село

* * *

Знайоме все:
Попід ліском — дорога,
Курган прадавній мріє вдалині…
Заплющу очі — хлопчик босоногий
Біжить серпневим ранком по стерні.

Далеко він і я погано бачу,
Що так в степу малого звеселя:
Маха рукою, щось гука неначе,
Але мені не видно звідсіля.
Вітрець надув сорочечку з сатину,
Перебирає чубчика шовки…
Веселий по стерні біжить хлопчина,
Шкода, що не до мене —
навпаки.

Немов кадри архівної кінострічки, мерехтять у пам’яті події далекого дитинства.
Ось біжу з такими, як сам хлопчаками, пастися в паслін і радію, коли у сухому бур’яні вдається знаходити темно-сині ягідки.
Мало хто з молодих людей нині знає, які вони на смак, а для нас то були справжні ласощі. Паслін пасльоном, а нам, дітвакам, кортить чогось суттєвішого за ці солодкуваті ягідки.

Було з якого боку не в’їздиш до Великої Олександрівки, ще здалеку привертала погляд гарна баня місцевого храму з хрестом на маківці.
Споруджений він року 1898-го у класичному архітектурному стилі, величчю своєю вивищувався над усіма іншими будівлями селища.

Сьогодні святвечір. Добрі господарі наготували по дванадцять пісних страв, зустрічають гостей. Ідуть сусіди, вітають зі святом:
— Син Божий народився, славімо Його!
А за вікном веселі голоси колядників:
— Радуйся, земле, Син Божий народився!..
— Заходьте до хати, гості дорогі, — запрошують господарі, частують печеним і вареним і, звичайно, міцним.
І пригадався мені один із зимових вечорів далекої повоєнної пори.

Жнива... Прислухаюсь до пам’яті і постають в уяві комбайни, що пливуть полем, лишаючи за собою хмари куряви та копиці обмолоченої соломи. Бронзові хвилі пшениці б’ють прибоєм у хедер, а вгорі за штурвалом причіпного РСМ-8 уважно пильнує за всім дядько Федір. Він комбайнер і важливішої постаті на даний час у селі немає. Шанобливо величаю по імені та по батькові:
— Федоре Дем’яновичу, дозвольте штурвал потримати.

Відгуготіло бронзове багаття жнив. За давньою традицією жниварі, розстеливши на стерні брезент, накрили імпровізований стіл. Ветеран фермерської асоціації обвів поглядом молодих механізаторів і задоволено посміхнувся: “Немає переводу хліборобському роду...”. Здається, недавно ці хлопці під стіл пішки ходили, а сьогодні, дивись, справжні степовики: міцні, витривалі...
— Молодці, синки! Добре потрудилися...

* * *

Знов розцвіло,
Як поле й гай,
Моє село,
Мій рідний край.
На всі лади
Співа земля:
Цвітуть сади,
Цвітуть поля.
Співай, надіє,
Щовесни.
Нам сонце гріє
З вишини.
Село забуть
Не зможу я -
В селі, мабуть,
Душа моя.

Моїй матусі

Моя дорога матусю,
Тобі не буває заміни.
Стеблом колосковим вплетуся
Я в долю моєї країни.

Моя дорога матусю,
Будь вічно мені молодою.
До тебе в горі примчуся,