Видання херсонської філії видавництва "Просвіта":

Анатолій Анастасьєв.Осінній дисонанс
Вишиванка. Число 2
Сонце на рушнику
Вісник Таврійської фундації. Випуск 10
Микола Братан. Їде батько Махно
Олег Олексюк. Затуманені плачем

Оленковський М. Місто Олешшя - причорноморський унікум середньовічної історії України // Вісник Таврійської фундації: Вип. 6. — К.–Херсон: Просвіта, 2009. — С. 106-114.

Місто Олешшя - причорноморський унікум середньовічної історії України

Перетворившись у Х ст. на могутню політичну силу та найбільшу державу Європи, Київська Русь мала наміри володіти й землями Північного Причорномор’я або, принаймні, мати зверхність над кочовиками цього степового краю. І володіння Керченською протокою ще за часів Святослава Ігоревича, й побудування міста Тмутаракань на Таманському півострові вказують, що це не було примарою. Входила до складу Київської Руси територія Північно-Західного Причорномор’я та лівобережного Нижнього Подунав’я, між річками Дністер та Сирет. За письмовими науковими даними києво-руські землі по Дніпру сягали Чорного моря, хоча вони й тягнулися вузькою смугою вздовж Надпоріжжя та Нижнього Дніпра. Зараз це підтверджується й археологічно. Низка давньоукраїнських пам’яток часу Київської Руси розташовується вздовж усієї долини Дніпра, від Середнього Подніпров’я до острова Березань включно. Причому, по обох берегах.

Зазначити точно час входження земель Нижнього Подніпров’я до складу Київської Руси важко. Є підстави вважати, що відбулось це, скоріш за все, в ХІ столітті. Й продовжувалось це підпорядкування, можливо, аж до монголо-татарської навали.

Унікальним та абсолютно об’єктивним свідченням входження Нижнього Подніпров’я до складу Київської держави вже в ХІ ст. є знаходження та інтенсивне функціонування тут києво-руського міста Олешшя. Знаходилось воно в дельті Дніпра, на сучасному Великому Потьомкінському острові, біля Херсона. Місто літописне – неодноразово згадувалось, у зв’язку з різними історичними подіями, в численних письмових джерелах, причому, як давньоруських, так і західних та східних, переважно візантійських. Неодноразово у літописах згадується Олешшя як зручне місце відпочинку для князів та посольств на шляху з Києва до Корсуня та Царграда, й навпаки. Останній етап існування міста у літописах, на жаль, не відображено.

Історичне значення Олешшя доводять незаперечні факти. Навіть у кінці ХІІІ та у ХІV століттях, вже після припинення існування міста, на генуезьких картах усе пониззя Дніпра позначалося як річка Олешшя. Дожив цей гідронім до появи Запорозького козацтва й супроводжував його на усьому протязі існування. Адже з перенесенням у 1711 р. Січі у пониззя Дніпра її було названо саме Олешківською. З іншого боку, навряд чи усе пониззя Дніпра отримало свою назву від назви міста вже у ХІІІ-ХІV ст. Скоріш саме місто Олешшя було названо за найменуванням специфічного еколого-географічного регіону у дельті Дніпра.

Не викликає великих сумнівів те, що Олешшя було одним з найголовніших перевалочно-транзитних торгівельних центрів Київської Руси-України. Було воно й дуже важливим митним та прикордонним пунктом на її південному рубежі. Закінчилась історія міста трагічно. Насильницьку смерть Олешшя доводять численні кістяки вбитих людей, що лежать на площі міста. За даними досліджень більшість з них належать жінкам та дітям. Пояснення цьому, можливо, полягає в тому, що чоловіки захищали місто за його межами або на якихось захисних спорудах і загинули там. Жінки ж та діти були знищені на території міста. За деякими даними, в Олешші формувались загони правобережних князівств перед виходом назустріч монголо-татарам у 1223 р. Можливо розгром міста є ворожою помстою за це. Здійснення руйнації могло відбутися як під час основної навали, у 1239-1240 рр., так і під час повернення орди хана Бату з Центральної та Південної Європи 1242 року через Північне Причорномор’я.

