Видання херсонської філії видавництва "Просвіта":

Вісник Таврійської фундації. Випуск 2
Микола Братан. Танго над лиманом
Вісник Таврійської фундації. Випуск 4
Микола Василенко. Усе царство — за коня!
Наталя Коломієць. Я щаслива
Анатолій Анастасьєв.Осінній дисонанс

Дупляк М. Книга про корифея українського перекладацтва // Вісник Таврійської фундації: Вип. 6. — К.–Херсон: Просвіта, 2009. — С. 278-286.

Книга про корифея українського перекладацтва

До 100-річчя від дня народження Григорія Порфировича Кочура (17 листопада 1908 – 15 грудня 1994) – відомого перекладача світової літератури, переважно поезій – від античних часів до ХХ століття; літературознавця, енциклопедиста, критика та теоретика перекладацької справи, у в-ві «Смолоскип» у Києві з датою 2008 року вийшла вагома своїм змістом і розміром нова публікація «Григорій Кочур. Література та переклад», том перший. Книжка вийшла на офсетному папері в твердій обкладинці, на 610 сторінках друку.

Упорядники книжки – син і невістка вченого – Андрій і Марія Кочури. До Редакційної Колегії входили: А.Кочур (голова), І.Дзюба, Р.Зорівчак, М.Стріха, О.Бросаліна. М.Новікова, О.Чередниченко, М.Кочур і Г.Пехник.

До збірки увійшли дослідження, рецензії, літературні портрети та інтерв’ю. Це — перша спроба об’єднати в одному виданні матеріяли, розпорошені по різних першоджерелах в Україні й поза нею та нещодавно знайдені в архівах. Прикрашене портретом ученого-ювіляра, видання розраховане на філологів-фахівців та широкі кола шанувальників української та світової літератури. Книжка вийшла завдяки підтримці НТШ в Америці та Фундації «Спадщина» в Чикаґо. Тираж публікації всього 1000 примірників. На 46 мільйонів населення України – це дуже мало.

Григорій Кочур – лауреат літературної премії імені М.Рильського, Державної премії імені Т.Шевченка, відзначений медаллю НТШ ім. М.Грушевського.

Як пишуть упорядники книжки, переклади вченого-ювіляра «найповніше представлені й загалом відомі фахівцям і широкому загалові шанувальників поетичного слова» завдяки книжці «Третє відлуння», «а масштаби ерудиції письменника в питаннях теорії та історії літератури, і зокрема перекладацької галузі, засвідчує пропонований читацькій увазі двотомник його статей».

Творча спадщина Г.Кочура зберігається в Літературному Музеї (одинокому в Україні) письменника в Ірпені – в будинку, де він проживав після повернення з заслання. Музей розбудовують і ним дбайливо опікуються Андрій Григорович Кочур і його дружина Марія. Вони й повсюдно розшукують всі оригінали праць великого вченого й відповідно їх упорядковують. Головна мета Музею – зберігати та раціонально використовувати рідкісну бібліотеку, архів, зокрема унікальне листування вченого, що сприятиме впровадженню до наукового обігу матеріялів Г. Кочура, зокрема про культурне життя в Україні в 50-90-их роках XX століття.

Оскільки часто прізвище Григорія Порфировича «було в списках небажаних для друку авторів», він «позичав» прізвища в надійних людей. Тепер же упорядники книжки називають справжнього автора цих творів. Вони й указують на труднощі в пошуках публікацій Г.П.Кочура, бо не всі збереглися в архівах. Як гідні діти великого Батька, вони дбають про те, щоб не пропала його творча спадщина. Щаслива людина, яка залишає по собі таких шанувальників своєї праці, як залишив їх учений-ювіляр.

