Видання херсонської філії видавництва "Просвіта":

Валентин Плаксєєв. Лети, моя пісне, лебідкою!
Голос Батьківщини. Випуск 5
Микола Швидун. Ти до мене прийшла
Вісник Таврійської фундації. Випуск 2
Ігор Проценко. Мої дороги
Іван Немченко. Військова хитрість
Батьківська криниця
Лірика

Швидун М.Є.
Батьківська криниця: Лірика. - К.-Херсон, 2006. - 59 с.

 


 

"Все в житті моїм віддано школі..."

Це зізнання автора "Батьківської криниці" багато що прояснює у її змісті. Так, Микола Швидун - педагог від Бога (історик), але він і поет, лірик за рядковою сутністю. Здається, зі школи Володимира Сосюри. Багато віршів по-справжньому хвилюють, будять думку і серце. Можна лише пошкодувати, що школа десь таки притлумила поетичний розвій Миколи Швидуна, друга моєї юності, а нині колеги. Як на мою думку, в пенсійному віці він доходить "свого зросту і сили" як поет. Дай Бог йому лебединого віку і творчого розкрилля. Нівроку, про себе він сказав: "Липень літо підняв до зеніту". Про осінь помовчимо. Не гріх бо поклопотатися -

Щоб у юність пірнути свою,
Я на тім непорушно стою.

Микола Братан,
поет, заслужений діяч мистецтв України

 


 


Батьківська криниця

Зачерпну води я у відерце
Із криниці в батьківськім саду...
Нахилюсь, нап'юся натщесерце
І забуду про свою біду.

Гнів душі я рідною водою
Погашу, як тліючий пожар.
І відчую душу молодою
Без незгод суттєвих і без чвар.

Ой криниченько-криниця,
Дай водиченьки напиться,
Низько в пояс поклониться
І пізнать... Пізнать, хто я...
Доленько моя.

Як себе побачу у відерці
Вже не юним, сивим і старим,
Вмить відкрию хвірточку у серці
Тим далеким співам молодим.

Бо вода із отчої криниці,
З чарівного давнього відра
Вимива з душі усі дрібниці
Для тепла великого й добра.

Ой криниченько-криниця,
Моя доле-чарівниця,
Дай у тебе подивиться
І водиченьки напиться.
Ти глибокая.
Синьоокая.


* * *

Може, пісня моя це остання...
Хай нашіптують зміст їй літа
Про оте, про велике кохання,
Що з душі в білий світ відліта.

Чисте й ніжне, як вранці росинка,
Та, що Сонце у себе вміща.
Як твоя білосніжна косинка,
Що торкнулась мойого плеча.

Та чи міг би без тебе я жити,
Без твоїх іскрометних очей?..
Та чи зміг би я іншу любити
Скільки літ, скільки днів і ночей?..

Може, пісня моя це остання
У мої вже похилі літа...
Тож нехай вона славить кохання
І у юні серця заліта.

* * *



Я підсніжник і в мороз дістану,
Лід на ньому серцем розтоплю.
Сам відкритим на дорозі стану
Й перехожим вибухну: ЛЮБЛЮ!

Я люблю нестримно і шалено
Всім буттям клітиночок своїх.
Я люблю святково і буденно
Й припадаю до коханих ніг.

Хай одні подумають: "безумний..."
Другі хай промимрять, мов, дивак...
Треті хай позаздрять тій розумній,
У котру закохуються так.

Тільки б ця любов була одвітна,
Тільки б ця любов була жива.
Вірна і на все житія завітна
І багата, як зерном жнива.

Фіалки



Фіалки ти рвала у полі
Такі, як у тебе з-під вій.
Й здавалося: все в видноколі
Крутилося маревом мрій.

Фіалки, фіалки, фіалки...
Фіалки твої польові...
Не квіти - небесні то скалки,
Раз обертом все в голові.

У вічному морі любові,
В загадці отій віковій
Пливли ми на диво-човнові
До берега світлих надій.

Раз душу мою відібрали
І серце бентежне моє.
Мовчазно з-під вій чарували.
То в диво повірив я: є.

Фіалки, фіалки, фіалки...
Фіалки мої польові...
Не квіти - небесні ви скалки
Раз обертом все в голові.

* * *



Твої очі, зірниченьки ясні
В моїм серці бентежнім горять,
Їх ліхтарики вічно незгасні
Світлячками в душі майорять.

Уночі не дають мені спати,
Все у простір небесний зовуть.
Й я лечу тобі квіти збирати.
На молочну омріяну путь.

Все для тебе, для тебе, для тебе
Моє слово, душа і думки.
І степи... І моря... Й навіть небо
Й вічно сяючі в ньому зірки.

Спільне слово і думка єдина -
Це є правда, підмурок міцний.
Його чує в колисці дитина
І сприйма дивосвіт цей живий.

Бо душа моя й серце з тобою.
Й твої очі, мов вічні вогні,
Не наповняться гнівом-злобою,
Бо сміються вони і вві сні.

* * *


Падає багряне листя з вишні
Й стелиться доріжкою до ніг.
Ми з тобою у садочок вийшли,
А в обличчя - листопаду сніг.

Хмарки в небі, мов овець отари,
Поспіхом біжать кудись, біжать...
Може, у небеснії кошари...
Може, є своя в них сіножать?

Перелітні птиці пролетіли,
Журавлів останній ключ вгорі.
Горобці на жовту вишню сіли
І довбуться в листі снігурі.

У садочку все зимою диха.
У ставку густішає вода
Та ніхто не бачить в цьому лиха,
Бо природа вічно молода.

За зимою знов дихне весною...
Знову заспівають солов'ї.
Нам би так навчитися з тобою
Всі діла вирішувать свої.

* * *



В моїй душі любові очі
Фіалково щодня цвітуть.
Коли ж приходять тихі ночі -
В космічну даль зовуть, зовуть.

І ніби з'єднують з зірками...
Їх вабить, тягне дивний світ.
Здається, лиш змахну руками
І полечу... Привіт! Привіт!

Та щось в душі моїй двоїться.
Турботи в неї немалі,
Бо серце рветься... і боїться
Враз відірватись від землі.

Й покинути сади зелені,
Моря і гори, і гаї...
Степи, де бігають олені.
Пісні, що творять солов'ї.

Ой ні! Ой ні! Любові очі,
Ті, що фіалково цвітуть,
Навік земні, і дні і ночі
Мене ось тут, ось тут зовуть.

