Видання херсонської філії видавництва "Просвіта":

Сонце на рушнику
Вісник Таврійської фундації. Випуск 10
Історія Просвіти Херсонщини. Том 1
Микола Братан. Семенівське шосе
Олег Лиховид. Політичний компас виборця
В’ячеслав Друзяка. Україна – мій біль і надія
Олексенко В. Функціювання слів-символів у романі В. Барки “Жовтий князь” // Вісник Таврійської фундації (Осередку вивчення української діаспори): Літературно-науковий збірник. Випуск 9. — К.–Херсон: Просвіта, 2013. — С. 30-43.
Функціювання слів-символів у романі В. Барки “Жовтий князь”

Мовознавство

Володимир Олексенко

Функціювання слів-символів у романі В. Барки “Жовтий князь”

Доробок письменника привертає увагу не лише літературознавців, а й лінгвістів, засвідчуючи цим постійний пошук засобів художнього вираження, що сприяють створенню індивідуально-авторської моделі світу. Тому будь-який художній текст розглядають як можливість виявити мовні особливості стилю й індивідуальної словесно-творчої манери письменника в її проекції на загальнонародну мову. До того ж на сучасному етапі розвитку лінгвістики мову, зокрема й художню, закономірно кваліфікують як таку, що допомагає зрозуміти культуру етносу, його світоглядну систему, ціннісні орієнтири. Одним із таких засобів є слова-символи. Вони акумулюють художню енергію твору, виражають світобачення письменника, переконливо демонструють те, що поетичне слово має вагомий вплив на формування національної культури, сприяє збагаченню мовної системи, зокрема й зображально-виражальними засобами, оскільки в їх основі лежить слово як універсальний засіб вираження світосприйняття людини.
Від найдавніших часів символи відігравали важливу роль у процесі пізнання людиною навколишнього світу та себе у ньому. Поняття “символ” є специфічним типом світосприйняття, він затаємничений у мові, культурі, мистецтві певного етносу, набуваючи все нових і нових форм. Проблеми символу вивчали у філософії (Г.-В.-Ф.Гегель, Й.-В.Гете), культурології (К.Леві-Строс, М.Мюллер), психології (З.Фрейд, Ж.Лакан, К.-Г.Юнг), літературознавстві (С.Аверінцев, В.Виноградов). У лінгвістичній науці символ вивчали з позицій різних підходів: етнологічного (О.Веселовський, В.Тернер), лінгвокультурологічного (Ю.Лотман, В.Телія), лінгвопсихологічного (О.Потебня), семантичного (М.Кочерган), концептуального (Є.Шелестюк).
Теоретичні основи мовного поняття “символ” закладено у працях О.Потебні, М.Бахтіна, О.Веселовського, В.Виноградова, Е. Кассірера, П. Флоренського, О. Лосєва, Ю. Лотмана та ін.
Проблема символу (його “виявлення”, його словесного вираження) є актуальною у сучасному українському мовознавстві (праці В. Жайворонка, В. Кононенка, А. Мойсієнка, Н. Слухай-Молотаєвої, Н. Сологуб та ін.).
Проте чіткості у визначенні цього поняття досі не існує. З погляду гносеології символ розуміють як образ, узятий в аспекті своєї знаковості. Лінгвістичну природу символу досліджено менше.
Символ (грец. symbolon – знак, прикмета, ознака) – багатозначний предметний образ, який об’єднує між собою різні плани художнього відтворення дійсності на основі їх суттєвої спільності, спорідненості; один із поетичних тропів [7, с. 582].
О.Селіванова пропонує таке визначення символу: “естетично канонізована, культурно значима концептуальна структура іншої, ніж первинний зміст реалії чи знака, понятійної сфери. Символ характеризується інтенційністю, образністю, мотивованістю, дейктичністю, імперативністю, психологічністю. На відміну від метафори, яка є знаковим підґрунтям виникнення символу, він не займає предикатної позиції, а виражає загальну ідею подійного характеру, тобто уособлює цілу ситуацію, є дейктичним, а не атрибутивним, не відноситься до сфери семантики, а швидше до фонових знань, до культурної, а не мовної компетенції, … смисл символу не можна розшифрувати простим зусиллям розуму, він існує в колективній свідомості певної культурної групи, зокрема, й етносу, в готовому вигляді й вилучається в разі потреби” [6, с. 536-537].