Своє вагоме слово про корифея українського перекладацтва сказав Іван Дзюба у вступній статті «Григорій Кочур. Покликання. Ерудиція. Труд». Автор підкреслює той факт, що численні праці вченого не були підписані його прізвищем, «яке раз-у-раз опинялося під забороною», а значна частина його праць узагалі не була надрукована. Тому, на думку І. Дзюби, завдяки цьому виданню читач може повніше уявити Григорія Кочура не тільки як «блискучого перекладача поезії з десятків мов, але і як гуманіста-енциклопедиста, і як перекладознавця й теоретика перекладацької справи, і як інтерпретатора явищ світової літератури». Перекладацькі задуми і творчі акції Григорія Кочура визначалися стратегічним баченням потреб української культури та несхибним естетичним оцінюванням, – пише І. Дзюба.

Г.Кочур усе турбувався про те, щоб український читач мав широкий вибір зразків світової поезії рідною мовою. В 60-их роках, коли українські перекладачі опинилися на передньому краї боротьби за українську культуру, в Україні спостерігаємо справжній вибух перекладацької енергії: навколо Рильського, Бажана, Кочура та Лукаша виросла когорта молодих талановитих перекладачів. Нові переклади ставали справжніми культурними подіями, бо саме завдяки їм до читання українською мовою прилучалися й люди, які досі читали тільки російською мовою.

Влада розуміла, що перекладацтво почало набувати політичного значення і відповідно реагувала. Одначе, вона не могла заборонити перекладання українською мовою. Це був би надто відвертий культурний геноцид. Режим регулював норми української мови таким чином, щоб вона поступово втрачала свою самобутність і стала просто непотрібною. Українські вчені розуміли, що перекладацтво — «арена вдосконалення і самоствердження мови, спосіб її входження у світову мовну змагальність і солідарність, а перекладна література рідною мовою народу – пряме розширення історичної перспективи народу».

Саме тому влада робила все, щоби цю життєствердну функцію від української мови відібрати, мовляв, є ж величезні перекладацькі потужності російської культури, яка по-братньому обслуговуватиме й українське суспільство. Григорій Кочур твердо обстоював право української літератури на прямі контакти зі світом та адекватне відтворення його художніх скарбів рідною мовою свого народу – в усій самобутності цієї мови, — стверджує Іван Дзюба.

Дотепер вийшли три збірки вибраних перекладів Г.Кочура, а саме: «Відлуння» (1969), «Друге відлуння» (1991), «Третє відлуння» (2000).

Доволі довгу наукову розвідку п.н. «У духовно-культурному полі Григорія Кочура – теоретика й історика українського перекладу» помістила в цій книзі академік АН ВШ України Роксолана Зорівчак. Вона вказує на факт, що 1908 рік був доленосним для української філології, бо «подарував Україні та світові Г.П.Кочура і Ю.В.Шевельова – українських інтелігентів найвищої історичної проби, неймовірної загальної та філологічної культури, творців з унікальним естетичним відчуттям», які залишили дуже глибокий слід в українській культурі.

Авторка називає Г.Кочура ювеліром Слова, особистістю франківського взірця, людиною легендарної пам’яти, всеосяжним культурологом, гуманітарієм, істориком і теоретиком українського художнього перекладу та рушієм новітньої української інтелектуальної думки, Українцем з великої літери, Громадянином, який навіть у найчорніші часи жив за Кодексом Чести, тобто жив і працював заради своєї нації. Вона стверджує, що переклади збагачують не лише цільову літературу, але й загальну скарбницю світової літератури, збагачують і самого перекладача.

Р.Зорівчак нагадує, що «навіть натякати на націєтворчу роль художнього перекладу в Радянському Союзі категорично заборонялося. Це розглядалося б як ідеологічна диверсія найгіршого ґатунку». Авторка зауважує, що «українська мова і література – головні чинники формування нації в умовах бездержавности – майже ніколи не розвивалися в нормальних умовах», тож перекладна література в нашому культурному житті все відігравала дуже важливу ролю і як виховний засіб, і як засіб самовираження нації, розвитку української мови та поетики.