Тут - на землі моє кохання.
Тут - на землі знайду я рай.
І, пісенько моя остання,
Про це повідай всім... Лунай.

* * *



Ні! Не роки в тім виною,
Що ти постарів.
Просто душу молодою
Зберегти не вмів.

Прилучився до горілки
В молоді літа...
Нині кажеш: "Винна жінка...
Стала, мов, не та..."

Так!.. Не та... Ти з неї душу
Висотав навік.
І який, сказать я мушу,
Ти їй чоловік.

Шлюб узяв з зеленим змієм...
Друзі - алкаші.
Жінка плаче. Жінка тліє...
Де ж там буть душі?!


* * *


Грамафончики піонів
Пісню завели,
Ландишеві передзвони
Й ніжність ковили
В моїм серці поселились
Й співами живуть,
І співати не втомились,
Хоч не легка пугь
У житті нам простелилась
В цю пекучу мить...
А душа?..
Ти що, втомилась?!.
Треба...
Треба жить!

* * *


Летять невпинно дні і ночі
З них тижні клеються й роки...
Твої, кохана, милі очі
З моїми стрілись залюбки,
І серцю трепетно у грудях,
І таємниче, як колись,
В одне-єдинеє злились...
В одне кохання, що є в людях...
Й допоки будуть в наших грудях
Серця ганять гарячу кров,
Допоки й буде в нас любов
Ота, що знають тільки люди.

* * *


Ще не шуміли комиші,
Ще на ставку дзеркальна гладь,
А я молю: погладь... погладь
І по плечу... і по душі.

Скажи тихесенько: люблю
Мені одному. Таємниче,
Чарівно дивлячись в обличчя,
А то я серце загублю.

Губами дай мені торкнутись
Твоїх, не діткнутих ще губ
(Якщо тобі я також люб),
Дай у коханні потонути.

Ой, зашуміли комиші
Ставкова колихнулась гладь...
...Не бійся, гладь, кохана, гладь
Мене по серцю і душі.

* * *


У верби плакучої
Коси заплелися...
Ми з тобою скучили,
Міцно обнялися.

Серденько до серденька
Стукають у грудях.
Мимо нас тихенько
Стежкою йдуть люди.

Вітер розплітає
Коси у вербиченьки.
Серце моє тане...
Я цілую личенько.

Я цілую личенько,
Я цілую губи.
Поруч до криниченьки
Стежкою йдуть люди.

Люди не дивуються,
Всі нас добре знають
Йдуть... либонь, милуються,
Бо й самі кохають.

* * *


"І божевілля - без вина".
Тетяна Неліна


Якщо божевілля стає без вина,
То в світі є щось вагоміше.
Коли мимо мене проходить вона
І зорі сіяють ясніше.

Й дерева по-іншому ніжність свою
Проміннять у простір безмежний,
А я, зачарованим, мовчки стою,
Як явір на вітрі бентежний.

Освітлений сонцем твоєї краси
І рухів твоїх лебединих,
Очей твоїх ясних з відтінком роси
Невіданих в світі, єдиних.

Проходь.
Зупинись.
Озирнись.
Подивись.
Хто мліє отак біля тебе.
Кивни головою... В мій бік поклонись.
І більше нічого не треба.

* * *


Синій іній дерева окутав.
Білий сніг під ногами хрумтить...
А мене ніби біс якийсь сплутав.
Так шампанського хочеться спить.

І до губ до твоїх приторкнутись...
І в однокроч безмовно іти
На стежинці крутій не спіткнутись.
Не упасти. Дійти до мети.

Сніг слизький і стежинка підступна.
Та зупинки немає в путі.
Ми не хочем, не приймем поступок
І подачок в своєму житті.

Правду й Істину в когось не просим.
(Та й хто зможе про них нам сказать).
Правда - те, що у серці ми носим,
Сутність - те, ким повинні ми стать.

* * *


Мов дівча гарнесеньке
Приміря фату,
Вишенька білесенька
Розцвіла в саду.

Їй подружки-бджілоньки
Хоровод ведуть,
Адже їх подруженька
Йде в весільну путь.

А тумани білі
У травневі ночі
Плутаються в гіллі,
Заглядають в очі.

Може, так освідчитись
Хочуть їй в коханні...
Зорі пересвічують
В вічнім океані.

Мерехтять і блимають
У світанки ранні,
І навіки з'єднують
Тих, хто у коханні.

Вітерець колишеться...
Чуються зітхання...
...Ой, цвіте ж то вишенька,
Чи чиєсь кохання?

* * *

Природі Гімн в пташинім хорі
В веснянім слухаю гаю.
І зачарованим стою.
Немов пливу в казковім морі.

Ні!.. Словом те не передати
Й сопілкою не відтворить...
Оту чарівну диво-мить
Лиш треба слухати... Й мовчати.

А пісня лине, ніби мрія...
Звичайності у ній нема...
Й просте шукати там дарма,
Де діє дія чародія.

В ній кожен звук... В ній кожна мить
Як атом вічності бринить...
Без миті - вічності нема.
А мить та - вічність є сама.

* * *



Ніби королева
В знаті на виду,
Яблунька рожево
Розцвіла в саду.

І на одній ніжці
Стоїть при доріжці.
Мило посміхається...
Крок ступить вагається.

Крок ступить боїться,
Щоб не обтруситься.,
Щоб не втратити красу -
Діамантову росу.

Бджілки їй співають
Пісню про весну.
Долю їй віщають
Зоряну, ясну.

А зірниця рання
В вічнім мерехтінні
Пісню про кохання
Шле в своїм промінні:

"Ой ти яблуня рясна,
Ти сама весна - красна.
В ненаглядному цвіту...
Я до тебе йду.

Я іду, іду, іду.....
Чи на щастя, чи біду.
Я закоханим іду...
Я до тебе йду...

* * *



Біль увірвався у кохання зріле
Отак, як уривається брехня.
Отак, як яд у серце серед дня
Чи щось бридке, незряче і не зріле...

Як викинуть його тепер з життя,
З отого, що так світло розцвітало?
(І чого в ньому нам ще не стачало?)
Що так заринулось раптово у сміття.

І клятви ті, святі, ми розтоптали,
І очі ангельські бісівством налились...
І горя ми з тобою напились
...Та від усмішки - знову рідні стали.

То ж не спішіть в душі носити зло,
Розбурхувати бурю у стакані.
Злоба завжди в нерівному змаганні
Вбива добро і щастя, і тепло.

