тут вітри?!
А ти стоїш, як рідна мати,
Пройнята шумом дітвори.
З тих пір немало літ змінилось,
Води із Бугу утекло.
У різних вузах ми учились,
А пам’ять тягнеться в село...
Літа на осінь повернули,
Крадеться старість, як тиран.
Буремні роки, що минули,
Вінчає слово ветеран.
Мої шановні ветерани,
Живіть у праці і в піснях,
Хай старість вдома не застане,
Хай рівно стелиться ваш шлях!
А ми, обпалені війною,
Попросим долю, щоб вона
Додала юним із лихвою
Те, що забрала в нас війна.
Нам нарікать нема на кого:
В тривожну ми жили добу,
І все, що мали дорогого,
То віддали на боротьбу.
Щоб Правда восторжествувала
І щоб усім смертям на зло,
Свободи сонце засіяло
І щастя людям принесло.



Світлій пам’яті моїх учителів

Гортаючи рукописи поміж листів і справ,
Пожовклу фотографію я, друзі, відшукав.
Віньєтка довоєнна, де випускний наш клас,
Де рідні педагоги крізь даль глядять на нас.
Шановні педагоги застигли у гурті.
Чому така недоля вам випала в житті?
Не всім прийшлось дожити важкий скорботний вік:
Одних скосило горе і тридцять сьомий рік.
Директор наш Іващенко на фото, як живий,
Людяний, добродушний і завуч Погрібний.
А поруч математик у лівій стороні —
Задумливий Беркович, убитий на війні.
Ще й зараз пам’ятаю: він тихо промовляв,
Щоб ми весь час трудились, і щастя нам бажав.
Сказати щире слово нам хочеться отут
Про вчителя Скібіцького, його натхненний труд.
Любив літературу і нас любить учив.
У найманій квартирі з сім’єю скромно жив.
Писав тоді я вірші, йому читать давав,
А він любовно правив і успіхів бажав.
І от одної ночі, — ніхто і не гадав, —
Під’їхав чорний ворон... і слід його пропав.
Ми фізику любили (хоча я був поет),
Мотори майстрували в навчальний кабінет.
А Клавдія Андріївна завжди була між нас,
Її білява доня приходила до нас.
Кріпилася на людях, привітна й молода,
В її сім’ю в ту пору підкралася біда.
Колишній наш директор її був чоловік.
І знову чорний ворон їх розлучив навік...
У згадках залишився дотепний Данилюк —
Учитель географії — науки із наук.
Як весело і складно він нам оповідав
Про землі і народи, становище держав.
З Кульчицьким ми дружили, для нас він був талант:
Читав військову справу, поет і музикант.
Після війни зустрілися, — я рад, що він живий...
А де лежить Скібіцький і завуч Погрібний?
Моє останнє слово наставниці моїй,
Історикові Лівшиць, людині дорогій.
Бувало, наша Катя прибуде на урок,
А ми — одна увага, від неї ні на крок.
Не просто ми любили історію — предмет, —
Ми вчительку любили, і це не був секрет.
Дивлюсь я на віньєтку в обличчя вчителів —
І все життя спливає, і школа, і Янів.
Мені Вас не забути, далеких, дорогих.
Хай вірш цей буде пам’яттю полеглих і живих.



Ювілей

Сторінки пам’яті гортаю
Прожитих літ поміж людей
І з тихим щемом зустрічаю
Свій запізнілий ювілей.
Літа ідуть, і ми старієм,
І споминаються пісні
Про те, що любим і жалієм,
Про пережиті давні дні.
Бо пісня, мов бальзам чудесний,
Відлуння тихої “Журби”
Про нашу молодість і весни,
І три зажурені Верби.
Де нині та Гора висока,
Причал, де в’яжуться човни,
В долині річенька глибока,
Що понесла щасливі сни.
Або ті коні воронії,
Які просторами летять,
Щоб наші роки молодії
Хоча б у пісні наздогнать.
Щоб на калиновому мості,
Де води Сниводи течуть,
Свої літа просить у гості,
Якщо не можем повернуть.
Рожеві мрії сизокрилі, —
Колись і я любив казки,
Як давню молодість і силу
Вертають чудом вояки...
Колись, ще в дитинстві наївний
Я казку одну прочитав
Про Камінь гарячий чарівний,
Який чоловік відшукав.
Пройшовши дороги суворі,
Війну громадянську і гніт,
Самотній, поранений, хворий
Лишився на старості літ.
Здавалось, йому пощастило
За всі його добрі діла,
Щоб знову вернулася сила
І молодість знову прийшла.
Лиш досить камінь той розбити,
Як від цілющої води,
Всі болі зникнуть пережиті —
Він стане знову молодим.
Та він відмовився від честі,
Не побажавши вороття,
Адже хоч трудно, але чесно
Прожив усе своє життя.
А що, якби я в нашім краї
Зумів вернуть своє життя,
Де від Москви і до окраїн
Усе пішло у небуття.
Я б не хотів колишнє горе
Хоча б на мить побачить знов:
Пожар війни, голодомори,
Ненависть класову і кров...
Хіба того ми з вами варті,
Хіба трудилися дарма,
Щоб відновилися на карті
І Соловки і Колима?!
Події пам’ятні і дати —
Скорботи людської печать,
Про них шумлять вітри в Карпатах,
Одні небіжчики мовчать...
Прийшла весна, нові турботи,
Пора зрікатися речей
Та сміло братись за роботу,
Щоб жить з людьми і для людей.



Світлій пам’яті Станіслава Сімашка

Листи від нього повертались:
Ми хвилювались недарма.
І лиш тепер, на жаль, дізнались,
Що друга нашого нема.

Вже рік минув з часів розлуки,
Як бідолашний помирав.
За що він виніс стільки муки?
Хіба ще мало відстраждав?!

Його нема... Переді мною
Стоїть він поруч, як живий,
Завжди з усмішкою ясною
Наш однокласник дорогий.

Була війна, полон, неволя...
Чого він тільки не зазнав?
Та не скорився злій недолі,
Душі своєї не продав.

