Видання херсонської філії видавництва "Просвіта":

Сергій Гейко. Проти комунізму та російського шовінізму
Микола Каляка. Рукопис знайдено в каюті Ушакова
Іван Немченко. Військова хитрість
Анатолій Суганяк. Атом любові
Микола Швидун. Стою на перехрестi
Микола Братан. Їде батько Махно
Киз-Кулле
(Судакська легенда)
Бібліографічний опис: 
Кулик В. Киз-Кулле: (Судакська легенда) // Вісник Таврійської фундації (Осередку вивчення української діаспори): літературно-науковий збірник: Вип. 12. — К.–Херсон: Просвіта, 2016. — С. 246-253.

І.

 

В часи далекі і туманні,

Коли Сугдея ще була

Під греками, в світанки ранні

Ця башта з далини пливла.

 

У ній жила собі красуня

І неприступна, й горда вся,

Було їй одиноко, сумно

І непроглядно без кінця.

 

Набридлий обрій в серці нидів

І надокучливо марнів.

У всій замріяній Тавриді

Той смуток жеврів між вогнів.

 

І Діофант із Митридата

Вояка вправний, хоч куди,

Бажав їй серце все віддати,

Як і годиться, – назавжди.

 

Він обходжав ту башту ревно,

В надії вгору поглядав.

Але без толку, все даремно –

В свої покої повертав...

 

Єдина донька у архонта,

Неначе квіточка, цвіла.

Чи для розваги, чи для понта

Вона лебідкою пливла.

 

Та потайки усе ж любила

Земного хлопця, пастуха.

Її манила юна сила

До потрясіння, до гріха...

 

Про нього тільки її дума,

Про нього спомини-жалі.

Гірка надія, ніжна стума,

Терпка розрада на землі...

 

II.

 

Прийшла красуня до могили

Своєї служниці одна.

За неї плакала-молила

Й страждала в самоті вона.

 

Думки гортала невеселі,

На камінь падала сльоза,

І слухала високі скелі,

Де вітром тішилась лоза.

 

Колись тут дівчина розбилась

Між височезних диких круч.

І враз легенда розповилась,

Немов зелений дикий плющ...

 

Отут нещасну й поховали.

На камені блищить роса...

Пташки співали і спивали

Її в бадьорих голосах.

 

А серце б’ється й завмирає

І неприкаяно горить.

Пташина пісня – виспів раю

І забуття, хоча б на мить...

 

Архонта донька і не вчулась,

З долоні кормлячи синиць,

Як біля неї щось здригнулось

І тінь упала долілиць...

 

Пастух стояв стрункий, вродливий,

Навпроти сонця весь сіяв.

А вдалині цвіли оливи

І вітер хвилю доганяв.

 

Юнак задумався при тому,

Раптовий сум його журив.

І на обличчі ніжна втома

Тінилася від чорних брів...

 

– Ти хто? – вона його спитала.

– Як бачиш, юнко, я пастух...

Душа моя затрепетала,

Коли тебе угледів тут.

 

Дитинство я ледь пам’ятаю –

Хороми дивні між колон...

Буває спомин огортає

Неначе кольоровий сон...

 

Чи був колись я там, не знаю,

– Пастух небавом усміхнувсь, –

Не відаю, якого краю...

Сам я собі давно забувсь...

 

І раптом дівчина сахнулась:

В хоромах тих і я була.

Та все пройшло, усе минулось

Лишився смуток, як зола...

 

Мов голубочки, воркували,

Світились радістю вони.

Хвилини щастя пізнавали

Серед гірської глибини...

 

 

III.

 

З тих пір жила дочка архонта

В гарячих мріях юнака,

Їм двом вже бачитись охота –

Любов заграла, як ріка...

 

Роса небесна їм зоріла

Ранковим чистим янтарем.

Й плита надгробна не сіріла –

Зоріла справжнім олтарем...

 

Недовго зіронька світила,

Архонту якось донесли –

І розпростерли злії крила

Плітки, народжені з хули...

 

Господар аж кипів од люті

І шаленів, немов гроза.

Він кинув клич у лави людні,

Спіймати хлопця наказав:

 

“Закуйте міцно його в ланці

Отам, де башта Киз-Кулле!”

І сонячні протуберанці

Хай дошкуляють йому зле!”

 

І зачинилась вранці-рано

Під звучні засови-замки

Тяжка й глуха камінна брама

З архонта легкої руки...

 

Пісок стікав і дні минали...

В темниці тоскній та німій

Звірячі окрики лунали,

І був юнак, як сам не свій.

 

А бідна дівчина страждала,

Усе гадала при свічі,

Свої надії сповідала

І вечорами, і вночі.

 

Аж якось враз перед світанням,

Коли у берег бив прибій,

Вона почула, як благання,

Тривогу в дрімоті німій...

 

Той стогін лунився з-за брами,

Натомлено врізався в слух.

І бігла юнка за вітрами,

Бо чула серцем: це – пастух...