Дружині



Без тебе, люба, я б таки не вижив.
І мій вогонь давно уже б погас.

Валерій Кулик


З тобою все життя прожито…
А що, коли б ми не зійшлись?
Дорогі наші рито… Бито…
І в різні сторони плелись.

Та доля так нам підвернулась,
Бува ж оказія така!
Ти незнайомка, повернулась
Й торкнулась ледь моя рука
Плеча твойого...
Враз жахнулась...
- Пробачте?!
- Та...Пусте...Дарма...

Не знав тоді, тебе як звати,
Хто ти і звідки ти єси.
Та запросив потанцювати
Під вальсу мрійливі баси.

І твої очі іскрометні
Палали щастям з-поміж вій
Й слова прості, не "кулеметні"
Лились. Пливли на крилах мрій.

У тій замрійливій розмові
У тому вальсі чарівнім
Ми стали як давно знайомі...
Кружляв не вальс, а щастя в нім.

В ту мить в серцях в нас щось злилося
В одне, єдине... Враз... Навік.
Тож гладжу стільки літ волосся
Твоє. Я муж твій, чоловік.

З тобою все життя прожито,
Хоч не вдалось без бур пройти.
Та, коли вмієш сіять жито,
То треба вміти й хліб пекти.

* * *


Бездумна чи зрадлива дія
Навіки душу убива.
І не поможуть нам слова
Бодай самого чародія.

Не склеїть тріщину душі
(Такого клею ще немає),
А тріснута душа палає
У бурю, зливу і в тиші

Отож... Не сипте сіль на рани,
Коли ви зрілі ветерани.
Не легковажні й не злодії
Й весь вік творили добрі дії.

Тепер шановні і поважні
Й живі в вас душі, не бомажні.


 

* * *


Уже скроні забарвив нам іній,
Та в очах твоїх неба блакить
Зве мене в диво-вечір осінній,
В загадкову, непізнану мить.

На калині колишуться віти.
Їм верба щось шепоче, шумить...
То ж не будем, не будем тужити,
А ловитимем радості мить.

Ой кохання - загадка пізнання,
Ой кохання - таїна життя.
На дубку голубів воркування,
У колисочці-люлі - дитя.

Скроні наші забарвив вже іній,
Та очей твоїх звабна блакить
Знову зве мене в вечір осінній,
В ту непізнану вічністю мить.

* * *


Листопад.
Листопад.
Листопад...
Листя крутиться й пада під ноги.
Став прозорим закоханий сад,
Що розлігся обабіч дороги.

Там ти яблука рвала мені
І шептала:
- Ми разом... в раю.
Пий їх соки п'янкі, чарівні,
Одному лиш тобі їх даю.
І я пив через губи твої
Через очі, мов неба блакить.
І у серці моїм солов'ї,
А в душі - зачарована мить.

Листопад.
Зорепад.
Буревій.
Уже яблуньки голі, без листя.
Й ти шепочеш:
- Нічого... Ти мій.
Мій навіки... -
І ми обнялися.

* * *


"Я вже не та і не така".
Ольга Іванишина


"Я вже не та і не така"...
В пориві вимовить кохана
І в серці враз пекельна рана
Ятрить, і біль не затиха.

Перегортаю довгі роки,
Шукаю зірку провісну
Й долаю в мислях знову кроки
Ті, що вели нас у весну.

Котрі сулили нам добро
І в серце тиснули надію
Й оту казково-чисту мрію
Що випромінює тепло.

Дивлюсь в люстерко і на себе...
О, Боже!.. Так і я ж не той!..
Не той!.. Не той!.. Таки не той!..
Яким закохувався в тебе.

Тоді я був - ого!.. Чубатий...
Тепер он... Лиса голова.
Якийсь сутулий чи горбатий
(В похилий вік таке бува).

Отож... Не той! І ти не та...
Ми йшли дорогою одною
В серцях із ясною метою...
І та доріженька свята!

Тож не журись, кохана. Та!
Така і Та, що в юність ранню
Й весну стрічаєш не останню...
Хай линуть, котяться літа...
Ти в мене Та!
Навіки - Та!

* * *

Не співай ти мені, кароока,
Свої мрійно-чарівні пісні
Кожна пісня - то річка глибока,
І не виплисти з неї мені.

Кожну мить у очах твоїх тону,
І душа з перевтоми горить.
Як замірять невимірну втому,
Чим вогонь невгасимий залить?

Нам би краще присісти... й мовчати.
Хай зозуля в гаєчку кує.
І очима не треба стріляти,
Їх давно чує серце моє.

Не співай ти мені, кароока,
Не співай свої диво-пісні.
Кожна пісня - то річка глибока
В моїм серці ятрить... в глибині.

 


Літня злива


Липень. Спека. Нічим і дихнути.
В роті сухо. Тріскає земля.
Крильцями пташкам не ворухнути.
Тінь в саду і та не звеселя.

Раптом хмарки... Де взялись? Злетілись?
Бородами в небі заплелись.
Застогнали... В колі завертілись.
І слізьми на землю пролились.

Блиска. Грюка. Креше і шумить
На просторах сподіванна злива.
В цю чарівну життєдайну мить
Затягає рани свої нива.

Відгриміло. Радісні пташки
Знов зібрались у своєму хорі.
А рябі корови навпрошки
Йдуть додому в росяному морі.

О, якби отак і у людей
В світлу мить в душі все розквітало
Барвінково. Квітами лілей...
Всім би щастя в світі вистачало.

Мить


Кожна мить - неповторна
Кожна мить - унікальна.
...Може, мить та проворна
І є вічність реальна?

А пропущену мить у пізнанні
Як в бою... Як в шаленій атаці
Надолужить не вдасться в змаганні
З плинним часом і муками в праці.

* * *


Відлетіло літо... Відлетіло.
У бджолинім хорі відгуло,
Й моє серце ніби заніміло,
Ніби щастя в нього й не було.

А воно ж так линуло до сонця,
У казкове завтра так тяглось.
Як пізнати нині: дійсність... Сон це?
Що збулось?.. А що і не збулось?

Тільки в пам'яті реальністю відбилось
І зудить... Вертає в весну. В літо.
Може, й не було того... Наснилось?
Серцем як усе те зрозуміти?

О, серце... Стільки в нім пісень...


Ніч промайнула. Вже світанок
Багрянцем підніма шатро.
В дзеркальній гладі дивний танок
Веде від берега Дніпро.

Колише човен на припоні
Немов колиску із дитям.
Зафиркали в заплавах коні,
Своїм чаруючись життям.