Як жах, сприймав голодомори
І тридцять сьомий чорний рік.
І навкруги народне горе
Не позабудеться повік.

Усе пройшов: огні і води, —
Ніде душею не кривив.
Своїй державі і народу,
Як воїн, чесно прослужив.

А що одержав в нагороду?!
Про це не будемо судить.
Як важко чесним від природи
У світі грішному прожить...
З тобою двічі ми стрічались
На схилі літ, — я так бажав.
Як давні друзі, обнімались
І вірші я тобі читав.

А ти мовчав і плакав, друже,
Коли згадали вчителів
І всіх хороших і байдужих
Шкільних подруг і юнаків.

Вже попрощались.
На порозі
Стояв ти, наче Оберіг,
Просив пробачить, що не в змозі,
Що провести мене не зміг...

Літа пройшли. Ми — однолітки.
Листи вертаються назад.
Скупа поштова та помітка
“Не проживає адресат”.

Та що ж подієш?
Так буває:
Життя, як битва на путі,
Усе живе іде до краю
І помирає в самоті.

Але у пам’яті пошани
Живе не бувший адресат —
Живий Сімашко безталанний,
Наш друг великий і гуманний,
Син України і солдат.

Миколі Братану

Зима покрила наші скроні
І літню пройдену тропу.
Літа летять, неначе коні
По асканійському степу.

Поборник рідної культури,
О, скільки розсипів добра,
Як в незабутнього Сосюри
І сонцелюба Гончара.

Він попри напади убогі
Не залишає рубежі.
І скільки ніжності у нього
І стільки золота в душі.

Коли його читаєм твори,
То не витаєм в небесах,
А бачим степ, земні простори,
Вдихаєм трави на лугах.

І сад квітує біля хати
Поміж каналами — поля.
І чутно сміх, і плач маляти,
І спів в калині солов’я.

То все почато з Берислава,
Де вчився, сповнений надій,
“І в світ пішов шукати слави,
З собою взявши кошик мрій”...

Щасливий час і вихованці,
З якими хліб і сіль ділив.
На згадку юній бериславці
Він навіть пісню посвятив.
Роки юнацькі неповторні...
Каховка — рідна сторона,
Дніпро і море рукотворне —
У його серці, як весна.

Якби зібрати всі писання,
Які поет створив для нас,
То вийшла б, скажем без вагання,
Бібліотека про запас.

“Смаглява Таврія” і “Луни”,
І “Правда хліба”, й “Я — Сиваш”,
І “Поступу” живії струни,
І “У дорозі до вас”.

У різних галузях письменства
Він майстер слова, гуманіст,
Поет, прозаїк, науковець
І мудрий критик, журналіст.

Живи на радість в ріднім краю,
Літа розвіються, як дим.
Та ми поету побажаєм
Душею бути молодим.

Утоми хай не зна ніколи
Ні твоє серце, ні перо,
Трудися, дорогий Миколо,
На щастя людям, на добро!



Елегія-I

Один світив нам вогник у рідній стороні,
Та він погас, і знову лишились ми одні.
Твій милий юний образ повік не позабуть,
А спогади, як рани, в душі не заростуть.
Схилились над водою верба і верболіз.
Тепер і ми з тобою, як два фонтани сліз.
Як сарна полохлива, з тривогою в очах
Стояла ти востаннє й дивилася на шлях.
Яку майбутню долю тобі готовить світ?
Нікому не розкаже холодний моноліт.
Лишилась світла пам’ять, карбовані слова...
Спустила довгі коси берізка польова.
І звечора, і зрання на схилену косу
Роняє білокора сльозинками росу.
Я часто споминаю бентежні голоси,
Як діти бідолашні тікають від грози.
Коли над темним гаєм негода зашумить,
Вони співають пісню, щоб лихо пережить.
І я забутись прагну, складаючи пісні,
Вони байдужі людям, зате близькі мені.



Елегія-ІІ

Присвячую М.В.Процюку


Як ті останні дипкур’єри,
Ведем розмови. Час летить.
Лишились пройдені бар’єри
І по рахунку заплатить.

Пусті байки про царство вічне,
Коли засніжена зима.
Бо все на світі пересічне,
Нічого вічного нема.

Одна природа, те довкілля:
Живі рослини і вода, —
Живуть, аж поки на весілля
Прийде чорнобильська біда.

Ми пережили лихоліття
І домостроївський Едем,
І до двохтисячного літа,
Як Бог поможе, доживем.

Як човен викинутий морем,
Побитий бурею не раз, —
Отак і ми, живемо з горем,
Солдати, звільнені в запас.

Та не журися, мій земляче,
Коли завершиться мій шлях.
Одна лиш хмаронька заплаче
Дощем на скошених полях.

І тільки ранньою весною
Сади вишневі зацвітуть,
Над нами тихою юрмою
Веселі бджоли загудуть.



Осінні дні

Прийшла пора підсумувати
Прожиті будні недарма,
Вже осінь проситься до хати
За нею — матінка зима.

Осінні дні, такі короткі
І довга ночі пелена,
Як на солдатові обмотки,
Як ті походи і війна.

Ми часто згадуєм минуле,
Що повертається і в снах:
В диму пожарищ, де заснули
Навіки друзі на полях.

Людське життя ціни не має —
Слова крилаті, золоті,
Та повернуть, кого втрачаєм,
Не можуть люди, ні святі.

Проте вкрадається тривога
В піснях соратникам моїм,
Мовляв, потрібна перемога,
“А за ценой... не постоим”...

Це вірші мужності держави,
Високе втілення ідей,
Коли “вожді” могли для слави
І “гвозди делать из людей”.

Сувій подій перегортаю
У серці хворому на дні, —
Дарунком долі зустрічаю
Щодень прожитий по війні.

Іду житами, вітер віє
Від степового озерця.
А тій стежині, наче мрії, —
Ані початку ні кінця.

Життя мінливе, як погода,
Усе трапляється, на жаль:
За ясним днем іде негода,
А за веселістю — печаль.

Якби можливо у затінку
Спокійно лихо перебуть.
Свого буття сумну сторінку
Перегорнути і забуть.

