Видання херсонської філії видавництва "Просвіта":

Микола Братан. І краса, і держава
Анатолій Анастасьєв.Осінній дисонанс
Вісник Таврійської фундації. Випуск 6
Олег Олексюк. А у нас був Тарас
Микола Швидун. Батьківська криниця
Іван Ющук. Якщо ти українець
Дупляк М. Монографія не тільки про українське село Гребенне // Вісник Таврійської фундації (Осередку вивчення української діаспори): Літературно-науковий збірник. Випуск 8. — К.–Херсон: Просвіта, 2012. — С. 266-272. — Рец. на кн.: Михайло Козак. Гребенне в Другій світовій війні. — Перемишль, 2010. — 306 с.
Монографія не тільки про українське село Гребенне
Михайло Козак. Гребенне в Другій світовій війні. — Перемишль, 2010. — 306 с.
З приємністю та з особливим зацікавленням спостерігаємо появу на видавничому ринку нових публікацій про наше Закерзоння, адже така нагода не трапляється часто. Україномовну літературу про Закерзоння збагатив своєю новою книжкою знаний на терені Польщі дослідник української проблематики, педагог, суспільно-культурний і громадський діяч інженер Михайло Козак.
Монографія М.Козака про його рідне село Гребенне вийшла у м’якій кольоровій обкладинці. Про її мистецьке оформлення подбала Катерина Козак — дружина автора. На першій сторінці обкладинки поміщено вид на село, а на ній ікону Божої Матері з 1851 року, віднайдену 2009 року під час реставрації місцевої церкви. На четвертій сторінці обкладинки поміщено пам’ятний знак до 60-ліття злочинних депортацій гребінчан у 1946-1947 роках, що зображує розірвання тяглості роду поколінь на землі, на якій споконвіку жили українці. Ліворуч угорі — щойно відновлена дерев’яна церква в Гребенному з 1697. Гарну передмову до книжки “Мартиролог українського села Равщини” написав доктор історичних наук Богдан Якимович з України.
Перед війною село Гребенне було частиною Рава-Руського повіту, а від 1945 року — Томашівського. Воно розташоване при головному шосейному і залізничному шляхах Львів — Варшава. Після війни Сталін, який установлював державні кордони на свій розсуд, “подарував” це село, разом з українськими землями Закерзоння, полякам. Усі населені пункти — на правому, суціль українському боці Сяну, УРСР відступила на користь Польщі. Сталін торгував українськими землями так, як це йому було вигідно. Не помогли йому навіть нагадування Микити Хрущова про те, що Холмщина, Підляшшя, Лемківщина та Північне Полісся — українські землі. Про відірвані до Росії суцільно українські території Хрущов не смів навіть згадувати. На думку Б. Якимовича, Сталін перш за все “хотів покінчити з галицьким національним українським вогнищем та зміцнити додаткову підконтрольну Москві територію для переможного маршу гнилою Європою аж до Атлантики”.
До речі, в Гребенному покоїться прах українського поета Олександра Козловського, а в сусідньому селі Млини, на історичній Яворівщині, похований творець музики до нашого національного славня о.Михайло Вербицький. Слід пам’ятати, що в княжому Перемишлі в ХІХ ст. почався процес українського відродження.
У висліді угоди про переселення українців з батьківської землі до України, а польських колоністів з України до Польщі, для українців Закерзоння почалася велика трагедія. Вони ж бо не бажали покидати рідної землі та йти в сталінські колгоспи, а поляки не хотiли їх у Польщі, бо вважали, що Польща повинна бути тільки для поляків. Вони робили все можливе, щоб силоміць позбутися українських автохтонів.
Згідно з наведеною статистикою, на 1 січня 1939 р. у Гребенному мешкало 1630 осіб, з них — 30 поляків, 10 жидів і 10 осіб інших національностей; решта, разом із т. зв. латинниками (1600 осіб), були українці. Трагедію депортації українського населення довершила нелюдська операція “Вісла” 1947 року, яка здійснила практично повний етноцид українців на Закерзонні.
У своїх підсумках Б.Якимович слушно пише, що книжка Михайла Козака є справжнім мартирологом його “маленької батьківщини”. Годиться додати, що трагічна доля Гребенного стрінула й багато інших українських сіл на Закерзонні після Другої світової війни. Автор передмови звертає увагу на хист М.Козака — уродженця Гребенного та щирого патріота, який безкорисно віддає свій талант народові, з якого вийшов, і протиставляє його симоненкам, вітренкам, марченкам, левченкам, семиноженкам, табачникам, бузинам, які у своїй вільній державі добре відробляють московські юдині срібняки. “Безперечно, — пише Б.Якимович, — у кожного народу є свої виродки, але нормальні люди їх попросту іґнорують, а не роздають їм міністерські портфелі для шкоди своїй нації”.