На хвилях чайки реготали
На всю дніпровську широчінь.
Щось по-чаїному пізнали,
Коли чиясь майнула тінь.

Загув, загрюкав днем робочим
Стальний, до неба пнучись, міст
По ньому потяг неохоче
Тягнув вагонів довгий хвіст.

Багрянець охопив півнеба
І сонце ніжилось в воді,
Отам, де кривобокі верби
Полощуть ноги молоді.

Ніч промайнула. Ясний день
Крокує владно рідним краєм...
О, серце! Стільки в нім пісень!
Чи встигнемо?
Чи проспіваєм?

* * *


Немов соловейко, серце моє
У щасті і горі співає.
Весною - росинки з барвіночка п'є,
Зимою - сніжинки збирає.

В зеленім гайочку зозуля кує.
Цвіркун у траві витинає
На скрипочці щастя... І серце моє
Ту радість вбирає... вбирає.

Щоб потім покласти її на папір
Дзвінкими, палкими словами,
Щоб пісня з таврійських степів аж до гір
Летіла, мов пташка, за нами.

Як заспівати


Як бадьоро мені заспівати,
Щоб це щиро було.
В.Сосюра


Я бадьоро не можу співати,
Та ще й так, щоб це щиро було,
Де слізьми упивається мати,
Де у злиднях вмирає село.

Найсвятіше вже знищено: Право
На життя і на радісний труд.
Де нам тичуть зухвало і браво
Різний мотлох заморський та бруд.

Повій, вітре живий, на Вкраїну,
Оживи її диво-поля.
Як не буде цього - я загину...
Та чи прийме такого земля...

Як бадьоро мені заспівати,
Щоб і щиро й від серця було,
Так, щоб піснею з мору підняти
Умираюче нині село,

Вимираючу неньку-Вкраїну
Й зупинити повзучеє зло,
Що лиша за собою руїну
І у морок життя занесло.

* * *


Не сам іду - з весною у путі.
Микола Братан


Я заздрю тим, хто йде з весною
Всякчас по вквітчаній путі
А я, притрушений зимою,
Чургикаю... Крізь заметіль.

Чи може йду я не туди?
Осліп? Заплутавсь? Збивсь з путі?
Сніг заміта мої сліди...
Змінити путь?
Літа не ті.

P.S.
Літа не ті?!
Та все ж якесь вагання
В душі щомиті ятриться, щемить,
Мов вічності нетлінної змагання
Із тим, що появляється на мить.

Із тим, що творить марева в тривозі,
Десь лине, невідомістю горить
Та розпочать нове - уже не в змозі.
Бо дзвін давно і по мені дзвенить.

А тому й заздрю тим, хто у путі
Знайшов собі єдину ліру,
І через всі миттєвості в житті
Проніс її, як Правди міру.

* * *


Так часом хочеться заплакать.
Щоб вилить сум і біль з душі
Сльозою... З другом побалакать
Чи відтворить все те в вірші.

Здасться, в цім гріха нема,
У тузі, смутку чи в скорботі.
Душа чутлива й не німа,
Та й не замкнеш язик у роті.

І тільки розбіль свій і тугу
Кому ти понесеш у світ?
Найкращому своєму другу? -
Він зачекавсь на твій привіт.

Тож не спіши своє безсилля
Комусь у душу перелить.
І не шукай чарівне зілля
Щоб ним свій біль угомонить.

Порийсь в собі. В своїй душї,
Про людське дбаючи добро.
Не плач ніколи у вірші.
Не причиняй людині зло.

* * *


Так обридли заплакані рими...
В.Сосюра


"Так обридли заплакані рими..."
Де ж ви, де, чарівні солов'ї,
Щоб влились ваші співи грайливо
У заплакані рими мої.

Тож розвійтесь, розвійтесь, хмарини,
Що зібрались у мене в душі.
Дайте пісню нову... для людини,
Зазвучіть у живому вірші.

В котрім серце і думи розквітли б,
Як весною квітують гаї
Хмурне небо хай стане блакитним...
...Озовіться, мої солов'ї...

Озовіться святково, весняно
Світлом радості, серця биттям.
Озовіться такими піснями,
Що ведуть нас щасливим життям.

"Так обридли заплакані рими",
Як злиденне, прокляте життя.
Тож чи можуть пісні буть живими,
Як немає у нас майбуття?

* * *


Липень літо підняв до зеніту.
Колос золотом в полі дзвенить.
Свіжий вітер, як вісник привіту,
Колихне, й жовте море шумить.

І співа, і співа золотисте
Найщасливішу пісню життя.
Ой ти, сонце ясне, променисте,
Слухай, слухай - співа майбуття.

Комбайнери її підхопили...
І зовуть тую пісню - жнива.
Де й беруться нечувані сили,
Як надія ясна ожива.

Пісня жнивна дзвінка полем лине...
Все про хліб в ній без зайвих там слів.
Буде хліб - буде жить Україна,
Буде щастя і радості спів.

А степ співа...


Роздоллям степу я живу...
Як оглядаю небокраї,
У цьому дивному розмаї
Як в невагомості пливу.

Як гладжу ніжну ковилу,
То ніби щастя пригортаю.
Духмяні пахощі вдихаю
І чебрецю і полину...

То в небі ніби десь літаю,
А піді мною широчінь
Нагріта сонцем, як черінь...
І в хмарки дощика благаю.

А степ співа. Співа. Співа.
Як жайворін чи перепілка,
Чи дивна чарівна сопілка...
Й гаптую пісню ту в слова.

В оті, що в серці, що в душі,
В оті, що звуть мене щомиті
В оті, що з степом й мною злиті.
Отак і родяться вірші.

* * *


Сніжинки падають із неба,
Немов би юнії літа.
А вітерець їх підміта,
Складає в затишку огребом.

Кружля. Вертляє. Горне в дюну.
Під корінь яблуньки зганя.
Здається, робить навмання,
А обгорта троянду юну.

То гладить ніжний виноград...
То з персиком немов жартує.
(Мабуть, у нього кров нуртує)
Й ніхто не бачить в цьому вад.

А сніг - мов лебединий пух
Все пада,
пада,
пада з неба
І в ньому є свята потреба,
Бо він і саду й поля друг.

* * *


Її очі - дзеркало душі,
Невловимий засіб для спокуси.
Тож поети пишуть їй вірші,
Бізнесмени викладають буси.