У “Короткому тлумачному словнику лінгвістичних термінів” подано таке лінгвостилістичне тлумачення символу: “слово, що має усталені асоціативні зв’язки з відповідним поняттям… Символ пов’язаний із мовною метафорою” [3, с.153].
Не аналізуючи суперечки про природу символу, ми підтримуємо тих дослідників, які різницю між символом і метафорою вбачають у тому, що у метафорі заміна одного через інше словесно виражена, а в символі другий план слова визначається лише з усього контексту.
Звернення до символізації як до тропа – це звернення до живого джерела, що дозволяє оновити виразні можливості мови. Символ набуває у текстах, крім своїх основних (словникових, предметних) значень, нові (переносні або умовні). Письменники символічне значення слова навантажують додатковими асоціаціями. Слово “символ” – сугестивне, воно має здатність створювати глибинний зміст, що перебуває у складних відношеннях із його семантикою. Символу, на думку Н. Сологуб, притаманна вся органічність і багатогранність образу. Але він не тотожний образу, він виходить за його межі, завдяки глибинному сенсу, який ніби протягнуті нитки, пов’язує його з художнім цілим [5, с. 128].
Символізація як художній принцип розкриття ставлення до світу покладений в основу творчості багатьох письменників ХІХ – ХХ століття. До символічних образів у своїх текстах широко вдавався і Василь Барка, розширивши часопросторові й особистісні горизонти української словесності ХХ століття. Письменник завдяки власним літературним здобуткам, у яких відбувається семантична модифікація з урахуванням певної соціально-політичної ситуації автохтонних смислів етнічної символіки, вибудовує індивідуальну світоглядну модель, цим самим демонструючи універсальну роль механізму колективної та національної пам’яті.
Мовна палітра доробку Василя Барки надзвичайно широка і різнобарвна, цілеспрямовано “нарощувана” і збагачувана власними словотворами. Вона мовно експериментальна і складна для сприйняття. Образи у поезії митця у своїй структурі часто мають цілком традиційні символи, вживані у фольклорі, зокрема у колядках, веснянках, піснях купальського циклу, у народних сюжетах світотворення. Проте їх В. Барка поєднує цілком своєрідно, користуючись лише традиційними складниками, словами-символами. Це ілюструє одну з ідей письменника про потребу повернення поезії до змістових символів, тобто таких, що є носіями передусім знання про світ, знання, яке концентрується не лише в емоційних, а й у змістових складниках і структурах художнього твору, що складають певний предметно відчутний образ світу. Символізм допомагає письменникові наблизитися до філософського першопочатку буття, ці “…образи-символи… не ускладнюють сприймання авторської думки, а навпаки, випрозорюють, розтлумачують її, бо за кожним з них проглядається цілий шмат життєвої реальності, яку поетично “переживає” автор, яка тривожить його…” [4, с. 3].
Ця риса індивідуального авторського стилю В.Барки притаманна і його прозовій спадщині, зокрема роману “Жовтий князь”, в якому автор акцентує увагу на різних кольорах: білому, зеленому, червоному, жовтому, рудому, чорному, сірому. Таким чином, кольорова символіка виконує в творі важливу етико-естетичну функцію: символічно переплетено три кольори: чорний, білий і жовтий. Геніальність автора в тому, що йому вдалося цією бідною кольоровою гамою передати багатюще розмаїття почуттів.
Сучасна психологія, досліджуючи вплив кольорів на почуття людини, аргументовано довела, що жовтий колір збуджує апетит, чорний і білий у поєднанні між собою заспокоюють, нейтралізують усі почуття.
