Видання херсонської філії видавництва "Просвіта":

Микола Братан. Експромти з посмішкою
Микола Василенко. Сердце - не камень
Анатолій Анастасьєв. Подорожник
Анатолій Анастасьєв. Територія гідності
Нариси з історії Бериславщини. Випуск 1
Нариси з історії Бериславщини. Випуск 7

 

ПОСТАТІ

Павло Параскевич

Іван Багряний і його літературна, публіцистична, політична діяльність

Ми є. Були. І будем Ми!
Й Вітчизна наша з нами!

Іван Багряний

 

Відкриваючи літературно-мистецький вечір у національному театрі ім. Івана Франка у 1991 р. П.Мовчан сказав: "До нас словом, біографіями, історією повертається та Україна, якої ми не знали. Нині книга національних втрат відкривається на новій сторінці. Іван Багряний - ще одна наша слава і велич, ще одне ім'я, якого ми були позбавлені, яке починаємо разом пізнавати. Подиву гідна ця постать, що явила світові не лише свої політичні і філософські праці, а й високу поезію і високу прозу".

Біографія Івана Багряного (справжнє прізвище Лозов'яга - 1906, 02.10-1963, 25.08) сповнена багатьох поневірянь, арештів, переслідувань, невтомної боротьби за честь, гідність людини, за її волю і за вільну Україну. Про витоки й джерела своєї творчості він писав: "Літературою почав займатися дуже рано… Вірші я почав писати (і то по-українськи) ще в російській церковно-приходській школі. Почав писати з протесту проти вчителя і вчительки, які називали мене злісно "мазепинцем", бо я лічив (рахував) в арифметиці не так, як вони веліли, а так, як навчили мати: один, два, три, чотири… шість… вісім тощо. Це було завзяте змагання. І от під впливом збірки байок Глібова та "Катерини" Шевченка, які я дістав нелегально (це було за царату), я почав писати войовничі вірші в другій клясі церковно-приходської школи восьмирічним хлоп'ям, у 1915 р. (почав учитися 6-річним). Звідси й почалися мої митарства. Три роки пізніше чи чотири в Вище початковій школі я вже був редактором журналу - шкільного - "Надія", що виходив в українській мові, бо вже тоді школа була українська".

Про свій літературний дебют поет згадує так: "Друкуватися по-справжньому почав в 1926 році в Києві, в "Глобусі", а потім вже в усіх інших журналах, як то "Життя і революція", "Червоний шлях", "Всесвіт" тощо. Організаційно належав до "Марсу", що вважався неофіційною Київською філією ВАПЛІТЕ… При першому арешті ГПУ, по рокові сидіння в камері самотнього ув'язнення, мені пропонували орден, якщо я здамся, засуджу офіційно в пресі своє минуле й усіх своїх соратників, засуджу свою літературну творчість як клясово ворожу тощо й напишу велику поему про Сталіна. Я все це відкинув геть. Хотів би я знати, хто з теперішніх моїх супротивників встояв в такій ситуацій й при виборі між орденом і смертю чи каторгою - вибрав би останнє?".

Він автор відомої поеми "Ave Maria" (1929), епіграфом до якої взяв слова: "Вічним бунтарям і протестантам. Всім, хто родився рабом і не хоче бути ним, Всім скривдженим і зборканим і своїй бідній матері Крик свого серця присвячую Автор", а також роману у віршах "Скелька", поезій, які були зустрінуті офіційною критикою насторожено, а то й вороже.

Про подальше своє життя він згадував: "В 1932 р. був заарештований за політичний (самостійницький український) ухил в літературі і політиці й ув'язнений в Харківській т.зв. "внутрішній тюрмі" ГПУ, де пробув 11 місяців в камері самотнього ув'язнення, а потім був засуджений на 5 років концтаборів. Присуд відбував в таборі т.зв. БАМЛАГУ. Терміну не добув, бо в 1937 р. втік. Був повторно заарештований на початку 1938 р. й сидів в Харківській в'язниці УГБ-НКВД на Холодній горі. Сидів 2 роки й 7 місяців. Був звільнений в 1940 р. восени під нагляд в зв'язку з тяжкою хворобою легенів, а головне… "за недостатністю матеріалів для повторного засудження…".