А вже ті, котрі не мають бус
І вірші писати не уміють,
Сподіватись мусять на гарбуз,
І тому у відчаї німіють...

А чому, спитати б їх, німіть?
А чому б отак ніяковіти?
У очах тих - жадоба кипить
І блищать ще і отруйні квіти.

Доброти людської - ні телень.
Й теплоти духовної не чути.
Тож із ними буть нелегко вдень.
А вночі?
В ночі що може бути?!

* * *


Дивляться зорі у вічі мені,
До них я назустріч ступаю
Босоніж... В росистій траві, по стерні
Стежинками рідного краю.

Їх сили магічні і серце ведуть,
І душу в незвідані далі.
Й не можу, не вмію я їх відвернуть
Як щастя... Як болі й печалі.

Я знаю, що долю свою обігнать
Нікому в житті не вдавалось.
Тож скільки про горе я мушу співать?..
В нім серце моє надірвалось.

Ой, серце ти, серце, чутливе моє.
Не бийся в грудях аритмічно...
Неспокій, який із тобою в нас є,
Від космосу дано навічно.

* * *


Осінь жовтокоса
По рудій стерні
Розхристана, боса
Їде на коні.

А за нею вітри.
Паморозки ранні
Обривають з квіток
Пелюстки останні.

Пелюстки надії...
Пелюстки кохання...
Гуси линуть в вирій
Їх журба - прощання

Сповнена тривоги
Сповнена страждання.
Ніби ця дорога
В їх житті - остання.

* * *


Під вікном берізонька
Плечі оголила.
Бо квітневі кісоньки
В жовтні розгубила

Вітерець цілує їх.
Цей пустун осінній,
Серебром ляга до ніг,
Ранній-ранній іній.

У тріскучі зимні дні
Холод коле в плечі...
Як хотілося б мені
Взяти їх до печі,

Пригорнути. Обігріти
Ніжністю і ласкою.
Хай назвуть маленькі діти
Цю берізку казкою.

* * *


І світло і хмари - великі творці.
Зодчі земного раю,
Тримаю краплину хмаринки в руці
І сонця в росинках збираю.

Життя, взагалі, якесь диво із див...
Порушення норм і законів.
Відкриєш один - а він локомотив:
Ламає. Трощить всі канони.

Й громадяться нові і нові щаблі,
А ти в них здаєшся дитям,
І знов наступаєш на тайні граблі,
Підставлені диво-життям.

Знання достовірного в світі нема,
Здавалось міцне все... Бетонне.
Торкнувсь... Й розвалилось... І знову пітьма
У вічному мороці тоне.

Отож не цурайся, лови кожну мить.
На мить не дивися скептично.
Можливо, у миті тій тайна лежить,
А нам в диво-вічності мить лише жить,
Тож треба прожити велично.

* * *


Не уявлю себе без степу.
Без тих п'янких, духмяних чар
У дощ весняний... В літню спеку
В душі моїй любові жар.

Її ні з чим вже не зрівняти.
Хіба із тою, що в тобі,
Коди дарую гроно м'яти
У радості людській, в журбі.

* * *


Люблю я золотаві ниви...
Зайду по груди в гладь живу
І в тихім морі хвиль грайливих
Як в невагомості пливу.

Пливу... Пливу, як в даль космічну...
Обняти хочу цілий світ....
І світлу мрію поетичну
Дарую всім: Привіт... Привіт!

Привіт, дитятко яснооке,
Що диба перші кроки в світ...
Привіт, юначе... Світ жорстокий
Ти вже пізнав... Й довбеш граніт.

Привіт, дідусю сизочолий...
Привіт, бабусенько свята.
Рояться думи в вас, мов бджоли,
Про в горі страчені літа.

Пливу у даль... Земну й космічну.
Обняти хочу цілий світ
І світлу мрію поетичну
Дарую всім: Привіт... Привіт!

Етюд


Була весна, йшов теплий дощ.
Краплини падали барвисті.
Вмивався щастям буйний хвощ
І ряст у квітах, як в намисті.

Тягнувся стебельцями вгору,
А очі - квіточки сміялись...
Як не любити таку пору.
Де в щасті все жило, купалось.

Боюсь ступнуть, щоб не втоптати
Оцю завабливу красу
Її я буду пам'ятати
І в серці людям понесу.

А ще буває ж... І не рідко.
На видноті, а не в глуші,
Гніздечко топчемо лебідки
І ріжем словом по душі.

Мандруйте в красу невідому


Хай мрія й не стане та в плоті,
А маревом сяє ясним:
Ніж втонем в звичайнім болоті.
В болоті буденних путин.

Мандруйте в красу невідому.
Наслухайте мову рослин,
Отих, що у вас біля дому
Окутали квітами тин.

Отих, що із сонцем говорять
Й зірками виходять із тьми
Отих, що красу людям творять
Щоб люди ставали людьми.

Синові


Нова сім'я - новий струмочок.
Нове русло шукає путь.
Тож не спиняй його, синочку,
В житті повинно все так буть.

Не забувай оту стежину,
Що вивела тебе в життя.
Шануй батьків. Кохай дружину.
Віддай їй кращі почуття.

Поглянь на явір, де лелеки
Гніздо собі міцне звили,
І кожну весноньку далекі
Дороги їх в гніздо вели.

Отож і ти, моя дитино,
У наш родовий оберіг
Приходь господарем й дружину
Веди на батьківський поріг.

Навчай синів своїх і дочок
Людьми у всьому завжди будь
Твоя сім'я - це твій струмочок.
Торуй йому щасливу путь!

* * *


Дивуються, що падає мораль
І що злочинність з кожним днем зростає,
Немов завихрена невидима спіраль
Із душ людських все світле вимітає.

Засмоктує, затягує в багно,
І іскру мудрості,як свічку, гасить,
А що воно... і звідки те воно
В життя ввірвалось у новітнім часі.

Ніхто не зна...
І навіть мудреці
Ті, що про дух народу свого дбають,
Ті новоспечені, розбещені жерці,
Розводять руки... Мов не зна... Не знають.

І не дивується ніхто, що у селі
В пустих крамницях нічого придбати.
Зате горілки, віскі - бутилі...
Отож і є чим очі заливати.

В культурі скоротили до нуля
Усе і всіх, які були там штати.
З'явився бар... Й до ранку звеселя
Отих пройдох, що вміють грабувати.

Злочинність дика нормою стає.
Крадуть вже депутати і прем'єри.
Мораль до них ніяк не пристає.
Життя - то вічна драма... Без прем'єри.