І знов один в холодній хаті,
Обнятий спогадом гірким;
Ні з ким мені порозмовляти
І помовчать немає з ким.

Життя, як буря, прошуміло,
Немов його і не було.
Життя є те, що пролетіло,
Але не те, що не прийшло.

Пусті слова в небеснім хорі,
Та небо осені сумне.
Життя, як сон, як хвиля в морі,
Та жаль, у кожного одне.



Пам’ять серця

Цю сповідь в рідній стороні
Розповідав земляк мені,
А я, схвильований, мовчав —
І “Пам’ять серця” написав.

Як страдник той, який блукав,
По світу милої шукав,
Прохав усіх допомогти
Могилу Суліко знайти.

Зібравши в полі три вінки —
Червоні маки й волошки —
Зайшов на цвинтар в першу мить,
Щоб квіти рідним положить.

Немало вже минуло літ,
Як ви покинули цей світ.
Кому тепер, в якім краю
Я передам печаль свою?

Спадає тінь на них з вишень,
Поволі гасне літній день.
Вони лежать, як вартові,
В душі моїй завжди живі.

Мабуть, хотіли б ви спитать
Де нашу матінку шукать
Де та стежина і той брід
Щоб віднайти наш родовід.

Як промінь сонячний погас —
Немає матері у нас.
Пройшли її останні дні
В Поліській дальній стороні.

За сонцем згасла і зоря —
Пішла за мамою й сестра.
Проте не йде сама біда:
Померла й донька молода.

Як вічний біль, вона жива,
В Таврійськім краю спочива.
А ще під Харковом наш брат
В бою загинув як солдат.

О скільки винесли ми бід!
Розпався наш великий рід,
Лишився тільки я один,
Як голий пень поміж долин.

Переді мною все життя,
Мов сон, пройшло без вороття
І ваші світлі імена,
І наша мила сторона.

Прощайте нам, іще живим,
У ріднім селищі чужим,
Де разом з вами ми жили
І пам’ять серця берегли.

Прощайте, — і не осудіть,
І якщо можете — простіть
Можливо, це в останній раз
Я побував в гостях у вас,
Дай Бог, зустрінутись ще раз!

З навколишнього світу


Проводи

Осінь надворі стояла —
Царство туману й пітьми.
На невеликім вокзалі
Знову зустрілися ми.
Зустріч така випадкова,
Просто нагадує сон.
Станція. Листя кленове
Тихо спада на перон.
Наче цілющі бальзами,
Ловлю твої я слова.
Вінниця наша з садами
В спогадах знов ожива.
Знов ожили пережиті
Милі студентські роки,
Рідний гуртожиток, квіти
І на каштанах свічки.
Зустрічі наші й понині
В серці лишились на дні,
Наче ключі журавлині
В рідній моїй стороні.
Позаростали стежини
Біля знайомих воріт.
Верби плакучі над ними
Нам посилали привіт.
Наче перебрані чотки,
Тижнів шикується ряд.
Зустрічі наші короткі,
Їх не вернути назад.
Вже заслонила пороша
Дружби омріяну путь, —
Молодість нашу хорошу
Не дорікнути, мабуть.
І між людьми так буває,
Як у піснях про сади,
Що навесні розцвітають
І не дарують плоди.
Хай не судилося разом
Поруч з тобою іти, —
Давні забудем образи.
Що ж засмутилася ти?
Вийшли з тобою з вокзалу,
Подруго давня моя,
Кажуть, ти лікарем стала,
Як твоє склалось життя?
Довго з собою боролась,
Потім з докором німим
Тихо долинув твій голос:
“Пізно вже... я за другим...”
Що ж? Будь щаслива і з другим,
Раз йому слово дала.
Над колією, як туга,
Чорна нахлинула мла.
В цьому туманному морі
Довго ввижались мені
Очі твої, наче зорі,
І привокзальні вогні.
Вдарив дзвінок на прощання.
Пізно. Прощатися час.
Хай наша зустріч остання
Лишиться завжди при нас.
Стихли вечірні розмови.
Рушив у даль ешелон.
Станція. Листя кленове
Тихо спада на перон.



У вирій

Минула літня спека.
Замовк осінній гай.
Збираються лелеки
Покинути наш край.
Поглянь на гребінь хати:
В родинному гнізді
Стоять, немов солдати,
Лелеки молоді.
Вже виросли, їм тісно —
Зате вони птахи.
Їм вітер шепче пісню
Про зоряні шляхи.
Над ними хмари сині.
У вранішні часи
Доносяться пташині
Прощальні голоси.
Кружляють над полями
Лелеки й журавлі.
Мабуть, і між птахами
Є радості й жалі.
Домівка рідна скоро
Залишиться пуста
У вирій, аж за море
Дорога не проста...
Опівночі лелеки
Піднялися у путь
Тепер вони далеко,
Назад не повернуть...
Та будем сподіватись,
Ще вернуться вони.
Дай Бог, і нам діждатись
Наступної весни.



Пливуть літа

Пливуть літа, немов ріка,
І тануть, наче сніг.
Я все життя тебе шукав,
Але знайти не міг.

І де я тільки не ходив,
Кого я не питав.
Одні лишилися сліди
Серед подільських трав.

З тобою вчилися разом,
Ходили в парк гулять,
І нам доводилось обом
Надіятись і ждать.

Як розлучились ми давно.
Хто винен ти чи я?
Лиш вітер шепче за вікном
Вшановане ім’я.

Отак буває на віку,
Що спалені мости.
Не даром, кажуть, у стіжку
Вже голку не знайти.

Не знаю я, чи ти жива,
В якім краю живеш?
Дорога в’ється польова,
Але ти не прийдеш.

Сумної старості пора,
Мабуть, і ти така,
Як та блукаюча зоря,
Далека і близька.
Якщо жива ти, озовись
Крізь далі і роки,
Ми сядем разом, як колись,
На березі ріки.

Як щирі друзі, не чужі
Згадаємо не раз,
Як ми долали рубежі
І що чекає нас.

Пливуть літа, немов ріка,
І тануть, наче сніг.
Я все життя тебе шукав,
Але знайти не міг.