Переклад українською мовою завжди стояв на варті волелюбних прагнень народу, хоча доля була жорстокою до наших перекладачів. У радянські часи їх постійно звинувачували у всяких гріхах, цькували, переслідували. Багато перекладів пропало, багато знищили сторожі тюрем і концтаборів, а разом з тим зазнала шкоди українська культура.

Як пише Р. Зорівчак, за свою наполегливу працю для української науки, Г. Кочур зазнав «і замовчувань, і принижень, і тюрем, і концентраційного табору. У вкрай несприятливих умовах він зробив протягом своєї довголітньої творчої діяльності дуже багато. Силою свого таланту, міццю любови до Вітчизни – став символом духовної еліти нації».

Григорій Кочур – виходець із селянської родини козацького роду — народився у селі Феськівка (на той час Менської волости) на Чернігівщині. Там, над річкою Мена, і промайнуло його дитинство.

Як дуже здібний студент, Г.Кочур працював у Лексичній Картотеці української мови в Києві, заповнюючи картки для двох словників. Тут і познайомився з академіком А.Кримським та з мовознавцями О.Синявським, В.Ганцовим і Г.Голоскевичем. Одначе, і студіювати, і працювати було важко в дуже несприятливих умовах чужого поневолення, позначеного Голодомором, чорним вороном і жахливим терором.

З вибухом Другої світової війни родину Кочурів відрядили з Вінниці до Полтави. Коли ж німців вигнали з цього міста, Григорія Кочура з дружиною Іриною Воронович заарештували, звинуватили в «укрбуржнаці» і засудили на десять років таборів і втрату громадянських прав на п’ять років. Засуджені відбували ув’язнення в Заполяр’ї, одначе, навіть у страхітливих умовах заслання, Г. Кочур крадькома працював над перекладами.

У часи хрущовської відлиги подружжя Кочурів звільнили з таборів, а згодом реабілітували та дозволили повернутися в Україну. У 1962 році колишні каторжники поселилися в Ірпені. Не гаючи часу, Г.Кочур всеціло поринув у наукову працю, став одним із великих авторитетів у створенні середовища руху опору для шістдесятників. З історією шістдесятництва щільно пов’язана й історія перекладу. Тоді, у післякультівську відлигу, почалося поступове розкріпачення думки. Перекладацтво стало надійним засобом залучення до світової культури. Як пише Р.Зорівчак, — «це була вкрай унікальна ситуація, коли перекладали, щоб рятувати мову й вибудовувати націю з пасивної етнічної маси».

Шістдесяті та початок сімдесятих років були дуже плідними у творчості Г.Кочура. Він дуже болюче відчував вироблену віками неволі покірливість свого народу, тому чимало перекладів має в собі гостре вістря убивчої іронії й сатири. Та й тоді не все перекладене можна було публікувати. Про всі труднощі цієї епохи дуже переконливо й аналітично розповідає авторка названої вище розвідки. Навколо Г.Кочура утворювалася молода когорта перекладачів, здатних споруджувати мости між українською і світовою культурою. Він користувався великим авторитетом і став гідним продовжувачем традицій Миколи Зерова.

Після смерти М.Рильського в 1964 році, у дуже важкий для нашої культури час, коли лютувала цензура, Г.Кочур став керманичем школи українського художнього перекладу, центру морального опору тоталітаризмові. Українським перекладачам і в Україні, і в діяспорі – йшлося не тільки про те, щоб перекладений твір увійшов у читацьку свідомість як факт рідної літератури, а й про те, щоб ствердити повноцінність рідної мови, — підсумовує Р.Зорівчак. Г.Кочур і його соратники продовжують і вдосконалюють перекладацькі принципи, що їх випрацювали І.Франко, М.Зеров, В.Державин та О.Фінкель.