Невидима стежина


Від душі до душі
Невидиму стежину
Я топчу все життя
В доброті до людей...
І якщо в самоті, в забутті десь загину
Знайте: подум останній мій завжди про дітей.

Вони ніжні й ласкаві,
Добрі, щирі й цікаві,
І яскраві, мов квіти у гаю навесні.
Красномовні й гаркаві.
(Навіть хитрі і лукаві)
Полюбляють співати життєдайні пісні.

Та і квіти бувають
І духмяні, й ядучі,
І яркої троянди разять шипаки.
Безпощадні і злючі,
І болюче колючі
Із яскравої квітки ростуть реп'яхи.

Тож і діти є діти
Їх навчать треба вміти.
Треба буть не над ними.
Треба бути з дітьми.

І тоді наші діти
Будуть жити - не скніти,
А цвісти, ніби квіти,
Ніби нові світи.

І тоді наші діти
Самі виростять квіти
Під вікном біля хати
І на клумбах у вас.

Дайте їм лиш зміцніти.
Укріпитись. Змужніти.
Дайте їм лиш розкритись
В доброті, в добрий час.

* * *


Прислухайсь, як радісно степ гомонить
Й калина у квітах співає.
У пам'ять вкарбовуй чарівну цю мить,
Другої такої немає.

Немає і не буде у плині життя.
Як в хмарах. У річці. У морі.
У вічному русі загадки буття.
В невимірнім щасті і горі.

Комашка, і квітка - то діти зірок,
І сонця, і матері Геї.
А ще придивися, мій любий синок.
До дивної квіти лілеї.

Її величаве, красиве життя
Обмежене в просторі й часі.
А як розцвіло оте диво-дитя
В якомусь шаленім фугасі.

І радість, і смуток у ній ти знайдеш...
І Сонця й Зірок мерехтіння,
І щастя, як неба: без краю, без меж,
І горя. І болю. Й терпіння.

Отож бережи ти лілею живу,
Не смій відривати від Геї
Й відчуєш в своєму житті наяву
І велич, і силу лілеї.

Всі квіти - посланці Зірок і Землі
Нас кличуть в незвідані далі.
А ми... І космічні, і надто земні,
Щоб все те сприймать за реалі.

* * *


Твердині краса і закони любові
В душі формувати нам треба.
А ми - зруйнували усе. Навіть в мові
Не маємо чистого неба.

Асканія-Нова... Мов трісочка в морі,
Мов квітка в диму і вогні...
Вмирає від чаду в палаючім горі
Від душ, що закуті в броні.

Розкуйтесь, просніться хоч перед грозою,
Врятуйте чебрець й спориші,
Із світлом з'єднайтесь, а не із пітьмою.
Дай простір ковильній душі.

Бо степ без душі - то вже вічне прокляття.
То вічна людині ганьба...
Ти бачиш - палає. Палає багаття.
Ти чуєш - лунає стрільба.

Посадку сокира під корінь рубає,
А той он... Із грунту висмоктує кров.
Й Таврійська краса помира... помирає
В бездушші. Чи прийде любов?

Твердині краси і закони любові
У серці, в душі нам плекати.
Отож... Не ховайсь у замети зимові.
Сховатись не вдасться ні в дії, ні в мові.
І не утечеш...Про це знать мусиш ти,
Від себе ніхто ще не зміг утекти.

* * *


Ганебно мати все і все могти
І водночас нічого не уміти.
С.Голованівський


Ганебно все могти і мати
Й нічого водночас не вміти.
Дітей щодня навчала мати,
Та ось... Чи чули її діти.

Їм щось не так і не таке
Здавалось в материнській мові
І вічне, добре і святе
Вже підривалося в основі.

В уяві зріло в них нове
І давнє стали руйнувати...
Відчули. Щось їх десь зове,
Котре не вміли будувати.

І ось тепер, у постолах,
Як небо огортають хмари,
По не заораних ланах
Чужих овець пасуть отари.

Пасуть. Мовчать. За той п'ятак
Їм не дають вже й розсуждати.
Якщо й питають - тільки "так",
Як зомбі мусять враз казати.

Ой чому ж ти, вітчизно-мати,
Своїх розбещених синів
Бездумних вміла годувати,
Та ще й за море відправляти
Й робити з них своїх катів.

Ще не вмерла Україна


Ще не вмерла Україна...
Живе... Не вмирає.
Хоч розбурхана руїна
Її добиває.

Лікувати неньку треба,
Чуєте, синочки...
Клекіт болю аж до неба.
Стогнуть ясеночки.

І тополя, і калина,
Верби й верболози
Проливають щогодини
По Вкраїні сльози.

Від Чорнобиля до моря,
Від Дону до Сяна
Україна повна горя
Дибає, мов п'яна.

Задихнувсь Дніпро широкий,
Тяжко батько диха.
Вночі пугач блідоокий
Знов віщує лихо.

Ой, не плачте, мудрі птахи -
Пугачі і сови,
Не зовіть її на плаху,
Не лишайте мови.

Не вмирає Україна,
І не вмре ніколи!
Вона нині мов дитина,
Та, що йде до школи.

Набирає силу духа
І росте, зростає.
Світ вивчає. Мудрих слуха.
Розум розвиває.

Своє слово солов'їне
Вона таки скаже,
І розбурхана руїна
На лопатки ляже.

1996 р.

* * *


Не любить сором Славу.
Не любить Слава сорому.
Взялися в двох за справу -
Ділити слід все порівну.

Хоч кажуть: добра Слава
Дорожча за багатство...
Та там, де єсть багатство -
І Слава є і братство!

Не шукайте, діти, долю на чужині...


Пташки полетіли в теплії краї,
В матері немає крил летіти.
Залишили взимку зимувать її
У холодній хаті рідні діти.

А зима, зима. Зима юртує,
Звіром завиває і тріщить.
Холодом під ковдрою ночує
І на стінах інеєм блищить.

Діти подалися долю десь шукати.
Бо в рідному краї її не найшли.
Квіти почорніли в неньки біля хати...
А сніги з морозами прийшли.

Не шукайте, діти, долю на чужині.
Вона поруч з вами в ріднім краї спить.
Хто ж зігріє неньку не колись, а нині?
Хто ж заснулу долю візьметься будить?

* * *


Як зупинити дорогу весні
А.Гармаш


Зупинити б дорогу весні.
Десь затримати б потяг до літа.
Тоді й зимнії дні навісні
Не прийдуть, бо їм путь перекрита.