 

Униз спустилась на канаті

У кам’яницю, в клітку зла,

Де бродять тіні волохаті

Поміж решіток спроквола...

 

Уся до нього прикипіла

І обняла, і обвила.

А потім узяла на крила

І в піднебесся підняла...

 

Вона його порятувала...

І все голублячи, цвіла,

І пестила, і цілувала,

І знов щасливою була.

 

IV.

 

Коли в саду уже світало,

В царівни замку він лежав.

У світі знов привітно стало –

Усе збулося, що бажав...

 

Та двері скрипнули і в сіни

Архонт уражений ступив.

Окинув зором білі стіни

Й за руку пастуха схопив...

 

– О, що це! Бачу знак на тілі...

Знайомий він давно мені...

Невже то птиці відлетілі –

Роки минулі вогняні?...

 

Він пригадав ту давню битву,

Поразку і полон сім’ї.

І тихо так шептав молитву,

Неначебто боявсь її...

 

Згадав і те, як ждав на сина

З неволі, з виспраглих доріг.

Тоді якраз цвіла ожина

Й стелилась папороть до ніг.

 

Чоло нахмурилось старече...

Він розгубився: що робить?

Непоправимі, справді, речі...

Як їх достоту зрозуміть?

 

V.

 

Піддужав син, піднявсь на ноги,

Зав’юнився, як пружний хміль.

І вже сидіть не має змоги,

Кортить помірять далеч миль.

 

Той корабель, що на Мілету,

Узяв під парус і його.

Якщо сказати по секрету,

Без диму був отой вогонь...

 

Тоді Архонт дівиці мовив:

“Пастух вернеться через рік...

Чекати будем до Покрови,

Хай помандрує чоловік...

 

Якщо ж тобі він буде вірний,

То щоглу вкрасить білий знак.

І долі стану я покірний,

Віддам йому тебе відтак...

 

Коли ж не буде того знака,

Ти, люба доню, не тужи.

Знай, де закопаний собака...

І Діофанту “Так” скажи...”

 

VI.

 

Минали дні сумні та сірі

І безпросвітні, як мана...

І журавлі летіли в ірій.

Та все журилася вона.

 

В дівочій башті вогник мріє.

Красуні зовсім не до сну.

Вона душею скоро стліє,

Чекаючи свою весну.

 

І ось уже минуло літо,

Доспів на схилах виноград.

Й над запізнілим диким цвітом

Ізнов замарив вічний сад.

 

І, як від зримої омани,

Тепло втікало за моря.

А межи гір пливли тумани,

Де щойно тішилась зоря.

 

У мить таку, в погожу пору,

Заморських звідавши земель,

До берега, під Дівич-гору

Пристав нарешті корабель.

 

Побачила його дівчина –

Й поблідло личенько ясне...

Була на сумніви причина:

Невже той знак не спалахне?..

 

Тоді таки не сталось дива,

Її надія не збулась.

Вона сумна і нещаслива

На башту зоряну знялась.

 

Вона дала наказ рабиням

Подати сонячний хітон

І діадему срібно-синю,

Й туніку вишукану в тон...

 

Крізь дим опала і сапфіра

Розносилась її краса.

А десь неначе грала ліра

У солов’їних голосах...

 

Вона стояла горделиво

Над урвищем правічних скель,

Де світанкові переливи

Тулились до пташиних трель.

 

Атласні вишукані банти,

Як перший промінь, золоті...

Тепер покличте Діофанта,

Мою опору у житті...

 

І він не біг, летів по сходах

Стрімкої башти Киз-Кулле,

Затамувавши гострий подих –

Бажання трепетно-незле.

 

Хоробрий воїн Митридата

На тінь красуні тихо впав.

І ніжний пил сідав на лати,

Немов найвища слава слав...

 

Чи знав ти, друже Діофанте,

Любов гречанки – що то є?

Яким же бути треба франтом,

Щоб не розтратити своє...

 

Красуня, певне, так схотіла –

До парапету підійшла,

Ступила крок і... полетіла...

Вона прекрасною була.

 

10-14.11.2001 р. м. Херсон

 

Автор: 

Додати коментар



Корисно? Сподобалося? - То поділіться!
Цим Ви допоможете своїм друзям, культурі України та нашому сайту. Дякуємо!

 

Кількість

Наразі на сайті "Просвіта" Херсонщини розміщено 116 книг;
1,466 статей;
340 авторів.

ВАЖЛИВО!

Оригінальні тексти! Захищено!
Угода про дотримання авторських та інтелектуальних прав

Пишіть реферати та курсові.

При передруці посилання залишайте на місцях!

Нова фраза

Цікава фраза з сайту
Українські афоризми "Нові сучасні афоризми"

Хронологія

1654 (8) 1917 (6) 1918-1921 (6) 1929 (5) 1932-1933 (67) 1941 (4) 2014-2015 (10) XIX ст. (6)