Краса і біль

Троянди, лілії, жоржини —
Квітки улюблені дівчат.
Про них степами України
Пісні про молодість звучать.
З піснями спогади і мрії
Про те, що діялось давно,
І наші болі і надії
Злилися з ними заодно.
Або пахучі чорнобривці,
Що їх плекають матері,
До сонця тягнуться щасливці,
Умиті в росах на зорі.
Вони повсюди, в кожній хаті,
За образами, де святі,
Про них подбала й наша мати
На всякий випадок в житті.
Чудесні витвори природи,
Скарбів духовності запас!
Мені найбільше до вподоби
Останні й перші поміж вас.
Як тільки сонечко весняне
Пригріє землю — білий цвіт
З-під снігу пролісок прогляне,
Як перший провесни привіт.
Я тихим щемом споглядаю
Останні квіти восени.
Надворі холод, сніг спадає —
Але цвітуть іще вони.
Я пам’ятаю лихоліття
Вже випав сніг — вони цвітуть,
Як льон, блакитно — синім цвітом
Квітки, що їх “морозом” звуть.
А потім сніг, мороз ударив —
Зима почалася всерйоз.
Я вийшов рано. Чорні хмари.
А на снігу лежав мороз.
Яка іронія ж бо долі,
Звучить, неначе б то курйоз,
Квітки “Мороз” на білім полі
Під корінь винищив мороз.



Держава і право

Якщо держава бідна, ще древні говорили,
І хоче, щоб у мирі і злагоді всі жили.
Якщо вона не може нічого дать народу,
Нехай поверне землю і бажану свободу.
Тоді у цій країні всього буде доволі.
Велику мають силу свята Земля і Воля.



Циганська віра

На майдані коло церкви
Якісь старовіри
Запитали у цигана,
Якої він віри.
А той люльку запалив,
Заховав кресало.
— Я такої, — каже, — віри,
Що дає нам сало.
Чи не схожі на цигана
Наші лицеміри.
Що за сало і рублі
Цураються віри.



Клятва Гіппократа

У палаті біля ліжка
Старого Гаврила
На консиліум зібрались
Медичні світила.
Розмовляють по-латині,
Що далі вчинити:
— Оперуємо Гаврила,
Чи залишим жити?



На допиті

“Одного націоналіста я повісив вниз головою і палив на повільному вогні, вирізав з нього шматки м’яса... а він, гадюка, так і помер з криком: “Слава Україні!” Скільки я їх перемордував. Залишається додати, що цей “герой” був слухачем вищої партійної школи”. (1945)
О.Довженко, “Щоденник” (Спогади чекіста).


Його, пораненого в бою
Осколком міни у чоло,
Взяли в полон, зв’язали руки
І в штаб доставили в село.

А потім кинули в катівню.
І під портретом Ілліча
У двері пальці закладали,
Ногами били. Він мовчав.

Над ним в шкірянці, наче в броні,
З слідами віспи на лиці,
Сидів, як ідол, на ослоні,
Чекіст з наганом у руці.

Його допитували довго
Червоні вісники біди,
Щоби назвав ім’я і сотню,
Де він служив і де склади.

Та головне, де їхня явка
І хто і де його навчав.
Взивали зрадником народу
І катували. Він мовчав.
Тоді згадали костоломи
Давно забуте ремесло:
Підвели бранця до січкарні —
І пальців ніби й не було.

Та й цього виявилось мало
Кати вигадливі були
Повісили вниз головою,
Під ним вогонь ще й розвели...

А згодом слідчий вихвалявся:
— О скільки я повісив їх,
Отих, бандерівців проклятих,
Під лайку, вигуки і сміх.

Одного ворога повісив,
Шматками м’ясо вирізав,
А він, повірте, ані слова,
І так його замордував.

— Невже ні слова?.. — запитали.
— Сказав, пригадую тепер,
Два слова: “Слава Україні!”
Отак, гадюка і помер...

Нам залишається додати
А чи була в нього душа?
І хто ж “герой” тієї драми? —
Він слухачем був Ве Пе Ша.



В грудневу ніч

Приснився дивний сон мені,
Що я потрапив до Чечні.
Кругом солдати, грім гармат,
І танки вийшли на парад.

А там, де поміст, на горбі,
Когось катують у юрбі.
Спіймали, кажуть, палія...
Горять Ічкерії поля.

Зловили ворога брати,
Йому не більше десяти,
Замерз хлопчина, посинів,
Стоїть, мов брила, занімів.

Його допитують і б’ють,
В його очах палає лють
До тих, чужинців, що в бою
Убили всю його сім’ю.

— Скажи, хто ти? — солдат кричить,
А він, скривавлений, мовчить.
Нещастям сповнений ущерть,
Готов до муки і на смерть.

Удар в обличчя — він упав,
Ногами били — застогнав.
Лиш рідні гори крізь туман
«Урус» почули і «шайтан».

В той час у небі, мов хижак,
Пронісся з гуркотом літак,
Ракети вибухли в хатах,
І бомби падали на шлях.

Урозтіч кинулась юрба,
В окопах почалась пальба.
І доки кружив штурмовик,
Чеченець у зарослях зник...

Із пекла вибрався живий,
Малий розвідник бойовий,
Пішов він з батьком воювать,
Свою вітчизну захищать.

На мить, прокинувшись зі сну,
Відчув душею я війну,
Кавказ побачив наяву,
Чечню і гори, і Москву.

Палала скривджена Чечня,
Плюндрує землю солдатня.
Горять аули і сади,
І косить смерть людські ряди.

У кого правди їм шукать?
Та ж краще вдома помирать,
Аніж відходити на шлях,
Де сотні біженців і жах.

Така ж політика Кремля,
Де пахне нафтою земля,
Де бізнесові королі,
Де кров і лихо на землі.

Кавказькі гори аж до хмар,
Народне горе — вище хмар.
Та будем вірити: народ
Змете з дороги злих заброд.