На превеликий жаль, залишки цього міста, важливого свідка історії української нації, її гордості та слави, вже понад 30 років інтенсивно знищуються. А з 2004 р. й незаконно передаються херсонськими міськими чиновниками у приватну власність. Мало того, стали відомими факти діяльності на території Олешшя “чорних археологів”, переважно з числа дачників, які активізувалися з весни 2004 р. Причому, найбільша проблема полягає у тому, що відбувається це за дахування херсонської обласної структури охорони історико-культурної спадщини, яка й повинна захищати цю унікальну українську пам’ятку (обласна Інспекція охорони пам’яток та її відділ археології під керівництвом хронічної українофобки О. Шкроб). Історія, звичайно, дасть свою оцінку таким “шкробам”, але й зараз відповідні правоохоронні структури мали б “сказати своє слово”.

Враховуючи надзвичайну важливість для розуміння в контексті середньовічної історії Південної України подій навколо Олешшя, варто надати інформацію про деякі з них за “Літописом Руським” (за його усіма частинами – “Повістю минулих літ”, Київським літописом та Галицько-Волинським літописом):

У рік 6592 (1084). ...У сей же рік Давид захопив гречників у Олешші і забрав у них все майно. Всеволод тоді, пославши, привів його і дав йому Дорогобуж” [4, c.125]. (Гречники – купці, що користувалися дніпровою частиною шляху з “Варягів у Греки”, здійснюючи торгівлю між Києвом та Константинополем. Захоплюючи та грабуючи гречників, Давид шкодив економічним інтересам Київської Руси. Тому Всеволод надав князеві-ізгою місто Дорогобуж).

У рік 6661 (1153). Послав Ізяслав сина свого Мстислава на половців до Псла, тому що пакостили вони тоді по Сулі. Але, не дійшовши до них, він вернувся.

На ту ж осінь послав отець Мстислава назустріч мачусі, з Володимиром Андрійовичем і з берендичами. І ходили вони до Олешшя, та, не знайшовши її, вернулися” [4, c.258]. (Після смерті першої дружини Ізяслав вирішив одружитися з донькою грузинського царя Дмитрія І – Русудан. Саме її Мстислав ходив зустрічати восени до Олешшя, але зустрів біля порогів тільки на початку весни наступного року, як вийшов удруге).

У рік 6668 (1160). ... Тоді Олег Святославич побив половців і Сантуза убив, половецького князя.

У тім же році послав Ростислав із Києва Юрія Нестеровича і Якуна в насадах на берладників, що були Олешшя взяли. І, догнавши їх коло Дциня, вони побили їх і здобич узяли” [4, c.276].

У рік 6672 (1164). Прийшов митрополит Іоанн в Русь. І не хотів його Ростислав прийняти, тому що одрядив був Ростислав Гюряту Семковича до цесаря, намагаючись настановити Клима на митрополію. А повернувся Гюрята назад із Олешшя з митрополитом і з цесаревим послом” [4, c.285].

У рік 6721 (1213). ... А звідти прийшли вони нижче Кучелмина, думаючи, де перейти ріку Дністер. Та за божою милістю прийшли човни з Олешшя, і переїхали вони в них через Дністер, і наситилися рибою і вином. Звідти ж приїхав Данило до Мстислава.

 Мстислав же велику честь склав Данилові, і дари йому дав великії, і коня свого борзого сивого, і сказав йому: “Ти піди, княже, у Володимир, а я піду в Половці. Помстимось оба за сором свій”. І Данило приїхав у Володимир” [4, c.376-377]. (У списку Галицько-Волинського літопису багато хронологічних дат не відповідають дійсності. Зазначені події, насправді, відбувались у листопаді-грудні 1219 р.).

Є аргументовані підстави вважати, що Олешшя відвідали усі Митрополити Київські, направлені Патріархом на Русь-Україну (дорогою до Києва), та митрополити, що їздили до Константинополя з Києва. Безсумнівно, бували в Олешші Великі Князі Київські, не кажучи вже про князів удільних. Не можна сумніватися й щодо перебування тут численних послів, вождів кочових племен тощо.

Цікаво зазначити, що вже тривалий час відзначається заснування сучасного міста Цюрупинськ від дати першої згадки про Олешшя. При цьому стверджується, що знаходилось Олешшя саме на місці сучасного Цюрупинська. Усе це не більше як історичний казус. З приводу назви містечка “Олешки” генетична лінія дійсно простежується. Але йде вона не від міста Олешшя, а від географічного регіону Олешшя. Названо було Олешками містечко не від назви регіону “Олешшя”, а від назви Олешківської Запорозької Січі (заснованої тільки у 1711 р.). Відтак, дійсно науково обгрунтованою датою заснування так званого м. Цюрупинська можна вважати дату заснування Січі. Однак, про що можна вести мову, якщо більшістю мешканців міста навіть не визнається його історична назва – Олешки.