Чорна барва в романі створює негативну атмосферу. В.Барка постійно підкреслює антитезу світла і тіні, білого і чорного відповідно до розвитку протиріччя добра і зла. Зміна світла на тінь зумовлюється проведенням жорстоких хлібозаготівель, голодом: “світлота розвалена”; “взявся чорністю обшир і збір містить енергію негативного змісту, пройнятий духом голоду, небезпеки, смерті”. Біле і чорне – завжди поряд – це символ вічної боротьби добра і зла, життя і смерті; символ сутності Буття; єдності і боротьби протилежностей. Чорний – протилежність білого, асоціюється зі злом, темрявою, ворожістю, зі злими силами, дияволом, пеклом. Ось чому, розкриваючи образи “прибічників сатани”, автор уводить чорний: “один чорнявенький”, “чорнявий друкує книжки”, змій “кольори мінить на чорність”, партієць “в чорному пальті”. В. Барка, створюючи суворі картини зими, часто вживає білий колір: “степ став сліпити страшенною білістю”, “білість снігова”, “степ… білий”, “білі тротуари”. Білий колір – символ світла, сонця, життя, вічності, святості, божества, місяця, смерті, радості, святковості, сакрального для українців кольору житла, одягу, сходу, добра, краси, чогось блискучого, прозорого, невидимого, зими, снігу.
Особливо зловісним є символ жовтого кольору, семантика якого у романі контрастна. Вона спрямована на відтворення дихотомії “життя – смерть”. В Україні брудно-жовтий колір часто сприймається, як колір зради. Партійці, активісти, хлібозаготівники зрадили свій народ, відмовились від віри, традицій предків, тому щодо образу “сатани”, постійно вжито жовтий: у Отроходіна очі “з крижаною рудістю”, “золотий зуб”, лінзи збирають “світло-огненну крапку”, він “рудець”, “жовтар”, “жовтовид”, погляд “то рудасто-зеленкавий”, а то “полум’яно-мишастий”.
Символічною є назва твору. Образ-символ жовтого князя, демона зла, який несе з собою руйнацію і спустошення, сіє муку і смерть, виражається у кількох іпостасях: в образах змія, ящура, звіра, сфінкса, диявола, бузувіра. Семантичні відтінки нечистої сили, втілені у смислових виявах жовтого князя – “сатана”, “диявол”, “бузувір”, реалізувались у процесі “вибудовування” автором названого символу, акумулюючи традиційні міфологічні уявлення та моделюючи певну соціально-політичну ситуацію.
Семантично тотожним символу князя у В.Барки виступає образ змія – збирача данини, охоронця кордонів, поглинача, викрадача, цербера тощо, але дещо трансформований: змії (у цьому випадку прислужники-партійці) збирають своєрідну данину з селян. На основі смислових виявів символу змія можна провести аналогії з традиційним міфом про зміїного царя та його прислужників: змії мають свого владику – царя або царицю. Зміїний цар утілений передусім в образі Сталіна, а зміїні прислужники – то виконавці його політичної тактики. Автор демонструє своєрідне перетворення людей на звірів (зміїв). Дракон у В. Барки тотожний образу абстрактного звіра, який домінує у нашаруванні смислів жовтого князя, змія. Очевидно, цей символ автор обрав з метою підкреслити глибоку проблемність та сформувати цілісний концепт. Образ змія-ящура набув рис етнічно-міфологічних, первинних, а також фольклорних – вони в свою чергу ґрунтуються на гіперболізованому світосприйнятті: істота кроволюбна, вимагає жертви заради власного життя.
Базуючись на асоціативних уявленнях, можна означити цей колір-символ як забарвлення міфологічного персонажа – зміїного царя, а також власне забарвлення тварини-змії. У В.Барки маємо негативну конотацію кольору, але з трансформацією її семантики в політичному сенсі. З жовтим кольором у письменника пов’язана діяльність та її наслідки партійних керівників, їхніх прислужників. Жовтий у митця – це колір тривоги, лихого передчуття, колір голоду, смерті, колір мертвої природи. Жовтий князь, що уособлює зло, оточує себе жовтим кольором: жовтолиций виконавець партійних вказівок Отроходін; жовтий звір на малюнку; у місті жовті установи; жовті двері райвиконкому; жовта трава; “жовтіє хата”; жовті очі у голодних; рудий звір, що вилазить з багна; Дарія Олександрівна пояснює із святої книги про звіра, що виходить з моря; жовто в очах селян з потьмареною від голоду свідомістю; жовті бур’яни, де колись звучали веселі голоси дітей; жовтий колір мертвих тіл; стіни жовті – атрибут правлячої системи, “що пожирає своїх дітей”; Сталін – жовтий князь, антихрист у людській подобі.