Свято торгівлі

У неділю, в День торгівлі (звісно, відпочинок)
Завітав і я знічев’я на Дніпровський ринок.
Здавна славляться достатком південні базари,
Продаються вітчизняні й заморські товари.
Продавці і продавщиці, — хоч малюй портрети, —
Кока-колу пропонують, гумку й сигарети.
А поважні бізнесмени — новітні Мавроді —
Кредитками потріскують. Монако! Та й годі!
В одній руці бізнесмена пачка зелененьких,
А з другої виглядає у шапці Шевченко.
Хто раніше міг подумать, в яку роковину,
Що Грушевський і Мазепа прийдуть на Вкраїну
Через роки і страждання, у весняних бурях
Замість доброго царя на нових купюрах.
Тут усе купити можна, що душа бажає, —
Одна біда, казав циган, купила немає...
Мов ріка — живий потік лине по орбіті.
А навколо, як у бані, і сонце в зеніті.
А базар шумить, гуде... Он біля дороги
Бандурист сліпий співа про наші тривоги.
Між наметами афганець, молодий мужчина,
Без ніг глядить із коляски сумними очима.
Біля нього побратими один на протезі.
А в другого милиці, видані в соцбезі.
А найбільше мою пам’ять вразила картинка
З батьків бідних і дітей та їх поведінка.
Біля входу на сходинках схиливсь до гармоні,
Грає татко молодий — і сльози на скроні.
Біля нього кучеряве дівча банку носить,
Глядить пильно на прихожих, милостиню просить.
А подалі між наметів красуються ніжки —
Малу дівчинку матуся вбува в босоніжки.
Молода весела мати донечку вбирає,
А та в мами на колінах, як сонечко сяє.
Я не знаю, хто вона, та бачу дитину,
Що навік запам’ятає святкову цю днину,
Першу азбуку життя, людської турботи
В цьому світі суєти, радості й скорботи.
Скільки їй подарували радості й привіту!
Хай щасливими ростуть українські діти!



Заповіт дачника

Як сконаю — поховайте
Мене біля дачі,
Над кручею, де у плавнях
Чорний ворон кряче.

На могилі покладіте
Колесо від тачки,
Кусок шланги для поливу,
Городню копачку.

Це знаряддя виробничі,
Що ними творили,
А ми були, як ведеться,
Виробничі сили.

В холод, в спеку, як кроти,
У часи короткі
Рили землю, хоч землі
Лиш чотири сотки.

Ми копали, поливали,
Садили насіння
І на гору, як Сізіф,
Носили каміння.

Гірко думати, що дача —
Трудовий спочинок, —
Ми ж тягнули свою лямку
Без зайвих зупинок.

І тепер я споглядаю
Мої п’ятирічки
І дерева, і тераси,
І сходи до річки.

Все найкраще, що надбали,
Вам заповідаю,
Щоб трудились і жили
Для рідного краю.

Щоб душею полинули
Без помислу злого,
Як писав Кобзар Великий,
До Самого Бога.

Поховайте та вставайте
Дружно до роботи
І працюйте, як і ми,
До сьомого поту.

А мене хай споминають
Тихим словом люди,
Що трудився, не лінився
У свято і в будень.





Батьки і діти


Берегиня

Рідна наша мати! Скільки в цьому слові
Щирості людської, смутку і любові!
В радості й печалі, у тривожну днину
На порозі хати виглядала сина,
Вірила і ждала з вогняного грому
Син твій бідолашний вернеться додому.
Може, твоя віра, туга невгасима
Помогли нам з пекла вибратись живими,
Пережити лихо, вибороти болі,
Щоб з’явитись знову у родиннім колі...
Мчать літа на захід, не зважа на ранги,
Невгамовна старість б’є нас бумерангом.
Наче Берегиня, Батьківщина — мати,
Ти нас надихала труднощі долати.
Мамо наша, мамо! Така твоя доля...
Відірвали на старості від села і поля.
Це для нас міська квартира, а для тебе горе.
Наче пташка, ти гляділа сумна на простори.
Чи згадалося минуле — Янів чи Байківка —
Там, де жила і дружина, де твоя домівка?..
Звідки ж тепер, наша ненько, тебе виглядати?
Як у пісні співається, хіба змалювати?
Як нам краще уявити твої добрі очі,
Сині зморшки на обличчі і руки робочі?
Можна все намалювати очі, личко, брови, —
Та ніяк не передати тихої розмови.
Недаремно кажуть люди, нехай кожен знає
Той, хто втратив свою неньку, нічого не має.
І в нас нема вже матері лежить на чужині,
Тільки гробик насипаний вдалі від родини.
Скільки лиха і печалі випало на долю
Батькам нашим роботящим на тернистім полі.
Все винесли, пережили з вірою святою
В часи воєн і розрухи, і в часи застою.
Все здолали батьки наші, люди, сильні духом.
Поклонімося, нехай же їм земля буде пухом!



Материнська любов

Скільки світла і добра в образі Мадонни?
Любов матері й печаль не знають кордонів.
Берегиня дорога, кращої не знаєм!
Ми в боргу перед тобою голови схиляєм.
Вкарбувалась в мою пам’ять трагічна картина,
Як матуся рятувала єдиного сина.
Третій тиждень у лікарні не змикала очі,
Доглядала недужого усі дні і ночі.
Здавалося лютій смерті їх не подолати,
Бо на варті свого сина виступала мати.
Відпочиньте, любо жінко, — лікарі просили.
А вона сиділа мовчки, вибившись із сили.
Тихо, душно у палаті. В білому халаті
На свою кровинку рідну поглядає мати.
Гірко думає, гадає і в німому взорі
Сподівання без надії, невимовне горе.
В день останній, на світанку бідна задрімала
На хвилину. Прокинулась — синочка не стало...
Страшно навіть подумати, що було в палаті...
Так любити і страждати може тільки мати.