Без права виїзду він жив деякий час у м. Охтирці, працював у місцевому театрі декоратором. Під час війни був на фронті як "народний ополченець", залишився в німецькому запіллі, працював редактором української газети "Голос Охтирщини". В 1942 р. мав бути розстріляний, але випадково врятувався. А далі складне й неспокійне емігрантське життя: Івана Багряного переслідували "свої", провокували, погрожували, викликали на якісь суди, виносили смертні вироки йому і його дітям, бо не сприймали цілей очолюваної ним Української Революційно-Демократичної Партії (УРДП). Разом з іншими вигнанцями Іван Багряний створив у 1945 р. літературно-мистецьке об'єднання українських письменників Мистецький Український Рух (МУР), був редактором газети "Українські вісті". Він обирався головою Української Національної Ради, пізніше - віце-президентом УНР в екзилі, друкував багато статей політичного змісту.

Романи "Тигролови" (1943), "Сад Гетсиманський" (1950) стали великими подієями в літературі і в житті митця. В.Винниченко, одержавши і дякуючи за подаровану йому книгу "Сад Гетсиманський", писав: "Вона великий, вопіющий і страшний документ. Про неї можна говорити книгами, і, мабуть, чулі люди будуть так говорити. Зараз нічого більше казати не буду про саму книгу. Але хотів би Вас запитати: чи робиться ким-небудь що-небудь для оголошення цього документу перед світовою опінією? Чи робляться заходи про переклад її на чужинські мови?.. Я зроблю все, що сила моя буде, для Вашої великої книги і для істини". Своєї обіцянки він дотримав, знайшов перекладача, і книга вийшла французькою мовою.

У цьому романі Багряний наголосить: "Людина - це найвеличніша з істот. Людина - найнещасніша з усіх істот. Людина - найпідліша з усіх істот.

Як тяжко з цих трьох рубрик вибрати першу для доведення прикладом".

Саме таку - найважчу з названих рубрик обирають автор і його герої - Григорій Многогрішний ("Тигролови"), Андрій Чумак та його брати ("Сад Гетсиманський", Максим Колот із роману "Людина біжить над прірвою" та ін. Пригадайте слова героя із останнього роману: "Я буду вмирати, та поки мого дихання в мені, я буду змагатись і буду квапитись хапати іскри сонця, відбитого в людських очах. Я буду з тугою вчитись тайни самому запалювати їх, шукаючи в тих іскрах дороги з чорної прірви в безсмертя…"

Ю.Шевельов (Шерех) поставив І.Багряного поруч з Уласом Самчуком (виокремивши цих двох найвидатніших письменників української діаспори) і назвав його твір енциклопедією радянської політичної в'язниці, першовідкривачем цієї теми. За влучним свідченням Василя Гришка, всі його романи "це твори про позитивного героя в негативній дійсності", що виступає як "велично-людське протиставлення силам пануючого зла".

Перу Багряного належать також роман "Буйний вітер", повість "Розгром", віршований памфлет "Антон Біда - герой труда", драматична повість "Морітурі", "Огненне коло"; є у нього сатиричні вірші "Ода до Сталіна", "Правдороб (Памфлет на Олександра Корнійчука)", пісні-марші та інші твори.

Особливе місце у його публіцистиці посідає памфлет "Чому я не хочу вертатись до СРСР" (1946), перекладений на багато мов, зокрема, на французьку, німецьку, італійську, англійську, іспанську та інші мови, який набув широкого резонансу в повоєнні роки.

"Дійсно, тут є чому дивуватися для тих, для кого слово "Вітчизна" наповнене святим змістом. Що може бути милішого за Вітчизну, за ту землю, де народився і ходив по ній дитячими ногами, де лежать кості предків, де могила матері, - писав Іван Багряний.

- Для нас слово "Вітчизна" також наповнене святим змістом і, може, більшим, як для будь-кого іншого. Але не сталінська "родіна". Мені моя Вітчизна сниться щоночі. Вітчизна моя, Україна, одна з "рівноправних" республік в федерації, званій СРСР. Я не тільки не є злочинцем супроти своєї Вітчизни, а, навпаки, я витерпів за неї третину свого життя по радянських тюрмах і концтаборах ще до війни.

Вона мені сниться щоночі, і все ж я не хочу нині вертатися до неї. Чому? Бо там більшовизм".