У передмові до видання роману зауважується співвіднесеність назви з поняттям “голод”. Словосполучення “жовтий князь” можна пов’язати з нелюдським існуванням, якоюсь тяжкою карою, пор.: “Мирон Данилович стоїть, мов черевики прив’язані жовтою травою…” [1, с. 100], де жовта трава – символ смерті. Жовкнуть люди від тривалого недоїдання, жовкнуть стіни будівель, коли в них ніхто не живе. Сама назва твору “Жовтий князь” містить виразний кольоровий акцент. Образ жовтого князя у романі глибоко символічний і широко розвинений. Жовтий колір – теплий, веселий. Символізує світло, радість, повагу. Жовтий колір – колір золота, зрілого колосся пшениці, жита, ячменю, зів’ялого листя. Жовта барва породжує надію, віру у відродження життя, духовності. Але жовтий – це ще й колір хвороби, смерті, потойбічного світу [2, с. 22].
Акцентована лексичними і смисловими повторами символіка жовтого кольору поруч сивого і попелястого справляють гнітюче враження, навівають передчуття біди. Тут пейзаж постає як засіб художнього паралелізму, ніби готуючи читача до психологічного шоку від жахливої картини голоду в селі.
Слово “князь” у значенні “керівник високого рангу” – традиційне в Україні. “Князь” споконвічно символізує владу. Можливо, тому так часто вжито епітет “жовтий”. Жовтий і князь (у заголовку), і одяг, і двері райкомівського будинку (“сірчасто-жовті”). Як синоніми до слова “князь” у тексті вживаються слова, що характеризують владу, наприклад, “вагар” – той, хто контролює, зважує. Це уособлення якогось вищого містичного зла, “чортової сили”, “диявола”, що тепер “князює в воздусі”, де “він і демони його, над душами, мов шуліки і яструби над курчатами. Тепер злетілися в двір, близько до кожного: хапають і розкльовують”. Конкретне втілення одного з таких демонів – Отроходін. Недаремно Барка кілька разів наголошує на жовтому кольорі його обличчя. Інший демон, мабуть, найголовніший – Сталін, “вусатий бузувір”, який “завів пекло”. До речі, радгоспний рахівник уважає, що вся причина лиха – саме в ньому. “Дрібніших” демонів багато, вони є “сторожею, поставленою владою”, що “охороняє кривду”.
Важливу роль у тексті роману виконують назви релігійних предметів. Наприклад, символічного змісту набуває церковна чаша, що символізує в романі світло, незнищенність душі людської, вічність життя, єдність і наступність усіх поколінь українців (бо не одне покоління причащалося з неї), а отже, й України, яка відродиться, не зважаючи ні на що.
Через символічний образ церковної чаші автор розв’язує одну з головних проблем роману – проблему духовності, гуманізму, людяності. Грабунок олтаря партійці проводили саме у розпал операції з викачування хліба. Це символічно, адже церковна чаша була для селянства “вмістилищем огню і світла небесного”, “найдорожча коштовність у світі”. Тому, ризикуючи життям, люди врятували її від грабіжників-руйнаторів, заховали в надійному місці, яке знає лише наймолодший з вимерлої родини Катранників – Андрійко, якому й судилося продовжити рід, нове покоління Катранників.
Святе споконвічне місце для селян – церква. У романі вона – символ єднання, оберіг духовності. Навіть перетворена на звальний пункт, вона не втрачає своєї святості. Тому попри всі муки Мирон Данилович має сили вистояти, пам’ятаючи проповідь священика: “ – Заповідано нам… тільки любов… Огляньмось на своє серце! Гризня, огнем дихаєм чи байдужістю. Заздрим і осміюєм, лаєм чорно і шкодим ближньому, як змії: без каяття, ніби так і треба…” [1, с. 57]. Так, саме в церкві не може “розколотися” Мирон Данилович, тобто видати місцезнаходження чаші, хоч як того хочеться “розкольникам”. Почуті в церкві настанови священика люди довго пам’ятатимуть. Тяжко вижити, проте для них головне – порядно, з честю. Люди, як можуть, намагаються допомогти один одному, щоб отримати “небесний вінець”, яким після відходу мають нагородити душу. В. Барка не піддає сумніву існування “душі” як потойбічної субстанції. Він уважає її “незримим деревом з різноманітними формами гілля, квіту, плоду”. Через душу люди зближуються із Творцем у голосі сумління, молитві, потребі порятунку.