Батьківська наука

Повчав батько свого сина: — Дитино кохана,
Усі справи у житті слід робити рано.
Хто встає і зпозаранку труднощі долає,
Тому, кажуть добрі люди, і Бог помагає.
Не вікладуй час на завтра: кожна хвиля варта,
“Вчора”, кажуть, не догониш, не втечеш від “завтра”.
Треба все творити рано, не тільки учитись,
А й професію здобути, потім одружитись,
Добрим стати господарем, про дітей подбати,
З ними, синку, веселіше жить і працювати.
Важко жити самітньому, він, як сиротина, —
Тільки в парі може бути щаслива людина.
Іще, синку, пам’ятай: буде свято й будень, —
З ким ти вирушиш в дорогу, з тим щастя здобудеш.
Слід подумати про зміну, як старість настане.
Усе, синку, у житті слід робити рано...
Є початок у людини — пісня колискова,
Що співала твоя мати, сповнена любові.
А людина, ніби всесвіт, що родиться з нею,
Живе з нею і зникає навік під землею.
Із людей, як з деревини, пам’ятай, мій сину,
Можна витворить ікону, а можна й дубину.
Пуста в полі деревина лиш шумить гіллями, —
Трясуть люди лиш дерево, сповнене плодами.
І останнє: цінуй в друзях найперше Людину;
Рідний край, де народився, люби до загину.





У палаті


Акценти

Раби, невільники не ми —
Ми просто хворі пацієнти, —
А там, де парк, за ворітьми
Життя розставлює акценти.

Із божим світом далебі
Живі підтримуєм контакти,
Хоч ми тепер, як “річ в собі”,
Як аргументи ті і факти,

Покірні жителі палат,
Де кожен зайвого не просить.
Життя дає нам шах і мат,
А серце вироки виносить.

Коли у грудях заболить,
І серце б’є тривогу,
Забудь усе і в тую ж мить
Спіши на допомогу.

Бо наше серце — не мотор
І не годинник модний,
Якщо зупиниться — ніхто
Вже завести не годний.
Дарма Будильника сигнал
Звучатиме довкола,
Його господар на аврал
Не з’явиться ніколи.

Ну що ж? Мій брате, не журись,
Що потяг наш відходить,
Що горе з радістю сплелись,
І сонце вже заходить.

Іще на вулиці моїй
Можливо, буде свято.
Життя коротке, друже мій,
А задумів багато.



В палаті

З чого мені почати?
Почався день новий,
А я лежу в палаті,
Як кажуть, ще живий.

Така вже наша доля,
Соратники біди,
По волі чи неволі
Привезені сюди.

Як строга післямова
Прожитого буття, —
То серце стає знову
Заручником життя.

Сердечники убогі,
Чого бажати нам?
Живемо, слава Богу,
На зло усім вітрам.

Як тихо у лікарні,
Здається, ми на дні...
Неначе сни примарні,
Минають сірі дні.

А в сині ранки, спеку,
Доріжкою кругом
Ми ходим, як лелеки
З пораненим крилом.

А далі все в натурі,
Всім хворим і живим
Обходи, процедури
І взагалі — режим.

Десь там хлюпочуть ріки,
Шепочуть комиші, —
А ми приймаєм ліки
Для серця і душі.

Тут медички премилі
Працюють до зорі.
Мене оздоровили
Чудесні лікарі.

Вони не “ескулапи”, —
Ця назва не для них. —
Про них пісні б складати,
Цілителів людських.

Життя людське — не свято,
Як пісня, як вінець,
А в пісні є початок
І є, на жаль, кінець.

Знайоме Придніпров’я,
Як сонечко встає....
Усе, окрім здоров’я,
Здається, в мене є.

Живи, поки живеться,
Кріпись з останніх сил
І доки серце б’ється,
Не опускай вітрил.



Берізка

На терені лікарні у парку, де вода,
До сонця підвелася берізка молода.
Немов би наречена пречиста, як роса,
І тільки мокрі коси, і капає сльоза.
Я ближче придивився — на кроні над бугром
Синіє ізолєнта, а був там перелом.
Як вижила ти, бідна? Медичні знахарі,
Мабуть, перев’язали сердешну на зорі.
Чия на тебе злісна піднялася рука?
А ти на зло їм вижила, білява і струнка.
Довкола дві тополі шепочуть угорі,
Що літечко минає і осінь на порі.
Усе мине. Довічна одна краса, а ти
На радість хворим людям красуйся і рости.





Голодомор


Дзвони пам’яті

Звучать не раз гарячі спори
Про наш добробут і село.
Про геноцид, голодомори,
Яких неначе не було.
І хто тепер нам правду скаже
Безвинних скільки полягло?
Могили їхні хто покаже,
Назве трагічне те число.
Нас карали і жить не давали,
Щоб затьмарити душу і вид.
Потім голодом замордували —
То на практиці був геноцид.
Цілі села голодні вмирали
В незабутню колгоспну весну.
Пам’ятаю, як трупи збирали
І скидали у яму одну...
У моєму Подільському краю,
Де багата родюча земля,
Як я вижив і досі не знаю,
Як лишилась живою сім’я.
Варто тільки собі уявити
Оту пору нашестя біди.
Як хлопчина малий став варити
З кропивою обід з лободи.
Як крутився один без надії
Носив дрова, у піч підкидав.
Тоді батька побили злодії
І він в закутку хворий лежав.
Бідна мати на села подалась,
Щоб від голоду нас рятувать.
Там пожитки злиденні збиралась
На картоплю хоча б помінять.
А картоплю то нашу забрали
На підводу — і вивезли враз.
Так в сільраді ніби наказали,
Мов із центра вийшов указ.
І старалися ленінці вірні,
Як мітлою, усе загребли,
Щоб провчити “хохлів” непокірних,
Бо вони у колгосп не пішли.
Та й жалітися більше нікому —
Ні в столицю, ні в комнезам.
Пам’ятали говірку відому,
Що Москва не повірить сльозам.
Залишилися ми без нічого.
Що робити і далі як жить?..
Ні від кого чекать допомоги
Та й кому чуже горе болить...
І єдина надія на брата,
Бідолашний в депо працював.
Грам чотириста хліба — відрада —
Це пайок я на всіх розділяв.
І тут знову відзначилась мати.
Бо поїхала у Ленінград,
А ми стали, як Бога, чекати,
Коли вернеться рідна назад.
Та звершилось чудо, нівроку
Повернулася ненька вночі.
Привезла нам борошна трохи
І печений хліб — “кирпичі”.
Ожили ми — то мамі по праву
Зобов’язані нашим життям...
Я би пам’ятник Слави поставив
Українським усім матерям.