Режимні русифікатори не могли стерпіти такої праці українських учених. У сімдесяті роки почалась нова хвиля репресій проти «інакодумців». Г.Кочура вирішили повторно відлучити від літератури. У пресі його почали звинувачувати в різних провинах, обливати брудом, а згодом виключили зі Спілки Письменників України (поновили щойно в 1988 році), а тим самим позбавили можливості друкуватися, заборонили листуватися з фахівцями з-за кордону. Щойно після усамостійнення України в 1991 р., вчений зміг уперше у своєму житті виступати на конференціях у Чехії, Польщі та в Сполучених Штатах Америки. Тут він був учасником українознавчої конференції в Урбана Шампейні. Користаючи з нагоди, особисто познайомився м. ін. з письменником Василем Баркою в Ґлен Спею.

Р.Зорівчак не без причини та не без рації дорікає діяспорним україністам за те, що вони й досі не усвідомлюють значення українського художнього перекладу як могутнього чинника утвердження національної культури. Серед їхніх праць майже немає досліджень, присвячених хоча б найвидатнішим перекладачам, а якщо є окремі згадки, то часто недоброзичливі й необ’єктивні. На думку дослідниці, «художній переклад є одним із тих небагатьох чинників, що допомагають нашій літературі піднятися на найвищий рівень, стати поряд із найрозвиненішими літературами світу, сприяти формуванню нації». Що ж до  Г.Кочура, то в нього була впевненість, що від літератури його відлучити не можна, бо література – завжди там, де він. Майстер продовжував працювати, а в його «Іртиському Університеті» здобуло вишкіл чимало серйозних українських перекладачів і перекладознавців.

У 1989 р. Г. Кочур стає лауреатом перекладацької премії ім. М. Рильського. Того ж року виходить перша збірка його власних віршів «Інтинський зошит. Вірші 1945-1953 років». Ученому йшов тоді 81-ий рік життя. Збірка віршових перекладів Майстра вийшла в 1991 р. п.н. «Друге відлуння». 1993 р. НТШ нагородило Г.Кочура медаллю ім. М.Грушевського, а в 1995 р. Кочурові посмертно присуджено Державну премію України ім. Т.Шевченка. Це стало визнанням його величезних заслуг перед українською літературою, його вагомого внеску до світової літератури.

У 2000 р. вийшла найновіша збірка перекладів Г.Кочура з 28 мов п.н. «Третє відлуння». Вони репрезентують 33 національні літератури. Р. Зорівчак порівнює літературний подвиг Г.Кочура з подвигом І.Франка, який перекладав художнє слово 35-ти народів рідною мовою. Переклади Г.Кочура – «окремий етап в історії українського художнього перекладу, в освоєнні світової літератури нашою», — пише дослідниця. Г.Кочур звертав велику увагу на переклади античних авторів. Тим він ставив себе в повну опозицію до панівного режиму, який доручав обмежувати публікацію оригіналів і припинити викладання латинської і старогрецької мов, загальної філософії та логіки тощо.

Г.Кочур – автор праць «Шевченко в польських перекладах», «Бібліографія французької шевченкіани», «З французької шевченкіани», «Добрі переклади англійською мовою», «Видано в Пряшеві», — досліджував англомовну, французьку, чеську, словацьку та польську шевченкіяну.

Слід відмітити, що Г. Кочур своїми працями значно розвинув критику художнього перекладу в Україні, а ця критика необхідна для обґрунтування теорії перекладу. На думку Кочура, необхідно перевидати недоступні (або майже недоступні) для нашого читача тексти майстрів українського художнього перекладу попередніх епох. Як людина колосальної ерудиції, Кочур був надзвичайно вимогливий до перекладача художньої літератури; ненавидів білі плями та перекручення в історії. Серйозно ризикуючи, згадував у своїх критичних працях імена заборонених авторів.

Р.Зорівчак доречно підтверджує, що «статтями, присвяченими видатним особистостям та явищам в історії українського художнього перекладу, Г.Кочур багато зробив для дослідження творчості І.Франка, Лесі Українки, П.Карманського, В.Свідзінського, неокласиків та інших авторів. Усі його праці надзвичайно багаті на абсолютно точний фактаж і постійні посилання на майже недоступні першоджерела». У першому томі обговорюваної збірки поміщено понад 130 праць Г.Кочура. Деякі з них, написані російською мовою, залишено без перекладу.