Тому міфологема душа в романі В.Барки обов’язково світла, чиста, незаплямована страшним гріхом. Вона виступає персоніфікованим образом-символом, має будову, серце, тіло. Вона пластична. Душа – то живий організм, про що свідчать такі сполучення: “душа скрикнула”, “душа приголомшена”, “душа втішилась”, “душею болітиме”, “вирішила душа”, “душа скована”.
У В. Барки символ душі вибудовується з урахуванням двох культурно-релігійних традицій: уявлень про співвіднесення душі і тіла стародавніх слов’ян та християнської моделі “душа – тіло”.
У сім’ї Катранників панувала традиційно висока етика родинних стосунків. Письменник з’ясовує, якими засобами більшовицька влада руйнувала одвічні засади життя українців. Перший удар спрямувався на селянську хату, коли в ній під час обшуку все розкидалося й плюндрувалося. У світобаченні українського селянства хата – символ надійного родинного гнізда, символ добра і надії, любові і віри, запорука миру й достатку, оберіг від усіх життєвих нещасть і небезпек.
І ось нова влада піднімає руку на цей сімейний затишок: “Мирон Данилович від плюндрування збілів, – похило відступає до хати.
Там грабіж: ніби з переказів про людовидого змія.
Заскочили в хижу і все поперевертали… Вернулася з церкви Харитина Григорівна… Злякано дивиться і питає сина: – Це – вони?..
– Вони, мамо! Пішла в хату; глянула, переступивши поріг, і обмерла! Їхня хата, ще прадідівська, з сволоками в старовинних знаках, різьблених і свічами палених, була завжди біла.
А ось – гірше, ніж у сараї! Як після землетрусу. Поперериване все і поперекидане, позмішуване і потоптане.
Сльоза збігла по щоці. Здогадалася стара – вже кінець настав.
На старість побачила: знечещено їхню хату, хату-святиню, де ікони споконвіку осяювали хліб на столі” [1, с. 64-66].
Другий удар влада зосереджує на розхитуванні, ламанні віками усталеного українського сімейного ладу, обрубуванні родових коренів. Поступово один за одним помирають усі Катранники, крім Андрія. Герої твору В. Барки – статичні. Вони не втрачають подобу людини, не виходять за межі народної моралі. Митець любить своїх героїв і вірить у відродження душі українського народу. Недаремно ж найменший із сім’ї – Андрійко – залишається живим. Власне, він, пам’ятаючи про все пережите, бере на себе відповідальність за продовження роду. Діти – майбутнє українського народу. Знищити їх – значить знищити народ. Діти виступають у романі символом Добра: Миколка “світив добрістю”; “праведницею”, “зірочкою” для всіх була Оленка, саме в її праведні, безгрішні вуста вкладено мудру істину: жити треба на цій землі, як сонце, несучи світло і любов людям. Андрійко мусить, пройшовши через страшні життєві випробування, донести цю істину людям, розповісти нащадкам про жахливі події того часу, він повинен передати їм усе найцінніше, що дала йому родина: любов, доброту, милосердя, віру, людяність.
Дійові особи роману – люди однієї епохи, одного часу, здебільшого одного соціального класу. Але в кожного з них – своя мета в житті, свої цінності та ідеали: у Мирона Катранника – глибока християнська віра в Бога, у Григорія Отроходіна – фанатична партійно-більшовицька віра в Сталіна, який здатний винищити цілий народ заради “світлого майбутнього”. Отже, їхні життєві філософії – діаметрально протилежні. Звідси й неминучість конфлікту Добра і Зла.
Зло в “Жовтому князі” настільки всебічне, що складається враження, ніби воно розливається вогненною поглинаючою жовтою рікою по всіх сторінках твору. Панування жовтого князя, як символічного втілення містичного тотального Зла і водночас конкретного його вираження в системі та її реальних носіях, поширюється скрізь. Воно повсюдне й невитравне, воно вічне. Так само, як і вічне Добро, що завжди протистоїть Злу, як у житті, так і в самій людині.