Памфлет цей - один із шедеврів багатогранної і високо темпераментної публіцистики Багряного, яка збагатила скарбницю української політичної думки та історію визвольних змагань.

Памфлет "Чому я не хочу вертатись до СРСР?" був відповіддю на обманливі й підлі заклики радянської пропаганди і на безсоромні вчинки західних держав, які сприяли насильницькій репатріації біженців до СРСР - прямо в тюрми та концтабори. Це була відповідь патріота України, який хотів використати становище емігранта - перебування у вільному світі - для боротьби за її свободу. Це був і гіркий докір західній громадськості, яка в більшій своїй частині сліпо не помічала трагедії мільйонів жертв більшовизму або й загіпнотизована сталінською пропагандою вороже ставилась до втікачів з СРСР, як до нібито фашистських запроданців.

Іван Багряний майстерно використовуючи прийоми публіцистики, переконливо писав: "Для європейців і для громадян всіх частин світу (крім СРСР) дивно й не зрозуміло, як-то може людина утікати від своєї Вітчизни і не хотіти вертатись до неї. То, мабуть, великі злочинці, що бояться кари за великі гріхи перед своєю Вітчизною? Мабуть, тому до нас ставляться з такою ворожістю. Дійсно тут є чому дивуватися для тих, для кого слово "Вітчизна" наповнене святим змістом. Що може бути милішого за Вітчизну, за ту землю, де родився і ходив дитячими ногами…

Я один із тих сотень тисяч людей-українців, що не хочуть вертатися додому, під більшовизм, дивуючи цим цілий світ.

Я не хочу вертатись до СРСР тому, що там людина не варта й того, що комаха. Я не хочу вертатися на сталінську "родіну" тому, що підлість, цинізм і жорстокість більшовиків не знає меж.

Я не хочу вертатись до своєї Вітчизни саме тому, що я люблю свою Вітчизну. А любов до Вітчизни, до свого народу, цебто національний патріотизм в СРСР є найтяжчим злочином. Так було цілих 25 років, так є тепер. Злочин цей зветься на більшовицькій мові - на мові червоного московського фашизму - "місцевим націоналізмом".

Памфлет сповнений болю і пристрасті, перейнятий глибинним національним почуттям.

"Я є українець, робітник з походження… уроджений на Полтавщині, зараз живу без сталого житла, в вічній нужді, никаючи, як бездомний пес, по Європі, утікаючи перед репатріаційними комісіями з СРСР, що хочуть повернути мене на "родіну". Нас тут сотні тисяч тих, що не хочуть вертатись. Нас беруть з застосуванням зброї, але ми чинимо скажений опір, ми воліємо вмерти тут, на чужині, але не вертатись на ту "родіну". Я беру це слово в лапки, як слово, наповнене для нас страшним змістом, як слово чуже, з таким незрівнянним цинізмом нав'язуване нам радянською пропагандою: більшовики зробили для 100-а національностей єдину "совіцьку родіну" і нав'язують її силою, цю страшну тюрму народів, іменовану СРСР".

І далі, розповівши "страшну правду про тамтешній світ", Багряний завершує цю статтю такими словами: "Нам світ може не повірити! Добре! То нехай нам влаштують суд. Нехай нас судять, але в Європі, перед лицем цілого світу. Нехай нас обвинувачують, у чому хочуть, але нехай судять представники цивілізованого світу.

Всі оті сотні тисяч, нас, утікачів від більшовизму, сядуть на лаву підсудних. Нехай нам влаштують суд. Але на такий суд Сталін не піде!

Ми того суду не боїмося, але він його боїться - "сонцеподібний", "батько народів", "наймудріший з мудрих", "найдемократичніший з демократичних" боїться такого суду, бо то був би суд над ним і над цілим більшовизмом"… "Я вернуся до своєї Вітчизни з мільйонами своїх братів і сестер, що перебувають тут, в Європі, і там, по сибірських концтаборах, тоді, коли тоталітарна кривава більшовицька система буде знесена так, як гітлерівська, коли НКВС піде вслід за гестапо, коли червоний російський фашизм щезне так, як щез фашизм німецький… Коли нам, українському народові, буде повернено право на свободу і незалежність в ім'я християнської правди і справедливості".