За ситуації, що складається з упертим визнанням Цюрупинська майже тисячолітнім містом, необхідно нагадати історію віднайдення залишків Олешшя. То ким же, коли та як це було здійснено?

Треба зазначити, що пошуки залишків Олешшя здійснювались неодноразово – протягом другої половини ХІХ та першої половини ХХ ст. Причому, здійснювались вони не тільки дилетантами – любителями та краєзнавцями – а й маститими вченими та дослідниками, такими як І.Забєлін, В.Гошкевич, В.Добровольський, О.Тахтай [2]. Але усі вони неодмінно й наполегливо проводили свої пошуки тільки в одному регіоні – на території та в околицях містечка Олешки (Цюрупинська). І завжди без будь-яких результатів. Бо цей шлях пошуків був хибним.

Як часто буває у таких випадках, ключем для розв’язання таємниці виявилась випадковість! Після розподілу у кінці 1960-х років чергової ділянки так званого Великого Потьомкінського острова у дельті Дніпра під дачі, дачники викопували численні людські черепи та кістки, уламки глиняного посуду та інші старовинні речі. Почали поширюватися про це різноманітні чутки, які чомусь не зацікавили Херсонський краєзнавчий музей, але дуже зацікавили відомого запорізького археолога Олександра Бодянського. Приїхавши у 1972 р. з невеличкою експедицією заповідника “Хортиця” він уперше провів на цій пам’ятці археологічні дослідження. Було зібрано у дачників величезну кількість різноманітного археологічного та антропологічного матеріалу. Проведено також невеличкі розкопки. І це відразу дало дослідникові можливість зробити однозначний висновок – на заплавному острові, у центрі Дніпровської дельти виявлено величезне давньоруське поселення ХІ–ХІІІ століть. Проаналізувавши археологічні знахідки, наслідки розкопок, він зробив сенсаційний висновок – знайдено загадкове літописне місто Олешшя. На жаль, висновок цей було вміщено тільки до наукового звіту про археологічні дослідження, який скромно “осів” у науковому архіві Інституту археології Академії Наук України.

Тільки через кілька років, працюючи з матеріалами в науковому архіві Інституту археології Академії наук України, мені вдалося натрапити на цей дуже важливий висновок. Приблизно тоді ж було наведено ідею О. Бодянського одним з учасників досліджень Олешшя 1972 року в науковій публікації [12].

У 1985 році автором цієї статті було здійснено перевірку даних досліджень запорізької експедиції. Проведено невеличкі контрольні розкопочні роботи, якими археологічні дані О. Бодянського повністю підтвердилися. Стали в нагоді для підкріплення істинності висновків і наслідки моїх досліджень щодо повного й ретельного обстеження обох берегів Дніпра й Дніпровського лиману в межах усієї Херсонщини, яких О. Бодянський ще не мав. Ніяких навіть натяків на можливість знаходження Олешшя на корінних берегах Дніпра не було знайдено.

Це, а також комплекс інших аргументів – занадто великі для звичайного поселення розміри (до 0,5 кв. км), кам’яне будівництво за повної відсутності виходів каменю на значній відстані, величезна насиченість культурного шару археологічним матеріалом, розмаїття знахідок – виразно доводили, що на Великому Потьомкінському острові відкрито не поселення, а дійсно велике місто Київської Руси-України, з великою кількістю населення. Особливо важливим аргументом на користь розташування Олешшя на заплавному острові, а не на корінному березі Дніпра для мене стала етимологія назви міста. У давніх слов’ян олешшям звалася лісова заболочена місцевість, вкрита вільхою й іншою вологолюбною деревинною рослинністю, чого просто не могло бути в умовах піщаного масиву території сучасного Цюрупинська. Але це є показником нижньодніпровських плавнів. Не останнє місце в локалізації Олешшя мало для мене панівне розташування острова з залишками міста в дельті Дніпра, адже розташування Олешшя саме на одному з основних русел Дніпра доводиться письмовими джерелами.

Проаналізувавши суму аргументів, я приєднався до висновку О.Бодянського й у тому ж таки 1985 році довів цей погляд до мешканців Херсонщини, а згодом і до широкого наукового кола фахівців [5; 6; 7; 10; 11].

