Теленчук Н.С.

Левова ніжність

Тут святість! Тут… упасти б на коліна,
Нехай в мені віки твої пройдуть,
Хай заблукаю у нічну годину
А чи вдихну повітря просто тут…
Про голубів твоїх писала Ліна,
Про лінії твоїх святих соборів.
Бо ти – сама величність! Крик століть –
І відгомін бруківкою надворі.
Ти вічне свято. Зупинися, мить!
Ти надто і прекрасне, й нереальне.
Дзвонять церкви для молодят вітально,
А голубів охоплює блакить.
Твої вночі ліхтарні сонця круглі.
І музика з підвальних барів.
…Львів.

Просто неба

 

Сонце ловили своїми блідими тілами,

Там, просто неба, де літо все грало у хованки.

Вірили в те, що загояться рани і злами.

Мріяли. Зміст у житті все шукали прихований.

 

Там фотографії – пазлами в пам’ять нашу.

Ми молоді були: ще не втомилася молодість.

Ще доїдаємо власну заварену кашу

З медом, який від життя набирається солоду.

 

Ще наша молодість шрами й синці свої чухала,

Дещо незграбно волосся у коси вплітаючи.

***

 

У тебе так легко це виходить… Знову чую ці слова, давши комусь прочитати свого вірша.

Чомусь здається, що це природжений дар, яким я просто насолоджуюся, і що слова самі по собі просто стають в моїй голові на свої місця. Рима до рими, строфа до строфи – от тобі й вірш. Чим не мистецтво?

Та от тільки ніхто не задумується над тим, чого варті мої вірші. І тут вже не зіграєш на економії масштабу – начебто три збірки, кожна за рік-півтора написана – хіба важко? Так, важко. Надзвичайно важко.

* * *

Я – відбиток всіх тих, що проходили повз і наскрізь,
Всіх отих, хто торкнувся й обпікся – а чи запалився.
Я сама – мов колекція шрамів і ран, і порізів –
Від людей, що жили у мені та світились… колись.

Заглядаючи в мене, послухай мелодію ниток,
Які швами всі нутрощі міцно докупи стягують.
Перехожих роззяв та умілих митців не спинити:
Всі слідами пишаються, як переможними стягами.

Перемога чи прикрість – то, певно, не я вирішую,
В емоційного збочення є і свої шанувальники.

Осіннє

Жовтаві стіни теплого метро
Мене лікують знову, наче осінь.
Порожній вдруге час дає патрон
І вдруге ним поцілить в серце просить.

В руках, немовби крига, револьвер,
Трясуться пальці, як листок осінній.
Від мрій пустих ніхто поки не вмер –
Але й не жив: красиві, та безцінні.

Лише момент – і пострілом в пусте,
А серце все ж здригнулося з віддачі.
Хай сірий попіл маком проросте,
Нехай дощі на нього рясно плачуть.

Нехай дощі – але не я. Не я!
Мої порізи місто залікує.