Михайло Козак здійснив важливий дослідницький проект не на чиєсь замовлення чи за чужі гроші, але з громадського обов’язку супроти рідного села та рідної землі — з єдиною думкою про те, щоби ніколи не загубилася пам’ять про гребінчан, які поклали своє життя лише за те, що вони любили свій народ, свою Батьківщину.
Автор книжки намітив короткий екскурс у минуле рідного села, а відтак поділив свій твір на три розділи, в яких хронологічно описав події, що сталися в його минулому. Перший розділ охоплює події шести років тривання війни та післявоєнні трагедії, що продовжувалися далі. За той час село зазнало більшовицької (1939-1941), німецької (1941-1944) та другої більшовицької окупацій (1944-1945). Перша окупація відзначалася особливою жорстокістю: вивізками на Сибір, арештами національно свідомих людей, сільської інтеліґенції (учителів і священиків), талановитої молоді, діячів культури, громадських, просвітянських і молодечих організацій тощо; забиранням молоді до Червоної Армії на фінський і японський фронти та іншими злочинами супроти цивільного населення. Тоді по ночах почали зникати люди, часто з цілими родинами. Перша окупація тривала 607 днів, друга — 1090 днів. Німецька відрізнялася від більшовицької лише методами доконуваних злочинів. До невільничої праці в Райху німці вивезли 63 молодих хлoпців і дівчат. Інші стали жертвами німецького окупаційного терору в концентраційних таборах.
Друга більшовицька окупація була ще більш трагічною. Тоді на Закерзонні безкарно діяли радянські спецслужби, для яких не було кордону, та всякі радянські дорадники польського війська, служби безпеки, судівництва й адміністрації, які навчали своїх польських колеґ служити Кремлеві. Життя в селі було дуже небезпечне. Вже після встановлення польсько-радянського кордону, до села несподівано забігали “стрибки”, які тероризували людей — палили хати, провокували, а то й разом з НКВС мордували селян. Автор наводить точні дані про 30 гребінчан, арештованих НКВС у 1940-1947 роках. Тоді 19 осіб вивезли на Сибір. На окремій таблиці подано дані про долю 52 юнаків, мобілізованих до Червоної Армії. Із них повернулося до села лише 16. З іншого списку довідуємось про 8 осіб, яких убили радянські партизани С.Ковпака.
У другому розділі автор розповідає про депортацію гребінчан на польські понімецькі землі під час операції “Вісла”. Робить це на основі архівних документів, свідчень і спогадів гребінчан і особистих записок протягом п’ятдесяти років. Свідчення і спогади очевидців підтверджують факт, що депортації українського населення відбувалися за допомогою польського війська, спецслужб і адміністрації та засобами брехливої антиукраїнської пропаґанди, фізичного і психічного терору.
Третій розділ охоплює тему концентраційного табору для українців у Явожні та судилища гребінчан військовими судами в Ряшеві (3 особи), Кракові (13 осіб), Варшаві (1 особа) та Ольштині (15 осіб). Автор подав загальний огляд табору, його організаційні структури і призначення. У книжці знаходимо статистичний перелік закатованих українців із загального числа каторжників у Явожні — 161 з 3871, що становить 4,2% запроторених протягом шести місяців, у тому числі п’ятьох гребінчан.
Загальна кількість суджених гребінчан — 32 особи, тобто 27,8% від загальної кількості 115 арештованих гребінчан, які відбували покарання в тюрмах у таких містах, як: Барчево, Валбжих, Варшава, Ґолєнюв, Потуліце, Рацібуж, Тарнів, Фордон, Штум і Явожно.
Понад 40 років про концтабір у Польщі не було й згадки. Комуністична влада замовчувала перед світом свій злочин, скоєний на українцях, громадянах Польщі. З часом земляки віднайшли і впорядкували місце поховання жертв табору та поставили високий березовий хрест з таблицею такого змісту: “Очам безумним видалось, що вони вмерли, а вони тривають”. Посвячення хреста відбулося 27 вересня 1992 року. Кожного року у вересневі дні з цілої Польщі їдуть українці, щоб помолитися над могилами жертв табoру в явожнянському лісі. В 1998 році у Явожні встановлено й відкрито пам’ятник за участю Президентів Польщі й України — О.Кваснєвського та Л.Кучми. Розірвану на дві частини стіну пам’ятника вінчають одно- і двораменні хрести, що символізують єдність українськoго роду — католицьких і православних християн.
М.Козак зібрав свої матеріали з великою точністю. Він не оминув жодної значної події в історії села; бажав написати про кожного мешканця, зафіксувати особисту трагедію кожної людини. Автор назвав патріотів, які виступали за добру справу проти окупантів, гинули в боротьбі або терпіли в польських тюрмах і в концтаборі Явожно. Він назвав також прізвища зрадників і донощиків, які заплямували своє ім’я співпрацею з ворогами. Тепер же на цвинтарі в Гребенному стоїть надмогильний пам’ятник, а на його цоколі епітафія такого змісту: “Борцям за волю України, воїнам УПА, що загинули в бою з НКВД в гребінських лісах осінню 1944 року. Вічная пам’ять”.