Колоски

Скільки весен промайнуло. Заросли могили,
Де голодні хлібороби навіки спочили.
Мінялися лихоліття. І сонце вставало.
Колосилася пшениця, жито квітувало.
Лине поїзд між ланами, стукають вагони.
Дим коромислом лягає на сонячні гони.
Їдуть в гості до бабусі з Вінниці онуки.
А назустріч — ліс і поле, долини і луки.
Любо глянуть на хліба, сади і лісочки.
— Ой бабуню, — кличе внук, — які колосочки?
Гірко стало на душі у жінки старої
Бо згадала ті роки неволі важкої.
— Дорогі мої синочки, за ті колосочки
Я одержала тюрми чотири годочки.
Тільки вийшла після жнив колосся збирати,
Щоб голодній дітворі щось приготувати.
Тут комунівські дозорці мене захопили,
За чотири колосочки в тюрму посадили.
Отаке було на світі пекло в нашім краю
Голодовку і ту весну добре пам’ятаю.
Крім померлих і опухлих у тяжку годину,
Поки жити, не забуду місцеву дівчину.
У ту весну їй минуло шістнадцяте літо,
І красива, роботяща, сповнена привіту.
Бідна теж голодувала, личико змарніло,
Але всім допомагала, бралася за діло.
Як сестриця милосердя, по хатах ходила
І останнє те, що мала, голодним ділила.
Не одну вона від смерті врятувала душу.
Як любили ми її, поважали дуже.
Наливалися хліба, квітувало жито.
Як чекали на врожай, бо хотілось жити!
Не стерпіла, вийшла в поле й наша рятівниця
І голодна наїлася сирої пшениці.
Потім зникла із села. Хто буде шукати,
Коли в кожного біда і не в силі встати?
Та пройшло чимало часу, позабулись болі.
Восени її знайшли на колгоспнім полі.
Вже розклалось в бур’яні тіло рятівниці —
На тім місці поросли колоски пшениці...
Чи не так і Україна, наша рідна мати,
Піднялася із руїн, щоб вільною стати.
ЇЇ голодом морили, мучили в в’язницях,
А вона живе, росте, як тая пшениця.





Легенди, притчі, бувальщини


Легенда про пісню

Зібралися на майдані посланці народів,
Щоб одержать з божих рук свої нагороди.
Вибирали, хто що міг, кожен по заслузі
Елегантність і красу вибрали французи.
А угорці діловиті з небесного царства
Запозичили снагу, хист до господарства.
Німцям випала нагода вибрати у спадок,
Як належить, дисципліну і в домі порядок.
Росіянам, їх братам, здатним на промови,
Дарували самовладдя і перебудови.
А полякам, крім гонору, — право торгувати,
Скандинавам і поморам — в морі промишляти.
Не забули і голландців, ремесло — датчанам,
Італійцям — до музики любов і пошана.
Португальцям і британцям та іншим народам —
Витривалість і звитягу в далеких походах.
Розділивши всі таланти, усім по закону,
Тут піднявся Господь Бог з високого трону,
І побачив заплакану дівчину в куточку,
Одягнену у вишиту біленьку сорочку.
В синю стрічку заплетена коса у дівчини,
На голівці червоніє вінок із калини.
Похилилася додолу, берізка неначе,
— Хто ти? — Бог її спитав і чого ти плачеш?
Бідна дівчина сказала: — Я-я — Україна,
А заплакана від того, що вдома руїна...
Що земля моя багата від краю до краю
Стогне з горя і наруги, і вогнем палає.
Сини мої на чужині закуті в кайдани
І над ними знущаються прокляті тирани.
Гірко плачу я за дітьми, за вдовині болі,
Що у хаті моїй рідній нема правди й волі.
— Та чого ж ти, — мовив Бог, — не прийшла у пору.
Я таланти всі роздав. Як зарадить горю?..
Зажурилась Україна гірка її доля!
Аж тут вона знов почула Всевишнього волю
— Зачекай у мене є дарунок єдиний.
Ти уславиш на весь світ людей України.
Бо мій дар неоціненний — пісня солов’їна.
Візьми його, він такий, як твоя країна.
Взяла дівчина дарунок, зраділа небога,
Поклонилась Всевишньому та й пішла в дорогу.
І понесла у народ пісню-нагороду,
Нашу славу України і силу народу.



Притча про працю

Ішов шляхом чоловік, проминув долину
І побачив на горі, як диво картину.
Кругом камінь, кучугури із піску і глини,
Везуть тачками підряд каміння з долини.
Зупинився подорожній, запитав одного:
— Що ви робите отут, скажи, ради Бога?
Той зі злостю відповів, повен нетерпіння:
— Та на гору таскаємо прокляте каміння.
Нас нужда сюди пригнала. Трудимось до ночі.
Що будуємо?! Не знаю — ми люди робочі.
Пішов далі подорожній — бачить, як на схилі
Сивий майстер з молотком обтісує брили.
— Що ви робите, шановний, на оцій будові?
Той піднявся з колін і гордо промовив:
— Ми поволі зібралися, з радістю працюєм,
Он на гору подивися — Божий Храм будуєм.
Що ж, подібні будівничі живуть і між нами,
Одні — кидають каміння, інші — ставлять Храми.



