Видання херсонської філії видавництва "Просвіта":

Ігор Проценко. Мої дороги
Олег Олексюк. На крилах Просвіти
Олег Олексюк. Доки живі. Тисячовесни
Микола Братан. Поет-земляк Євген Фомін
Леонід Куліш. Зізнання
Голос Батьківщини. Випуск 5

Каляка М. Свіжий вітер: (Ліричний етюд) // Каляка М.М. Збуджені альманахом «Степ»: Нариси. — К.– Херсон: Просвіта, 2012. — С. 244-246.

Свіжий вітер
(Ліричний етюд)

З річки прилетів свіжий вітер. Раптом погода змінилася. Сонце закрили хмари, перший весняний дощ дружно забарабанив по асфальту алеї.

Стемніло. Люди неохоче підводилися з лав, поглядаючи на грозове небо. Двоє дівчаток, дзвінко сміючись, ухопившись за руки побігли з парку. Я подивився їм услід, посміхнувся і продекламував перекладений вірш Тютчева:

Люблю грозу з початку мая.

Коли весінній першій грім,

Ніби, пустуючи, гуляє,

Гуркоче в небі голубім.

 

Гримлять розкати молодії

Пустився дощик, пил летить.

Перлини виснуть дощовії,

І сонце ниви золотить.

Я так заповзявся з віршем, що ледь не штовхнув дівчину, яка йшла попереду. Підняв очі і застиг від несподіванки: переді мною була Надя. Вона йшла, низько опустивши голову. Не знаю, чи чула, як я уголос читав з пам’яті улюблений ще з дитинства вірш.

– Здрастуйте, Надю! Ви додому?

Дівчина, не піднімаючи голови, відповіла:

– Так, додому… А хіба що?

Я хотів нагадати їй про наше давнє знайомство, спитати про причину її розгубленого вигляду, але замість того сказав якомога пом’якше:

– Невже погода так впливає на настрій?

– Можливо, й погода. А чого це вас так турбує?

Я знав Надю веселою, жартівливою дівчиною. І зараз, незважаючи на всю її зовнішню різкість, відчув, що її щось гнітить. По собі знав: в такому стані важко залишатися одному.

Ми йшли поруч. Вулиця опустіла, тільки де-не-де, ховаючись від дощу, стояли під балконом закохані пари. Сірий літній костюмчик вдало підкреслював струнку постать моєї супутниці. Поруч проїхала легкова машина, і світло фар вдарило нам в обличчя. Надя дивилася кудись далеко-далеко вперед.

– Ви мене не зрозумієте, – нарешті вона повернула до мене голову, уважно подивилася, примруживши свої світлі очі. А потім трохи подумавши, змахнула модерновою сумочкою, додала:

– У мене дуже поганий, розгвинчений характер.

– Ну навіщо ж так...

– Ні. Не знаю. Я егоїстка. Білоручка і невдячна…

– Оце так критика, – пожартував я. Але Надія залишилась серйозною. Вона зупинилась:

– Так, так. Я закінчила культосвітній технікум. Ну і що ж? Боягузка, неук… – вона ще раз глянула мені в вічі. — Все, все розтоптала оцими тоненькими своїми каблуками, розумієте?

Мене послали в район, а я … я злякалась, кинула, втекла. Приїхала знов у місто, де театри, кіно, танці… Коли я вчилася в технікумі, мені допомагали рідні. Кожний тиждень вони мені носили, возили. Чого тільки не було? Можливо, лише пташиного молока. Я могла купувати все, що завгодно – від модної розлітайки до оцих лакіровок. Здавалося, що життя тільки і створене для того, щоб добре одягатися, крутити голови хлопцям. Але от закінчено технікум, я в селі. Старенька хатина, танці лише по суботах….

Весь мій модний «з шиком» одяг викликав тут лише сміх. Бували дні, коли мене знімали з роботи і разом з колгоспними дівчатами везли в поле. І я втекла. Поступила на швейну фабрику, стала працювати різноробочою, аби в місті, аби танці, аби…

Для рідних, які живуть у селі, люблять його і пишаються ним, я стала чужою. Тепер я їх розумію: адже я зневажила людей, які допомагали мені одержати знання, поставили на ноги…

Обличчя дівчини було таким зосередженим і суворим, але воно наче вже прояснювалось – як небо, де поступово розходилися хмари. Я відчув велику внутрішню боротьбу, яка відбулася в дівчині, і вже радів за неї. Значить їй треба було виговоритися, комусь розповісти про свої переживання.

– Моя подруга, з якою ми змалку вчилися в сільській школі, закінчила одеський медичний інститут, – продовжувала Надя. – Її направили, як і мене, в село. Недавно я була в неї на весіллі. Село, яке я залишила два роки тому, стало невпізнаним: вулиці повеселішали, з’явилися нові цегляні, міського типу будиночки, молоді деревця прикрасили двори, вечорами молодь збирається у великий затишний клуб. А бібліотека, це ж просто чудо! Новий світлий будинок, читальний зал і книги, книги… І все це з’явилося без мене. Я стала там чужою, зайвою. В той час я теж могла узяти в усьому цьому найактивнішу участь…

– Надю, — раптом твердо сказав я. – Ви, мабуть, і самі думаєте про те, що… Адже вашу помилку можна виправити.

– Піду в обком комсомолу, попрошу, щоб послали мене кудись на село, хай навіть найвіддаленіше. Спробую ще раз свої сили.

Я побачив, як розпрямилися плечі дівчини. Здавалося, що переді мною колишня Надя, але тепер її життєрадісність не була легковажною, як раніше. Це вже була бадьорість людини, яка багато передумала, багато усвідомила. Я не мав сумніву: Надя зробить так, як говорить!

А свіжий весняний вітер летів по вулицях міста, розганяючи останні хмари з вечірнього неба. Гроза пішла за Дніпро, десь ще ледь чутно гуркотіло. Я обійняв дівчину за плечі й притишено нагадав їй рядки чудового незабутнього вірша:

Люблю грозу з початку мая,

Коли весінній перший грім…

– Гм. Це для мене, – скинулася дівчина. – Так, дійсно. Треба любити грозу з початку мая.

05.06.1960.

 

Перший літературно-художній твір, надрукований у молодіжній газеті «Ленінський прапор»  (нині – «Новий день»).

Додати коментар



Корисно? Сподобалося? - То поділіться!
Цим Ви допоможете своїм друзям, культурі України та нашому сайту. Дякуємо!

 
Розробка та підтримка

порталу "Просвіти" Херсонщини

Кількість

Наразі на сайті "Просвіта" Херсонщини розміщено 117 книг;
1,509 статей;
343 авторів.




Хронологія

1654 (8) 1917 (6) 1918-1921 (6) 1929 (5) 1932-1933 (67) 1941 (4) 2014-2015 (10) XIX ст. (8)