Обговорювана книжка — важливий документ доби. У ній знаходимо багато фотокопій автентичних документів епохи, багато іконографічного матеріалу з Гребенного та з місць поселення гребінчан після операції “Вісла”.
Дуже гарно відгукнувся на книжку доктор історичних наук Анатолій Русначенко з України. Він відмічає, що спонукою до написання монографії була “не лише туга автора за малою батьківщиною, але й біль за долі односельчан і самого села, яке перестає існувати як село його споконвічних мешканців-українців”. Усі наведені дані й розповіді очевидців указують на факт, що операція “Вісла” була спрямована “не так на підрив матеріальної бази УПА, як про це писали тоді польські засоби масовoї інформації, але на знищення української присутності в краю”. Цей злочин етнічної чистки і досі оправдовують польські офіційні державні кола. На основі книжки М.Козака А.Русначенко робить правильні висновки, що “було би добре на Великій Україні зібрати свідчення про виселення з українських сіл в часи колективізації і голодомору”. Та це вже давно треба було зробити.
Mихайло Козак не зупинився на публікації рецензованої монографії про рідне село “Гребенне в Другій світовій вiйні”. Він наполегливо продовжує працювати над другою частиною книжки — про іcторичне минуле і сьогодення Гребенного. На думку автора книжки, “своє майбутнє можна будувати тільки на своєму минулому”. Значить, треба знати своє минуле; треба захистити правду і зберегти пам’ять про неї. Які ж актуальні сьогодні його слова до читачів: “Досліджуймо свою історію, пишімо про неї і не чекаймо, коли нам напишуть чужинці”.
З перспективи понад 70 років написати книжку про події 40-их років дуже важко, бо відходять із цього світу останні мешканці села, а поляки нищать сліди життя українців на Закерзонні. Автор пише: “У декого з депортованих залишились тільки карта переселення і звільнення з концентраційного табору в Явожні, а в державних архівах лише списки депортованих і засекречені документи про ОУН-УПА. Все інше знищено (у Гребенному — М.Д.), крім людської пам’яти і церкви, — одинокого свідка минулого, яка стоїть над селом в оточенні старих лип, понад три століття (313 років)”.
Moнографію збагачують пояснення скорочень, 5 малих мап, 23 фотокопії документів і 26 чорно-білих світлин, післяслово автора, бібліографія (архівні матеріали, література, публіцистика), свідчення, іменний і географічний покажчики та список прізвиськ — як прозивали себе гребінчани.
Окремо годиться дещо сказати про мову монографії. Це, тим більше, що не відмічено в ній імені мовного редактора. У загальному підсумку, в книжці спостерігаємо і гарну літературну мову (за чинним в Україні Київським правописом), і мову автора, який писав її так, як говорить інтеліґентний українець у Польщі, не дотримуючись ні Київського, ні Харківського правописів. Саме тому спостерігаємо тут і друкарські, і правописні помилки, полонізми тощо. Одначе, мовні недоліки блимнуть у порівнянні з вартістю та значенням цієї публікації. Крім того, мова багатьох авторів наведених спогадів становить окрему вартість і залишиться свідченням про українську мову мешканців Гребенного.
Монографія “Гребенне в Другій світовій війні” цінна не тільки для кожного, хто народився в Гребенному або для нащадків гребінчан, але й для кожного українця, а особливо українця-закерзонця, бо об’єднує їх спільне минуле і спільна незавидна доля під Польщею. Цієї книжки не зможе обминути жоден інтеліґентний українець, який цікавиться минулим і сьогоденням свого народу.
Надіймось, що невдовзі побачить світ і намічена автором друга частина монографії. Цього йому щиро бажаємо.

Коментарі

мій дід Козак Семен Іванович -08. 07. 1895р.н.в Гребенному, потім переселений в с. Михайлівка Сокальського р- ну.Там і помер в1965р.Нічого не знаєм про дідових рідних. Можливо були брати та сестри. Прошу допомогти.

Додати коментар



Корисно? Сподобалося? - То поділіться!
Цим Ви допоможете своїм друзям, культурі України та нашому сайту. Дякуємо!

 
Розробка та підтримка

порталу "Просвіти" Херсонщини

 

Кількість

Наразі на сайті "Просвіта" Херсонщини розміщено 117 книг;
1,506 статей;
343 авторів.




Хронологія

1654 (8) 1917 (6) 1918-1921 (6) 1929 (5) 1932-1933 (67) 1941 (4) 2014-2015 (10) XIX ст. (8)