Памфлет, за свідченням І.Дзюби, відіграв важливу роль, бо став "одним із тих документів, які допомогли змінити ставлення західної громадськості до проблеми "переміщених осіб", - а водночас це був і початок деміфологізації сталінського режиму". Памфлет врятував від концтаборів десятки тисяч біженців-емігрантів.

Іван Багряний вірив і надіявся на молодь, зокрема, виступаючи на IV з'їзді УРДП (1955) у доповіді "Десять років боротьби і наші ближчі завдання", говорив: "То ж з нашої демократичної молоді має виховуватись не покоління безідейних і аполітичних міщухів, не каста філософуючих резонерів і ледачих балакунів про "високі матерії", а покоління суворих, дисциплінованих під національним, суспільним і організаційним оглядом високоідейних і високоморальних борців за кращу долю нашого народу. До цієї боротьби молодь мусить готуватися, для неї вона має виростати. В цім її історичне призначення. В цім її героїчна місія.

Клуб же безвиразних міщухів неозначеного кольору і неокреслених бажань та прагнень, нам не потрібний".

На нього навалювались і сипались багато наклепів. До яких тільки єзуїтських методів боротьби з Багряним не вдавались усілякі вороги: погрожували, переслідували, викликали на суди, публікували наклепницькі листи - оголошення, статті, навіть книги. Ловці душ змусили його сина Бориса виступити по радіо з повчанням і напучуванням батька, був опублікований на цілу сторінку фельєтон-некролог про смерть митця ще за життя (21 травня 1961 р.) з його портретом, співчуттям і повідомленнями від "Українських вістей", підписані навіть президією УНРАДИ, Центральним Комітетом УРДП. На виступ сина Бориса письменник відповів: "Якщо ти Остап - ми з тобою знайдемо спільну мову, а якщо Андрій, то нема що говорити". Це були страшні і жорстокі удари для Багряного, які підривали здоров'я, вже до того надірване тюрмами й концтаборами. У митця почався крововилив. Він заповідав молодшому сину Нестору: "Якщо виростеш, знайди свого брата Бориса і сестру Наталку і допоможи їм, якщо будуть в біді".

Та навіть уже в наш час 19 жовтня 1996 р. у газеті соціалістів "Товариш" якийсь Валентин Цуркан надрукував чималеньку статтю "І.Багряний як він є". І в яких тільки гріхах його посмертно не обвинувачував.

Письменник мав чутливу, вразливу, романтично окрилену душу, душу поранену і тіло виморене, вистраждане, фізично не здатне витримати такі перевантаги, перевтоми і несправедливості й звинувачення, виношував багато творчих задумів і планів, яким не судилось здійснитись. Зокрема він хотів написати роман "Спартак", про панцерник "Потьомкін" та інші твори. У листі до Г.Костюка у 1961 р. він ділився такими думками: "Стільки задумів лежить не здійснених, вже виношених, вже розпрацьованих, але не доведених до завершення речей! І чи зможу я їх завершити з угробленим серцем! - з дірявими легенями! з такою несамовитою втомою, що хочеться просто стати каменем і не рухатися вічність".

І.Багряний, як і його герой, усе життя біг над прірвою з вірою в людину, прагнув запалити в ній незгасну іскру, яка б висвітлила їй шлях із чорної прірви зневіри, приниження і знеособлення в безсмертя.

Його життя передчасно обірвалося 25 серпня 1963 року на 56 році. У передсмертному листі митець писав: "Друже мій! Я вже задихаюсь. Щоби уявити якого несамовитого напруження нервів і волі треба мені для витримування всієї зливи мерзоти (такої безкінечної і такої немилосердної), треба взяти лише до уяви, що моя душа від природи - це душа поета і мистця. А значить, вона зовсім не пристосована таку мерзоту витримувати - не має панцира, та я все це витримувати мушу. Мушу! Хто зрозуміє це слово?! Тому я зціплюю зуби, нагинаю голову і йду до кінця мого призначення. Серце кожного поета і романтика мусить йти на Голготу".

Твори Багряного прийшли до нас із запізненням, але ми маємо змогу відчути їх силу і могутність його таланту.