І хай вічно буяє весна,
Поки рядом... Поки ми з тобою.
І погода хай буде ясна.
І веселка в нас над головою.

Де кохання, там вишні цвітуть,
Й соловейко натхненно співає.
Де кохання - там сонячна путь.
Там похмурих ночей не буває.

* * *


В тебе серце гаряче...
Воно щиро кохає.
Не журися, юначе.
Тебе доля шукає.

На кохання - коханням
Одізветься натхненно.
І любов не зів'яне
Та, що сяє вогненно.

* * *


"Не кидай хліба - він святий.
Не кидай слів на вітер".
Цей вислів надто дорогий
Із горя він, не з літер.

Народ мораль цю освятив,
Та тільки лицеміри
Її вхопили, як мотив,
Й товчуть... Товчуть без міри.

Сам президент святі слова
На вітер випускає.
Промовить... Тут же забува,
Кому й що обіцяє.

Когось ляка, комусь грозить,
На когось нахваляється.
Чи краще нам від цього жить?
І як це називається?

Народ ненавидить базік,
Народ їх проклинає...
Та все ж... цих розуму калік
У нас бо вистачає.

А люди слухають про хліб
Отам, де дзвонить колос...
Отам, де перший в полі сніп
Співа на повний голос.

Як буде хліб - прийдуть слова
Щасливі, не плаксиві.
І пісня родиться жива,
І люди в ній щасливі.

"Не кидай хліба, він святий.
Не кидай слів на вітер".
Цей вислів мудрий, не простий.
Із горя він, не з літер.

Анкета життя...


Ні! Я зовсім іще не заповнив
Золотої анкети життя.

В.Сосюра


Той зміст, що хотілось, мені не вдалось
Заповнить в анкету життя.
А все, що у мріях юнацьких лилось
Пішло, ніби дим, в забуття.

Свобода! Як легко про це говорить,
А вникни: від чого свобода?
В суспільстві приречений вік ти прожить
У тім, де панує незгода.

За Думку... За Слово, що правдою звуть
На тебе надінуть кайдани.
І дихати вільно й на мить не дадуть
Народом прокляті шайтани.

Тож де золота та анкета життя?
Заповнить яким її змістом?
Лукаві живуть - те суспільне сміття,
А чесним - у світі цім тісно.

А хочеться жить, працювать, працювати,
Трудом прославляти життя.
І кожну хвилину добру віддавать,
Бо в часу нема вороття.

Є Царство Боже в кожному із нас...


Є Царство Боже в кожному із нас...
Воно в душі.
Як рух.
Як мисль.
Як радість.
Тоді і піснею нечутною Парнас
Нас огортає в таїнство і святість.

У мить таку - мовчи! Не говори.
Нікому не доводь, що ти людина.
Це видно й так... І навіть не згори.
Навіть тоді, коли й похмура днина.

Побудь у радості, як в кайфі наркоман...
Хай щастя кожну виповнить клітину.
Коли ж розвіється оманливий туман -
Йди в борозну й тягни свій плуг до згину.

Бо те блаженство, котре ти відчув,
Не є початком і кінцем буття.
Прислухайсь: Вітер розгулявсь, загув,
Дитятко плаче... - Це і є життя.

1996 р.

* * *


Ростуть діти сьогодні
І їм треба знання.
Коли ж вони голодні
Й на них нема вбрання, -
Виховуєм безодню
В їх душах і злобу...
Озлоблене сьогодні
Таку кує й добу.

1996 р.


На молодих моя надія


Хто-хто, а я щирісінько за молодь
Хоча б тому, що в кріслі не сиджу.

С.Голованівський


Весь вік я з молоддю й за молодь.
Тож слово мовлю і своє.
Ніхто мене в цім не неволить,
Бо те, що є, воно вже є!

Розхристані і довгочубі,
Співають пісеньки блатні.
Б'ють шиби у нічному клубі,
Мов від наркотиків чумні.

А я заглянуть хочу в душу.
І в безхребетнім юнаку
Знайти, побачить таки мушу
Майбутнє... І в якім вінку?

Учитись? Клапан перекрили.
Лиш за доляри ще дихнуть
Дадуть йому корумп-горили
Й відкриють до навчання путь.

Знання нікому не потрібні
- Талант?
- А що таке талант?
Якщо батьки у тебе бідні
Й ти - бідолаха, а не франт.

- Трудитись?! - Де?
Скрізь безробіття,
Попробуй щось знайди, вмостись.
Хіба мітлу і мести сміття?
- З дипломом?
- Краще і не вчить.

Та в молодь все-таки я вірю.
Ота доларотріскотня
Пройде... Отримають довіру
Талант.
Професію.
Знання!

Лише вони Вітчизну славлять.
Та ще натхненний творчий труд.
Признати їх життям заставлять
Оті, на кого ллється бруд.

Оті, що ще ніхто сьогодні,
Ті непримітні, молоді.
Оті, що в школу йдуть голодні
І не скоряються біді.

На молодих моя надія.
Лиш їм належить майбуття.
Лиш їхня дія й протидія
Поправить скривджене життя.

* * *


Все в житті моїм віддано школі
Й не відчув, як летіли літа.
Ніби вчора саджали тополі,
Нині пух з них,як вата. зліта.

Осіда в шевелюри прихожих...
Лізе в очі, у юні вуста.
Та в житті і секунд нема схожих
Де ж знайдеш ідентичні літа.

Було щастя, і радість, і горе...
Був політ у безхмарную вись...
Була тиша й розбурхане море
У душі... Та було те колись.

А що ж нині лишилося в серці,
Що болить у моїй голові?
Сумота по вчорашньому герці ?
Чи дурниці якісь неживі ?

Ні! Неправда ! Життя ще бунтує.
Кожен вік неповторно співа
Й моє серце з піснями крокує
В посівну і в гарячі жнива.

Все в житті моїм віддано школі
Й не відчув, як летіли літа
У політ відправляв юні долі.
А тепер вже й моя відліта.

Із оцього порога шкільного
Під малиновий гомін дзвінка
Відправля до життя, до нового
Мене юність звабливо струнка.

1.08.1998 р.


Другу юності - Миколі Братану


Друже юності мій, відгукнись...
Твоїх слів мені так не стачає.
Сіли б поруч... Отак, як колись...
Чи з тобою таке не буває?

Може, в виміри інші пірнув
І поплив, як плавець у змаганні,
Я тебе і по радіо чув...
Й на блакитному бачив екрані.