Але з будь-якими абстрактними поняттями Барка поводиться досить обережно, послідовно позбавляючи їх абстрактності і вбираючи цілком реалістичні, матеріально відчутні “шати” (портретні характеристики, детальні описи, картини, поведінку дійових осіб, їхні взаємохарактеристики, роздуми тощо). Це стосується так само і понять-символів Добра та Зла.
У романі Добро втілюється насамперед в архетипному образі-символі сонця. Але цей образ в індивідуальному стилі письменника має водночас конкретний і загальносимволічний зміст. Сонце теж має жовтий колір, як і стигле колосся довгоочікуваного хліба, але іншого, яскравого відтінку – кольору тепла, вогню. Ця “гра” жовтим кольором у романі не випадкова: Добро, як і Зло, може перемагати, воно так само вічне і всюдисуще. Прикметно, що з’являється в тексті цей образ суголосно внутрішнім настроям і почуттям героїв, синхронно до поступового утвердження ідеї перемоги Добра над Злом. Усупереч наростанню трагічності подій (Кленоточі обезлюднюються, руйнуються, заростають бур’янами, серед яких навіть не блукають поодинокі пси) сонце як природне світило з’являється дедалі частіше. Цей символ Добра, надії, рятівного тепла, урожаю вічний, недосяжний ніяким силам, хоч часом його і заступають хмари (“Мирон озирнувся, підвів очі: сиплеться світло сонця над пусткою, як завжди”). Сонце постійно присутнє у свідомості людей як остання надія, як втілення Бога, вічного життя, що абсолютно відповідає українській фольклорній символіці. Настає момент, коли на грані останнього зблиску свідомості головному герою Мирону Катраннику здається, що лише воно може зцілити, допомогти, порятувати.
Символічність пронизує всю творчість Барки, виявляється у виборі тем, героїв твору, в обставинах життя, художніх деталях. В. Барка використовує фольклорний символ катран (рослина, яка росте в степах або напівпустелях і має велике листя). Прізвище Катранник походить від назви цієї рослини, що, можливо, і вказує на масштабність трагедії родини, її певну спрямованість.
Символ порога у В.Барки наділений сакральною функцією, що відповідає смислам цієї необхідної деталі дому в народнорелігійній світоглядній моделі у формі табу та різних магічно-містичних дій. Крізь призму стійких світоглядних схем В. Барка використовує символічну метафоричну конструкцію “хата – поріг”. Сакральне ставлення українців до власної оселі підкріплене релігійним світосприйняттям: у митця вжито образ-символ хати-двору, в якому він поєднує два світи – земний та потойбічний.
Для В. Барки досить важливими є символи серця і душі – фундаментальні концепти у цілісній моделі світосприйняття автора. У символічній концепції “серце – любов” він утілює споконвічні виміри духовного життя українців, де серце є центром людської душі, що містить цілий всесвіт.
У В.Барки концепт серця часто має містичне обґрунтування, що етимологічно споріднене з християнською світоглядною традицією. Це виявляється у символічній конструкції “серце – віра – Бог”. Релігійний аспект кордоцентричної проблеми В.Барки поєднується з його ритуальною реалізацією – через молитву. Письменник, передаючи риси народнорелігійної моралі, створює символічну конструкцію “серце – віра – народ”.
Однією з ознак ідіостилю В. Барки є активне використання та індивідуально-авторське наповнення біблійних образів. Такіі образи письменник пропонує не принагідно, вони є основою втілення авторського задуму.
Зауважимо, що біблійні образи-символи функціонують у художньому тексті як згорнуті значення попередніх біблійних інформацій. З погляду образного вживання – це загальнолюдські символи, що в художньому творі наповнюються авторськими інтерпретаціями. З погляду структури тексту – це своєрідні мовні кліше, згорнуті конструкції, які використовує автор у готовому вигляді [5, с. 130].
Звернемо увагу на етнологічний аспект біблійних образів-символів, які в такому плані постають, з одного боку, як готові рамкові конструкції, концепти значень, а з другого, – як знаки народної культури, як етнологеми.