Це був перший лауреат Національної премії імені Т.Г.Шевченка серед письменників діаспори. Після відзначення його романів посмертно ("Тигролови" і "Сад Гетсиманський") цією премією О.Гончар, тодішній Голова Шевченківського комітету, говорив: "У галузі художньої літератури премії посмертно удостоєно видатних українських письменників… Івана Багряного - славного нашого письменника, який став до того ж першим лауреатом Шевченківської премії з-поміж української діаспори. Подвигу гідна велична постать цього високоталановитого автора, чиї твори тільки зараз повертаються до українського читача. Відзначені премією його романи "Сад Гетсиманський" і "Тигролови" - це художньо-історичний вирок жахливій тоталітарній системі, дикунській імперії зла, яка морально калічила людину і фізично знищувала її. Прикро і сумно, що доводиться з великим запізненням пошановувати справді гідних шани митців, які упродовж нелегкого життя чесною творчою працею допомагали рідній Україні виборювати державність".

Іван Багряний мав підставу сказати: "Я нікого і ніколи в своєму житті не зрадив… Я не є повалений, я лиш трохи приліг, щоб раптом встати на весь зріст. Я фанатично переконаний, що мені судилося звести і виграти жорстокий бій не тільки за своє життя фізичне, а й за своє місце в історії". Ось ще одна його думка: "Ходи тільки по лінії найбільшого опору, і ти пізнаєш себе і не понесеш нікому душу свою на базар, бо вона буде цінніша за Всесвіт, і не буде того, хто б її зміг купити". І нарешті: "Прийми життя таким, як є, й дивись йому у вічі!" - закликав він.

Іван Багряний був великим Бунтарем, Поетом, прозаїком, громадським діячем, борцем за Людину, за Україну, справжнім гуманістом.

Література

1. Багряний І. Вірю!..: Хрестоматія. - Детройт-Харків, 2000. - 544 с.

2. Багряний І. Листування 1946-1963: Т. 1, 2. - К.: Смолоскип, 2002. - 706 с.

3. Багряний І. Людина біжить над прірвою. - К.: Укр. письменник, 1992. - 320 с.

4. Багряний І. Під знаком скорпіона. - К.: Смолоскип, 1994. - 240 с.

5. Багряний І. Публіцистика. - К.: Смолоскип, 1996. - 856 с.

6. Багряний І. Сад Гетсиманський. - К.: Час, 1991. - 509 с.

7. Багряний І. Тигролови. - К.: Молодь, 1991. - 264 с.

8. Гришко В. Ідейний співучасник сучасного самовизволення України // Літ. Україна. - 1991. - 10 жовт.

9. Дзюба І. Громадська снага і політична прозорливість: (До 90-річчя від дня народження Івана Багряного) // Дивослово. - 1996. - № 10. - С. 3-8.

10. Жулинський М. "Я хочу бути тільки людиною…" // Багряний І. Тигролови. - К.: Молодь, 1991. - С. 246-261.

11. Іван Багряний та українська політична думка. Сучасні акценти: Розмова за "круглим столом" організована і проведена О.Логвиненко // Літ. Україна. - 2001. - 25 жовт. - С. 8, 10.

12. Костюк Г. Іван Багряний: (Сторінки спогадів) // УМЛШ. - 1993. - № 10. - С.4-12.

13. Качуровський І. …І четвертий вимір сюжету: Про творчість Івана Багряного // Літ. Україна. - 1995. - 16 лист.

14. Лавріненко Ю. Іван Багряний - політичний діяч і письменник // Українське слово: Хрестоматія. Кн. 2. - К.: Рось, 1994. - С. 612-617.

15. Шугай О. В Новому Ульмі, при Дунаю // Літ. Україна. - 1994. - 10 лют.

16. Шугай О. Іван Багряний, або Через терни Гетсиманського саду. - К.: Рада, 1996. - 480 с.

Персоналії: 

Додати коментар



Корисно? Сподобалося? - То поділіться!
Цим Ви допоможете своїм друзям, культурі України та нашому сайту. Дякуємо!

Кількість

Наразі на сайті "Просвіта" Херсонщини розміщено 115 книг;
1,417 статей;
327 авторів.

Нова фраза

Цікава фраза з сайту
Українські афоризми "Нові сучасні афоризми"

Яндекс.Метрика


Хронологія

1654 (8) 1917 (6) 1918-1921 (6) 1929 (5) 1932-1933 (67) 1941 (4) 2013-2014 (4) 2014-2015 (10)