Надовкола гучить тріскотня
І те вічне, набридливе: чому?
Ой... якби загнуздати коня
І забудь про самотності втому.

Мчать і мчать по м'якім ковилі
І вдихать насолоду від степу
Слухать, як цокотять ковалі
В прохолоду ранкову і в спеку.

Так промчать аж до тих берегів,
Де ласкаве і лагідне море,
Де немає в людей ворогів
І не знають вони ще про горе.

Де співучії птиці живуть
І їх слухають зранку до ночі
Ті, що в щасті на працю ідуть
Що зовуться всі - люди робочі.

І я голос почув мудреця
Линув він із небес синіх-синіх:
Все, що хочеш... Ідилія ця
Богом дана твоїй Україні.

Тільки треба межу перейти
Ту, що нині людей розділяє.
Ту, що бідних лишає мети
Й справедливість, як СНІД - убиває.

Тож доволі за морем шукать
Своє щастя й оплакувать долю,
В Україні нам треба піднять
Сплячу в мороці згублену волю.

Ой, мабуть, забагато я хочу.
Друже юності мій, відгукнись!
Про одне нині мрію й клопочу,
Щоб помріяти так, як колись,

Щоб у юність пірнути свою,
Я на цім непорушно стою.

Згусток мудрості і часу


Здавалось... відтиски німі
Закуті намертво в папері.
Та палітур відкривши двері,
Побачиш світло у пітьмі.

Відчуєш радість і кохання
І ніжні подихи, зітхання,
Наповнені палким життям...
Побачиш із малим дитям

Прабабку з бабкою у люлі...
У тому ж самому гаю
Кували їм літа зозулі
Що долю вже кують й твою.

Й немов у дивному тумані
В якімсь вируючім фугасі
Спресовані в живому часі
І в радості, і у дурмані.
Постануть у твоїм житті
Картини знані і незнані
Як діти,
невістки,
зяті.
Як гості звані і незвані....
І посміхнешся ти в уста,
Й поклонишся німому гласу.
Й відчуєш: книга не проста.
В ній згусток Мудрості і Часу!

Поема про рідний край


Від Старосільського моста
Аж до Бобрового Кута.
І від Калуги до Полянки
Рясніють квітами ділянки
І сяють золотом поля -
Це мій район, моя земля!

Тут - щирість щедрість, простота
З добром у серці пророста.

Тут Олексадрівка Велика
На схилах гордо піднялась.
По ній не раз ходило лихо
Та все ж розквітла, розрослась.

А з нею обнялась Мала,
Немов до неньки притулилась.
І всім ріднею розхвалилась.
Ще й прізвище її взяла.

І це теж правда, а не слухи
Якщо йти вниз за Інгульцем,
Там дві сестри Сайди Минухи
Вас стрінуть з хліба буханцем.
Та ще й із келихом вина...
Гостинна наша сторона.

А скільки слів про Борозенське
Межі хотілось би сказать,
Бо ж не якесь село це енське... -
Геройське! Тож співать! Співать!
Про нього вдень і уночі.
І про людей й їх калачі.

Якщо у полі косовиця -
В районі спокою нема,
Шумить! Гуде Біла Криниця
І повнить хлібом закрома.

Якщо весілля в Старосіллі -
То бубни в Дмитрівці гудуть,
І в Трифонівці надвечірній,
І в Новій Кам'янці їх чуть.

А Чкалово - орлом злітає,
У небі ясному парить.
Й Чарівне ціну собі знає.
Всім про чарівність гомонить.

Давидів Брід... А там Безводнє...
Сухий Ставок... Чи Буцівське.
Все то моє... і всенародне.
І серцю так завжди близьке.

Нова Кубань... Ой, стільки нових
В моїм степнім районі сіл.
Калуга, Павлівка, Грєдньове,
Григорівка... І всі за стіл
Тебе посадять.
Хлібосольні
Серця і душі земляків.
Відкриті! Щирі і... роздольні
Ще від прапрадідів й батьків.

А в полі ви були весною,
Коли там жайворон співа?..
Коли він з піснею дзвінкою
Над полем, вкритим борозною,
Зависне в небі, мов свіча,
І першим сонечко стріча.

А там куріпка з добротою,
Так, ніби з мудрістю людською,
Своє маленьке куріпча,
Як жить в цім світі, науча.

Чи в липні, як колосся спіле
Під сонцем й вітром пожовтіле
Ніби дзвіночками дзвенить...
Ловили ви хоч раз цю мить...
Єднали серцем в одне ціле.
У те велике,
ніжне,
миле.
І незбагнене поняття.
Що називається - життя?

Якщо вловили ви цю мигь, -
За вами щастя побіжить.

А в лісі ви були сосновім...
В тім диві з див серед ланів?
Я був! У ранковій онові
Ним дихав... і від щастя млів,
Коли він сонцю відкриває
Намети з димки-туману.
Коли вітрець-пустун змішає
Настої хвої й полину.

Коли пташиний хор вплітає
В духмяність ту свої пісні,
Я ладен стати на коліна
І ніжки цілувать сосні.

А сосни - феї непорушні.
Стрункі! Міцні! Великодушні.
Стоять в веселковій красі.
У діамантовій росі.

Цим соснам заздрять у Херсоні
Й гірничорудний Кривий Ріг...
А сосни - ніби у вазоні -
Ростуть в пісках...
І сто доріг
Ведуть людей у цю загадку,
В цю вічну таїну буття,
Де ліс чарівну диво-кладку
Кладе з сьогодні в майбуття!

Від старосільського моста
Аж до Бобрового Кута,
І від Калуги до Полянки
Рясніють квітами ділянки -
І сяють золотом поля...
Це мій район! Мої поля!
Моя прабатьківська земля!
І я, як син, всім цим горжусь!
Я тут родивсь. Живу. Труджусь
І в вічній вірності клянусь.

Скачати: 

Додати коментар



Корисно? Сподобалося? - То поділіться!
Цим Ви допоможете своїм друзям, культурі України та нашому сайту. Дякуємо!

 
Розробка та підтримка

порталу "Просвіти" Херсонщини

 

Кількість

Наразі на сайті "Просвіта" Херсонщини розміщено 116 книг;
1,466 статей;
340 авторів.




Хронологія

1654 (8) 1917 (6) 1918-1921 (6) 1929 (5) 1932-1933 (67) 1941 (4) 2014-2015 (10) XIX ст. (6)