Балада про ветерана війни

Помер нагло ветеран. На шляху до раю
Зустрів його бюрократ, довідку питає
Де, коли він воював та якого роду.
Чому нема експертизи про смерть і хворобу.
Тут з’явився сам Петро і сказав по тому
— Принеси нам заключення і вертайсь додому.
Повернувся бувший воїн, у воєнкоматі
Дали йому направлення, щоб довідку взяти.
Довго бідний добирався, їхав і спинявся.
У безногого каліки адреси дізнався.
Показав на сірий дім, до моргу поблизу.
Оце тая, будь не ладна, наша експертиза.
Мов на цвинтарі, в приймальні стоїть мертва тиша.
Тільки вітер за вікном дерева колише.
Сидять двоє ветеранів і жінка — небога,
Поруч хлопець в наручниках, варта біля нього.
Довго, нудно час іде. Там ще засідають.
Потім хлопця покликали, а решта чекають.
І нарешті наш герой з когорти солдатів
Почув виклик і побачив земних ескулапів.
Сидить експерт у халаті, стрижений хлопчина,
Біля нього лаборантка — молода дівчина.
Погортав білет воєнний, не бачить нічого,
І почався, наче допит, вояка старого.
— Де вас ранили, коли, де ви воювали,
А контузія яка, як її дістали?
Зміряв шрам на голові, на пальці дивився.
Порізані вони в нього, як з фашистом бився.
Щось почав він говорити тихо лаборантці,
Та хитає головою, лиш мелькають пальці.
На комп’ютері працює, тисне на “педалі”
І здається, що вона грає на роялі.
Як підсудний, ветеран почав говорити,
Що інфарктом захворів, важко йому жити.
Що без ліків він не може дійти до порога.
Тиск великий. Два ребра зламані до того.
Та й рентген он показав, та інфаркт підводить.
І у відповідь почув — Це нас не обходить.
І підвівся з свого крісла. Що від нього взяти,
Коли душу загубив і став бюрократом.
Мабуть, краще таким спецам, кажучи між нами,
Не з живими мати справу, а тільки з мерцями.
Тож заключення коротке, на вирок похоже
— Факт поранення, контузій встановить не можем.
Так оце та експертиза (порятуй нас, Боже!)
Він звернувся до старшого, може той поможе.
А начальник на ходу проглянув папери.
— Все в порядку, — відказав і глянув на двері.
Потім воїну порадив вихід достеменний,
Щоб звернувся в Петербург, там архів воєнний.
Сів небіжчик біля моргу холодної днини.
Гірко думав, що довідка дорожча людини.
Дві війни він пережив. Важко уявити
Як він вистоять зумів? Стільки пережити?
Все зазнав він. Перейшов хащі і болота.
Він шість років прослужив в “матушці” піхоті.
Із боями, як боєць, пройшов пів-Європи,
Із бійцями штурмував доти та окопи...
Тепер у рай не пускають. Час іти додому,
Щоб померти забутому у пеклі земному.



Сигнал

Історія коротка на довгому віку
Служив буланий коник у кінному полку.
Пройшов сувору школу для верхових коней
І Орликом назвали — це кличка для людей.
У польовому стані було не до утіх,
Навчали коногони премудростей усіх.
І як ходити кроком, галопом і в кар’єр,
Долати перевали, перестрибать бар’єр.
А ще під час навчання — їзду таку стрімку,
Коли лозу рубали верхівці на скаку.
В полку у кавалерії, він довго прослужив,
Походи, негаразди з бійцями пережив.
Стрибав через окопи, через високий мур,
Коли сигнал лунає, щоб перейти в алюр.
Виконував команди буланий і боєць,
Не раз услід гукали: “Ну й Орлик — молодець!”
Його, навіть, відзначив поважний комполка
Така військова служба, історія така.
Були як три єдині, найвищі всіх похвал
Кавалерист і Орлик та полковий сигнал...
Та роки пролетіли. Всьому приходить час
Обох коня і друга звільнили у запас.
Не знаю, як кіннотник опісля служби жив,
Бо Орлика господар на ярмарку купив.
Привчив його орати, у плугові ходить,
Возити різні речі. Коротше — все робить.
Господар не нахвалиться, раділа вся рідня,
Що, зрештою, придбали добротного коня.
Та трапилась пригода (кому із того толк)
Проводив тут маневри кавалерійський полк.
І тільки над рікою горніст аврал заграв,
Як Орлик з повним возом до вершників примчав.
І став поперед строю, де прапор майорів,
Готовий до походу під звуки сурмачів.



Пастка

(бувальщина)

Полюючи диких звірів мисливці-тайжани,
Крім рогаток і рушниць, ставили капкани.
А ще іноді копали на стежинах ями,
Маскували їх травою, дрюччям і гілками.
Якщо падав у ту яму ведмідь, як бувало,
Ніхто його не врятує — пиши, що пропало.
Бо живого спеленають, понесуть на нарах
І циганам продадуть водить на базарах...
Йшов тайгою медвежатник ранньою весною
І зненацька провалився в пастку під сосною.
Сидить бідний день і ніч, в темниці нудьгує
Кричить, просить допомоги, та ніхто не чує.
І голодний, і холодний сидить та дрімає.
Над ним небо, вітер виє. У тайзі світає.
Він втрачав уже надію, як почув ревіння —
Щось потворне провалилось у темне склепіння.
То ведмідь з барлоги виліз, ішов поживитись,
Мабуть, гадки і не мав на дні опинитись,
Підійшов, обнюхав гостя і почав гасати
На дні ями, ліз на стіни виходу шукати.
Потім раптом зупинився, заревів з нестями,
Обіперся на мисливця — та й вискочив з ями.
— Все пропало, — той подумав, — марно пропадати,
Коли вдома лишилися і сім’я, і мати...
Він ще довго згадував цю життєву драму,
Коли чує — щось зі свистом вкотилося в яму.
І здалось йому, ведмідь бурі голосами:
— Ти вже, — мовив, — самостійно вибирайся з ями.
Чоловік побачив корч, подякував долю,
Став на нього, як на стойку, — і вийшов на волю.
***
Прочитавши бувальщину, скажу поміж нами:
Пора і нам вибиратись з боргової ями.

Скачати: 

Додати коментар



Корисно? Сподобалося? - То поділіться!
Цим Ви допоможете своїм друзям, культурі України та нашому сайту. Дякуємо!

 
Розробка та підтримка

порталу "Просвіти" Херсонщини

 

Кількість

Наразі на сайті "Просвіта" Херсонщини розміщено 116 книг;
1,466 статей;
340 авторів.




Хронологія

1654 (8) 1917 (6) 1918-1921 (6) 1929 (5) 1932-1933 (67) 1941 (4) 2014-2015 (10) XIX ст. (6)