Етнологічна інтерпретація закріпилася за цими образами спочатку у фольклорі, а потів одержувала індивідуально-авторське використання в художніх текстах.
Навколишній світ, приречений на повільне вмирання, бачиться читачеві крізь призму кольорів: “… ген, як карб: місяць, що спада, весь пошрамований; крейдяна печатка на блакитний папір…” “…нам зображення, – думає Мирон Данилович; – брат брата на вилах держить; під груди вдарив і підняв, поки – смерть; поставлено малюнок, як нагадку проти каїнства…” [1, с. 47].
Глибинність чуттєвого, емоційного забарвлення автор досягає через поєднання неоднорідних за своєю семантикою порівнянь: місяць – мов карб, місяць – мов крейдяна печатка на блакитний папір і місяць – як нагадка проти каїнства. Для пояснення семантичної суті кожного вислову звернемося до народних легенд та повір’їв. У сиву давнину існувало таке повір’я про місяць: коли подивитись на нього крізь особливу хустинку, що має таємничу силу, то Каїн і Авель бачаться дуже чітко. Як місяць маленький, то і мала злість Каїна на Авеля, якщо ж повний – то значить, що Каїн Авеля забив, і видно, як він держить його на вилах. За те, що на місяці зображено це вбивство, Бог судив йому щомісяця народжуватись, рости й умирати. Ось чому автор називає його “крейдяною печаткою”, тим самим стверджуючи вічність існування місяця як дзеркального відображення гріховних учинків людей на землі. В останньому вислові метафоричний образ наповнюється особливо трагічним змістом і переростає в символ біблійної кари за зло.
У загальномовному значенні слово “Каїн” широко вживалося в українській мові і літературі здавна. У “Словнику української мови” [СУМ, Т.4, с. 72] слово “Каїн” тлумачиться як “братовбивця”, “зрадник”, “злочинець”, тобто слово тут трактується як доповнена загальна назва.
Кожна епоха пристосувала цей символічний образ по-своєму. У В.Барки цей образ асоціюється з тими, хто в 1933 р. відбирав в українських селян останній хліб, прирікаючи їх на смерть (образ набуває значення “душогубець”). До речі, щупи, якими шукали приховане зерно, виконували своєрідну функцію знарядь вбивства (як вила).
Трагедія 1933-го осмислюється письменником через біблійне пророцтво як результат запрограмованого геноциду, що його здійснювала партія більшовиків та її вожді, які асоціюються з фатальним диявольським знаком “666”. Звір із цим знаком постає з розповідей подорожнього в жовтому одязі – так через увесь роман проходить символічний образ Жовтого князя, що несе смерть, горе, страждання, суспільне нищення й руйнацію, спустошує не тільки землю, а й душі людські.
Композиційно психологічною домінантою, що ставить “усі крапки над і”, є розмова Мирона Катранника з подорожнім дідком Прокопом про суть сталінської системи, біблійні пророцтва, виконавця і жовтий одяг, у якому він князює, про кінець світу, що вже надходить. Василь Барка підводить апокаліптичне підґрунтя до пророцтва Івана Богослава, включаючи їх в уста діда Прокопа: “Виліз він (антихрист) з багна в образі компартії, – зразу кинувся на сім’ї людські: розриває їх, бо сказано – звір. І він не останній, будуть зліші, потім всіх придавить один. Поставить на всякому спокушеному знак: що думати і що робити. Хто відступає – кара!... погіршає люто при останньому звірі… Скибки хліба не дадуть, коли не покажеться знак на лобі і на долоні, кладений від князя, що при дияволі ходить” [1, с. 110].