Відтак зникла таємниця розташування загадкового літописного міста Олешшя. Але тривалий час залишалася нерозкритою загадка можливості його функціонування. Справа у тому, що так званий археологічний культурний шар на ньому, у тому числі й розвали будівель, зараз частково знаходиться нижче навіть низького літнього рівня Дніпра. Звичайно, існувати в таких умовах місто не могло, особливо, враховуючи існування у ті часи великих весняних повеней [9; 10; 11].

В одній із своїх науково-популярних праць я намагався якимось чином з’ясувати це неузгодження між реальними фактами та їх нереалістичністю: “Так у чому ж тут справа? Яким чином місто проіснувало на низькому заплавному острові щонайменше два з половиною століття? Власне кажучи, пояснень цьому може бути три. По-перше, рівень острова й рівень Дніпра у той час були такими, як і зараз, а всі будівлі були на палях або на високих фундаментах. Розкопками це не підтверджується. По-друге, острів поступово занурюється у піщано-мулясті відклади ложа давнього Дніпра. Це теж навряд чи може бути. Найбільш вірогодна третя версія – рівень Дніпра у ХІ-ХІІІ століттях був значно нижчим, аніж зараз. І в цьому нічого неймовірного немає. Вірогідно, рівень Чорного моря у той час був дещо нижчим, ніж за часів утворення острова і в наш час. Рівень же річок у дельтах, як і в лиманах, завжди відповідає морському рівню” [3, с.49].

 Пошуки підтвердження останнього припущення нещодавно дали свої результати. Ученими-палеоекологами та геологами встановлено, що саме на ХІ-ХІІІ століття припадає значне зниження рівня Чорного моря, яке отримало назву Корсунської регресії. Рівень Дніпра в районі Олешшя тоді був на 2-2,5 м нижчим, а острів, відповідно, на ці ж 2-2,5 м вищим. На думку деяких дослідників-природознавців, мало місце в останні століття й “просідання” заплавних відкладів у дельті Дніпра. Відтак можливість існування міста на заплавному острові отримала наукове обгрунтування.

 

 Література

1.   Бодянський О.В. Звіт про розкопки на Потьомкінському острові та біля Кам’янської Січі в Херсонській області // Науковий архів Інституту археології НАН України. – №1972/55.

2.   Забелин И. Заметка о древности Днепровского Олешья // Археологическія известия и заметки. – Т.ІІІ. – М.,1895.

3.   Загадки літописного міста Олешшя // Оленковський Микола. Цього Ви не знаєте! Розкриті й нерозкриті таємниці історії та природи Південної України. – Херсон,1997. – 80 с.

4.   Літопис Руський. – К.: Дніпро,1989. – 592 с.

5.   Кубышев А.И., Оленковский Н.П. Разведки в Херсонской области // АО 1985 года. – М.: Наука,1987. – С.356-357.

6.   Оленковский Н.П. К вопросу о месторасположении летописного города Олешье // Матер. наук. конф. “Проблемы музееведения и краеведения”. – Херсон,1990. – С.40-42.

7.   Оленковський М. Де було Олешшя? // Наддніпрянська правда. –1991. — 2 лютого.

8.   Оленковський М.П. Археологічні пам’ятки у вирішенні проблеми виникнення Запорозького козацтва // Археологічні та історичні дослідження Херсонщини. – Херсон,1993. – С.41-45.

9.   Оленковський М. Літописне місто Олешшя // Степ: Вип.8. – Херсон: Просвіта,1999. – С.119-121.

10. Оленковський М.П. Археологічні пам’ятки Херсона (Каталог-довідник). – Херсон, 2004. – 44 с.

11. Оленковський М. Археологічні пам’ятки Херсонської області. – Херсон, 2004. – 128 с.

12. Сокульский А.Л. К локализации летописного Олешья // Советская археология. – 1980. – №1. – С.64-73. 

Додати коментар



Корисно? Сподобалося? - То поділіться!
Цим Ви допоможете своїм друзям, культурі України та нашому сайту. Дякуємо!

 
Розробка та підтримка

порталу "Просвіти" Херсонщини

 

Кількість

Наразі на сайті "Просвіта" Херсонщини розміщено 116 книг;
1,466 статей;
340 авторів.




Хронологія

1654 (8) 1917 (6) 1918-1921 (6) 1929 (5) 1932-1933 (67) 1941 (4) 2014-2015 (10) XIX ст. (6)