нарис

Немов кадри архівної кінострічки, мерехтять у пам’яті події далекого дитинства.
Ось біжу з такими, як сам хлопчаками, пастися в паслін і радію, коли у сухому бур’яні вдається знаходити темно-сині ягідки.
Мало хто з молодих людей нині знає, які вони на смак, а для нас то були справжні ласощі. Паслін пасльоном, а нам, дітвакам, кортить чогось суттєвішого за ці солодкуваті ягідки.

Снігова Королева підкралася тихо на санчатах, і згідно розкладу її головного розпорядника Діда Мороза, оживає казка. Течуть без кінця білі нитки, і вже матінка-зима виткала та простелила всюди свої килими. Довкруж така тиша, що зрідні чарівній музиці. Стою, зачарований таємничою мелодією, і все рясніше мою голову вкриває срібляста пороша, і зовсім не казкові думи рояться у голові…

Хто б міг подумати, що Україна з найбагатшими у світі чорноземами, з невичерпними корисними копалинами і природними ресурсами, з працьовитими людьми докотиться колись до такої руїни, яка сьогодні скрізь, куди не кинь оком?
— А ми попереджали, ми застерігали, що від демократів добра не чекати, — злостиво сичать із своїх закутів рудименти комуністичної імперії.— Це вони довели державу до кризи…

За радянських часів мені, як журналістові, випадало на різних зібраннях, конференціях, мітингах слухати високих керівних товаришів. Як правило, свої доповіді і промови вони читали із заздалегідь написаних текстів і обов’язково на російській мові. Вона була мовою влади. Дивні метаморфози відбувалися з людьми. Ледве було когось висунуть на бодай мізерну керівну посаду, як він тут же забував рідну мову, виступаючи з трибуни перед земляками. Перехід на мову влади мав підкреслювати зверхність над іншими, уявну значимість у суспільстві.

Півтора десятка східців з центральної вулиці селища ведуть на терасу, де у затінку запашних туй приємно відпочити будь-якої пори року. Звідси ще східцями спускаюсь на нижню терасу, потім на набережну площу до підвісного містка через Інгулець. А там — зарічний комплекс культури, спорту і відпочинку. Здійснюю подорож подумки, бо мені в інвалідному візку туди не дістатись. Може це й на краще?.. Нехай у пам’яті залишається все, як було колись…

СЕЛО МОЄ РІДНЕ

Глибокий колодязь

Під велетенським куполом блакитного неба розпростерся мальовничими килимами-самобранками наш південний рівнинний степ.
Уранці, коли під промінням молодого світила виблискують бурштином і ряхтять золотими лелітками роси, коли вдихається на повні груди настояне на хлібних злаках і чебрецях повітря, постають міражами далекі степові села.

Було з якого боку не в’їздиш до Великої Олександрівки, ще здалеку привертала погляд гарна баня місцевого храму з хрестом на маківці.
Споруджений він року 1898-го у класичному архітектурному стилі, величчю своєю вивищувався над усіма іншими будівлями селища.