Єдиним порятунком дід Прокоп уважає церкву – оплот істинної віри на землі: “… церкві дано силу – зібрати всіх добрих, в останні часи спасіння. Держіться твердо, бо сказано: хто вірний до смерти, одержить вінець життя…” [1, с.111]. Магічний знак хреста – емблеми вогню, сонця, воскресіння і безсмертя – використовувався задовго до виникнення християнства. Він моделює світове дерево, сходження до вічності. Вважають, що хрест міг розумітися як символ життя, духу, як єдність чоловічого і жіночого начал. Горизонтальна лінія хреста означала жіноче єство, землю, матерію, а вертикальна лінія – чоловіче єство, небо і дух; “центр у Хресті – носій вищої духовної цінності, визначення простору з властивими йому зв’язками і залежностями”. В. Кононенко зазначає, що хрест може сприйматися і як єдність часу та вічності, відповідно горизонталі та вертикалі. Біблійний символ хрест – це найвища сакральна цінність. Він є знаком, що нагадує людину з розпростертими руками, є носієм чеснот і піднесення духу до вічності, до Бога. Хрест означає віру в Бога, любов, надію на перемогу і спасіння.
Лексема храм, що є назвою культової споруди, також набула символічного значення – місце піднесеності почуттів і віри у святість, високість духу, замилування красою: храм душі, храм мистецтва, храм природи, дорога до храму.
Символ Богородиця (Богоматір, Діва Марія) має значення жіночої сили, захисниці й берегині, натхненниці всього доброго і гарного. Вона є уособленням найвищих чеснот, жіночої краси, доброти й чистоти. Вважається, що під особливою опікою у Богородиці були діти і жінки.
Біблійні символи В.Барка добре знав, бо був людиною дуже релігійною. Їх використання у романі “Жовтий князь” цілком виправдане.
З прийняттям християнства запозичена біблійна символіка стала накладатися на український національний ґрунт, частково використовуючи давню міфологію. Призначення біблійної символіки – подати віруючим в умовних образах зміст людського життя і смерті, моральні засади християнської віри. Біблійна символіка дуже багата, оскільки вся Біблія – це світ символів. Тому на національному ґрунті інших народів, зокрема українського, вона не губилася, а, навпаки, набувала вторинних значень у результаті метафоризації і різних семантичних перетворень у лексичній системі національної мови.
Отже, символ в інтерпретації Барки – є зв’язок його творів з традиціями українського фольклору.
Звернувшись до символів, Василь Барка хотів виразно показати страшні картини штучного голодомору в Україні 1932-1933 рр., але над усе прагнув розкрити світові болючу правду про тоталітарну систему, яка нищила все світле й гуманне на своєму кривавому шляху до комунізму “пожирала своїх дітей”, бо сама була “жовтим князем”.
Література
1. Барка В. Поезія. Повість “Жовтий князь” / Василь Барка. – К.: Наук. думка, 2001. – 304 с.
2. Жулинський М. У світлі віри / Микола Жулинський // Василь Барка. Жовтий князь. – К.: Дніпро, 1991. – С. 21-22.
3. Короткий тлумачний словник лінгвістичних термінів / Єрмоленко С. Я., Бибик С. П., Тодор О. Г.; за ред.. С. Я. Єрмоленко. – К.: Либідь, 2001. – 224 с.
4. Мовчан Р. Вершник неба в океані життя: Василь Барка / Р.Мовчан // Українська мова та література. – 1988. – №85-88. – С. 1-4.
5. Сологуб Н. Функціонування слів-символів у мові творів Івана Багряного / Н.Сологуб // Світ мови: поетика текстових структур. Наук. зб. на пошану професора Анатолія Мойсієнка / За ред. проф. М. Зимомрі. – Київ – Дрогобич: Посвіт, 2009. – 444 с.
6. Селіванова О.О. Сучасна лінгвістика: Термінологічна енциклопедія / О.О.Селіванова. – Полтава: Довкілля – К., 2006. – 716 с.
7. Українська мова. Енциклопедія / редкол.: Русанівський В. М., Тараненко О. О. (співголови), М. П. Зяблюк [та ін.]. – К.: Укр. енциклопедія, 2002. – 752 с.

Додати коментар



Корисно? Сподобалося? - То поділіться!
Цим Ви допоможете своїм друзям, культурі України та нашому сайту. Дякуємо!

 
Розробка та підтримка

порталу "Просвіти" Херсонщини

Кількість

Наразі на сайті "Просвіта" Херсонщини розміщено 117 книг;
1,508 статей;
343 авторів.




Хронологія

1654 (8) 1917 (6) 1918-1921 (6) 1929 (5) 1932-1933 (67) 1941 (4) 2014-2015 (10) XIX ст. (8)