Становленню кочурознавства як окремої філологічної галузі, на думку Р.Зорівчак, м. ін. сприяє саме те, що активно працює названий Літературний Музей Г.Кочура в Ірпені, успішно розвиваються перекладознавчі дослідження в університетах України, де вишколюють молодих перекладачів і перекладознавців. Дослідниця заохочує опрацювати тему «Григорій Кочур за ґратами» та великим накладом перевидати «Інтинський зошит» Майстра. Не можна відкладати й публікації спогадів про Г.Кочура. Треба б опублікувати й вибраний епістолярій Г.Кочура, бо ж він був одним з останніх блискучих майстрів епістолярного жанру. До речі, Г.Кочур залишив по собі понад 10 000 листів.

Мрією мрій було б опублікувати «Третє відлуння» як білінгву з відповідним коментарем і портретами авторів оригіналів – пише Р.Зорівчак, – а також білінгву Шекспірових «Гамлетів» — в оригіналі та в усіх українських перекладах...На її думку, доречно опрацювати мову перекладів та оригінальних творів Г.Кочура, передусім із позицій інтертекстуальности... Настав час для написання монографії «Григорій Кочур як перекладач та перекладознавець у контексті українського літературного процесу другої половини XX ст. – початку XXI ст.». Треба б зробити ще дещо... Можна тільки побажати, щоб збулися пропоновані шляхетні задуми професора Р.Зорівчак.

Обговорюваний перший том двотомової збірки літературно-критичних праць великого вченого напевно стане важливим набутком теорії та історії українського художнього перекладу. Це ж бо криниця знань для всіх, хто цікавиться справою перекладу та взагалі для фахівців із цієї ділянки знання. Українська наука збагатилася новим вагомим надбанням.

Щоб на державному рівні вшанувати пам’ять Григорія Порфировича, 29-го січня 2008 року Президент В. Ющенко підписав указ «Про відзначення сторіччя від дня народження Григорія Кочура».

Приємно відмітити, що до 100-річчя від дня народження Григорія Кочура, 15-17 листопада 2008 р. у Львові відбулася триденна міжнародна наукова конференція, на якій всебічно обговорено внесок ученого-ювіляра в українську науку та його місце у збагаченні української культури. Конференцію спонзорували Міністерство Освіти і Науки України, Львівський і Київський Національні Університети, Літературний Музей Григорія Кочура та НТШ. Окреме вшанування вченого відбулося опісля в Києві. На святі була еліта української інтелігенції. Були вітання від Президента В.Ющенка та розкішний кошик квітів від Нього.

Ще в 1920 р. поет Микола Чернявський (автор спогадів про Шевченкову могилу на Чернечій горі) з жалем писав: «Взагалі ми, українці, ліниві й недбайливі щодо скарбів наших духовних. Не цінимо ми своїх видатних сучасників за життя їх і не зберігаємо пам’яти після їх смерти. Одні – через загальну свою малокультурність, інші – боячись спогадом про видатного сучасника понизити своє власне значіння...»

Надіймось, що достойне вшанування Григорія Кочура в соту річницю народження – це початок нової сторінки в пошануванні великих українців в Україні, гідного вільного та культурного європейського народу.

Додати коментар



Корисно? Сподобалося? - То поділіться!
Цим Ви допоможете своїм друзям, культурі України та нашому сайту. Дякуємо!

 
Розробка та підтримка

порталу "Просвіти" Херсонщини

 

Кількість

Наразі на сайті "Просвіта" Херсонщини розміщено 117 книг;
1,508 статей;
343 авторів.




Хронологія

1654 (8) 1917 (6) 1918-1921 (6) 1929 (5) 1932-1933 (67) 1941 (4) 2014-2015 (10) XIX ст. (8)